Частина 1. Розділ 4. Наречена дракона

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

 

_ _ _

У бібліотеці Ое́не зробив запит на всі, що є, книжки та документи про Церкву Тихої Радості. А також на матеріали, в яких згадується харделікс або кедайче. Бібліотекар видав візитерам вельми пухкі томи кількістю 21 шт. Білий зайняв стіл у найвіддаленішому кутку читального залу й обклався книжками. Насамперед він хотів дізнатися більше про Бога Воріт.

Жнець неприкаяно вештався бібліотекою, прогулюючись між полицями книг із вільним доступом. Періодично він брав то одну, то іншу, ліниво гортав, розглядаючи картинки, потім ставив на місце. Він відчайдушно нудьгував, або робив вигляд, що нудьгує, щоб допекти Оене. Коли йому ставало зовсім нудно, то розтягувався просто на підлозі в проході між столами і спав, або робив вигляд, що спить. Білого це трохи відволікало (піклувальник намагався знайти заняття для своєї «зброї», але так нічого не придумав), але він намагався зосередитися на пошуках.

«Багатобожник» – видання доктрини Церкви, розмазане по семи томах – являло собою мішанину з легенд, віршованих оповідей, молитов, притч, приписів для віруючих. Оене сподівався знайти там струнку систему, в якій би окремому богу було виділено окремий розділ. Але в «Багатобожнику» не було й натяку на будь-яку структуру. Білий у пошуках потрібних йому згадок побіжно переглядав сторінку за сторінкою, аж поки від напруги не почало різати в очах. Він відклав черговий том церковних писань і потягнувся, позіхнувши на весь рот.

– Буде швидше, якщо я допоможу вам. – Жнець плюхнувся на стілець навпроти Білого.

– Чим? – не зрозумів Оене.

– А як ви гадаєте, пане гордовитий розумнику? – Але хто тут зараз був гордовитим, так це Жнець. – Наприклад, тим, що теж буду шукати інформацію.

– Але… – Оене збентежився. Йому не подобалося вказувати людям на їхню недосконалість і на свою перед ними перевагу. – У книжках майже немає картинок. Там тексти. Букви…

Жнець порснув і прикусив нижню губу, щоб приховати посмішку.

– А, ну раз букви, тоді та-а-а-ак…

Голову Оене навідала запізніла здогадка, і він дико зніяковів і почервонів. У справі ХС-2052 не було вказано, що фігурант навчений грамоті. Але, можливо, слідчому Меону було просто не до того, аби з’ясовувати деталі про освіту підслідного.

– Тобто… Я не запитав… Але…

Урожденець півдня схопився з ногами на стіл, став на весь зріст, картинно здійняв руки до стелі й театрально вигукнув:

– О милостиві багатобожні боги! Цей варвар вміє читати!

Відвідувачі бібліотеки, що сиділи за сусідніми столами, відірвалися від книг і несхвально зашикали в їхній бік.

– Досить! Швидко злізай і сядь нормально!

Оене відчув, як легкий холодок пройшов ззаду по шиї: активізувався зв’язок підкорення. Жнець перестав кривлятися і сів на стілець навпроти Білого, чинно склавши руки на столі й запитально дивлячись на «хазяїна». А той зовсім засмутився. Він свідомо уникав наказувати підопічному. Йому не подобався сам факт влади над живою істотою.

Оене стало соромно за цю сцену, яку він спричинив, і за свою мимовільну зарозумілість. Він вважав, що непідвладний стереотипам, що були властиві громадянам розвинених держав, які апріорі бачать у жителях інших країн більш відсталих і менш розвинених істот.

Білий сказав, ховаючи очі:

– Тут тексти мовою е – тобто, мовою Сірої Коси. Деякі книжки в оригіналі – вілленською… Тут немає нічого… мовою твого народу.

Оене забув назву єдиної говірки, якою користувалися на Овальних Островах, щоб якось привести до одноманітності всі розрізнені діалекти. Кожен острів говорив своїм особливим варіантом мови, але при цьому всі якось примудрялися так-сяк розуміти одне одного: урожденець Острова Невинності (найпівнічнішого) міг поспілкуватися з урожденцем південного Острова Білого Кита. А житель східного Острова Грози міг без надзусиль порозумітися з жителями західного Острова Блакитної Пальми.

– Іннаро.

– Що? – перепитав Білий, у стотисячний раз почуваючись ідіотом.

– Так називається єдина мова Овальних Островів.

Почервонівши ще більше, Оене продовжував:

– Вибач. Я… я справді не знаю, чому я вирішив, що ти неграмотний. Ти знаєш письмову е, або письмову вілленську? Або і те, і інше?

Жнець схилив голову на бік. Він явно насолоджувався соромом Оене.

– І те, й інше.

Білий щиро здивувався тому, що колишній пірат у перервах між убивствами, терактами і диверсіями знайшов час і можливості вивчати мови. «Але чому б і ні? Він багато подорожував…»

– Якщо ти все ще хочеш допомогти, – Оене простягнув товстий фоліант у шкіряній палітурці, – Ось тобі якийсь там за рахунком том «Багатобожника». Ну або вибери собі книжку до смаку.

– А з чого ви взяли, що я хотів допомогти?

Оене зовсім зніяковів.

– Ну ти ж казав… Як там було… «Буде швидше, якщо я допоможу вам».

– Так, казав. – Південець прикрив очі. Він безсовісно бавився.

– І? – Оене почав злитися.

– Я не казав, що х-о-т-і-в допомогти.

Оене в серцях грюкнув книжкою об стіл, викликавши нову хвилю несхвальних вигуків від інших відвідувачів бібліотеки.

– Ах, займайся, чим хочеш, тільки не заважай людям, – буркнув він і взявся за читання.

Колишній ув’язнений 2052 помаявся-помаявся, але врешті-решт теж узявся за книжки, в які занурився з аж ніяк не награним завзяттям та інтересом. Мабуть, Жнець мав живий допитливий розум, і бути живим артефактом для бою і державних потреб – це явно не те, що могло розкрити його потенціал. «Треба частіше ходити з ним у бібліотеку. Хоч якась для нього розвага»…

– …Прокляті церковники зовсім клепки погубили. Це ж треба стільки нісенітниці напридумувати! У них богів більше, ніж бліх на вівці, – сказав Жнець, позіхаючи.

– Так, з фантазією у них явно проблем немає.

– Але я знайшов його.

– Кого саме?

– Бога Воріт. Це бог першого ряду – тобто, один із головних. Вважається, що він відповідає за проходи з нашого світу на Виворіт і не пускає (або навпаки, пускає) у наш світ усяких злісних темних тварюк. Але деякі істоти можуть безперешкодно проходити туди-сюди, якщо їм дуже треба. Загалом, швейцар-консьєрж.

– А хто ці істоти, які мають вільний вхід?

– Цього я ще не знайшов. Тут ні сіло ні впало хтось раптом вставив оповідь про велику битву між народами тріво і мезгуно… ах, не питайте, хто це! Я поки що не зрозумів, який до цього стосунок має Бог Воріт. Але сам по собі опис битви дуже нудний.

– На відміну від решти фрагментів книжки, які ну прям зачитаєшся – не відірвешся, – буркнув Оене, якому ця божественна тяганина вже в печінках сиділа.

Закривши пухкий фоліант, Білий присунув до себе книгу в потертій оксамитовій обкладинці. «Досить на сьогодні з мене богів, пора почитати щось більш притомне», – і заглибився в опис магічних властивостей металів.

…Була глибока ніч. Оене перешерстив безліч фоліантів. Дізнався багато нового, згадав багато старого. Але не зустрів нічого, що наблизило б його до вирішення нагальної задачі.

