Частина 1. Розділ 1. Зброя, що має служити державі

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

АНОТАЦІЯ:

Містичним рятівником світу може виявитись будь-яка істота – жива чи мертва. Невидимі нитки зшивають створінь одне з одним та з місцем, в якому вони живуть. “Together we stand, divided we fall”(c). Якої трансформації має зазнати окремий індивід, щоб ціле вистояло?

“Так дивно, що жменька людей може реально вплинути на майбутнє Айю Тірон. Я не розумію, як це працює. Світ занадто великий, щоб кілька десятків людей винесли його з глобальної пожежі на своїх плечах. Та й який із нас Загін Надії? Адже ми ненавидимо одне одного. Якби не клятва на крові, яку кожен із нас склав майстру Жино, «рятівники людства» розірвали б своїх поплічників голими руками. То чому саме ці люди? І чому вони (ми!) в таких жахливих стосунках один з одним? І що це означає для цілого? Може, ми – це проекція світу? Або навпаки, світ – проекція нас? І якщо кожен вивчить свої уроки, Айю Тірон перестане потребувати порятунку… Яка маячня!”

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

_ _ _

ПРОЛОГ:

– Пробачте, Владико. Він помер.

Святий отець Вісса́ліє смиренно склав руки на грудях, злегка схилив голову і чекав на бурю. А вона неодмінно настане, адже Глава Церкви Тихої Радості – не та людина, яка готова пробачати одну й ту саму помилку раз по раз.

Високий владний чоловік навпроти явно незадоволений. Та що там, він розлючений! Уже дев’ятий претендент не витримує підготовки і віддає Богам душу просто на столі, під голками отця Віссаліє. Але, схоже, і цього разу Глава стримується. І замість хули чи вироку лунає лише запитання:

– Як ми можемо уникнути подібних провалів у майбутньому?

– Підбирати претендентів, у яких Потенціал Манні́те вищий, ніж у тих, кого нам привозили до цього. Якщо треба, шукайте за межами Імперії.

– Я зрозумів, – спокійно відповідає Владика. Здається, бурі сьогодні не буде. Слава Богам. Можливо, вони все-таки існують і навіть інколи бережуть свого не завжди щиро віруючого сина. – Я віддам відповідні розпорядження. Також незабаром мають надійти двоє претендентів, які були зачаті й вирощені під нашим наглядом.

«Обнадіює. Може, хоч ці не дохнутимуть, як мухи».

– Дякую вам, Владико. Буду чекати. Боги свідки: я пристрасно бажаю, щоб наш експеримент увінчався успіхом.

Це щира правда. Отець Віссаліє дуже-дуже хоче врятувати свою кар’єру, що висить на волосинці.

 

* * *

Дівчина була невисокого зросту і худа, але відчай надав їй сил. Вона виривалася, як скажена, і Дзейто́ніє (який був вищим на півтори голови) ніяк не міг її нормально зв’язати, навіть навалившись зверху.

– Прі́джо! Де ти, демони тебе дери? Допоможи!.. А-а-а-а-а!

Жалючий артефакт впився в стегно, і Дзейто закричав від несподіванки й болю. Тілом пройшов розряд блискавки – не вбивчий, але достатній, щоб на кілька секунд усі м’язи стали ватними.

Проклята стерво! Звісно, відпущеного часу їй вистачило, щоб вирватись.

Звідкись ззаду прилетіло заклинання-«сітка» (це постарався напарник), але дівчина ухилилася. На бігу зірвала щось із пояса і піднесла до голови.

«Ні! Тільки не Вибух-в-кишені!» – тільки й устиг подумати Дзейтоніє, як пролунав гучний хлопок.

Втікачка впала. Та, кого вони мали взяти живою, щоб привести на допит, уже ніколи не встане й не заговорить. Навіть за допомогою некроманта.

– Піднімайся, чого розлігся? – пробасив Пріджо, грузно підходячи до напарника і простягаючи руку.

Дзейтоніє встав, усе ще відчуваючи слабкість у всьому тілі.

– Якого демона ти так довго?! – напустився він на товариша. – Встигни ти хвилиною раніше, і ця стерва була б жива! І в наших руках!

– Я помітив, як дівчина щось витягла з кишені і жбурнула в траву. Я хотів знайти, інакше потім ми втратили б місце.

– Дурень! Якби ми її взяли, вона б розповіла про все! Зокрема й про те, що і куди викинула. Зла не вистачає! – Дзейто посопів, але потім запитав примирливо: – І що, знайшов що-небудь?

Напарник мовчки простягнув на долоні кружечок зі сріблястого металу. Монетка. Але без будь-яких малюнків: ні орла, ні решки.

Дзейтоніє насупився.

– Тисяча демонів! Значить, це правда. Сумна Діва вже прийшла в наш світ…

Пріджо злякано осенив себе знаком «відвороту біди».

– Хай бережуть нас Боги…

 

* * *

– Колеги! – Хое не витримала і піднялася з місця, намагаючись перекричати гомін Членів Ради Ядра. Всі невдоволено замовкли. – Так, усі ми згодні, що контррозвідка вкрай знахабніла, і що вже давно пора вжити заходів. Давайте облишимо пусті балачки й зосередимось на посиленні нашого відомства. – Хое обернулася до Голови Ради. – Перед вами мої пропозиції. Прошу розглянути й обговорити.

Голова кивнув і відкрив верхню теку.

– Хм, Чорний Жнець. – здавалося, він анітрохи не здивований побачити ім’я злочинця.

– Саме так. Ця людина – неймовірно сильний маг, умілий диверсант і вбивця. І я знаю спосіб примусити його співпрацювати з нами. – Хое переможно усміхнулась. – Перекування.

Члени Ради переглянулися між собою – трохи ошелешено, але з розумінням. Хоча вголос схвалювати ніхто не поспішав. Обряди, подібні до перекування, у цивілізованих країнах вважалися негуманними і перебували під офіційною забороною.

– Потрібен маг, який погодиться пов’язати себе з Женцем. А такого знайти практично неможливо. Ніхто при здоровому глузді на це не зважиться, – із сумнівом промовив Голова.

– У мене є придатна кандидатура.

 

* * *

РОЗДІЛ 1:

Будівля Обителі Порядку піднімалася над землею на п’ять поверхів – байдужа й сувора, як сам Закон. Скільки рівнів займало її «коріння», що розрослося вниз розгалуженими тюремними підземеллями, знали, мабуть, тільки слідчі й вартові.

Ое́не (чи ж, як він сам себе називав, Білий) нерішуче відчинив двері й увійшов у простору приймальню.

– Оене з Дому Білої Тіні, – назвав він свої ім’я втомленому реєстратору. – Зовнішня розвідка. На мене чекає слідчий Ме́он.

– Вартовий проведе вас.

Візитер кивнув і прослідував за служителем Порядку вглиб безкінечних коридорів. А потім сходами вниз, і вниз…

Комір службової форми, застебнутої на всі ґудзики, душив. Дебеле сукно, що натягнулося на грудях і плечах, сковувало, наче обруч, і не давало нормально дихати. Білий одягав форму тільки раз – років зо два тому, на примірці. І за цей час встиг витягнутись, роздатися в плечах і завдяки тренуванням наростити деяке м’ясце на кістках. Сьогодні вранці, коли він зрозумів, що давно зшита блакитна форма йому мала, запізно було щось робити.

Оене нервував. Невдовзі його життя мало змінитись назавжди. Не сьогодні, але скоро. Зовсім скоро.

