Частина 3. Розділ 4. Поруч, але недоступне

Підперши щоку долонею, Джорджі сиділа за столиком прибережної тратторії і, сумно зітхаючи, дивилася, як обважніле вечірнє сонце обережно занурює край помаранчевого черева в море. Її кава давно охола, колись гарячий пиріжок із водоростями завітрився, але у дівчини не було апетиту. Після появи незнайомця в її майстерні все пішло шкереберть. Точніше, після того, як Джо розповіла про Та́урі своїм опікунам (а ті, своєю чергою, вжили заходів).

Гра в «полювання на демона» була цікавою лише перші кілька днів, а далі Джо почали обтяжувати нові обмеження та відсутність подій. По-перше, їй не можна було виходити на відкриті простори без супроводу чародія (тож усамітнене малювання на пленері в її улюблених безлюдних локаціях скасовувалося). По-друге, наодинці їй можна було ходити тільки в ті райони міста, які перебували під контролем агентів-магів. А таких місць було небагато, тому що співробітників, задіяних у затриманні Та́урі, також було мало.

Олвер розповів, що Кьяш вдалося переконати начальство завести окрему справу, присвячену Джорджі та загадковому демону. Згідно з робочою версією, спокусника розглядали як фігуру Церкви, тому їхній відділ погодився залучити дружнє відомство до спостереження.

«Як у них там усе складно! І цікаво. Як же знайти спосіб вмовити цих двох, щоб дозволили мені податися в агенти? Чому вони обидва настільки солідарні в тому, що мені туди не потрібно?»

Ще одним наслідком появи демона в її житті стала рекомендація частіше зустрічатися з Оене і його мерзенним компаньйоном. І якщо першого вона була рада бачити, то другого – якось не дуже. Сьогодні ввечері ці двоє якраз мали зустріти Джо біля ратуші й забрати з собою на тренування. Джорджі виділили кілька чародійських артефактів, і вона мала навчитися ними користуватись. Деякі з них мали вражаючу дію та вбивчу потужність. Один вдало пущений залп із такої зброї – і спокуснику прийде кінець. Але це на крайній випадок. В ідеалі Джо мала б застосувати артефакт-пастку або якийсь зв’язувальний.

– Хотіла пожити життям агента – ось тобі будь ласка, – незадоволено сказала Кьяш, показуючи підопічній її майбутні «іграшки».

–Ух ти! Це все мені?! – заплескала в долоні вілленка.

– Ні, ну вона й справді не розуміє! – тут же спалахнула дочка пустелі й докірливо подивилася на Олвера, ніби це він винен, що у Джорджі така легковажна вдача.

Горець глянув на Джо і засмучено похитав головою. У цьому питанні він був згоден зі своєю пані…

Джорджі виринула за спогадів, зітхнула і взяла з тарілки завітрений пиріжок. Час було вирушати на Пагорб Трьох Шляхів, до будівлі ратуші. Там вона зустрінеться з приятелями і піде з ними на тренування. Буде весело. Мабуть.

 

Тренувальна база… станція… чи як там це в них називається… Вона була величезна! А поруч цілий полігон. Порівняно з маленькою залою недалеко від будинку, яку зазвичай орендував Олвер для занять із Джо, навчальний центр Ядра був вельми вражаючим місцем.

– Нам у підвальні приміщення. Ось цією стежкою. Потім поворот праворуч, і другі двері ліворуч. Тренуватися з магією можна тільки в спеціальних кімнатах, які мають належний рівень захисту, – пояснив Оене, направляючи подругу.

Коли вони почали спускатися вузькими сходами, що були освітлені каламутними магічними ліхтарями, Джорджі стало трохи не по собі. Згадалися підземелля Грьобаного Монастиря. Оене помітив, що його супутниця сповільнила крок і трохи відстала.

– Усе гаразд? – поцікавився друг.

– Так, – буркнула Джорджі. – Просто не люблю підвали.

Оене піднявся на кілька сходинок і, підбадьорливо посміхаючись, простягнув Джорджі руку.

– Не бійся, у цьому приміщенні найнебезпечнішою людиною будеш ти, коли озброїшся своїми артефактами.

Кімната, яку зарезервували для її тренування, була несподівано величезна і світла. І там на них уже чекали Кьяш з Олвером.

– І ви тут! – радісно вигукнула Джо.

– Звісно, – незворушно відповіла дочка пустелі. – Це ж твоє перше заняття з артефактами. Хтось же має тебе навчити.

– Я думала, це зробить Оене.

– Оене та Айнар люб’язно погодилися бути нашими фігурантами, – усміхнувся Олвер. – У них ти будеш стріляти.

– Що-о-о?! – Джорджі схрестила руки на грудях. – Я ще згодна цілитися в Чорного Женця, але не в Оене. Вибачте, звісно, але зайвих друзів у мене немає.

Олвер розсміявся. Кіаш зберігала кам’яний вираз обличчя. Джо бачила, як насторожено поглядає вона на перекованого. Той її демонстративно ігнорував. Також вілленка помітила, що Оене намагається триматися між дочкою пустелі та своїм підопічним. Ну точно Пан Квочка!

«Ну все, друже. Вибач, але це прізвисько тепер закріплене за тобою навіки».

– Ніхто не постраждає. Ці артефакти – тренувальні. У них дуже невеликий заряд. – Мертвий воїн зняв із пояса кілька предметів, що зовні нагадували рукоять меча, тільки без леза. – До того ж, Айнар поставить щит. Але спочатку спробуємо просто в стіну, щоб ти навчилася випускати хвилю…

До кінця тренування Джорджі страшенно втомилася, але була задоволена тим, як усе пройшло. Спочатку вона пристосовувалася до бойових артефактів, намагаючись вразити вигаданого супротивника. Потім вчилася кидати пастки – спочатку в нерухомого Оене, потім у рухомого. Потім вона намагалася стріляти в Женця, який спочатку переміщався не швидко, але до кінця заняття збільшив темп, і влучити в нього було практично неможливо.

– Усе, я здаюся! – Джорджі в знемозі привалилася до кам’яної стіни. Рука, незвична до бойових артефактів, стискала металевий циліндр надто сильно, і в Джо боліли передпліччя та пальці, якими потрібно було тиснути на точки-маніпулятори. – Якщо демон буде хоча б наполовину таким вертким, як ти, мені кінець.

