Волосяні чари

Коли Ґайя облишила ванну і я узрів її коси, мені подумалось: так ми обоє виглядаємо опісля бурхливої нічки. Тільки я вклав у це словосполучення трохи не те значення, про яке ви, вочевидь, вже здогадалися. Звичайно, сяк-так зніяковіння прогнати вдалося, а от Ґайїні пасма щітки ніяк не слухалися – в’юнкі, поплутані між собою та відтінку полум’я. Так-так, полум’яні, хоча зазвичай вони були темні й пригашені, як іржа. А може, то відбивалось світло з вікон.

Ґайя не питала більше нічого, а я не міг знати навіть новин з Тоскарді. Тож спостерігав за її рухами – швидкими, плавними… одначе настільки ж невміло вона розмахувала щіткою. Мовби чимскоріше прагла розплутати оцей рудий клубок, того смикала, кривилася (мені теж хотілось, бо зі своїми патлами я знав, як то боляче) і стискала в долонях вогненну копицю. Успіх, авжеж, їй не усміхався. А в моїй голові встигла зародитись божевільна думка, за яку мене вигнали б з чародійської спільноти й додатково звинуватили у фетишизмі. Черговий спалах роздратування в очах людини “підбадьорив” – і я спитав якомога діловитіше:

– Тобі допомогти?

На мить вона задивилася так, наче підозрювала у підступі. Не знав, що скидаюся на шкільного розбишаку, котрий смикає дівочі кіски. Підозра, втім, пропалахотіла в червоних очах і згасла, а Ґайя вже звично посміхнулася, простягла щітку й всілася прямісінько переді мною на канапі. Я згадував, що збирається вона, як випадає потреба тікати, дуже швидко? Схоже, перспектива марудитись із зачіскою нічим не відрізнялася од порятунку від погоні.

Роздобувши гребінця й поряд, на низькому круглястому столику, куди Ґайя пожбурила сережки й гумки, лишивши бальзам, я узявся до роботи. Ну, насправді зітхнув – тільки раз і навіть не почавши, бо тепер усвідомлював обсяг зусиль. Ґайїне волосся стричало вусібіч; десь на мої пальці нанизалися руді шорсткі кучері, деінде зап’ястя лоскотали м’які, мов оксамит з дідових диванів, хвильки – навіть рухались вони так само ніжно й неквапом, щойно людина смикалась (сиділа в самому ліфаку в прохололій кімнаті, тільки-но з купелі). Волосся було зрошене, але я відчував, що суну руки до присипаного багаття, яке ось-ось розпалиться з новою силою, якщо зроблю все неправильно. Уявив Ґайю з непокірною копицею, що розрослася вшир та уверх, колячи щоки й шию – робочий ентузіазм хутко повернувся. Адже, будьмо відверті, недоброзичливцям тоді викривати нас стане куди простіше.

– З тебе був би чудовий перукар, – неждано зауважила людина.

– Так гадаєш?

– Ти ж підготувався, – кивнула вона на пляшку бальзаму – мені, щиро кажучи, аж не вірилося, що оце вона вважає підготуванням. Але що вимагати з дівчини, яка власне волосся не здатна приборкати? – О, і гребінець поклав! Може й рукавички десь загубив? – з уст Ґайї зірвався сміх. Я безсило й собі усміхнувся, намащуючи руки. А рукавички не завадили б, таж що поробиш – лишається сподіватись, що таких вогнистих локонів торкатися безпечно.

Почались мої страждання.

Я звик до всіх незручностей, які вносила наявність довгого волосся: що власні пасма чіпляються до всього як та котяча шерсть, а за раз їх не збудешся (і неодмінно хтось спробує їх прибрати й начхати на особисті межі). Що достобіса часу мусиш згаяти на догляд – розчесати, вимити, вичесати й намазюкати чимось корисним для міцності й росту, а те вимагає грошей. І хлопцям краще із шевелюрою як у мене не розгулювати, бо приймуть або за дівчину, або за гея. Примітно, що стереотипи ці поширені здебільшого серед людей і чомусь мають ображати, хай я гадки не мав, що з обома фактами не так. Проте ясно міг якраз цієї миті, вкотре суплячись од втоми й трохи хвилювання, заявити – поєднання кучерів і такої довжини, як у людини, нізащо не може бути практичним. Точно колись додумались до їхнього декоративного вжитку, можливо навіть у вигляді перук, але дивом такі пасма дістались декому від природи, як-то Ґайї.