Перекування… Одне це слово змушувало Білого внутрішньо стискатись. Страшний жорстокий ритуал, що офіційно заборонений у всіх країнах Серединного Континенту. У Сірій Косі, у виняткових випадках, його проведення можливе, але дозвіл мають підписати особисто голова держави та п’ятнадцять вищих міністрів.

Але Ядро, зовнішня розвідка, звикло домагатися свого. Відомство, в якому служить Оене, хоче додати до своїх лав страшного терориста і вбивцю на прізвисько Чорний Жнець. Тож, підписи були. Тепер злочинця піддадуть перекуванню, а Білий стане його куратором і опікуном.

Однак, якщо Жнець доєднається до команди, клопоту в самого Оене буде стільки, що годі й уявити. Майбутній куратор передбачав пору тяжких випробувань. Із соромом він зізнався собі, що трохи сподівається на диво: що злочинець закомизиться і знайде спосіб уникнути служіння, позбавивши Білого проблем і свого товариства.

Ганебна слабкість духу. Що сказала б Се?..

Се, його наставниця, яка в шість років залишилася сиротою, а в тринадцять (як тільки зрозуміла, що в неї є магічний дар) втекла від дядька – великого любителя випити й розпустити руки.

Се, яка взимку в драному пальті й напіврозвалених осінніх черевиках, без копійчини в кишені пішки пройшла половину Сірої Коси, щоб потрапити в столицю, постукати у двері Ліцею Магів і вимагати аудієнції у директора. І, почувши відмову, спокійно й твердо заявити: «Я буду сидіти у вас на порозі, поки ви не дозволите мені поговорити з тим, хто тут приймає рішення. Або поки я не помру з голоду. Й тільки спробуйте мене прогнати, я повернуся знову».

Се, яка врешті-решт домоглася, щоб директор її прийняв. І через два дні вже сиділа за партою Ліцею й виводила на папері схеми перших у своєму житті заклять…

Так, наставниця була б зараз не надто задоволена своїм вихованцем.

Оене згадав їх безкінечні сперечання. Він як міг відмовлявся від сьогоднішньої поїздки в Обитель Порядку – не бачив у ній сенсу. Але Се була непохитна. Сказала, що він має зустрітись із Женцем до перекування. «Навіщо?» – дивувався Білий. «Під впливом артефактів приборкання-підкорення і, як наслідок, під впливом твоєї особистості він буде змінюватись. Тобі корисно побачити його справжнє обличчя», – відрізала наставниця.

 

Вартовий привів Оене до невеликого приміщення, що було розташоване на мінус четвертому поверсі, й мовчки відкланявся. Білий увійшов у невелику кімнату й побачив кремезного чоловіка років п’ятдесяти, що сидів, замислившись, за грубим дерев’яним столом.

– Вітаю в підземеллях Порядку. Ви – Оене? – привітно поцікавився той. – Моє ім’я Меон. Веду справу Чорного Женця.

– Радий знайомству, – сухо відповів гість.

– Сідайте, в ногах правди не шукають.

Слідчий недбало махнув рукою в бік стільця, що стояв по ліву руку від нього. І знову заглибився у свої думки. Білий усівся на слизький дерев’яний стілець, відполірований сотнями дуп. Щоб утриматися й не з’їхати вперед, доводилось активно задіювати ноги та спину. Це тільки додавало напруження.

Бесіду з ув’язненим вирішили проводити в кімнаті зі стандартним захистом. Злочинця стримуватиме лише бляшаний нашийник підслідного, а також хела́рові браслети на руках і ногах, з’єднані ланцюгами. Хеларовий сплав був найефективнішим способом позбавити чародія можливості творити заклинання. Тож все має бути гаразд. Але Білому все одно було трохи неспокійно.

Оене зітхнув і постарався розправити плечі. Прислухався до відносної тиші всередині. Поки що йому щастить. Неслухняний дефективний дар емпатії вирішив відключитися на невизначений час, тож чужі емоції зараз не турбували Білого. Але більшість часу його внутрішній світ являв собою базар-вокзал: почуття інших людей вривалися в нього без запиту й попередження. І, що найжахливіше, Білий був абсолютно не в змозі це контролювати. Хоча як чародій – мав би.

– Він, звісно, буде блазнувати і намагатиметься вас збентежити. Не звертайте уваги, не беріть у голову. І постарайтеся розслабитись. Насправді, він далеко не такий небезпечний, жорстокий і підступний, як про нього говорять. Чутки дуже сильно перебільшені. – Слідчий бачив стан Оене і спробував його заспокоїти. – Дозвольте мені вести бесіду.

Сам Меон виглядав розслабленим і навіть трохи нудьгуючим. Занадто розслабленим і нудьгуючим для людини, яка зараз опиниться в небезпечній близькості від одного з найзнаменитіших злочинців.

Білий зітхнув (хотів тихо, повільно і спокійно, але вийшло голосно і переривчасто), і втупився на свої зчеплені пальці. І тут же підняв голову, почувши звук дверей, що відчиняються. Нервово зковтнув, постарався напустити на себе байдужий вигляд і оцінююче оглянув ув’язненого, якого ввели в камеру два конвоїри.

Жнець виявився доволі дрібної статури – як для людини, що в ближньому бою перетворює на локшину будь-кого, навіть без застосування чар і артефактів. Одним лише серпом. («Двома», – поправив себе Білий.) Худорлявий, жилавий, хоча й непогано складений. Молодий. Набагато молодший, ніж Оене його уявляв. Не виглядає на свої тридцять два. Утім, ніхто точно не знає, скільки Женцю років, його вік якимось чином визначив Меон… Смаглявий, як і всі вихідці з південних Овальних Островів. І дуже красивий. Як і всі урожденці Островів. І навіть шрами на обличчі (один різаний через усю праву вилицю, другий рваний на щелепі (з того самого боку), що губиться в сильно відрослій щетині) не можуть це зіпсувати. Довге чорне волосся, що давно потребувало миття, заплетене в косу. Обличчя сумне, погляд нерухомий. Жнець дивився на підлогу. Цьому Оене теж здивувався. Він очікував, що злочинець просто з порога почне викидати колінця.

«Ще нічого не почалося. Не варто втрачати пильність».

В’язень сів на стілець, який був приставлений до столу боком – так, що злочинцям під час розмови зі слідчим доводилося сидіти в незручній позі, постійно повертаючись і сповзаючи зі слизького сидіння. Погляду він не піднімав. Руки, скуті тонкими металевими браслетами в ланцюгах, смиренно склав на столі, долонями догори, як того вимагали правила. Рукава його тюремної роби були закатані до ліктів. Тонкі пальці ледь помітно тремтіли, видаючи чи то внутрішню напругу, чи то бажання заподіяти комусь шкоди. На правому передпліччі Женця Оене побачив розсип численних дрібних опіків, як від тонкої сигарети. При уважному розгляді вони складалися в єдиний візерунок.

На лівому передпліччі келоїдними рубцями було нанесено: «ХС-2052». Інвентарний номер. Печатка більше-не-людини, позбавленої всіх прав. Клеймо у прямому сенсі цього слова. В Обителі Порядку досі були живі деякі старі традиції. Наприклад, випалювати на руці особливо небезпечного в’язня номер розпеченим залізом. Оене коробило від подібного варварства. І він не розумів, як в’яжеться цей звичай із законами і настроями Сірої Коси, яку вважали мало не колискою істинної еталонної демократії, оплоту людських прав і вольностей на Серединному Континенті.

Конвоїри ліниво притулилися до стіни по обидва боки дверного отвору. Один попросив у Меона дозволу закурити. Меон, своєю чергою, запитав у Оене. Той пробурчав: «Угу», і конвоїр незабаром почав пускати по камері ароматний дим.

