Кошачий погляд

«От холера» – в думках промовила я, дивлячись на повз проїжджаючий автобус, який їхав до мого села. Ну от що поробиш, автобусів до села більше не буде…

Я натягнула свій шарф трішки вище підборіддя та рушила у бік своєї домівки. Йти було не так далеко, всього чотири кілометри, але на такому холоді цей шлях відчувався доволі довгим.

На виїзді з міста я проходила повз невеличку покинуту хатину, котра стояла тут вже багато років. Майже ніколи не звертала на цю напівзруйновану будівлю уваги, але сьогодні, щось абсолютно таємниче привернуло мій погляд у її глибини. Я не могла повернутись, зрушити з місця мені не давали емоції, все моє тіло ніби паралізувало, коли я помітила бідне, зовсім маленьке кошеня, воно ледь повзало по холодних цеглинах на підлозі та втомлено пищано. Зробивши пару кроків я підійшла до пухнастого, взяла це чудо на руки, та щоб йому не було так холодно я легенько помістила його до себе у куртку, так, щоб виглядала його мордочка на вулицю.

Котик страшенно трусився, дивився на мене сумними просячими оченятами, благаючи про допомогу, але через пару секунд тепла він заснув. Та щось мені теж… Захотілось…

Я гепнулась на підлогу та добряче вдарилась об щось тверде, я не могла розплющити очі, та не могла порухати тілом.

«Невже, це кінець?» – останє, про що я могла подумати.