Частина 1. Розділ 5. Дрібна сошка, п’ятий ранг

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

_ _ _

– А тепер про ще одну справу, яка тепер теж наша, – Се відкрила теку. – Раато́р Ваа́лла, громадянин Датто́ри, маг Оксамитової Ложі. Дрібна сошка, п’ятий ранг. Вогонь-Вогонь. Зараз він саме перебуває в особистих справах у Сірій Косі, приїхав два дні тому. Наше завдання: з’ясувати, чи вартий він уваги Ядра і чи вартий подальшого опрацювання. Приїжджає в Сіру Косу рівно чотири рази на рік, у перше число місяця, на тиждень (не більше, не менше). Маршрут руху зазвичай однаковий: провідати якогось Ісе́о Нем-еле́ в Лікарні Великої Милості в Деншо́, – почувши назву лікарні, Білий здригнувся і мимоволі торкнувся свого хеларового браслета. – Також пан Раатор любить посидіти в університетській бібліотеці. Іноді відвідує туристичні екскурсії по Косі. До речі, що примітно, цей його Ісео, хоч і носить ім’я, як у Сірого, не виглядає, як уродженець Сірої Коси. Можливо, нащадок іммігрантів. Йому близько семидесяти років. Він може виявитися етнічним датторцем, особливо з огляду на зв’язки з Вааллою.

– Чому саме він? Чим він попередньо зацікавив Ядро?

– Та-ак, подивимось… – Се прочісувала очима списані аркуші в теці, – Тим, що в один із минулих візитів був помічений на відкритих проповідях церковників. Їздив начебто на екскурсію в глибинку мальовничими пасторальними місцями Сірої Коси, а там якраз паства Церкви вийшла попустувати та поспівати дружно молитви на свіжому повітрі. Наш спостерігач помітив, що Ваалла виявив до цього темнолюбства, цитую: «Інтерес глибший, ніж слід було б виявити звичайному перехожому туристу». Тобто, вступав у діалоги з проповідником (привіт, преподобний Кіре́нн), цікавився іконами та іншою церковною атрибутикою, і навіть купив у церковника – очам не вірю! – ікону Пресвітлого Лама́ріє. Теперішній його приїзд до Сірої Коси знаменний тим, що він порушив свій звичайний графік візитів: Ваалла вже приїжджав сюди два місяці тому, і, за ідеєю, повинен був приїхати лише через місяць. З огляду на те, що скоро до нас завітає Єза́ріє зі своєю свитою, то активність Ваалли наводить на деякі думки.

Се і Жнець зробили майже синхронний жест, що означав замисленість. Тільки Се погладжувала підборіддя великим пальцем, а Жнець тер ніс згином вказівного пальця.

– Цей датторець часто зустрічався з Кіренном або Де́ррішем? – спитав ХС-2052.

– Не помічений у регулярних зв’язках. Один раз говорив із Кіренном, я вже про це згадувала. З Деррішем, наскільки відомо, не контактував.

– А що з тим магом з Великої Милості – Ісео Нем-еле?

Се на деякий час заглибилася в папери.

– Наші його пропрацювали. Допитували нібито у справі, що стосується якоїсь дрібної події в Лікарні. Маг, цитую, «неадекватний, насилу сприймає реальність, часом занурюється в себе і ні на що не реагує, часом проявляє ознаки старечого (або якогось іншого) недоумства». Співробітники лікарні ці спостереження підтверджують. Іноді Ісео виринає зі свого тихого божевілля, пише листи, як він сам каже, «любому вчителю», але для відправки називає ім’я та адресу Ваалли. Крім нього, ні з ким більше листування не веде, ніхто його не відвідує. До Лікарні поміщений близко шести років тому.

«Шість років? Я міг навіть зустрічатися з ним…» – Білий насупився, намагаючись пригадати, чи бачив у Лікарні Деншо когось, схожого на семидесятирічного датторця. Але нікого не згадав.

– Ким доводиться Нем-еле нашому об’єкту? – продовжував діловито розпитувати Жнець.

– Невідомо. Одне можна сказати точно: вони не родичі. Уся рідня Ваалли, навіть далека, і носа не показувала з Даттори.

Се відкинулася на спинку стільця і прикрила очі долонею.

– Наступним кроком у справі значиться: обшук у квартирі мага в Рубіновому Місті. Зараз сприятливий час. Ваалла в СК, і можна поритися в нього вдома без поспіху. Комусь із нас доведеться з’їздити в Даттору. – Наставниця підбадьорливо подивилася на Ое́не, потім підморгнула.

Білий аж рот відкрив від подиву.

– А… залучити когось із наших агентів на місці? Це ж кілька годин роботи. А ми втратимо не один день, якщо поїдемо в Рубінове, – намагався заперечувати Оене.

– Упевнена, у Ядра зараз немає вільних людей у Датторі, та й будь-де іще. Усі на вухах стоять через майбутній візит послів-церковників. У Рубіновий поїдете ви вдвох, – Се обвела поглядом Оене і Женця. – Ви ще не встигли засвітитися ніде. Місія виглядає легше легкого. Я впевнена: ви впораєтесь. А я простежу, щоб із Ваалли очей не спускали, поки він перебуває на території Коси.

– Нісенітниця. Навіщо насправді ти нас туди відправляєш? – сплеснув руками Білий.

– Це ж чудова можливість без зайвого стресу і надриву отримати хрещення першої місії! – Се аж світилася від натхнення. – Я вже котрий місяць безуспішно намагаюся домогтись, щоб тебе взяли хоча б на малесеньку виїзну справу, щоб ти почав отримувати реальний досвід польової роботи. А тут ціле відрядження в іншу країну! Думаю, за поточних обставин начальство заплющить очі на те, що ти ще курсант. До того ж, із тобою буде А́йнар.

 

* * *

Оене згинався під тягарем покладеної на нього відповідальності. Як-не-як, бойове хрещення, перша місія, та ще й без куратора! Хоча й у супроводі одного з найвідоміших (у вузьких колах) диверсантів Континенту.

Але коли корабель, що віз їх до Даттори, вийшов у Лазореву Затоку, а берег зник з очей, залишивши погляду лише небо та водну гладь, Білий забув про свої негаразди.

Оене майже ніколи не залишав меж Мере і передмість, не рахуючи пари виїзних навчань у горах. А максимум його поїздок морем – це катання на прибережній шхуні біля берегів континентальної СК і до острова Ом.

Безкраїй морський простір вразив його і привів у повний захват. Білому хотілося піднятися на найвищу щоглу і верещати від радості, захлинаючись від свіжого вітру і розмахуючи руками. Але він все ж переживав свою радість мовчки.

На відміну від Чорного. Щасливо всміхаючись, він сидів на борту, майже на самому носі корабля (що ближче до гальюну, то менше людей – так він сказав). Звісивши ноги назовні і ризикуючи опинитися у воді, він теліпав ногами з безтурботністю морського демона. Вітер доносив до Білого якусь пісню незнайомою йому мовою. «Напевно, якийсь піратський гімн Овальних Островів», – припустив Оене. Про себе він зробив зарубку: «Погортати на дозвіллі підручник з мови іннаро». Білий насолоджувався «концертом». Співати Чорний явно вмів. Володар яскравого драматичного тенора, Жнець не соромився ганяти мелодію то вгору, то вниз, часом виводячи такі рулади, яким позаздрив би і прем’єр опери Мере.

