Глава 34

Поліція не на жарт цікавиться нашим коледжем. Про це я дізнаюсь, коли приходжу провідати Аню. Дорогою до її палати мене перепиняють лікарі, які подумали, що я теж є жертвою побиття через червоний ніс та розбиту губу. Аня виглядає цілком здоровою. Тільки великий синець під оком і подряпана щока є нагадуванням того, що вона перетерпіла знущання, які перейшли в її побиття.

– Я вже набагато краще почуваюся. Лікарі сказали, що скоро я зможу повернутися до звичного способу життя, – весело повідомляє вона, коли я заходжу до неї й бачу людей у формі. – Вони зацікавилися поведінкою моїх друзів і вирішили провести розслідування у коледжі. Я думаю, що їм можна все розповісти, – останню фразу вона шепоче, чим викликає незадоволений шепіт серед поліціянтів.

– Пані Анно, хто це? – схоже, вона їм не назвала свого прізвища. Що ж, так навіть краще, бо я також не збираюся цього робити. У мене й без того багато неприємностей.

– Це моя найкраща подруга. Її звуть Тетяна. Заради безпеки я не можу назвати її прізвища та місця проживання, – поліціянти хочуть заперечити, але гнівний погляд найстаршого серед них змушує всіх замовкнути.

– Сподіваюся, панянко, Ви нам допоможете у розумінні всього, що відбувається у вашому коледжі. У першу чергу, нам би хотілось дізнатися, з якої саме причини Ваші одногрупники накинулися на Вас з кулаками й намагалися вбити. – поліціянт не викликає у мене довіри. Він надто похмурий, щоб зрозуміти ситуацію, яка склалася.

– Я б хотіла вам допомогти, але спочатку потрібно порадитися з іншими. Навряд чи вони схвалять мій несподіваний вчинок. Ви так не вважаєте? – і чому він мене бісить? Зовнішність трохи лякає, але це таке, до неї варто трохи звикнути. І що поганого в тім, що чоловік бажає нам допомогти? Самі ми точно не впораємося.

– Можливо ви праві, панянко, – зітхає чоловік. Відчуваю полегшення від його слів. Звісно я права, інакше ти б давно був мертвий. Подобається такий розвиток подій?

З лікарні йду в роздумах. З одного боку, поліціянти, які можуть арештувати директора і решту, дають мені надію та шанс жити далі, а з іншого – де гарантії, що ніхто не дізнається про можливий арешт таких впливових людей? Вбити нас вони зможуть навіть через решітку. Я не зумію втримати язика за зубами, щоб зберегти хоча б своє життя, не кажучи вже про інших, які також бажають швидкого закінчення всього цього.

– І куди така красуня тримає курс? – з Кирилом мені не доведеться сумувати. Вискочити як чорт із табакерки може тільки він.

– Додому. Красуня стомилася, якщо чесно, – відповідаю. Не хочеться псувати йому настрій своїм.

– Може сходимо куди-небудь? Я знаю, що тут є відмінне кафе. – він дивиться на мене щенячим поглядом і я просто не можу йому відмовити.

– Тільки недовго. Моя мама не знає, що я пішла з дому. – принаймні кажу правду.

Але додому ввечері я так і не потрапила. Спочатку ми були в кафе, потім вирішили погуляти в парку і провідати Анну. У лікарні стаємо свідками дуже дивної картини. Ще здалеку я чую голос директора, який на когось кричить. Підходимо ближче і бачимо, що визвірився він на Аню. Сама вона мовчить і лишень зрідка вставляє якісь свої фрази у цей беззмістовний монолог. Звісно, Кирило заходить всередину палати без сумнівів. Він хоче чути розмову і безпосередньо брати у ній участь.

– Заспокоїтися? Ви говорите мені, що потрібно заспокоїтися? Вона не хоче називати імен тих, хто побив її! – до кого він там говорить? Невже поліціянти ще там і тепер вимушені терпіти каверзи директора, котрий насправді й пальцем не поворухне, щоб такого більше не повторилось. Це чудовий хід: на публіці видавати себе за турботливого директора крутого коледжу, де такі речі, як побиття, строго заборонені правилами.

– Я розумію Вашу турботу, але нехай дівчина сама вирішує, чи потрібно Вам знати імена всіх учасників. – після цих слів директор виходить із палати, не звернувши на нашу присутність жодної уваги, що можна вважати нашим першим успіхом за пів року.

Щоправда, свою увагу на нас звертають представники закону в палаті. Найбільший інтерес у них викликає Кирило, бо вони починають діставати свої пістолети, певно вирішивши, що він також брав участь у побитті Ані. Та насправді його розфарбоване обличчя – результат зовсім іншої бійки. У душі сподіваюся, що Кості дісталось більше.

– Кириле, що з твоїм обличчям? – Аня заледве не вистрибує з ліжка, але ловить на собі осудливий погляд начальства. Оскільки він не представився, то подумки називатиму його саме так.

– Ти вже чула про Костю і його погляди на ситуацію в коледжі. Тож не дуже дивуйся. Хто тебе розфарбувати встиг?

– Мої одногрупники. Ті, які були в їдальні. Чесно кажучи, їм було наказано забити до смерті Таню, але я її звідти спровадила, тож весь гнів праведний упав на мене.

Поліціянти стоять шоковані. Вони не очікували почути настільки детальну інформацію про бійку і про те, що жертвою повинна була бути я, а не Аня. Слава Богу, що я хоч встигла надійно заховати документи. Не вистачає ще чергових неприємностей.

– Сподіваюся, папери ти заховала не у своїй квартирі. Директор говорив щось схоже, але йому ніхто не повірив. Було б погано, якби він забрав документи, які я так важко збирала, – Аня повертається в ліжко і заплющує очі.

– Нехай шукає їх у квартирі. Я не настільки дурна, щоб не зробити ще декілька копій. Чи ти думала, що у нас було звичайне побачення? – з цими словами дістаю із рюкзака стос паперів. Перевіривши, чи нічого не забула, протягую їх начальнику. – Візьміть. Тільки на ніч не читайте, бо кошмари снитимуться. Сама перевіряла. Тут є все, щоб ви змогли посадити одного з найнебезпечніших вбивць нашої країни. Вам же такий потрібен?

– Чому ми повинні довіряти вам? – начальник бере документи, але його дивує мій талант швидко знаходити вихід із будь-якої ситуації.

– Хіба у вас є вибір?