Гелловін, надія та вино…

“Тримати” лице стало звичкою, що в’їлася в шкіру. Не показувати емоції, не дозволяти прогледіти навіть відтінок почуття – це було програмою, прописаною в її особистому коді. Неправильна посмішка, не до місця піднятий куточок губ, вигин чорної, що прорвався, брови, який видав твою недовіру, або жовна гніву, який рветься назовні, що не змогла приховати – і ти пропала.

Спочатку вона думала (вона помилялася, все почалося ще дуже-дуже давно), що все почалося з рідкісних зборів Смертежерів у батьківському особняку. Було смертельно небезпечно навіть косо глянути на настінний портрет, не кажучи вже про те, щоб показати невдоволення чи злість. Луїзі, напевно, не хотілося, щоб її дочка стала обвугленою гіркою попелу з недогорілою парою кісток, тому вона ґрунтовно взялася вчити Пенсі, як вона це називала, “мистецтву сталевої жінки”.

Декілька перших уроків були непотребом, адже більшість з того, що мати намагалася вдовбати їй, Пенсі і так знала. Дещо вона робила несвідомо, навіть не знаючи, чому, хоча десь під кіркою підсвідомості таїлися темні спогади дитинства, що давали на всі запитання однозначну відповідь. Пенсі, звичайно, усвідомлювала, що виросла в дещо багатій сім’ї, – до тих же Мелфоїв Паркінсонам було далеко, а ось з Нотами й Забіні вони тримали цілком рівну планку, – але яке ж було її здивування, коли вона зрозуміла, що саме є причиною відторгнення її дитячих радощів та почуттів батьками.

На той момент зненавидіти їхні гроші було найпростіше. Складніше ж було зрозуміти всю ту зміїну систему, заради якої мати ставала кам’яною статуєю, ледь виходила у світ, а батько, здається, і зовсім забував про те, що дочці потрібна ласка і турбота, навіть удома вдаючи, що вона вже досить доросла для таких сопель.

Але вона не була.

Навіть своїм дитячим світоглядом вона розуміла – нехай і не мотиви, а саму лише суть, – навіщо були ці маски. І щоразу мати повторювала, ніби ставлячи заїжджену платівку у програвач, що вона спадкоємиця благородного роду. А таким спадкоємицям не личило б виявляти радість і щастя чи злість і гнів перед простими чарівниками, перед негідними й відтінку її щирої усмішки напівкровками, а мерзенні бруднокровки мали працювати все своє життя, щоб побачити хоча б натяк на невдоволення на її обличчі.

Пенсі ніколи не забувала про радощі, як, їй здавалося, це сталося у її батька, але заблокувати їх у дитинстві не було складно. Блокувати ж негативні емоції виходило важче. Майже весь час, якщо вона не ходила з розслабленим обличчям, на її губах грав або невдоволений вищир, який викликав гнів у матері, або подібність до усмішки, дивлячись на яку, тато чомусь завжди задоволено мружився.

Поступивши до Гоґвортсу і потрапивши на Слизерин, Пенсі нарешті вдихнула на повні груди. Не тому, що спромоглася показувати те, що відчуває насправді – це було неможливо, адже вона практично завжди була на людях, – а тому, що знайшла друзів із такою ж бідою. Драко був справжнім роботом, і потоваришували вони лише у кінці другого курсу, а ось з Блезом і Тедом – вона ненавиділа, коли Теодора називали Тео, – міцна дружба народилася в день розподілу. Хлопчик з кучерявим темним волоссям, як і вона, потрапивши на Слизерин, сів навпроти і кілька хвилин тупо її розглядав. Спочатку Пенсі не розуміла, чому – Мерлін, може, у неї взагалі пляма якась на обличчі чи волосся брудне?

“Ти завжди така зла?”

Вона непомітно, сховавши обличчя в довгий рукав святкової сукні, розсміялася, коли смаглявий хлопчик, що сидів поруч, резонно помітив: “А ти завжди такий нетактовний?”

Дружба з цим двома стала справжньою відтулиною.

