Частина 3. Розділ 2. Тиша і відгомони

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

_ _ _

Джо́рджі з нетерпінням чекала на прибуття в Мере́. Усю дорогу до Сірої Коси вона старанно вчилася мови е, а також слухала про звичаї жителів країни, у якій збиралася прожити цікаве життя, сповнене яскравих подій.

Олвер виявився чудовим викладачем, і до кінця подорожі вілленка могла вже вельми стерпно дошкуляти Кьяш проханнями, оперуючи новою мовою.

– Ну будь-ласка, Нехсі́н Тоіра́т! Навчи мене володіти зброєю.

– Не називай мене так! Скільки разів потрібно це повторити? Чи мені підкріпити свої прохання дією, щоб швидше запам’яталося? – огризалася Кьяш, але жодного разу не дала Джорджі навіть символічного ляпаса.

– Але ти й справді Сумна Діва. Ти прийшла, щоб урятувати світ від остаточного руйнування. А я – твоя помічниця! Можливо, одна з Месниць. Або Та, Що Ставить Питання. Тому мені потрібно вміти добре битися, щоб супроводжувати тебе.

– Це все дитячі казки. Ніяка я не Діва, а ти не Месниця і не… Хоча, втім, запитання ти ставити вмієш. Їх у твоїй голові цілий мільйон.

– А я от впевнена, що ти – та сама. Ось побачиш. – Джорджі випнула підборіддя й урочисто посміхнулася, ніби життя вже довело її правоту.

– Ще раз заговориш про це – я тебе вдарю.

– Добре-добре! Я мовчатиму. Чесно. За умови, що ти навчиш мене битися, – вілленка зворушливо склала долоні на грудях, схилила голову набік і зробила великі очі.

– Нестерпне створіння! Тебе вже вчить Олвер.

– А я хочу, щоб ти! Якщо в мене буде двоє наставників, це буде набагато ефективніше.

– А ось і ні. Поки ти новачок, то будеш набагато швидше прогресувати, якщо в твоїх заняттях буде система, не буде хаосу і зайвих елементів, які б розпорошували твою увагу. Дисципліна і працьовитість – ось, що тобі потрібно. А не тридцять три вчителі.

Джорджі так і не вдалося вмовити вперту дочку пустелі. Що ж, поки обійдемося уроками горця з Ре́ніки. Тим паче, що як викладач він був гарний не тільки в мовах, а й у рукопашному і ножовому бою, стрільбі з лука та арбалета і метанні ножів. Також він учив Джо битися на палицях.

– Ні-ні, Джорджі, – сміявся Олвер, глядячи, як його підопічна намагається орудувати своїм обрубком дерева, ніби мечем. – Палиця це палиця. До мечів ми дійдемо… коли-небудь. А зараз давай почнемо з простого.

– А якщо ми не встигнемо дійти до меча, а на мене хто-небудь нападе зі зброєю? Що я зможу зробити звичайною палицею?

– Повір мені, за певного вміння – дуже багато. Тим паче, що в бійці ти інколи можеш втратити меч чи ніж, і в твоєму розпорядженні буде тільки те, що валяється під ногами.

 

Дорогою до Сірої Коси вони жодного разу не потрапили в якісь суттєві пригоди. Кьяш і Олвер уміло обирали дорогу найглухішими місцями, тож майже не зустрічали місцевих. А якщо й зустрічали, південка щось робила з їхніми розумами, і ті приймали різношерсту компанію за звичайних заблукалих пастухів, а то й зовсім за пні або корчі.

Передгір’ями Атласного Гребеня вони пройшли Шинає, трохи зачепили Реніку – батьківщину Олвера, перетнули злиденну дрімучу Вегсу з похмурими будинками і злісним місцевим населенням. Потім вступили в безкрайній Аббестанаїс, який здався Джорджі вкрай депресивним місцем (воно й зрозуміло: коли твій правитель – деспот-відморозок, особливо життю не порадієш). Здавалося, що кожне деревце, кожен камінь несе незримий наліт туги і недозрілої, але вже зогнилої жаги до змін. Після Аббестанаїса вони перетнули гори Південної Нейворіа, намагаючись триматися подалі від особливо великих осередків громадянської війни. Їхній шлях по горах проходив через джерело, з якого бере початок велика річка Неі́с Дамаі́в.

– Ух ти! Якщо ми підемо за течією цього струмка, то рано чи пізно прийдемо на твою батьківщину?! – застрибала Джорджі, плескаючи в долоні. – Я так хочу побувати в А Тхі! Ми ж поїдемо в те легендарне місце під назвою Лаго́р Сіі́х, де мають зібратися Сумна Діва та її воїнство?

Кьяш закотила очі й не вшанувала дівчину відповіддю.

Коли їхній маленький загін вийшов на західний кордон Сірої Коси, було ухвалено рішення скоротити шлях морем. І вони попливли на найкрасивішому і найвитонченішому кораблі, який коли-небудь бачила Джорджі (а бачила вони їх тільки на картинках у книжках, насправді). Води, що пролягали між островом Ом і західним узбережжям материкової Сірої Коси, а також вітри над ними, були одними з найспокійніших у Лазоревій Затоці. Трищоглова шхуна йшла плавно, даючи мінімальний крен. Джо верещала від захвату, небезпечно звісившись із палуби і проводжаючи очима хвилі. Олвер попереджав її про морську хворобу, але на щастя, дівчина за всю дорогу не виявила жодного натяку на цю напасть.

– Море! Мореморемореморе!!!

Олвер не міг утриматися від реготу, і навіть сувора Кьяш, здавалося, ось-ось усміхнеться.

Коли вони прибули до столиці Сірої Коси, вілленка пошкодувала, що знає новою мовою так мало слів, що виражають захоплення. Бо фрази: «мені подобається це місто»  і «тут дуже гарно» і близько не передавали глибини її переживань.

– Невже так взагалі буває?! Ви й справді тут живете? І інші люди теж? І я тут житиму? Правда-правда-правда-правда?! – очі дівчини розширилися від захвату. Вона тараторила по-вілленськи, геть забувши про своє рішення говорити тільки е, щоб швидше її вивчити. – Які світлі затишні будинки! І все таке охайне, таке рівне. І вулиці такі… такі… інші! І дахи червоні! У нас у Віллені жодного червоного даху! І суцільна сірість. Будинки темні, похмурі, ніби прагнуть зіщулитися і стати менш помітними. Усе якесь тісне, усе тебе наче притискає до землі.

– Ти бачила подібну архітектуру і стиль забудови в сусідніх з Косою країнах, коли ми їх проїжджали. Нічого нового, – прокоментувала дочка пустелі.

– Кьяш хоче сказати, що дуже рада, що тобі подобається Мере, – з усмішкою пояснив Олвер.

– Ні, не хочу, – незворушно відповіла тхен. Але Джорджі здалося, що вона старанно придушує посмішку.