Вона тепер не кривилася. Ні, у вухах весь час дзвеніла її балаканина. Лилося сонце, руді хвильки, що кучерявились та вихрились на кінчиках мов нитки, виблискували – як не дивно, не через бальзам. Він, щоправда, значно спростив роботу, бо пасма пом’якшали, де-не-де вирівнялися, слухняно тулячись до моїх рук і гублячись між пальців. Такі пишні, теплі і… Я ледве скинув заціпеніння. Моментами воно накочувалося й змушувало завмирати, безсоромно витріщаючись на Ґайїне волосся, насправді гарне і гаряче. І ще воно сяяло. Світло од нього линуло напроти примарне й золоте, мов крило в собі дещо втішне, особисте… імовірно, призначене для когось. Не знаю, чому ця думка так в моїй голові закарбувалася.

Іноді я необачно торкався її шкіри. Від неї аж било жаром, однак помірним, незлостивим. Ґайя тоді хихотіла й скаржилася, як воно лоскотно, щоби потім продовжити говорити – про Марка Аллонсі, про майбутню нашу подорож невідь-куди й невідь-як, поможіть духи зостатись живими, про щось із пройдешнього, що їй засподобалося, і враження, почуття, випадкове невдоволення чи подив. Слухав я поганенько. Волосся так само іскрило. То був не бальзам. Не промені з-за шибок. Не забавка моєї уяви. Ніби жарина, воно зігрівало, я ж відчував приплив сили й наснаги, пожвавлювався й далі чесав, розплутував непокірні хвильки, спіралевидні пасемця, іноді обрубки, найчастіше коло самої шкіри, довгі волосини… Заодно й пригадував, яких вспіли навигадати синонімів до одного-однісінького слова: “волосся”.

Я не зміг упоратись із цієї вогняною копицею навіть за півтори години, а сяйва вона дарувала вже не так багато, що мене вистачило б на далі. Так що я зітхнув, востаннє пригладив маківку людини і повідомив, що отепер – все. Ґайя зірвалася й зразу помчала красуватись перед дзеркалом, повернулася – незмірно задоволена (я знов відчув жаску ніяковість). І подякувала:

– Тобі насправжки необхідно стати перукарем! А як не ним, то будь-ким, але з волоссям ти мусиш мати справу! – вона затрусила головою, і крізь дрібненькі взори кучерів до стін пробивалось золотаве світло сонця. Її світло. – Іґнісе, а іншого разу допоможеш?

Я зазирнув у хитрі очі. Гмикнув:

– Хіба як до того нам не доведеться розійтись.

– О, мій любий чародію, про те тобі не потрібно перейматись!

І справді не довелося – повірте, описати усі наші із Ґайєю пригоди після того химерно-інтимного сеансу косметичних процедур упродовж лише дня непросто. Часто я допускав думку, що не запропонував би помочі і як би тоді вона марудилася зі своїми косима. Жоден з імовірних варіантів подальших подій приємним (у значенні, що я б відчув стільки ж задоволення) мені не видавався; так, збагнувши, що про згаяний час жалкувати не кортить, я заприсягся зберегти цей спогад. Грітись від нього, начебто Ґайїне волосся досі вигиналось під моїми долонями й набирало всілякої форми з моєї охоти. Милуватись жарким багряним кольором і ловити краєм ока відблиски, що од нього розбігалися на всі боки. Раз по раз прокручувати в уяві той спогад і не забувати.

Певен, вже зрозуміло – ні про що забути мені не вдалося.