Напиши мені

Примітка від автора: Це моя перша робота і в такій стилістиці, і за даним фандомом. Тому буду рада відгукам ❤
Робота була написана під трек: Volkanov – Пиши мені

 

Я тобі писав і ти мені писала —
Це кохання!.. Пам’ятаєш перші стреси?
І неважливо, хто агресор,
Напиши – і я тобі скажу!..

 

Від’їжджаючи з Невермору на вимушені канікули Ксав’є обіцяє собі: ні в якому разі не писати їй одразу. Хлопець впевнений, що зможе почекати якийсь час – принаймні день або два (а краще взагалі тиждень). Але варто Ксав’є переступити поріг великого пустого особняка Торпів, як липке відчуття самотності потужною хвилею навалюється на нього. Вже давно немає потреби дивуватися – Вінсент Торп занадто зайнятий, аби перейматися будь-якими справами власного сина. Ксав’є вже звик до цього. Та після шумного Невермору, тиша власної домівки здається більш нестерпною та гнітючою, ніж будь-коли. І хлопець не витримує – рука сама тягнеться до телефону, відкриває поки ще пустий чат, друкуючі їй коротке:

«Привіт, як доїхала?»

Та не отримує відповідь ні через годину, ні через день, ні через тиждень. Торп лише посміхається – чогось подібного він в принципі й очікував.

🖤

Другу спробу написати їй він робить рівно через 11 днів з моменту першого повідомлення (і, звісно, він ні в якому разі не рахував).

«Як минають канікули?»

Здивування поєднується з шоком, коли через 10 хвилин Ксав’є несподівано чує звук вхідного сповіщення.

«Терпимо»

Цілком в її стилі – коротко, стримано, сухо. Всього одне слово, але воно викликає у Ксав’є посмішку. Звісно, Венздей Аддамс не з тих, хто стане цікавитися його справами та задавати подібні питання у відповідь. Але він все одно щасливий. Просто тому, що вона відповіла.

«Що ж, тепер я в курсі – ти все-таки знаєш, що таке повідомлення»

🖤

З того моменту, як вона вперше відповіла йому, Ксав’є пише їй буквально щодня. Спочатку вона відповідає максимально стримано і надзвичайно холодно. Але з часом поступово починає заінтересовуватися.

Венздей, на свій глибокий подив, виявляє, що листування приносять їй те почуття комфорту, яке не дарує спілкування наживо. Не секрет – їй подобається контролювати ситуацію. А в листуванні вона може довго не відповідати на поставлені питання і сформувати виразну відповідь, на яку наживо не вистачило б емоційного діапазону (вона ніколи не забуде ту їхню незручну розмову біля його майстерні і свої жалюгідні спроби підібрати слова, щоб запросити його на бал).

До того ж, неймовірне полегшення у Венздей викликав і той факт, що чат з Ксав’є не ряснів яскравими рухомими картинками, які ризикували випалити їй очі – як це було в переписці з Енід. Якщо він і надсилав їй зображення – то це в основному були фотографії його картин, зроблені чорним грифелем або фарбами похмурих тонів. Хлопець завжди писав розгорнуто і зрозуміло, на відміну знов-таки від Енід, чиї повідомлення були суцільним ворохом незрозумілих скорочень, поєднаними з повною відсутністю адекватної пунктуації. Та й, чого вже гріха таїти – Торп у принципі підбирав досить цікаві теми для спілкування.

То ж, вже через кілька тижнів листування Аддамс все ж таки готова була визнати – переписки з Ксав’є були не таким вже марним заняттям.

«Я б хотів багато подорожувати»

«А ти?»

Річ здивовано завмер поруч, помітивши щиру усмішку на обличчі Венздей. Шокований обрубок навіть спочатку подумав, ніби в кімнаті десь загубився Фестер і посмішка завжди холоднокровної, без емоційної дівчини адресована непроханому гостеві. Але ні – Венздей посміхалася в екран телефону, стрімко щось друкуючи.

«У цьому світі так багато суворих та похмурих місць»

«Звісно, я маю побачити їх усі!»