У величезній будівлі, куди Олвер і Кьяш привели Джорджі першою чергою, її затягали по кабінетах, де задавали сотні й тисячі питань. Аж язик втомився балакати. Зате попутно з голови вілленки прибрали туман, спасибі велике.

У ту будівлю вона ходила ще й весь наступний тиждень, супроводжувана своїми рятівниками. І тільки через сім днів змогла видихнути…

– І що, сьогодні вже нікуди не потрібно йти? – Джорджі на мить зависла між двома мисками. Що ж обрати: гребінці у вершковому соусі чи рагу з овочів із чотирма видами сиру? Потім вілленка вирішила, що нічого крамольного не станеться, якщо вона покладе собі і того, й іншого. У рідній країні за такі манери дівчата мали б отримати сувору догану від флейліни. Але в Мере у Джо немає фрейлін, чи не так? Значить, і сварити нікому.

– Тобі – не треба, – відповіла Кьяш, неспішно пережовуючи шматок бутерброда з якоюсь мудрованою намазкою. – А я сходжу в опікунську раду, забрати документи. Наші з Олвером друзі поквапилися, тож тепер ти – офіційно громадянка Сірої Коси, а ми з Олвером – твої опікуни. До школи тебе, до речі, теж оформили. Щоправда, не у звичайну дитячу. А для дорослих. За програмою інтеграції приїжджих.

– А навіщо мені опікуни? І навіщо в школу? Я вже її закінчила. Школі Шляхетних Дівиць. У Віллені. Нічого хорошого, хочу вам сказати. Я більше дізналася, копаючись у бібліотеці чоловіка, ніж сидячи на уроках і слухаючи всяку нудятину. До того ж, я майже лікарка. Адже я працювала в лікарні Германніо. Терпіти не можу школу! Давайте краще ви з Олвером будете мене вчити, га? Я хочу бути воїном, як і ви!

– Джорджі, тобі ж тільки шістнадцять, – суворо сказала Кьяш. – За законами Сірої Коси, та й по суті, ти ще дитина. І я дуже сумніваюся в якості освіти, яку дають вілленські школи для дівчаток. Чого вас там учили? Етикету, основ сімейного життя, вишивання, як підібрати меблі для вітальні, а найголовніше, як молитися вашим богам? У Сірій Косі хлопчики й дівчатка отримують однакову освіту, і там не вчать всієї цієї нісенітниці на кшталт «як стати хорошою дружиною». Там вчать іноземні мови (а в школі для приїжджих – ще й е), географію, історію, право, основи хімії та медицини, і багато іншого. Знання і досвід, які ти отримала в лікарні чоловіка, – це добре, тобі буде легше потім вчити деякі предмети. Але повір, цього і близько недостатньо.

– Добре. Я згодна. – Джорджі задумливо покусала губу. – Але ж я продовжуватиму вчитися бойових мистецтв? Олвере, ти не кинеш мене?

– Не кину, – усміхнувся горець.

– Не кине, – несподівано підтвердила Кьяш. – Жінка повинна вміти себе захистити. І якщо вже ти під нашою опікою, то ми простежимо, щоб ти отримала добру підготовку.

– А коли я зможу працювати з вами? У сенсі, їздити по різних країнах і виконувати всякі завдання?

Горець і дочка пустелі переглянулися.

– Сподіваюся, тобі не доведеться цього робити, – м’яко відповів Олвер.

– Але чому-у? – Джорджі від розчарування навіть відсунула тарілку.

– Це дуже небезпечно. Ти не знаєш, про що говориш. – Тон Кьяш став жорстким і безапеляційним. – У нас дуже важка професія. Це тобі не романтика і приємні подорожі. Це біль, кров, піт, сповнені напруження дні та безсонні ночі.

– Але я хочу з вами!

– Ти пережила стільки жахливих моментів у житті… Ти що, так і не зрозуміла, що означає «небезпечно»?! – розлютилася Кьяш.

– Моя пані має рацію, Джорджі. Я б не радив тобі йти нашими стопами.

– Ви такі нудні, – Джо ображено схрестила руки на грудях. – Ви ж опікуни, а не батьки.

 

* * *

Джорджі обходила Мере вздовж і впоперек. Їй страшенно сподобалося місто і його мешканці: вони були спокійні й привітні, охоче показували дорогу і давали потрібні пояснення, терпляче вислуховуючи ламані запитання іноземки. Деякі місцеві навіть знали вілленську – основну міжнародну мову північно-західної частини континенту.

Джо спочатку було дуже незвично перебувати в оточенні чужинців з такою екзотичною зовнішністю. Жителі Сірої Коси були світлошкірими, світлоокими і світловолосими. Вілленці здавалося, що вона потрапила на землю, населену потойбічними істотами. Але вона напрочуд швидко звикла.

Не рахуючи довгого пішого шляху з Віллени, Джорджі в житті своєму стільки не гуляла і не отримувала стільки вражень, скільки в столиці Коси. У Мере можна було знайти все. Якщо хотілося розваг і товариства, можна було піти в один із кварталів, де мешкали музиканти, актори та художники. Таверни, тратторії і кав’ярні з відкритими терасами були завжди повні народом – туристами і місцевими, що мали вільний від роботи час.

На північній набережній теж були відкриті сцени і театри. Вони розташовувалися на достатній відстані один від одного, щоб не зчіплятися звуками, і щоб гуляючим не доводилося проштовхуватися крізь щільний натовп глядачів. На північному ж боці були й міські пляжі з дивовижним білим піском, якими славилося все узбережжя Лазоревої Бухти.

Якщо Джо хотілося поживи духовної або інтелектуальної, для неї розкривали свої двері численні бібліотеки, зали камерної музики, музеї та лекторії. Знаменитий на весь континент Університет Мере теж давав відкриті читання на постійній основі. Джорджі здавалося, що вона ніколи не перегляне всі цікавинки столиці. Їй страшенно хотілося ходити на всі лекції, які були доступні жителям. Але потрібно було спершу добре вивчити мову.

Для того, щоб побалувати тіло, існували численні тренувальні майданчики (просто неба і в приміщенні), лазні, терми, масажні будинки.

Якщо хотілося спокою та самотності, до послуг Джорджі були численні парки та сквери, а також західна набережна з її скелястими важкодоступними пляжами, яка була ніби спеціально створена для любителів усамітнення. Починаючи від вершини, в якій сходилися північна і західна грані (тобто узбережжя Мере), і спускаючись на південь, берег починав ставати дедалі скелястішим. У деяких місцях він так круто забирав угору, що ставав непридатним для спуску до води. З цієї причини на західній набережній часто зустрічалися широкі кам’яні або дерев’яні сходи, якими можна було спуститися до моря. Хвойні дерева і чагарники добре себе почували на каменях, доповнюючи незвичні для вілленки пейзажі.

