Нашкодити

“Вона чекала своєї нещасної долі”

Довге чорне волосся розпливлося по парті густими локонами. Іноді з цієї субстанції чулися сумні зітхання й тхнуло апатією.

– Що сталося, Дульс?

Слова оживили істоту. Вона заворушилася і невдовзі блакитноока підняла понуро голову.

– Мене кинули…

Дівчина навпроти неї втупилася з погано прихованим подивом.

– Який хлопець посмів так зробити? Ти ж така красуня!

– Мене кинула подруга. Кейсі не повернеться цілих два тижні, а ще заборонила дзвонити до неї.

Дульсія схлипнула, інтерес однокласниці швидко вивітрився.

– А, ти про цю ненормальну. Моя тобі порада, не водися з нею. Ще заразу підчепиш…

– Яку ще заразу вона підчепить? Невже ви заговорили про чуму, бо нарешті зацікавлені в моєму гуртку “Юних і Палаючих”?

Роздратування промайнуло на обличчі дівчини, коли здалеку почувся знайомий говір хіміка. Дульсія поклала голову на руки і дивилася відчужено як він наближався. Однокласницю ніби вітром здуло.

– Не знаєш часом, коли повернеться Альварес?

Його сірі очі сканували старшокласницю, що сиділа перед ним. Від такого пильного погляду вона спалахнула червоним. Так, він дивний, але все ж за її мірками гарний собою. Утім, батько Кейсі посів сходинку вище в топі ідеальних чоловіків, але поруч із хіміком… волосся електризувалося.

– Казала, що за два тижні. Вона поїхала кудись на лікування, – щоб відволіктися, дівчина накручувала пасмо волосся мізинцем, але зорового контакту не розривала. Навіть моргати перестала. Хотіла, щоб він потонув у її очах.

Натомість чоловік першим відвів погляд і кинув до нестями нудну фразу.

– Ти хороша, Дульсія. Я радий, що Альварес дружить із тобою, ви доповнюєте одна одну.

“Ніби без вас не знала. Ну, спасибі, що звернулися на ім’я, ви ж церемонитеся тільки з Кейсі” – думки, немов у боулінгу, розбила доброзичлива посмішка дівчини.

– Добре, що нічого серйозного не сталося. Дякую, що звернулася до мене.

Він кивнув радше собі, ніж їй, і пішов. Дульсія знову лягла на парту, важко зітхаючи. У руках тримала телефон, але так і не набралася сміливості зателефонувати.

***

– …вісім, дев’ять, десять! Я йду шукати тебе, крихітко!

“Я не крихітка!” – зупинила спонукання скрикнути і стиснулася в грудочку біля купи зламаного мотлоху, який вона не встигла висунути за двері.

У кімнаті було не так багато місць, де можна було сховатися, особливо після прибирання. Але ще більше дівчину турбував той факт, що від робота в принципі марно ховатися. У нього безумовно прикрутили якийсь тепловізор або сканер для пошуку загублених.

Але він немов навмисне підходив надто близько, а потім різко йшов в інший бік.

– Ти, напевно, знущаєшся наді мною! – не витримала Кейсі, вилізаючи з укриття.

– Ах, ось де ти…

– Занадто очевидно, що ти піддався мені. З твоїми здібностями знайти мене в цій кімнатці раз плюнути!

– Вибач, але плюватися все ж таки не добре, тим паче в мене немає такої функції. Тому що відтворення слини…

– Гаразд, забудь. Я спати.

Вона десь відкопала м’який матрац і кілька подушок. Ковдри не було, але якщо спати в одязі, то неможливо замерзнути в приміщенні. Принаймні, дівчина так вважала. Вихователь витягнув шию, немов йому було соромно, іноді позирав на дії дорослої дитини. Кейсі хотіла зайвими подушками скласти межу, через яку робот не повинен у жодному разі переходити. Уві сні складно контролювати своє тіло, якщо він раптом захоче доторкнутися, Кейсі нічого не зможе зробити.