Харделікс, якщо додати його в сплав, з якого виготовляли артефакт, збільшував дальність вражаючої дії. Срібло кедайче іноді застосовували під час спроб виготовлення автономних артефактів-пасток вибіркової дії. Вважалося, що цей метал допомагає в розпізнаванні цілі. На жаль, задум з реалізації автономних артефактів так і залишився задумом, оскільки вибіркове ціленаведення без участі людини виявилося завданням непосильним. Артефакти раз у раз вражали не ті цілі, які потрібно.

Ось, власне, і все. Як це в’язалося з випадком фанатика-самогубці, Білий собі уявляв дуже слабо. Дальність і автономне ціленаведення…

Оене втомлено потер очі, зітхнув і притулився щокою до важкого дерев’яного столу. Дерево було прохолодним. Відчувати його на дотик було приємно. Білий закатав рукава і витягнув руки, з насолодою ловлячи голою шкірою гладеньку прохолоду дерева, відполірованого сотнями книжок. Приглушене світло магічних світильників розбавляло темряву читального залу, надаючи предметам нереальної контрастності.

Жнець читав, лежачи на повний зріст просто на столі (Оене давно помітив його любов до столів) і тримаючи книгу на витягнутих руках над собою. Білий підняв голову і подивився на перекованого. Глянцеве волосся 2052, для зручності лежання звільнене від пов’язки, розсипалося по столу чорним покривалом. Красиво.

Жнець опустив книгу, вигнувся на столі, прийнявши неприродну позу, і подивився на Білого знизу вверх.

– Ви знаєте легенду про Сумну Діву, пане Оене?

– Ні.

– Сумна Діва, має зупинити темряву і морокобожжя. Тут так і написано – «морокобожжя». Смішне слово.

– І що з цією легендою? Чому вона тебе зацікавила? Через слово?

– По-перше, жоден вірянин, який поважає себе, не назве свій чудовий пантеон словом «морокобожжя» і не застосує до нього слово «темрява». Але ж саме богам, яких восхваляє Церква, загрожує небуття і (забвение), якщо у світ повернеться Сумна Діва.

– Що це за чудова пані? – пожвавився Оене.

– Безстрашна войовниця. З нею будуть ще багато всяких союзників… Елементи… без поняття, хто це такі. Якісь Діти Скорботи, Хранителі, месники, духи, люди, істоти… Які істоти? Дякую, що уточнили…

– Звідки вона має повернутися?

– Тут про це нічого не сказано. Можливо, з Вивороту.

– І її пропустить Бог Консьєрж?

– Або вона його й питати не буде.

– Дуже цікаво, – Оене задумливо покусав губу. – Що робить така мила легенда в цій збірці? Либонь, в кінцевому підсумку всі боги зберуться і відіб’ють атаку, а Сумна Діва забереться геть, зарікшись коли-небудь тут з’являтися?

– У тому-то й річ, що ні. – Жнець у задумі накрутив на палець чорну прядку волосся. – Цю легенду явно взяли з якогось конкуруючого видання. І, навіть не переробивши, вставили в «Багатобожник». Хто це зробив, і навіщо? І звідки початково прийшла легенда? По-перше, згідно оповіді, Діва вийшла із самого серця зла. Отже, морокобожжя вважається злом.

«Цікаво, хто переписував збірку «Багатобожника»? Що, як його знайти і запитати, звідки легенда, і навіщо її вставили в книгу?» – ліниво подумав Білий. А вголос сказав:

– Є ще «по-друге» і «по-третє»?

Жнець перевернувся на столі, ліг на живіт, схрестив перед собою руки, сперся на них підборіддям і втупився кудись у просвіт між стелажами.

– Так. Мені незрозуміло, чому, вийшовши з серця зла, вона зненавиділа його настільки, що захотіла знищити. Легенда цього не пояснює. Хоча це – один із ключових моментів, на мою думку. Де знаходиться точка, натиснувши на яку можна пробудити в людині прагнення до знищення скверни? Як на неї можна впливати?

– Хіба Сумна Діва була людиною? Я так зрозумів, що вона була просто… породженням. Іншою істотою.

– Це неважливо.

– Вважаєш, що можна застосувати історію її трансформації до людей?

– Коли люди описують щось, вони мимоволі міряють це «щось» по собі. Наприклад, їхні боги завжди подібні до них самих. Владолюбні шматки лайна.

– Ось прямо-таки всі боги? – недовірливо підняв брову Оене.

– Я бачив багато релігійних культів. Жоден із них не осмислює богів якось інакше, аніж якусь подобу людини. Іноді трапляються спроби вийти за межі рамок і подивитися з іншої точки зору. Вище. Але ні в кого по-справжньому не виходить. Навіть якщо боги дійсно десь там існують, і якщо вони насправді сильно відрізняються від людей, навряд чи ми знайдемо адекватний опис. Просто тому, що людина не здатна охопити свідомістю цю інформацію.

Оене був здивований тим, що «варвар і пірат з Овальних Островів» цікавиться подібними речами. Ще більше він був здивований тим, що Жнець вирішив поговорити про це. Мабуть, його розуму було дуже тісно в тому пласкому інформаційному просторі, в якому він поза своєю волею опинився.

Оене розумів, як це: коли тобі нема з ким поговорити. У нього не було друзів. Се була його найближчою людиною, але все ж дистанція між ними була надто великою. До того ж, вони з наставницею занадто різні. Се – практична, розумна, цілеспрямована. Борець за натурою. Перешкоди її заводили і мобілізовували, змушували шукати вихід, проявляти активність. Оене ж, навпаки, був схильний до роздумів замість дії, і, стикаючись із перешкодами, іноді помітно губився і гальмував.

– Я не вивчав релігієзнавство настільки глибоко, щоб підтримати хоча б мінімально змістовну бесіду про це, – Білий знову позіхнув. Очі злипалися.

– Пане Оене, вся ця боротьба з церквою Тихої Радості… А потім буде ще хтось… Ви всі намагаєтеся протистояти окремим проявам. Але не впливаєте на корінь проблеми. Тому ви рано чи пізно програєте. Не Тихим, так комусь іншому.

– Ти знаєш, у чому корінь проблеми?

– Ні. Я багато думав про це, але не знайшов. Можливо, людство невиліковне.

 

* * *

Задушливий вечір, зазвичай невластивий Сірій Косі, важко наповз на місто, наче гігантський слимак. Уже зовсім стемніло, а Се, Оене і Жнець усе ще сиділи в Управлінні над вивченням супутніх матеріалів для справ, які тепер перейшли до них. Білий втомлено відкинувся на стільці й потер очі, в які ніби піску насипали. Жнець позіхнув і своєю чергою відклав папери. Солодко потягнувся, вигинаючись на подушках, як великий чорний кіт. Потім скрутився в компактний смаглявий бублик і став моститися спати.

Відтоді, як з’ясувалося, що перекований грамотний і знає кілька мов, Оене став давати йому зведення та інформаторії, а також папки зі справами для вивчення. А коли дізнався, що житель півдня ще й непогано пише (е, вілленською, датторі та кількома іншими мовами), то став долучати його ще й до письмових робіт. Щоправда, всі листи перед відправленням швидкою чи звичайною поштою Оене ретельно перевіряв. Це ж Чорний Жнець, раптом намалює там якесь неподобство, а ти потім пояснюй.

Білий потай захоплювався південцем: сам він мав вельми слабкі здібності до мов (хоча його викладачі чомусь вважали інакше). «Цікаво, де він усього цього навчився? На е він пише навіть грамотніше, ніж деякі Сірі. Для того, щоб вивчити мови так глибоко, потрібен час напевно більший, ніж є в пірата між пияцтвом, бійками і драянням палуби… або що там ще роблять пірати… Хто він насправді такий? Як складалося його життя?» На жаль, відповідей на свої запитання він отримати і не розраховував. Звичайно, Білому дуже хотілося поговорити з острів’янином і пізнати його ближче (у ті моменти, коли він не злився на перекованого через чергову шпильку). Але він розумів, що 2052 не розкриє йому душу.