Оене вперше бачив похмурого ядучого Женця з нормальною людською посмішкою. «Мабуть, йому безкінечно сумно в Мере. Квартира-Управління-Тренувальний Зал-Квартира. Адже він народився і виріс на морі. Простір. Воля. Це я звик жити під замком».

«Зараз у Мере Чорному Женцю не більш тужливо, ніж у тюремній камері без вікон, де він просидів чотири роки. Зате перед цим як він попустував! Деякі люди цього не пережили…», – доєднався до розмови інший внутрішній голос Білого.

«Але все одно я буду з ним частіше гуляти біля моря. Айнару потрібне свіже повітря», – вирішив Оене.

Старший стюард корабля намагався приструнити колишнього пірата. З його точки зору, пасажир перебував у небезпеці та запросто міг звалитися в море. На жаль, стюард очікувано зазнав невдачі і був посланий Женцем назад на свій спостережний пост. Але літній датторець був наполегливий, і повернувся з якимось чоловіком, що вирізнявся величезним зростом, підкреслено охайним одягом і загальною підвищеною солідністю. Оене впізнав першого старшого помічника капітана, якого їм представили перед відплиттям. Разом вони почали в два голоси щось віщати південцю, який їх навіть не слухав, а продовжував виспівувати пісні.

Головстюард і старпом здивовано перезирнулись і пішли кудись у бік капітанської каюти. Білий побоявся, що в наступну ходку вони прихоплять із собою ще й самого капітана, і що в підсумку ситуація може занадто загостритися.

– Панове, – Оене виник на шляху двох-з-екіпажу. – Я розумію ваше занепокоєння поведінкою пасажира, що сидить на перилах.

Старпом насупився.

– Це абсолютно неприйнятно! – заволав головний стюард. – Він звалиться за борт!

– Запевняю вас, ніхто ще у світі не сидів так міцно дупою на борту, як мій супутник. Він з Овальних Островів, він народився і виріс на кораблі. Повірте, вже скоріше з небес спуститься Великий Птах Ме, підхопить вас у пазурі й викине за борт, аніж ця людина звалиться у воду.

– З Овальних, значить, – скривився помічник капітана і явно зібрався сплюнути собі під ноги, але вчасно згадав, що зараз він працює на солідному пасажирському судні.

– Усе одно, це абсолютно неприпустимо! – продовжував волати стюард.

Оене зітхнув.

– Мій супутник норовливий. Все одно він робитиме те, що хоче, навіть якщо його спробують урезонити силою. Поки він нікому не заважає, дозвольте йому насолоджуватись поїздкою. Думаю, ніхто з вас не хоче скандалу.

– Чому б вам не піти й не поговорити з ним? – не вгамовувався літній датторець.

– Я ж сказав: мій супутник норовливий. Мене він не послухає.

– Гаразд, пане Шааві, йдемо. Ну його, – вирішив старпом, і обидва пішли. Вітер доніс до Білого обурені голосіння стюарда.

Утім, всі дві доби морського шляху до Даттори Женця не чіпали, навіть коли він надумав розлягтися на перилах, приймаючи сонячні ванни. А часом і морські: хвилі, що вдарялися об борт, щедро поливали Чорного солоною росою.

Коли пізно вночі вимоклий, але задоволений Жнець зайшов до каюти переодягнутися в сухе, Оене ще не спав (сам не так давно пішов з палуби, якщо чесно).

– Айнаре, ти ж не впадеш із корабля у воду, чи не так?

– Ні, з чого б це? Ви ж заборонили мені тікати.

– Ну просто ти… сидиш і лежиш на поручнях… і здається, що варто кораблю хитнутися трохи сильніше, – і ти впадеш за борт… Але, будь ласка, Айнар, будь обережним, добре? Я не знаю, яким дивом ти тримаєшся. Напевно, це якийсь надприродний навик природжених моряків… Не знаю.

– Звісно, я обережний, я ж не ідіот, – засміявся уродженець Овальних Островів, дитя моря. – Я прив’язав себе до перил.

 

* * *

– Ваше ім’я?

– Сейта́р з Овальних Островів, – Жнець білозубо посміхнувся молодому прикордонникові і пред’явив документи. Прикордонник записав щось в об’ємистий зошит.

ХС-2052 доволі пристойно розмовляв датто́рі, набагато краще, ніж Оене.

– Мета поїздки?

– Торгівля, – усмішка Айнара стала ще ширшою.

– Де ваш товар?

– У надійному місці на Островах. І дуже прагне знайти нового власника тут, у Датторі.

– Кінцева мета поїздки?

– Рубінове Місто.

Прикордонник старанно записав відповіді, вивчив документи і повернув Женцю.

– Ласкаво просимо в порт Бра́нналє. Ваше ім’я? – звернувся він до Оене.

– Мо́ет Оєе́-еле́ з Дому Чисел, – представився Білий і своєю чергою простягнув папери. Краєм ока він помітив, що Жнець старанно придушує посмішку. – Я компаньйон пана Сейтара. Їду з ним у Рубінове Місто з метою торгівлі.

– Мета поїздки? – безпристрасно, немов механізм, запитав прикордонник.

Оене закотив очі.

– Торгівля.

– Де ваш товар?

– На Овальних островах.

– Кінцева мета поїздки?

– Рубінове Місто.

Прикордонник знову старанно записав відповіді, не менш старанно прочитав папери Оене від кірки до кірки, і повернув Білому.

– Ласкаво просимо в порт Браннале.

Білий і Чорний вийшли на площу перед морським вокзалом, і Оене аж спіткнувся від несподіванки. Незважаючи на ранню годину (ледь розвиднілося), над площею стояв нестерпний галас: кричали пересувні торговці, рекламуючи свій товар, хрипко сміялися над головою чайки, позаду на пристані гули кораблі, які припливають і відпливають, літали туди-назад команди матросам, підсилені заклинаннями рупора, без угаву говорили приїжджі, з усіх боків лунала лайка на різних мовах – хтось когось, мабуть, зачепив баулами. Сморід при цьому стояв такий, що хотілося зомліти.

– Злодій! Злодій! Тримайте! Він вкрав мій гаманець!

– Пахлава медова!..

– Міняю за вигідним курсом!..

– Таксі, таксі, самоходом у будь-яке передмістя!

Оене одурів. Він у житті не бачив такого скупчення людей. Кілька разів його ледь не збили з ніг, поки він озирався, намагаючись знайти напрямок. Женця він майже відразу ж випустив із поля зору.

Тут він відчув, як хтось схопив його за руку і тягне в бік. З полегшенням Оене побачив, що цей «хтось» – його супутник Чорний, і потягнувся за ним, раз у раз натикаючись на зустрічних людей та їхній багаж. З морського вокзалу натовп розтікався в кількох напрямках: від площі відходило променями шість вулиць. Жнець і Оене пірнули в найменш людну.