Мовчали.

Раптово в’язень підняв голову і подивився Білому прямо в очі. Той від несподіванки здригнувся і затримав дихання. Очі в Женця були яскраво-помаранчевими, як і в більшості жителів Овальних Островів. Погляд був пронизливим і абсолютно божевільним. І ще в ньому відчувались якісь відчайдушні веселощі. Бранець ХС-2052 посміхнувся одним кутиком губ і відвернувся.

– Як справи, А́йнар? – душевно запитав слідчий.

– Ваші спостерігачі доповідають вам про мої справи щодня, пане Меон-чіпкі-руки. – Жнець опустив очі, вдаючи скромність. – Що могло змінитися за ті жалюгідні години, що ви про мене не чули?

Злочинець не дуже добре говорив мовою Сірої Коси: не дотягував голосні, до того ж безбожно виводячи їх у передній ряд, занадто жорстко вимовляв приголосні, перекручував граматичні конструкції.

– Раптом тебе образив хтось, поки ти йшов сюди з камери, – слідчий блиснув цілком щирою посмішкою.

Конвоїри загиржали. Посмішка Меона стала ще ширшою. Обличчя Женця стало ще сумнішим. Він граційно привідкинув голову назад, прикривши очі. Потім раптом крутнувся на стільці, всім тілом розвернувшись до столу, зчепив руки в замок і поклав на них голову.

– Я більше так не можу… Будь ласка. Скільки можна? Я більше цього не винесу, – простогнав він.

Оене проти волі напружився. «Дорогою сюди з ним і справді могли зробити все, що завгодно. З погляду закону, він не громадянин і не людина, на нього не поширюється закон про права…»

Одним поворотом гематитової каблучки на пальці конвоїри можуть на певний час придушити такого бранця, змусивши бляшаний тюремний нашийник стиснутись. За допомогою нашийника можна змусити ув’язненого відчувати жахливий головний біль, і не тільки. Дорогою на допит вартові (якщо їм здасться, що злочинець щось задумав), можуть змусити його тіло звиватися в судомах, пустивши блискавки по ланцюгах. Можуть і по-простому розпластати на підлозі та зґвалтувати. Не можна хіба що калічити й позбавляти життя. На це має право тільки слідчий.

– У чому справа цього разу, мій хлопчику?

– Мої охоронці… – один із конвоїрів здивовано-насмішкувато підняв брову. – Вони… Вони завдають мені немислимих страждань. – Жнець картинно шморгнув носом.

– І чим же?

«Так, цей хлопець убивав людей і взагалі робив страшні речі. Але чи варто з ним – так? Хіба насилля допомогло перевиховати хоч одного злочинця?» Білий відчув, як усередині щось стискається. Він проти волі затамував подих, очікуючи на відповідь.

– Уже скільки днів, тижнів, місяців… Вони… катують мене…

– Так чим же? – слідчий був сама зацікавленість.

– Відмовою! – Жнець підняв голову, на обличчі його застиг біль. Він переводив погляд з Меона на Оене і назад. – Вони ніяк не погоджуються взяти в рот мій член!

Конвоїри заїржали в голос. Оене розчаровано видихнув і опустив кутики губ. Занадто пласка й вульгарна витівка. Він очікував від Женця чогось більш витонченого. На кілька миттєвостей злочинець навіть здався йому не таким підступним і небезпечним, як його описували численні «знаючі люди», і Білий майже повірив у слова Меона. Жнець – звичайний неотесаний матрос. Пірат-селюк.

Погляд бранця вперся в Оене, і той знову напружився і розгубився.

– Свята ковбаса! Воістину горе так горе, – зі сміхом сказав Меон, відволікаючи увагу Женця. – Хочеш, я візьму?

Конвоїри знову вибухнули сміхом, що радше нагадував гавкіт собак. Втім, він досить швидко стих. Знову повисла тиша. Жнець задоволено посміхнувся, відвернувся від столу і сів на стільці прямо. Потім трохи сповз, і тепер потилиця його лежала на спинці, поперек – на краю сидіння, дупа звисала. У такому незручному положенні він ще й примудрився закинути ногу на ногу.

– Ех, хлопчику мій, чому ти не став актором? Ручаюся, театри передралися б за тебе. Був би зараз зіркою. І тобі, і нам було б набагато менше мороки, – зітхнув Меон, і Оене чомусь здалося, що той говорить щиро.

Жнець задоволено хмикнув, але нічого не відповів.

Мовчання ставало обтяжливим. Для Оене, принаймні. Конвоїри, слідчий і в’язень, здавалося, відпочивають, занурені кожен у свої думки. Женцю набридло першому. Він скорботно зітхнув і знову втупився на Білого, схиливши голову на бік. Потім він щось дуже тихо сказав, усміхнувшись.

– Перепрошую. Я не розчув, – Оене намагався, щоб його голос звучав спокійно. Але вийшло сухо й напружено.

– Ах цей лицемірний блакитний одяг, кажу! – повторив Жнець дуже голосно. Він не вигукнув, не форсував голосові зв’язки, як це зазвичай роблять люди, які бажають додати гучності. Але голос його, сильний і об’ємний, переповнив маленьку кімнату. Трохи різануло по вухах.

«Але ж цей А́йнар справді міг би стати актором або співаком. Або оратором. Його голос без зусиль накриє середніх розмірів площу», – з подивом зазначив про себе Оене. І зрозумів, що назвав ув’язненого на ім’я. Не можна. Перед ним – злочинець вищої категорії. Він уже не людина. Він творив речі надто жахливі, щоб і далі залишатися людиною. Відтепер він просто зброя, що має служити державі, і до нього мають ставитися як до зброї, і не більше. Досвідчений диверсант і таємний убивця. Майстер серпів. І до того ж – хитрий і неймовірно сильний маг.

– Навіщо ж так кричати, виродку ж ти лихий. – Меон поморщився. Великим пальцем він злегка крутнув каблучку з гематиту, яку носив на безіменному. У всіх слідчих і конвоїрів були такі.

Жнець схопився за горло і з хрипом сповз на підлогу.

Оене стиснув руки, щосили намагаючись залишатися спокійним. Ні. Ні-ні. Він не хоче так. Він не буде так. Але раптом доведеться? Артефакти не відразу зламають дух і зітруть особистість злочинця, якийсь час він буде опиратись, і Оене доведеться його приструнювати. Білий закусив губу. Він почув, як Жнець схлипнув і закашлявся.

Відкашлявшись, Жнець розтягнувся на підлозі, розкинувши ноги, заклав руки за голову і став нахабно роздивлятися Білого.

– Айнаре, хлопчику мій, підлога холодна, застудишся.

– Ніт.

– Сядь за стіл.

– Ніт.

Меон зітхнув, неспішно піднявся з-за столу, обминувши Оене, підійшов до ув’язненого, безцеремонно згріб його за грудки і посадив на стілець. Меон був воістину ведмежої статури і на зріст високий навіть для жителів Сірої Коси, які були відомі довгалі.

– Досить мене провокувати! – Здається, благодушний слідчий починав злитися.

– Зізнайтеся, пане Меон-тверді-руки, вам усе ж таки подобається насильство. Подобається відчувати свою владу, – лукаво посміхнувся Жнець.

Меон знову зітхнув. Злість, що піднялася була в ньому, вляглась.

– Дурень ти, Айнар. Руки на стіл поклади.

Жнець підняв підборіддя й схрестив руки на грудях.

