Кроваво й сиро, але так солодко, клянусь

Джісон намагався жити просто, заважали лише дивацтва, що відбувалися з ним у власній квартирі, зрештою він зустрівся з причиною.

Будь ласка, перейдіть за покликанням на оригінал (https://archiveofourown.org/works/37500457?view_adult=true) й залиште автор_ові/ці/ам Kudos: реєстрація для цього не потрібна, а їм буде приємно.

 

***

Джісон прокинувся рано, частина його так і хотіла провалятися в ліжку весь день, але йому справді треба було закінчити есе.

І помитися.

Словом, йому треба було підняти, нахуй, свою дупу, але він того не хотів. То була субота, його голова розривалася, бо минулого вечора він напився, тож зараз просто хотів пролежати весь день.

Але він домовився пізніше піти з друзями на бранч, а ще ж домашка.

Усі ці дні минали однаково, його вже нудило від бухла та вечірок.

І він стресував, йому потрібно було передихнути від Джісона , йому здавалося, ніби кожен має що йому сказати, хоче попросити допомоги або навіть поради. Але Джісону не було багато чого запропонувати. Він намагався бути хорошим другом та студентом, йому хотілося щонайшвидше випуститися і з’їхати звідти.

Не існувало якоїсь реальної причини, чому він ненавидів цю малесеньку квартиру, йому просто було самотньо, хоча це ж він і наполіг, аби місця там було тільки для нього та його пса.

Джісон поплентався у ванну, Ббама за ним. Перше, що впало йому в очі, нагадало, чому він насправді не дуже хотів залишатися тут.

Ти забув на ніч почистити зуби.

І ось знов.

Часом Джісону здавалося, що це він сам робив, але був надто п’яним, аби пізніше про те згадати.

На дзеркалі, як то іноді траплялося, великими червоними літерами розтягнулася фраза. Звучало так, ніби його хтось сварив.

Але слова, здавалося, не щезали, а в квартирі нічого такого, чим би це можна було написати, не було.

Джісон не знав, чи кров була справжньою, але почерк одназначно йому не належав. Він писав охайніше.

Усе почалося декілька місяців тому і відтоді не припинялося, Джісон не міг точно сказати, що це було, але то було їба як кріпово.

Спочатку він думав, що це якийсь прикол, хтось пробирався до нього додому, поки його не було, чи то він робив, але потім забував.

Щоразу, як то траплялося, Джісон намагався не з’їхати з глузду. Слова ніколи не з’являлися, якщо до нього приходили гості, і зникали до того, як він міг їх сфотографувати, щось тут було не так. Джісон щосили намагався знайти якесь раціональне пояснення, може то якесь дивне чорнило.

Тепер він більше й не думав те все витирати, просто гарненько вмився й почистив зуби, повільно закриваючи двері, спробував щось розгледіти, але зрештою просто зачинив їх.

Це точно був якийсь прикол, зараз ці тупі магічні трюки були дуже складними.

Але проблема полягала в тому, що щодня з’являлося щось нове.

Минулого тижня було: у тебе скінчилось молоко, і перець згнив.

Дивно якось, невже не можна було просто написати це на холодильнику?

Зазвичай Джісон усе просто стирав, але зараз йому ці кроваві нагади здавалися доволі корисними.

Може то хтось грався з ним, аби витурити з квартири.

Йому серйозно бракувало мотивації розбиратися, що там відбувається. Він завжди почувався виснажено, на роботі до нього ставилися, як до гівна, а платили так, що ледве вистачало, та й тупо було постійно стирчати там майже без передиху. Джісон не хотів бути багатим, йому просто хотілося мирно жити.

На кухні було прохолодно, сонце не гріло. У повітрі панувала якась дивна атмосфера. Нотатки з холодильника лежали на підлозі. Джісон не міг згадати, коли це він прибрав на дивані. Вікна стояли на провітрюванні.

Він, певне, був надто п’яним, саме так.

———

На роботі сьогодні було просто нестерпно, жахливий початок тижня, ніби Джісону й без того стресу бракувало. До нього дійшло, що йому ще ж треба закупитися додому, а завтра з самого ранку в нього стоїть пара.

Він не знав, навіщо продовжує вчитися. Коли обирав спеціяльність, сильно не думав, а зараз кидати її було шкода, але й продовжувати не мало сенсу. Він застряг у петлі і жив за інерцією. Він звик вчитися, ходити на роботу, вставати зранку.

Надто звик.

Поки відмикав двері, ключі голосно забрязкотіли, чим, бля, вибили його зі свого дисоціативу. Він думав про те, що ще зранку дзеркало було чистим, але якщо вдивлятися досить довго, можна було розгледіти кров.

Понад усе йому хотілося прийняти довгий душ, у спокої, не хвилюючись постійно за гору обов’язків на плечах, приготувати вечерю.

Принаймні так він думав.

— Привіт.

Джісон витріщився на чувака — не схожого на чувака, а швидше на його обрис — на своїй канапі. З голови в нього росли дуже дивні блискучі роги, очі темні, без білків. І йобаний чорний хвіст.

Він був схожий на вдягненого під людину монстра, у надзвичайно тонкій шкіряній куртці і чорних штанях з прорізами, з якоюсь штукою на лобі. Готовий закричати Джісон навіть не знав, як йому вдалося розгледіти такі деталі.

