Фанфіки українською мовою

    Минуло кілька днів з того вечора в барі, але спогади про нашу розмову не давали мені спокою. Я почав помічати за собою, що кожна нова, навіть випадкова зустріч з Реною – залишала за собою дивний післясмак, якого я не міг позбутися. Я намагався придушити це в собі, але щоразу, коли бачив Мадіан в кампусі, воно поверталося. Замість звичної неприязні всередині мене росло щось нове – дивні і тривожні почуття, які я старанно намагався ігнорувати.

    У перерві між заняттями я вирушив до бібліотеки, щоб зібрати необхідний матеріал для наступної лекції. Але варто було мені підійти до входу на невеликий майданчик біля бібліотеки, як я почув знайомий голос, повний роздратування.

    Рена, одягнута в темні брюки і спадаючу з плечей червону блузу, стояла біля сходинок, майже оголеною блідою спиною до мене, її фігура напружено випрямилася. Перед нею був п’яний старшокурсник, агресивний і наполегливий.

    – Та облиш ти, – його голос був сповнений невдоволення, коли Рена спробувала відсторонитися. Парубок схопив її за передпліччя  – Просто дай мені шанс. Будь і на далі гарненькою дівчинкою, підемо десь вип’ємо, поспілкуємося… Хіба я багато прошу?

    – Я не зацікавлена, – коротко і твердо відповіла вона, впевнено видираючи руку з його хватки, але в її голосі звучала прихована тривога.

    Хлопець явно не збирався відступати. Він зробив крок уперед, стягнув з плеча її сумку і різким рухом жбурнув її на землю, а губи його спотворилися в кривій усмішці. Глухий удар пролунав на весь двір, коли вміст відкритої сумки, що вилетів назовні, впав на асфальт. У цей момент я помітив, як її плечі трохи затремтіли від переляку.

    Кольорові фарби почали розтікатися по асфальту, а разом з ними – надії на збереження цих матеріалів. Її блокнот із крафтового паперу, в якому Мадіан нерідко малювала свої роботи, теж був залитий фарбою. Обличчя Рени потемніло від гіркоти, коли вона відштовхнула юнака і зробила крок уперед, щоб зібрати речі, але її руки немов не слухались, завмерши прямо над розтрощеними речима.

    Я не міг стояти осторонь. В одну мить я опинився між ними. П’яний хлопчисько в секунду припинив реготати, коли побачив мене. У моєму погляді було щось, що змусило його завмерти.

    – Гей, що за… – почав старшокурсник, коли я став між ними, але в той момент, коли його погляд зустрівся з моїм, він затих. Мабуть, моє обличчя в цю мить говорило набагато краще і більше, за будь-які слова.

    – Геть звідси, якщо не хочеш набратися проблем, юначе – вимовив я тихо, але з такою злістю, що в повітрі повисла напруга.

    – Та добре, добре, я ж просто пожартував, господи… – пробурмотів він, піднявши долоні, і різко розвернувшись, зник у натовпі інших студентів роззяв.

    Я подивився на розкидані на асфальті речі. Мою увагу привернула етикетка на баночці з розлитою фарбою. Не те щоб я сильно розбирався в художніх матеріалах – але судячи з наліпок на баночках, фарби були явно не місцевого виробництва, і, ймовірно, дуже дорогі. Вся робота Рени, всі її вкладені кошти – зараз перетворювалися на рідкі плями на асфальті. Моє серце на мить навіть завмерло, коли я побачив її обличчя. Мадіан, зазвичай спокійна і непохитна, виглядала по-справжньому засмученою.

    – Дорогі матеріали?, – запитав я, намагаючись зберігати спокійний тон, але стурбованість була відчутна.

    – Для мене – так… – тихо відповіла вона, її голос був сповнений подавленої образи і печалі. Вона повільно витирала пальці, заляпані фарбою, з видимим розчаруванням. – А я тільки нещодавно їх купила.

    Я сів навпочіпки поруч, допомагаючи їй прибрати весь цей безлад… Цей момент, коли щось настільки важливе для неї було зіпсовано, здавався для неї особливо неприємним.

    –  З тобою все гаразд? – тихо запитав я, хоча розумів, що їй зараз явно не до того.

    Рена злегка кивнула, але її очі залишалися прикуті до вінтажного блокнота, залитого фарбою, тонкі пальці затрималися на аркуші крафтового паперу. Майже усі її роботи та ескізи що красувалися на зістарених пожовклих сторінках – були зіпсовані. Її сірі бездонні очі розчаровано блиснули.