Ледь чутно скрипнули двері до Зали Великих Звершень. Виявляється, ще не всі в Ядрі розійшлися по домівках і тренуваннях…

Увійшов молодший працівник із відділу внутрішніх зв’язків.

– Привіт, Се. Мені сказали, що ти ще тут. Загалом… вибач, що так пізно, справ було по горло… Ти просила дізнатися про ту дівчину з борделю. Ліе́не. Ми знайшли її, але було вже запізно. У «Ніжній Квітці». – Хлопець зам’явся. – Її вбили. Схоже, Дракон. Зараз на місці працюють стражі Порядку.

До будинку розпусти на околиці міста вони домчали за рекордні півгодини.

Дівчину знайшли на підлозі в кімнаті, в якій вона зазвичай приймала «клієнтів». Якби Оене був схильний до нервової втрати свідомості, то знепритомнів би прямо на порозі. Те, що зробили з Ліене, могло б жахнути навіть Женця. Оене мимоволі озирнувся на А́йнара, очікуючи побачити, як Чорний Жнець упивається подробицями жахливої картини і мотає на вус ідеї для чергового вбивства. Але натомість він побачив стиснуті щелепи і шалену лють у помаранчевих очах.

Се стала зібраною і відчуженою, як завжди в хвилини потрясіння або небезпеки.

– Коли ми прибули, було ще дуже мало слідів м’язового задубіння, тож дівчину було вбито не пізніше ніж дві години тому… уже три, – оголосив слідчий на ім’я Лемо́, відходячи від останків убитої. Колись Се стажувалася в Лемо, коли ще не була повним співробітником Ядра, тож конфлікту відомств на кшталт: «що ви тут забули, це наша справа» зараз не виникало.

Навколо метушилися співробітники Порядку, ретельно описуючи і замальовуючи місце злочину. Художники і писарі за цю годину встигли добряче попрацювати, і в секретаря в руках уже був чималий стос паперу.

– Тіло дівчини майже нечитабельне, – виніс вердикт Жнець після обстеження. Його голос звучав незвично різко. – Дуже схоже на те, що ми спостерігали з тілом фанатика-самогубці. Якщо в момент смерті на ній і був якийсь загадковий медальйон або щось на кшталт цього, то, мабуть, убивця забрав його із собою.

Се, яка схилилася над жертвою, кивнула, мовчки погоджуючись.

Кімната навколо мала такий вигляд, ніби по ній пройшлася невелика пожежа. Величезні пропалені дірки на шпалерах, плями кіптяви на стелі, килим майже згорів, наполовину обвуглені крісла і чайний столик були розкидані по кімнаті. Опори для балдахіна на ліжку прогоріли, і сам балдахін звалився вниз. Деякі металеві предмети інтер’єру поплавилися. Але не було й сліду води. Займання ніхто не гасив: вогонь ущух сам, ймовірно, приборканий магією.

– І при цьому ніхто нічого не чув і не помітив пожежі? – здивувалася Се.

– Жоден свідок про таке не повідомив, – Лемо потер підборіддя. – Я схильний вірити більшості з них. Є кілька свідків, щодо яких у мене відчуття, що вони щось приховують. Але це може бути й не пов’язано зі справою. У будь-якому разі, основна маса нічого не помітила. Пожежа була прихована під надійним магічним куполом. Набагато надійнішим, ніж звичайні екрани тиші в бордельних кімнатах.

– Купол для стримування вогню міг би створити чарівник Повітря чи Води, – примружилася Се, розмірковуючи вголос. – Але в другому випадку щит залишив би сліди вологи (бо при контакті води або льоду з вогнем утворилася б велика кількість пари). До того ж, тільки купол Повітря дозволяє не задихнутися тим, хто всередині. Отже, ймовірно, злочинець – маг з Джерелами Вогню та Повітря. Чому він ризикнув прийти у дім розпусти, публічне  місце? Ліене – перша жертва, яку знайшли не в полі й не в кущах.

– Можливо, дівчина не погодилася на виїзну «роботу». Але чомусь її потрібно було вбити?..– Слідчий заходив кімнатою, намагаючись не сходити з торованих доріжок і не затоптувати важливі деталі місця злочину. – Він не підстеріг її дорогою додому і не встромив тихо ніж під ребро. Не послав когось іншого це зробити. А прийшов сам і влаштував усю цю виставу. Чому?

– Хтозна, раптом, у злочинцеві зараз особливо киплять пристрасті, і йому важко тримати себе в узді. Йому потрібно було прибрати свідка, я в цьому впевнена відсотків на 70. Але, можливо, також у нього свербіли руки… та інші місця, і він не міг відмовити собі в задоволенні.

– Прибрати свідка? – здивовано підняв брови Лемо.

Се розповіла слідчому про те, що сталося після лекції кілька днів тому.

– Не знаю, чи подруга Ліене теж працює тут. Серед свідків не було жінки, яка відповідала б твоєму опису. Потрібно ще раз розпитати тутешніх «працівниць».

– А як щодо слів дівчини: «власники багатьох будинків розпусти змушують нас розставляти по кімнатах…» щось? Що б це могло бути? Ви знаходили щось дивне, незвичайне, цікаве?

Лемо негативно похитав головою і віддав наказ ще раз обшукати місце злочину, цього разу з особливим прицілом на «щось незвичайне».

Це знайшов Жнець. Дістав невеликий, розміром менше долоні, плаский прямокутний предмет, що завалився за комод.

– Очам не вірю! – Південця розібрав сміх. Дуже недобрий сміх.

– Що це? – запитала Се. – Це… ікона?

– Саме так. Найімовірніше, такі стоять тепер у кожній кімнаті кожного борделю.

– Якщо ми зазнаємо поразки, незабаром подібна гидота стоятиме ледь не в кожному домі… Що це за бог, ти знаєш?

– Це не бог. Це святий. Грьобаний Пресвітлий Ламаріє. Покровитель – не повірите! – сімейних уз.

– Лемо, пошліть своїх людей подивитися в інших кімнатах. Поки що не чіпайте, просто перевірте наявність. А цю ми відправимо в Ядро для перевірки. Можливо, справа «наречених дракона» виходить за рамки внутрішнього розслідування.

Співробітники Порядку впоралися швидко. Вони підтвердили, що в кожному приміщенні стоїть ікона Пресвітлого.

Лемо хруснув пальцями.

– Ходімо поставимо свідкам ще пару-трійку запитань.

 

…Оене в допиті активної участі не брав. Просто сидів неподалік, але досить близько, щоб можна було відчути кожного допитуваного і допитувану. Емоції жінок пропалювали йому душу до дірок кривавих. Пересічні «працівниці» борделю були нажахані. Якби Оене вмів читати думки, напевно в голові кожної з них він прочитав би великими літерами: «Хто наступна? Чи не я?» Навіть жінки-менеджерки – і ті боялися стати жертвою Дракона. Якщо раніше можна було заспокоювати себе думкою, що якщо ти не виїжджаєш на неофіційні «підробітки», то тобі нічого й не загрожує. Зараз ця втішна версія розбивалася вщент.

Багато хто переживав глибоке горе: схоже, Ліене в цьому домі розпусти любили.

Коли почали питати про ікони, більшість жінок не виявляли жодних емоцій, у декого спогад про церковні символи викликав роздратування, як у більшості мешканців Сірої Коси, у яких історично з релігією не дуже склалося. Загалом, нічого примітного.

