Крізь ліс
від maffinnahНадворі стояла німа тиша. Розлогі крони дерев кидали густі, страшні тіні на акуратно побілену хатину. Нічне небо всіяне міріадами зірок – сьогодні на ньому немає жодної хмаринки.
Вузьке віконце з пронизливим скрипом відчинилось, і звідти вигулькнуло дівча в білому вільному платті. Її світлі кучері ледь помітно розвівались вітром, а чисті голубі очі здавалися синіми в непроглядній темряві.
Вона обережно сіла на підвіконня, і, трішки почекавши, зістрибнула з нього на холодний, м’який грунт. Шкіра на її п’ятах давно зашкарубла від нескінченної кількості нічних прогулянок край озера в самій гущі великого лісу, а руки і ноги кишіли тонкими подряпинами, які залишились від жорсткого доторку гілок до ніжної шкіри. Дівчина взула брудні черевички, тихо відкрила хвіртку і впевнено побігла в густу темінь лісу, розльопуючи грязюку по блідих ногах.
***
Зоряне сяйво яскраво відбивалося в чистій воді озера. Цю ідеально круглу водойму зі всіх сторін огортали високі дуби і сосни. Здавалося, що темнющий ліс намагається поглинути хоча б долю того яскравого світла, що панує біля води; що йому кортить забрати в озера тихий спокій, і натомість віддати свій бушуючий безлад.
Біле дівча сиділо на березі, підібгавши під себе худі ноги, і невідривно спостерігало за прозорою гладью води. Через якийсь час поверхня озера ледь забриніла, і звідти виринула дівчина в незвичайних одежах.
—Довго чекала?— спитала вона, ледь усміхнувшись. Напівгола дівчина сиділа у воді, пильно вдивляючись у подряпини своєї подруги. Її очі ковзали по білосніжній сорочці, брудних черевичках, світлих кучерях і, невдовзі, обережно зазирнули в глибоку синяву бездонних очей. Вона незадоволено фиркнула і відпливла від берега.
—Сьогодні повня,— мовила.
Фіолетові очі ковзнули вверх на небо, і в них враз відобразилися всі зірки Всесвіту. На вологій шкірі грало місячне сяйво; дівчина немов світилась.
—Небо безхмарне,— зачаровано промовила синьоока, зняла сорочку і зайшла у воду. Підпливши до подруги, вона випадково доторкнулася своїм бедром до луски на хвості русалки.
—Виба…
—Все добре. я..замислилась.
Русалка знову пильно зазирнула в голубі очі дівчини, потім глянула на її худі ноги. Кинула недбалий погляд на свій темнозелений хвіст, підняла голову вверх і засмучено закусила губу.
Через мить її обличчя набуло звичайного веселого вигляду.
—Давай плавати!— з ентузіазмом прокричала вона і потягнула людську дівчину за собою.
***
Йшли дні. Білосніжна сорочка так і лежала зім’ята на піщаному березі. Брудні черевички так і не повернулись додому, а сині очі навіки потонули в чистому озері.
0 Коментарів