    – Мені просто шкода фарби і блокнот. Не дешеве задоволення для «бідного студента», знаєте,  – вимовила вона, намагаючись віджартуватись та приховати смуток у голосі. – Навіть випробувати їх не встигла…

    Було очевидно, що її дуже зачепила ця подія. Її вигляд, у такому стані, торкає щось глибоко всередині мене – це було дивне відчуття турботи. Я не знав, чому воно з’являється, і що з ним робити.

    – Чому ти просто не розвернулася і не пішла? – запитав я, згадавши її звичайну спокійну поведінку.

    Вона завмерла, подивившись на мене.

    – А який сенс? – її голос був тихим, але твердим, з ноткою сарказму. – Він впертий, і до того ж п’яний. Він би просто не прийняв прямої відмови. Розлютився б ще більше. Повезло, що не прибив мене тією сумкою.

    Її відповідь, як завжди, була холодною і логічною, але тепер я бачив за цим глибину розчарування. Вона не здалася, але не бачила сенсу в конфронтації. Цей підхід одночасно захоплював мене і дратував. Вона так говорить ніби для неї це звична річ. І як при цьому вона все рівно намагається лишатися байдужою, коли навколо неї руйнується те, що для неї важливе, навіть якщо це така дрібниця?

    – Це не означає, що ти повинна була це терпіти, Мадіан, – сказав я, намагаючись приховати зростаюче роздратування, – Могла хоча б покликати когось на допомогу.

    Рена видихнула, її погляд знову раздратовано опустився на землю.

    – Я не збираюся витрачати останні нервові клітини на якихось п’яних ідіотів. Ідіот, він і в Африці ідіот. Іноді краще просто… ігнорувати.

    Це був її стиль життя. Я лише вкотре переконався, що вона приймала речі такими, якими вони є. Але щоразу, коли вона говорила про це, я відчував, як усередині мене щось закипає. В її словах була правда, наскільки б сильно мені не хотілося цього визнавати.

    Закінчивши з прибиранням цього невеликого безладу, я зустрівся з нею поглядом, коли вона піднялася, злегка обтрушуючи сумку.

    – Ну, хоча б сумка не заляпана акрилом. Уже щось, – її голос порушив тишу, що повисла між нами. Вона так безтурботно і м’яко посміхнулася, немов нічого не сталося.

    – Дуже оптимістично, Мадіан, – відповів я, повертаючи їй усмішку. Мій погляд знову метнувся в бік бібліотеки. – Теж збиралася до бібліотеки?

    – Так, хотіла взяти кілька книжок для роботи над власним проектом. Чула, що в нашій бібліотеці є необхідна література, – її голос пролунав рівно, але я бачив у її очах залишки смутку, який вона так ретельно намагалася приховати за своїм стоїчним фасадом. – Хоча тепер не знаю, чи вийде з цим щось зробити.

    Ми увійшли в приміщення, і перше, що впало в око, – відсутність пані Ліліт – місцевої бібліотекарки. На її столі лежала табличка: «Обідня перерва», що було звичайним явищем о цій годині дня. Рена трохи насупилася, але потім спокійно видихнула і глянула на, здавалося б, нескінченні високі ряди книжкових полиць, що нагадували великий лабіринт.

    – Що ж, схоже, доведеться шукати все необхідне самій – сказала вона, кинувши погляд на верхні полиці. – Треба б знайти кілька книжок з ілюстрації, вони мають бути десь тут.

    – Це не проблема. Я знаю бібліотеку вздовж і впоперек. – я злегка знизав плечима. – У мене було достатньо часу, щоб вивчити тут усе як слід. Дозволь, допоможу.

    – І чому я навіть не здивована цим фактом? – відповіла вона саркастичним тоном, з легкою усмішкою.

    Прийнявши мою пропозицію допомогти, ми вдвох рушили вздовж довгого ряду полиць. Бібліотека була майже порожньою, лише кілька студентів сиділи в дальньому кінці, занурені в книжки. Ми рухалися в комфортній тиші, яку порушував лише тихий шепіт і ледь помітний шелест сторінок.

    Я провів її до відділу зберігання необхідної їй літератури. Зупинившись біля однієї з полиць, Рена помітила потрібну книжку і витягнулась на носочках, намагаючись дістати її з верхньої полиці. Її рука потягнулася вгору, і я міг побачити, як Мадіан напружилася, але книжка була занадто високо. В останню мить книжка зісковзнула з полиці й полетіла вниз. Ми обидвоє одночасно нахилилися навпочіпки, щоб її підняти, і в цей момент наші руки стикнулися.

