Любомир

1.

– Нажаль, це найближчий час, на коли можна викликати майстра. Ви ж самі розумієте, сезон відпусток… Але я запевняю вас, якщо раптом знайдеться вільне вікно, ми вам обов’язково зателефонуємо. Дякуємо, що обрали нашу компанію!

Аліна зі злостю жбурнула телефон на диван. Чорт би побрав той день, коли вона вирішила обрати їхню компанію. Півтора тижні! Да вона тут живцем зажариться за цей час в такій жарі! Йшла середина літа, і її маленька квартирка на останньому поверсі перетворилася в справжній філіал пекла на землі. Вона із розпаччю оглянула майже пусту кімнату. Ані світлі обої кольору шампань, модного ще колись за часів її прабабки, ані темна протисонячна захисна плівка на вікнах, що обіцяла «зменшення температури в оселі одразу на 7 градусів», – ніщо не спасало від невмолимого липневого сонця. Потертий диван, сором’язливо накритий ковдрою, здавалося, весь просяк потом. «Стражданнями численних поколінь, безславно полігших на ньому від задухи», – подумала про себе Аліна, і тряхнула головою. «Окей, не драматизуй. Лише півтора тижні, і ти врятована.» Вона відклала старенький ноут і з видихом сповзла на підлогу. Припідняла з плеч волосся і, розтягнувшись на потрісканих потертих дошках, підставила спітнілу шию під струю повітря з-під вентилятора. Над нею, на стелі, неспішно погойдувався на павутинні павук. На дивані стомлено гудів старий ноут.

Два тижні тому цей ноут раптом здивовано зойкнув і затих. «Перегрівся», – резюмував однокласник Олег. Він знався на комп’ютерах і по старій дружбі згодився полагодити його безкоштовно, але попередив: в таких температурах техніка працювати не буде, він зламається знову. Без ноуту Аліна не зможе працювати, а значить, прощавай навіть ті невеличкі, але стабільні гроші, що вона таки отримує від своєї контори. Тому вона розпакувала заначку і, скриплячи зубами, таки купила кондиціонер – найдешевший, що змогла знайти на ринку. Два тижні вона ледь не молилася на новий апарат. Здавалося, життя нарешті потроху починає налагоджуватися, коли вчора, прокинувшись зранку, побачила на підлозі під новеньким сяюче-білим кондиціонером величезну калюжу. Годі й казати, що про життєдайну прохолоду можна було забути.

Виявилося, що в кондиціонерах Олег нічогесенько не розуміє. Прийшлося дзвонити в службу обслуговування компанії, що продала їй це чудо техніки. А там, бачите, сезон відпусток. І привіт, ще півтора тижні літнього пекла. 

«А може, й мені ото взяти відпустку на півтора тижні?» – роздумувала Аліна, ліниво спостерігаючи за мухою, що поважно крокувала стелею прямісінько в пастку павука. «Гуляла б собі парками, засмагала б біля озера. Що ж це за літо, що в чотирьох стінах цілими днями жаритись…» У скронях відбивали ритм маленькі молоточки. Крапля поту повільно котилася по шиї. З дивану роздавалось монотонне гудіння ноутбука. «Книжку б якусь нарешті почитала…» Очі мимоволі заплющилися, і Аліна провалилася в сон.

2.

Прокинулась від раптового звуку. Сердце калатало від незрозумілого переляку, який іноді буває від надто різкого пробудження. Сонце давно зайшло, і надворі стояла глибока ніч. Плечі нили від лежіння на твердій підлозі, від вентилятора шкіра вкрилася сиротами. Аліна потягнулася рукою і навпомацки вимкнула апарат. Без його рівномірного гудіння в квартирі стало дивно тихо. Лише на кухні щось шурхотіло пакетами. 

Аліна стривожено застигла на місці.  В квартирі був хтось ще.

Вона повільно піднялася на ноги. Руки наосліп шукали що-небудь, хоч близько схоже на зброю для самозахисту. В кутку біля дверей намацала щось продовгувате. Парасоля. «Звідки тут парасоля, якщо дощу вже вічність не було?» – промайнуло в голові. Занесши над головою свою зброю, як могла тихо вона пробиралася до кухні. Руки захололи від страху, але часу зважувати план вже не було. Аліна рвучко гепнула рукою по стіні, і кухню залило білим світлом.

Із грохотом, лязгом і завихрястими матюками з кухонного стола різко звалилось щось дуже схоже на мішок картошки. Аліна з переляку замружила очі і з войовничим скриком махнула у повітрі зонтом. Забута на столі чашка з чаєм влетіла в протилежну стіну і розлетілась на шматки. В старий парасолі від такого удару, вочевидь, спрацював автоматичний розкладний механізм, і вона вибухнула в руках Аліни стирчащими на всі боки спицями. 

– Ану прибрала свою штрикалку, поки я тобі очі не повиколював! – взвив з підлоги хриплий голос. Від такого наїзду Аліна вкінець розгубилася, і на кухні на пару хвилин встановилася насторожена тиша. 

-Ви хто такий? – нарешті змогла з себе видавити дівчина. – Що ви тут робите? 

Набравшись хоробрості, вона обережно визирнула з-за парасолі. На підлозі, весь обсипаний борошном, сидів невеличкий коренастий чоловік. Кустисті похмурі брови нависали над маленькими глибоко посаженими очима, скривлений у крайньому незадоволенні рот губився в густій бороді. На старих потертих джинсах розповзалася пляма від розлитої олії, босі непропорційно великі ступні були густо вкриті грязно-білим місивом з різних круп. Схоже, він тормозив ними по слизькій підлозі. На худих плечах висіла сіра футболка в застарілих брунатно-червоних плямах із амбіційним написом «EVERYTHING IS POSSIBLE», де-не-де вкрита пожухлим листям заварки із розбитої чашки. Її уламки валялись тут же ж навколо, але на шкірі чоловіка не виднілось ні царапини.

– Мені повернутись, щоб ти краще роздивилась? – чолов’яга роздратовано смикнув головою. – Це так в вас тепер прийнято людей зустрічати? Чашками в них кидатися і зонтами штрикати? Культура повєдєнія в усій красі. А безлад який розвела, матінко рідна! – він підняв руки і демонстративно почав зчищати з них перемішане з олією борошно.

Обличчя Аліни витягнулося від здивування. Якийсь безхатько зухвало вдерся в її квартиру, влаштував на кухні бакалейний апокаліпсис і тепер вичитує її за культуру поведінки! Вона розправила плечі, опустила нарешті парасолю і вперла руки в боки. 

– Що ви робите в моїй квартирі? – різко спитала вона. Нахабний чоловік починав сильно її дратувати. 

– Як що? – здивовано зиркнув він на неї. Потім підбоченився, гордо підняв підборіддя і зверхньо усміхнувся. – Я тут живу!

Надовго його гордого вигляду не вистачило. Намагаючись встати з вимащеної олією підлоги, він тричі послизнувся, двічі грохнувся на коліна і один раз прямо на свій пихатий кістлявий зад. Це викликало швидку злорадну посмішку в Аліни, яка з оторопілим виглядом спостерігала за маневрами неповоротливого нахаби. Одночасно вона подумки намагалась згадати, де залишила свій телефон. Чи не забула вона його зарядити? Апарату через місяць виповнялося три роки, зношеного акумулятора ледве вистачало на пів дня. Може, краще одразу бігти до дверей? Постукає до сусідів і викличе поліцію від них. Або попросить телефон у бармена в барі на сусідній вулиці. Вона оцінююче поглянула на чоловіка, що боровся з підлогою. Якщо вона побіжить, чи він стане її доганяти? При всьому його явному роздратуванні, дивний чоловік чомусь не здавався Аліні злим. Хоча знову ж таки, він вдерся до неї додому і заявив, що тут живе. Хто знає, що в нього в голові. 

Треба бігти, врешті решт вирішила Аліна. Нехай поліція з ним розбирається. Вона вже розверталася до дверей, коли чоловік заговорив.

– Я каву шукав, – раптом незадоволено пробурчав він і махнув рукою до розкуроченої шафи.  – Марія завжди тримала каву отут на другій полиці. В жестяній банці з-під Нескафе. Куди ти її засунула?

Аліна одразу згадала ту банку Нескафе. На другій полиці, поряд із цукром в старій червоній в білий горошок жестянці, і невеличкою коробочкою із всілякими спеціями. Густий пряний аромат кави ще й досі відчувався в тій шафі.

– Я не п’ю каву, – вона розгублено розвернулася до нього. – Звідки ви… Ви знали мою бабусю?

Він з тугою подивився на шафу. 

– Цілу вічність вже нормальної кави не пив. 

Він замислився на пару секунд, потім повернувся і уважно подивився на Аліну. Її широко розплющені очі невідривно слідкували за кожним його рухом. На блідному обличчі яскраво виділявся чайний лист, прилипший до лоба. Вона виглядала такою наляканою, наче от-от знепритомніє, але губи вже починали складатися для наступного її питання. 

Чоловік ледь чутно хмикнув, тоді махнув рукою на кухню. 

– Прибери тут все. Завтра вернусь, тоді й потеревенимо.

Він поставив дві руки на підвіконня, вправно підтягнувся, а тоді перекинув ноги і… вистрибнув у відкрите вікно. З п’ятого поверху. 

Аліна зойкнула. Потім підбігла до вікна і виризнула назовні. Дивного чоловіка ніде не було видно. Втім, плями на тротуарі теж, тож мабуть, живий. 

– І каву не забудь! – донеслося з вулиці, ніби підтверджуючи її думки. 

Вона рішуче захлопнула вікно. 

3.

Тієї ночі вона так і не змогла заснути. Години три крутилася на дивані, плутаючись в простирадлах, даремно намагаючись хоч трошки відпочити. Від духоти плавилися мізки, але відкрити вікна вона так і не наважилася. Тільки марно витріщалася у стелю, намагаючись якось осмислити події цього дивного вечора. Врешті решт здалася, увімкнула світло і потелепала на кухню прибирати.

На кухонний гармидер пішло ще декілька годин і майже весь арсенал її миючих засобів. Під ранок вона зібрала в великий пакет сміття, пусті бутилки з-під миючих засобів, уламки чашки і залишки нещасної парасолі і винесла на смітник. Кухня виглядала майже так, ніби нічого й не сталось. Задоволена власною роботою, Аліна наскоро змила з себе бруд під холодним душем, кинула ноутбук із зарядкою в стару комп’ютерну сумку і вибігла із хати.  Після вчорашнього візиту власний дім якось перестав здаватися оплотом безпеки і спокою, а-ну як ще хто влізе. Надворі якось спокійніше.

У таку рань всі заклади ще були зачинені, тож довелося трошки почекати. Офіціанти здивовано подивились на бліду дівчину із мокрим розпатланим волоссям, що чекала їх біля входу в закрите кафе. Ще через пів години, після чашки міцного зеленого чаю і великого круасана з шоколадом, Аліна нарешті відчула, що здатна мислити достатньо здраво, щоб працювати. 

Вона пропрацювала в кафе майже до сьомої вечора. Робітник з неї після безсонної ночі був так собі, але вона вперто вибивала на клавіатурі букву за буквою, поки не повідповідала на всі повідомлення і не пооформлювала всі звіти, які були доступні на цю дату, аби тільки відтягнути якнайдалі мить повернення додому. Вийшовши з кафе, Аліна на секунду заплющила втомлені очі, зітхнула і повернулася в бік супермаркету. 

Зваживши собі помідор і два огірки – її звичайну літню вечерю – вона застигла перед полицею із кавою. Цифри на цінниках під різнокольоровими пачками були раза в два більше, ніж вона очікувала. Як ці кавомани взагалі виживають? Аліна подумки прикидувала, на чому в цьому місяці можна буде зекономити, щоб покрити сьогодняшні витрати. Потім хитнула головою, наважуючись, і кинула в корзину ніжно-жовтий пакунок «Віденської кави». Через хвилину туди ж полетіла пачка цукру, невеличка баночка вершків і навіть маленька упаковка на шість еклерів. Якщо вже дійсно збираєшся приймати в гостях когось, схожого на бандита – краще мати його в доброму гуморі. 

Аліна відкрила двері в квартиру і завмерла на порозі, прислуховуючись. Розпечене за день повітря накрило її теплою ковдрою, і одразу стало важче дихати. На кухні ледь помітно олійним блиском відливала підлога. Десь в кімнаті жужжала муха. Було тихо. 

Здається, нікого. Вона перевела подих, опустила пакет із продуктами на підлогу і повернулася закрити двері. 

– Ну й де це ми шляємось цілий день? Я вже думав, знов втекла до якогось хахаля…

Аліна різко розвернулася. Він стояв зовсім близько, в одному кроці від неї, схрестивши руки на грудях. Темні очі невдоволенно оглядали її з-під нахмурених кустистих брів. Її серце глухо затріпотіло десь у п’ятах, по руках поповзли мурашки. 

– Я не… Звідки ви… – пробельмотіла Аліна. 

Чоловік принюхався, потім перевів погляд на пакет з продуктами.

– О, ти не забула про каву! – його брови різко піднялися, і обличчя засяяло майже дитячою радістю. Він рвучко підхопив пакет і пошльопав босими ногами на кухню. Аліна розгублено подивилась йому вслід, потім глибоко вдихнула. Треба набратися терпіння, вечір буде довгим. 