Меон укотре сумно зітхнув, але вирішив проігнорувати, і просто махнув рукою, повертаючись на своє місце за столом. Між цими двома вочевидь склалися якісь особливі стосунки, зауважив Оене.

– Отже… – бадьоро почав Жнець, але закашлявся. Потер шию, почухав шкіру, просунувши палець під нашийник. – Отже, панове, давайте до справи. – Він склав руки на животі і з цікавістю втупився в Білого, усе ще зберігаючи на обличчі посмішку, трохи відкинувши назад голову. – Чи правильно я розумію, що ви хочете зробити мене ланцюговим псом?

– Чому ж ланцюговим? – Здивувався Меон. – Зовсім навпаки. Ланцюги з тебе знімуть. Не буде й браслетів.

Жнець мрійливо посміхнувся, схилив голову на бік і провів рукою по шиї. На мить Оене здалося, що усмішка ця гіркіша за отруту. Але лише на мить. Жнець явно божевільний. Жорстокість – його друга рідна мова. Йому це зрозуміло і, чим лихий не жартує, навіть приємно. Він не здатен відчувати почуття, притаманні нормальній людині, і адекватно реагувати на біль, на приниження.

«Чи я просто хочу себе заспокоїти і наперед виправдати?.. Ні, безумовно, надлишок чутливості рано чи пізно приведе мене до біди», – похмуро подумав Оене. Він не міг відірвати погляду від шиї Женця. Під нашийником за роки вже утворився виразний слід.

– Будь ласка, давайте з цим закінчувати, пане Меон. У мене ще багато справ, – блякло проронив Білий.

Жнець хрипло розреготався. Потім знову закашлявся.

– Як скажете, пане Оене. – Слідчий покрутив на пальці гематитову каблучку. Білий внутрішньо стиснувся, очікуючи, що ув’язнений заб’ється в конвульсіях, або трапиться щось на кшталт цього. Але нічого не сталося.

– І що ж ви мені пропонуєте? – поцікавився Жнець.

– З чого ти взяв, що тобі щось пропонують? – здивувався Меон. Обличчя бранця скривилося в недобрій посмішці. – Відтепер ти будеш підкорятися панові Оене.

Жнець хмикнув і скосив очі. Слідчий навалився на стіл, подавшись до ув’язненого, і з натиском промовив:

– Ти будеш підкорятися. Хочеш ти того чи ні.

– Чому ви в цьому впевнені?

Посмішка Женця стала ще ширшою і глузливішою. У відповідь на це Меон теж посміхнувся – жорстко, але гірко. Оене аж млосно стало від цього театру гримас.

Слідчий запустив руку в кишеню і вийняв пошарпаний шкіряний мішечок. Відкрив. Вийняв артефакт. На темному дерев’яному столі заблищав райдужний вісмут, одягнений у нікелеву кольчугу. Артефакт приборкання-підкорення. Починає діяти одразу ж, щойно його застосують до підконтрольної людини. Відтепер Білий віддаватиме накази, а Чорний Жнець не зможе їм опиратись.

Меон вийняв ще один артефакт. На столі замутнів молочний кварц, обвитий мідними зміями. «…У поєднанні з артефактом підкорення, ламає дух і стирає особистість…» – перед очима Оене постали рядки з підручника. Це артефакт повільної, накопичувальної дії, і перекований не одразу відчує наслідки його роботи. Але поступово, місяць за місяцем, його особистість буде розсіюватися, згасати. Артефакт з часом виточує з підконтрольного іншу людину. Яку – це несвідомо визначає куратор-опікун, хазяїн перекованого.

«Цікаво, як це, – бачити, що з кожним днем ти зникаєш, розчиняєшся, ніби в кислоті? І всередині тебе з’являється інша особистість – слухняний виконавець. Він не думає і не відчуває. Поступово втрачає інтерес до всього, що раніше було дорогим. Така собі розтягнута на місяці внутрішня смерть. І найстрашніше – у тебе буде повно часу, щоб усвідомити і спостерігати це. Як воно – переживати подібне? Напевно, це викликає такий жах, що можна збожеволіти».

Поглянувши на артефакти, в’язень спробував вичавити чергову мерзенну посмішку, але кутик рота зрадницьки смикнувся. Не встигнувши народитися, посмішка одразу згасла, обличчя закам’яніло. Оене відчув напад жалю. Скоро злочинця повезуть на перекування, йці два артефакти вживлять у його тіло. Під впливом магії вони розпадуться на частинки, переплітаючись із духом і плоттю злочинця, і витягти їх буде вже неможливо. Витягувати буде просто нічого.

перекування не можна скасувати, пом’якшити або повернути назад. Не буде вороття. Нічого вже не можна буде виправити – як для самого злочинця, так і для людини, яка стане його опікуном. Двоє будуть зв’язаними навіки.

Жнець прикрив очі.

– Ви стрибнули вище голови. Я здивований. Не думав, що Сіра Коса визнає такі обряди. Ви ж порушуєте власні закони. Чи буде результат вартий усіх цих старань?.. – Голос бранця втратив колишній об’єм і зараз звучав пласко й тьмяно.

– Ти мене дивуєш, хлопчику мій. – Оене почулося, чи голос Меона справді має відтінок смутку? – Я думав, у тобі вже не залишилося ні краплі наївності.

Жнець проігнорував коментар слідчого і впритул втупився на Оене. Білому здалося, що важкий погляд помаранчевих очей фізично вчавлює його в незручний стілець.

– Такий молодий… Цікаво, що такого ти накоїв, що вони вирішили пожертвувати тобою?

– Досить! – гаркнув Меон, ляскаючи долонею по столу.

Білий здригнувся, і, ніби чекаючи сигналу, його чутлива душа відчинила стулки. Неслухняний дар прокинувся. Почуття оточуючих людей влились в Оене, і він до судоми стиснув сидіння стільця, бо втратив можливість дихати.

Білий відчув, як Женця розриває на шматки від задушливої туги й страху, що переповнили його. Відчув, що Меону дуже боляче і дуже шкода, що він хотів би це зупинити – все, що відбувається з Женцем, – але не може, не має права… Знає, як. Вміє. Уже робив це раніше, можливо, для когось іншого. Але не зробить цього для Айнара з Овальних Островів, навіть знаючи, що бездіяльність буде фатальною для одного з них, або для обох одразу. Бо Меона гне до землі якась інша сила, немов тяжка давня клятва.

«Хто ж вони один для одного? Що їх пов’язує?..»

Навіть нудьга конвоїрів – таке невинне, на тлі всього іншого, почуття, – і та зараз була нестерпною.

Інша внутрішня сила Оене піднялася і біснувалася всередині розлюченим вихором. Величезна пружина, що зазвичай перебуває під постійним тиском. Спляча до пори до часу. Щоб іноді, в найбільш незручний момент, спробувати повстати проти обмежень і розпрямитися. Його інший дефективний дар.

Білий несвідомо потягнувся до хеларових браслетів на власних зап’ястях. Як завжди в такі хвилини, метал здався йому розпеченим. Хотілося зігнутись навпіл і закричати. Добре, що вчені винайшли хелар. Інакше некеровані маги – як їх іще називали, Білі Тіні – під час нападів руйнували б усе навколо своєю дикою неконтрольованою силою.

Оене відчув, що більше несила йому терпіти все, що відбувається. Його підвищена чутливість вимагала відпочинку, і негайно.

Білий рвучко піднявся.

– Дякую вам, пане Меон. Я побачив усе, що хотів. Покладаюся на майстерність стражів Порядку.