    Я відчув її теплу шкіру, і несподівано для самого себе не відразу прибрав руку. Рена теж не поспішала відсторонятися, і ми, не усвідомлюючи цього, затрималися в дотику. Наші пальці злегка переплелися, і я вловив, як її дихання на мить сповільнилося.

    Ми не поспішаючи піднялися, все ще торкаючись одне одного, тримаючись за книжку, і наші погляди зустрілися. В її очах відбилося легке збентеження, але не розгубленість. Вона не відсмикнула руку – тільки ледь затримала її, немов перевіряючи свої відчуття. Я дивився на неї, і ця коротка мить тривала набагато довше, ніж мала б.

    – Вибачте за мою незграбність, професоре, – тихо сказала вона, посміхаючись, очевидно зніяковівши, але її голос був м’яким, спокійним. – Сьогодні явно не мій день.

    – Це нічого. Усе гаразд, Мадіан, – відповів я, відчуваючи, як мої губи мимоволі складаються в легку усмішку.

    Я теж не поспішав відвести руку. Мої пальці, холодні й тверді, залишилися на тильній стороні її долоні, а її тепло немов пробивалося крізь цей холод. Мої думки збилися, і я на мить загубив себе в цьому контакті. Було дивно відчувати таку близькість, і, незважаючи на внутрішні протиріччя, я не хотів переривати цей момент.

    Коли наші руки нарешті розімкнулися, Рена злегка опустила очі, її пальці все ще торкалися книги, яку вона притискала до грудей.

    – Дякую за допомогу, – нарешті тихо промовила вона, і її усміхнені вуста знову повернулися на обличчя, хоча в її очах усе ще блищало легке занепокоєння.

    – Завжди будь ласка, – відповів я, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією, але дотик усе ще залишався в моїй пам’яті.

    Ми знову замовкли, але тепер тиша була наповнена якоюсь новою, невидимою електрикою. Наші рухи були плавними, немов злагоджені, але між нами повисло щось, що я не міг ігнорувати. Цей момент був доволі… дивним. Але комфортним.

    Коли ми продовжили пошуки книжок, я зловив себе на тому, що мій погляд час від часу ковзав у її бік, оглядаючи її виразний профіль. Рена виглядала зібраною, спокійною, але я бачив, як її пальці майже непомітно тремтіли, коли вона легко притискала книгу до грудей, і це видавало її внутрішні почуття. Її погляд лише на мить метнувся в інший кінець приміщення, знову звернувши увагу на табличку на столі.

    – Як думаєте, довго Ліліт на перерві? – безтурботно запитала вона, вочевидь намагаючись розрядити незручність, якої ми ще не встигли остаточно позбутися.

    – Судячи з таблички, хвилин п’ятнадцять, – відповів я, озираючись на порожню стійку. – Але, ти знаєш, вона має звичку постійно запізнюватися ще на добрих десять хвилин, якщо не більше. Ми за цей час зможемо знайти все самі.

    – Було б непогано, – знову посміхаючись сказала вона, але тепер її голос звучав трохи м’якше.

    Ми продовжили шукати необхідну літературу, і між нами вже звично запанувала тиша, але цього разу вона здавалася якоюсь новою. Тепер я не міг не відчувати цього невидимого тяжіння, яке виникло між нами в цей випадковий момент.

    Рена зібрала знайдені книжки і, подякувавши мені за допомогу, попрямувала до одного із затишних столиків у кутку бібліотеки. Я краєм ока помітив, як вона сіла за стіл і розклала свої речі, гортаючи сторінки знайдених томів. Вона виглядала повністю зануреною у свої думки, обережно роблячи записи в зошиті.

    Я зупинився перед полицею в пошуках необхідної, цього разу – для мене, літератури що потрібна була мені для підготовки наступної лекції, але моя увага вкотре повернулася до Мадіан. Її обличчя освітлювалося м’яким світлом настільної лампи, а пальці акуратно ковзали сторінкою книги. Час від часу вона щось занотовувала, кумедно і задумливо прикушуючи кінчик ручки.

    Моє бажання зосередитися на роботі миттєво зникло. Я зловив себе на тому, що просто стою і дивлюся на неї. Інтерес узяв гору, і перш ніж я встиг себе зупинити, я повернув книгу на місце, а мої ноги самі повели мене до її столу.

    Я підійшов до усамітненого столика, тихо і непомітно. Рена була настільки зосереджена на власних роздумах, що навіть не звернула уваги на те, як я наблизився до неї майже впритул. Я зупинився просто за її спиною, і мій погляд упав на її записи. Трохи нахилившись, я прочитав рядки, занотовані в її зошиті, і помітив невелику помилку в датах. Звісно ж, я рішив втрутитися.

