Далекий шлях

Тор нічим непримітним раннім ранком ніс відро з водою, щоб напоїти худобу Гельґи. Він навіть не здогадувався, що за ним вже якийсь час ведуть спостереження. Заповнивши корито чистою водою, хлопець збирався піти в будинок, де його міг чекати сніданок, але його плани були зруйновані доволі нахабним чином.

— Торн, зачекай! – з кущів, які нещадно захопили паркан настільки, що не відразу можна було зрозуміти чи він є там, вийшла знайома Тору дівчина.

— Сіф, звісно доброго ранку, але що ти тут робиш? – підвів одну брову вверх принц і окинув дівчину не зовсім привітним поглядом. Все ж остання їх зустріч закінчилася для нього зовсім не добре.

— Я хотіла поговорити, це серйозно, – продовжила пояснювати Сіф підійшовши до хлопця. — Ти справді з Асґарду?

Тор звів очі вгору і тяжко зітхнув. Напевно дивуватися цьому вже було недоречно. Принцу залишалося лише замислюватися наскільки швидко в цьому містечку розлітаються невгамовні чутки.

— Не дивись так на мене, мені розповіли Фандрал та Вольстагг. Чомусь тільки вчора, правда, – хмикнула вона.

— Припустимо, що так, дійсність така, я з Асґарду. Це має для тебе значення?

— Так має, – на хвилину Сіф озирнулася, ніби перевіряючи, що вона та хлопець тут наодинці. — Ти можеш провести мене до столиці? Торн, будь ласка!

— Не зрозумів? – від здивування Тор майже відкрив рот. — Навіщо тобі?

— Я завжди хотіла потрапити в Асґард. Я маю мету стати войовницею і слугувати Всеотцю. Але це не так просто, либонь розумієш все.

— Сіф, ти хочеш бути на кшталт Валькірії? Їх не існує з часів винищення магії, я це точно пам’ятаю.

— Так, але ж все рівно є можливість стати воїном і таке інше. Мені просто треба шлях… Ніхто не хоче провести мене. Я дуже прошу, Торн, це для мене багато значить.

— З чого ти взагалі вирішила, що я повернуся в столицю? Мені і тут, доречі, непогано.

— Ну по-перше, я прошу лише провести, а по-друге, ти брешеш. В тебе на лобі написано, що тобі тут не місце.

— Невже я така відкрита книга? – Тор вирішив не починати спір на цю тему. Сіф була права, його місце в золотому палаці, в просторих покоях зі слугами, що завжди готові прийти на допомогу і виконати усі твої бажання. Але доля завела його в це віддалене від усіх містечко, і він кожного дня запитував себе, як так сталося та навіщо.

— Так, ти згоден? Не знущайся, я чекаю на відповідь: так чи ні, – твердо, дуже серйозно мовила Сіф, випрямивши спину.

— Гаразд, моя відповідь так, – хлопець навіть трохи усміхнувся їй. Але це він сказав “так”, що на це відповість Локі? Ситуація ставала доволі інтригуючою. — Приходь завтра на ту галявину, що прямо перед лісом.

— Велике дякую! – підстрибнула від радості Сіф і кудись побігла, зникаючи так швидко, як з’явилася.

***

Тор зібрав деякі речі, які могли знадобитися в дорозі. Не те щоб їх було багато, все ж це невелика кількість того, що Гельґа змогла йому дати, з урахуванням бідності її родини. Також жінка заздалегідь попіклувалася про їжу в дорогу, за що принц був особливо вдячний. Дійшов він до місця зустрічі зарано і став чекати. Тор увесь цей час відчував занепокоєння і невпевненість стосовно свого повернення. Можливо він знов робить помилку? Але жити з думками, які мучать його у весь день і не дають спати в ночі було тяжко.
Через великий проміжок часу хлопець почув звук наближення чиїхось кроків. А також громоподібне іржання, після чого із лісу на галявину вибіг буланий кінь. Торден безпомилково прямував до принца. Хлопець був радий його знов побачити, огладив його міцну шию і провів рукою по чорній гриві, яка доречі була добре причесана.
Трохи згодом із лісу також з’явилася ворона кобилка верхи на якій їхав Локі.
А він все ж таки втримав слово.