Оене кивнув слідчому, зробив знак конвоїрам, щоб ті відчинили двері, і майже вибіг геть.

 

* * *

Оене очікував побачити Меона, але їх зустрів якийсь хлищ, який з порога почав дратувати хижою манірністю і зарозумілістю. Хлищ був увесь якийсь тонкий, вертлявий: вузька голова на рухливій шиї, худе тіло, що, здавалося, увесь час вигиналося, як у змії чи ящірки. Невпинно ворушилися довгі черв’яки-пальці, що гралися зв’язкою артефактів-брелоків.

– Боес із Дому Прудконогого Собаки. Слідчий Відділу Твердої Руки.

– Се з Дому Дубового Листа.

– Оене з Дому Білої Тіні.

Білий і Се увійшли в кімнату, обвішану артефактами і заставлену незатишними металевими столами. На одному з них вони побачили Женця, побитого в котлету. Поруч метушилися чоловік і жінка в спецодязі. Злочинець був непритомний, у нашийнику підслідного і в хеларових ланцюгах. Лежав голим просто на металі, який ніхто не спромігся навіть простирадлом накрити. Довге глянцеве волосся було розпущене і драматично звисало зі столу. На обличчі злочинця застигла гримаса болю. Оене в хворобливій цікавості прикипів поглядом до тіла, вкритого татуюваннями. Цікаво, в яке саме місце вплавлені артефакти? Які залишилися після цього сліди? Але Білий бачив тільки сліди старих бойових шрамів.

Се незворушно глянула на ХС-2052. Потім підняла важкий погляд на хлища.

– Чому перекований у такому стані? – здавалося, від крижаного тону Се вимерзне все крило будівлі. Двоє в спецодязі проти волі застигли, випроставшись. На противагу вертлявому слідчому, Се стояла прямо і нерухомо, склавши руки за спиною. Здавалося, її не в силах зігнути навіть маленький смерч, викликаний до життя магом вітру.

– Намагався втекти, – хлищ незворушно знизав плечима.

– У магів, які супроводжували перекування, не знайшлося інших заклинань, окрім «молота і дубини»? – коли Се того хотіла, вона могла у зарозумілості та сарказмі змагатися з ким завгодно.

– Пані Се, іноді в нашій роботі більш ефективними є простіші методи. Ви ж в курсі рівня його сили? – хлищ кивнув на Женця.

– Я в курсі. Здивована, що не обізнаний був Відділ Твердої Руки, який не виділив достатньо сильних чарівників для нагляду. Чи у вас таких немає? – Слідчий скривився. Напевно зробив уявну зарубку: «За нагоди вмакнути в лайно цю уїдливу хвойду». – Ми хотіли якомога швидше залучити перекованого до справи. Але ви зіпсували нам інвентар. Якщо ви ламатимете зброю ще на етапі її виготовлення, нам нічим буде воювати, пане слідчий. Мені доведеться доповісти про інцидент.

Хлищ із Дому Прудконогого Собаки знизав плечима, мовляв, як завгодно.

– Пане Оене, пані Се, залишаю вас під опікою наших працівників, – двоє в уніформі синхронно кивнули. – Вони закільцюють зв’язок. Якщо виникнуть проблеми з перекованим, повідомте слідчого Меона, – сказав хлищ, недбало кинувши Оене зв’язку з артефактами. Той не очікував. Незграбно спробував зловити, але не зміг, і важка зв’язка глухо брякнулася на кам’яну підлогу. – Всього найкращого, панове.

– Пане Оене, прошу вас присісти, – Жінка вказала рукою на стіл, що стояв по сусідству з тим, на якому лежав Жнець.

Оене, який почав мандражувати вже біля входу в будівлю, тепер затремтів, як осиковий лист на шквальному вітрі.

– Закатайте рукав. Вище. Ось так.

Чоловік мовчки примотав до руки Білого кілька артефактів, знятих зі зв’язки Боеса. Оене був настільки збуджений, що навіть уваги не звернув, що це за штуки, хоча його основною спеціалізацією були саме магічні артефакти, і зазвичай Білий з прискіпливим інтересом вивчав будь-яку магічну дрібничку, що траплялася йому на очі.

Жінка тим часом підійшла до тіла Женця і точними рухами вирізала невеликий квадратик шкіри з лівого передпліччя. Дихнула недбало вогнем, щоб кров запеклася.

Білого замутило. Не те щоб він боявся крові й нерухомих тіл, але загальна обстановка і те, як співробітниця Порядку поводилася з тілом… З живим тілом…

– Простягніть руку.

Вона приклала квадратик шкіри до лівого передпліччя Оене, приблизно в тому місці, звідки вона була зрізана в Женця. Чоловік клацнув пальцями. Запрацювали артефакти. Руку пронизало спочатку розрядом струму, потім обпекло жаром, потім лютим холодом. Легке секундне запаморочення.

– Готово. Можете вставати.

– І це… все? – Оене розгублено обмацував руку. Шматочок плоті Женця приріс до його передпліччя, ніби рідний. Не залишилося ні шраму, ні відмітини. Тільки смаглявий колір виділяв цей клаптик.

– Так. Тепер зв’язок закільцьовано. Вітаю, він ваш. – «Порядниця» недбало кивнула в бік нерухомого Женця. – Забирайте.

– І як же ми його заберемо? – долучилася до розмови Се. – У вас є… щось на кшталт послуг доставки?

– А ви хіба не приготували засіб транспортування?

– Взагалі-то ми думали, що перекований піде звідси своїми ногами, – уїдливо підняла брову наставниця Білого.

«Порядник» байдуже знизав плечима.

– Спати йому залишилося години три-чотири. Можете почекати – і тоді він дійсно зможе піти звідси своїми ногами.

– Ми не можемо чекати, – у голосі Се зазвучав метал.

– А в нас немає послуг доставки, – байдуже відповіла «порядниця». – Прошу вибачити, у нас повно справ.

Двоє в уніформі вийшли.

Оене і Се перезирнулися.

– Зараза! – вилаялася наставниця.

– Гаразд, доставимо самі.

Оене підійшов до Женця й обережно закинув тіло собі на плече. Жнець виявився важчим, ніж Білий міг би подумати. Але високий Оене, якому непритомний урожденець Островів ледь дістав би маківкою до плеча, не надто перепрацьовував.

– А ти казав: «навіщо так багато тренувань»… – посміхнулася Се. – Ось навіщо! Кожен воїн повинен сам носити свою зброю.

Оене проти волі посміхнувся їй у відповідь, хоча обставини були не з веселих.

У самоході, який повіз їх у квартиру Білого, Се сказала:

– Перше, що я рекомендую тобі зробити, коли він прийде до тями, – заборонити будь-які спроби позбутися нашийника. І не раджу тобі його з нього знімати. Ніколи. І надягни каблучку. Вона має висіти десь серед цієї зв’язки.

– Хіба недостатньо артефакту підкорення?

– Що прямо не заборонено, то нібито дозволено. Іноді тобі доведеться його осаджувати, особливо спочатку, тому що вибудувати стосунки підпорядкування з перекованим – це довгий і непростий процес. Жнець буде шукати лазівки. Тому друге, що я рекомендую тобі зробити: якомога раніше накласти щонайбільше заборон і дати щонайбільше вказівок. Він робитиме не те, чого ти хочеш, а те, що ти йому накажеш.