На превеликий подив Джорджі, у школі їй сподобалося. Чотири рази на тиждень вона з ентузіазмом поспішала на заняття, щоб послухати лекції, як вона сама висловлювалася, «про все на світі». Історія і культура різних країн континенту, розбір їхнього суспільного устрою, мови, математика, основи механіки і хімії, основи науки про живі організми, базові знання про природу…

Усі ці відомості Джорджі жадібно вбирала, як пересохлий пісок А Тхі вбирає благословенну вологу. Вілленку, яка виросла практично в інформаційному вакуумі, захоплював простір, який їй відкривали нові знання. Простір географічний – знати, що світ величезний та різноманітний. І простір часовий – знати, що А́йю Тіро́н набагато старший, ніж вона може собі уявити; що він змінювався незліченну кількість разів і зміниться ще стільки ж, і життя Джорджі – просто мить, за яку боги навіть моргнути не встигнуть.

«Не існує богів». Так свідчила панівна духовна доктрина Сірої Коси. Для Джорджі було дивно наживо бачити людей, які так масово, всім народом не вірять у вищі сили. І при цьому вони не якісь там дикуни, а навпаки, є навіть дуже освіченими людьми, які побудували зрілу цивілізацію, значно розвиненішу за ту, що Джорджі бачила в себе вдома. Ці люди живуть і радіють. Не потопають у крові та ненависті, а навіть якось навпаки (у тій самій Віллені було набагато більше агресії жителів щодо одне одного). Релігії, якими всерйоз цікавилася певна дуже невелика частина населення, – скоріше, виняток. Вілленці ж звикли жити, згинаючись під вагою своєї похмурої віри в богів і все погане.

Як сказав Олвер, Мере – це столиця свободи, флагман усього прогресивного. Не дивно, що це чудове місто приваблювало багатьох іноземців. Туристи, яких тут було багато, траплялися різні. Джорджі іноді забувала, що добре б не розкривати від подиву рота і не витріщатися на людей так відверто. Джорджі бачила і смаглявих чорнявих людей у строкатому вбранні дивного крою. І манірних сіроволосих людей у чорному (ренікієць, який вигулював підопічну, розповів, що вони з Демарена). Джо захоплювали дужі уродженці Ширста – із зеленуватою шкірою і широкою кісткою; навіть їхні жінки вирізнялися незвичайною силою. Було літо, і зеленошкірі іноземки ходили з відкритими руками, тож Джорджі змогла як слід їх роздивитися.

Олвер, невтомний і життєрадісний, часто складав компанію Джо, знайомлячи її з місцями як популярними, так і неочевидними для туристів. Після дня прогулянок із ним вілленка поверталася додому сповнена вражень настільки, що іноді не могла заснути. Вона, Кьяш та Олвер ділили двокімнатну квартиру в тихому, помірно віддаленому від центру районі міста, тож її нові опікуни волею-неволею змушені були вислуховувати нескінченні вигуки захоплення дівчини.

Так минали її дні, і це було так солодко, так схоже на життя, про яке вона мріяла! А вночі все благополуччя розбивалося вщент, бо приходили кошмари. Мотузка на шиї. Кам’яні плити, що провалюються під ногами. Крижана вода, що заповнює гортань. Але найгіршою була кімната в підвалі: кам’яне ложе, яке оточують десять оголених чоловіків. І голос священика повторює просто у вухо Джорджі: «Ми знайдемо тебе. Якщо сховаєшся під землею, ми відкопаємо, витягнемо на світло. Якщо сховаєшся в небесах – ми спустимо тебе на землю, і тоді пекло здасться тобі раєм».

Джо зі сльозами підскакувала на ліжку, давлячись криком. Одразу ж поруч із нею опинялася Кьяш, яка обіймала тремтячу дівчину і гріла в долонях її крижані від жаху руки.

– Вони знайдуть мене! Вони прийдуть за мною. І тоді пекло здасться мені раєм.

– Тш-ш, вони не знайдуть тебе. А якщо навіть і з’являться, то пекло здасться раєм їм самим.

Після своїх снів Джорджі плакала довго й невтішно, але потім усе ж зігрівалася в обіймах Кьяш, розслаблялася й засинала.

А наступної ночі все повторювалося знову.

 

* * *

Крім тренувань зі зброєю, на яких Джо викладалася на повну (навіть вимогливий Олвер іноді змушений був буквально виганяти ученицю додому), була ще одна справа, якою Джорджі могла займатися годинами, не помічаючи ходу часу. Малювання. Ренікієць із великим задоволенням обдарував її мольбертами, фарбами, полотнами та іншим необхідним. Навіть «ганчір’я» для витирання пензлів і мастехінів у Джорджі було прямо з-під ткацького верстата. Горець притягнув рулон білосніжної тканини і, вельми задоволений собою, вручив Джо. На резонне заперечення: «навіщо псувати нову тканину, якщо з таким самим результатом можна псувати і стару?» воїн відповів, що у Джорджі має бути все найкраще, і що він, Олвер, особисто за цим простежить.

Спочатку полотна і мольберти вілленки тулилися разом з Кьяш і її компаньйоном у їхній новій квартирі (на початку вересня вони переїхали в трикімнатну, недалеко від старого місця проживання). Але коли Кьяш одного дня не знайшла вільних поверхонь, щоб розкидати на них свої незліченні ножі та магічні артефакти, то після бурхливих обговорень вирішили винайняти для Джо студію.

– Моя пані, у дівчинки це серйозно. Юному даруванню потрібен простір для творчості, – вкрай серйозно заявив Олвер, м’яко поставивши крапку в суперечці, що була розгорілася між ними. – Я пошукаю відповідне приміщення недалеко від дому. У цьому кварталі часто здаються майстерні.

Так у Джорджі з’явився свій куток на горищі, під самим дахом. Студія була невеликою, але світлою, тому що всю торцеву стіну займало вікно. Спочатку Джо пропадала там днями, навіть пропускаючи вечерю і з великим небажанням перериваючись на сон. Але як би дівчина не любила свою майстерню, їй все ж іноді ставало тісно в чотирьох стінах, і вона вирушала на природу, прихопивши мольберт і малювальне приладдя.

Цього дня, пізно вранці, вона пішла в прибережні квартали, подалі від центру. Настрій був паршивим. Кошмари вночі особливо дошкуляли. Кьяш останніми днями була жорсткою і відстороненою, а веселун Олвер ходив із вертикальною складкою між брів і в задумливості смикав свої прикрашені намістинами дреди. Коли ці двоє людей, які стали для неї найближчими, раптом починали приділяти їй не так багато уваги, як зазвичай, Джорджі починала почуватися покинутою. Вона розуміла, що ні тхен, ні мертвий воїн не зобов’язані з нею возитися весь час. Але нічого не могла з собою вдіяти. Крихке почуття безпеки починало зраджувати їй, варто було дочці пустелі затримати на своїй підопічній погляд менше, ніж того вимагала новонабута тривожність Джо.