🖤

«Щасливого Різдва, Венздей»

Ксав’є знав, що вона, напевно, не буде в захваті від такого привітання, але випитий нещодавно глінтвейн та атмосфера свята зробили свою справу. До того ж, чого вже гріха таїти – дражнити і виводити її з себе з недавніх пір стало його улюбленим хобі.

«Я віддаю перевагу іншому формулюванню»

Він закотив очі. Хто б сумнівався?

Але стримати широку щиру посмішку все ж таки не зміг – його занадто радував той факт, що її реакції вже ставали для нього передбачуваними.

«У нас в сім’ї один одному бажають Жахливого Різдва»

Однак вона все ж таки не переставала його дивувати.

«Що ж, в такому разі, Жахливого Різдва, Венздей»

«Жахливого Різдва, Ксав’є»

🖤

«Отже, ми побачимось у Неверморі?»

Венздей закотила очі на таку передбачувану реакцію, а фантазія миттєво намалювала в голові цю його безглузду широку посмішку самовпевненого ідіота. Її неймовірно дратувала звичка Торпа констатувати очевидне та ставити дурні риторичні запитання. Наче йому все ще не ясно, що вона не повторюватиме двічі.

«Добраніч, Ксав’є»

Коли вона вперше написала йому щось подібне – її мало не знудило, а Торп грішним ділом вирішив, ніби помилився адресатом. Але поступово адекватні людські побажання від неї на ніч стали чимось нормальним та звичним. Нехай Венздей і важко було визнати це, але вона не хотіла хворобливих спогадів для них обох. У її розумінні побажати Ксав’є кошмарів або моторошної ночі (те, що було звичним побажанням у її сім’ї) – це зайвий раз нагадати про його сни, пов’язані з Гайдом (що неминуче призведе до почуття власної провини, через її помилкові звинувачення у його бік).

Ксав’є інтуїтивно відчував – варто утриматися від подразнювань. Тому не задавав зайвих питань і покірно приймав усе. Тому що: чорт забирай, це ж Венздей Аддамс – її закидони, як окремий вид мистецтва (який приваблює його значно більше, ніж роботи Да-Вінчі чи Мікеланджело).

«І тобі кошмарів, Аддамс»

🖤

«Здивований твоїй відповіді»

«У тебе хіба не письменницька година?»

Якщо Венздей і здивувалася поінформованості Ксав’є її розкладом, то лише мимохідь.

«Так, вона»

«Але через ті жахливі звуки, які Енід випадково називає музикою, я не можу зосередитись»

Він сумнівається всього хвилину, перш ніж написати:

«Ти можеш приходити писати до мене в студію, якщо хочеш»

«Обіцяю – там не буде жодних зайвих звуків»

Венздей не відповідає дуже довго. Ксав’є весь цей час не відриває напруженого погляду від екрану, спостерігаючи, як періодично спалахують і тухнуть три точки. Це означає, що співрозмовник друкує відповідь. Але повідомлень довго немає. Навіть через екран телефону відчувається її збентеження, яке вона зрештою висловлює одним єдиним питанням:

«Чому?»

Ксав’є знає її досить добре, щоб вловити підтекст питання.

Чому ти дозволяєш це мені? Чому готовий пустити мене у свій робочий простір, жертвуючи власним комфортом?

«Бо так і роблять друзі»

Вона знову не відповідає досить довго, аби нетерплячий хлопець не витримав і все ж таки ризикнув запитати прямо:

«Ми ж з тобою друзі, Венздей?»

«Так? Ні? Можливо?»

Його останнє повідомлення мимоволі викликає в Аддамс посмішку, а збентеження та розгубленість миттєво зникають. Вона ніколи не скаже йому (навіть під жорстокими тортурами попсовою музикою або всіма кольорами веселки), але це його: «так, ні, можливо» віддається в грудях дивним теплом, чомусь прискорюючи її пульс і викликаючи всередині дивне незрозуміле почуття.

Почуття, яке змушує відповісти абсолютно щиро.

«Так, Ксав’є. Ми друзі»

🖤

«Якого біса, Торп?»

«І тобі доброго ранку, Аддамс»

Ксав’є посміхнувся – її споконвічна дратівливість відчувалася навіть через екран смартфону. Хлопець часто бавився, намагаючись (майже завжди безуспішно) передбачити чергову причину такого її настрою.