— Довго тут сидиш?

— Боюсь я не відповім на це питання, – посміхнувся Тор до чарівника.

— Не передумав? Інґвар якось дивно висловився стосовно нашої подорожі.

— Інґвар? Я гадав він буде тільки радий, щоб здихатися мене. Я буду надто далеко, щоб його дратувати. Хоч якийсь час. Я планую повернутися, після того, як вирішу деякі питання.

— Як тобі буде завгодно, але чим швидше це станеться, тим краще, – Локі виглядав сумним і не надто впевненим, на відміну від останньої їхньої зустрічі. Що сталося? Невже справа в Інґварі?

Тор тим часом вже вліз на спину свого коня, але відразу вони почули голоси, які наказали їм зупинитися. Одінсон роздивився фігуру Сіф, але вона була не одна, а з Фандралом і Вольстагом. А ці двоє що тут забули?

— Торн! Зачекай будь-ласка! – мовила захекана дівчина. Хлопці також виглядали втомлено і спітнілими, скоріше за все вони сюди бігли швидко та з усіх сил.

— Торн? – спитав здивований одразу від двох речей Локі.

— Ох, а він що тут робить, – Фандрал зневажливим поглядом подивився на чарівника. — Ти його знаєш?

— Локі, невже це ти? – також дуже здивувалася Сіф побачивши нарешті мага. А той був неменше приголомшений від такої раптової зустрічі з цієї трійцею.

— Хто мені пояснить, що відбувається? – нарешті заговорив Локі і подивився на Тора.

— Ну, така справа, Сіф дуже хоче потрапити в Асґард. Але, що тут забули ці двоє, я гадки не маю.

— Торн погодився мене провести, ось я і тут, – підтвердила дівчина слова принца. — А ці двоє захотіли піти з нами, бо саме вони розповіли мені про те звідки Торн. Це справедливо.

— Ах ось як, – хмикнув Локі. Ще добре, що прийшли тільки троє, а не все містечко. — Але він звісно не попередив, що до Асґарду провести можу я.

— Неочікувано…

— У вас є коні, або вам краще йти пішки? – Тор точно бачив, що Локі був незадоволений компанією з якою прийдеться тримати шлях.

— Якщо дати нам хвилин п’ятнадцять, то коні знайдуться, – відповів Фандрал. Він так довго чекав можливості потрапити в столицю, і тепер, загубити її через дрібниці, він не міг собі дозволити.

— Тобто вкрасти їх? Ви в цьому майстри, – Локі відверто насміхався над ними. — Робіть що хочете, але якщо через цей час ви не з’явитесь тут із кіньми, то підемо без вас. Чекати я не налаштований.

Трійця нічого не відповівши зірвалася з місця і попрямувала назад до містечка. Коней дійсно доведеться красти, і сподіватися, що все пройде гладко.

— Ох, ви не надто товаришуєте… – нарешті подав голос Тор.

— А з яких пір ти став Торном? – раптом спитав Локі і майже з лютими нотками.

— Та я так, не хотів щоб знали моє ім’я всякі…

— А що в твоєму імені особливого?

— Та нічого…

— Не бреши! Ти зі мною не відвертий. Тобі є що приховувати? Це щось важливе? В нас не буде довіри, якщо ми продовжимо брехати один одному, Тор, – Локі виділив ім’я Одінсона тоном.

— Я можу пояснити, правда, – Тор шукав правильні слова. Він не міг сказати хто він прямо зараз. Було зовсім не зрозумілим відношення чарівника до королівської родини. І Тор майже був впевнений, чаклуни не будуть добрі до тих, хто їх знищував і ненавидів. – Але дозволь зробити це пізніше. Локі, я дуже прошу.

— Дам тобі час, сформувати гідну відповідь, – вирішив Локі. Але хлопець був зовсім незадоволений тим, що тільки-но сталося. Трохи згодом він обов’язково поговорить з Тором про це конкретніше і з деталями.