Пенсі буквально дихала чистим повітрям полегшення, поки впізнавала їх ближче. Усвідомлення того, що вона не одна така, що її сім’я насправді не божевільна – можливо, трохи, але, принаймні, відсутність кохання терпить не тільки вона, – це усвідомлення стало майже фізично необхідним. Тед став близьким до неможливості, єдиним другом, поряд з яким можна було бути невимушенішою, ніж зазвичай. Блезу вона навіть трохи заздрила, адже… Його сім’я була неповною, але, на диво, вони мали багато спільного. Єдина відмінність полягала в тому, що наодинці з ним його мама була по-справжньому люблячою жінкою, яка гідно цінує свого сина. Драко ж…

Драко був таємничою загадкою, яка манила і просила її розгадати. Вони зблизилися пізно, майже через три роки після вступу до школи, і на той момент Пенсі занадто довго спостерігала за ним, тому швидко зрозуміла, що до чого. Йому доводилося важче за них трьох разом узятих – взаємини його сім’ї були неймовірно складними, тому в його присутності ніхто з друзів не говорив на такі теми.

І таки було радісно знати, що вона не одна така. Нічого хорошого в тому, щоб приховувати свої почуття і здебільшого емоції, не було, і Пенсі часто думала про те, як вона жила, якби народилася у звичайній родині середньостатистичних чарівників. Бути любимою і любити, не тремтіти від однієї тільки думки вимовити вголос “Я тебе люблю”, не боятися торкатися інших людей, та й просто робити те, що хочеш… Це звучало як нереальна мрія, і Пенсі майже була готова в це повірити, але… Але ж у її школі були десятки прикладів і живих доказів того, що подібні думки – не суціль вигадка, що комусь неймовірно пощастило просто народитися і вирости поруч із нормальними предками.

Потім Луїзі Паркінсон стало не до навчання доньки всяким дурницям. Вона була зацікавлена в тому, щоб після зборів Смертежерів у їхньому особняку залишити у Темного Лорда гарне враження зразкових чистокровних чарівників, готових на все заради служби йому, а Пенсі була готова сказати їй за це спасибі.

Драко остаточно став Смертежером, отримавши свою першу серйозну місію, і їй було не до безглуздих уроків правильно стримувати себе.

Вони сиділи у Великій залі, коли Дамблдор постукав ложкою по срібному келиху, дзвоном привертаючи загальну увагу. Драко навіть не повернув у його бік голови, ліниво копирсаючись у своїй тарілці з солодким рисом, і Пенсі зітхнула.

Драко, якого вона знала, поглинула відповідальність за себе й матір і страх, що опустився на його плечі, через думки про те, що все може провалитися.

Драко, якого вона знала, закрився від усіх, відмовився приймати підтримку друзів і вважав за краще справлятися зі своїми тарганами самому.

Драко, якого вона колись знала, більше не існувало.

Пенсі смутно пам’ятала промову старця, яку той із захопленим тоном штовхав, але, коли вони всією компанією виходили з Великої зали, прямуючи до вітальні, вона звернула увагу на те, як захоплено блищали очі Блеза.

– У чому справа? – тихо прошепотіла вона йому, проводжаючи Драко поглядом – той, як завжди, занадто захоплений своїми думками, віддалився від них, йдучи вперед.

– Дамблдор, – знизав плечима друг. Простеживши за напрямом її погляду, Блез зітхнув і пояснив: – Маскарадний бал на честь Гелловіну. За тиждень. Через те, що…

Але Пенсі вже не чула.

Бал? Бал-маскарад?

Туфлі Драко легко й безшумно пливли мармуровою підлогою коридору, і вона чомусь опустила очі на свої чорні лаковані черевички на низьких підборах.

Цок-цок. Цок-цок.

Бал-маскарад…

Ідеальна можливість для неї.

Пенсі все своє життя носила маски, в більшості випадків які хотілося здерти зі свого обличчя разом із блідою шкірою.

А тепер перед нею була можливість зовсім зняти всі маски.

Чому б і не піти? Чому б не показати справжню себе там, дозволивши себі один раз розкритися єдиній масці – тій, що буде з її маскарадним костюмом. Чому б і не…

Пенсі закусила губу, аби нервово не розсміятися від надії, що спалахнула в ній.

Чому б і не спробувати зблизитись з Мелфоєм на святі, нарешті відкривши йому саму себе? Якщо він не звертає на неї уваги в принципі, то, може, Бал, у якому твоя особистість не матиме ніякої ваги, допоможе їй у цьому? Зрештою, вона знає, що Драко піде. Він нізащо в житті не проґавить можливіть на один вечір забути про свій обов’язок перед сім’єю та Волдемортом. А вона нізащо в житті не проґавить можливість нагадати про себе.