«Де тебе чорти носять?»

І ось він – черговий подив. Питання трохи поставило його в ступор, а від думки, що Венздей роздратована його відсутністю на уроці, Ксав’є стало справді смішно (бо це ж повний абсурд!). Однак, з якоїсь причини, не запланована зустріч із батьком, через яку він і змушений був сьогодні покинути стіни Невермору, більше не здавалася йому такою жахливою.

«У мене сьогодні офіційне звільнення від занять. Повернуся ввечері»

«Не турбуйся – ти не встигнеш скучити за мною»

«Заїкнися про подібне ще раз, і я закатую тебе до смерті»

Торп лиш щиро засміявся. Чергова загроза від Венздей на його чергову вдалу спробу її роздраконити. Що ж – день явно вдався.

🖤

Їй іноді здавалося, що апокаліпсис майже близько. Планета ось-ось мала зійти з орбіти, не інакше. Тому що вона, Венздей Аддамс, перебуваючи в здоровому глузді та тверезій пам’яті, готова була визнати – Ксав’є Торп надихає її.

Ілюстрації, які він малював до певних фрагментів її рукопису (звісно – до тих, що вона сама обрала та дозволила йому прочитати) були більш ніж чудовими. Щоразу, коли він надсилав їй замальовки з Вайпер, у неї перехоплювало подих – він бачив її героїню саме такою, якою Венздей її уявляла.

Та іноді він дозволяв собі відхилитися від сюжетної лінії її рукопису і малював Вайпер на власний розсуд – завжди в похмурій стилістиці, але додаючи від себе якусь живу романтичність. І в такі моменти їй чомусь хотілося кинути всі насущні справи, бігти до друкарської машинки та писати, писати, писати…

Один із подібних малюнків він надіслав їй сьогодні, з самого ранку. Що наводило її на цілком резонну думку: цей бовдур знову засне на уроці ботаніки, бо напевно малював пів ночі. Але належного роздратування ця думка в неї чомусь не викликала. Як і малюнок, який він надіслав. Венздей відверто зависла, щойно відкрила повідомлення.

[прикріплене зображення]

«Знаю, що наражаю своє життя на небезпеку, адже ти вб’єш мене за це!»

Малюнок, як завжди, був виконаний грифелем і на ньому Вайпер була зображена в амплуа готичної нареченої. На ній була довга чорна сукня, з детально промальованим корсетом. На голові – чорна фата, яка спадала хвилями на плечі і спину, а спереду похмурою вуаллю прикривала обличчя. Холодний погляд наче пропалював душу. А в руках, обтягнутих чорними сітчастими рукавичками, був затиснутий букет чорних жоржин.

Венздей буквально не дихаючи, розглядала кожну деталь сфотографованого ескізу. Думки збивалися в голові, емоції плуталися. Їй варто було б увірватися до Торпа в кімнату прямо зараз і справді прибити його за таке самовільне бачення її героїні! Але Венздей чомусь не зрушила з місця, прислухаючись до себе та своїх почуттів. Визнавати, що ескіз викликає в неї захоплення взагалі не хотілося. Але цю боротьбу вона наперед програла… Яке паскудство.

Аддамс кинула погляд на годинник, перш ніж сісти за друкарську машинку. На урок вона цілком встигне, а от ось сніданок явно доведеться пропустити. Що ж, мистецтво вимагає жертв, а натхнення, як відомо, не чекатиме.

«Я хочу отримати оригінал»

«Отже, малюнок тобі сподобався?»

«Не радій»

🖤

Ксав’є веселий, життєрадісний і сонячний, але в ньому є якась темна сторона, яка безумовно приваблює Венздей. А ще він розумний – Аддамс готова визнати, що він один з небагатьох з чиєю думкою вона здатна рахуватися.

Напевно, з цієї причини вона і зривається – одного дня розповідаючи йому про свого переслідувача. Готова, на превеликий подив хлопця, прийняти його допомогу (звісно, лише як свіжий погляд зі сторони, не більше). Це більш ніж важливий крок з її сторони, і вони обидва це розуміють…

Венздей трохи паралізує від емоцій, коли пізно вночі, після обговорення всіх можливих теорій про цього дивного сталкера, вона читає цілком резонне питання:

«Чому саме я? Ти могла розповісти Енід»

Ксав’є знає – досить ризиковано питати її про це, але власні думки не дають заснути. То ж він готовий до будь якої відповіді. Навіть, якщо вона очікувано нічого не пояснить.