Майже в останню мить Сіф, Фандрал та Вольстагг верхи на конях повернулися на галявину. Тож не було сенсу ще гаяти зайвий час, тому невеличким загоном вони попрямували в напрямку столиці. Їх чекала довга і нелегка дорога.

***

Тюр стер піт з чола і втомлено зітхнув. Він оглянув вулицю довкола себе, роздивляючись знищені полум’ям подвір’я та будинки місцевих. Деякі з жителів вже ніколи не повернуться до своїх сімей, не зайдуть на поріг своїх хатин. Перед ним була повністю спалена споруда, від якої залишився лише попіл і неприємний сморід, який викликав у Тюра спогади з далекого минулого. Він не міг підібрати правильні слова, щоб описати що відчуває до тих в кого вкрав життя. Переконання в тому, що це необхідно допомагали, але зовсім ненадовго. Ці аси не були чаклунами, зовсім ні. Він використовував їх лише для того, щоб залякати та маніпулювати іншими. Але вони вже пройшли з десяток містечок і ні в якому з них не знайшлося магів. Ніякі жорстокі тортури не могли розговорити асів чи змусити їх видати чарівників. Скоріше за все справа була в тому, що видавати було нікого. Це були віддані аси, які нічого не порушували, а вбили їх за пошук примар.

— Тут нікого немає, – нарешті мовив Тюр.

— Не розумію, з чого він вирішив, що маги ще існують, – хмикнув один із ейнгеріїв, що стояв поруч зі своїм лідером. – Це вбивство..

— Ми не знайдемо магів інакшим чином, хольд, – зробив спробу пояснити Тюр. – Вони можуть ховатися, брехати і бути там, де очікуєш найменше. Але вони користуються довірою простих людей, щоб виконувати їх бажання і це може викрити їх. Хоча поки нам не щастить.

— А які відсотки, що нам взагалі може пощастити? Слідів зниклого принца тут немає, чарів також. Що ми взагалі робимо? Вбиваємо звичайних асґардійців. Деякі ейнгерії спалили в полум’ї двох дівчат за підозрілі прикраси на шиї та в волоссі. Але ж вони не були відьмами.

— Так діяв Одін в минулому. Заради збереження свого життя аси розповідали про всіх чаклунів про яких знали, це працювало. Зараз ми не маємо здогадок кого саме ми шукаємо і це єдиний спосіб. Але саме страшне в цьому те, що ми не можемо зупинитися поки не знайдемо злодіїв та молодшого Одінсона. Бальдр не дозволить припинити. Ми виконуємо його накази, а не мої.

— Тюр, я тебе не впізнаю. Я б ніколи не міг подумати, що старший принц здатен на подібні накази… Ба більше, я б не подумав, що ти здатен виконувати їх.

— Я не мав впливу на Одіна у свій час. А до Бальдра… Я майже не знаю хто він такий, але він син Всебатька і ми повинні виконувати те, що нам наказують.

— Мені це все не подобається, для розуміння.

Раптом до них підійшов якийсь місцевий асґардієць. За руку він тримав молоду і дуже налякану дівчину. Але сам чоловік виглядав збентеженим не менше. Тюр бачив, як їм моторошно було підходити до них. Вони дивилися на ейнгеріїв налякано і це не подобалося Тюру, хоча саме цього він домагався своїми діями. І в нього це чудово вийшло.

— Ця дівчина може розповісти вам цікаву інформацію, – говорив невпевнено чоловік. – Це стосується того, що ви шукали. Але пообіцяйте що залишите наше містечко відразу!

— В мене нема бажання тут залишатися, – сказав хольд. – Якщо колись зможете, пробачте за те, що накоїли, – він поспіхом покинув злощасне місце, де так і віяло духом смерті.

— Пробачити… Ні за що, – втримався чоловік, щоб не плюнути в слід хольду. Він підштовхнув дівчину до Тюра, а сам також рвучко попрямував геть від місця, де загинули його знайомі, родичі і друзі.

— Я уважно слухаю, – сказав Тюр, навіть не дивлячись на дівчину.

— Я знаю, де чарівник, якого ви шукаєте.