Коли вона прийшла на кухню, він вже встиг розкласти всі продукти по полицям. Рівно туди, де все тримала її бабуся, здивовано помітила Аліна. Вправним рухом руки чоловік розпечатав новеньку пачку кави, вдихнув терпкий аромат і замріяно посміхнувся. Потім на хвилину застиг посеред кімнати, озираючись. 

– Де в тебе… аа, зараз… – він видерся на табурет і відкрив шафу над дверима. Трошки там порившись, витащив стару, всю в пилюці, гейзерну кавоварку. – Згодиться, – наскоро оглянувши її, резюмував він. 

Аліна пам’ятала цю кавоварку. Коли бабусі було років так з 40, вона поїхала до Італії на заробітки на довгих сім років. Повернулася з оцією кавоваркою і великою любов’ю до міцної чорної кави, яку, вочевидь, плекала до останньої миті. 

Аліна мовчки розглядала чоловіка, поки той готував каву. Він виявився менше її за зростом аж на цілу голову. Вона помітила ще в коридорі – з її 160-ма сантиметрами їй рідко на кого доводилося дивитись згори. Босі ступні чоловіка, непропорційно великі для його зросту, були зверху вкриті темною порослю волосся. Як у хоббіта, згадалося їй. Джинси він сьогодні вдягнув інші, світло-блакитні, чистіші за вчорашні, але теж витерті від старості. Футболку перевдягати не став – вочевидь, вирішив, що вона достатньо чиста. Довге заплутане волосся невизначеного темного кольору було недбало зав’язане в хвіст. Волосся на бороді – жорстке і хвилясте – стирчало на всі боки і виднілося навіть з-за спини. Чоловік виглядав як занедбаний безхатько. Аліна навіть уявити не могла, де він міг жити і чому прибився саме до неї. І звідки міг знати її бабусю. 

– Як вас звуть? – насмілилася спитати вона.

– Любомир, – після пари секунд роздумів відповів чоловік. 

Незвичне ім’я. Аліна порилася в пам’яті, намагаючись згадати когось з таким ім’ям в оточенні бабусі. Нікого не згадала. Але врешті решт, в останні роки вони майже не спілкувалася.

На плиті забулькала кавоварка. Через декілька секунд чоловік – Любомир – поставив перед дівчиною невеличку чашечку із запашною кавою. Аліна вже збиралась відмовитись, але потім роздумала і таки зробила ковток. Горло обпекло темною рідиною з давно забутим гіркуватим присмаком. Як же ж вона, виявляється, скучила за доброю кавою! Вона посмакувала трошки, а потім в два ковтка допила свою чашку. Любомир уважно за нею спостерігав.

– І вона мені ще втолокувала, шо не любить кави, – усміхнувся він. Вона неочікувано для себе усміхнулась йому у відповідь. Його проникливий з затаєною посмішкою погляд нагадував Аліні погляд її бабусі. «А може, він якийсь дальній родич?» – промайнуло в голові. 

– Як Марія вернулася з Італії, вона всіх учила пить каву по-італійські. Щоб темна, як ніч, і міцна, як поцілунок! – він крутив в руках чашку і тепло посміхався своїм спогадам, – Я спочатку ніяк не міг звикнути, мені те пойло було гірке як полин, та потім… ну, в такій каві є характер. То ж і я прикипів.

– Лікарі їй мільйон разів казали, що їй шкідливо пити стільки кави. Але хто ж їх слухав, – похитала головою Аліна. Було щось дуже дивне в тому, щоб сидіти тут, на бабусиній кухні, пити каву з незнайомим чоловіком і обмінюватись спогадами. 

– Вона воліла жити на всі груди, – знизав плечима Любомир. Потім гостро подивився на Аліну, – Вона дуже тоскувала за тобою, знаєш. Все чекала, що ти повернешся додому. Замок відмовлялася міняти, навіть як до неї якісь домушники ледь не влізли, – він скривився, ніби йому було неприємно згадувати, – Механізм там пошкрябали так, шо двері тіки з третьої спроби закривалися, а вона все ще відмовлялася міняти. Бо ж шо як Алінка вернеться, в неї ж ключів не буде!

Сердце Аліни боляче защемило від цих слів.

– І зря чекала! Я ж їй казала, чим зайнята була! – вона вскочила з місця і повернулася до раковини, щоб помити чашку. «Все чекала, що ти повернешся додому» – ехом крутилося в неї у вухах. В роті стояв гіркий присмак провини.

– І де ти запропастила її речі? Бачила б вона, що ти утнеш, як повернешся, вже б напевно зміняла замка! – гримів позаду неї, розпаляючись, Любомир. Кожне слово гострим дротом вгризалося в її серце.

– Да хто ви взагалі такий, щоб мене повчати? – вона рвучко розвернулася, окативши його віялом бризг. – Випили пару разів кави з моєю бабусею і вже за батька себе маєте? Чи ви може якийсь її забутий любовник? На наслідство претендуєте?

– Ти, дитино, мовчи, як не знаєш! – він підірвався з місця і грохнув кулаком об стіл. Дивним чином він зараз здавався Аліні більшим і навіть вищим, ніж був. Його кремезна постать нависала над дівчиною, підсвічена червоним закатним світлом. 

Напруга раптово розірвалася щебетом дверного дзвінка. Любомир перевів важкий погляд на двері і підозріло зіщурився.

– Що тут забув цей очкарик? 

Аліна кинула здивований погляд на Любомира і поспішила до входу. 

За дверима стояв Олег. Окуляри злегка перекошені, очі дивляться розгублено і стривожено, кудряве волосся стирчить на всі боки. Він розсіяно розчісував його пальцями і нервово постукував ногою. Щось явно вивело хлопця з рівноваги. 

– Аліна, ти в порядку? – побачивши дівчину, він з полегшенням видихнув.

– Все ок, не жалуюсь… – Аліна здивовано окинула поглядом його розхристаний вигляд і застигла, запнувшись на окулярах. – А…  А що? Шось сталося? 

– Ти вже другий день не відповідаєш. Телефон вимкнено, я дзвонив… І вдома тебе не було, – хлопець зніяковіло поправив рукою окуляри. Його щоки швидко червоніли. – Я вже думав, не сталося чого… Тут, знаєш, грабіжників в районі бачили…

Він знову шарпнув рукою по волоссю, зкуйовдивши його ще більше. 

– О, вибач, я… прибирала. Влаштувала генеральне прибирання, – винувато посміхнулася Аліна. Якщо подумати, це навіть не далеко від правди. – А телефон розрядився. Ти ж знаєш, він у мене норовливий. 

Олег сором’язливо усміхнувся їй у відповідь. Її «норовливий» телефон він вже тричі рятував з того світу, і навіть обіцяв пошукати їй нову батарею на заміну.

Десь на кухні шось гучно грюкнуло.

– О, в тебе гості? – Олег заглянув поверх Аліниного плеча в глиб квартири. Вона обернулася вслід за ним – Любомира ніде не було видно. Невже знову виліз у вікно? — Вибач, що заважаю…

– Ні, ні, ти шо, ти не заважаєш! – раптово вигукнула Аліна, – Навпаки! Зайди до мене може на хвильку, посидимо? Можу кави зварити. Давай, давай, заходь! – тараторила вона, одночасно хапаючи його за руку і ледь не силоміць затягуючи в квартиру. У розмові з тим чолов’ягою краще мати хоч якусь підтримку. А якщо він дійсно втік через вікно, злякавшись худорлявого хлопця – тим більше приводів його не відпускати. 

– Ну якщо ти дісйно не проти… 

Олег вже ступив однією ногою за порог, аж раптом вхідні двері з розмаху жахнули його по плечу. 

«Йому треба йти» – голосом Любомира прошепотіло в Аліни над вухом. Вона рвучко розвернулася, але за спиною нікого не було.

– Ой! – хлопець розгублено тер забите плече, з підозрою дивлячись на застиглі  в пів метрі від нього двері. – Ну і протяг тут у вас!

– Між поверхами на сходах вітер гуляє, –  руки Аліни вкрилися сиротами, як на справжньому вітрі. 

– В нашій старій квартирі так само було, – з розумінням похитав головою Олег і зробив ще крок вперед, причиняючи за собою двері. – Старі дома, в них завжди така біда.

«Ні! Хай йде!» – новим поривом двері вирвало з рук Олега і вони, розчинившись, гупнули об стіну в під’їзді. 

– Він мій гість, мені й вирішувати, – пробормотіла під ніс Аліна й рішуче ступила до дверей.

– Що? – розгублено глянув на неї хлопець. Ну клас, не вистачало ще, щоб він її за божевільну прийняв.

«Він чужинець! Йому не місце в хаті!» – гримів у Аліни в вухах голос Любомира. Зі стіни коло дверей з гучним грохотом злетів старий бабусин годинник, піднявши в повітрі хмару пилу. З полиці над вішаками впав Алінин шарф і забутий кимось берет. З гучним тріском розлетілася на шматки дешевенька статуетка з промовистим «Эх, Одесса – жемчужина у моря». Лязгнули об підлогу ключі. Олег вжався в стіну і зо страхом озирався навколо. 

Аліна застигла. Її пальці на ручці дверей ледь помітно тремтіли. Вона сжала їх в кулаки, зробила глибокий вдих і повільно повернулася від дверей. 

«Спровадь парубка, й поговоримо» – почула вона. Здавалося, Любомир з усіх сил намагається тримати себе в руках. Шафа з вішаками загрозливо захиталася.

Вона подумки оцінила загрозу. Тоді ще раз глибоко вдихнула і повернулась до Олега. 

Він розширеними від страху очима оглядав простір навколо. Побачив, що вона на нього дивиться, випростався і стряхнув пилюку з шорт. – Можна подумати, в тебе завівся полтергейст! – і він невпевнено усміхнувся. 

– Ем… вибач, але сьогодні мабуть все ж не вийде… Весь цей безлад прибрати треба, – Аліна обвела рукою навкруги. Плечі хлопця ледь помітно опустилися. – Але може завтра зустрінемось? В кафе? Вип’ємо чаю, поговоримо.

– Може, тобі тут допомога треба? Я й годинника можу назад повісити, – здавалося, пропозиція Аліни додала йому сил на ще одну спробу.

– Та ні, не хвилюйся, я тут сама розберуся, – навмисне недбало махнула вона рукою, – Та й цей годинник давно зняти треба було. Небезпечно для людей!

Він усміхнувся її незграбному жарту і повернувся до виходу. 

– Ну тоді завтра в кафе? В тому, що тут за кутом? На сім тобі ок буде? – здавалося, він вже зовсім оправився від переляку. Він тепло посміхнувся Аліні і шагнув з квартири. – Побачимось завтра! І все ж спробуй зарядити телефон!

Аліна закрила за хлопцем двері, притулилася до них лобом і подумки дорахувала до п’яти. Потім вперла руки в боки і рішуче розвернулася.

– Що. Це. За хрінь???

4.

Любомир виступив з тіні за шкафом. Ще секунду його тут не було, і от – стоїть, вперши руки в боки, дивиться поглядом не менш впертим і сердитим, ніж у самої Аліни. 

– Він чужинець! Бозна шо від тебе хоче! Не можна кожного стрічного в хату звати! – його низький голос з гуркотом прокотився по кімнаті. 

– Це моя квартира! І я його запросила! Яке ти право маєш жбурляти речі в моїх гостей? Шо це взагалі за дикунство! – вибухнула Аліна і хитнула головою, відмовляючись вірити в те, що тут трапилось, – Ти ж міг його поранити!

– Йому треба було йти. – вперто, але вже тихіше промовив Любомир. Він опустив погляд, наткнувся на розбиту статуетку на підлозі і ще більше нахмурив брови. – Вибачай, що розбив… – смикнув він підборіддям. – Не хтів. 

Він розвернувся і похмуро поплівся на кухню. Аліні нічого не лишилися, окрім як йти за ним.

– Ти маєш розказати мені, хто ти і що ти тут робиш, – вона й не помітила, в який момент перейшла з цим ледь-знайомим патлатим дикуном на ти.

Він уважно заглянув їй в очі, ніби оцінюючи, наскільки вона далеко від істерики. На пів кроку ближче, ніж хотілося б, подумалося Аліні. Він набрав в груди повітря і обережно промовив:

– Я – дух цієї оселі.

– Що? – закліпала очима Аліна.

– Дух цього дому. Домовик. – терпляче повторив він. – Покликаний берегти цей дім і сім’ю, що в ньому живе. 

– Домо…домовик?.. – і вона голосно зареготала.

Вона сміялася, і сміялася, і сміялася, аж поки на очах не виступили сльози і не занив прес на животі. Потім перевела дух, глянула на напис на його футболци і засміялася ще голосніше. Від реготу в горлі пересохло, і почалася гикавка. Кожен раз, коли вона намагалася заспокоїтися, вона кидала погляд на цю футболку, на потерті джинси, на кавоварку на плиті, і з гучним гиком знову починала реготати.

Чоловік встав, набрав повний стакан води і поставив перед нею.  Очі стривожено спостерігали за нею – схоже, він думав, що в неї стався нервовий зрив. Може, він був не так вже й не правий. Аліна залпом випила стакан, витерла рота та широко йому усміхнулася.

