Загорнута в сонце

Храми, що споконвіку сповідували християнство, наклали потрійну анафему на наші почуття. Ікони плачуть, коли я виливаю їм душу. Я бачу на усіх цих образах лише одну святу. Одну єдину, хто народився з квитком до раю у руці й за відсутності гріхів, не потребує жодних сповідей. Я бачу Тебе. Ікони із зображенням чоловіків насміхаються і на їх розмитих, аморфних обличчях, клянусь, я бачила твоє відображення. Ти — моя тінь, а ікони — дзеркала. Коли ти з усіх боків наливаєш моє тіло синявою, я становлюсь, ніби потопельниця з океану — мокра, солона та щаслива. І ось коли гріховності в мені стає більше ніж крові, ти зникаєш, а святі на образах спонукають мене покинути це місце і наступного разу залишати гріхи хоча б частинами. Я нечасто ходжу до храмів, бо маю змогу поговорити з Богом віч-на-віч. Ось прокинешся і поговоримо.
Твоє густе темне волосся розтеклося моїми колінами, ніби шоколад — гаряче і солодко. Ти лежиш до мене спиною і я майже впевнена, що твої повіки зімкнуті. Але якщо навіть ти спатимеш вічно, я не забуду відтінок твоєї синяви. Я пам’ятаю його коли ти блукаєш царством Морфея і забуваю, коли повертаєшся.

Забуваю, щоб запам’ятати знову.

Я торкаюся твоєї білосніжної спини ніби вперше, але пам’ятаю кожен виступ, кожен міліметр. Ти холодна, наче ніколи не знала сонця. Я стану ним для тебе, лишень прокинься. Я зігрію тебе як світанкове проміння, як кава змертвілі на морозному вітрі руки, як пристрасний погляд, як палаючі сліди на шкірі, що їх лишив твій Колишній. Вже Колишній… Ти здригаєшся, ніби підслухавши мої думки. Це негарно, але тобі я ладна пробачити і не таке. Ти дрижиш, як і твій телефон під час наших попередніх зустрічей. Я б кинула його об стіну, але ніколи не зроблю цього з тобою.

Не кину.

Я досі не знаю чи стулені твої повіки, але знаю, що ти бачиш жахіття. Моя зіронько, я не хочу аби ти падала саме зараз. Я хочу аби ти горіла вічно, не згасала. Коли вже падаєш, виконай це моє бажання.

Ти більше не дрижиш. Твої груди лише повільно підіймаються та опускаються, даруючи мені спокій та умиротворіння. Я й надалі не впевнена, що твої повіки зімкнуті, але тихесенько нахиляюсь вперед. Мої пальці торкаються твоїх пасм, а вуста — холодного чола. От би зараз увесь світ зупинився. Просто вимер на хвилинку, почекав. Я так хочу, щоб ця мить тягнулася роками, але ось-ось ти прокинешся..

Щось міцно вчепилося за край моєї футболки. Ти повернулася горілиць і я впевнилась — твої повіки зімкнуті. На твоєму обличчі я не побачила ані краплі страху, паніки чи смутку — лише щиру усмішку. Завжди, чуєш, завжди усміхайся. Ти не чуєш. Я просто дивлюсь на тебе і сумлінно чекаю доки ти розплющиш очі. Врешті це стається і я знов припадаю своїми вустами до твоїх. Нам не потрібен кисень.

Наше кохання — Всесвіт, наш поцілунок — Космос.

Нарешті відсторонююсь, і повернувши собі здатність говорити, шепочу:

— Доброго ранку, мила.

Ти лежиш у моїх обіймах, загорнута в сонце. В черговому храмі вчетверте наклали анафему на наші почуття.