Виживші

Підійшовши до закинутого супермаркету, Леві передав гвинтівку Мікасі, а сам почав оглядати стоянку і її околиці на наявність каменів чи будь-яких інших тяжких предметів. Благо такий знайшовся доволі швидко: на обочині, поруч із кинутим і очевидно поламаним автомобілем, стояв органайзер з інструментами. Свою функціональність вони давно втратили, покрившись іржею і брудом, отже, швидше за все, були залишені тут ще три місяці тому — у розпалі епідемії. 

Сонце повільно опускалося до горизонту, поступово забарвлюючи небо в малинові та помаранчеві тони. Воно вже не було таким сліпучим, як днем, і не гріло, як у вересні. Десь далеко чулися агресивні крики тварюк, що за годину стануть володарями вимерлих вулиць. Тривога вагою опускалася на плечі дівчини, і лише присутність Леві не давала їй сісти на асфальт і розплакатися від безвиході. Поруч із ним вона почувала себе майже як за кам’яною стіною, але рідко давала йому про це знати. 

Звук розбитого скла швидко висмикнув її з роздумів. Весь день пішов на пошуки вцілілого, а найголовніше, повного продуктів магазину. Знайшовши те, що їм було потрібно, вони зіткнулися з проблемою непробивних дверей та склопакетів. Втративши близько години й помітивши, що починає сутеніти, вони швидко поїхали до інших магазинів, сподіваючись на успішне закінчення вилазки; що все, як завжди, не піде по одному місцю. 

— Тобі особливе запрошення потрібне? Чи, на твою думку, у нас багато часу? — підійшовши до неї, Леві відібрав у неї гвинтівку і подивився байдужим поглядом. 

Навіть він був напружений, тому, щоб не нервувати напарника ще більше, Мікаса вийняла з настегнової кобури пістолет, переконалася в його зарядженості й, перехопивши зручніше, обережно попрямувала до входу в супермаркет. Шпурнула перший товар, що потрапив під руку, перевіряючи наявність у будівлі ще когось, але крім відлуння нічого не послідувало. 

Все ще тримаючи напоготові зброю, вона взяла візок, прямуючи вглиб приміщення. Всередині було темно, в м’ясному та овочевому відділах неприємно пахло, проте металевий запах крові й сморід розкладів були відсутні, а отже — і справді чисто. Тут не перетворювалися, ніхто не влаштував тут місце проживання. Друге, однозначно, було також на краще.

Знайшовши стелаж із крупами, Мікаса почала згрібати все, що тільки бачила: рис, макарони, вівсянка швидкого і ні приготування, булгур, кускус. «Через три місяці, які вони на смак?» — подумала Мікаса, але одразу ж зробила висновок: «Навряд чи Леві це потурбує», — а якщо так, значить, і її це теж не повинно хвилювати. Незабаром візок виявився догори набитим ще й засобами особистої гігієни, консервами, туалетним папером та жестяними банками з пивом. 

Вона вже збиралася повертатись назад, до входу, але, почувши постріли, ненадовго застигла. Прислухалася: вони надходили з їхньої спільної гвинтівки — отже, можна не переживати. 

Бите скло на вході до супермаркету монотонно хрустіло під берцями та колесами, у такт їхньому руху. Викотивши назовні візок, дівчина на кілька секунд кинула погляд на понівечені тіла тварюк. Скривилася і перевела погляд на Леві, що витирав серветкою приклад. 

— Трясця, треба десь знайти автомат чи кулемет, — тихо вилаявся він, починаючи допомагати своїй напарниці складати продукти в багажник.

— У моїй дільниці є сховище, але я не знаю, чи все на місці, — Мікаса зачинила дверцята, прямуючи до пасажирського сидіння.

До епідемії вона працювала майором у поліції Токіо. Відучилася три роки в академії, після неї — на юрфаку, заради скоринки про вищу освіту. Свою роботу вона любила, попри те, що і її подруга Саша, і батьки всіляко відмовляли її. Робота складна, не для жінки, хай і заробітна плата хороша. Але незабаром усі звикли до її професії, щобільше, відзначили позитивні сторони. А з початком пандемії Мікаса стала незамінною в компанії тих, хто вижив. Подібним досвідом міг поділитися небагато-хто: лише Леві, що працював у спецназі, і вона. У групі їхня пара була єдиною, кого можна відправити на вилазку, не побоюючись за життя. 

Так, місяць тому, їм довелося залишити лабораторію Ханджі для розвідки обстановки в інших містах і пошуку нового притулку з усім необхідним обладнанням і благами цивілізації у зв’язку з обстановкою в Токіо. Це рішення було обдумане тричі, якщо не більше, але за підсумком воно виявилося помилковим. Єдині люди, які вміли як слід поводитися зі зброєю, раціями та службовим транспортом, залишили у вельми напруженому середовищі звичайних цивільних. У столиці чисельність перетворень зростала з неймовірною швидкістю, тому Леві та Мікаса не бачили сенсу повертатися удвох. Точніше, вважали це надто небезпечною операцією та недоцільним рішенням. 

