Частина 3. Розділ 5. Бути людиною

Наступного дня після прочухана було тренування, яке для Джорджі проводили Олвер і Кьяш. І пройшло воно на рідкість паршиво. Не було звичайних жартів і дружньої балаканини. Здавалося, над компанією повисла токсична хмара відчуження кожного від кожного. Дочка пустелі була ще більш різкою і замкнутою, ніж зазвичай. Олвер – на рідкість мовчазним і відстороненим. Джо – неуважною та задумливою. Вона не виспалася, а оскільки загроза в особі демона перестала бути загрозою, то й мотивація користуватися артефактами трохи притупилася.

Напевно, південка має рацію, і Джорджі справді занадто легковажна. Та́урі, ймовірно, не останній демон у її житті, і володіння артефактами ще може стати в пригоді. Особливо з огляду на ту стезю, яку вілленка собі намітила всупереч переконанням опікунів.

– Ні, так не піде! – рявкнула Кьяш. – Розслаб руку. Обертання хвилі має починатись від зап’ястя, але воно не повинно бути напруженим, інакше імпульс вийде надто зламаним.

– Я стараюся! – Джо у відповідь теж підвищила голос. – Уклінно прошу вибачення, але я не народилася з мечами й артефактами в руках, як дехто з присутніх.

– Якщо ти на мене натякаєш, що і я не народилася! – Здавалося, погляд південки зараз прошиє Джорджі наскрізь. – Я цього навчилася. Я практикувалася ночами, крадучи сон у самої себе, бо вдень мені потрібно було працювати. Так, дитина в моєму племені мала працювати відтоді, як навчилася худо-бідно ходити. У мене не було наставників, тому я просто навмання повторювала те, що примудрялася підглянути на тренуваннях воїнів. У мене не було навіть сраної палиці, якою я могла б постійно користуватися, бо в А Тхі проблема з деревиною. Мені доводилося щоночі потайки пробиратися на кухню, брати кухонний ухват, а потім ставити його на місце. А якщо мене ловили, то в покарання давали п’ять ударів мотузяним батогом.

– І що тепер? Я-то причому до того, що в тебе було паршиве дитинство? Мені тепер теж на знак солідарності отримувати по п’ять батогів за кожне заняття?

– Ти повинна хоча б трохи старатися на клятих тренуваннях! Тому що інші люди дупу рвуть заради того, щоб забезпечити твою безпеку. Ти живеш у відносно нормальній країні, де можеш здобувати освіту, у тебе є їжа і дах над головою, ти можеш займатися своїм сраним живописом і малюванням, скільки тобі влізе.

У Джорджі на очі навернулися сльози, гнів ударив у голову. Їй раптом поперек горла стало все це безтурботне життя.

– Я ніколи не прагнула бути нахлібницею, і я готова була працювати. Це ти засунула мене в школу. Я б ніколи…

– Ти живеш на всьому готовому, то хоча б цінуй…

– Досить!

І вілленка, і південка – обидві підстрибнули від гучного окрику. Джорджі різко повернулася до Олвера, і їй стало страшно. Вона ще ніколи не бачила мертвого воїна таким. Ніколи ще його погляд не випромінював таку темну лють, яка, здавалося, ось-ось прогне навколишній простір, і стеля впаде їм усім на голови. А ще ренікієць ніколи не підвищував голосу. Повинно було статися щось екстраординарне, щоб він почав так поводитися. Що сталося? Про що Джо не знає? Адже не через крах стосунків між Кьяш і Джорджі він так переживає, правда?

– Тренування закінчено, – вимовив Олвер своїм звичайним голосом. Але жорстка підкладка, на якій покоїлися ці слова, не давала нікому простору для запитань чи заперечень.

Джо без слів зібралася, підхопила сумку, і кинулася до виходу. Її ніхто не гукнув. За спиною дівчини висіла тиша – така густа і холодна, що здатна була поглинути всі звуки світу.

Коли Джорджі вийшла з тренувального підвалу, було вже темно. «Ну ось і прийшов кінець твоєму благоденству. Перепочили трохи, набралися сил, знань і досвіду, – час рухатися далі… Але куди?..» Приглушена раптовим емоційним потрясінням, дівчина йшла повільно, іноді спотикаючись буквально на рівному місці.

Несправедливі докори Кьяш роз’їдали душу. Вілленка раз у раз змахувала з вій непрохані сльози. Вона не хотіла «жити на всьому готовому», вона не напрошувалася їм у діти! Вона готова була заробляти собі на життя й існувати в набагато гірших умовах, аби тільки мати змогу бути поруч із Нехсін Тоірат. Бути на рівних, а не на правах опікуваної, якій можна дорікати шматком хліба.

Що ж, Джорджі зробила висновки. Вона більше не обтяжить своєю присутністю життя чудової Кьяш.

«Що, отримала? Адже тобі від самого початку говорили: «ми – не притулок допомоги заблукалим душам». Говорили це прямим текстом. Що заважало тобі це почути тоді?» – мчав їй навздогін безжалісний внутрішній голос.

Джо попрямувала до майстерні. За правилами, їй не можна було, але сьогодні правила закінчилися. Справу можна закривати. Об’єкт спостереження залишає Мере́.

