Лісовик

День був таким тягучим, начебто той час був нескінченим. Складно уявити собі було навіть і те, що в перервах між письмом, Симон вже подумав, що скоро зійде з розуму зі своїми думками. Голова йшла обертом від подій, хотілося просто все зупинити і вияснити. І се ж не зрозуміло було хто та лисичка і звідки вона взагалі тут взялася, і хотілося б зізнати, що там за трави в трубці, що його з ніг ледь не звалили. Все то було не важливим на фоні того, що він ще й майже нічого не знав про гетьмана. За своє перебування на цій землі, ніхто йому так нічого конкретного і не сказав. Явився без їх дозволу, а потім почав змінювати на свій лад все.

З Володі теж мало що вдалося витягнути, він лиш казав, що гетьман дурнушка собі така, та й все. По суті, “Глузливий” казав про всіх тільки погане, це лях і бачив, але йому більше хотілося дізнатися правду, він розумів прекрасно, що не так то все просто. Та й в Володимира наче були приводи виливати стільки бруду на самого гетьмана. Він також здавався дивним іноземцю. Багацько разів він бачив козаків, спілкувався з ними, але той Володимир був єдиним чимось незрозумілим. Разом з гетьманом. І чи об’єднувало це їх писар не міг сказати точно. Начебто ні, але й впевнитися в тому не міг.

На диво, Павло відпустив його поїсти разом з радниками, хоча Симон не думав, що над ним так будуть трястися. Він вже готовий був терпіти голод, але гетьман вирішив інакше. От по обіді він якраз і подумав, що варто піти сьогодні навідати коваля й розпитати в нього за що така нелюбов.

Пообіцяв собі – зробив. Вже по настанню вечірньої пори він стояв під дверима ковальні і гепав у двері. На жаль, йому відкрив Сергій, друг Володимира, з яким теж був знайомий Симон. “Глузливий” як тільки навчив балакати того, то відразу років хвастати трудами товаришу.

– Сергію! Сергію! Диви як пташка защебетала! То все я! – гордо посміхався Володька і тримав під руку не зовсім розуміючого ситуацію ляха.

– А, таки досяг свого. То й шо тепер? Балакати ти його навчив, а він хоч сам балакає чи ні? – відволікся від трубки той і поглянув на парубка з другом. – Щось хиляка дає він, розгубився, чи як?

– Та певно так. Сподобався він пану Його Світлості, от він його і залишив. Але то нічого, путнє точно буде! Балакає як ми, прок буде. Ще й гарний такий парубок. – коваль посміхнувся і поглянув на Петлюру знов.

– Ти давай обережніше, він все то чує. – похмтав головою той і став думати про своє.

Того вечора Сергій з Симоном дійсно побалакали, але без дивака-пліткарника. Тоді “Єф” і зрозумів, що труди ті були не зря, хлопець дійсно балакав з ним. До того ж, вдалося зрозуміти, що такого в ньому побачив гетьман. Голова варила добре, ще й з іронією, це і зачепило Павла. Як саме він потрапив в полон поляк йому не розказав, але розказав про лиса і козак почав згадувати щось подібне. Якось близ його хати пробігала лисиця, що підслухала його розмову з другом. Він тоді ще подумав, що то пес чийсь, чи вовк, що вибіг з лісу. Наче ненароком біле хутро перевернуло відро, що їх облило, коли вони обмовилися про Скоропадського. Тоді то Сергій і помітив щось неладне.

Та справа була в іншому. Володимира не було десь, Єфремов подумав, що писар сам знає, де його друг дівся, а той теж не знав. На пошуки козак не пішов, бо подумав, що знову напився коваль і заснув в хаті в себе. Та коли в хату прибув Симон, він нікого там не застав, тільки двері, що хиталися і скрипіли. На дворі вже стемніло і він не знав, чи варто хвилюватися, що той десь пропав. Писар себе заспокоїв тим, що можливо він десь гуляє на Січі з іншими хлопцями, та й пішов до себе в хатку. Там він роздягнувся і вклався зручніше на перинах. Думалося йому де дівся “Глузливий”, він про це багато думав, з цією думкою і заснув.