Вілленка розуміла, що Кьяш до неї далеко не так сильно прив’язана, як Джорджі того хотілося б, і як вона сама була прив’язана до дочки пустелі. І від цього чомусь було боляче…

Джо проводила сумним поглядом компанію хлопців, які безтурботно реготали, жартували один над одним і плескали один одного по плечах у пориві почуттів. Поправивши на спині сумку й мольберт, вілленка пішла далі, прямуючи до скелі, яку облюбувала вже давно. Звідси відкривався чудовий вид на море й Апельсинову Бухту. Хоч і була середина вересня, у Мере прихід осені абсолютно не відчувався.

Розташувавшись на своєму улюбленому місці, Джо занурилася в малювання і тимчасово забула про свої прикрощі.

Її відволікли голоси. Двоє чоловіків люто сперечалися про щось, піднімаючись крутою стежкою з пляжу на скелю. Джорджі чула, як наближаються їхні голоси… які раптово змовкли. За кілька секунд вілленка побачила людину з чорним волоссям, яка раптово ніби виросла з-під землі (насправді, просто піднялася крутою стежкою). Джо впізнала його. Це був Айнар з Овальних Островів. Чорний Жнець. Злочинець, який зараз відбував покарання на службі Ядра. Між численними доповідями, на які її тягали в перший тиждень, дівчина кілька разів побувала на робочому місці Кьяш і трохи надивилася на цього Айнара. Дуже неприємний тип.

Джо пам’ятала, як тхен виливала своє обурення Олверу.

– Як Се могла це допустити?

– А хіба вона знала про ваше з Женцем темне минуле? Чи, думаєш, якби знала, то у неї був би вибір?

Дочка пустелі терпіти не могла цього хлопця з Овальних Островів, і це було видно. Одна лише згадка про нього викликала у Кьяш хвилю обурення. Джо було цікаво, чому, але запитати в самої південки вона не наважувалася. Олвер же не погодився підняти завісу цієї таємниці.

– Це особиста справа моєї пані. Я не маю права розповідати про це.

Утім, відчувати до Чорного Женця неприязнь було дуже просто. Джо і сама цим почуттям перейнялася майже моментально. Айнар не був доброзичливою людиною, скоріше, навпаки. Часом кидав в оточуючих (особливо в Кьяш) отруйними репліками, явно намагаючись образити. У нього був важкий, дещо божевільний погляд. У ньому було щось таке… пронизливе й сумне, через що в Джо починало бути неспокійно на душі.

– Чорний Жнець – колишній терорист і вбивця, який любив потрошити своїх жертв, – пояснив Олвер. – Він маг, хоча й любить помахати серпами. Був перекований, тобто, обплутаний магічним зв’язком, який приструнює і змушує слухатися наказів, і відданий під нагляд. Він підпорядковується тільки Оене, і тільки завдяки заборонам опікуна поводиться тихо-мирно, і нікого з нас ще не порізав на локшину.

Зі своїм хазяїном перекований тримався вкрай нешанобливо. Нещасному хлопцеві, якому випала сумнівна честь опікуватися колишнім злочинцем, теж іноді діставалося від лихослівного Айнара…

На секунду їхні з Женцем погляди зустрілися, і Джорджі мимоволі напружилася. Ніхто не вимовив привітальних слів, хоча перекований не міг не впізнати Джо: у Мере не так уже й багато синьошкірих уродженок Віллени з порізаним обличчям. Звісно, Джорджі теж могла привітатися першою. Але отруйний погляд південця не налаштовував навіть на таку легку взаємодію. Джо була рада, коли той, не зупиняючись, пройшов повз.

Джо вже повернулася до малювання, і навіть встигла зробити кілька мазків, як на скелі з’явився опікун перекованого – високий білявий хлопець із розпатланим волоссям і сумними очима. Про Оене, на відміну від його підопічного, у Джорджі склалося позитивне враження. Та й Кьяш з Олвером відгукувалися про нього добре.

Побачивши вілленку, Оене зупинився, ледь не спіткнувшись і не полетівши спиною вниз, на гостинне каміння. Він явно зніяковів.

– Доброго дня, пані Джорджіє. Я… не знав, що тут хтось є, – звернувся він до Джо вілленською. – Я прошу вибачення. Сподіваюся, вам… не надто завадила ця огидна сварка.

– Добрий день, пане Оене, – відповіла Джорджі на е. Потрібно ж практикуватися! – Не турбуйтеся, я не чула слів. Усе гаразд.

Оене пригладив волосся і почав нервово закладати за вуха неслухняні волелюбні пасма. Їх тут же розтріпав грайливий приморський вітер. Хазяїн перекованого виглядав засмученим. І явно не від того, що сварку могли чути. Мабуть, злослівний південец знову наговорив йому якоїсь гиді.

– Ще раз вибачте, що ми вас потривожили.

Оене зібрався йти, але Джорджі гукнула його. Мабуть, вона почувалася сьогодні надто самотньою, та й бідний хлопець був надто сумним, тож не хотілося відпускати його самого. Напевно буде всю дорогу прокручувати в голові неприємну розмову. Зазвичай у людей з подібним складом характеру так і відбувається.

– Оене, хочете пирога з вишнею?

– Е-е… Вибачте? – зніяковів хлопець.

– Пиріг із вишнею. Їжа така. Солодка. – Джорджі занурила руку в сумку і витягла мініатюрний кошик із загорнутим у серветку пирогом. – А ще в мене у фляжці ягідний морс. Підсаджуйтеся до мене, перекусимо.

Її співрозмовник знітився ще більше, ніби Джорджі одразу запропонувала розділити з нею ліжко.

– Тобто, ви справді… поділитеся зі мною? – Оене, мабуть, сам не помітив, як перейшов на рідну мову.

Джорджі щиро засміялася. Хлопець був страшенно милим, коли ніяковів. Цікаво, скільки йому років? На вигляд і двадцяти не даси.

– Звичайно! Інакше навіщо б я говорила вам про пиріг. Похвалитися?

– Так, справді… – Хлопець кинув у Джо коротку посмішку-блискавку і присів поруч.

Поступово Оене трохи розслабився, і вони розговорилися. Хлопець був учнем Се, курсантом Ядра і готувався до останніх випускних іспитів – практики. Теорію він склав нормально, примудрившись набрати прохідний бал (Джорджі ледве стрималася, щоб не посміхнутися: від Кьяш вона чула, що підопічний Се отримав найвищу оцінку з можливих). З подачі Джо розмова звернула до обговорення Женця, і Оене, не втримавшись, поскаржився, що його Айнар часом буває нестерпним, і його хочеться пристукнути на місці. Але загалом людина він чудова (тут Джорджі трохи здивувалася, і навіть засумнівалася).

Непомітно для самих себе вони проговорили до вечора. І тільки коли важке західне сонце занурило підчерев’я в морську воду, Оене зголосився провести Джорджі до будинку і донести її речі.