– Як справи, Та́урі? – запитала дівчина, входячи в майстерню і зачиняючи штори. Про всяк випадок вона оживила тільки один світильник – маленький і тьмяний.

– Усе добре… Джорджі. – Демону з великими труднощами вдавалося ламати себе і не звертатися до вілленки «метрессі» і на «ви». – Мені вже набагато краще. А в… у тебе? Мені здається, чи щось сталося?

– Збирайся, ми йдемо, – рівним голосом промовила дівчина.

– Куди?

– Поки що не знаю. Поки що – подалі звідси.

– Що сталося?

Джорджі не відповіла. Можливо, вона потім поділиться з новим знайомим своїми переживаннями. Але це буде не сьогодні.

Не дочекавшись відповіді, демон без зайвих слів і зволікань почав укладати свої нехитрі пожитки у вузол.

– Потрібно захопити ковдри. Ти понесеш свої, я – свої. Цю тканину можна порвати на мотузки…

Вони вигребли з майстерні все корисне, що там було. Джорджі мала дуже сильне бажання не забирати з собою нічого, і викласти навіть гроші, щоб не брати зайвого у своїх благодійників. Напевно, якби вона була одна, так би і вчинила. Але з нею був хворий безпорадний демон, який потребує опіки. Хто знає, які ще ліки йому знадобляться.

Перед відходом вілленка хотіла закінчити ще одну справу. Подбати про «сраний живопис» і малюнки. З хворобливою зловтіхою вона почала шматувати ножем полотна, по яких тільки нещодавно так любовно проходилася пензликами і мастихінами. Здається, у неї тепер невиліковна відраза до образотворчого мистецтва.

– Метрессі, що ви робите?! – вигукнув вражений демон. – Не знищуйте картини, прошу вас!

Але Джо не звертала на нього уваги, продовжуючи знищувати свої роботи. Сказати по правді, що довше вона орудувала ножем, то сильніше розгоралося в ній полум’я люті й образи. Їй хотілося розвести величезне багаття і спалити на ньому всю цю мазню разом із кімнатою.

– Метрессі, це ж справжні витвори мистецтва! Залиште хоча б парочку для нащадків!

Джорджі так само продовжувала шматувати картини. Потім почала рвати малюнки, що були на папері, поки не знищила все до останнього начерку.

– Навіщо? – по щоках рудоволосого котилися сльози.

– Не плач, Таурі, – усміхнулася Джо. – Вони все одно не становили жодної цінності.

– Навпаки. Це були талановиті роботи. Завжди боляче дивитися, як знищують красу.

– Гаразд, справу зроблено, – без тіні жалю промовила вілленка і обійняла нещасну «лисицю» в людській подобі. – Час рушати в дорогу…

Таурі насторожився першим. Його чуйний слух потойбічної істоти розрізнив на сходах знайомі кроки.

– Це Ходячі Останки та магесса.

«Нам не вистачило буквально п’яти хвилин. Трясця!»

– Сховайся, Таурі. І сиди тихо, що б не сталося.

Джо думала, що вони увійдуть без дозволу, але вони постукали.

– Джорджі, ми знаємо, що ти тут. Тебе бачили спостерігачі.

Дівчина зітхнула і відчинила двері. Швидко відійшла назад, щоб зберігати дистанцію.

– Джорджі, чому ти сидиш у темряві? – поцікавився Олвер. «Голос такий, ніби нічого й не сталося за ці два дні!» – Можна ми увійдемо?

Джо зберігала мовчання, розглядаючи стіну за спинами гостей.

– Джорджі? – обережний такий тон, що промацує обстановку.

– Ця майстерня орендована на ваші гроші, ви вільні робити з нею все, що вам заманеться. Входити, виходити… – знизала плечима вілленка.

– Я розумію, що ти ображаєшся. І не хочу тиснути на тебе. Але буду радий, якщо ти нас вислухаєш. І, нарешті, запросиш увійти.

Воїн і Кьяш так само юрмилися на порозі. Дочка пустелі зберігала мовчання, а обличчя її не видно було в темряві. Та й не хотіла Джо на неї дивитися. Що хорошого для себе вона побачить? Черговий осуд її дитячості? Черговий докір за порушення правил безпеки?

– Якщо чесно, я б хотіла, щоб ви пішли.

– Джо, будь ласка, дозволь нам все пояснити. Моя пані буває надмірно різкою, ти ж знаєш. Вона просто дуже хвилюється за тебе, але не вміє це показати. Вона не дуже вправна у спілкуванні, тож інколи каже не те, що думає і відчуває. Утім, може, вона сама тобі про це скаже? – Горець запитально повернувся до південки.

– Я прошу вибачення, – почувся зовсім позбавлений емоцій, ніби дерев’яний голос Кьяш. – Я була занадто різкою. І… Загалом, я не хотіла образити тебе. Мені не слід було говорити те, що я сказала.

– Чому ж? Навпаки, я тобі вдячна. – Джорджі пораділа, що її голос звучить рівно, а інтонації спокійні. – Я, нарешті, змогла дізнатися, що ти про мене думаєш насправді.

– Це не так! Я не думаю, що ти… – Дочка пустелі почала кип’ятитись, але Олвер поклав руку їй на плече, і вона замовкла.