– Дякую. Я б не вибрався звідти. Заблукав би, здичавів, і до кінця життя блукав би серед баулів.

Жнець нічого не відповів, пропустивши подяку повз вуха. «Ну хоч гадощ ніяку не сказав, і на тому спасибі».

– До річкового вокзалу звідси приблизно година ходу, – поінформував Чорний. – Тисніть на капці, пане Оене. Наступний рейс на Рубіновий – через… – Жнець обернувся й подивився на величезний годинник, що висів над входом до морського вокзалу, – …півтори години. Хочу встигнути купити квитки.

– Звідки ти знаєш дорогу? Ти вже бував у Бранналє?

Жнець, як йому було властиво, не завдав собі труду обдарувати Білого відповіддю.

– Що тебе так розсмішило в моїй розмові з прикордонником? – у звичайний час Оене не став би чіплятися до Женця з розмовами (та й ні до кого іншого не став би, зважаючи на природну скромність і сором’язливість), але зараз він нервував, і його тягнуло побалакати.

– У вас, Сірих, бувають на рідкість кінчені й пафосні імена. Моет Оєе-еле! Пфф! Спробуй вимовити це десять разів і швидко. – Цього разу Жнець вирішив відповісти.

«Ну звісно, як сказати гадощ, – то ми завжди готові поспілкуватися», – надувся Оене і більше з Чорним не заговорював, доки вони не прийшли на річковий вокзал. До столиці Даттори ще потрібно було дістатися. На псевдо-торговців чекав довгий, у цілу добу, шлях вгору брудною річкою Лаан.

 

* * *

Розкішне Рубінове Місто, оспіване в легендах, зустріло їх галасом і смородом – навіть більшими, ніж морський порт. Після охайного Мере з його гармонійною архітектурою, чистим повітрям і неквапливим ритмом життя, Рубінове здавалося зосередженням суєти й бруду. Уже кілька століть як Рубінове Місто було центром не тільки мистецтва, магії та наукової думки, а й торгівлі. Торговий Союз далеко запустив свої щупальці в Даттору, міцно обплутавши її столицю, принісши метушню, бруд і галас. Жвавий грошовий обіг приваблював злодіїв усіх мастей, з якими внутрішня служба була впоратися не в змозі.

До столиці Даттори постійно поривалися переселенці з усіх країн. І кожна культура приносила із собою щось своє, не встигаючи (а здебільшого й не намагаючись) інтегруватися з місцевою. Ремісничі квартали переселенців з Ширста; цілі вулиці з крамничками ерейських солодощів, горіхів і фруктів; крамнички ювелірів з Те́нуї, в яких очі розбігалися від великої кількості виробів із самоцвітного каміння; нескінченні торговельні ряди зі знаменитими тканинами Ді́ри і не менш знаменитими дірськими кравцями, готовими зняти з покупця мірки буквально на ходу, – все це виростало в столиці швидше, ніж гриби після дощу в лісі.

З висоти пташиного польоту Рубінове Місто, що розрослося до неможливості, нагадувало салат, який поспіхом приготував кухар брудної харчевні, і яким знудило пристойного городянина, зважаючи на його, салату, повну неспоживність і несумісність інгредієнтів: тут шматок кров’яної ковбаси, там шматок копченої курки, тут калюжа від огіркового розсолу…

– Ненавиджу Рубіновий, – раптом заговорив Жнець, коли вони крокували до готелю. – І ненавиджу Даттору.

Оене вже встиг перейнятися схожими почуттями. До того ж, емоційний фон тут був настільки щільним, що якби Оене народився тут, він би років до десяти вже збожеволів.

Жнець і Білий оселилися у відносно пристойному готельчику, знявши один номер на двох – у найкращих традиціях скупих торговців.

Білий тут же завалився на своє ліжко, маючи намір померти. Голова розколювалася. Від чужих емоцій, яких він наївся дорогою, його нудило: клятий дар, що міг задрімати, коли йому заманеться, зараз, як на зло, не засинав ні на хвилину.

– Ну, командуйте, пане господарю.

Насмішкуватий тон Женця вивів Оене з напівдрімоти, в яку він встиг провалитися.

Білий неймовірним зусиллям волі прийняв сидяче положення. Відпив води з графина, що стояв на тумбочці. Нахилився до сумки (голова ледве не вибухнула), дістав мішечок з артефактами, відкріпив артефакт знеболення, що розрядився, наліпив свіжий. Закрив сумку.

Чорний сидів навпроти, на своєму ліжку, і спостерігав за маніпуляціями Оене з пильною увагою, схиливши голову набік і глузливо піднявши брову.

– Переодягаємося, гримуємося, і йдемо в гості, – розпорядився Білий.

* * *

Раато́р Ваа́лла займав трикімнатну квартиру в середньохорошому районі міста. Нікого не зустрівши, переодягнені й загримовані, Оене і Жнець піднялися на четвертий поверх. Чорний накинув на них звуковий щит.

– Я спробую відкрити замок, – сказав Білий, витягуючи набір відмичок і ледь не впустивши його – так у нього тремтіли руки. – Ти на варті.

Жнець вальяжно привалився до стіни.

– Добре. Але чи не здається вам, що маг, та ще й «ложечник», поставив би ще якісь захисти, крім звичайного механічного замка?

«Я дебіл», – з досадою констатував Оене.

– Так, слушно. Дякую. Тоді я на варті, – Білий зробив запрошувальний жест.

Жнець завозився біля дверей, то заплющуючи очі, то проводячи долонями по поверхнях.

– Оене, у вас є артефакт-вампір? – Білий, хоч його й било тремтіння від хвилювання, проте помітив, що Жнець уперше опустив це його єхидне підкреслене «пан».

– Хто?

– Артефакт, який розряджає інші артефакти?

– Такого не існує.

Жнець картинно витріщив очі.

– Сили Джерельні, та це ж одна з найкорисніших речей на світі! Чому його ніхто не придумав? Хоч у пограбуванні, хоч у бою… Випив енергію з бойових артефактів противника – і місиш потім його, як хочеш.

– Можливо, його просто не вдавалося виготовити. Форма здатна сприйняти і зберігати далеко не всі патерни енергії. Що із захистом?

– Я не можу його обійти або розкрити так, щоб не залишилося слідів. Ваалла використовує кілька ступенів захисту свого затишного гніздечка. Єдиний вихід – розрядити ці артефакти. Не розплести заклинання, а саме розрядити. Доведеться попрацювати вампіром самому.

Чорний сів на підлогу, притулившись спиною до дверей у квартиру Ваалли, і заплющив очі. Оене став на сторожі. Періодично він поглядав на Женця, який часом зводив брови до перенісся або стискав щелепи, мабуть, «випиваючи» якусь особливо складну ділянку. На лобі виступили бісеринки поту.

Благо, на сходах ніхто не з’явився. Лише грюкнули двері двома поверхами нижче, і кроки, що віддалялися, нагадали двом зломщикам, що будинок населений. Білий уже всі ноги собі відстояв, коли Жнець розплющив очі, встав, тримаючись за стіну, і сказав:

– Готово. Ваша черга, пане Оене.