– То ти кажеш, шо в мене завівся свій домовьонок Кузя? – і вона змірила його поглядом, від волохатої макітри з нахмуреними бровами до босих ступнів ніг.

– Цей, як ти кажеш, домовьонок – приниження нашої сутності. – процідив скрізь зуби Любомир. Аліна підняла одну брову. Він подивився на неї тяжким поглядом, потім зітхнув і встав. 

– Дивись, – сказав він і протягнув руку до стіни. 

Аліна простежила за нею поглядом. Волохаті загорілі пальці з темними дужками під нігтями легко пройшли крізь стіну, як через воду. 

Аліна роззявила рота:

– Як?..

Любомир глянув на неї із переможною «я-ж-тобі-казав» посмішкою, дістав руку із стіни і знову сів за стіл.

– Я частина цього дому. Його дух, його уособлення. Можу ходити в стіни, рухати предмети, чинити шось зламане… – він кинув швидкий погляд на дівчину, – чи навпаки, ламати.

Аліна все ще невідривно стежила за його рукою. Губи безладно ворушилися, ніби вона загубила всі слова. Колишню веселість як вітром здуло. 

– Як ти… Чому ти… Але ж ти не… – вона сфокусувала погляд на його обличчі, – Бабуся знала?

– Знала, – кивнув він. 

– І як давно ти тут… живеш? – запнулась вона, – існуєш? Скільки тобі взагалі років?

Любомир знизав плечима.

– Багато. Я старий, дитино. Практично стародавній, – і він кривувато їй посміхнувся, – Взагалі-то ми родичі. Пра-пра-пра- і ще надцять пра-дід тобі я.  – Він замислився на секунду. – Колись я звів хату і оселився там із сім’єю… А як преставився, то остався, шоб цей дім берегти. Щоб злих духів на поріг до моїх дітей не пускати і їх самих од біди боронити.

Аліна на всі очі дивилися на нього. Його погляд вкрило поволокою, він наче дивився вглиб часу, споглядаючи події давно минулих літ. Зараз він дійсно виглядав стародавнім.

– Небагато хто з нас пам’ятає своє життя, але мені не дістало забути…

Уява Аліни малювала їй прадавні часи, біленьку хатку із солом’яною стріхою, велику сім’ю із босоногими дітлахами в домотканих рубахах. І поряд з ними Любомир – доглянутий, із вплетеними у волосся оберегами, з червоною вишивкою на сорочці, з теплою щасливою посмішкою. Як воно – бачити, як на твоїх очах проходять віки? Як помирають твої діти, внуки, правнуки? Аліна перевела замислений погляд у темне вікно. Може, з такими спогадами і вона була б похмурою саркастичною стервою. 

– А що з вашою старою хатою зараз? – спитала вона його.

– Згоріла, – знизав плечима Любомир. – Якось я тобі розкажу цю казочку на ніч. Шоб до пори не спугнуть.

Аліна згадала, як він жбурляв речі через Олега, і здригнулась.

– Та не нервуй, не трону я тебе.  – глянув він на неї і кривувато посміхнувся. – Скільки ти тут вже, місяць, два ошиваєшся? І ціла-цільохонька. Тобі щастить, тебе сама Мокоша береже. 

На хвилину вона задумалась про цю таємничу Мокошу. Її ім’я Любомир вимовляв з повагою і ледь не з острахом. Аліна залишила собі уявну зарубку пошукати в гуглі шось про цю фігуру. Ким би вона не була, від заступництва Аліна не відмовиться. 

Але було в словах Любомира ще шось, що її бентежило. 

Вона кинула на нього підозрілий погляд. Здогадка промайнула раптовою блискавкою. 

– То це був ти! – скрикнула дівчина і плеснула рукою по столу. В очах чоловіка промайнула розгубленність. – Ти і твої оці штучки! Ууу, я мала здогадатися, що шось не так. В мене ніколи в житті стільки речей не ламалося, як за два місяці тут. Чайник побитий, спинка дивана, двері в шафі і оці ще дверцята на кухні. – вона загинала пальці і хитала головою. – Карнізи падали двічі! А та картина над ліжком? Та вона ж мало не вбила мене!

– Ой не прибідняйся, аби я хотів, ти б мені по вухах тут зараз не їздила, – буркнув Любомир, глянувши з-під лоба на її загнуті пальці. Весь час, поки вона перераховувала його гріхи, він незграбно совався на місці і зосереджено крутив в руках маленьку кавову чашку. Виглядав він при цьому так, ніби з радістю просочився би на етаж нижче. 

– Двері мені зламав так, шо я пів дня чекала на майстра в під’їзді! А шкарпетки! Куди ти дів всі мої шкарпетки?? Зізнавайся, нахабне ти створіння! Ти ж їх все одно не носиш! – Аліна покосилася на його босі ноги, і він піджав їх під стул подалі від неї. Вона підняла на нього погляд і знову із розчаруванням похитала головою. – Ну а кондиціонер – це вже просто низько!

Він похмуро на неї подивився. 

– І шо ми тут сидимо такі всі обіжені? Шкарпетки вона жаліє, ти диви! Не нравиться, то чемодан – вокзал – на Київ, ти цю стежку добре протоптала!  – низький злий голос Любомира з гуркотом відбивався від стін. Від колючих слів Аліна ледь помітно сжалася. – П’ять років кирпу воротила – столічниє! – а тепер чого сюди пришкандибала? Чи ще не все з хати винісла? – Він нахилився над столом і загрозливо прищурив очі. – Думаєш, я забув, як той твій тхір тут тикав своїми пацьорками, плани строїв, що викидать, де свої грайки ставить? Стіни все пам’ятають! Скажи спасибі, шо тобі ноги цілими лишив, щоб було шо уносити звідси.

Він вагомо, наче крапку в цій розмові, поставив на стіл кавову чашку, відкинувся на спинку стула і з переможним поглядом оглянув дівчину.

Аліна здригнулася від різкого звуку і заклякла. Її широко розкриті очі невідривно слідкували за його рукою. 

Перевівши дух, він придивився до неї уважніше і збентежено нахмурився. Весь його гнів вмить кудись щез.

– Ей, ти чого? Невже так злякалася? Та не бійся, я ж сказав, не трону. Заспокойся. – він обережно простягнув до дівчини руку. Вона знову різко сіпнулася і сховала свої долоні під стіл. Її наляканий погляд сфокусувався на обличчі Любомира. Вона пару разів кліпнула очима і тряхнула головою, ніби відганяючи мороку. А тоді кривувато, безрадісно посміхнулася.

– За ноги, звісно, спасибі… Але міг би й не старатись, йти мені більше нікуди. Подобається тобі чи ні, але це … – вона обвела рукою стареньку кухоньку, – це тепер мій дім. І я звідси ні ногою.

Вона ще з секунду замислено оглядалася навколо. Любомир мовчав. Тоді вона ще раз тряхнула головою і рішуче встала з місця.

– Все це, звісно, цікаво, але дитячий час вже скінчився. Я вже більше доби не спала. Тому вибачай, але надобраніч. – Не чекаючи на його відповідь, вона вийшла з-за столу і пішла в бік кімнати. Вже в дверях вона зупинилася і повернула до нього голову:

– І ти маєш полагодити кондиціонер, – сказала вона і зникла в темряві кімнати. Любомир замислено дивився їй вслід.

Вже пізніше, коли вона розтягнулася на дивані, підставляючи спітнілу спину вентилятору і поволі провалюючись в сон, в її голові промайнула думка: «А чи сплять взагалі домовики?» Вночі їй наснилися темні очі, що слідкували зі стін за кожним її рухом, і кістляві руки з темними дужками ногтей, що хапали її за ноги. 

5.

Зранку вона прокинулась від запаху свіжезвареної кави. Ігноруючи споскусливий аромат, вона як була в старій розтягнутій майці прошльопала в ванну, наскоро вмилася і почистила зуби. Любомир чекав її на кухні. Всівшись верхи на кухонну стільницю, він схрестив ноги і ліниво потягував каву, поглядаючи на Аліну поверх чашки. Її порція чекала на неї на обідньому столі. 

– Можеш сьогодні не ховатися по кав’ярнях. Роби звідси, я тобі не мулятиму, – милостиво махнув рукою Любомир.

Аліна мовчки пройшла до столу і ковтнула зі своєї чашки. Кава була міцна, гірка, з ноткою кислинки, зі слабким терпким запахом кориці. Вона на секунду задумалась, а чи не послати до біса нахабного чолов’ягу з його дозволами. Про те, що ще один день в кафе її гаманець просто не витримає, вона говорити не стала. Врешті решт, вона взагалі нічого казати не стала. Може, кава робить її більш виваженою. Або хитрішою.

Допивши свою каву, вона повернулась до кімнати, забрала постіль з дивану і включила старенький ноут. З кухні до неї доносилися звуки води з-під крану і цокіт посуду. Вона глибоко вдихнула і спробувала налаштуватися на робочий день. Коли наступного разу вона проходила повз кухню, Любомира там вже не було. 

Наступні пару тижнів Аліна його не бачила. Кожного ранку квартирою розливався терпкий аромат, і на столі її чекала одинока чашка свіжої кави, але крім цього – жодної ознаки його присутності. Це бентежило її спочатку – вона сіпалася від кожного шороху і стривожено озиралася по сторонах, виглядуючи його приземисту постать в тінях і заковулках старої квартири. Поступово вона звикла думати про нього як про дивного сусіда, про якого знаєш, шо він є, але якого практично не бачиш. Вона мила стареньку бабусину кавоварку разом із своєю тарілкою з-під вівсянки і старалась не думати про стіни, що мають очі. І в неї майже виходило.

Спекотні липневі дні змінились похмурими затяжними дощами. Довгими прохолодними вечорами вже ледь віяло димом перших осінніх багатть. З гарантійної служби так і не передзвонили, і кондиціонер так і залишився висіти на пожухлій стіні як сяючий пам’ятник її марно витраченим грошам. 

Вечорами, після роботи, Аліна тепер частенько виходила гуляти з Олегом. Хлопець проводив їй міні-екскурсії старенькими провулками з обшарпаними історичними будівлями, показував малознайомі затишні кав’ярні і тихі мальовничі дворики. Він на диво багато знав про їх невеличке містечко і вмів розказувати історії не занудно по-екскурсійному, а дійсно цікаво. Аліні було легко з ним. Його теплий самокритичний гумор допомагав на все дивитись із легкою смішинкою, а м’яка ненав’язлива дружня увага зігрівала душу. Навряд-чи вона б комусь про це зізналася, але їй вже давно не вистачало простого дружнього спілкування. 

Саме тому зараз вона сиділа на асфальті прямо посеред вулиці і з сумом потирала забитий зап’ясток. Навколо неї навсюбіч були розкидані продукти: вершкове масло, цукор, пачка борошна, завбачно загорнута продавщицею в пакет, бутилка кефіру, десяток яєць, з яких якимось чудом постраждало лише одне, і чотири червоних, гарних як з картинки яблука. Одне закотилося аж під машину – схоже, вона його втратила, приречено зітхнула Аліна. Здерті долоні неприємно саднили, на кофті біля локтя, яким вона тормозила свій епічний політ, розпливалася брунатна пляма. На вилиці розквітав свіженький синяк, та й на підборідді, схоже, залишилася чимала подряпина. Аліна обережно порухала щелепою і скривилася. Можна було й не сумніватися, що її видовищний пірует завершиться граційним поклоном прямісініко носом в землю. Непрошена досадлива сльозинка скотилася по щоці і обпекла здерте підборіддя. Аліна зашипіла. І як тепер, скажіть на милість, все це зібрати?

Посидівши ще трошки, вона встала на коліна і почала згрібати свої пожитки. Роздертий навпіл поліетиленовий пакет безпорадно лежав поряд. Абияк збалансувавши три яблука на хиткій горі продуктів в руках, вона обережно підвелася на ноги. Мстиво буцнула на останок маленький бордюрчик, що став причиною її бід, і тихенько пошкандибала додому. 

Тиждень тому, перебираючи речі в старому пошарпаному комоді в коридорі, між своїми шкільними грамотами і квитанціями за квартиру п’ятирічної давнини вона раптово натрапила на пожовклу бумажку із рецептом шарлотки. Інструкція виглядала досить простою, і, сповнившись оптимізму щодо своїх кулінарних здібностей, вона вирішила спробувати. Ароматна шарлотка за старим сімейним рецептом виглядала ідеальним приводом, щоб запросити Олега в гості на чаювання – вперше за всю історію їх знайомства, якщо не зважати на численні призиви про допомогу. Аліна навіть сама не розуміла, чому так нервує – може, тому, що вона в принципі не пам’ятала, коли запрошувала до себе друзів на чай. А може, тому, що останній раз, як до неї заходив Олег, його ледь не вбив агресивний дух-домовик, що поселився у неї в квартирі. Одне з двох.