– Ти далеко підеш! Ти вже на першому занятті можеш влучити по рухомій мішені. Це дуже хороший рівень, – заспокоїв її Оене. – Я в статичну насилу влучав.

– Згоден, – підтримав Олвер. – Результат вражає. Тобі просто потрібно звикнути до артефактів, пристосуватися. Думаю, зовсім скоро ти станеш грозою демонів!

Після тренування Кьяш, Олвер і Джорджі пішли додому, залишивши Оене з його підопічним в ангарі. Ці двоє хоч і набігалися сьогодні знатно, ухиляючись від атак вілленки, але все одно хотіли ще помахати мечами. Джо хотіла залишитися з ними, але Олвер з усмішкою сказав, що сьогодні свято, і що вдома на них чекає дещо алкогольне.

– Свято? – зраділа дівчина. – А яке? Чому я нічого не знала?

– Терпіння. Усе розповім удома, – підморгнув Олвер. Кьяш чомусь важко зітхнула.

Коли вони повернулися до їхньої затишної квартири, горець в одну мить організував нехитрі закуски й налив усім по келиху неміцної настоянки на гірких травах (для наймолодшої – розбавив водою).

– І що ж за привід? – знемагала Джо, засунувши ніс у келих і з цікавістю вивчаючи багатий аромат, що його залишили в спирті душі незнайомих рослин.

– Сьогодні моїй пані виповнюється 32 роки. – Вілленка запищала від захвату. А Олвер продовжував, повернувшись до дочки пустелі. – Сподіваюся відзначити з тобою ще багато твоїх днів народжень. За тебе!

Олвер підняв келих і з виглядом знавця почав нюхати його вміст. Джорджі та Кьяш просто випили.

– А будуть обіймашки з нагоди іменин? – запитала вілленка.

– Ні, – насупилася південка. – Я й без того не надто жалую цю дивну традицію з днями народження. По-моєму, в Реніці просто люблять випити і погуляти, і шукають для цього будь-який привід.

– Ми й справді життєрадісна нація, – Олвер блиснув білозубою усмішкою, анітрохи не образившись. – Не бачу нічого поганого у святкуванні.

– Я теж! – підтримала Джо. – Я б дуже хотіла, щоб і в нас у Віллені відзначали дні народження. Але такої традиції немає. Кажуть, була колись, але… – дівчина багатозначно знизала плечима. Кажуть, у Віллені багато чого закінчилося з приходом Церкви Тихої Радості.

– І коли тобі вже набридне? – сказала Кьяш, обмінюючись поглядами з Олвером.

– І не сподівайся! – розсміявся горець. – Навпаки. Чекаю твого тридцятип’ятиріччя, щоб влаштувати вечірку століття. Весь Мере на вухах стоятиме, ще й передмістям дістанеться.

– О Джерела, – закотила очі дочка пустелі. – Я поїду у відрядження. Одна.

– А чому саме тридцять п’ять? – одразу ж загорілася Джо, якій навіть розбавлена настоянка трохи вдарила в голову. – А раніше не можна?

– Ні, потрібно дочекатися цієї знаменної дати. Ще три роки – і ми з моєю пані станемо ровесниками.

– Це як? – не зрозуміла дівчина.

– Мені було 35, коли я помер. А оскільки я не старію, то… – розвів руками горець.

– Я б теж хотіла не старіти. І щоб Кьяш не старіла.

– Не так уже це й добре. Природні відновлювальні функції тіла не працюють. Наприклад, якщо мені повибивають зуби, то це вже назавжди. Нові не виростуть.

Дочка пустелі похитала головою і приклала руку до обличчя:

– Ти знаєш, у мене чи в Джорджі теж не виростуть.

– Хм. Так, із зубами приклад невдалий, – Олвер розгублено почухав потилицю. Скоріше, за звичкою, ніж із необхідності.

Джорджі пирснула.

– Загалом, зрозуміли ми тебе. Налий нам ще випити!

Приблизно так і минув їхній вечір. Розмову вели здебільшого вілленка і мертвий воїн (утім, як і завжди), а Кьяш іноді вставляла гострі репліки. Джорджі вже значно повело від алкоголю, особливо коли дійшло до четвертого келиха. А дочка пустелі й не думала п’яніти. Вона сиділа на стільці прямо, келих тримала впевнено. Красива, сувора й недоступна. Розкосі очі з бордовою райдужкою віддзеркалювали рухливий живий вогонь свічок, через що здавалися маленькими бурхливими океанами – небезпечними і бездонними.

Із зачіски вибився неслухняний кучерявий локон, і південка періодично прибирала його за вухо витонченим рухом вузької сильної долоні. Джорджі пам’ятала, яка груба на ній шкіра – від постійних тренувань зі зброєю. Та попри це дівчина не проміняла б дотик цієї долоні ні на що інше.

Коли Джорджі звикла до своїх кошмарів (наскільки до такого взагалі можна звикнути) і коли її опікуни змінили двокімнатну квартиру на трикімнатну, вілленка і південка перестали спати разом. Для Джо це була величезна втрата. Нічого їй так не хотілося ночами, як залізти під ковдру й притулитися до сильного тіла Кьяш, відчути під пальцями глянцеву шкіру, відчути, як донька пустелі бере її долоні у свої, як обіймає міцно. В її обіймах Джорджі не боялася нікого й нічого. Як вірний лицар, вона готова була слідувати за своєю Нехсін Тоірат – Печальною Дівою – хоч у потойбічні світи (якби такі існували), хоч у царства демонів.

У більш зухвалих мріях Джо, які дівчина собі зрідка дозволяла, Кьяш обіймала її по-іншому. Так, як описували відверті книжки Олвера (які вілленка інколи без дозволу тягала з його кімнати, коли залишалася у квартирі сама). Так, що по венах починав бігти рідкий вогонь, а дихання збивалося. У своїх фантазіях Джорджі торкалася м’яких пухких губ своєї рятівниці, на які в реальності могла тільки дивитися. Обціловувала шрам у вигляді пташиної лапки на шиї – дивно рожевий на тлі майже чорної шкіри. Потім спускалася нижче, нижче, до акуратних грудей… Джо пам’ятала, яких труднощів спершу їй коштувало не залипати на цю пишність, коли вони з Кьяш разом купалися.