– З тобою все гаразд? – запитав Білий. У Женця був вигляд людини, яка з похмілля розвантажила три сараї з вугіллям опівдні.

– Так, – коротко відповів Чорний. Однак, вважав за потрібне пояснити. – Інтегрувати в себе чужу енергію – завжди важко. Мені це важко особливо, бо в цих артефактах енергія Вогню.

На диво, Білий легко впорався із замками. Зломщики нечутно увійшли всередину і почали оглядатися.

– На мені кабінет. На тобі спальня. Зустрічаємося у вітальні, обшукаємо і її. Потім кухня і санвузол.

Оене обережно увійшов до кабінету. Ваалла не зашторив вікна – чи то забув, чи то не хотів показувати, що господаря немає вдома. Тож світла було вдосталь: передполуденне сонце щедро поливало вулиці світлом, безжально нагріваючи все, до чого могло дотягнутися, і поступово перетворюючи кам’яні джунглі столиці на гігантську жаровню.

Що ж, саме час перевірити теоретичні знання, які йому дали під час підготовки. Білий почав обшук, як його вчили. Схованки в карнизах для штор. Схованки у світильниках. У картинах. Вентиляційних отворах. Книгах. Висувних шухлядах. Можливі схованки, пророблені в ніжках стільців, столів, тумбочок. Відпрацювати щупом-голкою м’які крісла, сидіння стільців. Обережно простукати підлогу і стіни…

Від методичної кропіткої роботи, яка до того ж не мала залишати слідів, Білий спітнів і зняв куртку з капюшоном. Сонце нагрівало квартиру. Ще трохи – і з Білого потече грим. Оене пошкодував, що не існує у світі заклинання або зілля, яке б давало змогу набувати вигляду іншої людини. «Треба ж, понапридумували купу всякої срані. Є навіть зілля, що тимчасово збільшує розмір статевого члена. Але на щось корисне не вистачило ні мізків, ні часу, мабуть».

Він раз у раз озирався і прислухався. Але все одно пропустив появу Женця. Той абсолютно нечутно пересувався квартирою, немов був не з плоті й крові, а з чистого ефіру.

– Знайшов щось? – ледь чутно запитав Білий.

– Нічого вартісного. Навіть жодного томика еротичної поезії чи прози під подушкою, хоча зазвичай це лайно водиться навіть у священиків.

Оене мимоволі посміхнувся. Священики були предметом особливої пристрасті й ненависті Женця і, схоже, той добре вивчив їхні звички.

Білий простежив за поглядом Чорного: на письмовому столі стояла ікона Пресвітлого Ламаріє, яку Жнець, здавалося, хотів розщепити поглядом.

– Маг Оксамитової Ложі – віруючий? Дивовижно-неймовірно, – виплюнув уродженець півдня. Але тут же повернувся до справи. – Що ви ще не оглянули, пане Оене?

– Захоплююче чтиво: книги, папери, листи. Для початку я шукав схованки. Яких, мабуть, у цьому приміщенні немає.

Вони заглибилися в огляд інформаційного вмісту кабінету, намагаючись не лише знайти «щось», а й запам’ятати загалом різноманітні деталі про Раатора Вааллу, що могли б потім стати в пригоді.

Наприклад, з упевненістю можна було сказати, що маг Оксамитової Ложі – той ще акуратист. Квартира утримувалася в такому порядку, якого Оене в житті б не навів. Книги стояли одна до одної, за логічними блоками, та ще й розставлені від найбільших до найменших у кожному блоці. Блоки були підписані («історія», «магічний аналіз», «магія і людське тіло»…). Усю свою податкову історію Ваалла зберігав в охайній теці, яка теж була промаркована відповідним чином. Були підписи і на коробках для зберігання особистої кореспонденції («мама», «тато», «брат», «редактори “Магічного Вісника”» …). Листи в цих коробках були укладені настільки акуратно, що нудно ставало. Була підписана навіть коробочка з пір’ями для письма («пір’я для письма», хто би міг подумати).

– Я вже ненавиджу цю людину, – простогнав Жнець, потираючи скроню. – Як можна бути таким педантом? Б’юся об заклад, він і сцить чітко за розкладом.

Чорний порився в поясній сумці, дістав артефакт цілительства і примотав на руку. Оене бачив, що південець втомився, і що в нього болить голова. Напевно, тому з 2052 не стирчали його звичайні шипи з отрутою.

Оене відірвав увагу від напарника і взяв чергову прискіпливо запаковану коробку. Листів у цій коробці було багато, вони були щільно утрамбовані. Конвертів не було.

– Цікаво-цікаво… – пробурмотів Білий. – А навіщо це ми позбулися конвертів? – усі інші листи Ваалли зберігалися в їхніх рідних «оболонках», до блювоти акуратно розкритих.

Жнець відставив коробку з листами Ваалли братові, підсів до Білого.

Листи без конвертів не містили ні імен, ні адрес, ні конкретики. Зате були сповнені темрявою і божевіллям.

«…Тиждень тому мені покращало. Той страшний сон, що мучив мене щоночі якраз зі святкування Нового Року, більше не з’являється. Не хочу більше його бачити. Надивився. Зате тепер я дивлюся на себе з вивернутими суглобами, що повзає по пустельному місту, під палючим сонцем. Це мертве місто. Усюди розкидані камені. Я знаю, що це дорогоцінне каміння, і намагаюся взяти хоч одне – але не можу, адже в мене нормально не працює жодна кінцівка. А потім мене починає мучити спрага. Але води ніде немає. Я вмираю, я готовий пити навіть бетонну кришево, будь у ньому хоч крапля вологи. А потім приходить ніч. А з нею приходять тварі. І я вже більше нічого не бачу і не хочу. Хоча ні, я все ж хочу одного: померти. Один тільки вигляд тварей змушує мене здригатися від жаху, і я мочуся під себе. Прокидаюся – і справді мочуся. Кличу Б. Він скрушно хитає головою, а я вкотре вибачаюся за те, що зіпсував постіль. Я щосили бажаю собі смерті. Було б у мене більше мужності – я б уже давно припинив це тяжке існування…»

Усі листи від невідомого респондента були в такому дусі. Білий почав здогадуватися, від кого вони.

«…замерехтів світанок і на моєму вічно туманному і похмурому острові. Я відчуваю, що скоро помру. Нарешті. Я чекав цього так довго, і ось, нарешті, я буду вільний. Не варто сумувати за мною. Навпаки, ти маєш порадіти за свого божевільного наставника. Схоже, я відбувся напрочуд легко, хоча заслуговую на покарання набагато жахливіше, ніж мій теперішній стан…»

Цей лист був останнім, який отримав Ваалла від незнайомця, якщо судити за звичайною манерою мага-педанта розкладати листи строго за датою отримання.

– Божевільний наставник… – вголос повторив Білий.

– Вдячний учень дізнається про близьку смерть улюбленого вчителя, який сильно поїхав дахом, і мчить, порушуючи весь розклад, у Сіру Косу.

– Чому Ваалла не хоче, щоб хто-небудь дізнався, від кого ці листи?