У його хаті чужинець.

— Не психуй.

Джісон саме збирався.

Він відступив на крок назад, собака ж спокійненько зайшов у кімнату і повільно вклався на свою подушку.

Якого.

Хуя?

Чувак — чи скоріше монстр, а якщо він ним не був, то це тупорилий жарт — схопив пульт від телевізора своїми, що більше Джісон вдивлявся, то більше йому так увижалося, пазурами.

Він сидів на його дивані, ніби нічого не сталося, ніби він у себе вдома чи що.

Джісона це збісило, але налякало ще дужче.

— Бачу, шо ти психуєш, — повільно зводячись, низьким голосом промовив чувак.

Джісон відступив ще трохи, він не знав, кричати йому чи спробувати покликати на допомогу, чи може навіть утікти.

— Х-хто ти? — запнувся від тремору в руках Джісон.

Зловмисник засміявся. Звук — ніби з самого пекла.

— Це шось новеньке, — мовив він, вимкнувши телевізор, і випростався, — зазвичай люди питають що я таке.

Джісон огледів чоловіка з голови до п’ят, він справді метляв хвостом, і аура в нього була якась дивна, щось схоже на туман огортало його випрямлену постать.

— Я — демон, до речі, тільки не тре, нахуй, психувати, ми живемо серед людей. — Пояснив чоловік– демон, специфічно розмахуючи руками.

Усе так дивно йшло, Джісон ніби застряг у кошмарі.

— Якого хуя!? — вийшло голосніше, ніж він збирався (не треба йому тут, аби сусіди позбігалися дізнатися, що відбувається).

Демон швидко прикрив вуха:

— Ореш… о темний Лорде, нахуя ти так ореш? —на секунду в Джісона перехопило подих, демон продовжив,— чи я тобі на прибульця схожий? Йопти, я звичайний демон!

Тієї ж миті він розчинився в повітрі, залишивши по собі лише хмарку червоного диму і нажаханого Джісона, який, роззявивши рота, впав на коліна.

———

Увесь наступний тиждень кроваві написи продовжили, ніби нічого не сталося, з’являтися на Джісоновому дзеркалі.

Але демона в квартирі він більше не зустрічав, і від того йому чомусь ставало ще тривожніше.

Джісон побоювався ночі, але нічого не відбувалося, нічого незвичного, тільки ці нагади .

Тепер він трохи заспокоївся і боявся менше, особливо зважаючи на те, що Ббама взагалі ніяк не реагував. Джісону хотілося вірити тваринним інстинктам, і, можливо, глибоко всередині він не хотів вірити в те, що сталося, він досі думав, що це якийсь трюк.

Але що більше він дивився на своє скривавлене дзеркало, то більше усвідомлював, що помиляється, у нього посилився справжній демон.

І він й гадки не мав, як його спекатися. Йому не потрібна була більше ніяка компанія, йому й з собакою чудово жилося.

Сьогодні Джісону довелося рано встати, його не тішила думка про те, що треба йти на роботу, а ще сходити на пошту та виконати декілька доручень, либонь ще щось, але він не був певен, що саме; планери — то не для нього, він нічого нікуди не записував.

Інакше кажучи, він сильно стресував і йому не стало краще, коли, відчинивши двері у ванну, він побачив, як кров стікає з дзеркала.

Знову, цього разу іншим почерком.

Не забудь подзвонити Феліксу.

Звідки він постійно знав, що йому треба?

Джісон захлопнув двері і пішов на кухню.

— Харе, — голосно сказав Джісон, собака подивився на нього так, ніби він щось визвав, — займайся своїми справами і йди звідси.

— Не можу, я теж тут живу, — надто близько промовив демон, Джісон сіпнувся.

Він що невидимий?

І змінився він якось, Джісону було неясно, чи то бо роги наче блищали, чи то бо він його давно не бачив. Йому стало цікаво, де він бере свій одяг чи навіть як він заходить до хати.

— Ні, не живеш.

— Живу, ми заселилися водночас, — заперечив демон, з легкою посмішкою спершись на стіну.

— Шо тобі треба? — запитав Джісон, схрестивши руки на грудях, його бісило бачити, як змінюються вирази на тому виродливому обличчі з чорними, схожими на веснянки — але такого точно не могло бути — цятками на щоках.

— Нічого, я просто допомагаю.

— Тобі треба моя душа чи шо? Чи ти хочеш мене спокусити? — із гіркою посмішкою огризнувся Джісон, йому взагалі не було страшно, він, певне, був не першим, він просто здивувався.

Та, певне, справа в тому.

Демон зітхнув, губи почервоніли, і він роздратовано цикнув: — То не так працює, Джісоне.

Звідки він…

Він знав, як його звуть, Джісону видалося нечесним, що він знає, а сам Джісон — ні.

— Як тебе звуть? У тебе хоча б є ім’я? — тож він і запитав, йому треба було знати, треба було принаймні спробувати стати з демоном на один рівень.

Він, либонь, облазив усю його квартиру, приватність вислизала з Джісонових рук.

— Звісно є, я — Чанбін.

Чанбін.