Але на жаль, її мрія, її богиня, її Сумна Діва вважала Джо дитиною. У вілленки не було жодного шансу.

– Здається, комусь уже вистачить на сьогодні.

Олвер. Як завжди делікатний і турботливий.

Джо п’яно посміхнулася, допила рештки з келиха, встала і підійшла до південки. Вона ледь стримала поривання погладити Кьяш по щоці: донька пустелі не любила, коли до неї торкалися. Щоб щось зробити з руками, Джорджі сперлася ними об стіл.

– Усе, я закінчила. Іду спати. Я не п’яна, до речі. Я просто втомилася. Я ж сьогодні добре потренувалася? Що скажеш, Кьяш? Ти сьогодні ніяк не прокоментувала моє заняття. Я молодець?

Дочка пустелі спокійно подивилася знизу вгору на дівчину, що нависла над нею.

– Так. Я сьогодні тобою задоволена. Ти добре попрацювала.

Вілленка усміхнулася на весь рот.

– Поспиш сьогодні зі мною? Ми вже давно цього не робили.

– Я сьогодні не ночуватиму вдома. Дехто ще бажає відзначити зі мною мій день народження, продовжуючи цю дивну традицію.

– Нічого собі. – Джо відійшла на кілька кроків і зробила вигляд, що вихоплює меч із піхов. – І хто ж цей нахаба, який краде в мене мою Кьяш? Кого мені викликати на дуель?

– Се І-еле, – відповіла дочка пустелі, глузливо піднімаючи брови. – Але дуель не раджу. Вона розбере тебе за дві секунди.

– Я наполегливо тренуватимуся і рано чи пізно поквитаюся, – пирхнула Джорджі й не зовсім твердою ходою попрямувала до умивальної.

Тепла вода ванни сьогодні більше, ніж зазвичай, нагадувала їй дотики бажаних рук.

 

* * *

Відчуваючи в голові легку важкість після вчорашнього, Джорджі, потягуючись, вийшла на кухню. Над робочим столом нависав мертвий воїн, прискіпливо розглядаючи напіврідку масу, яку помішував у величезній мисці.

– Привіт, Олвере. Кьяш іще не повернулася?

– Ще ні, – відрапортував ренікієць, не відриваючись від своїх кулінарних справ. За якимось дивним збігом обставин горець любив готувати й годувати своїх друзів, хоча сам міг хіба що понюхати. – Ось, спробуй на цукор.

Олвер простягнув Джорджі ложку з незрозумілою субстанцією. «Напевно, тісто… Цікаво, а Кьяш і Се спали на різних ліжках?..»

– На думку мене – те, що треба.

– Правильно – «на мою думку». Сірі не кажуть: «на думку мене». До речі, ти робиш усе менше й менше помилок. Ти розумниця, скоро будеш розмовляти мовою Коси навіть краще, ніж моя пані. І вже куди краще за мене. – Олвер знову відвернувся чаклувати над мискою, періодично щось досипаючи туди.

Клацнув замок вхідних дверей. Повернулася південка, незвично розслаблена й задоволена.

– Усім доброго ранку.

Дочка пустелі схопила апельсин, сіла за стіл і почала маленьким столовим ножичком зчищати шкірку.

– Доброго ранку! – усміхнулася Джорджі й помахала рукою своїй недосяжній мрії.

– Доброго, – буркнув мертвий воїн, не відриваючись від миски. Уся його поза виражала невдоволення. І Кьяш (у якої, до того ж, був із горцем спільний шматочок душі) не могла цього не помітити.

– У чому справа, Олвере?

Ренікієць, нарешті, відірвався від тіста і повернувся до своєї пані. Насупився, схрестив на грудях руки.

– Мені це не подобається. Чим усе закінчиться цього разу?

– Не хвилюйся, все буде добре, – Кьяш солодко потягнулася. – Це не той зв’язок, який був раніше. Більше жодних емоцій. Більше жодних очікувань і претензій.

– Га? – Джо, не розуміючи, переводила погляд з Олвера на дочку пустелі і назад.

Кьяш до пояснень не зійшла. Взяла очищений апельсин, жбурнула шкірку у відро для сміття і зникла в умивальній.

– Раніше Кьяш і Се були закохані одна в одну. Але час від часу дуже сильно сварилися. – Олвер зітхнув і повернувся до куховарства. – Якийсь час вони практично не спілкувалися, хіба що по роботі. А тепер от знову почали.

Джо насупилася, почувши цю новину.

 

* * *

Джорджіє ніколи б не очікувала від себе такого, але зараз вона змушена була визнати: Чорний Жнець буває досить непоганою людиною. Іноді.

Оскільки від бойових умінь Джо тепер залежав успішний результат однієї зі справ Ядра, вона тепер могла регулярно відвідувати тренувальний ангар за містом. І наступне тренування вілленка проходила в тому ж підвальному залі майже в тій же компанії. Не було тільки Олвера, який поїхав на кілька днів у справах. Хоч мертвий воїн намагався не розлучатися надовго зі своєю пані, все ж таки йому не потрібно було перебувати постійно поруч із нею.

Дівчині знову асистували Оене зі своїм підопічним. На відміну від запальної Кьяш, яка виходила з себе, якщо Джорджі не могла швидко засвоїти щось із її пояснень чи втілити сказане на практиці, її друг і його компаньйон виявилися дуже терплячими. Кожен із них пояснював по-своєму, але разом їхні настанови складали більш ніж вичерпну і зрозумілу картину. Джо змушена була визнати, що тандем «Оене + Айнар» міг бути дуже продуктивним і гармонійним, якби ці двоє не сварилися.

Напруження, яка зазвичай висіло між Женцем і Кьяш, нікуди не поділося. А під кінець тренування майже переросло в сутичку через питання: чи варто вчити Джорджі прийому «радіальної хвилі».

– Не сперечаюся, це вельми мудро – міряти всіх по собі, адже, як відомо, всі люди однакові, – медовим голосом проспівав Айнар з Овальних островів. – Але все ж ризикну висловити свою більш ніж скромну думку: цей прийом занадто складний для новачка.

