Глава 2.

– Ну що ти таке говориш, звісно він любить своїх дітей. – притримуючи телефон плечем, жінка намагалася відкрити банку з томатами.

– Я й не кажу, що не любить. Але згадай хоча б, коли він останній раз проводив з вами вихідні, а не у себе в офісі. – пролунала відповідь з динаміку. Вілена закотила очі, вже встигнувши пожалкувати, що взагалі зателефонувала до Анни. Вона, звичайно, обожнювала свою найкращу подругу, але з появою дітей взагалі перестала її розуміти. Це й не дивно, адже Анна ще в університеті була тусовщицею, вічною холостячкою, яка міняла дівчат, як рукавиці. Тепер вони жили наче у різних світах, котрі майже не перетинаються.

– Пам’ятаєш той ресторан на головній площі? Ми з Адамом святкували там п’яту річницю. –  намагаючись виправдати чоловіка в очах своєї подруги, продовжила жінка, – Ми йдемо туди завтра ввечері, він запросив мене на побачення. Відпочинемо від дітей, вип’ємо трохи французького вина, попліткуємо про його колег та просто гарно проведемо час.

– Звучить, звичайно, непогано, але додаткові бали репутації я йому за це дарувати не стану. – відповіла Анна. Хлопця Вілени вона незлюбила з самого початку і завжди, як правдива подруга, вставала на сторону приятельки, проте ніколи не заперечувала, що вони дійсно гарна пара. Адам на початку не сподобався і самій Вілені: такий собі мачо, довкола котрого постійно вертіли спідницями дівчата. Несерйозний, придурковатий підліток, постійний гість гучних вечірок; зовсім не був схожий на типаж хлопців, які подобалися Вілені. Турботливий, уважний, романтичний – саме таким уявляла собі дівчина свого обраного. Але Адам перетворювався зовсім на іншу людину поруч з нею. Наполегливі залицяння хлопця не залишилися без уваги, проте знадобилося багато місяців і безліч букетів лілій, щоб вона таки погодилася на перше побачення. Цей похід у кафе вона не забуде ніколи. Той жахливий і безглуздий смокінг Адам позичив у свого товариша, щоб зробити на неї враження. Якихось емоцій хлопчина таки добився, проте сміялася Вілена ще довго і досі пригадувала йому той вечір. Адам галантно відсунув стілець для дівчини, однак сам ледве не промазав, намагаючись сісти за стіл –  те, як сильно він нервував можна було помітити неозброєним оком. У якийсь момент офіціант змучився приносити Адаму нові виделки, котрі висковзували з його спітнілих рук.

– Краще розкажи, як там твоя барменка поживає? Ти наче казала, що побачення гарно пройшло. – запитала Вілена, бажаючи змінити тему їх розмови.

–  Що? Ні, те побачення було місяць назад. Зараз я націлена на ту сноубордистку, з якою ми познайомились у відпустці. – засміявшись, відповіла Анна, наче за її романами було легко поспіти. Така різка зміна романтичних інтересів дівчини зовсім не дивувала жінку. На своїй пам’яті вона могла пригадати лише два випадки, коли її подруга цікавилась кимось довше, ніж кілька місяців, і одним з тих випадків була сама Вілена. Ще за студентських років вони були сусідками у гуртожитку, в якому відбувалося всяке. На початку, флірт своєї подруги вона сприймала за жарти, тому коли Анна таки наважилась їй признатися у симпатії, Вілена сильно здивувалася. Дівчина не очікувала, що подібні лесбійські драми можуть статися з нею, адже вона завжди цікавилася тільки хлопцями.

– Чекай, чекай, я записую. Так, викреслюємо барменку і записуємо «сноу-бор-дист-ка». Я тобі цей блокнотик на весілля подарую… Савва, сонечко, дуже гарний малюнок. Поклади його на столі, я його повішу на холодильник. – жінка ледве не впустила телефон, коли той почав дико гудіти від кількості сповіщень пропущених дзвінків.

– Зажди хвилинку, мені намагається хтось додзвонитись. Я наберу тебе трохи пізніше.

Подивившись на екран телефону, жінка зрозуміла, що її мати намагається вже в котрий раз з нею сконтактуватись. Перелякавшись, Вілена почала судорожно набирати контакт матері.

– Савва, зайчику, зроби телевізор трохи тихіше, я намагаюся хоча б щось почути.

«Термінові новини…»

«… наша кореспондентка якраз знаходиться на місці подій…»

«…поліція поки не коментує цей інцидент…»

Краєм вуха жінка чула уривки новин, поки Савва грався з пультом, намагаючись знайти улюблений мультфільм.

– Алло, алло, доцю! Увімкни новини, Адам хіба не на тій вулиці працює? – пролунав схвильований голос матері на іншій стороні слухавки.

– Мамо, повільніше. Що сталося, при чому тут Адам? – запитала жінка, намагаючись забрати пульт у сина.

– Ні, не забирай! Я тільки знайшов Губку Боба. – перелізаючи через диван просив хлопчик, не бажаючи переключати канал.

– Ти вже ввімкнула?

– Ні, мамо, почекай. Савва, негайно віддай мені пульт! – Вілена пробувала вхопити сина, котрий почав рюмсати.

– Ні, ні, я хочу мультики! – зриваючись на вереск упирався малий, підливаючи масло у вогонь.