– Можливо, магу соромно, що його вчитель причинний, – Жнець сидів на підлозі, спершись спиною на гігантських розмірів письмовий стіл, і дивився кудись крізь стіну. Оене бачив, що йому стає дедалі гірше, навіть попри артефакт. Він підповз до Женця, дістав свій запасний артефакт-цілитель і, навіть не питаючи дозволу, примотав на руку Чорного поруч із першим.

– Дякую, – дещо загальмовано буркнув 2052.

На столі, серед інших паперів, лежало сім справ у теках з емблемою Оксамитової Ложі.

– Ай-яй-яй, якщо ти маг-«ложечник», тобі не можна брати роботу додому, – протягнув Оене.

Зломщики взялися вивчати справи. Усі – завершені й офіційно закриті. І хтось «забув» здати їх в архів.

Білий сів за стіл і взяв першу зверху, пробіг очима по сторінках, списаних незвично великим круглим акуратним почерком, із сильним натиском. Було видно, що той, хто писав, не поспішав, ретельно виводячи кожну закарлючку. Ніби спеціально, щоб зручно було читати навіть іноземцю. Жодної помазки або недбало написаної літери.

Починав вести справу не Ваалла. Кривий нечитабельний почерк, дрібні каляння, помилки (які помітив навіть Білий). Прізвище діловода було викреслено – та так акуратно, що Оене не сумнівався в тому, хто це зробив. Далі йшли записи, виконані рукою Ваалли. Увагу Білого привернув запис із переліком доказів у справі. У ньому були акуратно викреслені окремі фрази і слова.

Справа про мага-самоучку (ім’я і місто також ретельно замальовані, що не прочитати). Промишляв незаконним виготовленням артефактів. Нешкідливих, нічого такого. Нічим не примітна справа – якби не викреслені фрагменти. Номер комірки, в якій зберігалися речові докази, теж був закреслений рукою Ваалли. Справу було закрито у зв’язку зі смертю обвинуваченого: самоучка загинув від власної магії в камері ув’язнення, намагаючись розчинити двері камери і вибратися. Але випадково розчинив собі внутрішні органи та кістки. Так значилося у справі, яка мала бути здана в архів ще рік тому.

Два інші зошити, які взяв Оене, також починалися записами когось іншого: нерівні, поспіхом накреслені літери, які так різко контрастували з почерком Ваали, що часом нічого не розібрати людині, яка не знайома глибоко з мовою датторі. Прізвища початкових діловодів, фігурантів справи і свідків також замальовані педантичною рукою. Як і деякі фрази, деякі докази в переліку, і також номер комірки, в якій ці докази мають зберігатися.

Білий поділився своїми спостереженнями із Женцем.

– У мене те саме, – відповів Чорний.

– Навскидь: чи є щось спільне у всіх цих справ?

– Усі ті, що я переглянув, були про незареєстрованих магів-самоучок. І всі закриті або у зв’язку зі смертю головного фігуранта, або зі зникненням його безвісти.

– Мої теж.

– Можливо, було щось ще, але я пропустив.

– Потрібно зробити виписки. Як шкода, що в нас із собою так мало паперу.

– Запозичимо у «ложечника». Він, звісно, той ще педант, але я не думаю, що він реально перераховує аркуші паперу в себе на столі.

Оене і Жнець постаралися коротко законспектувати побачене.

Ваалла розбирався з дрібними справами: незареєстровані маги-самоучки, які незаконно застосовують свої дари в неблагих цілях обману співгромадян і розкрадання майна. Місцями – згадки про дрібні бійки із застосуванням заговорених кийків. Мабуть, Ваалла був і справді занадто дрібним службовцем, якому не доручали розслідувати навіть нанесення середніх і тяжких тілесних ушкоджень.

Але що такого особливого було в цих нешкідливих, на перший погляд, справах?

– І навіщо Ваалла зберігає ці папки? Викреслив усю конкретику, молодець. Чому б не спалити справи? Це набагато безпечніше, ніж просто помалювати. Навіть більше того: це дуже, дуже підозріло.

– Помилковий слід? Ваалла знав, що комусь може спасти на думку обшукати його будинок…

– Та ну дурість. Може, просто любов до паперів.

– Або ж він просто ідіот.

– Стривайте-стривайте… Зараз… Це було десь тут… – Жнець почав порпатися в листах від незнайомця без імені та адреси. – Ось, у цьому листі. «Я переглянув те, що ти мені надіслав. Як необережно з твого боку. Усі імена та подробиці вказані на цих сторінках. Небезпечно…» – Жнець почухав ніс. – Ваалла надсилав справи своєму хворому на голову наставнику?

– А потім отримав від нього цей зворотний зв’язок, і не знайшов нічого кращого, ніж просто повикреслювати з тексту імена та деякі назви?

– Усе-таки ідіот… – протягнув Жнець, запаковуючи листи назад. – «Часом проявляє ознаки старечого (або будь-якого іншого) недоумства». А його вчитель, схоже, навпаки… Знаєте, я тут подумав: це цілком у дусі такої людини, як Ваалла, – вести щоденник. Цілком імовірно, що щоденник цей він возить із собою.

– Пропоную законспектувати також вибрані моменти з «творів» наставника. Про всяк випадок.

Білий з Женцем перевернули всі папери, книжки, скриньки, потенційні схованки; обшукали інші приміщення, але більше нічого примітного не знайшли.

– Йдемо. Не бачу сенсу стирчати тут далі.

– Згоден.

Перш ніж піти, Оене і південець ліниво посперечалися, чи варто витирати пил. Оене казав, що вони могли залишити відбитки рук на меблях, і таким чином шар пилу буде нерівномірним. Ваалла може це помітити, а цей охайний тип напевно витер всі поверхні перед від’їздом. Жнець заперечив, що якщо Ваалла і справді такий педант, яким видається, то, напевно, він зможе за загальною товщиною шару пилу дізнатися, скільки днів, годин, хвилин і секунд тому проводилося прибирання. У підсумку вони вирішили скинутися на «камінь-ножиці-папір» , і Оене виграв. Жнець наспіх витер у квартирі пил своєю ж власною курткою.

Намагаючись залишити все, як було, зломщики пішли.

– До речі, враховуючи, що наш об’єкт той ще гусак, я б про всяк випадок перевірив, чи не прикріпив він волосинку на вхідні двері, – пожартував Жнець.

Оене пирснув. Він був такий вимотаний роботою й умиротворений тишею квартири, що не відчував зараз тривоги з приводу справи. Суто жартома Білий нахилився і ретельно придивився до дверей. Ошелешено підняв очі на Женця:

– Не повіриш, тут і справді волосина… На краплях деревної смоли.

Вона була порвана, і її слід було замінити.

– Скинемося на «камінь-ножиці», хто стане донором цієї операції? – продовжував дуріти Жнець.

– Ні-ні, твоє товсте чорне волосся тут точно не підійде. Датторці зазвичай темно-русяві, і напевно Ваалла теж.

– А ваше занадто світле.

– Не надто. У крайньому разі, пан «ложечник» подумає, що це в нього рання сивина.

Южанин висмикнув волосину з голови Білого, магією Води розрідив смолу, після чого відновив структуру.

