Фандом: .Оріджинал
Моє сумне життя
від adamivnaПромені сонця пробивалися крізь прикриті штори та проникали до кімнати. Дівчина лежала на ліжку, але в якійсь дивній позі. Взагалі вона завжди засинала як усі: голова на подушці, рука під нею та ноги трохи зігнуті в колінах. Але прокидалася дівчина завжди так, начебто вночі з неї диявола виганяли. Голова лежала на тому місці, де зазвичай кладуть ноги і трохи звисала з ліжка. І ви могли подумати, що ноги відповідно лежать на подушці, але ні. Можна сказати, що Вероніка лежала певною дугою на кінці ліжка і вже майже падала. Гучний та різкий звук, відкриті двері і струнка жінка років 35 стоїть у дверях і знову окидає захаращену і неприбрану кімнату незадоволеним поглядом. Валентина Геннадіївна – це мати Вероніки. Вона строга та розумна жінка середнього віку. Насправді, доброю та відкритою її назвати не можна було, вона завжди була досить холодною, але справедливою. Що ж… мабуть це через її професію. Хоча тут точно не визначиш. Чи то Валентина Геннадіївна обрала роботу судді від вродженої суворості та загостреного почуття справедливості, чи стала такою через нелегку ношу вершителя доль. – Вставай! – сказала жінка і різко смикнула залишки ковдри з дівчини. Що й спричинило гучне падіння з досить високого ліжка прямо обличчям у купу відкритих баночок фарби. Вероніка закінчила художню школу минулого року і хоча її туди змушувала ходити мама, втім як і на інші гуртки, художку та малювання дівчина справді любила. — Чого й слід було чекати. А всього лише треба було прибрати за собою вчора, а не залишати це все на підлозі. – Сказала без краплі жалю – тобі потрібно ще все це прибрати і запакувати свої речі. Так само помий, будь ласка, посуд, коли закінчиш тут. Валентина Геннадіївна вже розвернулась і збиралася виходити, але в півоберта через плече кинула — і квапся, ми вже ввечері їдемо. — сказавши це жінка, остаточно розвернулась і вийшла з кімнати. Дівчина піднялася на ноги озирнулася навколо і видала втомлений стогін, розуміючи, як багато роботи вона має. Ну що поробиш, якщо вона така неохайна персона. Ну не сказати що грязнуля, але речі на місце ставити не вміла. Точніше завжди вважала, що куди цього разу впало, там йому і місце. І якщо чесно, то ніколи не вважала свою кімнату брудною, на відміну від матері. Дівчині завжди здавалося, що тут просто панує творча та вільна атмосфера. І за цю спокійну та розкуту атмосферу безладдя Вероніка дуже довго воювала з батьками. Але врешті-решт вони здалися і просто перестали змушувати дочку прибирати, хоча мати ніколи не забувала дорікнути. — Що ж… — втомлено видала юна особа — тут мене й поховають під горою ковдр, фарб та сміття. Це ж нізащо не прибрати! — Не треба було так захаращувати все навколо! — почувся крик із коридору від іншого члена моєї сім‘ї. Це мій брат Сашко. Він взагалі прикольний, але іноді надто. занадто. Не знаю. Самозакоханий чи що. Він часом правда крутий брат, а іноді просто якийсь придурок. Хоча… так, напевно, в усіх. Високий кароокий брюнет весело попрямував до кімнати. Він звичайно недоумок, але красивий. Ось цікаво, що він зробив для цього? Душу дияволу продав? Чи, може, він просто встновлений? Ну ось як ще пояснити той факт, що він розумний, красивий, та й взагалі весь такий пречудовий. Адже ні батько, ні я, ні навіть наша дуже приваблива мати не могли зрівнятися з ним. Так би мовити сімейним генієм і просто маминою намистинкою. Він ніколи не отримував докори в свій бік. – Вооу, сестричка, що в тебе з обличчям? Ти що ж у банку фарби впала? — глянув на мене хлопець і додав уже лопаючи від сміху, — реально? Як так то? Я звичайно знав, що у тебе руки з одного місця ростуть, але не стільки ж. — Він сміявся дуже голосно і з якоюсь навіть зловтіхою. Тож мені стало дуже прикро. Я швидко пройшла біля нього і пройшла у ванну. Ось дивлюсь у дзеркало і не розумію, що зі мною не так. Я начебто симпатична і струнка. Такі ж карі очі і русяве волосся, як у брата, звичайні губи і невеличкий носик. Одним словом явно не страшко, а в школі все одно принижують і називають зубрилкою. І це у дев’ятому класі.