Пенсі панічно ковтає повітря, дивлячись на синю плитку туалету Плакси Міртл. Горло шалено пече, і від болю, що в судомі опускається на руку, дуже хочеться розплакатися. Шию ніби обвила змія. Дихати неможливо. Здається, ще мить, і кисень назавжди залишить її легені, назавжди перестане надходити в організм разом із повітрям.

Вона дивиться на своє відображення в брудному туалетному дзеркалі, і від виду дівчини, що в цю хвилину викликає лише одну емоцію – жалість, її каламутить. Пенсі прикриває рота долонею, відчуваючи у горла блювотні спазми, і, коли через довгу мить опиняється біля туалетної кабінки, дивується власній реакції. Світ навколо ходить ходуном. Вона тягне руку до дверної ручки і смикає з усієї сили, наскільки взагалі може в своєму дезорієнтованому стані. Але цього недостатньо. Ручка скрипить, і Пенсі чує в цьому скрипі дорікаючий материнський голос. Вона тягне сильніше, хитаючись, і, коли двері відчиняються, вона майже скрикує від болю, що пронзає коліна, падаючи перед унітазом. Її рве.

Пенсі важко дихає, коли усвідомлює, що виблювала взагалі все, що могла. Фаянсові стінки унітазу червоні, в її бісовій крові, і її огортає крижаною водою усвідомлення. Яскраві, майже змішані з кров’ю, пелюстки троянд, повільно, зі слизом, стікають униз, і Пенсі знову нудить. До того моменту, як вона заходиться в приступі мокрого кашлю, з обличчя на шию та спину стікають теплі краплі поту, змішані зі сльозами.

Пенсі ніколи у своєму житті не почувала себе більш ущербною, ніж у цей момент. Вона ніколи і подумати не могла, що казки, майже міфи, про які вона читала в книгах у батьківській домашній бібліотеці, можуть бути чиєюсь реальністю. Вона ніколи не плакала з надривом, у голос, але все колись трапляється вперше.

Пенсі усвідомлює, що, швидше за все, вона приречена, коли згадує, яку це має назву.

Ханахакі.

Вона ідіотка.

Пенсі залпом п’є вино прямо з горла пляшки, спостерігаючи за неспокійним Чорним озером. Хвилі з гуркотом розбиваються о скелі, розносячи на десятки метрів навколо смоляну у світлі повного місяця воду. Знімаючи черевики, вона підставляє своє обличчя його білим променям і піднімає пляшку на відстань витягнутої руки.

Червоне сухе.

Червоне, як її доля, сухе, як Драко. Нечуттєве, холодне, байдуже. Як Драко…

Пенсі до болю тре очі, зупиняючи сльози, і відчуває хвилю істерики і люті, що накочує, як в Озері. Люті на саму себе через те, що посміла подумати, ніби справді може бути цікава йому, на нього через його черство кам’яне серце, на весь несправедливий світ, на свою чортову хворобу. Пляшка порожніє буквально за кілька хвилин, і Пенсі відчуває солодкий післясмак колись улюбленого вина, яке тепер не приносить жодного задоволення, коли потрапляє в її пошарпане горло.

Ніч Гелловіну ідеальна не для того, щоб завоювати хлопця, а для того, щоб померти, розуміє вона.

Якось Тед запитав і її, і Блеза, і тоді ще не з’їденого Смертежерською справою Драко: самогубця – сильна людина, яка зробила слабкий вчинок, або слабка, яка, всупереч усім, виявилася здатна на сильний?

Це був єдиний раз, коли вона посварилася з усіма трьома відразу.

Як можна називати самогубця сильним? Чи слабким? Яке мірило має існувати, щоб оцінити вчинок людини, яка добровільно відмовляється від уготованого їй існування на цій землі через прості проблеми її буття? Навіщо люди судять про вчинки тих, кого вже нема? Який у цьому сенс? Чому, якщо вони сумують за цією людиною, ламаючи голову над тим, що спонукало її піти на таке, зрештою не розмовляють зі своїми близькими, бачачи, що вони на краю?

Чому людина, сумуючи, заривається в скорботі, як сліпе кошеня, навмисне пропускаючи повз себе тривожні сигнали, які неминуче призведуть до того самого результату?

Чому, питає сама себе, вона все ще тут? Що її тримає? Хіба не легше стрибнути, якщо знаєш, що незабаром тебе штовхнуть?