 

* * *

Цю таверну Олвер не дуже любив, але вибору не було: кінець робочого тижня, вечір, жителі Мере виходять повеселитися і провести час у компанії. Природно, місць у такі дні не знайти, якщо ти не встиг зайняти їх заздалегідь. Їм ще пощастило, що в «Бувалому солдаті» знайшлося кілька вільних стільців за барною стійкою.

– Краще взяли б сидру, фруктів і сиру – і перекусили на набережній. Це місце не дуже підходить для юних панянок, – кривився Олвер, намагаючись перекричати п’яний гомін, вульгарні анекдоти й грубий сміх.

– Та годі тобі! – Джорджі, навпаки, була в захваті. Вона вперше поринула в атмосферу тих невимушених веселощів, які бувають у закладах, де хороші манери не значаться серед головних цінностей публіки. – Тут весело!

Джо з задоволеним обличчям цідила солодкувате імбирне пиво, почуваючись зовсім дорослою. За законом Сірої Коси таверни мали право наливати неповнолітнім відвідувачам, якщо ті напивалися в компанії повнолітнього, який у разі чого зможе заплатити за розбитий посуд і за очищення підлоги від блювоти недосвідчених алкоголіків.

Для вигляду Олвер замовив собі пляшку міцного коньяку. Пити він не міг, бо був мертвий, але йому подобалося відчувати себе в потоці життя.

Утім, дуже скоро Джорджі набридло. Почути співрозмовника в такому галасі було абсолютно неможливо, а крім бесіди розважитися тут було нічим. Олвер розплатився, захопив непочату пляшку коньяку, і вони вийшли надвір. Вітер був свіжим і приносив запахи остигаючого моря. Він трохи розгойдував ліхтарі, що висіли біля входу в таверну і на вуличних стовпах, через що здавалося, що вулиці нічного міста пустилися в демонічний танок. Тіні, які витягував із людей і предметів танцюючий живий вогонь, надавали навколишньому оточенню відчуття зловісних веселощів.

– Вештається тут усякий заїжджий непотріб!

Олвер, не повертаючи голови і не змінюючись в обличчі, тихо сказав Джо:

– Не звертай уваги і, бажано, не озирайся. Цей тип – як невихований собака: якщо не реагувати, то він заспокоїться і відчепиться.

Але той, хто демонстративно висловився щодо «непотребу», сьогодні вирішив, мабуть, не тільки погавкати, а й спробувати вкусити. Високий чоловік мачуватого вигляду заступив їм дорогу. Наявність п’ятьох приятелів, мабуть, підстьобувала його рішучість.

– Ну і страшну ж повію ти собі знайшов, Олвере! Що, наші жінки не дають? – Громовий сміх шести горлянок. – І правильно роблять, насправді. Якщо розставляти ноги перед кожним вошивим іммігрантом, то в країні незабаром не залишиться нормальних громадян.

– І тобі доброго вечора, Левіен. Не очікував тебе зустріти в кварталі для пристойних людей. Невже всі ваші смітники позакривали на ремонт через забиті сортири, і вам тепер ніде лизати один одному зад і плакатися про профукану велич нації? – відповів горець, залишаючись спокійним.

Джорджі поклала руку на рукоять бойового ножа, що висів у неї на поясі. Вона дуже пошкодувала, що не має звички ходити в повному озброєнні. Її стрічка з метальними клинками зараз би стала в пригоді. Їх з Олвером двоє (нехай ренікієць при мечі та бойових артефактах), а супротивників шестеро, і вони озброєні.

– Не тобі говорити про велич, смердючий гірський козел, – виплюнув той, кого Олвер назвав Левіеном. – Ми стільки сил поклали, щоб вимести синю заразу з Сірої Коси! Деякі наші хлопці заплатили життям – зокрема, співробітники твого ж відділу, кретине! – а ти тягнеш цю шваль назад у країну.

– Не на того пащеку роззявив. – Здавалося, горця нічим не пройняти. – Ти не зачепиш ні мене, ні дівчину. Тому що знаєш, чим це загрожує. Усе, що ти можеш, – це тявкати і на гівно сходити. На все добре. Ще раз завадиш нам пройти – я розціню це як спробу нападу.

Олвер обійняв Джорджі за плечі й повів в обхід Левіена, не бажаючи загострювати конфлікт. Сірий і його компанія ще довго кричали їм образи в спину, але наближатися не стали.

Тільки коли вони пройшли квартал, Джо змогла по-справжньому видихнути і відклеїтися від свого друга.

– Здається, моєму почуттю безпеки завдано серйозної шкоди, – дівчина постаралася вимовити ці слова жартівливо, але вийшло не дуже. Вона раптом подумала, що була занадто безтурботною. З чого вона взяла, що в Мере їй нічого не загрожує?

– Мені шкода, що тобі довелося почути ці неприємні слова, –- Олвер знову обійняв вілленку й заспокійливо погладив по спині. – Не бійся, він тебе не зачепить. Ні він, ні його дружки. Левіен Шоі-еле – співробітник Ядра. Тож цей тип знає, хто ти, і хто твої друзі. До речі, якщо хтось почне тебе зачіпати, навіть словесно, – запам’ятай цю людину (або цих людей) і дай знати мені або моїй пані.

– Тебе він теж дістає, чи не так?

– Усіх дістає, хто не з Сірої Коси. Він належить до ке-ів, а конкретно, до руху «Сірий Стяг», члени якого ненавидять іммігрантів просто за те, що вони мали нахабство приїхати до СК і тут залишитися. Ке-ів дуже страждають від того, що люди навколо них живуть нормально: жінки мають хоч якісь права, іммігрантів не вважають людьми третього сорту і вони можуть працювати на хороших роботах, а сама держава не являє собою військовий табір зі слухняними рабами-мурахами і представниками ке-ів на чолі. Усі скиглії, подібні до членів «Сірого Стяга», вважають, що їм замало привілеїв, і все через мігрантів, жінок і надто ліберальний (на їхню думку, – слабкий) уряд.

– І чому його терплять у вашому відомстві? Ти сам казав, що Сіра Коса – оплот усього прогресивного.

– На жаль, як і в будь-якому суспільстві, у Косі не без виродків. Поки зв’язки і становище дають змогу Шоі-еле виходити сухим із води.

– А є люди, яких він усе-таки не побоявся зачепити?

Олвер довго роздумував, перш ніж відповісти. Потім сказав, дуже неохоче.

– Левіен – мерзота. Ходять чутки, що він не гребує зловживати владою, і на його совісті багато злочинів: на допитах, якщо ті проходять поза стінами відомства, він б’є, катує і ґвалтує підозрюваних. Що затримання, які він проводить, відбуваються із застосуванням невиправданого насильства і спричиненням руйнувань, яких явно можна було уникнути. Поки що він не був покараний за жоден свій злочин, тому що немає доказів. Нібито. На Шоі-еле були скарги від постраждалих, але їм не дають ходу. Але, повторюся, тобі нічого не загрожує. Цей тип не настільки тупий, і все ж не ризикує надто відкрито проявляти свою ненависть. До того ж, він не стане по-справжньому ворогувати зі співробітником будь-якого силового відомства. Особливо з Кьяш. Повір мені, ніхто не захоче перейти дорогу моїй пані.