– Джорджі, іноді люди в пориві почуттів говорять різні речі… Зовсім часом божевільні. І не слід надавати їм багато значення.

– Тобто, ви вважаєте, що можна таке от сказати людині, потім швиденько попросити в неї вибачення – і жити далі душа в душу, як ні в чому не бувало?! – вілленка задихнулася від обурення. Її маска спокою дала тріщину. – Ви… ви… з глузду з’їхали? Чого тоді варті ці ваші грьобані стосунки?! Мені таких не потрібно, дякую, варіться в цьому самі. – Заперечно мотаючи головою, Джо інстинктивно зробила кілька кроків назад, але перечепилася об вузол із ковдрою і ледь не впала.

– Чому в майстерні такий безлад? – стурбовано запитав Олвер і увійшов усередину. За ним ковзнула Кьяш, прикривши за собою вхідні двері. – Хтось увірвався сюди? – Мертвий воїн оглянув розгром і запаковані пожитки на підлозі.

– Ні.

– Тоді… що відбувається? Чому твої роботи в такому стані? Хто це зробив?

– Я. – Вимовила спокійно й безпристрасно, ніби вирок зачитала.

– Навіщо?.. – голос воїна затремтів. Він зробив крок до дівчини, але та відсахнулася, знову ледь не впавши через речі, що потрапили під ноги. – Джорджі… Будь ласка, давай поговоримо. Будь ласка, запали більше світла.

– Я йду. – Вілленці вдалося вимовити це без надриву, і вона пораділа хоча б цьому.

– У сенсі йдеш?! – Зазвичай низький і густий голос південки зараз звучав плоско і незвично високо.

– Я більше не буду вам тягарем. Ваше життя стане таким самим, як і до мене. Не доведеться ні про кого піклуватися, ні на кого витрачати час і сили. Зможете зажити собі на втіху.

– Але я не хочу, щоб моє життя було таким самим, як і до тебе! І впевнений, що і моя пані не хоче. Нас влаштовує життя з тобою. Ти принесла в нього яскраві фарби і радість. У тобі я знайшов прекрасного друга, для якого мені подобається робити приємні речі. Я хочу піклуватися про тебе, захищати від неприємних переживань. І я страшенно шкодую, що я і Кьяш навпаки стали їхньою причиною. Ми повинні були оберігати тебе, а замість цього ми тебе підвели.

– Ні! – вигукнула Джо. Їй потрібно було терміново це припинити, бо м’який голос Олвера робив свою справу. Вона відчувала, як природна відхідливість починає потихеньку проявлятися, а рішучість порвати зі своїми опікунами – слабшає. – Я не настільки безпорадна, як ви мене собі уявляєте. Так, ви мене врятували, витягли з такого жахливого місця, в якому я не побажала б опинитися нікому. Ви дали мені дуже багато. Вам може здатися, що я не ціную це і приймаю, як належне, але ні. Я ціную. Повірте, я не забула, яким було моє життя у Віллені і що мені загрожувало. Але тепер наші шляхи розходяться.

– Будь ласка, Джорджі. Не приймай поспішних рішень. – Олвер зробив ще один обережний крок у бік дівчини. – Ходімо додому, виспимося – нам усім це потрібно! – і завтра на свіжу голову все обговоримо. Дай мені руку.

– Не підходь! – вигукнула вілленка.

І майже одночасно з цим на сходах скрикнув хтось іще. Усі миттю прийшли в бойову готовність. З тихим дзенькотом зброя покинула піхви. Безмовно просигналили активовані бойові артефакти. Олвер із мечем напереваги закрив Джорджі собою. Його зброя світилася в темряві ледь помітним синюватим. Джорджі бачила, на що здатний Пан Дайо (так горець називав свій меч) у бійці, це був не просто шматок металу.

– Джорджі, сховайся за шафою і не висовуйся! – ледь чутно скомандувала дочка пустелі. Вона змінилася на очах. Емоційні розмови по душах не були її стихією, і їй було некомфортно. Джо бачила, як її майже фізично ламає і викручує від необхідності вимовити прості слова вибачення. Інша справа – бійка!

Дочка пустелі ривком відчинила двері. Першими на сходову клітку вилетіли потоки в’язкої рідини, далі – сама Кьяш, а слідом за нею Олвер. Джо тим часом зірвала зі стіни кілька магічних світильників, оживила їх і обережно визирнула слідом за опікунами.

Перше, що вона побачила, був охоплений жахом Таурі, якого розпластала по стіні в’язка маса, в якій він безуспішно борсався, немов муха в цукровому сиропі. На підлозі, також обплутана липкою пасткою Кьяш, лежала дивна істота: кремезна волохата постать, ікла та пазурі… криваві дірки замість очей… численні рани й опіки на міцних грудях, животі, стегнах… Істота вочевидь не належала до людської раси.

– Це нодр! – здивовано вигукнув Олвер.

Вілленку пробив холодний піт. Нодр. «Природник». Житель багаторазово проклятої Західної Пустки. Тут, перед нею. Моторошна істота з моторошного Лісу, відокремленого від Віллени непрохідними горами. Джо чула від Кьяш, що всі нодри володіли магією, яка була недоступна людині, – магією Землі. Найсильніше Джерело, сильніше за Вогонь, Воду і Повітря.