Джісон повторив подумки декілька разів. Звичайнісіньке ім’я, легко вимовляється і запам’ятовується швидко.

Чанбін.

— Вимітайся, Чанбіне.

— Нєа, я теж контролюю цю хату.

Контролює?

— Чого?

— Це домовленість, я тут живу, і ти теж.

Ні –так не має бути, блять.

— Як-то? Знаєш, не розказуй, мені пофіг, — Джісон здався, йому навіть не було цікаво, він приділяв цьому демону забагато уваги.

— Ок, —протягув Чанбін, перш ніж розвернутися до холодильника і голосно його відкрити.

Джісон розчаровано простогнав, і вказавши на двері, гаркнув:

— Вимітайся!

Чанбін розсміявся і зник.

Спрацювало?

Невже все було так просто?

На стільниці почав з’являтися напис, нікуди він дівся.

Не забудь про квіти на завтрашній Хьонджінів день народження.

Господи, блять, що він таке?

Одержимий планер?

Я забув про квіти… бля.

———

Джісон вирішив почекати декілька днів, і тепер Чанбін був тупо, нахуй, усюди.

І він не соромився зайняти Джісонові простір, помешкання, життя.

Він почав їсти з холодильника і сповіщати в нагадах, кровавих, звісно, про те, чого не вистачало.

Це всі демони таким займаються?

Кров тепер була скрізь, Джісон боявся цього більше, ніж того, що буквально демон сидів за його столом і чекав, поки Джісон залишить йому поїсти, навіть його собака себе так не поводив.

— Дай мені спокій, — промимрив Джісон і, перемішавши соус із пастою, додав трохи окропу з каструлі.

— Не забувай пити воду, — Чанбін сперся на стільницю поруч з ним.

— Не забувай відчепитися від мене.

— Оскільки ми живем’ разом, то маємо допомогти один одному.

Яка ж, блять, трата часу, не те щоб Джісон якось міг допомогти демону у власній хаті, та й не збирався.

— І шо ти хочеш за свою допомогу? Мою людську вразливу смачну душу? — пробубнів Джісон, зосередившись на їжі перед собою.

— Я тобі вже казав, шо це не так працює.

— Тоді шо тобі треба? — насупившись, Джісон підняв голову на Чанбіна, трохи їжі замастило стільницю, і Джісон був певен, що ніхто магічно йому це не прибере.

— По-перше, ти просто переводиш пасту, — Чанбін підібрав одну і, навіть не прожувавши, швидко проковтнув, — по-друге, хіба так важко змиритися з тим, шо я живу тут так само, як і ти, і просто хочу тобі ’помогти?

— Ти себе взагалі чуєш? До тебе не доходить? — Джісон стомився, він навіть не міг спокійно насолодитися їжею, а причина його стресу поводилася так, ніби він ні в чому не винен.

— Га?

— Це, — Джісон тикнув лопаткою на Чанбінові роги, — і цей твій уїбанський хвіст—звідки в людини може взятись хвіст?

— Я не людина.

Їба ти Шерлок…

— То ти бачиш проблему, — дійшов висновку Джісон, вимкнув плиту і з тарілкою в руках відштовхнув Чанбіна плечем у бік.

— Не зовсім.

Джісон зі стогоном махнув йому рукою перед лицем:

— Ти мене бісиш.

— Чого? Я стараюсь бути корисним.

Чому його голос звучав так… по-людськи, незважаючи на дивнуватий низький хриплий тембр, він звучав так по-людськи, Джісон вийшов з себе.

— Га?

— Я живу тут завдяки тобі, я допомагаю тобі, — Чанбін тикнув на нього пальцем,  губи знов почервоніли.

Чому Джісон продовжував підмічати цю деталь?

Чанбін їба як бісив.

— Ні, ні , ні, ні, блять, ні, то не так працює, — Джісон поставив назад порожню тарілку, він хотів поїсти, але ще він хотів, аби Чанбін перестав робити те, що робив, бо це зводило його з розуму.

— Чого ні? — знизав плечима Чанбін і потягнувся до сковорідки по ще одну спагетку, Джісон тріснув його по руці, той засичав.

— Ти мене так вибісюєш, клянусь, нахуй, богу–

— Такий шумний, я пішов.

Чанбін просто взяв і розчинився в повітрі. Але, звісно ж, просто так залишити Джісона в спокої він не зміг.

Апельсинового соку більше нема.

Джісон з циком кинув порожню сковорідку в мийку, йому вже вривається терпець.

Добра була їжа, але смакувала якось неправильно, віддавала гірким.

———

Решта тижня минула не краще, але принаймні демон по-справжньому уникав Джісона і лише подекуди зіштовхувався з ним біля холодильника, у такі моменти в Джісона не було сил сперечатися.

Гиркати у відповідь входило у звичку, Джісон прокидався пізно вночі, аби перевірити, чи він є десь поряд, і побурчати на нього. Якимсь чином це починало ставати нормою, ніби він знов жив з сусідом. Чанбін був скрізь, і Джісона це однаково бісило, але і від перспективи посваритися перехоплювало дух.

На диво, це, ігноруючи виснажливість дійства, допомагало йому відволіктися від власного жалюгідного життя. Відчуття було схоже до того, коли він тільки завів Ббаму, щоправда то паршиве порівняння.

