Емілю!

– А цю? Цю ти читав?

Відколи ми заниділися в бібліотеці (через те, що інших розваг у крихітному містечку на спекотному півдні не було), я встиг дізнатись про Ґайю дві прецікавезні речі. Перша – вона захоплювалась читанням. Друга – обрані нею книги переважно були про чаклунів. Гадки не маю, на що вказувала ця деталь.

Ґайя докучала тим, що про кожну книгу випитувала різні подробиці: чи я таку читав (майже половина виявились мені незнайомими), чи насправді хтось з авторів – чародій (вчитуючись в анотації, я запевнявся, що аж нітрохи – не стануть чародії обзивати собі подібних “безсовісними покидьками” тільки за бажання віддалитись від людей). Час спливав повільно, і вона поперегортувала стільки пошарпаних сторінок, що я зніяковів і спробував відборонитися:

– Ні. Ми, чаклуни, загалом людську писанину не сприймаємо.

– О, невже знову?! – Ґайя драматично приклала до чола долоню й зітхнула. – Невже це знову той злющий чарівник, якого я ледве переконала допомогти мені? Що ж зробити, щоб викорінити з тебе зневагу до людей?

– Краще нічого не роби.

Невідь-чого наша розмова видалася мені занадто вже відвертою – мигцем роззирнувшись, я з полегшенням завважив, що інших відвідувачів не набилося, а це значило й погану річ: людина не збиралася полишати мене в спокої. Он її губи розтяглись тоненькою кармазиновою рискою, майже ворухнулися – та я зухвало посміхнувсь у відповідь:

– Ти хоч щось обереш? Бо нас скоро звідсіль випхають.

Зловісний блиск бібліотекаревих окулярів в іншому кутку приміщення доводив моє побоювання.

Ґайя, звичайно, не турбувалася – смикнула шарф (і як вона лишень в ньому не плутається!) та муркнула:

– Емілю, мені необхідна твоя оцінка щодо всіх книжок. Ти ж чародій, невже жодна з оцих не подобається? Чи люди зовсім не здібні до писання історій про вас?

– Чому ж, цілковито здатні. В тих історіях ми завжди злі та бажаємо їм нашкодити, а вони мусять захищатися. Отак-от.

Раптово оповив сум. Вдома в нас ніколи не було достатньо книг – ті ж, що їх привозили часом батьки, зацікавити, скажімо, мене у дванадцять років не могли. Коли я одного разу за це спитав, мати відмахнулася, що люди однаково не вміють писати. Дорослішаючи, я збагнув, що люди вміють писати, одначе не про нас, чарівників. Тоненькі, а пізніш товщі книжки, які вдавалося надибати в старій занехаяній шкільній бібліотеці, ніколи не змальовували чаклунів у гарному тоні – або ми були лиходіями, або описане настільки відрізнялося від правди, що усерйоз сприймати те було неможливо. Це наклало відбиток на всю “людську” літературу – оті їхні переймання й турботи не відгукувались, неначе їх прокричали посеред глухого поля, і тільки відбився об землю дзвін. А я в тому полі постовбичив і вернувся тим самим шляхом. Так, надзвичайно дурнувате порівняння.

Узагалі-то чаклуни книжки пишуть також. Єдиний нюанс – роздобути їх важко через потребу переховуватися від людей, а оскільки наша думка про цей світ іноді (або й завжди) видаватиметься кровожерливою, замаскувати усе під “вигадку” не вдасться. Ну не спроможні люди змиритися, що не здались вони нам – недарма ж у своїх писульках маги неодмінно чи змінюють своє до людського роду ставлення, чи у разі незгоди на те гинуть мов справжнісінькі поганці. Інша капость – нічого цікавого ми б все рівно не описали. Людське уявлення про магію неабияк прикрашене, тож чи заінтригували б їх витіюваті слівця про золоті потоки, що бринять у повітрі, палають під самим низом шкіри, звеселяють, і ти, забачивши їх – завмираєш мимохіть помилуватись… Мені аж засмакувало, проте реакцію пересічної людини передбачити я не міг. І хтозна, чи це погано.