За орієнтуванням Се швидко встановили особу агресивної дами, любительки подискутувати. Нею виявилася така собі Міе́, одна з менеджерок закладу, яка сьогодні об’явилася хворою і не вийшла на роботу. Лемо відправив двох своїх людей до цієї милої панянки з наміром доставити її до Порядку для довірливої бесіди.

…Останньою до кімнати, виділеної для допитів, увійшла головна керівниця борделю – жінка років 45-ти, худорлява, бліда і злегка гордовита. На той час Оене, якого вже хитало на стільці і який вже навіть не дивився на свідків, майже впав у захисний транс і ледве змушував себе не відгороджуватися від того, що відбувається. Його нудило. Голова, здавалося, зараз розірветься, заляпавши кров’ю і мізками ніжно-рожеві шпалери з розвішаними на них похабними картинами… З цієї причини він не відразу усвідомив, що саме його насторожує в емоціях останньої допитуваної.

– Пані Сіте́, розкажіть нам про Міе? Як давно ви почали з нею працювати? Що ви можете сказати про неї як про співробітницю.

Керуюча відповідала на запитання Лемо і Се сухо і стримано. Було видно, що вона всерйоз стурбована репутацією закладу і, як наслідок, власною кар’єрою.

А ще Оене відчував її полегшення. Якесь… аж надто фундаментальне для того, щоб бути ситуативним. Вона вважає, що захищена від Дракона? Тому, що вона не пересічна працівниця? Але в інших жінок-менеджерок такого відчуття не було. Усі боялися опинитися на місці Ліене. Сіте щось знає? Їй точно відомі вподобання Дракона? Їй точно відомо, кого він вибере, а кого не вибере?

Білий згорбився на стільці і схрестив руки на грудях. Погляд Сіте, різкий і підозрілий, він спіймав випадково, і відразу ж відвернувся.

«Ти хочеш бачити зачіпки там, де їх немає. Найімовірніше, жінка нічого не знає, а просто вибрала для себе версію, яка її заспокоює, і твердо в неї вірить. Усім хочеться почуватися в безпеці. І заради цього відчуття люди схильні брехати собі».

Однак, після закінчення допиту Сіте, Білий вирішив усе ж таки поділитися своїми міркуваннями із Се та Лемо.

– Добре, спасибі, Оене. Думаю, ця дама сьогодні проїдеться з нами. Про всяк випадок.

Білий уже шкодував, що розповів про свої висновки. Тим більше, що він зараз перебував у такому тумані, що не поручився б за точність своїх спостережень. Він хотів був зупинити слідчого, але вирішив допустити хоча б відсоткову ймовірність того, що мав рацію. Якщо Сіте невинна, її допитають і відпустять. Якщо ж вона щось знає про Дракона, то це допоможе врятувати безліч життів.

Після допиту Сіте робити в борделі було більше нічого. Се і Жнець за власною ініціативою розбрелися по кімнатах, сподіваючись ще що-небудь побачити або відчути. Білий безсило побрів до виходу. Він ішов так повільно, що його наздогнали навіть «порядники», які вели підконвойну в Обитель.

– Чому я? Чому ніхто, крім мене, не затриманий?

Білий обернувся на обурений голос і несподівано зустрівся поглядом із Сіте, керівницею борделю.

– А ви хотіли б, щоб замість вас хтось інший провів ніч у тюремній камері? А як же любов до ближнього, пані Сіте? – ласкаво дорікнув їй Лемо.

Але керуюча його не почула. Вона не була магом, але, мабуть, завдяки інтуїції, здогадалася, яку роль відігравав сумовитий стажер Ядра в її затриманні. Бо щойно їхні очі зустрілися, Оене відчув, як їй стало страшно. До нудоти, до непритомності. Жах навалився на неї з такою силою, що Сіте спіткнулася (а в Білого потемніло в очах). Лемо дбайливо притримав її за лікоть. Оене довелося справлятися самому. Вони не розривали зорового контакту з управителькою борделю, доки за нею та її супроводжуючими не зачинилися двері.

Білий знесилено сперся об стіну, ледве втримуючись від того, щоб сповзти по ній вниз. Він навіть не задавався питанням: «Чого або кого вона так боїться?» Здається, він знав відповідь.

Зібравши останні сили, він вибіг на ґанок, щоб нагнати слідчого…

…Здається, легка пробіжка і коротка розмова з Лемо його добила остаточно. Оене впав на траву перед будинком утіх, відчуваючи, як повільно крутиться під ним земля.

Він не пам’ятав, скільки пролежав. Мабуть, заснув. Прокинувся від дотику Се.

– Оене? Як твій стан? – голос наставниці був, як і раніше, сухим і безпристрасним. Почуття Се все ще спали. Працював тільки розум.

Оене насилу встав. Його хитало.

– Здається, Сіте щось знає або в чомусь замішана…

Білий розповів про свої спостереження і висновки, які пропустили Се із Женцем.

Обидва довго мовчали, замислившись.

– Я хочу на набережну, – нарешті, вимовила наставниця.

 

…Оене ліг просто на кам’яні плити набережної і дивився в небо. Здавалося, що зірки мерехтять у такт ударам його серця. Поруч заспокійливо шурхотіло море.

– Вона хотіла мені щось повідомити, – Се порушила довге мовчання, що супроводжувало їх від самого борделю. – Я повинна була її вислухати. Повинна була перешкодити тій жінці відвести її. Або повинна була знайти Ліене після. Одразу ж! Я облажалася. Буде мені урок на майбутнє. У нашій роботі не можна упускати жодної деталі. Будь-яка дрібниця може виявитися життєво важливою.

Се опустилася на плити набережної і притулилася спиною до кам’яної огорожі. Навіть крізь каламутну пелену захисного емоційного отупіння Оене відчував її стан. Почуття повернулися до наставниці, і зараз вона переживала гримучу суміш із різних почуттів. Але не було там ні відчаю, ні безсилля. Помилилася, вивчила урок – і пішла далі. Наступного разу не помилиться.

Оене вкотре захопився внутрішньою стійкістю дівчини. Йому до такого було ой як далеко.

– Я попрошу Во посилити спостереження за преподобним Деррішем. Він перший і єдиний, хто в мене зараз під підозрою.

– Я теж про це подумав. Але… це якось… занадто просто. Один візит на місце злочину, один попередній допит, одна знахідка (ікона) – і в нас є цілком логічна гіпотеза у справі, яку служителі Порядку не можуть розплутати вже котрий місяць… – засумнівався Оене.

– Дивіться-но, у нашому юному другові прокинувся талант сищика! – пожартував Чорний.

Білий підняв голову й глянув на перекованого. Зараз Жнець посміхався тією самою посмішкою, яку Білий бачив у нього в Залі Звершень (коли 2052 розглядав замальовки з місць злочину) і після лекції в дискусійному домі. Оене пригадав обличчя південця, коли той стояв над тілом Ліене… «Може, я все неправильно зрозумів? Може, він посміхається, уявляючи, як Дракон отримує по заслугах? Або як сутенерів наздоганяє відплата?»

– Це аж ніяк не просто, Оене, – зітхнула Се. – Зараз усе тільки на рівні здогадки. Дуже туманної. Але ж іще потрібно, по-перше, упевнитися нам самим. По-друге, зібрати докази для суду або хоча б для Ради Ядра. Але краще для суду. Зберемо докази причетності Дерріша – зможемо з ганьбою виштовхати Церкву з Сірої Коси і не тільки.

– Або не зберемо, а сфабрикуємо, – промуркотів Жнець. – Іноді варто зупинитися на простіших рішеннях.

– У будь-якому разі, потрібно спочатку з’ясувати правду, – підсумувала Се.