Аліна знала, що доведеться якось домовлятися з Любомиром, і сподівалася задобрити його солодощами. Вже якийсь час вона помічала, як швидко зникають з її кухні цукерки і печиво, і тому всі останні дні старанно підкладала йому то еклери, то макаруни, то величезний шматок шоколадного торту.  Хитрий план вимагав максимальної обережності, аби норовливий чолов’яга не розпізнав хабаря в її підношеннях. Тому вона вирішила мовчати до останнього момента. Ризиковано, але їй тоді так здавалося безпечніше. Та чим ближче час підходив до вирішальної розмови, тим важче їй було згадати аргументи на користь такого плану. Олег мав прийти завтра. Сьогодні, заходячи в квартиру, вона ледь стримувала дрижання своїх колінок. До вечора паніка загрожувала затопити її з головою, що, якшо чесно, взагалі не сприяло конструктивній розмові. Тому зараз, викладаючи продукти на стіл, вона подумки домовлялась сама із собою – зараз годинку відпочине, а тоді заварить кави як її любить домовик, і покличе його. 

Вже уявляючи, як вона промовляє в глуху стіну своє люб’язне запрошення, Аліна схилилась над раковиною в ванній. Підставила здерті долоні під кран, потім, скривившись, обережно змочила засохлий закривавлений рукав і зняла його з розбитого локтя. Холодна вода втамовувала саднящий біль. Тримаючи так постраждалу руку, вона підняла голову до зеркала, щоб оцінити стан обличчя. 

Як раз вчасно, шоб побачити, як крізь зачинені двері у ванну шагнув Любомир. 

Він виглядав злим. Ох, та він був до біса розлюченим. Аліна розвернулась і вжалась спиною в раковину, злякавшись його грізного погляду. Він зупинився прямо перед нею, скануючи очима її зблідле обличчя, стискаючи кулаки до побілілих костяшок пальців.

– Це він? Той хмирь патлатий? Його рук діло? – він відривчасто випльовував слова крізь зчеплені зуби. На щоках ходором ходили желваки. 

Він збрив бороду, раптом помітила Аліна. Замість сплутаних патлів на підборідді красувалась коротенька хіпстерська бородка, що ані трохи не скривала напружених м’язів щелепи. Аліна заторможено таращилися в його бороду очима, не розуміючи, що він в неї питає.

– Аліно! Він чіпав тебе? Скажи мені! – Любомир різко схопив її за руки, намагаючись чи то привести до тями, чи то просто витрясти з неї відповіді. Його пальці шарпнули її прямо по свіжій подряпині на локті. Спалах болю різко повернув її до чуття. – Він зробив тобі боляче?

– Ти робиш мені боляче. – з нажимом сказала Аліна і покосилася на його руки. Він простежив за її поглядом і одразу ж відпустив. Винуватий вираз швидко промайнув його обличчям і миттєво зник у похмурих бровах. – Ніхто мене не чіпав. Я впала.

Любомир підозріло звузив очі.

– Нема діла тобі його городити.

– Нікого я не вигороджую, – вперто тряхнула головою Аліна. – Кажу ж, я впала. Перечепилася через бордюр, коли йшла з магазину. Невдало приземлилася. – Вона повернулася до раковини, знову підставила руки під воду і обережними рухами взялася промивати подряпину на підборідді. Обличчя дійсно виглядало досить кепсько. Великий синяк розплився на пів щоки, де-не-де звезена шкіра пламеніла червоними плямами на блідому фоні. Краса, шо тут скажеш. – І до твого відома, Олег мене ніколи б і пальцем не тронув. Він не такий.

– Ага, всі вони не такі, – Любомир відійшов від неї на пару кроків і стривожено спостерігав за нею біля дверей. Її пояснення не до кінця його заспокоїло, але жага до вбивства ніби зникла з його очей. Лівою рукою він ніяково тер пальці правиці, де залишилась невеличка пляма її крові з ранки на локті. В решті решт він розвернувся і тихенько вийшов із ванни. На цей раз відчинивши двері. Дівчина з полегшенням зітхнула.

Коли Аліна вийшла із ванної, він сидів на кухні і рився в коробці з-під черевик, що слугувала їй аптечкою. 

– Навіть зєльонки нема, – розчаровано промовив він, відставляючи коробку.

– І так заживе, – знизала плечима Аліна, і нерішуче зупинилась в дверях кухні. – Я збиралась приготувати шарлотку. 

Вона запнулась і обережно поглянула на чоловіка. Сьогодні він дійсно виглядав значно охайніше. Окрім бороди, він підстриг своє волосся, і воно короткими темними пасмами спадало йому на вуха. На сірих джинсах сьогодні майже не було плям, а на синій футболці красувалося стоїчне «NO PAIN – NO GAIN». Темними очима він стурбовано спостерігав за Аліною.

Вона глибоко вдихнула і на одному диханні видала:

– І я хочу покликати Олега. В гості. На шарлотку. Завтра ввечері. Просто по-дружньому, на пару годинок. Може й довше. Тобто якщо він може…

Любомир мовчав. Аліна опустила погляд, не знаючи, якої реакції очікувати. Якщо чесно, час вона обрала не найкращий, враховуючи недавню сцену у ванній. Але вона боялася, що пізніше просто не насмілиться заговорити з ним. Як воскова епіляція, заспокоювала вона себе. Краще різко, ніж поволі. Вона вже пережила одного розлюченого домовика сьогодні, переживе і ще одного…

– Можна поможу з пирогом? – тихо пролунало на кухні.

Аліна витаращилася на нього і раптом усвідомила, що весь цей час стояла із замруженими очима, затримавши подих. Він уважно спостерігав за нею. В руках у нього лежав пожовклий листок із рецептом. Дівчина мовчки кивнула головою і повернулася до холодильника за продуктами.

6.

З пів години вони працювали мовчки. Поки Аліна займалася тістом для пирога, Любомир акуратно чистив і нарізав яблука. Розмірене постукування його ножа поволі заспокоювало її розхитані нерви. Іноді вона скоса поглядувала на нього, дивуючись, як він так легко погодився. Їй хотілося спитати… але й не хотілося ламати майже дружню тишу, шо було встановилася між ними. 

Через деякий час Любомир ледве чутно прочистив горло. 

– Я… – нерішуче почав він. Аліна з цікавістю глянула на нього, і він відвів погляд. – Той хлоп, який… з ким ти… ну, з Києва. – Алінині руки завмерли над мискою із збитими білками. Він ще з секунду помовчав, підбираючи слова. Потім глянув в її очі. – Він бив тебе?

Аліна вже відкрила рота для різкого «не твоє діло», але потім передумала. Дивно, але їй здалося, що цьому гарячкуватому коренастому чолов’язі чомусь було дуже важливо знати відповідь на це питання. 

Вона згадала свого Артема. Груди стиснуло знайомим щемливим відчуттям. Вона опустила погляд.

– Він не хотів мені зашкодити, – вперто захитала вона головою, – Зла він мені не бажав, я точно знаю. Він мене дуже любив. – Голос зрадив її на цих словах. Вона прочислила горло, але далі говорити не стала.

– То чом ви розбіглись? – спитав Любомир після невеликої паузи. 

Аліна закусила губу. 

– Це довга історія.

Він продовжував допитливо дивитись на неї. Вона помовчала, тоді глибоко зітхнула і знизала плечима, нчаважуючись. І заговорила швидко, поквапом, ніби нарешті прорвало плотину, що так довго стримувала її слова.

– Він така людина, розумієш? Гаряча. Глибоко відчуває. В нього амбіції, плани постійно, він спокійно жити не вміє. І любить він так само, всією душою, як живе, розумієш? – І вона вибагливо заглянула Любомиру в очі, ніби їй було дуже важливо, щоб він зрозумів. Ніби вона поглядом намагалась затовкати йому в голову свою правду. Він мовчав, і вона з секунду просто дивилась йому в очі, а тоді тихо продовжила. – Він дуже боявся мене втратити, постійно ревнував до всіх. Ну, бували й конфлікти, знаєш… іноді бачив щось не те, спалахував, не думаючи… Ти трошки схожий на нього, доречі. Такий ж гарячкуватий, – вона сумно посміхнулась і ще трохи помовчала. Білки в мисці потроху почали осідати, і вона було взялася за вінчик, але потім знову відклала його. Думками вона була далеко, в Києві. 

Любомир слухав її уважно і не перебивав, але с кожним наступним словом все більше хмурився. На останній фразі навіть відкрив вже рота, але хитнув головою і змовчав. Гострий погляд його прищурених очей невідривно стежив за Аліною. 

Вона прикусила нижню губу і обвела очима навкруги, намагаючись підібрати правильні слова. Говорити їй було важко, кожне слово з трудом знаходило своє місце. До Любомира закралася підозра, що він взагалі перший, с ким вона про це говорить.

– Він хотів створити свою музичну студію. Знайшов приміщення на Подолі. Невеличке, але скільки там треба, зате локація підходяща. Ремонт зробили своїми силами, він, його друг і я, майже місяць кожен день після роботи на студії. На останні кошти купили апаратуру. Все мало злетіти. Він був такий впевнений. Все складалося так як треба. Почали приходити перші клієнти. Поки не так багато, як хотілося, але з часом ми б вийшли на оренду, а потім і в плюс… А через місяць студію затопили сусіди. 

Аліна з сумом похитала головою.

– Для нього це був великий удар, розумієш? Він все вклав в цю студію, це була його мрія. Всі заощадження, мої й його, туди вкинули. Роботу довелось залишити, бо треба було сидіти там, артистів приймати, – вона зітхнула і розвела руками перед Любомиром, – І нічого не залишилось! Ремонт апаратури після потопу коштував навіть дорожче за нову. А власник приміщення сказав, ніби ремонт ми якось не так зробили, без урахування чогось там… Хотів, щоб ми йому штраф заплатили величезний, за пів року оренди. Я домовилась на пів суми, але ж грошей все одно не було. Довелося брати кредит.

– Скажи мені, що ти не на себе його записала, – підозріло зіщурився Любомир. 

– А що мені було робити? Артем безробітний, йому б кредит ніхто не дав, – знизала плечима Аліна.

– То йшов би робити твій Тьомчик, – похмуро буркнув Любомир, відкидаючись на спинку стула. – Не дотелепав, нє? 

– Він би й пішов. Йому просто треба був час, трошки оговтатись, – гарячкувато сказала дівчина, – Це ж його мрія була, розумієш?

Домовик пробуркотів щось нерозбірливо-несхвальне. 

– Ну, загалом, йому погано було від того всього. Він пити почав. Пропадав десь вечорами. Я б мала просто дати йому трошки простору, трошки часу щоб прийти в себе… Ну, але я переживала. Доставала його дзвінками своїми, він і злився. 

Аліна замовкла і закусила губу, не знаючи, як продовжити. Вона пристижено дивилася донизу і крутила в руках вінчик.

– Я…я питала в його друзів, де він. Просила їх, щоб вони його додому привезли. Його це бісило дуже сильно. Казав, що я не довіряю йому, не даю йому дихати. Я, дурна, не розуміла, що з цим робити. Він п’яний був дуже, розумієш? Я боялася, що він десь в якусь халепу встряне. Чи замерзне десь на вулиці, простудиться, знаєш, ще ж холодно було, кінець березня тільки… Намагалася піклуватися про нього. Але він казав… – Аліна запнулася, прокотнувши ком в горлі. – Він казав, що я все лише псую. Це ж я порадила йому те приміщення, знаєш? Він вагався між ним і одним, що на Борщагівці, і я порадила Поділ – дістатися ж бо легше, і артистичний центр, як-не-як. Я ж хотіла якнакраще!

Аліна підняла на Любомира погляд. В її очах плескалась образа пополам із провиною. Подивившись на нього секунду, вона знову відвернулась. Він все ще нічого не казав, це бентежило її. Але принаймні, він все ще слухав. 

Вона перевела подих.

– Ми багато сварились тоді. Я вмовляла його, він психував, кричав. Може й штовхнув мене пару раз, але ж не навмисне, просто згаряча, бо дуже розпалився. Ну, і якось його друг це побачив. Сашко, той що допомагав йому, його найкращий друг. Він тоді навіть не сильно мене штовхнув, просто я незграба, бачиш, – вона махнула на свою вилицю і кривувато посміхнулася, – перечепилася і грохнулася об стіл. Ну забилася трошки, але ж не надто сильно. Саша кинувся допомогти мені встати, ну і сказав йому, що досить пити сьогодні. Але Артема дуже сильно це зачепило.

Аліна не відводила погляд зі столу. В очах стояли сльози, але вона з усіх сил намагалася виглядати спокійною. Любомир навпроти неї, схоже, докладав таких самих зусиль. Він вчепився руками в стул з такою силою, що побіліли пальці.

– Він вирішив, що в мене з Сашком шось є. Вибухнув, кинувся на нього з кулаками, вони подралися. Ще дві ночі просто тинявся невідомо де. А потім прийшов і велів мені вимітатися з його квартири. Я намагалася йому пояснити, що в нас нічого не було, але він і слухати не хотів. В нього наче пелена перед очима стояла, він нічого не бачив і не чув. Сказав, щоб я краще йшла, поки він себе ще стримує. Ну, я і подумала перечекати, поки він трошки заспокоїться, і все йому пояснити. Переночувала у дівчинки з університету, з якою ми якось дружили. Впевнена ж була, що це все просто якесь величезне непорозуміння, що ми це все якось розрулимо… – Аліна знову запнулася і з силою проковтнула комок у горлі. Потім глибоко вдихнула. 