Джорджі трохи заспокоїлася, однак вирішила проявляти ще більше працьовитості на тренуваннях. І носити з собою більше зброї. Про всяк випадок.

 

* * *

Початок жовтня в Сірій Косі був сонячним, теплим і, загалом-то, ще дуже схожим на літо. Хоча дні вже почали ставати коротшими, ночі – холоднішими, море почало потроху остигати, а дні вже не були пронизані спекотною млостю.

В Оене сьогодні був вихідний. Джорджі за тиждень проінформувала свого нового друга, що в середу він іде з нею на прогулянку містом.

Вілленка досить близько зійшлася з цим серйозним сором’язливим хлопцем. Їй були близькі його ідеї, його стиль мислення. Він іноді висловлював доволі нетривіальну думку щодо тих чи інших речей, і Джорджі було цікаво з ним посперечатися або навпаки погодитися. Новий друг був добрим, чуйним і мав воістину невичерпне терпіння. На місці Оене вона б уже прибила Чорного Женця за дупу до дверей великими цвяхами.

Стосунки між Джо та Айнаром з Овальних Островів якось не склалися. Перший же раз, коли Оене запросив вілленку додому, ознаменувався бурхливою сваркою між гостею і Чорним Женцем, взаємним обміном шпильками і розмовою на дещо підвищених тонах (особливо з боку Джо, яку обурювала несправедливість щодо її нового друга).

– І чому ти терпиш його витівки? –запитала дівчина, коли вони з Оене пішли в його кімнату.

Оене похмурішав.

– Вибач, не можу цього пояснити. Ніколи не міг придумати гідної відповіді на це запитання.

– А що, часто запитують?

Оене хмикнув.

– Свого часу кожен, кому не лінь, вважав своїм обов’язком ткнути мене носом у те, що я неправильно поводжуся зі своїм підопічним.

– Гей, я не намагаюся тебе ткнути! – наїжачилася Джорджі, яка досі перебувала в тонусі від перепалки з південцем. – Я намагаюся розібратись. Він тобі подобається?

– Що? – зніяковів Оене і чомусь почервонів.

– Ну, чисто по-людськи він тобі симпатичний? Щось же ти в ньому знаходиш, чи не так? Ти ніби квочка над курчам: піклуєшся про нього так, ніби він тобі дуже дорогий. Замість того, щоб дати цьому гаду хорошої прочуханки.

– І що мені з ним робити? – Оене насупився і схрестив руки на грудях. – Не бити ж!

Джорджі зробила невизначений вираз обличчя, який міг означати багато чого.

– Айнар непогана людина, насправді. І він мені дуже допомагає. Не словесно. А справами. Він може говорити які завгодно гадощі, але кілька разів, коли мені було дуже погано, він підтримував мене. Знову ж таки, не словами. А ще він дуже нещасний. Він бранець.

– Він злочинець.

– Так. Але ще й бранець. Життя в нього не солодке, повір мені.

– Гаразд. Раз допомагає – тоді добре. Повіримо і пробачимо нестерпного остров’янина, – засміялася Джо. Вона взагалі не дуже близько до серця сприймала всякі суперечки, і не особливо постраждала в сутичці з південцем. А ось Оене після сварки Джорджі з Женцем, схоже, досі місця собі не знаходив. Він узагалі був занадто м’яким, занадто серйозним і вдумливим, занадто милим для лайки. І, схоже, геть був позбавлений легкості сприйняття світу.

Коли Джорджі зібралася повертатися до себе (Оене, звісно, зголосився проводити її до дому), то, проходячи повз кімнату Женця, безцеремонно стукнула кілька разів по ній кулаком і висловила прощальне напуття:

– Гей, Чорний Жнець, поводься добре, не ображай Оене! Думаю, з таким поганим характером, як у тебе, ти скоро розгубиш усіх друзів, якщо вони в тебе взагалі є. Мій друг напевно єдиний, хто згоден тебе терпіти. Цінуй це!

Южанин не відповів. Чи то його не було вдома, чи то просто вважав нижчим за свою гідність встрявати в нову перепалку…

Сьогодні Оене зайшов за Джорджі вранці, і вони пішли блукати вулицями Мере. Вони подивилися виставу біля однієї зі сцен, організованих гастролюючими акторами з Елате. Послухали виступ бродячого барда з Віраму. Купили по величезному відерцю різнобарвного сорбету – і пішли на північну набережну.

– Дякую, Джорджі! Завдяки тобі я хоч у світ вийшов. Нормально подивився місто, в якому живу.

– А чому не виходиш? – з подивом запитала Джо, старанно налягаючи на десерт.

– Часу немає. Я або вчуся, або тренуюся, або займаюся медитаціями.

– І ось тому ти – найкращий курсант! – Вілленка розпливлася в щирій усмішці.

– Я – найкращий? – Джо стрибнула – так смішно витягнулося обличчя Оене. – Ні, Джорджі, ти мене точно з кимось плутаєш!

– Кьяш говорила це мені не раз. – Дівчина витягнулася і підняла брови, як це робила її наставниця. – «Джорджі, ти недостатньо стараєшся, ось подивися на Оене! Він усі свої сили віддає тренуванням, і тому він став найкращим зі свого покоління випускників».

Оене смішно почервонів і ледь не впустив відро з сорбетом.

– Ти жартуєш! Кьяш так не говорила.

– А ось і не жартую! Мені краще знати, що вона говорила про тебе, а що – ні. Я це чула своїми ось цими ось вухами, – Джо встромила мізинець у вухо і трохи поколупала. Потім для вірності, нібито останній аргумент у суперечці, показала Оене язик, забарвлений синім від чорничного сорбету.

– Не знав, що Кьяш про мене такої високої думки…

Оене відвернувся, але Джо побачила, що він намагається сховати захват під непроникним спокоєм.

– Та годі, не червоній! – добила друга Джорджі. На виправдання її, треба сказати, що зробила вона це не спеціально. Насправді, вона просто намагалася його підбадьорити. – Це заслужена похвала.

Вони пройшли майже всю набережну у напрямку на схід, підтримуючи дуже милу й цікаву бесіду. Оене розважав Джо розповідями про звичаї інших країн, і Джо вбирала інформацію, як губка. Але раптом її супутник запнувся на півслові.

Джо простежила за напрямком його погляду. Оене дивився на двох чоловіків: один – старший – якраз обійняв молодшого за плечі і щось захоплено розповідав, потім відскочив і жартівливо тицьнув молодшого кулаком у груди. Молодший реготав, мало не згинаючись від сміху.

Вираз обличчя Оене було складно не розгадати.

– Хто з них? – лукаво запитала Джо, яка вже встигла наслухатися про вільні (або, як сказали б у неї на батьківщині, – розпусні й гріховні) звичаї Сірої Коси.

