Ефларське побачення

Ех, – неуважно подумала вона, – от упало б мені на голову яблуко, може, я одразу б збагнула, що відбувається. А наді мною самі квіти…

                                                                                                -Часодії. Книга 1 – Часовий ключ

— Ну як це, не вийде? — очі Василини виражали що найбільший сум і вона була готова була розплакатися. — Але ж ми стільки часу планували цю відпустку.

— Вибач, Василино, — сумно відповіла Захарра. — Але я маю невідкладні справи у Зміулані, на жаль це займе тижні зо два…

— І мені вибач, — замотиляла крильцями фея. — Але мені також треба бути у замку і готуватися до наступних Чарувань. Я справді була б рада поїхати і хлопців взяти, але певно іншим разом.

На цьому Діана попрощалася і полетіла геть.

— Не переживай, Захарро, я справді розумію наскільки ми всі зараз зайняти, просто ми так рідко бачимось, і я… я так хотіла влаштували для нас… справжню відпустку… та ще й на Осталі… на справжньому морі… — під кінець голос Василини ладен був зірватися.

— Ми справді цінуємо це, — з легкою усмішкою відповіла Захарра. — Про таку подругу як ти, я могла б тільки мріяти.

Дівчата обійнялись і, на жаль, Захаррі вже також був час відлітати.

Так як зайнятись Василині було сьогодні нічим, вона пішла сумувати про невдалу відпустку на дах Чорнолюту. Хоч, може здатися, це не найзручніше місце для відпочинку, дівчині вдалося влаштувати там досить непогану місцину для споглядання захожу сонця.

— Привіт, Василино! — почулося десь зі сторони. — Так і знали, що знайдемо тебе тут.

Василина побачила Маара, що летів зі швидкістю світла просто до неї і Ніка, що плівся позад нього на килимку.

— Привіт, хлопці, — відповіла Василина, радіючи, що друзі, певне, прийшли попрощатися перед від’їздом. — Чесно, думала ви вже поїхали.

— Та от уже збиралися, та наші дорослі залишились поговорити і тепер хто знає, скільки нам тут ще бути, — здихнув Нік.

Хлопці сіли поруч Василини, і саме вчасно — сонце як раз збиралося ховатися за горизонт і кидало на землю останні золотисті промені.

— Шкода, що не вийде насолодитись цим сонцем на морі, — знову засумувала Василина. — Це було б так романтично… Гуляти разом на узбережжі, їсти кукурудзу і морозиво на пляжі, а тоді, коли стемніє, розвести багаття і смажити зефір…

— То ми це і тут влаштувати можемо, — втрутився в захмарні мрії Василини Маар.

— Ех, а дуже хотілося там, на Осталі, — підсумувала Василина. — Хоч я і вважаю цей замок своїм домом, та часом я так сумую за своїм містом. Я все таки виросла там і все таке. Плюс ми так давно разом не збиралися. І, якщо вже зовсім чесно, я так би хотіла влаштувати побачення з Фешем… Ми вже сто років нікуди не вибирались…

— Ой, можна, будь ласка, без романтичних подробиць, — обидвоє хлопців скривилися. А потім всі засміялися.

Сонце вже сіло і дівчинка пішла проводжати хлопців до їх карет. Тут уже стояв Феш, який напевне теж хотів попрощатися з хлопцями.

— Ну бувайте, заїжджайте ще! — з підозріло широкою усмішкою сказав Феш.

— Бувай, друже! — кинувся до нього Нік, ледве не обіймаючи. — Я буду сумувати за вами усіма, і хто знає коли ще побачимось.

— Гей, гей, ти чого це? — здригнувся Феш від неочікуваного прояву щирості від друга. — Побачимось, може через тижні два заїдемо до тебе вгості. Все тобі час, давай-давай.

Феш буквально впхнув хлопців в карети і дочекався поки вони поїдуть.

— Фу-ух, — з якимсь полегшенням зітхнув Феш і повернувся до Василини з тією ж підозрілою посмішкою. — Василино, я дещо придумав, іди зараз до своєї кімнати, там я лишив для тебе сюрприз і зустрінемось біля замкового парку о дванадцятій годині.

— Що це ти вже задумав? — зіщурилася Василина. — Не можна щоб нас хтось бачив!

— Так як твого батька та інших набридливих родичів немає, — продовжував широко посміхатися Феш. — Тобі просто треба оминути няню. І на цей раз непомітно.

Хлопець наголосив на останньому слові, певно ще пам’ятаючи минулий досвід.

Із цими словами він розвернувся і почимчикував у замок.