Але сьогодні він не мав можливості випустити пару.

Не сьогодні… Джісону було дурно.

З того, що він відмовлявся їсти весь день, і з того, що в нього паморочилось у голові, він зрозумів, що стрімко занедужує, здавалося,  що все довкола огортає туман.

Це недобре, йому ще точно треба поприбирати в хаті і трохи порозбирати документи, боже, а Ббама взагалі їв?

Джісон не знав напевне, але щойно вухо його торкнулося подушки, йому вже не хотілося ні вставати, ні переодягатися.

Він навіть не міг дотягнутися до телефона, йому треба було поспати, він стомився. Свідомість покидала його, повіки важчали, він знав, що не слід, але однаково поринув у сон.

Коли він розплющив очі, на нього з дебільною усмішкою на темних губах дивилося знайоме лице. Тепла, трохи холодніша від, здавалося, самого Джісона рука лежала в нього на лобі, він потягнувся ближче. Він знав, хто це, але йому було пофіг. Він був не сам, і від того на серці ставало легше.

— Маєш стомлений вигляд, а я казав, коли ти виходив, взяти теплішу куртку.

Правда, Чанбін казав таке. Того ранку він прочитав кровавий нагад на дзеркалі, але вирішив його проігнорувати.

Джісон гмикнув, він не міг говорити, лише тремтів.

— Температура доволі висока, треба тримати тебе в теплі.

Джісон не дивився, але відчув, як його міцніше притисло до себе чуже тіло, він розклеївся. Йому було соромно і дуже хотілося спати.

Він не знав, скільки проспав, але коли прокинувся знов, Хьонджін з Мінхо сиділи над його ліжком. Хьонджін грався з Ббамою, поки Мінхо вилущував таблетку — певне, для Джісона — коли помітив його погляд.

— Він проснувся.

— Ну слава богу, — Хьонджін перехилився через узголів’я, — ми так розпереживалися від твоєї есемески.

Якої есемески?

— Ше й двері не закрив, тобі точно зле.

Не закрив?

Він би так точно ніколи не зробив.

— Давай, вставай, ти весь спітнів, ми поможем’ перевдягтися, —підсунувся ближче Хьонджін.

Але Джісон настільки розгубився, що його майже не почув.

— Гей, ти з нами? — Мінхо нахилився і помахав йому рукою перед очима.

Джісон спробував щось сказати, але в роті пересохло, йому треба було попити:

— Зі мною все гаразд.

Мінхо пирснув і передав йому склянку з водою:

— Ну звісно, — сказав і закотив очі, і поки Хьонджін допомагав йому нормально сісти, дав пігулку.

— Випий це, — Мінхо підвівся, — мені треба на роботу, то відпишешся пізніше, не подихай мені, нахуй, тут.

Джісон би не посмів, Мінхо б його вбив уже тільки за спробу. Узагалі то не має сенсу, але не для них.

Хьонджін обійняв його тепло, саме цього Джісону й не вистачало. Шкода, що він побув лише декілька годин і пішов одразу після обіду.

Температура трохи спала, але Джісон досі ніби був у забутті після того, як зачинив двері.

Він відписав Мінхо, що з ним усе гаразд, і, аби впевнитися, що гарячка остаточно пройде, випив ще одну таблетку.

Тепер він думками повернувся до демона.

Певне, то він їм написав, Джісона цікавило чому. Він вчинив так великодушно, і Джісону стало соромно за те, що він сказав йому вимітатися.

Може Джісон справді зробив щось таке, через що Чанбін відчув потребу йому відплатити. Чи може він потрохи сходив з ґлузду.

— Демоне.

Джісон встав з канапи й поплентався до ванної, але на дзеркалі не було нічого написаного.

— Чанбіне, я не в настрої для цих твоїх піжмурок.

Знов нічого.

Він звав Чанбіна знову й знов, але безрезультатно. Йому защемило в серці, хоча він не був певен чому.

— Ти тут завжди, тільки не тоді, коли мені справді потрібен, —  промимрив Джісон і, відчинивши двері до спальні, зітхнув.

Сьогоднішній день видався напрочуд хаотичним, і, можливо, він поводився егоїстично, але йому хотілося, аби демон приділив йому увагу.

Джісон заснув зі сльозами на очах і Ббамою в ногах.

Він не хотів, аби Чанбін справді полишив його.

Йому було кепсько, лихоманка точно насміхалася над ним.

———

Наступного дня Джісон прокинувся із запамороченням. Але принаймні голова перестала боліти.

Йому хотілося ахуєнно поснідати і, може, заспокоїтися, чай з цим точно впорається. Перша спроба підвестися провалилася, здавалося, що все тіло протестує, ніби він пробіг цілий марафон і декілька хвилин просто намагався перевести подих. Але минуло вже декілька годин, якщо вірити світлу, що пробивалось крізь штори, Джісон проспав увесь полудень.

Гарне видовище, можливо, цей день буде кращим. Він на то сподівався, воно йому було необхідно.

Він повільно йшов коридором, аж раптом зупинився навпроти дверей у вітальню, його собака радісно підійшов до канапи, на якій хтось сидів, а почувши розвернувся до нього передом.

Джісонове серце підскочило до досі сухого відучора горла.