У снах знову привиділася йому сутність якась біла, що встиг ставала вже давно зрозумілим і вгадуваним образом лиса. У сні той лис знов відкрив свого рота і заговорив людським голосом. Той голос йому щось нагадував, басистий такий і лагідний, та він не міг згадати чий конкретно той голос. Наче козачий, але дивно, що лунає він з знайомої тварини.

Сон перервало те, що Симон неочікувано прокинувся від удару по ньому. Він навіть налякався і подивився хто то міг бути. Прямо над ним стояв “Єф” і налякано дивився прямо в душу писару.

– Володька пропав. – з хвилюванням мовив козак і прибрав руку з Петлюри.

– Га?… Як се? Він же осьо буквально зі мною зранку був і ввечері, я так думав, гуляти пішов. – сонно відповів парубок і піднявся з ліжка.

– То треба його знайти, інакше гетьман зробить нам дурну голову з плечей. Ходімо. – подивився коваль і дав руку, аби допомогти встати нормально поляку.

– То ти ж казав…

– Мало чого я там казав! – прошипів Сергій і бігом повів Симона стежками, дорогами з Січі.

Спочатку писар подумав, що то брєдні все, що його потягнули в ліс. Але потім він так прищурився, поглянув на переляканого друга Володьки.

– А чого се ти мене до лісу тягнеш? Бо його борода схожа на бобра, який невдало вмер на його лиці і вони тепер йому мстяться? – з’язвив той і тихо посміявся про себе. Сергію ж було не до жартів.

– Ой, дурень ти, дурень. Ти не помічав, що його до лісу тягло? – занепокоєно спитав коваль.

– Та наче ні, а чого б то?…

– Ось ти як з’явився, то він в лісі став пропадати. Помічав колись таке ж, ну?

– При мені такого не було. Може й було, але глядав се тільки ти.

– От я про це і кажу. – Єфремова повів його за руку на стежку і став звати Володимира. Він дійсно через нього хвилювався.

Вони шукали, гукали його, думали навіть шукати порізно, але писака сказав, що краще триматися разом в нічному лісі.

Вже під ранок вони побачили як Володя шугається по лісу в кущах, вже зітхнули з полегшенням, але то наче був і Володя, а наче і ні. Щось страшне, з деревини, воно дивилося на них пронизливо чорними очима, які сяяли, мерехтіли. Ще й лоза замість волосся і бороди тої, про яку вічно жартував Симон. Але коли це “щось” на них побігло, що козак, що писар, бігом побігли з криками з лісу. Тікати вони надумали, але воно їх наздогнало і тепер шиї двох друзів були всі в дозі, вітках, ще й підняло воно їх і притягнуло до себе прямо біля входу в ліщину.

– Комусь бовкнете, – низьким тоном сказало створіння – придушу одного і другого. Навіть не гляну, що милість є. Це зрозуміло?

– Т..ак… – прохрипів Симон і поглянув уважно на диво природнє. Знову все було в тумані, дихати не було чим. Він відчував як поступово неначе знов засинає, але по-іншому, як тоді, в клятому кабінеті.

На цих словах дерев’яний відпустила їх і наступивши брови, наказала Сергію віднести ледь притомного писара на Січ і привести його і себе в порядок. Єфремову в шоковому стані прийшлося погодитися, тому він так і зробив, за велінням нечисті. По дорозі він все думав що це було і по зову півнів вже зрозумів, що ж то їх настигло. В голові головоломка повністю складалася. “Глузливий” – лісовик. Від такого припущення у “Єфа” волосся стало дибки, але сидіти коло Симона він не перестав. Він теж хотів тепер йому це розказати, донести і щоб разом з ним вже зрозуміти, що не так.