«Але віддала перевагу тобі»

«Не змушуй мене шкодувати про це»

І вона не шкодує. Жодної хвилини. Тому що Ксав’є – це ненав’язлива підтримка у складних ситуаціях та свіжий погляд зі сторони. Зрозуміло, що Венздей змогла б впоратися сама, навіть не кліпнувши оком, але чомусь їй було приємно розділити важкі моменти з Торпом. А його пророчі сни якимось незрозумілим чином доповнювали картину її видінь.

Безперечно, Аддамс вважала себе розумною і спостережливою, але незмінно – варто було їй зайти в черговий глухий кут свого розслідування, як Ксав’є неодмінно помічав якусь деталь, яка змушувала Венздей розглянути ситуацію під іншим кутом і знайти вихід.

Парадоксально, але його присутність поряд в кінці-кінців перестала напружувати її. Спочатку їй думалося, що вся справа в розслідуванні. Вони просто загралися у напарників, шукаючи її переслідувача. І варто їм докопатися до істини, як усе повернеться на круги своя.

Однак пізніше, коли сталкер був знайдений і покараний (на превеликий жаль Венздей, лише за суворістю закону – без витончених тортур), вона з подивом усвідомила, що не проти й надалі терпіти присутність Ксав’є у своєму житті.

Якщо це й стривожило її, то не настільки сильно, щоб надавати значення цим емоціям.

🖤

Як би сильно Ксав’є не хотів більшого, він точно знав, що дружба – це все, що Венздей Аддамс може йому дати. Він ніколи б не зміг переступити через ті межі, які вона збудувала між ними. Занадто цінував її дружбу та поважав її принципи. Тому не став слухати Енід та Аякса, які в один голос скандували, як мантру: «тобі варто бути наполегливішим». Він просто прийняв і змирився. Дозволив собі дивитись на інших дівчат. Змусив себе ходити на побачення та заводити максимально нормальні стосунки. Потайки бажаючи ту єдину, з ким «нормально» не було і не буде ніколи і ні в чому.

«Побачення має бути особливим, розумієш?»

«Незабутнім»

«Зводи її на цвинтар. Вночі.»

«Цього вона точно не забуде»

І Ксав’є незмінно посміхається її порадам, чудово знаючи, що жодній з його потенційних дівчат не припаде до душі романтична прогулянка під місяцем серед могил… а та єдина, кому це сподобалося б, не зацікавлена ні ним, ні побаченнями в принципі.

Його серце несамовито нило по ній, проте він упивався цим болем, хапаючи ночами чергову хвилю натхнення і малюючи доти, доки за вікном не забренчить світанок. Ксав’є десь одного разу вичитав: «Мистецтво народжується емоціями і, здається, лише біль здатний створити красу». Що ж, у його випадку це було правдою.

Тому що його муза однаково була і прекрасною, і жорстокою.

🖤

«Гей, Венздей»

«Ти вже вирішила з ким підеш на випускний?»

Його почуття до Аддамс були настільки очевидними, що жодні нормальні відносини не ставали досить тривалими. Ось і зараз – чергова дівчина кинула його за тиждень до випускного. І Ксав’є впав у такий розпач, що зважився на немислиме (і практично нездійсненне) – спробувати умовити Венздей піти з ним.

«Ніколи не розуміла ці дивні соціальні ритуали»

«Чому я не можу піти на випускний одна?»

Ксав’є витрачає багато часу завзято і невпинно доказуючи їй, що немає нічого поганого в одному вечорі, проведеному в компанії когось із друзів. Йому здається, ніби вона відчуває його розпач і тому ще агресивніше відмовляється. Адже Венздей Аддамс розуміється на справжніх тортурах. Але Топр не з тих, хто готовий поступитися своєю впертістю та здатися.

І несподівано йому спадає на думку аргумент, здатний переконати її.