Любомир підсунувся трохи ближче. Його рука сіпнулася, наче він хотів взяти її за руку, але потім передумав. 

– Коли я наступного дня прийшла до нього, в його квартирі вже була інша дівчина. Не знаю, хто, мабуть, на тіндері когось знайшов… Вона вже напівгола була. Він дуже розлютився, що я їм завадила. Кричав, що раз я така шльондра, то і йому нічого стримуватися. Чомусь вирішив, що я в Сашка ночувала, бо ніби більше мені ніде… Бо якщо б дійсно любила, нікуди б не пішла. Мабуть, в цьому він правий… – і вона знову похилила голову. 

Любомир навпроти неї скрипнув зубами. Він все ще нічого не казав.

– Отак по-дурному і закінчилась моя історія кохання. – сумно посміхнулась Аліна. – Грошей знімати квартиру в мене не було, тому тепер я тут, впала на твою голову. – І вона невпевнено поглянула на Любомира. 

– І ти й досі платиш за нього того кредита? – після недовгого мовчання запитав він. 

Аліна кивнула головою.

– А як же? Ще пів року залишилось.

– А як же, – з роздратуванням передразнив Любомир. – Хлоп тебе ні в гріш не ставив, штовхав по хаті як погану шавку, всі свої гріхи на тебе перевісив, і нову бабу на піч потягнув, тільки тебе за порог вигнав. А ти мало того, що батрачила на нього, як та наймичка, та ще й борги його на себе повісила наостанок. І сидиш тепер вибачаєшся, шо якось не так ним піклувалася. Нічого не забув? – з кожним словом він, задавлося, тільки більше розпалявся. Його гострий погляд пропалював діру в її похиленій голові. 

– В нього був важкий період! – спробувала захиститися Аліна. – Хіба не має жінка підтримувати чоловіка в біді? Любов – то не все мед, знаєш! Йому просто потрібно було моє терпіння! 

– Ну і де ж він зараз, твій принц? Куца пам’ять в тебе, дівко, що такого щура захищаєш!

– А якщо і захищаю, то й що? Сама його вибрала, і від любові своєї не відрікуся! – гаряче вигкнула Аліна і вперла руки в боки. Вона й не очікувала, що його осуд так глибоко її зачепить. Може тому, що він тільки озвучив сумніви, яки вже поселились десь в її серці. 

Любомир глибоко зітхнув. В його погляді на неї роздратування повільно змінилося співчуттям. 

– Це не любов, дочко, – м’яко промовив він. – В любові має бути взаємоповага. Турбота взаємна має бути. А це… – і він з огидою скривив рота, – це просто тебе не вартує.

Неочікувана зміна настрою домовика застала Аліну зненацька. Вона вже набрала повітря в груди, але раптом в ній наче обірвалася якась туго натягнута пружина. Вона різко схлипнула, і враз щосили розревілася. Любомир підсів до неї ближче і приобійняв за плечі. Вона уткнулася йому в груди, захльобуючись від ридань, виливаючи все своє затаєне горе на його футболку. А він обережно похлопував її по спині і тихенько бормотав:

– Поплач, поплач, дочко. Все минеться. Все пройде.

Вона плакала на його плечі, доки від гострого болю на серці не залишилася лише ниюча подряпина, як на її розбитому локті, а від буремного потоку сліз – лише поодинокі рвучкі схлипи. Відчувши, що вона затихла, Любомир відірвав шмат паперового рушника і протягнув їй. Аліна обережно висморкалася, сором’язливо спрятавши почервонілі очі. Аби-як витерши обличчя, вона випросталася і зніяковіло скосила погляд на чоловіка.

– Чому ти до мене такий добрий? – тихо спитала вона.

– Та хіба ж я добрий? Був би добрий – вберіг би. — сумно всміхнувся Любомир. Тоді перевів погляд зтьм’янілі яблука на столі. – Ану-мо підпересайся, нас іще твій пляцок жде! – і він жваво підхопив ножа і взявся дорізати яблука. Притихша Аліна й собі взялася за вінчик, іноді поглядаючи на домовика і роздумуючи щось своє.

Тієї ночі вона ніяк не могла заснути. Без перестанку крутилася на старому скрипучому дивані, раз за разом прокручуючи в голові давно розіграні діалоги і давно промовлені слова. Під ранок вона нарешті забулася безпокійним сном. Їй наснилося, шо чиясь тепла лагідна рука вкриває її м’якою ковдрою і ніжно буркочить: «Все минеться. Все пройде.»

7.

Прокинулася вона майже о 12 ранку. На набрялому обличчі відпечатались сліди від подушки, у скронях били тарілками тисячі маленьких злих мавпеняток, а в думках була ще більша плутанина, аніж учора. Вона важко зітхнула, з зусиллям відірвала голову від подушки і попленталася на кухню в надії знайти собі кружку свіжої кави.

– Матінко рідна, яка краса! – гоготнув Любомир, глянувши на її синяк на вилиці, що переливався тепер від ніжного салатного до шляхетного фіолетового. 

Аліна похмуро глянула на нього. Чоловік виглядав свіжим і відпочившим, що сьогодні її особливо дратувало. Наливши собі прохололої кави з кавоварки, вона обхопила руками чашку і зробила ковток. Вистигла кава смакувала на диво гидотно, і вона з секунду роздумувала, чи не вилити її в раковину. Але кава є кава, вирішила в решті решт вона і сіла за стіл навпроти домовика.

– Олег обіцяв прийти десь за годину. Обіцяй, що будеш поводитись чемно. – промовила вона, пильно дивлячись йому в очі.

Його губи сжалися в тоненьку лінію.

– Тіки мізинцем тебе троне – і най не жалкує.

– Ніхто мене трогати не буде! Олег не з таких, кажу ж тобі. І не треба мене захищати, я й сама за себе постояти можу! – обурилася Аліна. Любомир виразно підняв одну брову. Дівчина шумно видихнула і порахувала про себе до десяти. – Окей. Поки він на мене не нападає – ти сидиш тихенько і не робиш неприємностей. Домовились?

– Можу наколотити тобі нову філіжанку, – кивнув він головою на чашку в її руках.

– Домовились? – з нажимом повторила Аліна, блиснувши на нього очима. Від неї не укрилось, як він намагався перевести тему.

– Ладно, – неохоче погодився він. – Зобачимо, шо то за легінь. 

Аліна з полегшенням видихнула і відставила від себе чашку. Любомир підхопив її зі столу, вихлюпнув рідину в раковину і завозився з кавоваркою. 

Вийшовши з душа, Аліна хвилин з десять простояла перед дзеркалом, роздивляючись своє відображення. Любомир був правий, приз на конкурсі краси їй сьогодні точно не світить. В решті решт вона махнула рукою на косметику –  все одно не допоможе. Наскоро просушивши волосся, вона вділа зручні спортивні штани і улюблену розтягнуту футболку із спайдерменом. Потім подумала і перевділася в акуратні коричневі шорти і чорну майку в обтяжку без малюнків. Знову подумала і замінила коротенькі шорти назад на штани. «Майже як по-домашньому» – кивнула вона собі в дзеркалі і вийшла з ванни.

Вона ледь встигла прибрати постіль з дивану, як в двері подзвонили.

– Ти ба як спішить, – хмикнуло звідкілясь зверху голосом Любомира.

– Циц, – відмахнулась Аліна і поспішила до входу. – Пам’ятай – ти обіцяв! – промовила вона в квартиру і, нервово пригладивши наостанок волосся руками, відчинила двері.

– Привіт! Як ти… – тепла усмішка зхлинула з худого обличчя Олега, як тільки він побачив Алінині бойові рани. – Що сталося? – схвильовано нахмурився він. 

– Спіткнулсь об бордюр вчора. Не зважай, – махнула рукою дівчина і весело посміхнулася. – З моєю координацією взагалі чудо, що я дожила до своїх років. Давай, заходь, не стій в проході.

Він шагнув в квартиру, все ще виглядаючи стурбованим.

– Може б тобі до лікаря? Раптом інфекція якась чи шо. Болить? – і він обережно розвернув її лікоть, роздивлюючись ранку.

– Та це ж просто подряпина! – запротестувала Аліна, віднімаючи руку. – А що в пакеті? – перевела вона тему.

– Яблука, – посміхнувся Олег. – Мама з дачі привезла. І трошки м’яти ще тобі до чаю, ти ж наче казала, шо любиш м’яту? – і він невпевнено поправив окуляри.

Аліна виловила з пакету зв’язку свіжої м’яти і з насолодою вдохнула свіжий аромат. Вона обожнювала чай з м’ятою. Для неї так пахло безтурботне дитинство.

– Дякую! – з щирою вдячністю поглянула вона на хлопця, і його обличчя одразу посвітліло.

– Радий, що тобі сподобалось, – м’яко відповів він.

Вечір пройшов на диво тепло і весело. Вона заварила їм чаю з м’ятою, і вони всілися на прямо на підлозі в кімнаті з чашками і тарілками з яблучним пирогом перед ноутбуком із новим блокбастером. Коли вечір добіг кінця, дівчина проводила хлопця до дверей і рвучко обійняла його в коридорі. 

– Я дуже рада, що в мене з’явився такий друг, – сказала вона йому перед тим, як випустити його за двері.

Цієї ночі вона засипала з щасливою посмішкою.

8.

– Тобі не слід з ним шуримуритись. 

Оце було перше, шо почула Аліна наступним ранком. Любомир грізно дивився на неї, балансуючи на розхитаному бильці дивану недалеко від її ноги. Вона застогнала і кинула в нього подушкою. Та пролетіла ледь не в метрі від нього.

– Він не годиться! Парубок аж слинами захлинається, як на тебе гляне. А в самого ще сопілка не виросла. Не годиться! – гнув своє домовик.

Аліна ще раз застогнала, вигнулась і пнула його ногою в бік. Він спритно відхилився, і вона знову залишилась ні з чим.

– Все в нього виросло! Він мого віку! – її сонний мозок по-своєму розставляв пріорітети в розмові. Вона сіла на кроваті і розлючено подивилася на нього. – І взагалі. Це просто свинство починати такі розмови до кави!

Любомир кинув здивований погляд на її роздратоване обличчя.

– Не рання пташка, да? – і він зістрибнув з дивана і неспішно потелепав на кухню. Аліна впала назад на диван і різко зойкнула – замість м’якої подушки вона приземлилась потилицею якраз на твердий каркас бильця дивана. Дівчина з досадою вперила очі у стелю. «Він приносить тобі каву, – сказала вона собі. – Думай про каву.» Десь в районі ниючої потилиці пульсувала тривожна думка, що воно того не варте.

Вона вмилася холодною водою, щоб трохи привести себе до тями, і приплелася до кухні. Там Любомир поставив перед нею велику кружку кави.

– Кажу тобі, цей тобі не пара! – нетерпляче вигукнув він, як тільки вона зробила третій ковток.

Вона демонстративно повільно поставила на стіл чашку, ще наполовину наповнену темною рідиною, і схрестила руки перед собою.

– Ти так очі не вилуплюй, я був чемний як відмінник в папській семінарії, – і він виставив перед собою руки, демонструючи, що він чистий. – Але я глянув на того хлопа, і от тобі моє рішеніє – він. не. годиться. – Останнє він вимовив з красномовними паузами, вибиваючи кулаком кожне слово по столу, аби воно точніше закріпилося.

– Ммм, то кажеш, він тобі не дуже сподобався, да? – невинно перепитала Аліна. Любомир відповів їй розлюченим поглядом. Її до неможливості дратувала і його нахабна ультимативність, і він сам з його відпочилим, сяючим обличчям, і весь цей довбаний ранок загалом. Вона ковтнула ще кави.

– В него все одне в голові. Най мене Морена в безвісток забере, аніж я дозволю ще одному такому чмирю тебе торкнутися! – і він з розмахом рубанув повітря рукою і вперто видвинув підборіддя. Рулон паперових рушників відлетів зі столу через пів кімнати аж в коридор. Любомир провів його похмурим звинувачувальним поглядом.

– А ви, дядьку, мені хто будете, щоб щось мені тут дозволяти чи ні? – презирливо кинула йому Аліна. – Я десь це вже чула – туди не ходи, з тим не говори, до того не посміхайся, в них всіх одне на умі, сиди біля мене і мовчи собі в тряпочку!

– Ти мене з твоїм Тьомчиком не рівняй! Я за тебе болію!

– Сказав той, хто мені тут пів квартири розхреначив, і мене саму ледь уві сні не вбив! Ти мені кондиціонер починив, піклувальник? А?

– Та не вмію я в твого кондиціонера!!! – вибухнув Любомир і з силою відштовхнув від себе стіл. Аліна завмерла і здивовано витаращила на нього очі. Напіввипита кава розхлюпалася по столу і крупними краплями скрапувала на підлогу. На кухні повисла приголомшена тиша.

– Гадки не маю, як воно встроєне, – нарешті пробурчав під носа домовик і потягнувся за рушниками. – Я там якусь панельку парасолею підчепив отак і з пів-баняка води туди хлюпнув. Воно там так і сторчить, як добрий день – міг би й побачить твій очкарик, як дивився там все.

