Вибухова петля

Їх із батьком стосунки можна назвати якими завгодно ― але вони безумовно далекі від терміна “просто”.

Для самого Деміана навіть квантова механіка здавалася зрозумілішою ― що вже говорити про інших людей. Людей, які спостерігали з боку, людей, схильних судити лише за поверхневими словами та фразами, людей, поверхневих та дурних, не здатних…

Батько кудись збирається. Він все ще демонстративно не дивиться на нього. Плащ висить там, у печері, сьогодні патрулювання закінчилося раніше, сьогодні більше Бетмена місту потрібен інший герой, у смокінгу та з усмішкою на мільйон.

І цьому герою точно не потрібен помічник.

Деміан просто спостерігає за Батьком, навіть не намагаючись щось сказати ― будь-які його слова зараз лише розіб’ються об стіну холодного відчуження.

“Вони не ладять”, ― сказали б люди.

“Вони не розуміють один одного”, ― сказали б люди.

“Краще б вони взагалі не зустрічалися”, ― сказали б

“Краще б хлопчик зрозумів, що йому тут”, ― сказали

не місце .

“Ти ― тягар, Деміане”.

(що ж, щодо останнього вони мають рацію)

“Ти тут тільки від того, що він надто благородний, щоб…”

Деміан сильніше стискає щелепу і притягує коліна до грудей.

…виставити тебе

Батько обертається на нього.

геть

Їхні погляди на секунду зустрічаються ― і Батько знову ховається за крижаною завісою.

Деміан не намагається нічого сказати ― між ними не лишилося слів. Він знову зірвався, знову ледь не перейшов межу, знову дозволив емоціям та вихованню, вбитому йому десятками тисяч ударів, узяти гору над суворими правилами. Він знову зірвався ― і знову сидів під замком, хоч і тижневий домашній арешт закінчувався цієї ночі.

Вони майже не розмовляли, але вони й так рідко обмінювалися цілими абзацами думок. Вони майже не розмовляли ― і не було Річарда Грейсона, Сяючого Чудо-Хлопчика, здатного однією своєю посмішкою розганяти грозові хмари.

І Батько йде.

Деміан залишається.

І коли за всіма новинами транслюють вибух, він так і залишається у вітальні, не здатний поворухнутися.

 

Здавалося б, смерть у їхній сім’ї ― справа звична і зовсім не перманентна, це скоріше навіть не вирок ― так, легка відпустка, перш ніж у тебе знову шпурнуть плащем і під бадьорі гасла «Світ потребує тебе!» поженуть на брудні вулиці нести благочестиву Справедливість.

Але йому десять.

І він уже втрачав батька одного разу ― анітрохи його й не впізнавши.

(ніби зараз хоч щось змінилося)

 

Коли він приходить до тями, він у своєму ліжку. За вікном ― жодного сліду вчорашньої грози.

Він спускається вниз, відчуваючи, що повинен спуститися, повинен зіткнутися з реальністю, вперед, Деміане, цьому ж тебе вчили, виживати, незважаючи ні на що, звідки всі ці почуття, звідки це бажання просто…

Батько живий.

Батько живий, його похмурий погляд, здатний пропалити дірку в людині кращій за суперменівську ― найкраще тому підтвердження. Він кидається було до Батька, але той холодний і відсторонений більше звичайного, але той відштовхує його, але той знову повторює свою лекцію про неприпустиму поведінку ― і хіба цього вже не було тиждень тому, яке це має значення?

тепер

Коли ― тепер?

 

Коли все, ніби під копірку повторюється вдруге, Деміан замислюється.

Деміан замислюється, коли він, через тиждень, знову знаходить свого Батька за чашкою міцної дорогої кави на кухні ― після того як напередодні той помер, вибухнув у вульгарно-розкішному ресторані, загинув з сотнею інших багатіїв, що зібралися на черговий безглуздий благодійний вечір

(Краще б вони пожертвували весь той сервіз ― вистачило б поповнити бюджет Заїра і ще залишилося б на ліки від СНІДу).

І Батько також злий на нього.

А що ще нового у світі?

 

Дати в телефонах, дати в комп’ютерах, дати в численних телевізорах, час на мікрохвильовій печі ― все це можна змінити, поправити, скоригувати. Та навряд чи Альфред приклеїв назад відривні листочки календаря.