– Він ідеальний, якщо потрібно влучити по швидкій рухомій цілі, яка переміщується навколо тебе, – прошипіла дочка пустелі.

– Від нього не буде користі, якщо пані Джорджіє не зможе правильно його виконати. А вона, з великою часткою ймовірності, не зможе. Дозволю собі нагадати, що це всього лише друге її тренування. Судячи з того, як ви будуєте навчання, ви бажаєте перемоги демону, а не вашій учениці.

Очі Кьяш гнівно блиснули, не віщуючи нічого доброго тому, хто говорить.

– Стій! Не треба! – Оене закрив собою Женця. Очі в Пана Квочки були великі й налякані.

Джорджіє і сама напружилася, бо сварка загрожувала перерости в бійку, і Чорний Жнець явно не робив нічого, щоб згладити ситуацію (а від Кьяш такого очікувати було взагалі безглуздо). Але їх урятувала людина, поява якої взагалі ніяким чином не передбачалася.

Гучний стукіт сповістив про те, що в тренувальну кімнату прийшов відвідувач.

– Можна увійти? – густий бас заповнив приміщення. – Сподіваюся, я не завадив? Охоронець сказав, що ви вже давно займаєтеся. Можливо, настав час зробити перерву?

Джо побачила, що в кімнату впевнено увійшов незнайомий їй Сірий, який усміхався у всі свої двадцять із чимось уцілілих зубів. Немолодий і бородатий, трохи схильний до огрядності й дуже-дуже високий. На поясі в нього висів меч, батіг, невелика коса і якісь хитромудрі гирі на ланцюгах.

Сварка припинилася, і всі втупилися на того, хто увійшов. Його явно ніхто не очікував тут побачити.

– Як справи, Оене, хлопчику мій? – Високий чоловік скуйовдив і без того розкидане в безладді волосся Квочки. – Сто років уже вас не відвідував. Сподіваюся, цей пройдисвіт поводиться добре? – Гість ляснув по спині Чорного Женця, від чого той ледь не впав. – Кьяш, дівчинко моя, ти все так само в справах і турботах? А ти, мабуть, Джорджіє? Радий нарешті познайомитися особисто, – незнайомець простягнув руку вілленці. – Моє ім’я Меон.

«Так ось він який – цей слідчий…» Джорджі дещо чула про цю людину, але бачити його ще не доводилося.

– Здрастуйте, пане Меон, – нейтральним тоном промовила вілленка, потискаючи величезну мозолисту руку. Вона ще не встигла зрозуміти, чи подобається їй новий знайомий. З одного боку, його сила та енергійність їй імпонували. З іншого боку, стрімкість, з якою він увірвався в їхній процес, межувала з безцеремонністю, а впевненість – із нахабством.

– Вибачте, але я прийшов украсти у вас наставницю, – так само променисто посміхаючись, промовив Меон. – Кьяш, потрібна твоя консультація з одного дуже делікатного питання. І, якщо можна, просто зараз.

– Я готова. Ходімо.

Не дивлячись на тих, хто залишився, дочка пустелі своєю звичайною стрімкою ходою попрямувала до виходу.

«Ну от, а попрощатися?»

– Радий був вас усіх бачити, – слідчий на прощання вклонився і поспішив за Кьяш.

Довелося закінчувати тренування втрьох. Після заняття приятелі проводили дівчину додому.

– У мене для вас погана новина, – із задоволеним виглядом промовила Джорджі, коли вони вже повернули в бік її кварталу. – Олвер поїхав, Кьяш пішла незрозуміло куди і на скільки. Тепер вам доведеться залишитися зі мною. Я щойно про це згадала, прошу вибачення.

– Я готовий іти куди завгодно, якщо там буде їжа, – Чорний Жнець заклав руки за спину і мрійливо глянув на небо, ніби передчуваючи, що звідти на нього впаде булка з маком.

– Можна зайти в мою майстерню, це недалеко від будинку. У мене там є горіхи, сир і фрукти. А ще, здається, зацукровані солодощі з півдня і пляшка мандаринового сидру.

Але присмоктатися до пляшки ніхто, крім Джорджі, не захотів. Хлопці з потроєним завзяттям налягли на їжу, неабияк прорідивши запаси.

– Кожен із вас їсть, як скаковий ящур! – розчулювалася Джорджі, ледве встигаючи підрізати ще сиру і підкладати ще горіхів і цукерок.

– Ми просто вже тиждень не встигаємо купити додому їжі, тож перебиваємося, чим життя пошле, – почав виправдовуватися Пан Квочка.

– А навіть якщо їжа в нас удома є, то все смачне закінчується за пару днів. І потім доводиться їсти якісь мерзенні каші, які готує Оене, – поскаржився Жнець.

– У тебе є щонайменше два виходи: 1) не з’їдати одразу все, що тобі здається смачним, а розтягнути на довше; 2) зварити нам смачнішу кашу, – вигнув брову Квочка.

– Обидва варіанти неможливі! – Жнець обурено склав руки на грудях. – По-перше, я не можу не їсти смакоту, якщо знаю, де вона лежить. По-друге, я готую ще гірше, ніж ти. Тож ми в безвихідному становищі.

Джорджі сміялася, слухаючи їхню перепалку. Сьогодні ця парочка здавалася їй нескінченно милою.

Вгамувавши потребу в їжі, Айнар зміг звернути увагу на обстановку.

– Можна поглянути на картини? – тактовно поцікавився Жнець.

– Так, будь ласка, – погодилася Джорджі. – Тільки не чіпай руками.

– О, в жодному разі! – запевнив південець.

Перекований довго зависав перед кожною картиною, нібито намагався запам’ятати все, до найменшої деталі.

– Джорджі, ми з тобою спостерігаємо безпрецедентний випадок, – почула вона ледь помітний шепіт Оене на саме вухо. – Зазвичай Айнар не фанат візуального мистецтва. Навіть найбільш вихвалені полотна залишали його байдужим. А на твої роботи він залип, хоч за вухо відтягуй.

– Мені дуже подобається, як ти малюєш, – повернувся до них Жнець. – У твоїх роботах є життя.

– Дякую, мені дуже приємно. – Джорджі залилася фарбою. Вона вважала за краще списати це на сидр. Адже не стане ж вона надавати значення тому, що думає про її таланти якийсь злочинець з Овальних Островів. Ще чого не вистачало!