– Ну тепер уже точно підемо.

– А Ваалла не засіче твоє заклинання на смолі?

– Вплив був украй дрібним, і ефір розсіється щонайбільше за півгодини.

…Вони пройшли не одну вулицю, перш ніж Жнець почав помітно хитатися й заплутуватися у власних ногах.

– Що з тобою? – всерйоз занепокоївся Оене. Він і сам мало не падав. Втома останніх днів, емоційне місиво датторців, нервове напруження з приводу обшуку у Ваалли, нестерпна спека, від якої нікуди сховатися в кам’яних лабіринтах Рубінового…

– Мені потрібно до річки, – простогнав Жнець, і його вивернуло просто на бруківку. Благо, небагато було охочих прогулятися по післяобідньому пеклу, тож на вулиці вони були самі.

– Ходімо швидше. Знаєш дорогу?

– Не особливо. Але напрямок, – він показав убік, – приблизно туди. Потрібно вийти з міста. На міських набережних надто людно.

На той час, як вони вийшли за межі міста і спустилися до річки, Оене майже волочив Женця на собі. «Нічого, не вперше».

Дорогою Чорного знудило ще кілька разів. З видимими труднощами він зібрав вологу, що міститься в повітрі, і буквально з нізвідки плюхнув воду собі в долоні. Напився.

– Я не хочу, спасибі, – відмовився Оене від мовчазної пропозиції Женця дати напитися і йому, хоча язик майже присох до піднебіння.

Жнець пробурмотів: «Ну як хочеш», і відключився. Оене ледве встиг зловити його. За кілька миттєвостей Чорний прийшов до тями, і, героїчно відштовхнувши руку свого супутника, поплентався далі. Через кілька кварталів мало не впав знову.

…Колись велика і цілюща річка Лаан нині являла собою плавучий смітник. Оене не ризикнув би сунутися у воду, навіть якби йому пообіцяли звання повного співробітника Ядра. Хоча кого ми обманюємо: за звання повного співробітника він і не в таке лайно б поліз.

Жнець, і оком не моргнувши, пірнув у сміття. Прямо як був, в одязі (спасибі, що папери не забув викласти). Він не виринав так довго, що Білий, який стояв по щиколотку в мулі на набережній, уже почав хвилюватися. Але, на своє полегшення, через якийсь час побачив, що голова і плечі Чорного показалися над пінно-зеленушною поверхнею річки. Жнець знову пірнув. «Мабуть, у глибині вода чистіша…» Контакт із дружніми стихіями допомагав обдарованим відновити магічну рівновагу й сили. Тож Оене сподівався, що брудна рідина все-таки принесе його підопічному полегшення.

Викупавшись, південець став виглядати бадьоріше. Але брудніше. Уже майже не хитаючись, він прочвалав мулом подалі від берега, де починалася суха земля і закінчувався розсип сміття, яке виносили на берег хвилі та розливи.

– Мені потрібно трохи помедитувати, щоб остаточно укласти в собі чужорідний ефір, – Жнець говорив трохи винувато, ніби соромлячись своєї слабкості.

– Без проблем.

Чорний сів у позу зосередження під кволим деревцем, яке все ж примудрялося давати трохи тіні. Здавалося, всюдисуще датторське сонце діставало буквально скрізь. Білий, крокуючи проспектами, вулицями і вуличками, дивувався, як мало тіні примудряються давати будинки. Ніби на місто накладено заклинання максимального сонячного світла. «Дивно, адже Даттора розташована набагато північніше Сірої Коси. Але в нас немає такого посушливого літа. Напевно, завдяки тому, що СК – півострів, порізаний затоками і каналами. Море пом’якшує все».

Білий встиг зголодніти і майже померти від спраги, коли Чорний прокинувся, від своєї медитації.

– Тобі краще? – співчутливо запитав Білий. Язик ледве ворочався в роті.

– Так, краще, дякую, – відповів Жнець якось надто вже по-людськи. – А ну подивися на мене.

Оене зустрів погляд допитливих помаранчевих очей.

– Склади долоні разом. Ось так. – У руки Білому просто з повітря плюхнулася прозора рідина, і від несподіванки він ледь не розтиснув долоні. – Пий.

Оене випив. Вода була прохолодною і смачною.

– Вау, – усміхнувся він. – Це було круто.

Жнець усміхнувся у відповідь – але тут же обірвав усмішку, ніби засоромившись своєї нормальності. Натягнув свою звичайну маску холодності.

– Ходімо, пане Оене. Гадаю, у Рубіновому нам більше нема чого робити. Постараємося встигнути на вечірній рейс до Бранналє.

 

* * *

Коли вони прийшли в номер і Жнець пішов в умивальню, щоб нормально помитися, Білий взяв швидкий папір і почав писати коротку доповідь. Під доповіддю він зробив приписку, що, імовірно, найцікавіше Ваалла напевно возить із собою. І добре б на це «найцікавіше» поглянути, якщо раптом в Мере виявиться агент, у якого буде вільних кілька годин на обшук.

З умивальної вийшов 2052, позіхаючи на весь рот і витираючи волосся величезним, у його зріст, рушником. Оене саме підпалював швидкий папір над бляшаною тацею. Від дотику вогню папір одразу ж зайнявся весь, спалахнув синюватим полум’ям – і зник, залишивши по собі лише сніп блакитних іскор.

Жнець спостерігав з цікавістю.

– Це і є швидка пошта? – запитав він.

– Так. Ніколи такого не бачив? – здивувався Оене.

– Хай пробачить мій пан невігластво плебеїв, – отруйно кинув Жнець. – Швидка пошта – привілей багатих або тих, хто на службі у влади. Більшість людей про швидку пошту навіть не чули, не кажучи про те, щоб бачити або користуватися.

– Я не це мав на увазі, – спалахнув Оене. – Ну, ти – це… це ти… Ти стільки бачив…

Перекований зневажливо знизав плечима, пройшов до свого ліжка і почав одягатися.

Над тацею заголубіла завіса з маленьких іскорок, пролунав тихий тріск – і на тумбу ліг аркуш паперу.

Оене прочитав послання. «Попрацювати над Вааллою в будь-якому разі не зможемо, він уже на шляху до Рубінового. Має бути завтра до вечора. Дочекайтеся і по-тихому обшукайте».

Білий застогнав.

– Ми сьогодні в Бранналє не їдемо.

– Чому?

– На, прочитай.

Жнець пробіг очима коротке послання.

– Ну й чудово. Якраз буде час відіспатися.

– Я б поїв. А ти?

Жнець прикрив очі, прислухаючись до внутрішніх відчуттів.

– Ні.

– Тоді я спущуся в їдальню, а ти відпочивай. Я принесу тобі що-небудь у номер.

…Вони проспали весь залишок дня, і наступного дня до обіду. «Обожнюю виїзні місії. Як давно я стільки не спав», – подумав Білий.

Насправді він знав, що це лише моментне везіння. Якщо ти вирішив стати агентом Ядра, попрощайся зі сном, спокоєм і внормованістю.