Оене кивнув. Він почувався пригніченим. У знемозі він відкинув голову на теплий підголівник самохода, але тут же підхопився. Самоходи навіювали йому потойбічний глухий жах, і водночас почуття бридкості й відрази. Усе нутро Білого протестувало проти поїздок на цих механізмах, і зазвичай він волів користуватися ногами або їздити верхи на ящурі. Самоходи були живими. Умовно. Величезний клубок плоті, з повною відсутністю свідомості, який прийняв форму закритого воза з кістяними колесами і щупальцями.

Оене відчував, як ритмічно напружуються і розслабляються величезні м’язи живого механізму, і бажав якомога швидше опинитися вдома. З Женцем на руках, з яким він не знав, що робити.

 

Жнець почав приходити до тями лише через кілька годин. Весь час, поки він лежав у непритомному стані, Оене в заціпенінні просидів біля його ліжка, не в силах навіть поворухнутися.

Білий часто намагався уявити собі, на що це буде схоже – його нове життя зі «зброєю» під боком. Але на ділі все виявилося зовсім не так, як в уяві, починаючи від образу самого ХС-2052.

Ось був собі страшний-жахливий Чорний Жнець, жив-поживав у своїй хеларовій труні, у глибокому підземеллі Обителі Порядку. Можливо, від нічого робити впивався спогадами про те, як порізав ту чи іншу людину, як підірвав завод або корабель, як сприяв громадянській війні. Плекав кровожерливі плани втечі й помсти. А потім у його тіло вплавили чужорідні предмети, назавжди змінивши його життя. Зв’язали душу і плоть. Запустили невблаганний механізм руйнування особистості. І тепер він лежить перед Оене і не викликає нічого, окрім жалю і співчуття.

Як йому було під час перекування? Адже тебе, можна сказати, розбирають на частинки і збирають заново. І за правилами під час процедури «об’єкт» має перебувати у свідомості. Як Жнець зміг усе це витримати? Напевно, це нелюдський біль. І нестерпний жах.

Оене в розгубленості розглядав 2052. Контури худорлявого тіла виділялися під ковдрою якось надто зламано. Загальну нерухомість порушувало тільки нерівне рване дихання, що змушувало грудну клітку з останніх сил здійматися, щоб за кілька миттєвостей знесилено впасти з тихим хрипом. Виснажене смагляве обличчя вкривала така блідість, що воно здавалося майже сірим. Під очима залягли глибокі тіні. Чорні, до неправдоподібності густі вії та смолянисте волосся, що розкинулося по подушці, робили образ ще більш трагічним.

Раптово Жнець схлипнув, тілом пройшло тремтіння. Оене аж підскочив на стільці. Коли трохи заспокоїлося серце, – потягнувся й обережно перевірив цілительські артефакти, намагаючись не надто турбувати перекованого. Встав, зробив кілька кіл кімнатою. Сів назад, у хвилюванні заламуючи пальці.

Тим часом, Жнець подавав усе більше ознак життя. І всі вони дуже турбували Білого. Дихання Чорного стало надривним, руки судомно стискалися в кулаки, схлипи ставали дедалі гучнішими… А потім різко припинилися, ніби Жнець остаточно прокинувся, усвідомив себе і силою волі приборкав страждаюче тіло. Разом зі свідомістю прокинулися й емоції. І коли Білий їх відчув, то не зміг стримати сліз – настільки темними й жахливими були почуття, що розривали душу 2052.

Увійшла Се, яка залишилася в Оене вдома, щоб поспостерігати й надати допомогу. У руках у неї була фляга і склянка.

– Айнаре? Ти прокинувся?

Жнець застогнав і згорнувся клубочком, не розплющуючи очей. Обійняв себе за плечі. Пальці на руках нервово сіпалися. Самого Женця трясло.

В Оене стиснулося серце. Він хотів якось допомогти, полегшити страждання. Але зробити нічого не міг, і почуття безпорадності давило. Цілительських здібностей він не мав, а артефакти лікування, схоже, допомагали мало.

– Я принесла відвар, який полегшить твій стан, – звернулася Се до перекованого. – Коли зможеш встати, я наллю. Рекомендую не зволікати з підйомом: довше лежиш – довше болітиме.

Се не була теплою людиною. Правду кажучи, Оене вважав її сухуватою, часом навіть холодною. Але жорсткою і бездушною вона теж не була, і до людей ставилася зі спокійною дружелюбністю. До тих, які, на її думку, гідні були називатися людьми. Мабуть, Чорного Женця (вбивцю-різника, диверсанта й терориста) вона вважала гідним.

Тому слова, які вимовила Се, і які в устах іншої людини звучали б неприємно, в її устах звучали підбадьорливо. На південця це подіяло. Він сів на ліжку, так само стискаючись в клубочок. Нерухомий погляд його дивився кудись крізь підлогу. Се хлюпнула з фляги у склянку, подала перекованому. Той насилу випив, закашлюючись від кожного ковтка. Повернув склянку і вже знову збирався лягти.

– Почекай, – м’яко промовила Се. – Ти маєш випити всю флягу.

Жнець не заперечував. Було видно, що йому боляче ковтати, але він пив. З кожною склянкою – дедалі жадібніше і жадібніше. «Як перевірити, чи не тисне йому нашийник?» – у хвилюванні подумав Оене. Весь інструктаж вилетів у нього з голови.

– Чому ти кашляєш, коли п’єш? Тобі тисне нашийник? – Се не витрачала час на порожні роздуми.

Жнець поклав руку собі на шию. Негативно покрутив головою. Дуже обережно й повільно.

– Цей відвар допоможе від головного болю і від ломоти в тілі. Як ще ми можемо полегшити твої страждання?

Жнець заперечно повів головою.

– Тоді спи. Я й Оене будемо поруч. Якщо тобі щось знадобиться, дай нам знати.

Жнець злегка кивнув і ліг.

Оене відчував страшну ніяковість. Навіть боязкість. Він не міг себе змусити заговорити з перекованим. «Рано чи пізно доведеться. Це ж моя зброя. Не потрібно перевалювати відповідальність на Се», – подумки вилаяв себе Білий.

 

Загалом, ув’язнені дуже важко переносили перекування. Лихоманка, яка виникала після обряду, приносила сильні страждання: біль у м’язах, сильний озноб, судоми. Багатьох било по почуттях. Колишні в’язні бачили кошмари, від яких підскакували на ліжку з диким криком. Відмовлялися від їжі. Намагалися вбити себе або когось із оточуючих…

Три дні минуло відтоді, як Оене привіз перекованого ХС-2052 з Обителі Порядку. І за ці дні він досхочу наївся його туги за втраченим майбутнім, болю за минулим, безвиході, бажання померти, що вступало в протиріччя з якимось обтяжливим і незрозумілим Білому почуттям обов’язку. Оене готувався до того, що під його владою опиниться дикий демон, що спраглий крові, садист-вбивця, який художньо і з фантазією потрошив своїх жертв. Але виявилося, що в його ліжку спить простий смертний, який відчуває прості людські страждання і бажає спокою. Бажає звільнитися від болю – тілесного і душевного.

Білий, як міг, намагався полегшити стан Женця. Але навіть відвар Се не надто допомагав. Перекований згорнувся клубком і трясся в ознобі, періодично схлипуючи. Йому було так погано, що Оене хотілося обійняти його і завити, як виє собака над помираючим дитинчам.

Періодично Чорний Жнець упливав із цієї реальності. Тоді його тіло трохи розслаблялося, зате страждання ще сильніше затискало в лещата свідомість Чорного. У такі моменти Білий не відчував, що відбувається в душі в його підопічного (і малодушно дякував за це Джерелам). Але судячи із зовнішніх ознак, це було болісно. Південець практично ридав без сліз, у розпачі водив рукою по простирадлу, ніби намагався знайти рятівну соломинку, за яку міг би вхопитися і перестати тонути у в’язкому жаху й болю.