– Блондин, – Оене відвернувся і став із награною увагою розглядати ажурну ковку на перилах набережної.

Дівчина прискіпливо оцінила старшого з чоловіків. Дуже непоганий на вроду! Ну от просто дуже. Трохи за тридцять, у самому розквіті сил. Якби Джо була на місці Оене – неодмінно запала б на цього мужнього красеня. Високий, як майже всі хлопці в Косі, широкоплечий, з розвиненою мускулатурою, яку тільки підкреслювала вдало підібрана жилетка без рукавів із тонкої тканини. З найчарівнішою усмішкою, яку бачила Джо. Звісно, якщо не брати до уваги посмішок «поза категоріями», які належали Олверу – королю життєрадісності, і чудовій Кьяш, коли та дозволяла собі таку розкіш як усмішка. Здавалося, на тхен лежить печатка незнищенного страждання, від якого її ніхто не в силах позбавити. Ах, якби Джо тільки могла це зробити, якби знала, як…

Джорджі закинула в рот шматочок синього солодкого сорбету. Кусючий холод повернув її з власних сумних думок у реальність.

Джо не менш прискіпливо оглянула супутника блондина – смаглявого брюнета, явно південного походження. Приїжджий або напівкровка. Хлопець був приблизно віку Оене. Нижчий на зріст і загалом трохи дрібніший, але ненабагато. Теж вельми добре складений, як і його старший супутник, і настільки ж гарний і мужній обличчям, як білявчик. Довгі темно-каштанові локони недбало розвіваються по плечах і спині, спускаючись нижче лопаток. Цілком міг би позувати для скульптури в стилі «Герой без страху, докору та одягу вражає злісну тварюку, розмахуючи списом і причандалами» (таких статуй Джо надивилася в музеях і виставкових галереях Мере). Одягнений за останньою модою Сірої Коси, не гребує прикрасами.

Що ж, змушена була визнати Джо, візуальне порівняння з цим хлопцем Оене явно програвав. Було цілком зрозуміло, чому шикарний блондин віддав перевагу моднику. Хоча якщо її друга нормально одягнути, зачесати і змусити посміхатися, то і з нього будуть люди.

Джо обійняла свого пониклого супутника за плечі, наскільки дозволяв її зріст.

– Не сумуй, знайдеш собі іншого красеня!

– Іншого такого немає, – тьмяно відгукнувся Оене.

– Звідки знаєш? Адже ти його ще не зустрів! До того ж, раптом тобі не потрібен такий самий? Раптом у нього є якісь… як це сказати… нестерпні дефекти?

Оене мимоволі розсміявся і боязко обійняв Джорджі у відповідь. Вони різко повернули ліворуч, спритно лавіруючи між перехожих, і спустилися на нижню терасу набережної, до самої води. Джорджі бачила, що над Оене нависла легенька тінь смутку, але не знала, як його втішити.

 

* * *

Був уже пізній вечір, але Джо не поспішала додому, засидівшись у своїй студії. Малюнок ранкового неба – вона накидала його позавчора, а зараз вирішила домалювати – ніяк не виходив. Що не мазок, то все не те. Не було глибини і життя. «Напевно, пора згортатися і йти», – зітхнула дівчина, потягнувшись.

– Прийміть моє захоплення! Метрессі воістину талановита! – почула вона звабливий густий баритон.

Джо скрикнула, підстрибнувши на місці. Обернулася, вихоплюючи з-за пояса ніж і стаючи в стійку, як учив її Олвер.

Прямо на підлозі майстерні, біля вхідних дверей, лежав незнайомець, хлопець років двадцяти п’яти. Абсолютно голий. Вальяжно розвалився на боці, підперши голову рукою, ніби особа королівської крові на відпочинку. Потоки червонувато-рудого волосся глянцевими змійками струменіли золотистою шкірою і стікали на підлогу, утворюючи густо-мідні калюжки. Непроханий гість був гарний з лиця, та й тілом нівроку. Його розкосі очі мали колір вогненно-морквяний, а вираз – хитрий і лукавий, і надавали своєму власникові схожості з лисицею. Живіт – як пральна дошка, можна було роздивитися кожен пучок м’язів. Широкі плечі, сильні руки, мускулисті стрункі ноги. М’який стручок плоті грайливо визирав із заростей кучерявого волосся в паху.

«Зброї немає. З’явився раптово. Напевно, маг. Але чому він голий? І чому лежить?»

Джо побачила, що від незнайомця в її бік починає виходити сяйво. В ореолі загадкового рожевого світла хлопець-«лисиця» граційно піднявся на ноги і схилився у витонченому поклоні, посміхаючись найспокусливішою з посмішок. Його стручок більше не мав безпорадного вигляду, і тепер стирчав, як палиця. Вельми важка палиця.

– Дозвольте представитися, метрессі. Я – Та́урі, демон зваблювання, третій ранг. Перебуваю у свиті верхньо- і нижньоблаженного архідемона Авелоша, хай піднесеться його фалос над усіма 48 світами.

– Що-о? – Джорджі дуже намагалася сказати що-небудь різке або переконливе, але змогла вичавити з себе тільки це. – І навіщо ви тут, дозвольте запитати?

Та́урі розсміявся мелодійним сміхом.

– Звісно, щоб спокусити вас!

– Навіщо? – безглуздо поцікавилася Джорджі, все ще не випускаючи ножа. Вона й гадки не мала, чи можна клинковою зброєю впливати на демонів, але не збиралася здаватися без боротьби. «Шкода, що майстерня на четвертому поверсі. Високо стрибати. Та й цей тип, швидше за все, вміє переміщатися швидко. Он як раптово з’явився!»

Прекрасний молодий чоловік знову розсміявся.

– А навіщо зазвичай спокушають? – Він зробив крок до Джорджі. – Давайте ж не будемо гаяти часу і зіллємося в палких обіймах просто зараз!

– А ну стояти! Демон ти чи ні, але я випробую на тобі свій ніж, не вагаючись! – вигукнула Джо, від переляку перейшовши на «ти».

На обличчі прекрасного Таурі відбилося замішання.

– Прошу вибачення, метрессі… Я не зрозумів… Тобто… А як же палкі обійми?

– Переб’єшся! Грілку піди потисни.

– Екстаз кохання?

– Я не по цих справах. Ти мене з кимось переплутав.

– Буря пристрасті?

– Повний штиль.

– Ну може, хоча б ніжне томління, а? – Красунчик раптом став розгубленим і навіть трохи жалюгідним. – Ви взагалі що-небудь відчуваєте?

– Я налякана. Тож якщо полізеш до мене – я за себе не відповідаю.

– Тобто… Ніякого еротичного вогника?.. Жодного натяку на жадання? Я швидко це виправлю, тільки дайте моєму вправному язику доступ до вашого чудового рожевого бутона, що зберігає в пелюстках своїх найсолодшу з перлин…

– Ні!