– Чи можна якось спровокувати Дерріша на використання магії? Ми маємо дізнатися його Джерела, якщо вже Ядро не має видячих, які могли б допомогти. – Оене підклав руку під голову і задумливо покусав пасмо волосся, що лізло в рот. Зовсім як Жнець.

– Якщо він Білий маг і носить хелар, то, боюся, це щось із розряду неможливого, – заперечила наставниця.

– Але є велика ймовірність, що Дерріш просто утримується від застосування дару, або використовує його дуже обережно, і його ще не засікли. Дивіться, якщо Дерріш справді не вміє контролювати свою силу, то якби він зняв браслети, обгоріла б не тільки кімната. Від «Ніжної Квітки» залишилося б тільки обвуглене стебло. А Дракон діє вельми акуратно, і магію Вогню контролює досить непогано, – зауважив Жнець.

– А що як Дерріш був не один? Наприклад, другий убивця – маг з Джерелом Повітря, – висловив припущення Оене. – Він міг прикривати їх обох.

Південець іронічно хмикнув:

– Товариш по іграх? Що якимось дивом примудрився не перетворитись на шашлик під час спільних спекотних вечірок під повітряним куполом? Віриться насилу. Маг Вогню не може заподіяти собі шкоди власним полум’ям, а от його друг запросто міг би підсмажитись. Вчіться ворушити мізками, пане великий геній. У вашій роботі це могло б стати в пригоді.

Оене відчув, як у душі наставниці ворухнувся імпульс заступитися за учня. Але вона вирішила не давати йому ходу. Напевно у виховних цілях, як зазвичай. Се постійно говорила Оене, що йому потрібно вчитися долати те та інше, справлятися з тим і цим… Але зараз Білий так втомився, що вирішив просто пропустити випад Женця повз вуха. Далеко не вперше, зрештою.

 

* * *

Се зробила запит на повну копію справи «наречених дракона». За ранок наступного дня, поки Оене намагався прийти до тями після вчорашнього і прогнати головний біль відварами трав упереміш із хо, його наставниця встигла переговорити з половиною начальства і переконати їх, що варто подивитися на справу Порядку дещо ширше (читай: передати справу Ядру, тобто, особисто їй – Се І-еле з Дому Дубового Листа).

Ближче до обіду принесли папери, і команда засіла за їхнє ретельне вивчення. А ближче до вечора, коли Се вже знемагала від нетерпіння, походжаючи з кутка в куток, нарешті підійшов Во.

– Як ти знаєш, у нас зараз у відділі мало людей. Призначити тебе старшою у справі такого високого рангу і складності я не можу. Ти молодший співробітник Ядра, і ти ще занадто недосвідчена.

Се відкрила була рот, щоб заперечити.

– Будь ласка, дослухай. – Во підняв руку. – Ти ж знаєш правила: я маю передати цю справу кому-небудь іншому. – Се підібралася, збираючись дати бій. – Але мені не хотілося б так із тобою чинити. – Се злегка розслабилася і зацікавлено подивилася на наставника. – Тому я додам у вашу команду людину ззовні. Порядок, до речі, сам зв’язався з нами і запропонував допомогу. Я схвалив. Гарна комбінація, я вважаю. До нас приєднається їхній позаштатний слідчий із чудовим послужним списком і досвідом роботи у Загальному Порядку.

– «Порядник»? А хіба для цієї справи не потрібен хтось більш… творчий… з нестандартним підходом?

– Ти хотіла сказати: хтось, хто в разі потреби наплює на правила і закони, якщо вони заважають йому досягти мети і розкрити справу? – розсміявся Во.

– Щось на кшталт, – підняла брову Се.

– Я знаю, ти здебільшого невисокої думки про «порядників». Так, вони іноді можуть здаватись трохи відсталими й обмеженими, здебільшого через специфіку їхньої діяльності. Але серед них дуже багато гідних людей. Майбутній напарник вас не розчарує, я впевнений. До речі, якщо вам вдасться переконати його перевестися в Ядро, у наш відділ, я буду тільки за. Він більше схожий на вільного мисливця за головами.

– Я правильно зрозуміла, що раніше він працював на Загальний Порядок, а зараз – позаштатний слідчий Порядку Сірої Коси? Дуже дивний кар’єрний ріст. Негативний.

– Чи це не той тип, якого кілька років тому зі скандалом погнали із Загального за перевищення повноважень? – встряв Меніел.

– Той самий, – усміхнувся Во. – Я з ним працював кілька разів. Чудовий чолов’яга. Головне, не пити з ним на спір.

– Його не погнали, ним пожертвували заради інтересів Сірої Коси. – Вел вирішив несподівано заступитися за репутацію майбутнього напарника Се.

– Ой, от тільки не потрібно робити з нього героя. Він сам зізнався, що перевищення таки мало місце.

– Природно, це було частиною політичної гри. На суді…

– Та не на суді, а особисто. Мені батько розповідав. Якось пиячили вони з цією «жертвою», і той йому прямо і зізнався. Жодного каяття чи жалю. Чи то занадто тупий, чи то занадто зухвалий. – Меніел зневажливо махнув рукою, але в Білого склалося відчуття, що його колега трохи заздрить. Меніел був не в міру гарячий і рвучкий, і Оене підозрював, що йому іноді хотілося відпустити себе в професійний творчий політ… який, напевно, закінчився б дисциплінарною карою, а то й виключенням із Ядра.

Оене запитально подивився на Се, але вона теж не мала гадки, про кого йдеться. Вони разом обернулися до Вела. Той сприйняв це як заохочення.

– Мені батько теж дещо розповідав. І знає він не менше, ніж старий Меніела, а то й більше. – Меніел показав Велу непристойний жест. – Розповісти вам, друзі мої, чому той слідчий більше не в Загальному порядку? Так, його звільнили з диким скандалом. Офіційне формулювання – «перевищення повноважень». А в реалі – тому що Оксамитова Ложа здійняла страшне виття: Ме́он скерував їхніх агентів хибним слідом, а сам зі своїми людьми спіймав Чорного Женця, передавши Сірій Косі, хоча над операцією працювали агенти багатьох країн. Цей старий кнур Ваарна, головний метр Ложі, подейкують, мав дуже великі види на вашого пірата. – Вел хитро підморгнув. – Женця, зрозуміло, наші не віддали. Але під тиском Даттори та інших країн Сірій Косі довелося поступитись і віддати слідчого «ложечникам». Той навіть відсидів рік в їхній тюрмі. Та навіть примудрився залишитися живим і здоровим… Але ходять чутки, що Меон і справді перевищив повноваження. І коли він на суді сказав, що мав до Чорного Женця особисті рахунки, то це була чиста правда, і інтереси Сірої Коси тут ні до чого. – Вел обернувся до південця, який стояв віддалік, схрестивши руки на грудях. Обличчя 2052 було непросяжним. – Природно, всім цікаво, що ж між вами сталося. Може, розкажеш?

Але ХС-2052 не вважав за потрібне відповідати на це запитання навіть презирливим: «ні».

 

Оене, Се і Чорний уже збиралися залишити Зал Звершень, коли приспіли одразу дві новини:

1) Сьогодні агенти Порядку, що представились працівниками санітарного контролю, пройшлися по всіх борделях міста. У 18 з 31 наявного в місті будинку утіх були помічені ікони Пресвітлого Ламаріє. Список домів розпусти додається. Як і було велено, ікони були залишені на своїх місцях до надходження подальших вказівок.

2) Так звана подруга Ліене – Міе – була знайдена мертвою в хвойній лісосмузі, за кілометр від кордону східної агломерації міста. Стан тіла вказує на те, що це чергова жертва Дракона.

