Вони – моє життя

Холод, темрява, холод, вогонь?

Здається мені, що на цьому моя кінечна зупинка. Я померла? Але чому?

Всюди темрява, навіть вітерця немає, світла я теж не бачу, хоча зачекайте, а чи є у мене взагалі тіло? Я його не бачу, кінцівок взагалі не відчуваю, але відчуваю рух десь далеко. Рух?

Тут хтось є? – ніби то подумки крикнула я, в надії, що той “хтось” почує мене, був би він тільки – Агов!

-Ааа… – тихий голос луною пронісся навкруги, здається, мене помітили, чи добре це взагалі, поки не знаю.

До мене підлетів силует, так, саме підлетів. Було темно, він ледь ледь віддавав сіриною на абсолютно чорному тлі. Він розглядав мене довго, ніби то заглядав мені в душу.

– Т-ти, людина? – тихим та тремтячим, але не боязким голосом запитав незнайомець, в його голосі лиш була помітна надія.

– Так, я людина.

Його очі ніби то загорілись.

Але заждіть, вони дійсно бляха загорілись, запалали, ніби червоні ліхтарики в новорічну ніч! З рук взагалі понеслось полум’я, та те створіння почало крутитись і пищати, немов маленька дитина якій купили найекзотичнішу іграшку.

– Ти людина! Скільки ж років я не бачили людей!

Це вже був не силует, а добре було видно сірий балахон з дивної тканини, він був перев’язаний мотузочкую та мав такий собі каптурик.

З часом все вляглось, вогонь перестав виходити з рукавів та очі погасли, тепер вже виднілись звичайні такі риси обличчя.

– А ви, ви людина? – тупе запитання до того, хто тільки що таке витворяв, але в голову прийшло тільки це.

– Н-ні… – знову пошепки сказав він, ніби розповідав мені великий секрет – Я — бог самотності…

– Самотності?

– Т-так, я з’явивились від великої кількості самотніх людей, кожен з них п-простить мене знайти йому компанію хоч на деякий час, н-навіть якщо сам не розуміє про те. До мене п-потрапляють тільки т-ті, хто абсолютно все життя був самотнім, але т-таких людей вже не було з десятки т-три т-тисяч років. Розкажеш мені, чому людина знову п-потрапила сюди, до мене?

– Я? Я заснула посеред холодної зими…

– І т-тебе н-ніхто не зігрів?

– Був один, маленький котик, але він зовсім маленький, навіть себе не в стані зігріти, не те що цілу людину.

– А інші, інші люди?

– Мене всі обходили стороною, ніхто не хтів навіть заговорити з такою потворою як я, що казати вже за те щоб зігріти.

– Н-напевно тому ти п-потрапила до мене…

– Виходить, я померла?

– Т-так, але, я так просто це не залишу! – після цих слів цей бог кудись зник.

Здається, я знову буду одна…

Через деякий час

Хоча, ви серйозно? Це вимір бога, який тут час?

– Ось, ось це дитя – біг вже знайомий мені бог самотності тримаючи за руку якогось дитинча.

– Ха, цікаво-цікаво, що вже на цей раз мені приперли? – радісно зацікавився він та прийнявся за розглядання мого… тіла? Тіло, чим би воно не було, нехай буде тіло.

– Та що ти тут розглядаєш, ну скажи, скажи що ти можеш повернути цю людину до життя! – підключився бог самотності. Цікаво, він не заікається…

– Безкорисно? У той світ де вона була? З того сенс… Подивись на мене, та у мене сил вже навіть на тіло немає, яке повертання до життя.

– Я поділюсь… Трішечки – посміхнувся бог самотності.

– Трішечки кажеш? Але тільки щоб мене не розірвало…

Вони провели якісь ритуали, то невелике дитинча стало… оно стало доволі дорослою жінкою…

Ой добре, я й не таке бачила в манзі.

– Добре, людино, приготуйся, я телепортую нас з цього виміру в свій. – пролунав вже голос дорослої жінки.

***

Чорне кучеряве волосся, чорні очі, чорненькі фарбовані нігтики, та простецький одяг, теж весь чорний. У цієї жінки стиль як у мене при житті.

– Я богиня хаосу. Той кого ти бачила то Самітник, уявлення не маю, як ти взагалі потрапила до нього, фрік ще той, але що сказати, він постійно один, тут і бог здуріє. Його всі бояться, у нього сили стільки, що він десять світів може створити одним пчихом, а іншим потрібно буде мільйон років. Ти не бійся його, він дуже добрий, навіть комаху не образить, та й глибокий він, я люблю провести з ним час, але він постійно ховається. Інший бог на його місті з жиру б бісився, а цей єдиний який не грає в типового божка. Так, добре до суті. Ось це мій вимір.

Богиня провела рукою та ми перемістились у простір де все літало. Уламки, щось по типу метеоритів та комет, десь далеко виднілись ледь помітні планетки.

– Самітник попросив мене дати тобі краще життя, щось придумаємо… – богиня відкрила горизонтальний портал та почала у нього вглядатися – О, диви, який чудовий світ де в мене ще не вірять!

– Але я нічого не бачу…

– Точно, у тебе ж немає божественних очей. Взагалі, це не дуже законно, але я тобі дам одненьке, звичайно не повне, але основні функції…

– Якщо не законно, то навіщо?

– Так Самітник сказав!

– А він тут типу головний?

– Самітник? Ахахаха, ні, ти що, але хто з ним буде сперечатися? Забудь про це, краще дивись, світ, тут звичайно багато монстрів, все таке, але я тобі дам дар до магії хаосу, такої тут немає взагалі!

– Дар це добре, дяка велика, але я не бубу як нею користуватись, та й якщо там її немає, то я не зможу її ніяк вивчити.

– Не будь розумнішою за мене! Але дійсно, я про це зовсім забула… Короче, розберешся на місці! ПОЛЕТІЛА!

Ця богиня тупо кинула мене в портал…