– Твоя творчість пробуджує розум і душу, – Жнець стримано усміхнувся. – Це справжня магія.

– Гей, так не чесно! – подав голос Оене, який сидів на підлозі, схрестивши ноги і заштовхуючи в рот великі синюваті виноградини. – Ви з Джорджі бачилися всього кілька разів, а ти вже її нахвалюєш. Мені, щоб дочекатися бодай натяку на схвальну оцінку своїх дій, довелося понад місяць щодня зі шкури пнутись.

– Це все тому, що ти – безталанний невдаха, єдина заслуга якого – доставка яблук мені прекрасному, – Айнар картинно підняв брови.

– Ах ти невдячна скотина! Тільки підійди, і я покажу тобі, що, крім яблук, я можу завдати ще й неприємностей.

Вони веселилися до пізньої ночі, підбиваючи один одного, шпілячись кожен проти всіх і двоє проти одного. Укладали стратегічні військові союзи, які розпадалися вже після пари-трійки фраз, після чого слідували бурхливі розбірки, а потім виникали вже інші союзи. І так до нескінченності.

Стомлені, вони заснули просто на підлозі: Джорджі – біля вікна, в обіймах Оене, притулившись до нього спиною і поклавши голову на його руку; Жнець – біля дальньої стіни, стягнувши під себе все тепле й м’яке, що було в майстерні, та сховавшись під курткою свого опікуна.

 

* * *

На тренуваннях без Оене і його безглуздого компаньйона було нудно. Наступного ж дня після їхніх посиденьок у майстерні парочка поїхала на навчання, тож швидкого возз’єднання трійці чекати не доводилося. Після того, як слідчий Меон забрав Кьяш, вона теж кудись запропастилася. Точніше, терміново виїхала на завдання, залишивши суху записку. Дівчині довелося тиждень провести із Се.

Через легку неприязнь, яку вілленка відчувала до наставниці свого друга, цей час не можна було назвати дуже веселим. Се чудово ставилася до своєї тимчасової підопічної і намагалася зробити її життя максимально комфортним. Випитувала, що та звикла їсти на сніданок, готувала їй улюблені страви, щодня натаскувала її в бойових мистецтвах і користуванні артефактами – на шкоду своїм тренуванням і роботі. Але Джо розуміла, що ніколи не зможе спілкуватися з Се, не тримаючи дулі в кишені.

– Та щоб тебе демони драли, грьобаний Таурі! – бурчала собі під ніс Джорджі, перевертаючись без сну на гостьовому дивані І-еле.

Якби не рудоволосий спокусник, що одного разу з’явився в її майстерні, вона спокійнісінько спала б собі вдома, не прив’язуючись до того, щоб постійно перебувати поруч із магом або під наглядом агентів. «Як же це втомлює!»

Повернення Олвера стало справжнім святом для вілленки.

 

Того злощасного дня невдачі переслідували Джо від самого ранку. До школи вона запізнилася, ще й погано відповідала на уроках. Але що робити, якщо за програмою вони зараз проходять суцільну нудятину, яка не тримається в голові? З історії якраз вивчали особливо нудний період із життя Південного Континенту: рабство, рабство, війни, рабство, переворот – брат короля вбив короля, рабство, війни, війни. Нічого надихаючого. Мистецтво Сірої Коси: убивчий у своїй нецікавості й тягомотності любовний роман, який чомусь вважався зразком великої літератури. Основи датторі: утворення складних єдиних фраз з іменників і прикметників – жодних закономірностей, просто тупо зазубрити. Математика – зубодробильні формули, які незрозуміло, куди в реальному житті застосувати, якщо ти не збираєшся стати вченим… Загалом, Джорджі ледве пережила сьогоднішні уроки.

Дорогою до своєї улюбленої прибережної таверни, у якій Джо мала намір зробити кілька ескізів, вона загубила кілька улюблених олівців і навіть припустити не могла, де і як це сталося. Дівчина замовила собі каву і тістечко, але малювання не клеїлося. До того ж у їжу – просто в самий центр! – нагло всілася гнойова муха, досхочу вивалявшись у кремі.

– Серйозно?! Ні, ти це серйозно? – обурено відчитала вона комаху. – Чому з усіх тістечок цього міста ти обрала саме моє?

Джо згрібла папір і олівці в сумку, випила порожню каву і вирушила блукати Мере. Але сумна прогулянка не змогла її розвеселити. Сумка з малювальним і шкільним приладдям відтягувала плече, і не було жодної радості в тому, щоб блукати так до вечора, чекаючи, поки в Олвера закінчиться робочий день, і можна буде з ним зустрітися й піти на тренування. «Та до демона все!» Джорджі раптом страшенно розлютилася і вирішила піти додому залишити сумку. Нехай там нікого немає, вона швидко впорається. За кілька хвилин. А потім піде… наприклад, у бібліотеку. Це якраз у межах «охоронної» території.

Але прийшовши додому, дівчина виявила, що там хтось є. Коли Джо взялася за ручку вхідних дверей, їй здалося, що вона чує дивні звуки. Нечутно вона повернула ключ у замку, кинула сумку на сходовій клітці й увійшла. Безтілесною тінню, як вчив її Олвер, рушила коридором на звуки, що всередині були набагато гучнішими, і нагадували… жіночі стогони?

Тут до першого жіночого голосу приєднався другий, низький і хриплуватий. Джо ніколи не чула його таким, але впізнала одразу.

Дочка пустелі. Її Нехсін Тоірат.

Коридором вілленка дійшла до кімнати Кьяш і обережно зазирнула в прочинені двері. На ліжку лежали дві дівчини, наче два одвічні начала: чорна й біла. Темношкіра знизу. Між її розведених ніг влаштувалася світлошкіра дівчина з білим волоссям. Джорджі не все було видно, але судячи з усього, рука дівиці орудувала в промежині у Кьяш, змушуючи ту вигинатися і стогнати. Рука південки, своєю чергою, перебувала між ніг у блондинки.

Джо заворожено спостерігала, як перекочуються сильні треновані м’язи під світлою шкірою, коли дівчина згори безсоромно рухала тазом. Вілленка побачила, як темні пальці незайнятої руки Кьяш ковзнули в біле волосся, на мить прибираючи з обличчя пасма… «Це ж Се І-еле! Ну звісно ж!» Не можна сказати, що Джорджі була сильно здивована. Але здогадуватися – це одне, а зовсім інше – побачити на власні очі. Чомусь це привело дівчину в повний ступор.