“І що це зараз було?” — подумала дівчинка і все ж пішла до кімнати.

Коли вона зайшла, то на годиннику була десята  вечора, час, коли пора спати, і чарівненька червона коробка на ліжку, перетягнута білосніжною стрічкою.

Саме в цей момент до кімнати постукала пані Фіала, тож не маючи часу на оглядини, дівчина швидко заховала коробку під ліжко.

Няня прослідкувала за тим, аби дівчинка випила свій чай із тістечком, перевдяглася і лягла у ліжко, а далі, силкуючись на свою втому і ще велику купу роботи, поспішила піти.

Василина чомусь була впевнена, що няня більше не прийде, спокійно підвелася і дістала свій скарб з-під ліжка.

У коробці виявилася прекрасна шовкова сукня волошкового кольору, у тон до очей Василини. Поруч лежала записка, яка голосила, що Василина має вдягти це і приходити до парку.

“Та що ж ти таке вигадав?” — знову задумалася дівчина, але передчуваючи щось цікаве і приємне, поспішила зібратися.

Обережно вибравшись через вікно, дівчинка спустися до парку, що був трохи віддалік від замку і нагадував скоріше ліс за своїми розмірами. Виглядала дівчина просто прекрасно: сукня була їй якраз, а волосся вона заколола крабиком.

На вході до парку нікого не було, але підійшовши ближче, Василина побачила на підлозі пару стеблин конвалії і записку поруч. У записці було написано, щоб Василина йшла уперед до великого дерева. Пішовши вперед вона побачила наступні квіти і так далі. Таким чином дівчина зібрала цілий букет конвалій, і здається бачила останню квітку просто посеред галявини, яка, по її пам’яті знаходилася просто в центрі парка, але тут був лиш один ліхтар. Коли дівчина підійшла і взяла її навколо спалахнуло безліч літаючих ліхтариків, а ще замить заграла приємна інструментальна музика.

Василина обернулася і побачила Феша. Його волосся було елегантно укладено, а вдягнений він був у святковий костюм темно-синього кольору.

Василина була трохи збентежена від такого, але хлопець уже підійшов до неї, взяв з рук квіти і поклав на столик, що був тут таки поряд. Ще на цьому столику красувалися улюблені цукерки Василини і декілька видів морозива у кришталевих піалах.

— Ого, це що виходить, у нас побачення? — з подивом посміхнулася Василина.

— Виходить що так, міледі, — хлопець простягнув руку і сказав: — Чи можу я запросити вас станцювати зі мною вальс.

У Василини спалахнули щоки від такої уваги до своєї скромної персони, але вона звичайно ж погодилася. Вона давно мріяла аби Феш потанцював саме з нею, а то були вже випадки…

Підхопивши дівчину Феш закружляв її у такт з музикою, що так і линула, ніби звідусіль.

— А звідки лунає ця музика? — дівчинка не втрималася, аби не запитати.

— Наклав ефер на інструменти, а що? — з посмішкою запитав Феш.

Як не глянь, а виглядав він зараз просто, прекрасно. Ямки на щоках, що були такою прекрасною рисою його обличчя хлопця, були як ліки для душі. Дивишся на них, і здається, що проблем в житті немає. Все що треба для щастя — це Феш. Живий, усміхнений, іноді грубіянить, але вже такий рідний.

— Міледі, я боюся, ви зробите в мені дірку своїм пильним поглядом, — Василина отямилася від своїх розмірковувань.

Вона і не помітила як весь цей час уважно розглядала хлопця, обличчя якого було за декілька сантиметрів від неї. Вона вже збиралася відвести обличчя, але Феш одним обережним рухом зупинив її обличчя, наблизився так, що відстань між ними скоротилася до декількох міліметрів. Він обережно поцілував її у кутики губ, а потім, так само м’яко і обережно заволодів її губами. Його цілунки приємно обпікали, а його подих був з приємним відтінком м’яти на конвалій.

Після танців вони пішли їсти морозиво. Як виявилось, Василина найбільше любить лимонно-шоколадне, а Феш — фісташкове.

— Я почув, що наш Орден не зможе зібратися на Остальському морі разом, але я знаю, як ти туди хотіла, тому… Це було складно, але я забронював нам прекрасний готель в Одесі, куди ми з тобою поїдемо через тиждень?

— Що? — здивуванню дівчинки не було міри. — Невже ти справді зробив це для мене? Дякую!

Дівчина вже бігла обіймати Феша, який так і поїдав морозиво з приємною посмішкою.

— Так, можеш пакувати валізи…