Аліна пропустила повз вуха дріб’язкову підначку. Їй згадалась та парасоля, якою вона захищалась від нього в перший вечір їх зустрічі. Весь цей час вона була впевнена, що сама забрала її з шафи в коридорі і навіщось поставила там у стіни. Вона мимоволі задумалася, скільки ще її речей отак самовільно переміщалися квартирою, користуючись її неуважністю.

– Мені, вопше-то, трохи за пятсот літ, – зазначив Любомир, ніяково ховаючи очі. – В нашому селі таких цяцьок не знавано. Мене Марія телефону пару літ учила, а самоходом розгавитись то часу надібно. 

Було дивно бачити домовика таким зніяковілим. Ще дивніше було чути, шо оцьому чолов’язі з хіпстерською бородкою навпроти неї – більше п’ятиста років. Це ж для нього і електрика може вновинку, розгублено подумала Аліна, згадуючи всі ті непомітні вже для неї технології, до який йому мабуть треба було звикати. А тоді тряхнула головою, відмовляючись про це зараз думати. Їй взагалі було не зрозуміло, як їх розмова зайшла так далеко від теми – всього-то потрібно було сказати домовику, щоб не ліз куди не треба.

– Олег мій друг, єдиний, що в мене є. Ти мені не заборониш з ним спілкуватись, – вперто промовила Аліна і з викликом подивилася на нього. Любомир невдоволено сіпнув головою і, кріпко сжавши губи, продовжив витирати розлиту каву. 

Мабуть, все ж не варто більше звати хлопця в гості. В дівчини склалося враження, що домовик це так просто не залишить.

Дещо ще не давало Аліні спокою, невловимо-настирливо дзижчало на задвірках свідомості.

– Любомире! – тихо покликала вона його. – А як ти опинився в місті?

– Приїхав з твоєю бабусею, – насторожено подивився він на неї, – а що?

– А хіба домовики можуть так просто переїхати?

– Тож вона запросила. Так-то ми зав’язані по дому. Вона свічку палила на старому вугіллі, все як тре, я ж-бо навчений був, і її навчив. Тож би ссох на безлюдині…

Аліна трохи помовчала, переварюючи інформацію.

– А в тій хаті старій більше ніхто не жив? Бабусині батьки, може брати-сестри не осталися? – Може, в неї десь ще залишилась сім’я? В серці дівчини ледь чутно засвітився боязкий вогник надії.

– Спалив все, – байдуже знизав плечима Любомир.

Аліна закліпала очима.

– Спалив? – Може, почулося? Вона спробувала знайти якесь задовільне пояснення. – Випадково? Чи це може такий ритуал, щоб перейти на нове місце? Невже він отак просто взяв і спалив свій дім прямо із людьми в ньому? Свою сім’ю, тих, яких ти покликаний берегти. Це просто не вкладалося в Аліниній голові.

– Отако взяв та і спалив, – повів плечима Любомир і покачав головою. – Не гідний люде там було. Багацько лиха вони твоїй бабці завнесли. Стільки, що несила було терпіти.

Він підняв погляд на дівчину, і вона ошатнулася від нього – в його очах полихав відблиск того стародавнього лютого полум’я, що спалило колись їх старий дім і готове було спалити все їхнє місто, якби він захотів. Довкола різко стало помітно тепліше, і десь вдалині їй почувся тріскіт палаючого дерева. Аліні раптом розхотілося знати подробиці тої давної історії. Вона з особливою цікавістю почала роздивлятися кавові плями на столі. На периферії зору спалахнуло червоним, і вона закліпала очима.

– Бабуся ніколи не розповідала про це… – тихо сказала вона, судорожно ковтаючи. В кімнаті відчутно запахло димом. Вона ледь помітно озирнулася на плиту – жодна конфорка не була ввімкнена. Спалахи стали ясравіше, але сфокусуватися на них вона так і не могла. Їй стало страшно.

Любомир пристально подивився на неї і прикусив губу, роздумуючи. Потім перевів палаючий погляд на її руки, що тепер нервово шматували кусок паперового рушника. Руки обдало теплом. Дівчина рвучко сховала їх під стіл.

– Наші жінки мають дальній звичай брати мерзенних одороблів за мужів. – Скривившись, майже виплюнув він. – Але Маріїн обранець… Такого мурмила вдень із свічкою не найдеш. Він її… Він її зі світу білого зводив. Він пив з її сліз, вищий кайф з її болю ловив. – Пальці домовика ледь помітно тряслися. Він сжав їх у кулаки. Ревіння вогню стало ще гучніше. – Бив її по м’якому, аби на селі не зобачили. Дві дитини з-за нього втратила, розумієш? Кров’ю стекла. І я ніц не міг вдіяти… 

Аліна дивилася на нього на всі очі, не в змозі відвести погляд. Щелепа домовика напряглася, під короткою борідкою ходором ходили желваки. Темні очі під нахмуреними кустистими бровами палали жорстокістю, від якої в її жилах стила кров. Повітря в кухні накалилося до межі, паперовий рушник на столі почав тліти по краях. Стороння сила пригвоздила дівчину до стула. Вона відчула підступ паніки – він от-от просто спалить її живцем.

– Від себе він не пускав, а Марія його гірше за смерть боялася. Кілька літ вмовляв їхати… Тож жити йому залишити не міг, ніяк. Сама Лада мені руку зкерувала, бо ж супроти самої любові він жив. Тож він ковтнув сповна наостанок. Землі-матінці полегшало з того, шо він її далі не топче своїми копитами, – з силою сказав чоловік і з темною посмішкою поглянув на Аліну. 

Вона застигла під його погдялом. Рокіт багаття потроху відступав –  схоже, чоловік приходив до тями. Аліна подумала про страшні знущання, що чинив з її бабусею – її сонячною, так люблячою життя бабусею – її ж власний дід. Але перед очима все ще стояв червоний відблиск страшної розправи, що вчинив домовик. Вона із зусиллям проковтнула ком у горлі. Обережно поворушила руками, крадькома торкнулася пальцями бровей, перевіряючи, чи не спалив їх примарний вогонь.

– Тож бачиш, дитино… Ще одного такого тхора я до свого дому не впущу. І жінку ще одну нашу зпаклюжити не дам, – пригрозив Любомир. І Аліна поневолі задумалася, як взагалі з таким цербером їй вдалося народитися на світ. Але на цей раз питати вона вже не наважилася. Запах диму все ще забивав їй ноздрі.

9.

Після цього розмова в них якось не клеїлася. Аліна мовчки допивала залишки холодної кави в її чашці, намагаючись втамувати серце, що досі колотилося, як дурне. Думки плуталися і розбігалися навсибіч, і над всім цим безладом засліплююче-яскраво миготіла червона лампочка небезпеки. Головне, що Аліна зрозуміла з цієї сумбурної розмови – домовик з варварською рішучістю помітив її своєю і тепер не зупититься ні перед чим. І ця думка чим далі, тим більше її лякала.

Допивши каву, вона на скору руку сполоснула чашку і поспішила до кімнати. Любомир уважно за нею спостерігав, але мовчав. Мовчав він, і коли вона схопила наплічник і почала поспіхом кидати речі: туди ноутбук з зарядкою, зміну білизни, пару футболок, улюблений шампунь з бальзамом і зубну щітку в спеціальному дорожньому футлярі. Вона все ще намагалася виглядати так, ніби нічого особливого не відбувається, але паніка разом із всюдисущим запахом диму заповнила її легені, роблячи рухи рвучкими і торопливими, неприродньо розшируючи зіниці. «Треба вирватися звідси, тільки б вислизнути з його контролю» – дзвеніло в її вухах. Голос логіки, такий впевнений і заспокійливий ще пів години тому, остаточно потонув в завиванні сирени в її голові.

– Куди це ти? – почула вона голос зверху. Любомир, як великий кіт, влігся прямо на шафі і, звісивши голову донизу, напруженим поглядом споглядав, як вона збирає речі з полиць.

– Ем… Давно в подруги не була. Вона звала до себе. З’їжджу провідаю, – на ходу видумувала Аліна. І сама поморщилася від того, як натягнуто це прозвучало.

– Подруги, кажеш… І скоро вернешся? 

– Скоро, дуже скоро! Через день, може, два! – дівчина метушилась по кімнаті, збіраючи зарядки до техніки. Майже все. Вона натягнула свіжі джинси і футболку в марній спробі позбавитися запаху гару, зтягнула волоси в недбалий хвіст і, підхопивши рюкзак, рванула в коридор.

– Ти чи збігти до нього взмислила? Аліно, кажу тобі, не ця потолоч тобі значена! – чоловик виріс прямо в неї за спиною і схопив її за рюкзак. –  Ти поперед батька не вихоплюйся, а послухай ліпше шо говорю! – Якимось чином він знову здавався вище, нависаючи над Аліною, закриваючи кістлявою спиною усе світло з кімнати. 

– Пусти мене! – закричала дівчина і, повернувшись, щосили штовхнула його руками. 

– Що ти… – він схопив її за руки і розгублено подивився на її сжаті в кулаки кволі пальці. – Ти що, боїшся мене? Аліно, дочко, та я ж для тебе це… Для твого ж добра, як же ти не дотямиш?? – Він відпустив її руки і потягнувся до неї, ніби щоб обійняти. Але вона, відчувши свободу, щосили рванула до дверей і тремтячими руками зашарила по обшивці в пошуках замка.

В той самий момент, коли ключ попав в замочну скважину, і двері з характерним клацанням відімкнулися, його чіпкі руки вхопили її за талію.

– Чекай, дай лишень потеревенити! Ти ж ба, як в’юн…ай!… на сковорідці… – Аліна крутилась і брикалась з усіх сил, царапаючи його нігтями, цілячи ногами в причинні місця, і одного разу навіть примудрившись вкусити за руку. В решті решт вона вивернулася і щосили зарядила йому локтем в кадик. Багато шкоди йому це все одно не зробить, промайнуло в її голові. Він і без того вже давно мертвий. Чоловік охнув і від неочікуваності впустив її, схопившись рукою за шию. 

Незграбно впавши на підлогу, вона нашарила рукою кросівки, підхопила іншою наплічник, відчинила двері і чимдуж рванула з квартири. Любомир потягнувся за нею і вже схопив за футболку, але раптом перечепився через її ж власну ногу і з розгону всією массою навалився на Аліну, збиваючи її з ніг. 

Вона боляче грохнулася на підлогу в коридорі. Коліна занили від жорсткого приземлення, забитий ще вчора лікоть знову закровило. Оговтуючись від падіння, вона розсіяно подула на звезену долоню, і раптом зрозуміла, що не чула звуку приземлення Любомира. Вона озирнулася навколо – чоловіка ніде не було. То він що тепер, і левітувати вміє?

Раптова здогадка просковзнула холодом по її шиї. Нахмуривши брови, вона обережно повернула голову до дверей. З тіней біля шафи, тримаючись рукою за забите горло, на неї дивився домовик.

Він знову повернувся до нормальних розмірів, ба більше, тепер здавався якось особливо невеличким і худощавим. Волосся було зкуйовджене, на кістлявих руках червоніли сліди її яросного супротиву. Брови були нахмурені, губи плотно стиснуті, але очі вже чомусь не палали мстивим вогнем. Він виглядав… сумним. А ще ображеним, стурбованим і чомусь по-своєму вразливим, але перш за все – неймовірно сумним. Аліні раптом чомусь стало жаль цього розгубленого незграбного чолов’ягу.

– Ви… кгхм… вибач, – його охриплий голос зірвався, ніби йому було ще боляче говорити. – Вертайсь. Давай побалакаємо. Будь ласка, – і він з надією заглянув їй в очі. Від побаченого там він одразу якось знітився і опустив погляд. – Я чекатиму, – після невеликої паузи тихо промовив він і відступив вглиб квартири. Аліна так і залишилась мовчки сидіти на підлозі в коридорі. У вухах все ще стояв примарний тріскіт давньої пожежі. Вона рвучко підхопилась і побігла з усіх ніг.

10.

Пів години потому вона стояла перед дверима із блискучою цифрою «37» в охайному коридорі новобудови і набиралася духу, аби подзвонити. Вона нервувала, приходячи без попередження, але в неї навіть не було телефону, щоб подзвонити спитати заздалегіть. Вочевидь, той десь вислизнув з кишені, а дівчина й не помітила в запалі колотнечі. Олег – добрий друг, він не відмовить у прихистку, заспокоювала вона себе. В решті решт, йти їй більше нікуди. 

«А в новобудовах живуть домовики?» – розсіяно подумала вона наостанок і натиснула кнопку дзвінка.

В середині стояла тиша. Намагаючись не падати духом, вона ще пару разів натиснула на кнопку і, не дочекавшись реакції, заколотила кулаками по дверях. Це спрацювало – після п’яти хвилин такого грохоту двері різко розчинилися перед нею, і двоє сірих очей здивовано витаращилися на неї поверх окулярів.

– Аліно? Що ти тут робиш? – розгублено спитав Олег, оглядаючи її перелякане обличчя і пухкий рюкзак в подряпаних руках. – Щось сталося? 

– Можна в тебе перекантоватися пару днів? – Алінин голос тремтів проти її волі – вона справді не знала, куди подітися, якщо він відмовить.

Хлопець уважно подивився їй в очі і стурбовано нахмурився.