Кутики чорних губ потяглися вгору, і роги на голові нагадували про те, що Чанбін — не людина.

Він знову тут сидів, і від цього Джісону чомусь стало легше.

— Добре виспався? — запитав Чанбін, Джісон гмикнув, зайшовши до вітальні.

Він підійшов ближче, на язиці стільки всього вертілося, але в голові було пусто, тому він почав нервово жувати нижню губу.

— Я знаю, шо це ти зробив, — кинув Джісон, Чанбін зітхнув, чорні губи почервоніли до того, як він устиг відповісти.

— Послухай, я намагався тебе захистити–

Джісон з невиразною усмішкою захитав головою, обірвавши Чанбіна на півслові.

— Дякую. Чесно.

На хвильку, перш ніж Чанбінові губи знов потемніли, здалося, ніби його чорні очі стали більшими. Він відвів від Джісона погляд, накрутивши хвіст на руку.

Іноді той хвіст здавався довшим і ніби пухнастішим, а іноді ніби був завдовжки з… кролячий хвостик, доста мило.

— Н… не варто, справді, — відбив Чанбін.

Джісон усівся на канапу й підсунувся ближче:

— А ти не такий і поганий.

— Бо написав твоїм друзям?

І через те теж, але Джісон цього не сказав.

— Ні, загалом, думаю, я просто… впертий.

Дивно було таке визнавати — і його ще трохи лихоманило, а то все пояснює — але з якоїсь причини йому було комфортно відкритися.

— Це точно.

Чанбін очевидно мав намір його подражнити, але перш ніж він міг якось відповісти на провокацію, Джісон прикусив нижню губу, вирішивши перевести розмову в інше русло.

— Я… то шо ти будеш на вечерю?

— О, то я тепер маю право вибору? — Чанбін нарешті глянув на нього, відвівши погляд від телевізора і досі стискаючи пульт у руці, натиснув на павзу.

— Я тобі винен, — Джісон опустив очі на свої неспокійні руки.

— Не винен, це я відплачую тобі.

— За шо?

— Я тобі вже казав, ти мене прийняв.

— Не пам’ятаю, аби робив шось подібне.

Джісон, ніби бажаючи відшукати істину в темній безодні чужих очей, глянув на нього, вони врешті зустрілись поглядами.

— Якось одної п’яної ночі ти тричі сказав проти дзеркала, шо хочеш ділити з кимсь цю хату, то мене сюди й послали.

Га?

— Пиздець, ти серйозно?

— Нєа, я приколююсь, — Чанбін надув щоки, його мерехтливе темне ластовиння засяяло.

— От гівнюк, — Джісон штурхнув його в плече, Чанбінове лице швидко посерйознішало.

— Але ти дозволив мені зостатися, коли тоді все не витер.

Та, Джісон те знав.

— Пам’ятаю, ти сказав мені йти на пари.

— Я рандомно сюди попав, — хрюкнув Чанбін, — я люблю забавлятися з людьми, але з тобою не зміг, ти був таким безпорадним і бухим в гівно, аби тобі було якесь діло до крові в душі і припеченого до підлоги шампуню… то я схотів тобі допомогти.

— Чого? — Джісону здавалося, що він дитина, з нього так і лилися запитання, але собі він брехати не міг.

— Бо ти здібний, хоч і неймовірно тупий.

А…

Дебільний демон.

— Якого хуя ти впихнув те в одне речення? — Джісон дав йому по руці тильною стороною своєї, мало не зачепивши його невгамовного хвоста.

Чанбіна посмішили Джісонові зведені брови.

— Ти мені справді подобаєшся, ти надзвичайно здібний як на безмозку людинку.

Джісон трохи надувся, але вирішив забити, бо від частини про подобаєшся його тілом покотили гарячі хвилі.

І він не знав, чи можна скинути їх на відгомін лихоманки.

———

Джісон дозволив йому залишитися, тепер можливість мати Чанбіна поряд не здавалася йому чимсь надприродним, навіть якщо той не переставав, ніби в якомусь жахастику, залишати йому ті надокучливі нагади на дзеркалі у ванній.

Джісон уважав, що з ним усе гаразд, поки знову не захворів. Але цього разу Хьонджін з Мінхо були надто зайняті, тож натомість він дав змогу Чанбіну подбати про нього.

Принаймні поки він не зможе (і схоче) самостійно покинути ліжко.

Він так і думав, що знов занедужає, бо наступного ж дня повернувся до роботи, але він не очікував, що почуватиметься ще гірше. Чанбін прекрасно себе проявив, він допомагав йому перевдягтися і готував поїсти, зрештою йому стало краще, і він зміг знову ходити, і те паскудне запаморочення зникло.

Але тепер між ними почала наростати дивна напруга, і Джісону вона ой як не подобалася. Вона затуманювала свідомість, Джісону хотілося відкинути її і почати все спочатку.

І те, що за повечірнім переглядом якогось тупого кіно він опинився в Чанбіна під боком, не давало йому спокою.

Правда в тому, що Чанбін був невимовно крутим, не був людиною, і Джісон не міг перестати з цікавістю його розглядати.

— Нудний фільм.

Джісон гмикнув, навіть не глянувши на екран. Попкорн скінчився, виправдання теж, та ще й ця напруга.