– Ще одна обставина, яка вказує на те, що вбивця замітав сліди. Наче знав, що Ліене намагалася поговорити з нами. Хто йому сказав? Сама Міе? Або фанатик, який наклав на себе руки на ратуші? Чи Дракон був особисто присутній на лекції і бачив нашу невдалу спробу розмови з Ліене на власні очі? – Се побарабанила пальцями по столу. – Гаразд, сьогодні ми все одно вже нічого не зможемо зробити. Йдемо на тренування.

Оене застогнав у голос. Головний біль, що мучив його зранку, не поспішав відпускати свою жертву.

Се несхвально глянула на підопічного. Білий підняв руки вгору в жесті: «Здаюся!»

– Я й не збирався заперечувати. Чесне слово. Тренування так тренування.

 

* * *

Уранці наступного дня на Оене чекав висновок від лабораторника Себона. У Білого, Се і Женця очі на лоба полізли від здивування, коли вони дізналися, що ікона, яких було понатикано в багатьох будинках розпусти, складається зі сплаву срібла кедайче і харделіксу. Як і медальйон зі стулками.

«Тіло дівчини майже нечитабельне. Дуже схоже на те, що ми спостерігали з тілом фанатика-самогубці», – сказав Жнець під час огляду тіла Ліене.

– Схоже, цих ікон наробили величезну кількість. Я навіть уявити собі не можу, скільки коштувало їх виготовлення, і звідки Церква дістала такий обсяг настільки рідкісних металів. Адже ікони просто… йдуть у народ, так би мовити. Просто стоять у кімнатах і спостерігають за тим, як жінок грають різні чоловіки. Навіщо? – Се задумливо ходила з кутка в куток, склавши руки за спиною.

– Може, ці метали тому й стали рідкісними, що всі світові запаси скупила клята церква. – Жнець захрустів черговим яблуком. Після прикрого інциденту з Себоном урожденець півдня зажадав гарантій, що більше ніколи не залишиться без фруктів. Тому Білий приніс йому невеликий кошик, який тепер стояв у Чорного на підвіконні, і в якому завжди був невеликий запас свіжих яблук (за цим Оене стежив особисто).

– Я запрошу інформацію про всі відомі нам родовища харделіксу і кедайче, і про те, хто ними володіє. Можливо, хтось іще з Торгового Союзу, про кого ми не знаємо, потай шанує багатобожжя. І, можливо, це хтось із тих, хто жадає бачити голову Церкви Єза́ріє на нашому прийомі з’їзду країн Великого Союзу.

 

Оене й не помітив, як пролетів день. Йому й зітхнути було ніколи. Роботи було по горло. Справи, що перейшли до них у спадок від колег, вимагали уваги, та й поточні обов’язки теж потрібно було не закидати.

Білий зрозумів, що час зав’язувати, коли вдесяте взявся перечитувати одну й ту саму сторінку, не маючи сил зрозуміти, що написано в доповіді. Підняв очі на Женця. Було помітно, що той теж втомився, але чомусь продовжував читати всі ці нескінченні листи від інформаторів. Пощастило, напевно, попалося щось цікаве. Не те, що в Білого сьогодні: все, як на підбір, – суцільна нудятина.

– Айнар, як щодо прогулятися на тренування, коли закінчиш цей лист? – позіхаючи, запитав Білий.

Жнець тут же, без слів, вклав папірець у теку, жбурнув її на стіл Білому, вдягнув перев’язь із своїми улюбленими серпами і став поруч з Оене. Серйозно і мовчки. Занадто втомлений, щоб кривлятися.

…Через те, що сьогодні з ними не було Се, яка в обід поїхала на невелике завдання в сусіднє місто, Оене вирішив трохи розслабитися і піти до тренувального ангару довгим шляхом, дорогою завернувши до моря. Перетнувши західний кордон міста і вийшовши за межі агломерації, Білий з Чорним полями і посадками почали забирати до набережної. Задушлива спека трохи відпустила Сіру Косу, і вечірній вітер був свіжим, балував запахом сосни, солі та розігрітого каменю.

Стоячи на гальковому пляжі, довго мовчали. Навколо ні душі. Море було напрочуд спокійним, майже повний штиль. Передзахідне сонце розмазувало по воді гаряче золотисте масло. Жнець був занурений у свої думки. Засунувши руки в кишені, він стояв обличчям до моря, спершись спиною на великий сірий камінь, що був химерно розмальований водою і вітром. Південець або дивився в землю, або відвертався, і Оене не міг зрозуміти його настрою.

Білий уже кілька разів приходив зі своїм підопічним до моря, коли вони поверталися з тренування. Зазвичай Жнець з ентузіазмом скидав одяг і біг купатися, але сьогодні він навіть і не думав про морські ванни. Напевно, Жнець хандрив.

Іноді з Чорним таке бувало. Він втрачав інтерес до всього, зокрема й до знущань над Оене. Сидів, насупившись, обійнявши коліна, і дивився в одну точку. І очі його були сповнені настільки бездонної печалі, що в Білого стискалося серце. У такі моменти Оене забував про те, що перед ним злочинець, який відбуває покарання, і перековка здавалася йому огидною ідеєю.

«Здається, комусь потрібно приборкати своє м’якосердя».

…Останнім часом у Білого з’явилася звичка перебирати в пальцях ланцюжок медальйона зі стулками, який Жнець зняв із самогубця. Ланцюжок йому подобався. Візерунок плетіння окремої ланки нагадував мініатюрний знак скрипкового ключа. Ось і зараз Оене на автоматі зняв із шиї медальйон, який весь час носив із собою, і крутив його в руках, думаючи про щось своє. Думки текли розслаблено, немов вода в широкій річці, і Білий відсторонено спостерігав за течією, сидячи на березі.

Раптом внутрішня річка здибилася хвилями, лоскотання пробігло між ребрами. «Я десь уже бачив цей візерунок. Але де і коли?» Оене схвильовано заходив по гальці, намагаючись згадати.

І тут до нього дійшло. Відбиток ланцюжка на тілі.

Білий розвернувся і майже бігом пустився в Ядро, навіть не спромігшись захопити з собою Женця.

– Айнар, можеш залишатися тут, якщо хочеш. Зустрінемося ввечері вдома або вранці в Ядрі, – запізно кинув він наостанок через плече.

…Тіло Ліене вже давно відправили на переплавку, щоб перетворити її плоть на частину самохідного транспортного механізму. Але співробітники Порядку свою справу знали: описали й замалювали всі подробиці, які змогли виявити. Оене нетерпляче витрусив із папки справу і почав перебирати аркуші. Ось воно. Один із малюнків містив зображення опіку. Дуже докладне.

Білий поклав ланцюжок медальйона поруч із аркушем. Змазаний, опік, проте, не давав засумніватися: на тілі вбитої закарбувався слід від такого ж ланцюжка, що був у медальйоні зі стулками.

«Тіло дівчини майже нечитабельне…»

Може, не ікона поглинула всі вібрації життя, що обірвалося? Або не тільки вона?

Білий взявся наново розглядати і вивчати всі малюнки всіх попередніх жертв Дракона. На тренування цього дня він не потрапив.

 

* * *

Білий із Чорним саме проводили тренувальний кулачний бій, коли в залі з’явився несподіваний гість.

– Стримайте темп, пане Оене! Обережніше контратаки. Увага на захист. Дистанція! – Білий почув це, ніби крізь вату. Голос був начебто знайомим.

Жнець постійно переміщався, рухаючись навколо Оене непередбачуваними різкими стрибками, ухиляючись і перетікаючи під ударами, і в нього важко було влучити. Зате Жнець влучав дуже добре. Він врубувався в бійку і буквально зносив Оене, хоча той був набагато вищим і важчим.