Пляшка, розрізаючи морозне, пізнє жовтневе повітря, летить на скелі. Вона тріщить, досягаючи їх у якусь невідомо як майнувшу секунду, і Пенсі чує дзвін її уламків.

Драко зрадник. Як він міг зв’язатися з Ґрейнджер? Якого, бляха, драгла він сьогодні прийшов на Бал разом з нею, знаючи, що її особистість під прозорою маскою всім очевидна? Чому вони були такі щасливі, коли кружляли у вальсі, привертаючи увагу кожного та кожної? Чому Драко мав право бути самим собою: мав право прийти у звичайній слизеринській формі з маскою змії, тоді як вона мала приховувати себе під дюжиною складок своєї вампірської сукні? І яке, до біса, мала право бруднокровка Ґрейнджер посміхатися, демонструвати свою радість; яка до Мерліна радість на порозі війни? Чому вони були такими безтурботними, тоді як Пенсі не могла викинути з голови завдання Драко, яке він, швидше за все, провалить, накручуючи себе думками про його побиту долю?

Чому Пенсі була приречена страждати, поки вони веселилися?

Вона сказала їм, що самогубця не можна назвати слабким або сильним. Це просто людина, якій потрібна допомога.

Пенсі знає, що ця допомога потрібна їй зараз, як під час нападів хвороби – повітря, але вона також знає, що ні за що її не примить. Її виховували по-іншому. Її вчили бути гордою майже стільки ж, скільки бути гідною представницею свого чистокровного роду. Вона давно не піддається впливу батьків так, як у дванадцять років, але просто не може відкинути те, що оселилося під шкірою. Іноді вона навіть не розуміє: те, про що вона думає, що говорить, за чим слідкує – все це дійсно правильно чи теж нав’язане парадигмою чистокровності?

Кажан проноситься склепіннями Астрономічної вежі, а Пенсі тільки здригається. У животі тривога вибухає сотнею вогнів, але не через тварину, яка порушила її спокій, – спокою в її житті не існувало, – а через плутанину в думках. В одну мить там Драко з Ґрейнджер, які зараз веселяться на святі, можливо, останньому перед його місією, у другу вже хвороба і усвідомлення своєї ущербності, а в третю – нездорові, задушливі і одночасно з цим спокійні думки про…

Пенсі спирається на залізні лози паркану, який служить страховкою Астрономічної вежі від падінь, і дивиться вниз.

Холодний метал упирається в білу із вкрапленнями червоного тканину, в її улюблену з усього свого одягу сукню – вона вперше показує саму себе. Пенсі мала сховатися в ньому; вона була впевнена, що ніхто не здогадається, що вона – вампірка, нехай це і такий традиційний для Гелловіну костюм, але так вийшло, що він став справжнім відображенням її душі.

Голова паморочиться од висоти. Пальці здригаються. Коліна б’є тремтіння.

Пенсі дивиться на свою маску, що весь цей час тримала в лівій руці, навряд чи свідомо її роздивляючись.

Це рішення таке просте, що здається незвичним. Їй здавалося, що вона роздумуватиме про це як мінімум декілька годин, зважуватиме всі за і проти, але насправді потрібен лише момент, щоб усвідомити, що вона готова.

До скель летить червона маска, її підхоплює вітер і доставляє прямо Озеру. За мить червону пляму накриває високою хвилею.

Пенсі не думає, що вітер здатний віднести і її до, напевно, крижаної неспокійної води, але скелі не лякають. Ані трохи. З першого нападу хвороби пройшов лише місяць, і саме тоді вона зрозуміла, що довго не проживе.

Хіба не легше стрибнути, якщо знаєш, що незабаром тебе штовхнуть?

У книжках вона читала, що, коли людина стрибає, перед її очима проноситься усе життя й приходить усвідомлення, що це все того не варте. Що можна вирішити усі свої проблеми. Але коли вона це розуміє, вже пізно.

Маячня.

Нічого такого нема.

Єдине, що проноситься перед очима – чорне, майже як очі Драко в напівтемряві, полотно скель.

У порожній Астрономічній вежі ляскання крил кажана відбивається від порожніх дерев’яних стін. Єдине, за що можна зачепитися – чорні лаковані черевики, самотньо кинуті біля сходів.

Гелловін – її улюблене й останнє свято.