Вілленка була не особливо досвідченою в любовних справах (не беручи до уваги «пригод» у монастирі та невдалого шлюбу). Але. По-перше, вона читала книжки. По-друге, одного разу Олвер по секрету, потай від своєї пані зводив Джорджі в еротичний театр. Хотів показати, що кохання тілесне не обмежується всіма тими жахіттями, які до сьогодні спостерігала й переживала Джо. По-третє, дівчині вже траплялося торкатись себе. Тож вона одразу зрозуміла, що відбувається між її опікункою та наставницею Оене.

Спочатку Джорджі стояла, ніби емоційно оглухла. Але потім хвиля суперечливих почуттів ледь не збила її з ніг. У цьому громовому коктейлі був присутній і легкий сором, і ледь помітна провина за те, що підглядає, не маючи сил піти. Також було відчуття неприємне й пекуче, ніби поганий кухар переборщив із приправою: надто кисло, надто гостро. Надто хочеться ніколи більше такого не куштувати.

Але найсильнішим було хвилювання, що захлеснуло її. Внизу живота розлилося тепло і приємна важкість. Рука мимоволі потягнулася до застібки на штанях, і Джорджі не одразу усвідомила, що готова просто зараз мастурбувати на те, як її суперниця трахає рукою жінку її мрії.

– Джорджі, ти ще довго збираєшся там стирчати? Зачини двері! – ніби крізь сон почула вілленка хриплуватий окрик. Дочка пустелі. Її Нехсін Тоірат.

Збудження розвіялося вмить, а гірке почуття навпіл із соромом заповнили собою весь душевний простір. Здригнувшись, Джо щосили штовхнула двері в кімнату опікунки і вибігла з квартири, машинально підхопивши сумку. Вона летіла, не розбираючи дороги і не замислюючись, куди прямує і чи є на цій території агенти, які б за нею пригледіли. Отямилася вона вже десь за містом, на північному узбережжі. Піщаний пляж був майже безлюдний, тільки вдалині виднілося кілька силуетів, що неспішно дефілювали біля самої кромки води.

Спустошена, Джорджі без сил опустилася на пісок. Як нерозумно вийшло. Не треба було заходити додому. Не треба було грюкати дверима. Кьяш це явно не сподобається, і вона захоче пояснень. А що Джо може їй розповісти? Чесно зізнатися у своїх почуттях? Ні, ні за що! Це тільки все ускладнить.

Дівчина тужливо зітхнула і запахнула легку куртку, захищаючись від вітру. Був уже початок листопада, і в Сірій Косі прихід осені почав відчуватися вже не тільки вночі, а й удень.

Краєм ока вілленка помітила, що пляжем, петляючи, до неї наближається велика червоно-руда лисиця. Дівчина повернула голову і мляво стежила очима за твариною. Щось у цій лисиці здалося їй смутно знайомим.

Гостя сповільнила крок і, майже стелячись піском, наблизилася кроків на п’ять. Сіла, скромно склавши лапки й обгорнувши хвостом. Подивилася на Джо, злегка схиливши голову на бік, ніби запитуючи: «Можна приєднатись?»

– Чого тобі? – без виразу запитала вілленка. Зараз вона відчувала таку зневіру і спустошення, що навіть назріваюча пригода її не заводила.

Тварина проскулила і несміливо наблизилася на півкроку.

– Іди сюди. Я не кусаюся.

Дівчина простягнула руку, і лисиця обережно наблизилася, підставляючи дівчині холку. Зблизька було добре видно, яка брудна й тьмяна в неї шуба, що місцями звалялася в ковтуни, місцями в залисинах. Сама лисиця була дуже худою. Якби не шерсть, напевно Джорджі змогла б перерахувати її ребра. Чорний ніс був сухим і потрісканим, з нього сочилися каламутні біло-зелені соплі. Явно не дуже здорова тварина.

Дівчина почухала лисицю між вухами. Здавалося, ти зараз залає від задоволення. Нещасна тварина почала підставляти по черзі різні частини свого тіла, куди їй самій дістати було проблематично.

– Бідолаха… Блохи в тебе? І… О, що це? Кліщі? Де ти примудрилася їх підхопити в такій кількості? У тебе тут ціла колонія. Дуже свербить, напевно, так?

Лисиця танула від задоволення. Вона задирала голову, щоб Джо почухала її під шиєю, а потім і зовсім лягла на спину, підставляючи черево. «Феноменальна довіра», – здивувалася Джорджі.

Коли першу почесушну допомогу було надано, лисиця знову присіла на пісок і запитально втупилася в Джо своїми морквяно-вогняними очима.

– Ти мені хочеш щось сказати? На жаль, я не вмію читати думки тварин.

Лисиця нетерпляче штовхнула її в плече.

– Що? Ще погладити тебе? Ні? А що тоді?

Здавалося, гостя чогось чекає від Джорджі, але та зараз була надто зайнята іншими думками, щоб здогадатись.

Схоже, лисиця не дочекалася. Спалахнуло рожеве світло, і поруч із вілленкою на піску опинився голий юнак вельми жалюгідного і виснаженого вигляду. На спині, шиї та потилиці виднілися розсипи жирних кліщів, що обпилися крові. Шкіра подекуди була вкрита струпами. Колись розкішне червоно-руде волосся звалялося в ковтуни. Сильно відросла щетина була вже схожа на бороду, і під цим волоссям виднілися струпи і великі гнійники. Демон спокуси дуже сильно відрізнявся від того випещеного красеня, який з’явився Джорджі в майстерні місяць тому. Ледве прийнявши людську подобу, Та́урі почав несамовито чухатися, намагаючись дістати до незручного місця між лопатками.

Джо навіть здивуватися толком не змогла.

– І як ти до такого докотився? – тільки й могла вимовити дівчина.

– Демону не можна довго перебувати в людському світі без підтримки, – зітхнув страждалець. – Аура світу починає діяти на нас, і ми поступово стаємо вразливими до людських і тваринних хвороб. І ось я… запаршивів трохи… І ці кліщі… І воші з блохами… А ще в мене, здається, глисти, – ледь не плачучи, сказав Таурі. – І якийсь розлад травлення.