Навіщо він тут? Як він опинився по інший бік континенту, хоча зазвичай «природники» не заходять далі Черепа Дракона і Фа – країн, що межують з Лісом?

Нодр зі схлипом втягнув у себе повітря. Тіло прошила судома. Він був поранений і, схоже, дуже серйозно. Олвер щось сказав незнайомою Джорджі мовою. Що дивно, з підлоги пролунала хрипка уривчаста відповідь, через що природник важко закашлявся. Джо помітила, що з тіла нодра, наскільки це дозволяє прозора липка пастка, обсипаються піщинки.

– Раз ви трохи знаєте е, то попрошу вас говорити цією мовою, щоб мої друзі могли розуміти вас. – Олвер присів над бранцем. – Чому ви тут? Так далеко від дому… Хто поранив вас?

– Заклинання розівтілення. Дуже сильне. Я не можу більше йому чинити опір, і за кілька хвилин мене не стане.

Джорджі з жахом подивилася на тонкі піщані струмочки. Так ось воно що. Пісок не обсипається з тіла природника. Саме його тіло, розпадаючись, перетворюється на пісок.

Тим часом бранець продовжував:

– Та людина, що в мене поцілила. Він мертвий. Я вбив його. І його братів по зброї. Вілленці. У Сірій Косі. Вони тут. І вони знають. Вони знають про… – Нодр закашлявся. Подихав трохи, збираючись із силами. Піщинки, на які розпадалося тіло волохатої істоти, прискорили свій біг. Джорджі стало моторошно. Перед нею був живий (поки що живий!) пісочний годинник, який відраховував хвилини до смерті.

Вілленка згадала розмову з Кьяш. «А ти можеш підняти будь-яких мертвих?» – «Не будь-яких. Наприклад, людей, які потрапили під закляття розвтілення, підняти ніхто не в силах. Ніхто не зможе зібрати воєдино ті частинки, на які розпадається тіло».

– О́рмін-Медді́. Уже серед нас. – Здавалося, голос нодра розсипається теж. – Зупинений час… Він покликав мене. І я пішов. Далеко довелося зайти… – «Природник» усміхнувся і замовк, незрячими очима дивлячись кудись крізь простір і час. Його тілом пройшло тремтіння.

– Хто такий або що таке О́рмін-Медді́? Що означає «зупинений час»? І про що знають вілленці? – Кьяш нетерпляче перервала тривале мовчання.

Природник не відповів, лише судорожно втягнув повітря.

– Як твоє ім’я? Що передати твоїм братам і сестрам? І куди? – подав голос Олвер.

– Не потрібно передавати. Мудреці вже знають. Я просто хотів побачити, – з останніх сил відповів житель Лісу. Урочиста усмішка осяяла його ікласте обличчя. – О́рмін-Медді́… Тут, щоб зупинити зло… яке приходить в А́йю Тіро́н… Люди з синьої шкірою… І люди з білим волоссям… Вони хочуть зробити… погане. Що перетворить світ на таке місце… де живі заздрять мертвим. Хвороба гранатових зерен – тільки початок. Але тепер у нас є шанс. Я не вірив до кінця, що Ормін-Медді вже тут… Але більше не сумніваюся. Я побачив.

Чути слово «побачив» від усміхненої істоти з випаленими очима, що перебуває на порозі смерті, було моторошно. Нодр замовк. Джорджі побачила, як востаннє сіпнулося в судомах його тіло. А потім залишки життя покинули його.

Дочка пустелі, горець, вілленка і демон – усі мовчки дивилися, як стають ширшими струмочки піщинок, що стікають на підлогу. Це було заворожуюче. Моторошно, але заворожуюче, неможливо відірвати погляд. Зрештою під прозорою плівкою залишилася лише купка піску.

– Добре, з цим закінчили, – безпристрасно промовила Кьяш. – Тепер ти, – південка ткнула серпом у груди Таурі. Благо, пастка була міцною, і лезо не дістало до шкіри.

– Я не вбивав його! – Демон налякано зковтнув. – Я лише виявив його, коли він з останніх сил піднімався сходами. Я й сам страшенно перелякався. І… це я кричав. Від страху.

– Як твоє ім’я. Ти живеш тут?

– Так, живе, – з викликом промовила Джорджі, виступаючи вперед. – Він живе в моїй майстерні. Жив. Але зараз ми йдемо.

– Ні, ви нікуди не йдете, – відрізала Кьяш.

– Ні, йдемо! – дівчина вперто підняла підборіддя.

– Після того, як цей нодр повідомив нам про цілий загін вілленців? Ні в якому разі. Подумати тільки, цілий загін, який прогавили служби Сірої Коси і сусідніх країн! Після такого я тебе нікуди не відпущу.

– Джорджі, – м’яко втрутився Олвер. – Зараз дуже небезпечно для тебе куди-небудь іти. Я не пробачу собі, якщо ти знову потрапиш до рук Церкви Тихої Радості й опинишся в монастирських підземеллях.

Джорджі здригнулася. Цю карту крити було нічим. Мабуть, нічого дівчина не боялася так сильно, як перспективи знову опинитися під землею у монастирі.