– Адам же ж працює у Sonoflogix Center? – все продовжувала її мати.

– Так, але яке це має значення? Савва, віддай цей чортів пульт! – вже перейшовши на крик, жінка намагалась спіймати сина, котрий бігав по кімнаті, втікаючи від матері. Таки схопивши малого, Вілена нарешті змогла перемкнути канал.

«…ми зараз стоїмо на місці, де годину тому сталося щось надзвичайне. Поруч зі мною знаходиться один із свідків подій, котрий бачив усе на власні очі.»

«Я прямував до кав’ярні, як кожного ранку, коли раптом все навкруги почало здійматися у повітря. Почувши таке, сам би й не повірив, але Богом вам клянуся, мене самого підкинуло, як ту кульку. Якимось дивом мені вдалося вхопитися за дерево, котре теж тягнулося до неба. Це був повний хаос, всі довкола кричали, декілька колясок з дітьми почало здійматися все вище і вище. Одну з них мені таки вдалося спіймати. Навіть машини, й ті піднялися на якихось сантиметрів тридцять. Не знаю, як довго це відбувалося. Думаю, пройшла якась хвилина, аж раптом все і всі різко впали на землю. Мені ще повезло, я залишився з кількома синцями, а ось іншим поталанило менше. Я чув, якась дівчина навіть ногу зламала. Не знаю, шо то було, але ми всі перелякалися до смерті. Почав озиратися навкруги, а тут цілої будівлі нема! А щоб я сказився, ні, ви подивіться! Знімайте то, там ще й хрест якийсь з’явився! Я вам кажу, це все Масони, вони вже давно…»

«Дякуємо, дякуємо Вам за коментар. Наразі не відомо, що саме могло це спричинити. Поки що не ясно, що сталося з людьми, котрі перебували у офісному центрі. Судячи по записах з камер спостережень ніхто з людей не покидав будинок. Поліція наразі не дає коментарів, тому нам залишається лише чекати.»

– Мамо, я не розумію… – жінка не відводила погляду від екранf телевізора навіть після того, як екстрені новини добігли кінця.

– Мультики, переключи на мультики, – не вгамовувався малий, смикаючи мати за рукав.

– Я не знаю, доню… Адам тобі нічого не писав?

– Ні, в нього була важлива конференція. – руки Вілени з кожною секундою починали тремтіти все сильніше. Жінка знов і знов перевіряла повідомлення, але від чоловіка не було жодного. Раптом вона зрозуміла, що не може вдихнути. Подих перехопило, наче хтось з силою стиснув її шию. Кімната почала здаватися чужою. Несподіване почуття страху захлеснуло жінку з головою і, намагаючись знайти хоча б якусь опору, Вілена з силою вчепилася у спинку дивану.

– Мамо, що сталося? – далі смикаючи за рукав матір спитав Савва.

Жінка пробувала взяти дихання під контроль та заспокоїтись, навіть не помітивши, як слухавка випала з її тремтячих рук. Здавалося, що з кожною секундою жах все більше розливається по тілу. Чорна пелена застелила її очі, а шум у вухах перетворився у пронизливий дзвін.

– Доню, алло, ти мене чуєш?

Пальці рук побіліли, все сильніше стискаючи спинку дивана. Стукіт серця почав здаватися величезними дзвонами, що тяжким, але глухим звуком, супроводжували кожен удар. На ватних ногах жінка спробувала дійти до ванної, відчуваючи, як тисячі мурашок бігають по її шкірі. В цілковитій темряві перед очима вона намагалася вхопитися за стіни, коли кожен крок здавався їй останнім. Ледве не втрачаючи свідомість, Вілена змогла повернути кран та підставити руки під струю льодяної води. Секунда за секундою жінка опановувала своє дихання. Контроль над тілом повертався до неї. Набравши води у долоні, вона почала вмивати лице. Постоявши ще кілька хвилин, Вілена таки наважилася повернутися у вітальню і підняти слухавку.

– Так, я в порядку. – насилу вичавила з себе вона.

– Боже, Віленко, не лякай мене так! Я вже подумала, що ти втратила свідомість.

– Ні, мамо, все добре.

У цей момент із дитячої роздався пронизливий плач – Сара прокинулася.

– Я передзвоню. – тремтячим голосом промовила жінка.

– Доню, давай я приїду.

– Гаразд, поспіши, будь ласка. – Вілена поклала слухавку і повернулась до сина, який перелякався, як і сама жінка.

– Сонечко, все добре. Йди до мене. – вона притулила хлопчика, сильно стискаючи його у своїх обіймах.

– Мамусю, Сара плаче. – трохи заспокоївшись, сказав Савва.

– Так, так, я чую. – відповіла жінка, поцілувавши сина у тім’ячко. Відпустивши хлопчика, Вілена пішла до доньки.

– Сарочко, маленька, не плач. Мама поряд. – похитуючи колиску, намагалася вона заспокоїти як немовля, так і себе. Наважившись набрати контакт чоловіка, жінка піднесла слухавку до вуха.

Через декілька гудків Вілена почула голос Адама, але її зажеврівша надія моментально розбилась на друзки, коли вона зрозуміла, що це лише автовідповідач.

«Це Адам. Скоріше за все я зараз зайнятий. Залиште, будь ласка, повідомлення…»