«Коли опублікують твою книгу – подібні соціальні ритуали стануть частиною твого життя»

«Не думаєш, що варто почати підготовку до цього вже зараз?»

«Я подумаю»

Він миттєво видає гучний переможний клич, від якого його сусід по кімнаті злякано підскакує на ліжку. Ксав’є вже давно знає, у випадку з Венздей – відсутність прямої відмови, це вже більша половина успіху.

🖤

Саме у вечір випускного Аддамс остаточно усвідомлює, наскільки сильно прив’язалася до нього. Венздей проклинає себе за те, що погодилася на його вмовляння прийти разом на випуск. Проклинає Ксав’є за те, що він був таким привабливим того вечора. Проклинає випитий на вечірці пунш, в який хтось примудрився підмішати алкоголь. Тому що все це разом узяте вплинуло на її розум, притупивши все те раціональне, що було в ній. І вона зробила жахливу помилку.

Венздей рішуче взяла його за краватку, притягла до себе та поцілувала. А він відповів з таким завзяттям, ніби вона була повітрям, без якого він задихнеться. Це було абсолютно не схоже на її поцілунок із Тайлером. Цього разу все було набагато яскравіше, чуттєвіше, емоційніше та… абсолютно не контрольовано. І той факт, що їй це сподобалося, налякав Аддамс до чортиків. Адже відсутність контролю у розумінні Венздей було слабкістю.

А вона не хоче бути слабкою.

І тому вже наступного дня приймає поспішне рішення віддалитися від Ксав’є. Теоретично, їй здається це більш ніж здійсненним завданням: вони ось-ось закінчать Невермор, їх шляхи розійдуться. Однак, на практиці ігнорувати його повідомлення та уникати Торпа загалом виявляється досить нелегко. Навіть несподівано боляче. І цей біль не схожий на тортури, які зазвичай приносять Венздей задоволення. Цей біль з якоїсь неясної причини роз’їдає її зсередини. Але Аддамс твердить собі, що будь-яка прихильність до інших – це шкідлива звичка, якої слід якнайшвидше позбутися.

«Венздей, ти не можеш уникати мене вічно!»

«Прошу тебе, давай поговоримо?»

Що ж, вона прислухається до нього і цього разу. Він має рацію – ігнорування не вирішить проблему. А ось пряма розмова про те, що їх нічого не пов’язує один з одним – цілком вирішить.

«Зустрінемось у твоїй студії через 10 хвилин»

І ось вона іронія: як справжній знавець тортур, Венздей випадково обрала саме те місце, де його світ одного разу вже рухнув через неї (майстерня, докази, поліція, наручники). Тільки вона не могла знати, що друге падіння буде набагато більш руйнівним.

І не лише для Ксав’є.

🖤

Стрічки новин рясніють гучними заголовками про виставки молодого талановитого художника, чиї «живі» картини буквально закохують у себе публіку. Критики розсипаються у похвалах. Весь інтернет мало не вибухає – ім’я Ксав’є Торпа у тренді.

Глибоко в душі Венздей дуже рада за нього. Вона подумки захоплювалася його талантом ще у школі. І вже тоді знала, що одного дня хлопець проявить себе і його творчість принесе йому заслужене визнання. Що ж, тут вона мала рацію.

Читаючи відгуки до фотографій, опублікованих разом із статтею про його масштабну виставку в Нью-Йорку, вона випадково натикається на коментарі хейтерів, які вважають його роботи надто похмурими. Аддамс різко закриває всі вкладки та жбурляє телефон на стіл. Вона ледве стримує порив розшукати цих ідіотів та за допомогою жорстоких тортур максимально чітко вбити в їх крихітні мізки усі мислимі та немислимі переваги похмурої естетики.

І ось він – момент слабкості. Руки знову тягнуться до телефону, відкривають переписку з Ксав’є та друкують коротке: «Вітаю тебе». Але палець нерішуче завмирає над кнопкою «відправити», коли в пам’яті різко спливає їхня остання розмова у його художній студії. Голос Ксав’є просочений холодом і болем, знову звучить в голові: «Зроби мені послугу, Аддамс: зникни з мого життя і ніколи більше не нагадуй про себе!»