– Отже, – не вгамовувалася Кьяш, – Хто ж ти такий? – Вигнуте лезо серпа знову ткнулося в демона через прозору тканину пастки.

– Моє ім’я Таурі. Я демон зваблювання третього рангу. Перебуваю… Перебував у свиті верхньо- і нижньоблаженного архідемона Авелоша, нехай височіє його фалос над усіма 48-ма світами… Нині я вигнанець, що позбавлений усіх звань і приречений доживати життя в нестерпних умовах вашого світу, – понуро промимрив демон.

– Так-так. Значить, це за тобою ми полювали?

– Вірно, – зітхнув нещасний.

– Відпусти його. Він хворий. І він мій друг.

– Чи давно? – уїдливо посміхнулася дочка пустелі.

«З того дня, коли я побачила, як тебе трахає Се І-еле».

– Не важливо, – Джо схрестила руки на грудях.

– Тобто, старими перевіреними друзями, які точно хочуть тобі добра, ми розкидаємося. А натомість водитися з усяким сумнівним непотребом – це ми завжди готові. – Видно було, що дочка пустелі не на жарт розлючена і ображена.

– Кьяш, будь ласка, перестань. – Олвер став перед своєю пані, затуливши собою Джорджі. – Не говори слів, про які потім пошкодуєш.

– Подивися, на кого вона нас проміняла! На вошивого демона!

– Можливо, він не говорив їй несправедливих образливих слів, – м’яко заперечив Олвер.

Кьяш уже набрала повітря в легені, щоб дати різку відповідь, але з якоїсь причини вирішила цього не робити. Пирхнула і відвернулася, вирішивши випустити пару по-іншому. Дочка пустелі зробила крок до демона і майже впритул подивилася йому в очі.

– Зараз ми зайдемо в майстерню. Ти поводитимешся тихо і не намагатимешся втекти. І ти мені розповіси все. – Різко сказала вона Таурі. – Я хочу знати, навіщо ти тут, хто послав тебе і хто стоїть за цим. Не будеш говорити, я видряпаю відповідь із твоєї голови за допомогою магії, – жорстко сказала південка.

Рудий від жаху стиснувся. Шмигнув носом, намагаючись впоратися зі струмками соплів, що текли з носа, але в цій нелегкій справі потрібні були руки. Тож бідоласі тільки й залишалося, що невдоволено посмикати верхньою губою. Кьяш відліпила демона від стіни і, все ще сповитого липучкою, повела до майстерні. Там вона посадила бранця на рулон із ковдр, сама сіла на табуретку навпроти. Джорджі осідлала другий згорток. Олвер, не мудруючи, сів просто на підлогу.

Допитували Таурі довго, часто ставлячи одне й те саме запитання кілька разів у різних формулюваннях. З розповіді випливало, що замовник запліднення…

а) …знав, що Джорджі зараз перебуває в Мере.

б) …не мав жодних предметів, які б належали Джо або якими вона довго користувалася. Особисті речі полегшували демону пошук жертви, але в даному випадку Таурі довелося шукати у великому місті за прикметами. Ця відсутність виглядала дивно, адже в Тихих був доступ до речей колишньої баронеси Єлідо-Каффа – хоч у замку чоловіка візьми, хоч у маєтку батька.

в) …не був упевнений у походженні Джорджі. Це видавали формулювання на кшталт: «виглядає як уродженка північної Віллени, бо має темнішу синювату шкіру і темно-руде волосся; особливі прикмети – все обличчя в різаних шрамах».

– Виходить, це не церковники? – Джо була одночасно і обурена, і збита з пантелику.

– Здається, у цій грі намалювався ще один невідомий нам гравець, – Олвер задумливо погравав ножем, дивлячись кудись крізь стіну.

Кьяш вилаялася так витіювато, що Джорджі спершу здивувалася, потім подив переріс у захоплення, а пізніше дівчина схаменулася і почала мотати на вус нові корисні вирази.

Вилаявлись, дочка пустелі почала розмірковувати вголос.

– Отже, що ми маємо на даний момент? Якийсь невідомий комбінатор намагається отримати від Джорджі приплід. Цікаво, демонічна енергія обов’язкова, чи батьківство не має значення? Переносимося на захід. Вілленці навіщось посилають загін, який непоміченим пробирається в Сіру Косу. З якою метою?

– Також церковники роблять невідому безліч інших речей, які перетворюють наш світ на місце, де живі заздрять мертвим, – доповнив Олвер. – Виходить, що гранатова хвороба вирвалася у світ з легкої руки Тихих?

– Я не здивуюся, якщо це справді так. – Кьяш піднялася з табуретки і заходила кімнатою, заклавши руки за спину. – Паралельно з тим, як до нас прийшли вілленці, якомусь нодру не сидиться вдома. Його кличе зупинений час, що б це не було. «Природник» просто хотів побачити… Що? Чи кого? Що це за О́рмін-Медді́, який «тут, щоб зупинити зло», і завдяки якому в нас є шанс? Олвер?

– Цього я не знаю. Уперше чую. У дітей Лісу багато діалектів, а ще більше міфів і легенд, пов’язаних із боротьбою проти вілленців та їхніх поплічників. Я не дуже уважно вслухався в цю міфологію, поки в мене була така можливість.