Начебто вже всі дорослі і сформовані особистості, але поводяться так само як п’ятикласники. Аж бісить. А я то, насправді, і не дуже добре вчуся, просто читати люблю, а не пити, курити і на хлопчиків кидатися. Ну, в будь-якому випадку, це вже позаду. Батьки здобули нову роботу в іншому місті. Маму перепризначили до місцевого суду, і батько знайшов там місце для розвитку свого бізнесу. Так що звичайно батькові доведеться часто їздити і сюди у відрядження, але що поробити. Я сподіваюся, що там мене чекає новий початок і гарне ставлення з однокласниками. Вмившись і закінчивши всі ранкові процедури, я повернулася в кімнату і почала прибирання, а потім і збирання всіх своїх речей. Закінчила я пізно. За годину до виїзду. І так і не помила посуд. – Та невже! І року не минуло! Дякую, доню, що помила посуд як я і просила зранку. Ах стоп! Це ж я сама все помила і вже запакувала по коробках. Адже міс «Мені все одно на мою втомлену матір» була надто зайнята! — говорила жінка з великим докором і навіть образою в словах. Так згадай сонце ось і промінчик. Тільки я подумала про це, одразу поряд матеріалізувалася мати. — Ну, вибач, мам! Ти ж сама чудово розуміла, що я не встигну. У мене було дуже багато роботи. — Тільки виправдовуватись і вмієш. — пирхнула жінка і пішла ще щось бурчачи собі під ніс. І так завжди. — Ну що, доню, ти вже все спакувала? — Запитав батько, зайшовши в мою кімнату. Його ласкава усмішка налила теплом всю вже порядком порожню й похмуру кімнату. Батько мій був відчайдушним добряком та сім’янином. Я просто шалено любила його, можна сказати була його татовою донькою. — Так, тату. На сто відсотків все. Все моє життя за 15 років упаковане в ці кілька коробок та валіз. — З долею смутку в голосі сказала я. — Не засмучуйся так із цього приводу, — сказав батько, сідаючи на край ліжка. – все буде добре. Сприймай це як шанс почати спочатку, так би мовити, з чистого аркуша. Це гарна нагода завести нових друзів і трохи повеселиться! — останнє слово батько сказав, пританцьовуючи та рухаючись, сидячи на ліжку. Розсміявшись, я відповіла: «Добре, тату. Я намагатимусь тримати позитивний настрій.» На цьому наша маленька розмова закінчилася. Тато з Сашком почали тягати речі у вантажівку, яку ми замовили для перевезення, я сиділа в телефоні останніх хвилин 40, а мама нервово протирала пил до самого кінця. Ось він момент настав. Ми трохи посиділи у вітальні в тиші всі разом, думаючи кожен про своє і вирушили до виходу з квартири. Моєї рідної квартири, де я провела так багато часу, з якою пов’язано так багато спогадів. Аж не віриться що ми справді переїжджаємо. — Чого стала як стовп, ідемо — гукнув мене брат і я помітила, що стою одна. Схоже, я занадто замріялася або навіть швидше просто задумалася. Ми всі вийшли з під’їзду, сіли в машину і попрямували на зустріч нового життя.
0 Коментарів