А шо тут писати?

Ніч – це час казок, свічок, пліток і магії. Саме вночі духи плетуть сни, саме вночі створюються танки спогадів, саме вночі ми – це ми. Не хочу, щоб ніч скінчилася. Вдень ми знову не самотні, до нас знову лізуть з претензіями, вимогами. Проникають під шкіру з доріканнями, плутають думки кордонами, а життя – стандартами. Ніч – це час полум’я, відьом, вогнищ і чаклунів. Як би ж тільки знала я потайний шлях, як би ж тільки знала ключові слова, як би тільки мала мітлу і чорну кішку…
Вночі ми – це ми. З нас злазить, розчиняється у повітрі і блиску зірок, маска буденності. Вночі у життя втілюються усі химерні примари, оживають усі незбагнені мрії і плітки. Вночі ні перед ким грати свою роль у виставі, нема глядачів та інших акторів, нема костюмів, гриму, сценарію. Ніч – це антракт, а що роблять актори під час антракту – загадка для глядача. Вночі усі ми – люди-тіні. Ми не маємо лиця, лиця соціального і надуманого, не маємо і тіла, яке підганяємо під рамки дня.
Хотіла б я задихнутися запахом бузку, вдавитися вином, потонути у мріях, згоріти у полум’ї, розчинитися у вітерці, хотіла б я не бути людиною. Хотіла б не грати роль у виставі, не хотіла б знати сценарій, репліки, хотіла б забути образ і завжди бути тінню. Завжди кружляти у танку з відьмами-химерами, думками-мереживами і вогнями-зірками. Хотіла б не мати стежки, хотіла б не бачити мапу, хотіла б ігнорувати усі знаки. Але не можу, бо я – людина вдень. Підписала довічний контракт з театром «Життя», граю свою роль, вивчаю репліки, виступаю.
Вдень ми не можемо бути собою. Вдень – ми лише збірний образ наших бажань і страхів. Не можемо ми показати свою душу оголеною, бо спалять, розтопчать і зітруть у пил, не залишать жодного сліда і згадки. Такі вони, люди вдень.