– Чому нодр прийшов саме сюди? Був поранений, дотягся під самий дах, щоб померти під дверима майстерні Джорджі в нас на очах. І що такого він «побачив»? – Кьяш зупинила своє мірне ходіння і подивилася в стелю. – Потрібно дізнатися, що таке Ормін-Медді і зрозуміти, до чого тут ми. Можливо, потім трохи проясниться, як нам діяти далі. Зараз, Джорджі, Олвер відведе тебе додому. Чи треба казати, що якщо ти надумаєш упиратися у своєму бажанні й таки підеш, то не мине й доби, як ми знайдемо тебе?

Джорджі пирхнула, підняла підборіддя і схрестила руки на грудях. Але вона розуміла, що так і буде. Утім, їй і самій іти уже трохи розхотілося. Зовсім трохи. Саму крапельку. Кьяш подивилася на підопічну, похитала головою і повернулася до Таурі:

– А ти підеш зі мною.

– Куди? – замість демона запитала вілленка.

– В Управління Ядра, звісно, – дочка пустелі нетерпляче побарабанила пальцями по стегну.

– Навіщо? Відпусти його.

– З чого це раптом?

– Він не небезпечний.

– Цього ми не знаємо.

– І йому нема куди йти.

– У нього є дім, у який він може повернутися, якщо виконає завдання. Вагома мотивація.

– Таурі не намагатиметься виконати його силою чи хитрістю.

– Звідки така впевненість?

– Йому не дозволить кодекс честі демона. А ще він мені урочисто пообіцяв.

Южанка пирхнула і приклала долоню до обличчя, ніби кажучи: «І звідки на мою голову така наївність?!»

– Кьяш, якщо ти зробиш із ним щось погане, я… – Джо пом’ялася, намагаючись вигадати щось вагоме. – Я… ніколи тобі цього не пробачу!

Очі дочки пустелі спалахнули недобрим вогнем.

– Будь ласка, не ображай його. – Джо зробила великі сумні очі й подивилася на південку знизу вгору. – Він… він хороший. – Вілленка розуміла, що це вкрай дурний аргумент, який не переконає і школяра. Так, про демона і правда можна було сказати, що він хороший. Трохи дурнуватий, вкрай безпорадний у побуті, але непогана істота. – Він може мене охороняти.

– І як же? Він володіє бойовою магією? Або, наприклад, щитами?

– Ні, – пролунала сумна відповідь з-під липучки. – Але я захищатиму метрессі Джорджіє всіма доступними мені способами.

У Джо було відчуття, що її опікунка не знає, чи то їй сміятися, чи то злитися.

 

* * *

Засилля похмурих думок у голові не заважало Кьяш відстежувати наявність «хвоста». Утім, зараз усе було гаразд. Не схоже, щоб за нею хтось стежив. Дочка пустелі продовжила свій шлях до одного з місць зустрічі з куратором. Сьогодні – чахлий, зламаний життям кущ ялівцю, що росте на схилі одного з пагорбів поблизу Ситої гори. Від Мере пара годин їзди на ящурі, але місце нецікаве, а тому зазвичай безлюдне.

На душі було препаршиво. Вона зовсім не планувала дорікати Джорджі тоді, на тренуванні. Зазвичай їй не становило великих труднощів бути для дівчини захистом від негараздів цього світу, і вона ніколи не відчувала браку віддачі чи вдячності. Але того дня щось накотило. Витівка вілленки напередодні сприйнялася ледь не як зрада, демонстративна неповага до всіх тих людей, які стараються заради її безпеки. Це те, що реально розлютило.

А спогад про власне дитинство, ні сіло, ні впало… Укол несподіваної заздрості… Ось це було дивно і зовсім несподівано. Кьяш і не підозрювала, що насправді так заздрить людям, якими хтось опікувався, які мали підтримку, змогу здобути освіту, можливість нормально навчатися бойових мистецтв і не отримати за це по шиї.

«Ага, особливо Джорджі варто заздрити! Знайшла, кому! Ти маєш бути щаслива, що завдяки твоїм зусиллям однією нещасною вілленкою на континенті стало менше. Радій, що можеш подарувати хоча б одній дівчині те, чого так бракувало тобі самій».

Дочка пустелі зітхнула, погоджуючись із внутрішнім голосом. Не бризкати слиною від заздрощів, а стати джерелом блага. Напевно, в цьому й полягає зрілість.

Вельми доречно південка згадала, що кілька разів її життя змінилося доволі круто, і в неї теж з’явилася підтримка. Наприклад, її вчитель магії, коли Кьяш – уродженку глухого селища – віддали на навчання в місто… Хіба він не оберігав маленьку Кьяш від гніву одноплемінника, який визвірився на маленьку тхен? Потім дочка пустелі згадала людину, під невидимим, але відчутним захистом якої перебуває вже багато років. Але ж цей захист має розмах набагато більший, ніж він коли-небудь зможе дати Джорджі.

