your charm

Нудний день тягнувся ніби вічність в очікуванні. Сонце вже стало опускатися за обрій, тому золотисті промені лоскотали щоки, даруючи останнє тепло. Мінхо сидів біля вікна, спершись ліктями на підвіконня, вітерець плутав його у фіранках й злохмачував волосся. Він чекав на свого хлопця, що сьогодні мав, на його думку, занадто довгу зміну. Замовлена їжа вже охолола, але все так само чекала свого часу; колись пишні півонії у вазі втомлено схилили свої пелюстки, очікуючи поки більш молоді й свіжі бутони замінять їх. Хлопець поклав голову на руки і вже думав, що зараз від скуки засне, але вібрація телефону роздається десь поряд, привертаючи увагу.

На екрані висвічується повідомлення, що змушує нарешті посміхнутися:

“скоро буду! скажи, якщо щось потрібно, буду іти повз магазин”

Мінхо задумується на секунду, але нічого путнього не приходить у голову, тому він знизує плечима сам для себе і починає набирати відповідь.

“нічого не потрібно”

Не довго думаючи, він жартівливо додає:

“якщо знайдеш по дорозі якогось котика, обов’язково неси”

Хлопець натискає кнопку відправлення, блокує телефон і відкидує його на не застелене ліжко, вирішуючи, що зараз час для швидкої кави.

Кухня зустріла його сонячними зайчиками, що відстрибували прямо в обличчя від поверхні золотистого годинника, який, вочевидь, спішно знятий, лежав на обідньому столі. Треба не забути прибрати його, тому що, коли щось в цьому домі лежало не на своєму місці, воно пропадало безслідно й неочікуванно знаходилося через довгий час незрозуміло де. Кавомашина загуділа в своїй роботі, а Мінхо притулився до буфету, чекаючи напій. Це дійсно були його улюблені вечори, коли повітря дихало затишком і приємною атмосферою, тому залишалося лише насолоджуватися. Після недовготривалого пікання, чашка з кавою відправилася прямо у руки, що заради цього навіть були висунуті з майже закриваючих долоні пухнастих рукавів. Навіть, ганебний в повсякденному житті, але ідеальний для дому, рожевий светр в такий вечір тільки доповнював образ. Тому, відчуваючи себе героєм романтичного фільму, Мінхо мрійливо прикрив очі й вдихав аромат кави, деколи роблячи невеликі ковтки.

Коли кружка спустіла, її відправили в мийку, що означало прощання з нею до завтрашнього дня точно, а сам хлопець знов повернувся в кімнату до телефону, що звітував про нові сповіщення.

” *прикріплене фото* “

“котик?”

На отриманій фотографії красувався сірий кіт, що, скоріше, ще був молодим кошеням, враховуючи його розміри. Він біг назустріч людині за камерою, чия рука була трохи видна у кутку.

“однозначно котик”

Відповідь була відправлена без довгих роздумів, тому, коли через хвилин двадцять почувся дзвінок у двері, Мінхо спокійно вирушив їх відкривати.

– Боже, Джисон, нарешті. Я думав, ти залишився жити на тій роботі, – він почав без привітання, а потім, помічаючи дивну посмішку, недовірливо прищурив очі. – Так, ти щось підозріло мовчазний, що сталося?

Але Джисон не відповів і, лише ширше посміхнувшись, протягнув йому пакет, що рухався. Живий пакет. І коли зі звичайного паперового пакунка почулося мявчання, губи Мінхо відкрилися, виражаючи німий шок. Він заглянув туди, звідки долинало тихесеньке “мяу”, а потім перевів погляд на хлопця.

– Хан Джисон, ти божевільний? – Нарешті вимовив єдине, що було на думці. Сам же Джисон, здається, не бачив ніяких проблем у ситуації, що склалася.

– Ти ж сказав, що хочеш котика і…

– Але ж не в пакеті! – перебив Мінхо, переводячи очі то на кота, то на Хана.

– Тобто проблема тільки в цьому? – прозвучало з надією, тому Лі навіть пом’якшав зі своєю категоричністю. Він похитав головою, змирюючись із тим, що відбувається й потягнувся за пакетом.

– Дай мені його сюди і розберемося з цим, як тільки витягнемо бідну тварину, що задихається в цій картонці, – після чого кіт опинився у Мінхо на руках й проти цього, здавалося, нічого не мав. Будучи вуличним, він, на диво, швидко почав ластитися до рук й муркотіти, викликаючи зворушені посмішки обох.

Джисон перевів погляд з кота на обличчя навпроти й, неусвідомлено навіть для себе, став посміхатися ще ширше.

– Такий милий, – лише сказав він, можливо маючи на увазі не тільки муркочущий пухнастий клубок. – Але якщо ми не можемо його залишити, то я віднесу назад. Там хтось їх підкормлює, тому…

– Він залишиться! – Мінхо подивився на свого хлопця так, ніби той запропонував йому самому піти жити на вулиці й відвернув кота в руках в іншу сторону, захищаючи. – Чого би і ні, нам не вистачає чогось лохматого і бігаючого по квартирі, окрім тебе, – додав він вже спокійніше, коли Джисон у відповідь удавано образився на такий опис. Вони ще трохи постояли в коридорі, гладячи кота, а потім Мінхо об’явив велике кошаче прання й приготування до щасливого життя нового домашнього улюбленця.

Декілька годин приймання ванн і сушки були досить вимотуючими, тому обидва хлопці впали без сил на диван у вітальні.

– Чому мати справжнього кота так тяжко, – проскиглив Хан, кладучи голову на плече поряд.

– Що означає “справжнього”? – Мінхо ліниво повернувся до нього.

– Ну, з тобою було легко, – відповідь змусила одну подушку полетіти в лице Джисона, а за цим, повалений на диван, він вже відкрито сміявся.

Останні сонячні промені розбіглися у темряві, фіранки все так само хиталися зі сторони в сторону біля відкритого вікна, а золотистий наручний годинник залишився лежати на кухонному столі. Чужі губи замінили чашку з кавою, а руки не давали більше нудьгувати. Це дійсно були їх улюблені вечори.