– Ну хоча б невинний поцілунок у вашу оксамитову персикову щічку, метрессі? Або в ручку, що малює такі прекрасні картини?..

– Я сказала, ні!

– На худий кінець, притиснутись губами до туфельки?..

– Що тобі не зрозуміло в слові «ні», грьобаний демон?! Не знаю, з якого дива тебе принесло саме до мене, але я не відчуваю жодного бажання навіть перебувати з тобою в одному приміщенні, не кажучи вже про злягання або про що-небудь подібне. Хочеш лизати бутони – вирушай на міську клумбу і дай мені спокій!

– Але… як же так виходить?.. О хазяїне мій фаллосоносний! Де я прорахувався? Невже я недостойний свого звання і рангу?!

Здавалося, Та́урі зараз розплачеться. Його завзятий стручок пригнічено поник. Ореол світіння згас. У комбінованому світлі гасових ламп і магічних світильників демон зваблювання виглядав просто розгубленим хлопцем, який по дурості переплутав чоловічу лазню з публічним лекторієм.

– Чому? Ну чому?! І що ж мені тепер робити? – продовжував голосити звабник, отримавши відкоша.

– Як щодо варіанту: забратися з моєї майстерні, м?

Непроханий гість із невимовним сумом подивився на Джорджі й зітхнув так тяжко, що за інших обставин вілленка пожаліла б бідолаху.

– Мені нема куди йти, – проскиглив Таурі, дивлячись на дівчину вологими очима. – Я не можу повернутися в рідний бандл, поки не виконаю завдання.

– І в чому ж воно полягає?

– Спокусити вас, метрессі.

Тільки зараз Джорджі збагнула, що вони з демоном розмовляють вілленською. «Його з Церкви прислали?» – жахнулася дівчина.

– На кого ти працюєш?

– Як я вже сказав, я перебуваю у свиті верхньо- і нижньоблаженного архідемона Авелоша, хай буде його фалос видно з…

– Добре-добре, давай опустимо цю частину про фалоси, гаразд? Нудно слухати вже. Хто замовив моє спокушання?

– Гадки не маю, метрессі, – похлопав очима демон. – Нам ніколи не розкривають таких подробиць.

Джорджі хитро примружилася.

– А можеш повторити інструкції, які тобі дали, слово в слово?

– Але… – Таурі розгублено почухав потилицю. – Я не знаю, чи можу я розповісти вам.

– Це заборонено?

– Ну… Річ у тім, що в нас немає щодо цього жодних чітких вказівок. Взагалі, абсолютно не передбачається, що ми розмовлятимемо з нашими об’єктами на теми будь-які інші, крім постільних.

– А це чим не постільна тема? Розповідь про те, кому і навіщо знадобилося, щоб ти зі мною переспав. Дуже навіть постільна, не знаходиш?

– Ну… здається, це не зовсім…

– Зовсім-зовсім. Ми говоритимемо про злягання. Зля-ган-ня. Зрозумів?

– Так… – Здається, ключове слово трохи розслабило прибульця.

– Не тушуйся, Таурі. Ти й так мені, вважай, усе розповів. Зараз ти просто додаси трохи подробиць. Гірше від цього нікому не буде.

– Загалом, мені сказали полягти з вами, а потім приходити до вас щодня, поки у вашій утробі не зародиться нове життя.

Джорджі закотила очі.

– Та як же ви дістали!

– «Ви»? У мене є конкурент?! – витріщив очі Таурі.

– І не один, – похмуро буркнула дівчина, згадуючи свої «пригоди» у Віллені.

– Але як же так! Я ж демон третього рангу, а не який-небудь там стажист-учень! – Мабуть, заграла професійна гордість, бо при цих словах стручок Таурі знову піднісся і перетворився на палицю.

– Просто скажи їм, що впорався із завданням і запліднив моє черево. Невже хтось перевіряти прийде.

Здавалося, демона зараз удар вгатить.

– Збрехати?! Про ТАКЕ?!

– А що? – здивувалася Джорджі. – Чоловіки часто хваляться неіснуючими перемогами в ліжку.

– Жоден демон, що поважає себе, не посміє приписати собі неіснуючу перемогу. Це настільки низько, що в мене слів немає!

Таурі упер руки в боки і підняв підборіддя. Ні дати, ні взяти ображена королівська особа.

– Слухай, якщо ти опинився в скрутній ситуації, я хочу тобі допомогти. Прихистити на якийсь час. Тож запрошую тебе до мене додому. Я зараз зберу речі, і ми вирушимо. Тільки тобі доведеться щось на себе накинути, а то люди на вулицях не зрозуміють.

Демон ображено схрестив руки на грудях.

– Метрессі вважає мене за ідіота?

– Та що ти! Ні в якому разі. Ти справляєш враження дуже тямущого хлопця.

– Ви живете не самі.

– Так, з друзями. Але вони хороші, і не будуть проти, якщо ти в нас ночуватимеш якийсь час.

– Я не горю бажанням знайомитися з вашими друзями. Я вже з ними в деякому роді знайомий.

«І давно він за нами шпигує?»

– І що? – невинно захлопала очима дівчина. – Вони тобі не сподобалися?

– Ходячі Останки ще нічого, але спілкуватися з магессою я не налаштований, дякую.

«Значить, Кьяш або, можливо, будь-який інший чародій може протистояти демонам?»

– Добре, Таурі, тоді можеш переночувати в майстерні. А я піду. – Джорджі сховала ніж і почала наводити порядок, готуючись вирушити додому.

– А коли я засну, ви приведете сюди вашу подругу!

– І в думках не було такого. До речі, щодо моєї подруги… Може, все ж таки спробуєш щастя з нею, раз зі мною в тебе не вийшло? Вона дуже гарна.

– Якщо ви мені настільки не раді, як намагаєтеся це показати, я піду. – Таурі картинно підняв підборіддя. – І з вашої милості спатиму на вулиці! У вас кам’яне серце. Черстве, як хліб тижневої давності. Жодного співчуття. Невже так важко було просто піддатися моїм чарам? – демон ображено засопів і розчинився в повітрі.

– Гей, Таурі! – обережно покликала Джорджі, оглядаючи майстерню. – Ти справді пішов? Чи тільки прикидаєшся, а сам будеш підглядати?

Відповіді не було. Джо знизала плечима і продовжила збиратися додому. Вона була геть спантеличена і не знала, чи то сміятися над цією комедійною виставою в стилі театру абсурду, чи то верещати від жаху.

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

«Він належить до ке-ів, а конкретно, до руху “Сірий Стяг”». Ке-ів – скорочення від «кенол-у івхес», що в перекладі з е означає «об’єднані радикали». Цей термін (запроваджений самими ж ке-ів, до слова) вживають для позначення праворадикалів Сірої Коси. Попри претензійні потуги на єдність, вона крайнім правим тільки сниться: розрізнені рухи подекуди воюють між собою ще завзятіше, ніж із так званими «зовнішніми ворогами» на кшталт жінок чи іммігрантів.