Ме́он Не́іс-еле́ має неймовірно розвинену мережа зв’язків, і його можливості вражають уяву. Кьяш здавалося, що навіть якби вона кинула виклик самому Ядру, то з такою потужною підтримкою за спиною можна не побоятися і зовнішньої розвідки. Меон може дістати кого завгодно і зробити що завгодно. Він свого часу перевернув догори дриґом увесь Серединний Континент, поставив на вуха увесь Загальний Порядок, не зважаючи ні на кого і ні на що. Він ледве не з-під землі дістав Чорного Женця. Усе тому, що Кьяш, його підопічній, завдали болю.

Чи змогла б вона таке провернути для Джо? Навряд чи. То чому вона заздрить?! Чому з її рота раптом вирвалися такі дурні й мерзенні слова?!

«У чому твоя проблема, К’яш? Так, перша половина твого життя була паскудною, але потім у тебе було більш ніж достатньо підтримки».

Південка намагалася, але не могла збагнути, в який момент в ній відбулися незворотні зміни, що зробили її жорсткою, як підошва старого черевика. Може, коли їй довелося вперше вбити, щоб захистити себе? Чи коли побачила свою першу кохану мертвою? Або коли довелося назавжди покинути батьківщину і самотужки, не знаючи життя, не знаючи світу, роблячи часом фатальні помилки, намагатися знайти собі місце під сонцем інших країн? А може, останньою краплею виявилася слідча кімната – катівня у підвалі? Або звістка про те, що ватажок їхнього загону, якому повстанці вірили, як батькові рідному, продав їх, промінявши спочатку на гроші, а потім на обіцянку помилування від режиму, з яким нібито боровся?

«Ще й демон цей! Нестерпне дівчисько готове дружити з кожним першим зустрічним! Так не можна! Небезпечно! Треба бути розбірливішою у зв’язках!»

Загалом, суцільне засмучення.

Кьяш під’їхала до місця, іменованого «сосни-близнюки» (там росли два молодих деревця, схожих одне на одне, як дві краплі води), і прив’язала ящура на довгий повідець, давши йому можливість пастися. Потім повернула на відгалуження від головної дороги і увійшла в рідкий лісок. Пройшовши його хвилин за п’ятнадцять, вона вийшла до оголеного боку пагорба. Куратор уже чекав. Він завжди приходив майже на годину раніше. Навіть на пиятику з друзями в таверну або на плановий прийом до лікаря. Навіть якщо не потрібно було дотримуватися конспірації. Казав, що не любить спізнюватися. Кьяш теж не любила, але вважала, що подібні перегини – це вже занадто. Утім, її куратору можна пробачити все, що завгодно. І в ідеальних людей мають бути свої особливості.

– Привіт. Я коли-небудь прибуду на місце першою?

– Дівчинко моя, якщо таке трапиться, бий на сполох! – Меон, сміючись, зграбастав Кьяш у свої ведмежі обійми. – Що з тобою? Ти виглядаєш дуже засмученою.

– Джорджі… Але про це потім. Спочатку справи.

Дочка пустелі доповіла куратору про успіхи своєї недавньої місії, яку виконувала паралельно із завданням Ядра (і потайки від усіх). Передала здобуту скриньку з якимись дуже важливими листами, заради яких полягло вже чоловік тридцять. А скількох ще погублять закарбовані на папері секрети?..

– Як завжди блискуче! – широко посміхнувся Меон. – Ніколи в тобі не сумнівався. – Кьяш зберегла непроникний вираз обличчя, хоча всередині завжди танула, коли Меон хвалив її. Особливо за завдання, якими вона сама пишалася. – Ну а тепер – про особисте.

Південка зітхнула й розповіла про сварку з Джорджі та про подію в майстерні.

– Тож тепер потрібно знайти фахівця з мов Лісу і дізнатися, що таке Ормін-Медді.

– Нодр і справді вимовив саме ці слова? – схоже, розповідь дуже зацікавила Меона.

– Так, саме їх. А що? Є здогадки?

– Хмм… Цікаво… Цікаво…

– І що ж це означає? Не тягни, любитель красивої подачі!

– Ти коли-небудь чула легенду про Сумну Діву?

Кьяш аж руками сплеснула.

– І ти туди ж?! І що ви знаходите в цій казочці?

– А хто ще, крім мене? – вкрадливо запитав Меон, лукаво примружуючись і пощипуючи бороду.

– Джорджі. Колись вона прочитала книжку, яку написав якийсь вілленський пройдисвіт двісті років тому. Він випив із шаманом А Тхі в пустелі, почув дивовижну легенду про рятівницю світу, що має зібрати військо, – і подав це як велике одкровення. Особливо доставляє веселощів те, що ні Діва, ні її соратники не знають, хто вони, і що в цьому світі вони з’явилися не випадково, а з якоюсь місією. Вкрай нерозумно… Коли ми познайомилися з Джорджі, вона чомусь вбила собі в голову, що я – Сумна Діва. Мені вартувало великих зусиль відучити називати мене Нехсін Тоірат (так, судячи зі слів Джо, іменують Діву в А Тхі, хоча я ніколи такого не чула).

– Цікаво-цікаво… – усмішка, що з’явилася на губах Меона, ставала дедалі ширшою. – А чому вона вирішила, що Сумна Діва – саме ти?

– Гадки не маю. У неї запитай.

– Обов’язково. Післязавтра чекайте мене на вечерю.