Білий солодко потягнувся, розліпив повіки і побачив, що Жнець у чому матір народила сидить на ліжку, схрестивши ноги, і медитує.

«Мені б теж не завадило», – ліниво подумав Білий, який пропустив уже два дні медитації. Але так не хотілося… «Все одно все це безглуздо. Я ніколи не отримаю контроль над своїм даром. Білою Тінню народився, Білою Тінню і здохну». Гарний настрій, з яким прокинувся Оене, зіпсувався.

Він помітив, що порошинки, які купаються в сонячних променях, що проникають у кімнату через бамбукові фіранки, навколо Женця закручуються в складні спіралі. Це було красиво. Білий перекинувся на бік, обійняв подушку і занурився в споглядання.

Маг, який мимоволі викликає ці завихрення, теж був красивим. З часів в’язниці Жнець трохи від’ївся, але, як і раніше, залишався сухорлявим і жилавим. Татуювання на його тілі (якийсь рослинний орнамент або хитромудрі водорості) були виконані чорним чорнилом так акуратно і майстерно, що Оене не помітив жодної невдалої рисочки. Подекуди їх, щоправда, перерізали шрами різної довжини, ширини і походження. На лівому плечі звивалася витончена тварюка, що нагадувала морського демона. Над лівими грудьми – колись червоне, а нині вицвіле татуювання з малюнком, що дуже нагадує герб Дому Співочої Струни з Сірої Коси. Коричневий квадратик вирізаної шкіри на лівому передпліччі. І поруч клеймо в’язня Обителі Порядку. «Цікаво, це клеймо можна звести? Треба запитати в наших лікарів…» На правому передпліччі – хитромудрий візерунок із дрібний круглих опіків, ніби хтось гасив об шкіру пахучі палички. Що було набито на правій половині грудей і на плечі, Оене не зміг побачити: закривало чорне волосся, що спадало аж до пояса, і якого на голові Женця зростала незліченна кількість.

Оене пригадав, яке воно незвично жорстке і глянцеве (на відміну від м’якого волосся корінних Сірих). Кожна волосина – наче тонкий чорний дріт, укладений у шовкову оболонку… Йому захотілося ще раз запустити в нього руку, як тоді, коли Чорний хворів, а Оене гладив його по голові. Білий подумав, а чи не відростити йому самому хвіст до пояса. Хоча… йому ледве вистачило терпіння відпустити волосся до підборіддя, за сучасною модою Сірої Коси, і то руки свербіли обрізати…

Обличчя Женця «прикрашали» два шрами: один на правій вилиці, мабуть, зроблений клинком. Другий трохи нижче, на щелепі, рваний, ніби Женця намагалася задерти кігтями дика тварина. Але ці шрами, як не дивно, нітрохи не псували. Типаж уродженця півдня був незвичним для Оене, і тому здавався ще більш привабливим: незнайома дика краса. Брови врозріз, чітка лінія щелепи – дуже відрізняється від трикутних худих, трохи витягнутих облич жителів СК. Чорні вії мали вражаючу густоту. Білий, який звик до бляклих типажів світловолосих одноплемінників, спочатку вважав очі Женця навіть надто виразними. Потім звик.

Витончена лінія губ (не пухких, і не тонких) викликала б заздрість навіть у самих кінчених недо-аристократів, які завзято вишукують у своїй зовнішності «піднесені риси», що нібито вказували на їхнє вище, ніж у більшості простих смертних, становище.

Жнець був прекрасний. Оене міг би дивитися на нього годинами. Напевно, для 2052 взагалі не проблема знайти собі жінку. У Мере він би мав запаморочливий успіх, якби в нього була можливість. «Цікаво, чи хочеться йому тілесних утіх? Напевно, так. Адже він жива людина, хоч і Чорний Жнець. Може, дозволити йому завести коханку? Хоча… раптом він має звичай бити жінок? Адже він жорстокий. Краще не варто». Оене згадав, як отримав в обличчя від Чорного. І вирішив, що таки так, краще поки що не давати тому свободи.

«Цікаво, чи є у світі люди, яких він любить? Або любив. З якими він не був грубим. Чи може він узагалі когось любити? Адже він… Жнець». Оене вкотре подумав, що він нічого не знає про свого підопічного. «Чи є в нього рідня? Чи залишилися в нього друзі, і хто вони? Чи є в нього діти?»

Раптово південець розплющив очі і подивився на Білого. Погляд його був ще трохи затуманений медитацією. Оене стало незручно, що його ось так застали зненацька за розгляданням…

– Привіт. – Білий метушливо сів на ліжку, не знаючи, куди подіти очі й руки. – Я це… просто… Запитати хотів. Я ось дивився на твоє татуювання… Це справді символ Дому Співочої Струни? – він вказав на червоний малюнок.

Жнець опустив голову і подивився на татуювання, ніби раніше не бачив.

– Можливо.

– Ти не знаєш, що означає це татуювання? Навіщо ти його набив?

– Мені зробила його моя… – Жнець на частку миті запнувся, – подруга. Я не знаю, що означає цей малюнок.

Білий усміхнувся.

– Твоя подруга була з Сірої Коси? – Оене подумав, що він ставить занадто багато запитань, і зараз Жнець його осадить, сказавши якусь грубість.

Чорний довго мовчав, але на подив Білого вирішив продовжити діалог.

– Так, вона була урожденкою СК.

– Напевно, вона почула, як ти співаєш. Адже ти природжений співак! Це вона навчила тебе нашої мови?

Знову довге мовчання.

– Так, – нібито Жнець одночасно і хотів, і не хотів про це говорити. Обличчя його при цьому було безпристрасним, і Оене нічого не міг зрозуміти.

«Напевно, вони пробули разом дуже довго…»

Повисла незручна пауза.

– А можна дурне запитання? Вибач, якщо воно здасться тобі нетактовним… Але мені просто дуже цікаво… Я часто про це розмірковую, це прямо як нав’язлива думка… – Білий прикусив губу і скуйовдив собі волосся на потилиці. – Ти так багато бився у своєму житті… Як тобі вдалося зберегти майже всі зуби? Людині з твоїм стилем життя напевно мали б уже вибити половину…

– Що?! Ти справді в мене це запитав? – Жнець покотився зі сміху, знову мимоволі перейшовши на «ти».

Він реготав голосно і відкрито, закидаючи голову. Зовсім не той мерзенний сміх, який Оене чув у камері для допитів. Йому захотілося, щоб Жнець частіше сміявся. Йому подобалося бачити південця таким живим і справжнім.

– Це найкраще запитання, яке мені коли-небудь ставили! – Жнець усе ще не міг зігнати з обличчя усмішку. На щоках у нього грали ямочки. – Ем-м-м… Загалом… У тебе є шанс позбутися зубів, якщо ти любитель п’яних бійок. Найчастіше в них беруть участь, щоб стравити пару. І найчастіше це «кулаком по морді», або ж у хід ідуть кухлі, табуретки… Але якщо ти б’єшся не на життя, а на смерть, то навряд чи противник цілитиметься тобі в зуби. Швидше, він віддасть перевагу горлу або печінці, в які встромить свій ніж.