Джісон заїбався.

До нього дійшло, що він має до демона якісь почуття, коли відчув його тіло поруч, хоча те сонмище росло від кожного випадкового доторку рук протягом останнього місяця.

— Ти тоді сказав, шо я тобі подобаюсь, — видав Джісон, пробігшись очима по Чанбіновому тілу.

Він просто взяв і ляпнув це зніхуя.

—  Сказав, — Чанбін розвернувся до нього і, посміхаючись, нахилився ближче.

Ой?

Як безпардонно.

Натяки з ним не працювали, тому Джісон просто відкрив йому свої почуття.

І вперше в житті йому було байдуже.

Чанбін дивився на нього зверху вниз, втримуючи себе на одній руці.

— Маєш файні роги, — Джісон змінив тему, пальцями потягнувшись до Чанбінового обличчя, і коли той кивнув, пройшовся ними до схованих у волоссі рогів.

— Я думав, вони тебе бісили, — Чанбін підняв брову, кутики губ розтяглися в напівпосмішці.

— Це ти мене бісиш, а вони круті.

— О, та? — подражнив Чанбін і нахилився нижче, його хвіст вільно обвився навколо Джісонової руки і легенько попестив її.

Чанбін був крутим.

Джісон кивнув і знову потягнувся пальцями  до Чанбінових рогів.

— Вони чутливі.

— Бачу.

По тому, як вони сіпнулися від його руки, а Чанбін ледь помітно закотив очі у той свій демонський череп.

Коли Джісон побачив його вперше, то злякався, надприродними видавалися його обличчя і червона аура.

Але Джісон справді вважав його крутим, він мав такий… бля.

Джісон був упевнений, що Чанбін не зробив з ним нічого, йому завжди подобалися дивні страшні штуки, але Чанбін був справжнім, не персонажем з книжки чи то фільму.

— Шо таке? — майже з прописаною на обличчі цікавістю запитав Чанбін.

Чарівно.

— Їба, ти справжній, — протягнув Джісон, рука досі в Чанбіновому чомусь такому пухнастому волоссі.

— Ага, і це ніякий не план, аби забрати твою душу чи ше шось, якшо твої голівонька ше про це думає.

А він все ж читав Джісонові думки, та?

— Мені цікаво, як то працює…

— Послухай, — зітхнув Чанбін, — мені не потрібна людська душа, повір мені, треба сильно заморочитись, аби отримати на ню право, та ше й ти маєш її добровільно віддати, без усіляких підступів і спокус, ми більше цим не займаємось–правила надто змінились, і за обмін я маю дати тобі значно більше, душі безцінні.

Джісонові очі зосередились більше на русі Чанбінових губ, а не на словах, що з них вилітали, але він однаково намагався підтримувати розмову.

— Тоді за шо ти мені відплачуєш?

Джісон ще так і не отримав справжньої відповіді, хіба ні?

Він більше не знав, чи потрібна вона йому, йому просто хотілося бути разом і, якщо чесно, йому ставало спекотно, то, певне, від лихоманки, але і її він ігнорував.

— Зазвичай ми не можемо залишатися тут надовго, хіба хату-яку знайдемʼ, а твоя мені ідеяльно підходить.

— Я стіʼки разʼ казав тобі забиратися.

— Та я й забирався, але ну… ти кликав мене назад, і квартира теж.

Джісон нічого не зрозумів, але вирішив, що й не повинен. Він вирячився на те, як Чанбінові губи змінюють колір, йому захотілося доторкнутися до них, йому було цікаво, чи гарячі вони, чи може смакують якось по-особливому.

І Чанбін знав, куди побігли його пальці, і на чому зупинився його погляд.

— Якшо хочеш зупинитись–якшо ти цьому не довіряєш, то все гаразд, я не можу те й пальцем зачепити, якшо ти вирішиш, шо тобі того не хочеться–

Джісон роздратовано гаркнув і притис вказівний палець до Чанбінового рота, аби той не ляпнув ще чого.

— Забагато говориш, поцілуй мене, — Джісон обхопив руками його шию, їхні гарячі мокрі губи зустрілись на півдорозі, і Джісон не був певен, чи йому має бути так спекотно, але він не скаржився.

Поцілунки залишалися повільними, хоча Джісону тих губ хотілося все більше, що більше він їх куштував. Не було ніякого сенсу в тому, що вони смакували, як вишні, яких Джісон навіть не любив, але від тих вишневих губ відірватися не міг. Чанбін навіть не намагався вивести поцілунок на вищий рівень, від того Джісона чомусь пробирали дрижаки.

Відколи це?

Коли то все трапилось?

— Джісоне, язик, — Чанбін муркнув йому в рот, Джісон негайно вистромив язика, але Чанбін одразу його присоромив, — навпаки, бля, слідкуй за ним.

— Чого?

— Зуби, — Чанбін відкрив рота і провів язиком по ряду гострих ікл, — я боюсь тебе поранити.

Йой, то в нього були ікла.

У Джісона запаморочилось від того видовища.

— Ти шо вампір? — він повільно потягнувся пальцем, аби доторкнутися до них, але Чанбін швидко стулив рота, аби не дати йому того зробити.