– Не намагайтеся копіювати його стиль: у вас занадто високий зріст. Ось і використовуйте цю перевагу. Захист! Не давайте йому скоротити дистанцію! Працюйте передньою рукою. І передньою ногою. Коленом гасіть! Ідіть вправо, за його домінуючу руку. Та не бийте ви бічні на короткій дистанції, він же вас розбере!

Оене тримався з останніх сил. Поради незнайомця не дуже допомогли, оскільки Білий не зміг нормально їх застосувати.

Перекований укотре витіснив свого опікуна за межі окресленого кола. Той ледь не плакав від втоми й досади. Піт лив градом, легені розривалися, ноги й плечі нили від напруги. Боліли місця, по яких припали удари Женця (тобто, практично все тіло). Рука у 2052 була важка (а вже нога-то!), а удар хвисткий.

– Ще раз!

– Пане Оене, вам уже досить, – 2052, здавалося, не особливо втомився.

– Я сам вирішу, коли мені вистачить! – огризнувся Оене. На нього іноді находив стан, коли перед лицем явно провального завдання він продовжував битися, образно кажучи, головою об стіну, і ніяк не міг зупинитись. Тож зараз Білий був занадто напружений і грубий.

– Ну як хочете, – Жнець презирливо знизав плечима. – Тоді не зі мною. Ви і в найкращі свої дні надто слабкий і нудний супротивник, а сьогодні взагалі ледве повзаєте по арені. Хоча стратегія непогана: зведи противника в могилу, змусивши померти від нудьги. Якщо ви не можете нічого іншого, то і це, в принципі, підійде.

Оене стиснув зуби й кулаки, щоб у безсилому гніві не ляпнути якусь дурницю.

– Не засмучуйтесь, пане Оене. – Білий обернувся на голос. Перед ним, усміхаючись, стояв слідчий Меон. – У вас велике майбутнє. Ще хоча б рік тренувань – і ви рватимете цього дрібного капосника на ганчірки. Айнар, як це йому властиво, згустив фарби, коли говорив про рівень вашої майстерності. Рекомендую не ставитися до його слів надто серйозно. – Жнець картинно пустив очі під лоба і схрестив руки на грудях. – Думаю, вам іще заважає думка про його репутацію. «Сильний боєць, жахливий убивця», і таке інше. Але запевняю вас, це перебільшення. Його головна перевага в бою – ноги: шарахнути бризками – і з усією можливою швидкістю вдарити по капцях. – Південець зневажливо пирхнув. – Кажуть, він зробив собі репутацію, вбиваючи сплячих, беззбройних або слабших. Тих, хто не міг чинити гідного опору. – Слідчий явно підколював колишнього підслідного і теж згущував фарби.

Обличчя Женця на мить відобразило бурю емоцій. Мабуть, Меон зачепив його за живе. Але негайно ж 2052 взяв себе в руки, скорчивши глузливо-покірну міну і опустивши очі.

– Жертву зручніше мучити, коли вона не здатна дати відсіч. Кому як не вам це знати, пане Меон-чіпкі-руки.

Слідчий засміявся і показав великий палець, повернутий догори: мабуть, відсіч перекованого він оцінив.

– Айнаре, хлопчику мій, дивлюся, вільне життя пішло тобі на користь: твій характер став ще паскуднішим, ніж я міг би собі уявити! До речі, як щодо спарингу? Зі зброєю. Давно я не ганяв по арені молоденьке м’ясце.

Жнець усміхнувся лівою половиною обличчя і пішов по тренувальні серпи. Меон вибрав серп-косу на довгому держаку, до кінця якої була прикріплена довга мотузка з гаками на кінці. Уся зброя в ангарі була навчальною, тож і лезо коси, і гаки були сильно затуплені.

Меону було років п’ятдесят, він був трохи схильний до огрядності, але його рухи – скупі, точні, сильні – аж ніяк не свідчили про те, що слідчий не у формі. Меон стояв на місці, злегка розставивши ноги і лише трохи повертаючись за потреби. Правою рукою він розкручував мотузку, періодично посилаючи вперед важкий тяжар. Женцю доводилося крутитися чорною дзиґою, щоб уникнути зустрічі з грізною гнучкою зброєю, яка навіть у навчальному своєму варіанті могла принести неприємні відчуття. У лівій руці Меон тримав серп-косу. Утім, йому все ще не довелося нею скористатися: Женцю, який кружляв навколо нього, жодного разу не вдалося скоротити дистанцію.

– Я розумію, чому цього хлопа вважають грізним супротивником. – Меон прибрав поважної постави і звернувся до публіки (в особі Оене). Здавалося б, слідчий абсолютно ігнорує супротивника. При цьому мотузка продовжувала робити свою справу. – Швидкість. Вибуховий натиск. Раптовість. Хитрість. Винахідливість. Але головне – вміння вчасно зробити ноги з поля бою. – Меон ліниво випустив «змію» в політ. Жнець аж ніяк не ліниво ухилився. – Але цих якостей занадто мало, щоб стати по-справжньому хорошим бійцем. Наприклад, у бою Айнару бракує витривалості. І фізичної, і психологічної. Поставте захист, який не буде вас вимотувати, розумно контратакуйте, не давайте йому пробити вас – і він видихнеться. Ще йому не вистачає заземленості, стійкості. Таке відчуття, що під ним немає міцної основи. Тому Чорному Женцю доводиться постійно бути в русі. Це сил не додає. – Сам Меон стояв, як скеля. – У бою Айнар плинний і мінливий, як гірська річка. Але це має свої недоліки. У нього ще багато слабких сторін, крім тих, що я перерахував. Спостерігайте. Вмійте з розумом їх використовувати.

Одного разу вони вже билися ось так. У Женця – два серпи, у Меона – бойова коса, до рукоятки якої був прикріплений ланцюг із важким зубастим тяжарем на кінці. Тяжар був оснащений моторошними гаками, які так і жадали впитися в жертву. Саме цією зброєю Меон і полонив Женця. Щоправда, того утримували троє сильних чародіїв, блокуючи його дар і не даючи південцю застосувати магію проти слідчого.

Оене бачив у Чорного на боці страшні шрами, що залишились від гаків Меона. Зараз ці сліди були приховані сорочкою: Жнець ніколи не роздягався на тренуваннях, незважаючи на спеку.

…Кілька разів 2052 ледь не втратив один зі своїх навчальних серпів, але щоразу йому вдавалося ухилитися і зберегти зброю за допомогою неймовірної спритності, що здавалася Оене просто фантастичною.

Але настав момент, коли вона його не врятувала. Меону вдалося позбавити противника одного з клинків.

Бій, спочатку дуже напружений, обіцяв бути досить нудним. Жнець робив хибні випади, сподіваючись скоротити дистанцію, перекидав серп, що залишився у нього, з однієї руки в іншу. Меон ганяв його по арені, не даючи ні на мить захопити ініціативу. Жнець змок, як щеня. Він, здавалося, розумів, що в нього немає шансів. Він уже не так жваво крутився, і все рідше намагався атакувати.

Оене занудьгував, почав провалюватися у свої думки – і мало не пропустив момент, коли все закінчилося. Жнець перебував на дистанції метра два, коли мотузка обвилася навколо його правого передпліччя. У цій руці він на той момент тримав зброю. Жнець рвонувся назад у безглуздій спробі вирватися. Меон ступнув уперед, наступив правою ногою на шворку, тим самим вивертаючи руку супротивника і змушуючи Женця пригнутися до землі і рефлекторно схопитися за мотузку вільною лівою рукою.

І тут Жнець зробив блискавичний стрибок ногами вперед, за спину Меону, який стояв до Жнеця майже боком. На льоту Жнець якимось чином примудрився лівою рукою вихопити серп із полоненої правої, взявши зброю зворотним хватом. Меон розвернувся, переносячи ліву ногу і завдаючи удару косою. Він запізнився на якусь частку секунди.