– Гарний букет, – схвалила Джорджі. – Значний.

Запізно дівчина згадала про артефакти, які висять у неї на поясі. От тільки чомусь їй зовсім не хотілося їх застосовувати.

– А ще я зрозумів, чому ви стійкі до моїх чар, метрессі, – ще гірше зітхнув демон і витер соплі, що текли з носа.

– І чому ж?

– Ви любите жінок. Особливо одну з них. І навряд чи з власної волі погодилися б бути з чоловіком.

Джорджі скривилася від неприємного нагадування.

– Ти що, підглядав?

– Звісно, – знизав плечима Таурі.

– І бачив, що… що сталося близько години тому у квартирі, де я живу?

– Так.

– Ти що, вмієш бути невидимим?

– Не те щоб… Але для людини це виглядає приблизно так.

Таурі раптом зник. Джорджі дивилася на те місце, де він сидів, і бачила тільки пісок.

– Здорово! Чудовий камуфляж. А як ти потрапляєш у приміщення?

– Проходжу крізь стіни.

– Треба визнати, що шпигун із тебе відмінний. Якщо навіть Кьяш з Олвером нічого не помітили…

Таурі, який бів підбадьорився, знову глибоко зітхнув і почухав огидного вигляду струп на передпліччі.

– Але який сенс від моїх талантів, якщо я не виконав і не зможу виконати своє завдання? Їм потрібно було послати демоницю. Хоча тоді ви не змогли б завагітніти… – розгублено пробурмотів спокусник-невдаха. – Безвихідна ситуація.

– Яка прикрість, – уїдливо промовила Джорджі. І, подумавши, обережно запитала. – А чому ти не заплідниш мене силою?

– Як можна?! – обуренню Таурі не було меж. – Я демон зваблювання, а не брудний ґвалтівник! Силою схилити об’єкт до злягання? Жоден із нас не заплямує себе такою ганьбою!

Джорджі трохи заспокоїлася.

– Добре. Значить, мені нічого не загрожує, – дівчина, примружившись, подивилася на спокусника.

– Ні. Щодо цього ви можете бути спокійні, метрессі, – голос Таурі звучав порожньо, ніби з нього витрусили всю надію, і навіть найдрібніший її зародок абортували.

– А що буде з тобою?

Демон дуже по-людськи знизав плечима.

– Я провалив завдання. Я не зможу повернутися додому. Ніколи. Тож намагатимуся вижити в цьому світі.

– Я не ветеринар, але здається мені, що тварини з твоїм набором болячок довго не живуть. Так само як і люди.

– Що ж, можливо, це й на краще, – Таурі знову витер ніс і подивився на море. Виглядав він… спокійним. Змирився?

Гостра хвиля жалю затопила Джорджі. Вона у своєму житті надивилася на покидьків, і могла з упевненістю сказати, що Таурі не належав до їхнього числа.

«Не розслабляйся. Можливо, демон, який помирає від нежитю, – це просто вистава, щоб втертися до тебе в довіру».

«А може, й ні. Раптом йому й справді погано? А попереду зима. І в нього ще й глисти та блохи».

– Слухай, Таурі, а в чому полягає підтримка, яку потрібно надавати демонові?

Колишній звабник почухав потилицю.

– Нічого особливого. Такий самий догляд, як і за будь-якою живою твариною. Годувати. Лікувати. Дати укриття від холоду.

– Хмм. – Джорджі задумливо поколупала у вусі. Потім повернулася до Таурі й поклала руки йому на плечі. – Є одна ідея. Але ти маєш пообіцяти мені дещо. Ти будеш мене беззаперечно слухатися. Ти будеш терплячим. І ще: ти ніколи –  чуєш? ні-ко-ли! – не намагатимешся мене запліднити. Дай клятву демона. Або як це у вас там називається.

– Я не можу цього пообіцяти, – похмурішав спокусник. – Якщо я перебуватиму поруч із вами, я періодично зобов’язаний пробувати вас спокусити. Така моя місія в цьому світі.

Джо закотила очі. Ох і впертий! Сидить тут, сам багаторазово запліднений паразитами, а все туди ж: місія, завдання…

– Гаразд. Пообіцяй хоча б, що не намагатимешся взяти мене силою чи хитрістю, наприклад, напоївши якимось зіллям.

– Це я можу пообіцяти. Жоден демон зваблювання не опуститься до такого! Присягаюся Першим Фаллосом, що ніколи не намагатимусь узяти метрессі Джорджіє силою чи хитрістю. – При цих словах демон смішно випростався, ніби стояв на параді перед королевою і складав присягу вірності.

– От і добре. Тоді давай перетворюйся назад на лиса. Перша зупинка – ветеринарна лікарня.

 

Додому Джорджі потрапила вже затемно, і на неї чекала страшних масштабів виволочка.

– Чим ти думала, тікаючи хрін знає куди?! Ще раз ти пропадеш з поля зору спостерігачів – я посаджу тебе під замок і на ланцюгу водитиму до школи! Ясно тобі?

Кьяш кричала так, що тряслися стіни. Навіть зазвичай м’який делікатний Олвер говорив жорстко, насупив брови і стояв, сердито схрестивши руки на грудях.

Судячи з того, що дочка пустелі й мертвий воїн уникали дивитися один на одного, вони до приходу Джо встигли теж добряче посваритися. Вілленка ще ніколи не бачила, щоб між цими двома висіли настільки темні грозові хмари.

Джорджі нічого не намагалася сказати на своє виправдання (утім, її ніхто й не питав). Дівчина просто сиділа, опустивши голову і внутрішньо стискаючись. Тупо чекала, коли все закінчиться. Вона розуміла, що опікуни дуже за неї хвилювалися. Але навіщо ж так кричати і ходити з такими похмурими обличчями? Адже нічого не сталося, все закінчилося добре.

Дочка пустелі й раніше підвищувала голос і могла сказати що-небудь грубе. Але зараз її шалений натиск, гнівні крики й погрози, здавалося, пропалювали дірки в душі Джо. І навіть суворість ренікійця боляче ранила.