— Хлопче, кров просто мерзенна, ніколи так навіть не жартуй.

— Тоді нашо вони вам?

— Певне, для естетики.

Дивно.

Чанбін поцілував його знову, цього разу однією рукою взявши його за щоки, а іншою — за бік так, що наступної ж миті Джісон опинився на ньому.

Джісону вибило повітря з легень, коли до нього дійшло, наскільки близько вони були, і як його стегна тепер відпочивали на Чанбіновому животі.

— Як ти то нахуй зробив?

— Я — демон, — затанцював бровами Чанбін, хвіст ліниво перекотився по Джісоновому стегну.

— То не відповідь, — Джісон уже пихтів, але він не скаржився, він навіть не знав, до чого все йде.

Чанбін більше й слова не зронив, лише втримував Джісонів низ на місці, поки його руки вільно блукали демонським тілом.

Воно було схоже на нормальне, дуже навіть людське, текстура однакова, комусь могло здатися, що це звичайнісіньке, вдягнене в дизайнерське дрантя — і де він його тільки взяв — тіло, але Джісон промацував його, ніби вирішив перерахувати кістки.

Йому особливо хотілося знати, звідки росте хвіст, бо відчувати його на собі було незвично.

— Джісоне

Джісон гмикнув, сковзнувши долонями вверх по Чанбіновій грудній клітині.

— Не дражнись нахуй.

— Бо шо? —  відбив Джісон, йому хотілося потикати на різні кнопки, цікавість пробиралася в його голову.

Чи подобався Джісон Чанбіну так само, як і демон йому?

Він навіть не зміг визначитися, коли все почалося, лише знав, що йому хотілося дізнатися ще більше, бо тепер було зрозуміло, що й Чанбін у ньому зацікавлений.

— З вогнем погратися хочеш? — Чанбін пройшовся руками трохи вище до Джісонових боків, стало лоскотно.

— Ну… буквально чи–

— Нєа, я про те, шо буквально не дражнись.

— Занадто? — Джісон зупинився, відняв руки й винувато потупив голову.

Він надто старався?

Їм треба було завчасно обговорити, чи це ок?

— Зовсім ні, але… ти ше трохи слабий.

Ох, то от в чому справа?

— І?

— Дай-но я про тебе попіклуюсь, котику мій марцевий, — Чанбін усівся рівніше, піднявши з собою й Джісона, поки той не опинився в демона на колінах.

— Ти дивився, як я—

— Фу, ні! — Чанбін висунув язика, імітуючи блювання.

— То шо тоді? — Джісон не знав, що й думати, певне, йому вже просто було недобре, але йому так сильно хотілося доторкнутися до Чанбіна.

А оскільки сам Чанбін сказав, що це не його рук справа, він і визначитися не міг, коли в нього з’явилися ці почуття.

Йому подобалася його компанія, йому подобалося, як він додавав йому сил, як Чанбін про нього дбав тими дебільними нагадами, а як самотньо йому було, коли минулого разу Чанбін йому не відповів.

Чанбін подобався йому, бо був поруч: Джісону почало здаватися, що саме цей домашній уклад і переконав його, що йому подобається Чанбін, з тими його чорними губами й зоряно-чорним ластовинням і хвостом, як у кролика, і дивними смішками.

— Якшо дозволиш віднести тебе в ліжко, я розповім.

Джісон ще й кивнути не встиг, а Чанбін уже підняв його і відкрив ногою двері.

У його руках було безпечно, Джісон був упевнений, що не був таким уже й легким, а то він був таким сильним… Джісону не хотілося його відпускати.

— Ляжу з тобою, — Чанбін обережно вклав його на одіяло, —  у тебе досі температура.

ЇЇ майже не було, він чудово почувався, а то просто була відмовка, так?

Щось підказувало Джісону, що Чанбін говорить щиро, і від того його ледь не розірвало зсередини. Минулого разу в Джісона склалося враження, ніби Чанбін поводився так само, він справді хвилювався за нього, і Джісону стало цікаво чому.

Бо він уважав Джісона здібним?

Бо Джісон йому подобався?

— Ну?

— Якшо ти хочеш мій хуй–

О боже!

— Чанбіне, ну нашо так казати? — Джісон прикрив лице руками і присоромлено запхинькав.

— Я шось неправильно зрозумів? — Чанбін потягнувся вперед, аби відвести Джісонові руки від лиця.

— Ні, але… ну, бля.

— Тож, як я вже сказав, якшо ти хочеш мій хуй, то мені дійсно приємно, але тобі потрібно дещо дізнатись, перш ніж ми підемʼ далі.

Стільки пояснень…

— Треба моя душа?

— Ні, — зітхнув Чанбін, Джісон розумів, що його заїло, але цікавість не давала йому спокою, — ми то так не робим’, уся та бюрократія вб’є мене ше до того, як я отримаю твою душу, і я вже це тобі казав, але ти мене на’ть не слухаєш… але є дещо, з чим тобі треба погодитись.

— Наприклад?

— Ти мене хочеш? — Чанбін цьомнув його в носа, обома руками тримаючи за голову.

Джісон кивнув.

— Словами, будь ласка.

Те Чанбінове будь ласка прозвучало дуже гарно.

— Так, я хочу тебе.