Жнець проїхався боком по арені, піднявши в повітря піщану хмару. Його серп уперся Меону в промежину. Слідчий поморщився від болю.

– Свята ковбаса! Ах ти ж бестія лиха! Спеціально один серп віддав. – Меон, здавалося, був абсолютно не засмучений, а навіть перебував у певному захваті. – Відмінно розіграв. Я й не зрозумів.

Жнець піднявся, кашляючи від пилу і звільняючи руку від мотузки. Він був явно задоволений. Прибрав поважної постави, пародіюючи слідчого на початку поєдинку.

– У пана Меона-тверді-руки є багато слабких сторін. Наприклад, у бою він надто багато базікає і підказує противнику варіанти рішення. – Жнець віддав церемонний уклін. Він явно кривлявся.

Меон анітрохи не образився. Навпаки, захихотів на всю тренувальну залу.

– Ох, мій хлопчику, і за що тільки я тебе так люблю, паршивця такого? – Він по-дружньому ляснув Женця по спині лапищею. Зі сторони це виглядало так, ніби ведмідь вирішив вибити дух із худорлявого собаки. – Пропоную піти в «Меч переможця» і відзначити звитягу нашого славного бійця. А ми з вами, пане Оене, з ганьбою ковтатимемо гіркі сльози поразки й запиватимемо їх ще гірчішим елем. Я пригощаю. Заперечення не приймаються.

 

* * *

Меон з комфортом розвалився на стільці, ніби це було найм’якіше крісло у світському салоні, і попивав підбадьорливу каву. Він із цікавістю оглядав Залу Великих Звершень, а заодно і свого колишнього підслідного. Жнець вдавав, що звертає на свого колишнього слідчого не більше уваги, ніж на дрібний прищ, що схопився на дупі.

– А ти непогано влаштувався, Во. Кабінетик собі завів. Підданих.

– Набридло мотатися містами й селами, годувати комарів у болотах Діссоо або дертися горами Нейворіа по дупу в снігу.

– Та-ак, були часи… Ненавиджу Діссоо!

Во і Меон розсміялися якимсь спільним спогадам.

– Благословляю шторм, що відніс колись наших пращурів із Північної Протоки і приніс у Чорнильне Море! Інакше жити нам на тому забутому милістю північному узбережжі. Комарі розміром із корову – це далеко не найстрашніше, що там є, – ностальгував Во.

– Послухайте старого пса Меона, хлопці. Якщо вас посилають на місію в Діссоо – знайдіть спосіб відкосити!

– О да-а-а, – протягнув владика Зали Звершень, але тут же схаменувся. – Що?! Ні! Якщо вас посилають у Діссоо – ви їдете в Діссоо, і крапка. Ніяких відмазок!

Се, Оене і Жнець терпляче слухали, доки бувалі наговоряться і дозволять перейти до обговорення справи. Благо, обмін спогадами тривав недовго.

– Мені слід було б відвідати вас раніше, – почав слідчий, обводячи поглядом усіх і зупиняючись на Женці. – Але, на жаль, я був дуже зайнятий.

Південець напустив на себе нудьгуючий вигляд, театрально зітхнув, забрався з ногами на підвіконня і втупився у вікно, картинно відкинувши голову і напівприкривши очі.

– Не поговорити про тебе, мій хлопчику, – зі сміхом сказав йому Меон. – Ти вже не в списку пріоритетних справ Сірої Коси. Проблему «Чорний Жнець» вирішено. Співчуваю, Айнаре, зірка твоєї слави померкла.

– Я тільки радий, пане Меон. Я лише скромний рядовий маг і хочу лише якнайкраще служити державі, сподіваючись спокутувати колишні провини.

Меон махнув рукою.

– Панове, по-перше, я хочу вибачитися: ми облажалися.

– «Ми» – це Порядок? – уточнив Во.

– Угу, – кивнув слідчий. – Ми занадто мало уваги приділили словам Оене про те, що Сіте до жаху налякана. Даремно. Наша промашка. Зараз Порядок опрацьовує всі можливі зв’язки доглядачки «Ніжної Квітки»… – Меон помовчав, чухаючи коротку бороду. – Ми встигли провести тільки один допит, на якому вона заперечувала будь-яку причетність до справи про «наречених». І це наша друга помилка: потрібно було запросити Оене. Ми дали зрозуміти Сіте, що знаємо: вона пов’язана з Драконом. Сказали, що нам відомо про ікони. Після цього вона закрилася наглухо і взагалі відмовилася що-небудь говорити. Вигляд у неї став пригніченим. Наші вважали це добрим знаком. Розраховували зламати її досить швидко. Але прорахувалися. Вранці виявили, що Сіте мертва. Перегризла собі вени і відкусила язик. Треба думати, це було болісно, але вона не видала ні звуку. Охоронець нічого не чув. Страшна смерть, але, мабуть, перспектива помсти Дракона лякала її набагато більше.

Се вилаялася. Во покривив обличчя.

– Думаю, що в лоб розпитувати «працівниць» борделів зараз не варто. – Меон, як і раніше, смикав бороду. – Я зв’язався із внутрішньою розвідкою. Тенета обіцяли посприяти і впровадити своїх людей у будинки терпимості. Думаю, за кілька днів почнуть надходити перші доповіді.

– А що по Деррішу? – запитала Се.

– Я ще в роздумах щодо нього. Боюся злякати. Якщо наш об’єкт, а також делегація Єзаріє, що насувається на нас, думатимуть, що вони в безпеці, то стануть діяти сміливіше і менш обережно, і в нас буде шанс що-небудь дізнатися. Поки що посилимо спостереження за Деррішем, а з розвитку справи подивимося. До прийому в Залі Співдружності залишається близько місяця. Пан преподобний, мабуть, буде вельми зайнятий весь цей час. І, будемо сподіватись, ненароком де-небудь проколеться.

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Загальний Порядок – міжнародний орган охорони порядку. Працює над розкриттям злочинів і пошуком порушників закону, якщо справа виходить за межі однієї країни. Наприклад, офіційно за Чорним Женцем (паралельно з іншими негласними ловцями) полював саме Загальний Порядок, оскільки Айнар здійснював свої великі (і не дуже) діяння на території декількох країн Серединного Континенту.

Деякі магічні дари мають специфічну прив’язку до стихії (Джерела). Приміром, тільки маги Води та Повітря можуть ставити щити. Лише чародії Повітря годні бути віщунами (бачення майбутнього/минулого/теперішнього) або слідопитами (що, в принципі, також має віщунський підтекст: виявити жертву, що не залишила жодних слідів, окрім ауричних). Цілительський магічний дар можливий тільки в чарівників, які мають Джерело Води (якщо активовано аспект лікування). Також маги з даним Джерелом можуть бути некромантами. І маніпулювати свідомістю (примус, створення ілюзій або читання спогадів) – знову ж таки, якщо є відповідна активація. Чародії Вогню здатні випалювати душі (і потім, як наслідок, зробити жертву, в якої більше не залишилося власних бажань, своїм слугою).

Примітка для особливо допитливих. Мова Сірої Коси має назву «е». Вона дуже «задня», гортанна (це стосується навіть звуку «і»). На слух – співоча і тягуча, з великою кількістю голосних. Усі приголосні вимовляються м’яко, немає звуків «а», «й», тремтячої «р».

Мова Овальних Островів – інна́ро (у перекладі: «та, що об’єднує») – навпаки, вирізняється твердою вимовою приголосних та інтенсивними короткими голосними, які тяжіють в передній ряд. Образно кажучи, острів’яни нібито крутять слова на кінчику язика (на відміну від Сірих, які нібито прагнуть слова проковтнути).