    – Яка ж ти все-таки неуважна, Мадіан, – сказав я, вказуючи на запис у її зошиті. Мої руки опустилися на стіл, по обидва боки від Рени, створюючи опору, поки я нахилявся ближче.

    Вона підскочила на місці від несподіванки, але одразу ж глянула на свій зошит. Я й не помітив, як моє обличчя опинилося напрочуд близько до її, практично щока до щоки. Я навіть міг відчути запах її волосся – суміш хвої та цитрусів, свіжий і приємний. Хвилясті пасма, що спадали на оголену спину та плечі, такі темні й недбалі, злегка торкалися мого обличчя.

    – Неуважна? Що ви маєте на увазі? – перепитала вона, все ще будучи розгублена від раптового втручання.

    Я кивнув і вказав пальцем на її зошит.

    – А ти не бачиш, що в книзі написано? – сказав я, злегка притиснувши її зошит пальцем, іншою рукою вказуючи на рядок з книги. – Ти переплутала місцями дві останні цифри в даті цієї події.

    Рена насупилася, уважно вивчаючи свої нотатки, і видихнула, явно роздратована власною розсіяністю.

    – І справді… Я дійсно сьогодні якась розгублена… – пробубніла вона собі під ніс, ледь хитаючи головою, швидко взявши ручку і почала виправляти  помилку.

    На якусь недовгу мить ми замовчали. Я не відходив від неї, залишивши свою руку на столі поруч із її, мої пальці майже торкалися її зошита. Я відчував її тепло, і що довше ми мовчали, то сильніше відчувалася наша близькість. Я міг почути її дихання – рівне, але трохи уповільнене.

    – Ти так і не сказала, над чим саме ти працюєш? – запитав я, щоб якось розрядити цю незручну тишу між нами, та мої думки все ще були зосередженні на іншому.

    Вона, здалось, навіть трохи зніяковіла, нарешті зрозумівши як близько ми були один до одного. Її очі все ще ковзали сторінками, але я бачив, як вона шукає потрібні слова.

    – Збираю інформацію для виставки, що відбудеться найближчим часом. Мені запропонували прийняти участь, як автору, – відповіла вона. – Потрібно проаналізувати кілька відомих витворів. Я хотіла зробити ілюстрації в стилі тих часів, щоб роботи відповідали тематиці і настрою заходу… Тому шукаю натхнення в джерелах.

    – Хм… Цікаво, – задумливо сказав я, продовжуючи спостерігати за її рухами. – Схоже ти дійсно серйозно до цього ставишся, якщо навіть встигаєш поєднувати з навчанням в університеті… Це… похвально.

    Вона на мить завмерла, і я побачив, як Мадіан майже непомітно посміхнулася, припіднімаючи брови, будучи явно здивованою моїми словами. Я не міг зрозуміти, чому сказав саме це, але відчував, що хотів підтримати її. Бодай якось. Мені це було непритаманно, але щось у ній змушувало мене бажати бути до неї ближче.

    Рена повільно повернулася до мене, щоб відповісти. Наші обличчя перебували за кілька дюймів одне від одного. Я вловив швидкий рух її очей, що ковзнули по моєму обличчю, як вони на мить затрималися на моїх губах. У цю секунду усе моє тіло застигло немов статуя. Мій погляд інстинктивно спустився до її губ. Вони були так близько, що я міг відчути її дихання.

    Здалося, ніби час сповільнився, доки ми пильно дивились один на одного. Я не міг відірватися від її сірих, кришталево чистих очей. Між нами повисла напруга, яку було неможливо ігнорувати. Наші дихання практично зливалися воєдино, і я раптом усвідомив, що її присутність надто сильно впливає на мене. Її погляд, злегка червоні губи, тепло її тіла, і цей солодкий, ледь вловимий, аромат її парфумів… усе навколо немов зникло, залишивши нас наодинці.

    Вона сиділа на місці, навіть не колихнувшись, її очі блиснули на мить, але погляд її майже непомітно затремтів, ніби прокидаючись від власних думок.

    Мить тягнулася, і я не міг вирішити, що робити далі. Дивні, невідомі мені раніше почуття захлеснули мене, а її близькість ставала дедалі нестерпнішою, але водночас – бажаною.

    – Мадіан… – мій голос був ледь голоснішим за шепіт, коли я вимовив її прізвище, не знаючи, що збираюся сказати далі.

     

     

    0 Коментарів