— Добре, — Чанбін нахилився нижче і швиденько чмокнув Джісона в губи, — і я можу зостатись з тобою?

І це запитання гарно звучало.

— Так, я хочу, аби ти зостався.

— Чого?

Джісон знав, що так буде, але правильної відповідь завчасно не підготував.

— Бо я… ти мені подобаєшся, і я думаю… бля, — Чанбін підняв брову, взяв Джісонові щоки в руки, аби той не міг знов заховатись, — і я звик до того, шо ти поряд.

— Тобі самотньо? — гигикнув Чанбін, від цього звуку Джісоном пробігли дрижаки, навіть за його стандартами то звучало по-людськи.

Джісон кивнув і додав “без тебе“. Він зробив наголос на останньому слові, сподіваючись, що Чанбін зрозуміє і не змусить його повторювати.

— Тоді окей, я твій.

Так просто?

— Стоп, — Джісон сів вище, спершись на лікоть, — мені більше нічого не треба знати, перш ніж ми це зробимо?

— Єдине, шо тобі треба знати, це шо якшо ми потрахаємось, то тобі мене вже не спекатись, бо я твій.

От гівно мале…

— Мій? То як?

— Як забажаєш.

— То я теж… твій буду чи як? — Джісон просто не міг не запитати.

Навіть якщо Чанбін це йому вже пояснював, він, певне, надто хворий, аби вловити все, спантеличеність його перейшла на новий рівень.

Джісон справді почав усе це навіть не в змозі слідкувати за ходом розмови, йому лише хотілося дотягнутися, відчути тепло чужого тіла, Чанбінового тіла, якщо казати точно.

— Ну… якшо хочеш.

Дивним було те — принаймні для Джісона не існувало ніякого пояснення — як рандомно червоніли Чанбінові уста, і, здавалося, у Чанбінових невимовно темних очах зароджувалися зорі. І той милий невсидливий хвіст.

Стоп… а в нього були крила? Джісон їх не бачив, але вони ж мали бути, так?

— То ти можеш–

— Не зараз, дурнику, — Чанбін прописав йому щиглика, а потім нахилився, аби поцілувати почервонілу шкіру, —  тебе досі лихоманить.

Тьху.

— Ну, тоді обійми мене абощо, тільки не йди, — Джісон вчепився в його кофту, сподіваючись, що сил стане на те, аби не відпустити його цього разу.

І тоді йому теж треба було втримати Чанбіна, він був йому потрібен.

— Я ніколи до кінця й не йшов, я вже казав.

Він ніколи… га?

— Але коли я тебе гукав… ти не відповів і–

— Бо я тоді вийшов, — Чанбін чмокнув його в губи і видихнув.

— Ти можеш виходити?

— Ну, знаєш, у мене є життя за цими стінами.

— Розкажи мені про нього, — Джісон спробував сісти, але Чанбін вклав його назад і схопив одіяло.

— Коли прокинешся.

———

— А в тебе є крила? — Джісон пробубнів йому в шию, повільно сповзаючи вниз, поки Чанбін, здавалося, його заколисував.

— Ага, але ж я не можу їх тут тобі показати, хіба ні?

То вони в нього були, у Джісона з’явилась ще купа запитань. Ну, вони й раніше в нього були, але тепер він хотів їх озвучити, а ще розпитати за нагади.

— Покажеш завтра.

— Ну, якшо тобі вже так цікаво, — Чанбін поцілував його в тімʼячко, — ти, схоже, й за хвоста мене потягнув би, аби дізнатися, звідки він росте.

Йой, точно потягнув би. Раніше йому хотілося його смикнути, аби побісити, але зараз — чисто аби подражнити, але потягнути — то точно, може він довший, ніж Чанбін показує.

— Чанбіне.

— Спи, а то з’їм твою душу.

Джісон тихо посміявся Чанбіну в груди. Він ніяк не очікував, що вони такі м’якенькі і теплі.

— Твій хуй якось відрізняється від людського? — Джісон розгиготівся і, вклавши руки йому на груди, стулив очі.

— Слава Сатані, я зараз піду звідси.

— Ти не можеш, тепер ти мій.

— Я людині не належу, — пирснув Чанбін, але не сунувся й на дюйм, Джісону це сподобалось.

— Я не просто людина, я той, хто тобі подобається.

— Я подобаюсь тобі більше.

— Мене лихоманить, — Джісон вщипнув його, якоїсь сильної різниці не було, — не користуйся тим.

— Спи, пізніше поговорим’.

— Я не хочу пізніше говорити.

— Тоді пізніше я тебе виїбу, — м’яко засміявся Чанбін, він так і не відповів на його запитання, певне, йому хотілося, аби Джісон сам усе дізнався, побачив на власні очі (а Джісону вже вривається терпець), — тоді поговорим’, а тепер харе, завались, не можу повірити, як міняється твоя особистість, коли в тебе підвищена температура.

Хто б казав…

— Не можу повірити, як ти ведеш себе, коли в мене підвищена температура.

Але в Джісона ще ж буде час дізнатися більше, так?

Він не може дочекатися.

 

///

Дайте знати, чи сподобалася вам моя перекладацька робота, не забудьте поставити оригіналу (https://archiveofourown.org/works/37500457?view_adult=true) Kudos