У якийсь момент Білий не витримав: осмілів і взяв Женця за руку. І здивувався. Оене не знав, як ця проста дія спрацювала, але вона спрацювала. Тремтіння стало меншим, схлипування стали рідшими. Чорний стиснув його долоню майже до болю, але Білий не був проти.

Оене не пам’ятав, скільки тривав їхній контакт. Але коли перекований знову почав прокидатися від хворобливого забуття, то прибрав руку.

Часом ХС-2052 підхоплювався на ліжку, закидаючи голову і до крові кусаючи губи. Він судомно хапав ротом повітря і чіплявся собі в плечі так, що на руках виступали вени.

«Якщо на нього так діє мій дотик, то, може, варто спробувати…»

В один із таких жорстких моментів Оене обійняв підопічного. Він відчув, як Жнець зіщулився в його обіймах і, здавалося, перестав дихати. Але потім здався. Опустив голову опікуну на груди й заплакав. Він плакав довго, ридма. І Оене – разом із ним. Нарешті, дихання Женця вирівнялося. Білий відчув, як розслабляються закам’янілі м’язи. Нарешті, перекований заснув у його обіймах. Це був його перший нормальний відпочинок із дня перекування.

«Ув’язнений з інвентарним номером ХС-2052. Зброя, що має служити державі. Ніхто більше не бачить у тобі людини», – з гіркотою подумав Оене і погладив південця по плечі. Він раптом гостро відчув, наскільки Жнець тепер беззахисний. Скутий магічними путами, які зможе розірвати тільки смерть, він тепер повністю залежить від його, Білого, доброї волі.

Оене неусвідомлено обійняв свого підопічного ще міцніше. Сплячий Жнець відчув його рух і відгукнувся на обійми. Притулився тісніше, вогнем лихоманки обпалюючи Білого навіть через сорочку. Оене обережно погладив худу голу спину, мимоволі перераховуючи хребці. Запустив руку в розкішну чорну гриву, перебираючи в пальцях важкі пасма. Чорний видав легкий подих і злегка повернув голову, підставляючись під ласку.

«І як я зможу тобі щось наказувати? – гірко всміхнувся Білий. – Усе, що я хочу з тобою зробити, – це обійняти міцніше і стояти на сторожі твого сну, щоб жоден кошмар не посмів тебе потривожити». І нехай Жнець, найімовірніше, відштовхне його, коли прокинеться, Оене може подарувати йому хоча б кілька годин спокійного сну.

Білий обережно, намагаючись не розбудити підопічного, опустився разом із ним на ліжко, підклавши свою руку Женцю під голову. Поправив ковдру. Міцніше притиснув до себе південця, який здавався зараз особливо тендітним і беззахисним. Відчув, як гаряча маленька долоня знайшла його руку і лягла зверху.

Оене з подивом зазирав у себе і не міг зрозуміти, звідки в його серці взялася ця ніжність. Ще й до жорстокого перекованого злочинця, яким був Чорний Жнець. Це було щось не з цього світу, непідвладне звичайним законам функціонування людської душі. Воно не мало логічного пояснення. Так, Білий – добра людина. Дуже самотня людина, недолюблена, готова горнутися до будь-кого, хто не відштовхне. Але ж не настільки! Ці аномальні й загадкові почуття наче проростали з минулих життів Оене… якби ті життя існували, у що він не вірив.

Усередині раптом промайнуло ще дещо незвичайне і вкрай дивне: думка, що через якийсь час Білий дізнається істинну причину, і що ця причина значно складніша, ніж він міг би собі уявити. Відблиск цього знання пролетів перед очима Оене – і тієї ж миті щез.

А що, це могло бути і передбачення. У Білого ж трошки є дару провісництва. Хай небагато, хай той дар неповноцінний, але ж він іноді пророкував певні речі. «Жахливі речі!» Перед очима вкотре встав трагічний випадок, який зруйнував його життя, але Оене постарався відігнати згадки про моторошне і болюче.

А потім він провалився в сон – такий глибокий, що виринути з нього вдалося лише пообіді наступного дня. Розплющивши очі, він побачив, що знову прийшла Се. Оене обережно вибрався з ліжка. Жнець продовжував спати. Дихав він спокійно й рівно.

– Дивлюся, твоєму підопічному стало краще, – сказала наставниця, коли вони вийшли на кухню. – Ти погано виглядаєш. Думаю, тобі потрібно розвіятись. Я побуду з Айнаром.

І мало не силою виштовхала учня з дому. Якби не Се, Білий нізащо не залишив би Женця одного.

 

Дорогою до тренувального залу Ядра Оене не міг позбутися гнітючих думок про Чорного. Він ніби й розумів, що кривавий злочинець має отримати відповідну кару за свої діяння. Але день за днем бачити страждання (і відчувати своїм магічним даром деякі з них) – це мало кого може залишити байдужим.

Білий згадав, як кілька разів намагався переконати Се, що йому, Оене, необхідне перекування. Що це єдине, що може зробити його нормальною людиною: якщо він сам не в змозі контролювати свою магічну силу, то вісмутовий артефакт і воля хазяїна вже точно зроблять свою справу.

– Ні, тобі це не потрібно, – наставниця твердо трималася своєї думки. – Це зупинить твій розвиток. Будучи перекованим, ти ніколи не навчишся істинно володіти собою. Ти ніколи по-справжньому не навчишся жити поруч із людьми.

– Але якщо я буду перекованим, то мені й не доведеться вчитися!

– Отож-бо й воно!

Білий досі не міг зрозуміти, чому Се обрала його. Чому взялася навчати й наставляти того, кого вважали безнадійним. По-справжньому навчати, а не тільки як живий повідець і нашийник для Женця. Чому стала, по суті, його опікуном. Він досі не міг позбутися відчуття загубленості, він досі нібито спостерігав плин життя, залишаючись на березі. Типове відчуття для тих, хто багато років провів в ув’язненні, далеко від людей і подій. За три роки він мав би вже знайти землю під ногами, намацати внутрішній стрижень. Але не міг.

Так, вже три роки минуло з того часу, як його витягли з похмурого полону Лікарні й віддали під заступництво молодої, але амбітної Се. Його вчителька була суворою і вимогливою, але доброю, вона його багато чого навчила. Але Оене все ніяк не міг пристосуватися до цивілізованого життя. Навчився вдавати, що влився в соціум, що знайшов своє місце. Але знав, що насправді не наблизився до цього ні на крок.

Оене вкотре подумав, що йому не місце в Ядрі. Навіщо службі розвідки здався емоційно нестабільний маг, який не в змозі контролювати свій дар?

«Тому, що такого мага не шкода списати на видаток».

Оене не був ідіотом, хоча й часто себе так називав спересердя. І підозрював, що зараз виконує те, навіщо його повернули у світ. Бути опікуном перекованого – справа клопітка. Особливо якщо чародій, з яким тебе зв’яжуть магічні узи, – Чорний Жнець. Він – зброя. Оене – рукоять цієї зброї. Рука, яка цю зброю направлятиме, сидить десь у кабінетах Управління зовнішньої розвідки.

 

Оене увійшов до тренувального ангару. На душі було кепсько, і Білий сподівався трохи розігнати внутрішню темряву фізичними вправами. Відключити голову й почуття, і дозволити тілу бити, колоти й різати. Занадто багато думок за останні три дні. Занадто багато переживань.