Я похитнувся, відчувши тепло Ґайїних очей. Пітьма, вона ж питала мене… розпитувала… А про що?

– То ти що-небудь візьмеш?

– А що би ти порадив?

– Казочки, – гмикнув я і пожалкував – Ґайя збуджено кинулася вперед, ніби намірилася повалити додолу мене, стіл, стоси старих-престарих книг, здійняти галас і тим довести бібліотекаря до самовбивства. У її дусі, насмілюсь заявити.

– Казки? Оті самі, про вас?

Неясно, чому вона знала, що чародії, авжеж, розважають на ніч власних дітей теж, причому досить-таки по-людськи (все ж таки вона жахливо на мене впливає), але тої миті я не замислювався – здвигнув плечима:

– Їх багацько, я декотрі ще пригадую… Навряд чи тут ми їх нариємо.

– З чого така певність? – спинити людину я навіть не поривався – Ґайя підбігла до найближчого стелажу. Пальці, що визирали з непримітних рукавичок (хоча вишиті на них киці з хвостиками-спіральками були миленькі), запурхали поміж вкритих пилюкою книжкових смуг. Мої очі вихопили кілька назв: “Анатомія душі“, “Мітологізм у віруваннях“, “Теорія…”

І не дочитали. Неподалік, немов гул, наростали чужі аури. Нітрохи не плавно й не приязно. Рука стисла Ключі.

Ґайя обернулася, і в її погляді я угледів страх.

– Шуруємо, – шепнув, ухопив її долоню в рукавичці з кицьками і помчав до виходу. От тільки не помітив, що поряд вигулькнув бібліотекар, насунув на кістляве перенісся окуляри старовинного вигляду, з ланцюжками, що спадали на худу бліду шию – і суворо проскреготів:

– Е ні, дорогенькі, нікуди ви не підете.

– Перепрошую? – чаклунської аури я не відчув. Бібліотекар окинув нас пильним поглядом і закопилив губи.

– Маєте щось узяти. Хоч тоненьку брошурку. Такі правила.

Дух-хи, ці людські правила! Кортіло дізнатись, навіщо таку дурницю було вводити в їхній перелік, але я тягнувся до Олая – суперечкою переконати цього пана явно було марно. Зненацька рука оніміла, похолола, і більше я навіть нею не міг сіпнути, немов під дією якогось закляття. А бібліотекар дивився на нас обох так само пильно, і якась невблаганна сила, зачаївшись у цім погляді, приковувала до неметеної підлоги бібліотеки, змусила мене відпустити Ґайю, а Ґайя… А вона упевнено рушила до полички, сягнула вглиб – і витягла старесеньку книжку. Людина зойкнула і звела на мене усміхнений взір:

– Емілю-ю! Це ж… – а потім продемонструвала знахідку.

Отепер мене по-справжньому скувала крига. “Казочки для найменших чаклунів“. Такі ж зберігалися у нас вдома. Саме такі читав в дитинстві мені перед сном батько (мама відмовлялася, бо їй боліла голова опісля довгих повчань мене та Стрея, чому ще один розбитий святковий сервіз стане останнім, що нам вдасться здійснити в житті – іще живими). Вони були тут, у вошивій бібліотеці. Здається, сімейне везіння вперше мені посміхнулося.

Але то був бібліотекар – його обличчя просвітліло, розгладилися зморшки, вільною рукою він вказав на столик подалі:

– Чудовенько! Нумо я вас запишу. Отож, Ґвенна Маар?

– І Еміль Рімме, – додала людина. Я зашарівся.

– І Еміль Рімме, – бібліотекар не розгубив посмішки. Ще й підморгнув – чи то так викривилося світло з гостроносого віконця на стелі у скельцях окулярів?..

Нарешті, коли з паперами було вирішено, а Ґайя одержала казки, ми чкурнули донизу, де я відчинив Двері. Стис якнайміцніше Ґайїну руку, поки вона вже вспіла розгорнути книжку. На сторінці двісті шістнадцятій красивими літерами надрукували: “Саель-чаклун з-за Краю Світу“.

Нас оповило сяйво. Тепло Ґайїної шкіри викликало в мене посмішку.