Деміан не впадає у паніку. Його не вчили впадати в паніку.

Деміан живе у світі з інопланетянами, клонами, богинями, спрутами та каналами, присвяченими лише гольфу ― Деміан цілком розуміє, що у цьому світі може статися буквально будь-що.

(Хіба що посмішка від Батька ― ось річ, що ніколи не станеться, Деміане, навіть не думай про це, звідки в тобі взагалі такі)

 

― Вибач, ― щебече Грейсон з монітора, і виглядає він схожим на винуватого цуценя. ― Нам із Тімом треба дещо виправити разом. Ми ж наче вже говорили про це у вівторок?..

Який вівторкок?!

Вони потрібні тут ― і якщо він дійшов до того, щоб зателефонувати ― ситуація критична. Деміан говорить про те занадто різко, занадто голосно ― і діловий тон губиться десь у примхах маленької розпещеної дитини.

Грейсон це відчуває і лише хитає головою.

 

Наступного тижня Деміан уже не дзвонить.

 

Він млявий і розгублений, і він починає пропускати удари.

Деміан міг би хвилюватися, що Батько викине його ― і знайде собі когось краще. Нового Робіна. Нового сина. Нового сина, який не викликає стільки клопоту і за яким не потрібно постійно стежити. Когось, кому б він довіряв.

Він міг би, та тільки Батько заперт в тій самій беззмінному дні байбака.

Але думки все ще кружляють довкола у пересичено-веселенькому калейдоскопі.

І він впадає в істерику.

Лунає вибух.

Це віддаляє його від мети ще тиждень.

 

Він намагається знайти тих, хто винний у вибуху.

Поки той знову не наздоганяє Батька.

 

Він намагається знайти тих, хто винен у часовій петлі.

Поки вона знову не закручується на його шиї.

 

Він телефонує Матері.

Та хитає головою і обриває зв’язок.

І знову

вибух.

 

Деміан зідзвонюється з Лігою Справедливості ― та тільки отримує поблажливі погляди і співчуваючі усмішки.

“Малюк просто перехвилювався”.

“Про що тільки Бетмен думає, тягаючи з собою маленьку дитину?”

“Так, цього варто було чекати”.

“Ви чули про його минуле?”

І Батько дізнається про це. Він навіть не кричить. Просто дивиться, так, як навчився дивитися роками на найогидніших людей у світі. І Деміан раптово почувається одним із таких.

І він ламається.

Йому десять.

І останнім часом він бачив, як його батько чотирнадцять разів умирав на повторі.

Так що він просто стоїть посеред бетпечери зі сльозами, що течуть по обличчю, сподіваючись, що капюшон і маска захистять його від більшої ганьби. Можливо, якщо він не рухатиметься…

Та тільки це марно. Його Батько ― Бетмен, найбільший детектив, і якщо він не здатний помітити щось таке банальне, як сльози своєї дитини, йому давно настав час на пенсію.

― Ти можеш піти зі мною ― і ці слова звучать як вирок.

Але можливо в них і порятунок.

 

Бо на ньому опіки. Він не дуже відчуває руку. Вивихнуте плече горить від болю, і можливо є ще кілька зламаних кісток, та тільки їхній ансамбль заглушений загальним виттям тіла.

Але Батько живий. І він також, якщо на те пішло.

― Я тебе врятував, ― каже Деміан . У тоні гордість, у тоні небувале полегшення.

― Врятував, ― киває Батько.

І посміхається. Втомлено, слабко, але це посмішка.

І Деміан здатний пережити ще тисячу вибухів, аби тільки…

І він відчуває обійми. Ніжні та обережні, слово він ― якась цінність, що так легко зламати. Батько міг би заплакати, він сьогодні не Бетмен і йому можна ― та навряд чи.

― Вибач, ― каже він, і Деміан киває.

“Я люблю тебе”, ― шепочуть його руки, дбайливо погладжуючи спину сина, там, де її не зачепив вибух. І Деміан посміхається.

Голоси та пересуди змовкають, голоси та пересуди ніколи й не були важливими, голоси

(чомусь віддають шипінням його матері)

і пересуди ніколи і не мали…

Велика рука батька на його спині, тепло його тіла, запах його непристойно дорогого одеколону, змішаного з сажею та димом, почуття цієї небувалої близькості ― тільки це й являло зараз увесь його світ.

І тільки це було важливо.