– Ти серйозно? – обличчя південки витягнулося від здивування.

– Дуже. Давно я не відвідував старих друзів. Я дуже неввічливий. Ай-ай-ай. Виправлюся.

Кьяш почала дратуватися. Невже і її куратор теж схибився на казочці?

– Я вимагаю пояснень, чому ти цікавишся цією маячнею.

– Тому що Сумна Діва справді існує. Існувала. І, судячи зі слів «природника», вона та її воїни знову прийшли в наш світ. І хтось із них – можливо, і сама Діва – тут, у Сірій Косі. І вілленці, схоже, про це дізналися. Думаю, що це був не останній загін. А скільки ще буде (чи навіть є) непримітних одинаків?

– Повірити не можу, що ти сприймаєш серйозно цю дитячу легенду про рятівницю!

– Ти здивуєшся навіть більше, якщо дізнаєшся, хто ще надає цій історії величезного значення, – дуже серйозно сказав Меон.

– Що ще за культ свідків Діви на мою голову? – дочка пустелі картинно розвела руками.

– Ми давно стежимо за цією темою, насправді. Збираємо інформацію. Коли я кажу «ми», то маю на увазі… Ти розумієш. До речі, церковники від однієї згадки про Діву починають мочитися під себе від страху. А це що-небудь та значить.

– Вони ж послідовники релігійного культу. Їм належить вірити у всяку маячню.

– Маячні – це для народу. А самі Тихі вірять тільки в те, що допоможе їм зміцнити й утримати владу. Або ж втратити цю владу… Якщо ми знайдемо справжню Діву, церковникам кінець. І світ на крок відійде від прірви. І, можливо, навіть зможе розвернутися і піти в інший бік. – Зазвичай бляклі сіро-зелені очі слідчого зараз сяяли яскравіше, ніж зірки. Схоже, нічого так не заводило Меона, як мрії про ідилічне справедливе суспільство, яке настане колись у далекому майбутньому. Можливо. – До речі, коли я прийду на вечерю, я розраховую застати там і тебе теж.

Кьяш закотила очі.

– Добре. Я буду. Роблю це тільки заради нашої багаторічної дружби.

– Підходить. Тобі не обов’язково вірити в Діву… Хоча… Якщо Сумна – це і є ти, то в цьому разі – обов’язково.

– Я зараз тебе вдарю!

– Усе, мовчу, мовчу… – Слідчий зі сміхом підняв обидві руки в жесті «здаюся». – Ані слова про Діву… до післязавтра.

 

* * *

Таурі уважно вдивлявся в дзеркало, яке тримала перед ним вілленка, і зосереджено видавлював прищі, час від часу окидуючи поглядом усе обличчя і зітхаючи за втраченою красою.

– Гарнішаєш на очах, – прокоментувала дівчина.

Утім, сарказм у її словах був таким лише наполовину. Демон і справді став виглядати (і почуватися) набагато краще. За два тижні, проведені ним у будинку Джорджі та її опікунів, спокусник позбувся більшості паразитів, трохи налагодив травлення і навіть набрав кілька кіло ваги. Нежить майже минула. Регулярні гігієнічні процедури привели до ладу волосся і шерсть, вигнали з них непрошених комах; вушний кліщ теж пішов у минуле. Ураження на шкірі почали підживати, прищів стало менше.

Спочатку, звісно, демону загрожувала інша доля: тюремні катівні та допити. Але в справу втрутилася практична Се. Ретельно розпитавши демона і Джо, вона винесла вердикт:

– Він – безцінний розвідник. Уявляєш, які відомості він зможе для нас добувати, якщо йому вдалося обвести навкруг пальця навіть вас з Олвером? Це буде перший демон на службі Ядра. І він буде в моїй команді! – В очах наставниці Оене Джорджі ясно бачила відблиски майбутніх великих звершень.

– Ви всі тут з глузду з’їхали! – обурилася Кьяш, але І-еле вмовила коханку не рубати з плеча. Вони зійшлися на тому, що південка покопається в мізках демона і, якщо знайде його придатним і гідним, демон не піде по руках слідчих.

Після «огляду» дочка пустелі, виринувши з виру чужої свідомості, насамперед приклала долоню до обличчя.

– О Джерела…

– Ну що, він годиться? – нетерпляче запитала Се.

– Ну як тобі сказати… – Кьяш зітхнула. – Нічого поганого він не замислює. І ні про що, крім потрахушок, не відає. Він і справді вигнанець, який не може повернутися додому, і діватися йому нікуди. Але я не впевнена в тому, що його варто брати в команду.

– Чому?

Дочка пустелі покосилася на Таурі, потім на Джорджі. Було видно, що вона дуже намагається бути тактовною.

– Я б усе-таки знайшла когось кмітливішого.

– Нічого, навчимо. – Се виглядала дуже схвильованою. Як кішка, до лап якої потрапив особливо соковитий щур.

– Як знаєш. Я попередила. І до речі. Точніше, недоречно, але плювати. Хто-небудь, розкажіть цьому нещасному, що взагалі-то непогано б почати підтирати собі дупу. І покажіть йому, як це робиться. Здається, його підготовку агента потрібно починати з самих азів буття людиною.

 

[Кінець третьої частини]