Він навіть розігріватися не став, хоча це й загрожувало травмами. Відразу схопився за ніж і почав кружляти навколо тренувального манекена. Емоції вимагали виходу, і вправи зі зброєю цей вихід давали…

Білий продовжував бити опудало, поки спазм м’язів плеча не став нестерпним. Він зашипів і почав розтирати плече.

– Перетренованість не додає майстерності, це лише сповільнить ваш прогрес. Відпочинок – не менш важлива частина розвитку, ніж тренування.

Оене зі злістю обернувся до розумника. Біля входу в малий зал стояв високий молодий чоловік зі світлим волоссям і темними очима, які бувають в острівних жителів Коси.

Урожденці Сірої Коси не були вродливим народом (на відміну від, скажімо, жителів Овальних Островів, де будь-який пірат з лиця й тіла прекрасний, як благодать небес). Рослі – так, сильні – так. А ось із красою якось не склалося.

Але цей хлопець… Він був просто диво! Статура – ну просто ні до чого причепитись. У міру широкий ніс із легкою горбинкою, прямі брови й квадратне підборіддя (Оене одразу захотів собі таке саме; його власне дещо худорляве трикутне обличчя йому не дуже подобалося) робили хлопця схожим на стародавню статую Переможця. Світле волосся, підстрижене досить коротко як для жителя Сірої Коси, було абсолютно прямим і лежало ідеально. Мрія Оене, який уже замучився вкладати своє злегка хвилясте волосся, яке стирчало в різні боки: ну ви вже або завийтесь нормально, або випрямтеся, а не щось середнє!

Білому відчайдушно бракувало краси в навколишньому світі, тому він, знаходячи візуальне джерело, просто-таки пив його очима.

«Я пропустив появу людини за моєю спиною, – повернув він себе в реальність. – Жоден нормальний боєць такого б не допустив. Фатальна помилка».

– Здається, ми з вами не знайомі, – відповів Оене різкіше, ніж слід було б. Він почувався одночасно злим на себе й розгубленим від раптового контакту. Білий був сором’язливим, і йому не надто добре вдавалися нові знайомства.

– Ло́ем із Дому Дубового Листа. Вогонь-Вогонь. Нещодавно перевівся з Управління Ядра на острові Ом.

– Приємно познайомитися, пане Лоем. Моє ім’я Оене, я з Дому… – Білий зам’явся. У тому, що він не любив знайомитися з новими людьми, була частково причиною його приналежність. Він ненавидів називати ім’я свого Дому. Хоча… Оене кинув погляд на свої руки із закатаними рукавами. Незнайомець напевно помітив хеларові браслети на його зап’ястях. – …з Дому Білої Тіні. Повітря-Повітря.

– Прошу вибачення, не хотів вам завадити, – миролюбно відповів Лоем, підходячи до Білого.

Красунчик зупинився за кілька кроків. Достатньо, щоб в Оене по ребрах пройшов знайомий лоскіт: два маги зустрілися й відчули один одного.

– Вам потрібен цей манекен? – Білий був збентежений, тому тримався напружено, відповідав надто похмуро.

– Ні. Я просто вирішив підійти до вас. Подумав, що вам не завадила б допомога.

– У чому саме? – дедалі більше злився на себе Оене. Він і так не любив себе за те, що все життя був гіршим за інших, і навіть близько не дотягував до мінімального рівня майстерності, який сам для себе визначив. А коли йому вказували на його безпорадність (на його думку, наприклад, пропозиція допомоги була саме таким актом), Білому ставало зовсім несила. До того ж, це так неприємно – виглядати невмілим перед чоловіком, який тобі сподобався.

– Ви мені дозволите попрацювати над вашим плечем? Я вивчав тілесні техніки. Я, щоправда, мало практикував після цього, але був одним із найкращих студентів на курсі.

– Я вдячний вам, пане Лоем, але я б не хотів зловживати вашою добротою.

«Та відв’яжися ти!»

Але Лоем, як на зло, був налаштований рішуче.

– Я кілька разів спостерігав за вашими тренуваннями. Ви даєте собі навантаження набагато більші, ніж вам наразі потрібно, пане Оене. Тому можу припустити, що ви, по-перше, повільно прогресуєте, а по-друге, часто травмуєтесь.

Оене хотів розвернутися і втекти, але це виглядало б безглуздо.

– Дякую, пане Лоем. Ваша правда. Буду радий, якщо ви полегшите мій стан, – погодився Білий аби зупинити цю лекцію.

Вони розташувалися на лавках, і Лоем почав розминати плече Білого. Від насолоди той аж очі заплющив. Маніпуляції красеня приносили задоволення. Терпкий біль у м’язах був приємний, і навіть рвучий біль від роботи над місцями прикріплення – теж. Утім, Лоем тут працював дуже делікатно.

– Вам дуже боляче, пане Оене?

– Не дуже, – відповів Білий і навіщось додав: – Можливо, вам це здасться дивним, але іноді біль може бути приємним.

– Згоден. Іноді біль може бути дуже, дуже приємним, – у голосі Лоема промайнули дивні нотки. Чи Білому здалося?

Коли незнайомець закінчив, Оене почувався значно краще. І майже заспокоївся. Дотики красеня мали цілющу, у всіх сенсах, силу.

– У вас є дар лікування, пане Лоем?

– На жаль, жодного натяку, адже я двічі маг Вогню. До того ж, бойовий маг.

– Тоді мушу зазначити, що ваші навички тілесних технік – вищі за всякі похвали. Мені стало значно легше.

– Я радий, що зміг допомогти. Якщо відчуєте, що ваше тіло бажає, щоб над ним попрацювали, – не соромтеся до мене звертатись.

Білий сумнівався, що красунчик з острова Ом вкладав у свої слова саме такий зміст, який вгледів його співрозмовник… Оене почервонів і опустив очі.

– Дякую, обов’язково.

Залишаючи тренувальний майданчик, Білий знав, що не звернеться до Лоема по допомогу. Хоча те, чого йому б зараз хотілося, – це ще одна порція масажу.

 

* * *

Оене вже другу ніч лежав без сну й роздумував про магічний зв’язок, що з’єднував його і Чорного Женця. Щось у ньому було… Щось таке, що робило дотики Білого цілющими для підопічного.

Коли південця починало лихоманити, коли судоми й кошмари змушували його метатися по ліжку, коли ридання відбирали подих, Оене давав йому цей контакт. І варто було опікуну обійняти перекованого, узяти за руку, або погладити, як тому ставало легше.

«Або ж справа не стільки в дотиках, скільки в тому, як саме я торкаюся?»

Оене вважав себе похмурим сухарем. І ніколи б не подумав, що його душа, що припала пилом, набула відтінку пилу, і, зрештою, сама стала пилом, здатна генерувати стільки душевного тепла.

Білий розумів, що не повинен відчувати подібне до злочинця, але нічого не міг вдіяти. Хоча й нагадував собі, що людина не існує окремо від своїх діянь. Не варто настільки співчувати тому, хто сам багато років приносив біль.

Чи… варто?

«У будь-якому разі, я не можу ставитися черство до живої страждаючої істоти, – махнув рукою Оене. – Я не зможу дивитися на нього, як на річ. Може, винен довбаний магічний зв’язок. А може, моє довбане м’якосердя. Але я не можу. Він – людина. Він – мій підопічний, який від мене залежить, і про якого ніхто не подбає, крім мене. Крапка».

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Дія першого розділу (і, здебільшого, всієї першої частини) відбувається в країні під назвою Сіра Коса (також фігуруватиме абревіатура «СК»). Столиця – місто Мере́. До складу Сірої Коси також входить острів Ом.