– За цю лінію тобі не можна, – підсумувала Кейсі, шукаючи потрібні речі у своєму рюкзаку.

– Це ще одна гра? Як називається? – дзвіночки дзвеніли, коли він нестримно переминався з ноги на ногу невеликими стрибками.

– Особистий простір, – видихнула Кейсі, падаючи на імпровізоване ліжко. Уся її сутність хотіла вити від здобутого болю, але нічим на ділі це не показала.

– Такої гри не знайшов, але зате є… – його голос затремтів. Настільки якісні технології вражали. Почула б тільки голос, нічим не відрізнила б від людини. – Я тобі неприємний?

Запитав би хто-небудь інший, вона знайшла б що відповісти. Сонечко не зробило нічого поганого.

– Ти помиляєшся, мені просто потрібен час.

Друг піднісся духом і хитнув головою на знак згоди.

– Звісно, часу в нас предостатньо! Ми обов’язково потоваришуємо і обоє укладемо міцні обійми.

– Добре, – дівчина позіхнула і за звичкою вимкнула світло. Лампи згасли, чесно кажучи, від усіх емоцій очі злипалися.

Щось було не так. І вона не розуміла що або, точніше, забула.

Сонце якось притихло. Може тут стільки ламп, бо воно боїться темряви? Чи ця дія його деактивує? У такому разі буде нескладно виконувати роботу. Вона боялася пошкодити якісь важливі механізми, щоб як у фільмах жахів робот не збунтувався.

– Давно не бачилися, Кейсі~

Хриплуватий голос повільно виробляв слова. Дівчина підклала руку під голову і втупилася в темряву.

– Про що це ти? Ми ж щойно розмовляли разом…

У горлі пересохло, коли вона побачила двох літаючих червоних вогників. Це було вже не Сонечко.

– А ми тебе любили. Знала б ти, як сумувало Сонце, коли навіть через п’ять років ти не повернулася до нас. Було безліч хоробрих і дурних діточок, але ніхто не міг зрівнятися з тобою, – слова ранили, ніби вугіллячка посипалися на незахищену шкіру, – але ти нас кинула!

Місяць. На відміну від Сонця він чомусь пам’ятав її і навіть більше, впізнав. Не хотілося визнавати, але підлітковий вік тільки трохи змінив зовнішність. У будь-якому разі, зараз вона не та п’ятирічка, яку замикали в кімнаті.

“Тепер ти 16-річка, яку замикають” – зрадницьки прошепотів голос розуму, але зараз вона вирішила ігнорувати те, що відбувається в голові.

– Ти хочеш нашкодити мені? Можеш не намагатися, я вже.

Голова робота зі скрипом крутнулася в протилежний бік. Червоні вогники не відводили від неї погляду, від чого по тілу дівчини бігали світлові відмітини.

– Хіба ти не боїшся?! Тобі не хочеться втекти від мене?

Він кричав, голос луною віддавався в грудях тупим болем. Це був його біль чи її власний?

– Навіть якби захотіла, не зможу.

Кейсі вказала на свою ногу, задернувши штанину. Вихователь оцінювально оглянув її, а потім моторошно розсміявся.

– Цього разу даю тобі фору, крихітко. У тебе є три спроби назвати мене так, як називала в дитинстві. Якщо наступного разу ми зустрінемося, а спроби будуть вичерпані… я зроблю з тобою все, що захочу. Домовилися?

Червоне світло освітило її обличчя, на якому не було жодної кровинки. Він занадто близько підібрався, якщо побачить шрами, то зробить ще болючіше. Вона не витримає…

– Я згодна, – відповіла дівчина і заплющила очі, чекаючи найгіршого.

Рука з гострими кігтями потягнулася до неї.

Клац.

Кімнату освітили лампи, прибираючи темряву з поля зору. Дівчина побачила сумну посмішку Місяця, перш ніж сонячні промені вилізли назовні.