«Цікаво, коли вони закінчать мене розпікати, вони поцікавляться, як на мене вплинуло побачене в кімнаті Кьяш, і чому це викликало в мені настільки бурхливу реакцію, що я втекла за місто?»

Джорджі водночас боялася цього запитання (адже доведеться брехати й викручуватися), і водночас їй хотілося уваги до своїх почуттів. Адже тоді це означатиме, що їм не байдуже, що вона важлива для них не тільки як тіло, яке потрібно годувати, одягати і зберігати живим і неушкодженим.

Але ніхто ні про що подібне не запитав. Здавалося, південка і горець обходять делікатну тему всіма можливими обхідними шляхами.

Після закінчення виволочки Джорджі змусили з’їсти тарілку каші й відправили готуватися до сну. Закрившись в умивальній і водячи по зубах ароматичною паличкою, Джо намагалася стримати стрімко заповнювальне відчуття порожнечі й холоду.

«Їм усе одно. Вони не друзі. Батьки. Просто батьки».

Від розчарування хотілося вити. Але що поробиш, сама винна. Адже це Джорджі старанно вдавала, що вона – рівня грізній Кьяш та її супутнику-воїну, що вона може претендувати на дружбу, а не тільки на опіку, яка часом здавалася їй принизливою. Що ж, дочка пустелі й не приховувала, що ставиться до вилленки, як до дитини і тягаря. А Олвер за всієї своєї доброти теж не завжди сприймав дівчину як рівну.

«Ти сама їм нав’язалася. Чим ти незадоволена? Ти з самого спочатку була їм нецікава. Тебе з самого спочатку ніхто тут не хотів. Скажи спасибі за можливість жити в теплі, їсти вдосталь, здобувати освіту і вчитися навичкам самозахисту. Жодній із твоїх співвітчизниць не доступна така розкіш. Ти не потрібна цим людям, але вони піклуються про тебе і не женуть. Це вже дуже багато. Ти не маєш права вимагати від них більшого».

Але чомусь усе одно всередині було порожньо й холодно. Ніби зламалася якась шестерня, і механізм, який до того злагоджено працював, почав стопоритися.

«Ні, просто твій самообман лопнув, зіткнувшись із реальністю. Немає про що тут сумувати. Ти сама винна. Варто було бачити речі й стосунки такими, якими вони є. Кьяш і Олвер тобі не друзі й ніколи ними не були. Змирися».

Легко сказати. А що робити з цим задушливим почуттям втрати, яке утруднює дихання і вичавлює сльози з очей?

«Втрати ілюзії? О так, це суттєво!»

«Заткнися! – подумки прошипіла Джо у відповідь своєму противному внутрішньому голосу. – Нехай це була уявна дружба, але вона була важлива для мене!»

У серцях дівчина жбурнула свою паличку для чищення зубів назад на полицю і, забувшись, голосно грюкнула дверима, виходячи з умивальної. Як не дивно, зауваження їй із цього приводу ніхто не зробив, хоча Кьяш і Олвер були на кухні: дівчина чула, як вони стиха лаялися.

 

Уже вночі, коли Джорджі пережувала всі сумні думки про себе кохану в сотий раз, вона, нарешті, згадала про Таурі, якого залишила у своїй майстерні…

 

Від пляжу, на якому вона зустріла демона, Джорджі досить швидко вийшла до ферми, а звідти їй дали наводку на лікарню для тварин. Ветеринар незворушно оглянув нещасну лисицю. Зі словами: «І не таких рятували» він взявся витягувати кліщів і змащувати струпи. Таурі, який перебував у тваринній подобі, викупали з милом і дюжиною їдких настоянок для вигнання паразитів зовнішніх, а також напоїли якоюсь гидотою, яка мала протравити йому паразитів внутрішніх. Джорджі отримала цілу сумку ліків і довгий список вказівок. Дівчина подякувала своїй дивній звичці тягати з собою половину власних заощаджень («Раптом доведеться терміново зірватися з місця і бігти на край світу!»).

Велівши демонові скористатися здатністю до непомітності, вона наказала йому прибути до майстерні, а сама вирушила купити кілька додаткових ковдр, одяг і деякі предмети гігієни, які стягнула у своє лігво.

Одяг, який купила Джо, виявився трохи завеликим для демона, але зате він укривав його від холоду і цікавих очей. Спокусник ледь не завищав від захвату, коли став володарем цілого багатства: білизни, шкарпеток, штанів, сорочки і куртки. Виглядав страждалець помітно підбадьореним і веселішим. Гребенем із рідкими зубцями вілленка розплутала ковтуни в його розкішному рудому волоссі. Таурі поголився над умивальним тазиком і видавив прищі, дивлячись у невелике кишенькове дзеркальце.

– Тобі все зрозуміло, що за чим пити? – допитувалася Джорджі, протираючи обличчя свого нового підопічного антисептичним настоєм і наносячи зверху загоювальну мазь.

– Так, – понуро прогудів демон. Вілленка знала його дуже недовго, але вже зрозуміла, що в справі турботи про себе він демонстрував катастрофічну безпорадність.

– Коли ти в людській подобі, про всяк випадок подвоюй дозу. А цю штуку, яка в пляшечці з піпеткою, будеш закапувати в ніс. Потім протираєш піпетку антисептиком – і по краплі в кожне вухо. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Не вішай носа, спокусник, – посміхнулася йому Джо. – Вилікуєшся – станеш кращим, ніж раніше.

– Угу, – без особливого ентузіазму зітхнув Таурі. – Анус свербить. Це від глистів, так?

– Не здумай його чіпати. Ні в лисячому, ні в людському тілі. І струпи свої не розчісуй. Дай спокійно зажити…

 

І як тепер бути з демоном? Не може ж вона вічно його ховати, та й навряд чи бідолаха захоче такого життя. Як же невчасно Оене поїхав на свої навчання! Можливо, він зміг би якось допомогти. А більше Джорджі й нема до кого звернутися. З Олвером і Кьяш вона посварилася, і невідомо, чи помиряться вони взагалі. Після того, що сталося, вона не може просто так прийти до них і сказати: «Тепер цей лис живе з нами. Не здумайте зрешетити його бойовими закляттями!»

«Ах, ну чому в житті все так складно?!»

Дівчина немилосердно збила подушку і перевернулася на інший бік.