– Зрозуміло, – Білий усміхнувся і знову скуйовдив собі волосся. – Я б поснідав. Точніше, пообідав. Ти зі мною?

– Так, я з вами, пане Оене. – обличчя Женця знову стало непроникним.

«Ну нічого, тільки що у нас майже ціла розмова вийшла. Головне, не здаватися».

 

* * *

Вони зайняли спостережні позиції на даху будинку, що стоїть через дорогу від житла Ваалли. З даху вони бачили, як у вікнах по черзі загорілося світло: мабуть, господар прибув. Цікаво, що він зробить, побачивши розряджені артефакти? І чи заспокоїть його цілесенький волос на вхідних дверях?

Вікна мага світилися довго. Але, нарешті, хазяїн квартири відчалив спати.

Для вірності вони прочекали ще близько години. Майже всі вікна в будинку згасли, лише ледь світилося нерівне світло на першому поверсі в сусідньому крилі. «Мабуть, свічка. Живий вогонь. Магічні світильники сяють рівно». Оене дуже нервував, і постійно перебував у пошуку, чим зайняти неспокійний розум, який, залишившись без нагляду, починав малювати жахливі картини провалу місії.

– Думаю, час, – сказав Жнець.

Він, на відміну від Білого, сидів собі спокійнісінько, не смикався, не зітхав, не совався.

Вони спустилися вниз, і вже зібралися було йти до входу в під’їзд, як побачили самохід. Машина пригальмувала якраз біля під’їзду Ваалли.

– «Ложечники», – ледь чутно сказав Жнець.

Оене і південець вжалися в стіну.

Із самоходу вийшли п’ятеро, разом із водієм. Вони про щось недовго порадилися, потім троє увійшли в під’їзд, а двоє залишилися вартувати.

Нерви Оене натягнулися до межі. Час спливав так повільно, що йому хотілося підганяти його стусанами. Він чомусь не сумнівався, що «ложечники» прийшли до Ваалли.

Аж раптом спалахнула блискавка і вдарив грім. Але не над усім Рубіновим, а в окремо взятій квартирі на четвертому поверсі. Потім спалахнуло ще, і ще. А потім усе стихло.

У будинку пана Раатора, і в сусідньому, почали запалюватися вогні. Зараз весь квартал на вуха встане.

Двоє біля самоходу кинулися в під’їзд.

– За ними! – скомандував Жнець, і Оене був йому дуже вдячний за те, що той узяв командування операцією на себе. – Підкрастися ззаду і вирубати. Зрозумів?

– Зрозумів.

«Ложечників» вони зняли біля входу в квартиру.

– Свята ковбаса! – Оене і не помітив, що взяв на озброєння лайку Меона.

Половина квартири Ваалли була розворочена, ніби вибухом. Утім, приблизно так воно й було. Оене побачив, як сліди бойових заклинань відбилися на стінах, стелі та меблях. Троє датторців були порвані на шматки в кабінеті мага (Оене зараз не впізнавав цього приміщення – настільки там усе рознесли). Сам Раатор Ваалла лежав у вітальні, біля самого входу в кабінет. Його голова лежала поруч, невидячими очима несхвально роздивляючись вм’ятини на стелі, мовляв, як же ви так, хлопці, неохайненько ж! Тіло «ложечника» було зрешечене уражувальними закляттями.

Білий намагався не наступати на кров, але це було нереально: вона була скрізь. Дивна річ, коли вони почали діяти, відчуття паніки зникло. Зараз Оене був просто машиною, яка думала, але була бездушною.

– Нехило він їх! Він же начебто всього п’ятий ранг? – насупився Жнець.

Оене мовчки вказав на артефакт, який Ваалла все ще тримав у руці.

– Що це?

– Рушниця Громовержця, – механічно Оене процитував рядки з підручника, – зброя, що використовується арміями Північно-Східної Підкови та союзними. У Датторі (та й скрізь у Підкові) заборонена до носіння цивільними особами. Використовує Джерело Повітря.

Жнець схвально покивав і забрав артефакт собі. Потім незворушно почав обшукувати тіло Ваалли.

– Ви тільки гляньте, Оене! – Жнець тримав у руці забруднений у крові медальйон. На ньому були зображені стулки. – Ще гарячий.

Оене хитромудро вилаявся.

– У нас мало часу. Скоро сюди нагрянуть, у кращому разі, «порядники». Я б ще глянув у спальні, а потім треба рвати кігті.

Улов у них виявився невеликий, але цікавий. Під подушкою вони знайшли щоденник, списаний убористим почерком. Розібрати що-небудь було не можна через те, що ні Білий, ні Жнець не знали мови, якою зроблено записи. На вигляд зошит був старим і добряче пошарпаним.

– Візьмемо в Ядро, там розберуться. Потрібно йти, – підказувала інтуїція Оене.

– Хочу забрати ще дещо.

Жнець пішов і швидко повернувся з іконкою Пресвітлого Ламаріє.

– Уціліла, сволота.

Біля виходу з квартири Жнець націдив з повітря води, сполоснув від крові їхні руки і черевики, медальйон зі стулками та ікону.

Вони встигли спуститься рівно на один поверх, коли почули внизу голоси.

– Нагору!

Двері, що вели на дах, були замкнені, але Жнець, не мудруючи, зніс висячий замок закляттям повітряного молота, попередньо обернувши його в купол тиші.

Пригинаючись, вони перебігли на сусіднє крило. Далі потрібно було або перестрибнути на будинок, що стояв поруч (від дому Ваалли його відокремлював провулок завширшки метра чотири), або спускатися через інший під’їзд.

– Спускатись зараз – небезпечно. Вони могли перекрити всі виходи з будинку. Уже зовсім скоро вони побачать збитий замок і піднімуться сюди. Потрібно стрибати.

Страху не було. Оене ніби бачив себе з боку: ось він розбігається, ось він летить, ось він прилетів. Як на тренуваннях, тільки падати, якщо що, з п’ятого поверху.

Для вірності вони перетнули дах цього будинку, перестрибнули на сусідній, що далі по вулиці і стоїть майже впритул, і тільки потім Женця вирішив, що можна спуститися в під’їзд. Далі вони без перешкод вийшли на вулицю і, намагаючись триматися в тіні, пішли до свого готелю.

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

В енергетичній структурі людських магів є два, скажімо так, слоти (один основний, другий допоміжний), у яких можуть відкритися джерела магічної сили. Коли маг представляється, першим він називає своє основне Джерело. Буває так, що чарівник налаштований тільки на одне Джерело, а не на два. У цьому разі його самопредставлення звучатиме так: «Ім’ярек Такий-то, Вода-Вода». Налаштованість на одне Джерело зовсім не означає слабшого дару: на чесній дуелі якийсь Вогонь-Вогонь однією лівою може перемогти чародія Вогонь-Повітря. Рівень сили не залежить від кількості Джерел.

Датто́ра і Сіра Коса відокремлені одна від одної водами Лазоревої Затоки:

Дім Співочої Струни – один з Домів, що існують у Сірій Косі. До нього належать музики, диригенти, режисери, актори, композитори, танцюристи, декламатори віршів та інші діячі сцени.