Венздей здригається (який сором) і цього разу відкладає телефон максимально подалі від себе, перш ніж повернути всю свою увагу до друкарської машинки. Їй варто зосередитись – терміни здачі рукопису у видавництво вже тиснуть.

Статус повідомлення так і залишається не відправленим.

🖤

«Вітаю з черговою успішною публікацією»

«Я не знала, що ми знову розмовляємо»

Її повідомлення викликало у Ксав’є ностальгію. Він одразу згадав їх перший спільний рік навчання в Неверморі. Щось подібне вона говорила йому на галявині перед школою, коли вони стояли прямо перед обвугленими літерами, випаленими на траві. Тоді вона вважала його Гайдом і зараз Торпу смішно усвідомлювати, що це була найбільша проблема в його житті.

Спогад відгукнувся теплом у грудях, і він надрукував у відповідь фразу максимально схожу на те, що сказав їй тоді, в Неверморі.

Можливо, якщо йому пощастить, Венздей теж накриє приємною хвилею ностальгії?

«Я був на презентації твоєї книги. Гадав ти зрозумієш – це щось означає»

«Що, наприклад?»

«Я хочу спілкуватися з тобою»

Ксав’є бачить – вона прочитала останнє повідомлення. Але відповіді не було. І серце знову стиснули лещата. Він знає, що його божевільна прихильність до неї не є чимось нормальним. Та нічого не може з собою вдіяти. Бачить Бог, він намагався викинути її зі свого життя, але це зовсім нічого йому не дало. Крім усвідомлення: навіть якщо йому уготована доля бути лише її другом – нехай так. Біль від нерозділеного кохання більш терпимий, ніж біль від повної відсутності Венздей у його житті.

Страх того, що вона просто байдуже проігнорує миттєво заволодів над його свідомістю. Тому він друкує відчайдушне:

«Мені не вистачає нашої дружби, Венздей»

І знову повідомлення залишається без відповіді.

Звісно, адже вона, мабуть, вважає його жалюгідним. Слабким. Не гідним не лише спілкування, а й навіть погляду у свій бік.

Власні думки б’ють обухом по голові і Ксав’є починає злитися.

«Що, навіть нічого не відповіси!?»

По той бік екрану Венздей мимоволі посміхається, читаючи його останнє повідомлення.

Він все ще передбачувано нетерплячий. І вона збреше якщо скаже, що їй це не подобається.

Звісно, вона бачила його на презентації своєї книги. Не могла не помітити його присутності. Не могла змусити себе проігнорувати хвилювання, яке раптово обрушилося на неї – вони не бачилися кілька років. Скільки зусиль вона витратила, аби зберегти показову байдужість! Як нестерпно важко було втриматися від несподіваного бажання підійти і просто поговорити – не важливо, про що! Лише різке почуття провини, яке дало про себе знати огидною нудотою, вчасно втримало її від необдуманого вчинку.

Однак, коли пізно ввечері вона несподівано отримала його повідомлення, по тілу пройшло приємне тремтіння. Проігнорувати тепло, що знову розлилось у грудях, було неможливо, і Аддамс не втрималась перед бажанням відповісти йому.

«Я просто намагаюся усвідомити глибину твоєї тяги до болю та мазохізму»

«Серйозно?»

«Я думав ти вивчила цю глибину вздовж і впоперек ще в Неверморі»

«Невже ти втрачаєш хватку, Аддамс?»

«Я не винна в тому, що ти продовжуєш давати нові приводи для досліджень»

«Що ж, я відкритий для дискусії на цю тему»

І щось у цьому його повідомленні штовхає Венздей за межу звичного самоконтролю.

Тому що вона знає його досить довго, щоб бути впевненою – це натяк. Її знову охоплюють вже знайомі їй почуття, яким цього разу вона не в змозі чинити опір.

Це буде виявом слабкості? Що ж, ну і нехай – зараз їй на це начхати!

Завжди рішуча і холоднокровна Венздей Аддамс, зараз перетворюється на один суцільний клубок нервів. Але вона все ще здатна діяти. Злегка тремтячими від хвилювання пальцями вона рішуче пише йому відповідь.

Зрештою, їй теж не вистачало їх дружби.

«Тоді давай зустрінемося.»

«Так? Ні? Можливо?»