– Звісно, – і він ширше розчинив двері, запрошуючи її в квартиру. – Залишайся, скільки хочеш. Чаю?

Аліна ледь чутно з полегшенням видихнула, відпускаючи напругу, що встигла скопитися в грудях, поки вона стояла під дверима. Вона скинула кросівки й обережно пройшла в кімнату, озираючись навкруги.

Квартира була невеличка, але дуже світла. Компактна сучасна кухня була об’єднана з невеличкою зоною вітальні. Сонячні промені з великого вікна без фіранок відбивалися від білих стін. В кінці короткого коридору, вочевидь, була спальня – в відчинених дверях виднілася неприбрана кровать і великий стіл із включеною на ноутбуці комп’ютерною грою. З колонок хтось люто волав нелітературною англійською.

– В мене тут трошки неприбрано, – хлопець сором’язливо посміхнувся і провів рукою по кучерям, ніби намагаючись прибрати хоч їх до порядку. – Вибач. Не чекав гостей.

– Та твоє «неприбрано» охайніше за моє «тільки прибрала», – заспокоїла його Аліна. Вона акуратно присіла на диван і прикусила губу. – Дякую, що прихистив. 

Олег відмахнувся від її вдячностей. Через хвилину перед дівчиною вже стяла велика чашка з ароматним напоєм. Вона принюхалася – пахло її улюбленою м’ятою. Заспокійливий чай. А хлопець розуміє, що до чого. 

Він сів поряд з нею і обережно торкнувся її пораненої руки. В його долонях Аліна розгледіла невеличку бутилочку з перекисом водню.

– Дай-но я… 

Аліна дозволила йому обробити свої подряпини. Ранка на локті відкрилася і тепер сочилася кров’ю. Його довгі пальці м’яко торкалися почервонілої шкіри, прибираючи бруд і камінці. Дівчина ледь поморщилася, коли перекис зашипів, і рясна піна закапала прямо на чистеньку підлогу, та хлопець швидко витер все салфеткою. Але коли він дістав бинти, вона замотала головою.

– Ну ти шо, це ж просто подряпини, я ж не каліка якась… І так пройде, – протестувала Аліна, забираючи руку.

– Давай замотаю, бо ж кровитиме. Там на лікті доволі глибока рана. І на такому місці її легко зачепити, довго заживати буде. – Він знову впіймав її за руку і рішуче почав замотувати. – Не будь дитиною. Пару днів з бинтом іще нікого не вбили. 

Аліна невдоволено піджала губи, але сперечатися перестала. Вона мовчки спостерігала, як зосереджено він орудує бинтами, час від часу відкидаючи з очей непокірні кучері. Подумки вона намагалася вигадати причину, що могла так зненацька вигнати її з дому. Тарганів травлять? Ртутний градусник розбила? Страшна надприродня пожежа зжерла увесь дім разом з її нещасною квартирою? Подумати тільки – ще вчора вони дружньо ласували пирогом в її вітальні, а тепер вона тут, впала на його шию, бо мала тікати з дому. В горлі встав ком з жалю до себе і образи на лиху долю, і вона закліпала очима, проганяючи непрошені сльози. Ідея про термометр, мабуть, непогана. Прибирала в шухляді, випадково впустила, і от тобі – страшно небезпечне зараження, на тиждень мінімум, поки не вивітриться. Бо ртутне отруєння – це тобі не жарти.

Вона з сумнівом покосилася на Олегову аптечку, повну ліків на будь-який випадок – а раптом він знається на ртутних отруєннях? І вмить розгадає її незграбну брехню. Боже, як їй вже остогидло брехати!

Зав’язавши бинта охайним бантиком, Олег склав свою аптечку назад до шухляди і повернувся до дівчини. Вона відвела очі, з острахом очікуючи на питання, настроюючи себе на довгі пояснення.

– Ти голодна? – замість цього спитав він. Вона розгублено глянула на нього. – В мене, правда, в холодильнику нічого нема, але можем замовити. Я пригощаю, – він несміливо посміхнувся, – на честь зустрічі. 

– Чому ти нічого не питаєш? – не витримала Аліна. В решті решт, він дає їй місце в своєму домі. Має право на цікавість взамін. 

– На ситий шлунок балачки легше йдуть, – знизав він плечима і пішов за телефоном, шукати сервіс доставки.

11.

Доїдаючи останній кусок другої піцци і посьорбуючи свіжезаварений чай, дівчина відчула, що потроху розслабляється. Ніби нічого такого страшного і не відбулося, просто якесь величезне непорозуміння. Зараз вони вип’ють чаю, добренько посплять, і завтра вона повернеться додому. Спокійно обговорить все з домовиком, і все буде добре. В решті решт, ну і нехай її ледь не спалив заживо дух мертвого пращура, ну з ким не буває? Тепло і омріяний спокій зробили її на диво щирою і довірливою.

Тому, коли Олег нарешті спитав, що трапилось, в неї навіть думки не виникло, що він може засумніватися в її доброму розумі. Вона м’яко йому усміхнулася і з легким подивом в голосі видала:

– Не повіриш, але я посварилася з домовиком.

Ну, він і правда не повірив. Відкинувся назад на стулі і оцінююче оглянув її. Очі заіскрилися гумором.

– Він заставляв тебе перераховувати зернятка пшениці, і ти взбунтувалась і пішла від нього? – зі співчуттям закивав він головою.

– Домовик, а не зла мачуха, – невдоволено глянула на хлопця Аліна. – Він кидався речами, ламав мені все в хаті, а ще погрожував … щось зробити мені з ногами. 

– Що зробити з ногами? – він підозріло прищурився.

– Не знаю, – сіпнула плечем Аліна, – він не уточнював. Щось страшне, я певна. Та ти ж і сам бачив його! Коли ти до мене заходив, пам’ятаєш? – Вона хлопнула по столу рукою, зрадівши, що пригадала такий аргумент. – Двері гупали, і все падало – це все його рук діло! Вигнати тебе хотів.

– Я не сподобався твойому полтергейсту? – недовірливо похитав головою хлопець.

– Та не полтергейсту! Це домовик! Я точно тобі кажу, я його бачила! – дівчину дратувало, що він їй не вірить. Вона аж привстала на стулі, намагаючись пояснити йому правду. Те, що ще годину тому вона планувала брехати йому про ртутний термометр, абсолютно вилетіло з її голови. 

Олег скептично підняв брови.

– Я не видумую. Це правда, – Аліна благально заглянула йому в очі. Їй дуже хотілося, щоб цей довгов’язий хлопець заспокоїв її, запевнив, шо вона таки не з’їхала з глузду з усіма цими полтергейстами і домовиками. Бо якщо чесно, сама вона вже була в цьому не надто впевнена.

– Окей. Уявімо, що ти серйозно, – через хвилину здався він. Підхопивши свою чашку з чаєм, він перебрався на диван і всівся там боком, підігнувши одну ногу під себе. Зручно влаштувавшись, він повернувся до дівчини в очікуванні довгої розповіді. – Розкажи мені. Звідки в тебе взявся домовик?

Аліна глибоко вдохнула. Її все ще не покидало враження, що хлопець все ж трішечки над нею глузує. Але він був готовий її слухати, це вже дещо.

Вона обережно сіла на диван поряд з ним і підтягнула коліна до себе, збираючись з думками. Потім набрала в груди повітря і почала:

– Він каже, що він мій пра-пра-пра-прадід. Ніби то після смерті він залишився тут оберігати свій дім і сім’ю. Типу привида, мабуть, не знаю точно, як це працює. Він може ходити крізь стіни. – Олег знову припідняв брови, і Аліна знизала плечима. – Він при мені всунув руку прямо в глуху стіну, як у воду. Здається, може бути невидимим… не знаю. Я не впевнена, що він може, що ні. – Вона зупинилася на секунду і задумалася. – Схоже, що він не може вийти за межі домівки. Тому я і тут, – і вона винувато подивилася на хлопця.

– Але що він від тебе хоче? – спантеличено нахмурився той. Здавалося, це все ніяк не вкладалося у нього в голові, просто не вміщалося поряд з усім, що він знав і у що вірив. Але він намагався. Вже за одне це Аліна була йому надзвичайно вдячна.

Вона задумалася над його питанням і роздратовано скривилася.

– Ем… Захистити мене? Він, здається, вбив собі в голові, що ніби жінки нашого роду не вміють обирати собі чоловіків. І ніби йому тепер треба робити це за нас. – Вона сіпнула плечем, відганяючи від себе неприємну ідею. Потім запнулась і нерішуче поглянула на Олега. – Він … казав мені, щоб я перестала спілкуватись з тобою. Заладив собі «не годиться» й «не годиться», знаю, каже, шо йому одно треба, – Перекривила вона, а тоді остаточно знітилася і замовкла.

Олег закрутився на місці. Його довгі пальці зосереджено крутили нитку, що вибилася з штанів. 

– То що виходить, ти через мене в таку халепу встряла? – не підводячи очей, спитав він.

– Блище тебе мені тут нікого нема, – Щоки хлопця помітно почервоніли. – Але він так розлютився. Все кричав, що не допустить до мене ще одного такого… – Аліна поглянула на хлопця широко розплющеними очима і похитала головою. – Я думала, він мене вб’є. Спалить живцем. Мені здається, він на все здатен…

Її голос поступово зійшов на шепіт, руки ледь помітно тремтіли. Олег підсунувся до неї ближче і заспокійливо обійняв за плечі.

– Не бійся, нічого він тут тобі не зробить. Ти ж сама кажеш, він не здатен вийти з квартири… В мене ти в безпеці. – Тихо гуркотів його голос, поки він лагідно розтирав її схолоднілі руки. 

– Схоже, він правда когось спалив, – тихо вимовила йому в груди Аліна після хвилини мовчання. – Якийсь бідолага якось не так, на його думку, поводився з бабусею, і він його спалив. Разом з усією їх старою хатою. – «І мене спалить за непокору. Живцем спалить,» – стучало у неї в голові, але вимовити вона це не змогла. Вона вже приготувалась почути сміх хлопця, або навіть обурення за те, що наражає його на небезпеку. Але він тільки міцніше її обійняв.

– Зі мною ти в безпеці, – тихо повторив він. 

Тепле повітря його дихання ворушило волосся на її потилиці. А в неї перед очима раптом встав домовик, такий, яким вона його бачила в останній раз – скрючений в напівтемряві квартири, баюкаючи руками забите горло, із цим пронизливим сумом в очах. Від цього спогаду неприємно заскребло на душі, і вона підвела голову, волевим зусиллям відганяючи від себе нав’язливу картинку. І наткнулася на пронизливий погляд сірих очей.

Олег дивився на неї з незрозумілим їй виразом обличчя. Брови були нахмурені, але він здавався не злим, скоріше… зосередженим. Озадаченим. Ніби він вирішував подумки якусь невирішальну задачу, яка, втім, надзвичайно його цікавила. Аліні стало ніяково. Вона вже збиралась прервати мовчанку якимось недоречним жартом, коли він обережно провів довгими пальцями по її щоці, і вона завмерла. Дуже повільно, даючи їй шанс відсторонитися, він приблизився і лагідно торкнувся її губами. Поцілунок вийшов легким, як пір’їнка, і ледь чутно пахнув м’ятним чаєм. 

Аліна призакрила очі, проти волі насолоджуючись ніжністю доторку. Думки плутались, метушась між «що ти, дура, робиш» і «добру дружбу псуєте», з гірким  тихим «зрадниця» жорстким в’їдливим голосом Артема поміж усіх. Вона відігнала їх якнайдалі. Відкривши очі, вона знов зустріла погляд Олега – обережний, трохи сором’язливий, він з легким острахом уважно стежив за нею. «Любомир таки був правий» – раптом низько прогрохотало в голові. Вона тряхнула головою, обхопила хлопця руками за шию і рішуче поцілувала.

Тієї ночи домовик їй більше не згадувався.

12.

Вона ховалася в Олега більше тижня. Хлопець оточив її такою ніжною турботою, що вона більше нагадувала собі молоду в медовий місяць, аніж біженку без речей і навіть без телефона. Подряпини поступово загоїлися, синяки зійшли, навіть вічне ниюче з-за Артема серце більше не турбувало. Їй справді було добре.

Втім, на задвірках свідомості все ще залишався Любомир, яким вона його бачила в останній раз – пригнічений, просящий, сумний. Одинокий. А за ним ревіла стіна вогню, яким він спалив все бабусине старе життя. Аліна раз за разом згадувала кожну його фразу, кожен жест, кожне слово. Кожне питання, що він ставив, кожну заборону, що висував. І думала, думала, думала.

Після того, як туман першого переляку став відступати, в голову почали закрадатися сумніви. Вона згадувала, як він похмуро слухав її історію про Артема, як злився на хлопця і як вгамовував потім її рвучкі ридання. Згадувала бабусиного чоловіка, чию історію розказав їй Любомир. Вона втратила двох дітей. Це означає, в її мами могли бути сестри чи брати? В неї могла б бути велика сім’я? Вона допізна ворочалася в кроваті без сну, думаючи свої беспокійні думки.