Вони підтримували зв’язок із лабораторією, знайшли притулок у невеликому селищі міського типу, обладнавши його максимально комфортно для тимчасового проживання. Спостерігали наскільки можна за тварюками, шукали шляхи боротьби з ними — не марнували час. Паралельно із цим намагаючись розв’язати головну проблему: їхнє повернення до столиці. Поки існував контакт із лабораторією, трималися й вони, але кілька днів тому зв’язок остаточно обірвався, підкосивши менш стійку до стресу Мікасу.

У свої найкращі роки їй, крім служби, хотілося жити абсолютно нормальним життям: бачитися з нечисленними друзями, дивитися серіали, вишивати хрестиком, мандрувати, вивчати щось нове та цікаве. Зараз все обірвалося, а новий спосіб життя виявився для неї надто складним. Алгоритм її дій змінився докорінно. Став складатися з одного, головного, пункту: вижити за всяку ціну. Навіть якщо доведеться зривати з пальців нігті, чіпляючись за останню нагоду, навіть якщо доведеться вбивати собі подібних.

***

“Абонент тимчасово недоступний, передзвоніть пізніше…” —  звучало з динаміків телефону. Мікаса приречено видихнула і скинула виклик. Хвилина, проведена в очікуванні відповіді, здавалася вічністю, а гудки ще якийсь час луною лунали в мізках. 

— Може, ввімкнемо якусь музику? Тихіше? Я бачила тут касети, — кинувши погляд на екран блокування, дівчина сумно помітила: одинадцята вечора, тридцять перше грудня. 

Гараж якогось приватного будинку виявився дуже вигідним місцем для хованок від тварюк. Жодного вікна, крім маленької кватирки зверху, міцні двері, старі меблі. Багато хто зберігав мотлох у гаражах, думаючи, що він колись стане в пригоді. Стало у пригоді, але явно не їм. Санвузол, за такою самою випадковістю, як і існування гаража, був присутній. Через охайність Леві його довелося видерти до блиску, і замінити іржавий змішувач новим.

Леві нічого не відповів, лише знизав плечима, мовляв, чини як хочеш, і зробив кілька ковтків пива. Настрій в обох не був новорічним, проте Мікаса щосили намагалася хоч якось скрасити свято. Вона пам’ятала, як колись давно, ніби у минулому житті, разом із батьками прикрашала хату. Подавала батькові, що стояв на стільці, гірлянди, уважно спостерігала за тим, як мама ліпить рисове печиво і готує собу. Пам’ятала, як горіли різними кольорами вулиці, зовсім недавно. Як під радісні крики Саші дивилася на бенгальські вогні. Як маленька танцювала під веселу музику, з акомпанементом у вигляді оплесків батьків. 

— Лінкін Парк, Нірвана, Еванес, Рамштайн… О, ось, Happy New Year. Хоч щось, — Мікаса вставила касету, насилу розібравшись у принципі роботи плеєра, і зменшила гучність до мінімуму. Так, щоб навіть вони, знаходячись на відстані двох метрів, ледве чули.

Сівши поряд з Леві, Мікаса нахабно залізла під плед, у який він був укутаний, і поклала голову йому на плече. Леві, своєю чергою, не заперечував. Незважаючи на свою відчуженість, йому вдавалося розуміти оточуючих, особливо в такій ситуації. Так, напевно, дівчина намагалася хоч якось заспокоїти себе, втішивши тим, що не все так погано. 

— Як ти гадаєш, ми зможемо дожити до кінця цього року? — перевівши погляд на маленьку кватирку, через яку виразно було видно падіння сніжинок, тихо запитала Мікаса. На годиннику чотири нулі, настав дві тисячі двадцять третій і разом із ним ніч. Клонило в сон, але дівчина намагалася не заснути, щоб ще трохи поперебирати в думках спогади й спробувати поговорити з… другом? 

— Не знаю, — лаконічно відрізав він, зробивши ще кілька ковтків пива. 

Пісня давно затихла, в повітрі панувала тиша. Вперше за довгий час не напружена, вона трохи віддавала забутим та втраченим спокоєм. Її лише час від часу порушували зойки тварюк, що шукали собі жертву. Вони обидвоє сподівалися, що цього року їм вдасться зв’язатися з лабораторією, вдасться витягти своїх із Токіо, вдасться вижити і врятувати світ, хоч як би по-ідіотськи це не звучало.

— З Новим роком, Мікаса, — все ще на знижених тонах промовив він, дивлячись на дівчину, яка заснула в нього на плечі.

Тгк з ексклюзивними епізодами: https://t.me/zatyshnakhatka