Він казав, що бабуся сама його в місто покликала. Чи простила вона йому пожежу? Чи може, він її винудив його запросити? Аліна терла пальцями лікоть, що свербів, загоюючись, і думала. Як можна виправдати таке вбивство? Чи може, домовик правий, і таких жорстоких людей просто треба зупиняти… Вона роздивлялася в зеркало свої посвітлілі синяки і згадувала, що він, власне, ніколи й не казав про вбивство того чоловіка. Лише про пожар і що той вмер. Але які шанси вмерти своїми силами, маючи такого мстивого домовика?

Калатаючи каву в чашці, вона згадувала історію своїх батьків. Бабуся казала, що маму з татом забрала автокатастрофа. Аліні тоді було лише два рочки, і вона майже не мала про них спогадів. Навіть не знала б, як виглядав батько, якби не стара весільна фотокарточка. Але ж – раптом це теж його рук діло? Домовика? Раптом тато теж йому чимось не догодив?

Вона різко смикала головою, повертаючи себе до реальності, будячи сонного Олега поряд. Домовики не можуть виходити надвір, вона на собі це перевірила. І бабуся казала, мама з татом любили один одного. Але й вони з Артемом любили один одного, і що з того вийшло… Сумніви оплутували розум Аліни, заважали бачити чисто, труїли спогади.

«Дочко, я ж для тебе все…» – згадувався їй розгублений зойк Любомира. Він називав її дочкою, дитиною. Аліна ніяк не могла відділатись від думки – живий чи привид, він єдина сім’я, що в неї є. Чим далі, тим більш нав’язливо в голові стучало – треба повернутись додому. Треба поговорити з домовиком.

– Я піду з тобою, – одразу заявив Олег, як тільки вона заїкнулася про те, щоб вертатись. 

У вухах затріщало далеке багаття.

– Краще не треба, – заспокійливо провела вона рукою по його плечу, – Він тобі поки не довіряє, поки плекає ще свої ідеї дурні, краще я сама. 

– Ти після вашого минулого розговору прийшла від нього вся в синяках і перелякана, наче привида побачила, – нахмурився хлопець. Аліна мимохідь усміхнулася випадковому каламбуру. – Я тебе одну з ним не залишу.

– Ти ж знаєш, шо синяки в мене не через нього. – Дівчина замислено прикусила нижню губу і подивилася на свої долоні. – Я думаю, я зря перелякалася тоді… Думаю, він мене не троне. А от тебе може. Тому тобі краще залишитись тут. – Вона виразно подивилася на його рішуче складені руки. 

З секунду він вперто дивився на неї з-під нахмурених брів, а потім з видихом опустив руки.

– Окей, тоді компроміс. Я поїду з тобою і буду чекати на тебе в кафе біля дому. В тому, де ми перший раз зустрічалися. Якщо через годину не вийдеш чи хоча б не подзвониш – я йду за тобою. Домовилися? 

– Домовилися. – Вона м’яко чмокнула його в носа. Він зітхнув і кріпко її обійняв.

– Будь обережна, – прошепотів він їй в волосся. 

13.

Ключ в дверях провернувся не сподівано легко, ніби хтось нещодавно полагодив замка. Аліна відчинила двері, і квартира дихнула на неї запахом пилу і, ледь відчутно, кави. Вона увійшла в квартиру і обережно озирнулася. Гармидер, вчинений нею при втечі, кудись зник, кожна дрібничка охайно стояла на своїх місцях. Дівчина глибоко вдихнула і потягнулася зняти кросівки.

Раптовий шорох десь в тінях біля шафи заставив її напружитись. Вона вихопила з сумки нового зонта і рвучко повернулася. Олег пропонував їй биту для самозахисту. Але в решті решт, зонт її ще ніколи не підводив.

– Тихо, не пручайсь. Не трону, – із тіней, демонстративно виставивши руки вверх, обережно вийшов Любомир.

Підозріло зіщурившись, Аліна оглянула його з ніг до голови і втягнула носом повітря. Домовик дійсно виглядав мирно. Димом не пахло. Трохи повагавшись, вона повільно опустила зонта. Мирний жест. Готовність до переговорів. 

– Радий, шо вернулася, – хрипло промовив він і несміливо посміхнувся. – Мав страх на душі за тебе. – Він непомітно оглянув її обличчя і руки вже майже без слідів подряпин. Схоже, побачене його заспокоїло – з його обличчя ніби скотилася хмара, і очі посвітлішали, відпускаючи тривогу. 

– Я прийшла поговорити, – сказала Аліна, може, занадто різко. Домовик кивнув головою.

– Ходімо, кави розколочемо, – і він неспішно почимчикував на кухню. Повагавшись хвилинку, дівчина попрямувала за ним.

Поки домовик колдував біля кави, Аліна поволі спостерігала за ним. За той тиждень, що її тут не було, він дивним чином занепав. Фігура здавалась навіть більш щуплою, ніж зазвичай, і навіть росту в ньому ніби стало трохи менше – щоб достати каву із шафи, він видерся на прямо на стіл і, так і не злазячи з нього, орудував над плитою. Сірі потерті джинси складками звисали на ногах і вже були трохи затоптані на п’ятах. Синя футболка на цей раз була без написів – чи то їх просто не видно було за бридкими коричневими плямами. Волосся знову відросло – коли тільки встигло – і густими заплутаними пасмами падало на кістляви плечі. Одне пасмо то й діло падало йому в очі, і він роздратовано заткнув його за вухо. Відросша борода взялася колтунами, а брови нависали над очима так, що хоч заплітай. І весь час, роблячи каву, він нервово поглядував на дівчину, ніби перевіряючи, що вона на місці.

Аліну це дивувало. Вона залишала похмурого низькорослого хіпстера, а знайшла занедбаного безхатька. Що з ним трапилось за цей час?

– Що з тобою трапилось? – вирвалось у неї проти волі. Він з непорозумінням глянув на неї. Вона махнула рукою на його постать, – Ну, все це. Ти якось… не дуже виглядаєш.

Чоловік оглянув себе вслід за нею і байдуже знизав плечима.

– Хата без газди занепадає. Я суть те ж.

Дівчина замислилася. «Згинув би на безлюдді» – згадалося їй. Тим часом кухнею рознісся гіркий аромат свіжої кави. Домовик розлив гарячу рідину по маленьких чашечках і поставив перед нею. Аліна обхопила чашку обома руками, збираючись з думками.

– Це мій дім, – нарешті випалила вона. Зібратися з думками, вочевидь, не вдалося.

– М-гм, – мугикнув Любомир, відсьорбуючи каву. І зупинив на ній погляд, очікуючи на продовження.

– І я буду тут жити, – продовжила свою думку Аліна.

– Це погідно, – схвально кивнув домовик.

– І ти не в стані заборонити мені з кимось спілкуватися. Тим паче водити в гості, – навіть для неї це прозвучало не дуже впевнено. 

Чоловік піджав губи, але промовчав.  

– І нікого не будеш палити, – вже зовсім тихо пискнула дівчина і замовкла, потупивши очі. Любомир здивовано поглянув на неї. Не зрозуміло, що його так здивувало – переляк її в голосі чи занадто миролюбива для нього вимога. А може, він встиг забути, як ледь не розпалив костер прямо посеред її кухні?

– Я ті не палій якийсь причинний, – ображено пробурчав він. – Без обстави людей не гину. А тебе, дочко, захищу, хоч шо б мені требувалось.

Дивне тепло розлилося у неї по грудях від цього його «дочко». Вона зашаруділа по столу, не знаючи, куди діти руки, наткнулась на чашку і міцно охопила її пальцями.

– Ти перебарщуєш, – різко промовила вона і знітилась, сама злякавшись свого надто гучного вигуку. Видихнула і вже спокійніше продовжила, – Олег мені нічого поганого не зробив. Навпаки, він піклується про мене. 

На щоках домовика заходили желваки. Він явно сумнівався в її словах, а може, і в її здатності судити ясно. Це вже почало підбішувати Аліну, хоча покласти руку на серце, після історії з Артемом вона не могла його винити. Але ж не буде він все життя їй однією помилкою допікати!

– Тобі б воля, ти б усіх від мене відігнав! – зітхнула дівчина. – Він добрий хлопець. Він мені подобається. Ти маєш дати йому шанс!

З хвилину його темні очі вперто таращилися на неї з-під нахмурених брів. Аліна не відступала, підсвідомо відчуваючи, що перемога в цих витріщаннях має якийсь принциповий характер в їх відносинах. «Ото Олег буде сміятися, як перескажу йому цей двобій» – відсторонено подумала вона, з усіх сил намагаючись не кліпати очима.

– Добре. Твоя воля! – здався він. Дівчина з полегшенням заплющила віки. – Але най хоч волосина впаде з твоєї впертої макітри – і полетить він шо лелека з оцьої варцаби, – і він махнув підборіддям на вікно.

Губи Аліни сіпнулись в усмішці. Без вогню. Можна сказати, перемога. 

– Лишень, дочко… – він обережно торкнувся пальцями її руки і несміливо заглянув їй в очі. – Не тікай більше. Зосі твій дім, негоже дому кидати. 

На секунду вона розгубилася, не знаючи, що відповісти. На очах раптом виступили непрошені сльози. Його теплі пальці заспокійливо погладили її руку. Вона скривила губи в сумній посмішці.

– Спробую, але не обіцяю. Я стаю трохи… нервова, коли мені погрожують, – Вона хитро подивилася на домовика. – Ми з тобою обидва маємо над чим попрацювати.

Він посміхнувся їй у відповідь, визнаючи її правоту.

14.

В квартиру Олег заходив з відчутним острахом. Він то й діло озирався навкруги, шукаючи оком коренастого чоловіка з волохатою бородою, про якого розповідала Аліна. Їй теж було неспокійно, хоч вона і намагалася не показувати виду, щоб не налякати хлопця ще більше. Хоч розмова наче пройшла непогано, вона не була впевнена, що її гарячкуватий пращур не утне щось в останню хвилину просто назло. Тому вона заспокійливо посміхалась Олегу і одночасно насторожено оглядала оселю на предмет літаючих ножів чи небезпечно нахилених шаф. Величезну кастрюлю води, що балансувала на шибці дверей, вона все одно прогавила.

Вода була крижаною. Основний удар прийшовся на хлопця, але трохи попало й на її голову, і вона точно була впевнена, що пару шматків льоду навіть вдарило її по носу. Звідки домовик узяв лід, вона гадки не мала. Може, наколдував? Згодилось би для коктейлей, розсіяно подумала вона, оговтуючись від раптового душу.

Олег, мокрий до нитки, змахнув з волосся чималий шматок криги і весело розсміявся.

– Добридень і вашому дому! – і він з посмішкою озирнувся навколо.

Аліна протерла очі. Домовик стояв прямо перед хлопцем, розтягнувши рота в широкій, від вуха до вуха, посмішці. Вона підозріло прищурилася, побачивши хитрий блиск його очей. Але Олег нічого не помічав.

Він взагалі нічого не помічав. Буквально. Той стояв прямо у нього під носом, але хлопець озирався навкруги, ніби взагалі не бачив коренастого чолов’ягу. Не вгледівши нічого підозрілого, він впевнено шагнув в кімнату і… в повний зріст розтягнувся на підлозі. Низький злий гогот відлунив від стін над його головою –  очікувано, Любомир поставив йому підніжку. Тепер він стояв над хлопцем і самовдоволено щирився.

– Досить! – різко сказала Аліна і блиснула очима на домовика. Він ображено надув губи. Як дитина, їй богу.

Олег розгублено озирнувся на дівчину.

– Він десь тут? – він знову з острахом озирнувся навколо.

– Стоїть он над тобою, зловтішається, – роздратовано кивнула вона. Потім підозріло покосилася на хлопця, – Ти його правда не бачиш?

– Хлоп не твого роду. Чужинцям не дано видіти, – промовив зі злорадною посмішкою Любомир. – Це йому моє вітаннячко. Ступай-но тихом, бо стіни бачитимуть, – остання фраза з тихим гуркотом пронеслася по стінах, і Олег збліднів – схоже, це він вже почув.

Аліна стиснула зуби.

– Ми домовлялися, – з нажимом сказала вона домовику, і він підняв руки в знак примірення.

– Всьо, всьо. Я лишень попередив, – і він розчинився в повітрі.

Зітхнувши, дівчина подала Олегу руку.

– Пробач його, – винувато сказала вона хлопцеві, спостерігаючи, як він витирає рушником змокші кучері. Від води воні ще більше завилися і тепер непокірно стирчали на всі боки. – Я ніби поговорила з ним, і все добре було, але він все одно за своє… – розчаровано покачала вона головою.

– Він захищає тебе, – м’яко промовив Олег. Потім притягнув її до себе і ніжно поцілував у лоба. – Я не проти, доки він тебе не чіпає. Аби ще не лякав тебе так…

Щось нерозбірливо пробурчало звідкілясь над шафою. Але Аліна могла поклястися, що в квартирі раптом стало трошки тепліше. 

Через п’ять хвилин на кухні ніби сама собою захрюкала кавоварка. Побачивши на столі дві маленькі чашечки кави, Аліна ледь чутно хмикнула.

– Вітаю. Можна сказати, тебе прийняли, – посміхнулась вона до Олега, і він радісно посміхнувся їй у відповідь. 

В грудях у дівчини розлилося тепло.

Вона була вдома.