Частина 3. Розділ 1. Чужі крила

Ласкаве приморське літо обіймало розімліле місто. Клімат у Мере́ в принципі не можна було назвати суворим: близькість моря пом’якшувала спеку, а спокійні води Лазоревої Затоки не давали розгулятися вітрам і штормам, що робило зиму комфортною. Хоч температура й могла опускатися нижче нуля, але переносилася досить безболісно.

Білий гойдався на хвилях умиротворення разом із містом. Після зустрічі зі старим магом Аррі Шерою він почав приділяти більше часу медитаціям, якими раніше частенько нехтував. Ое́не ніколи не любив ці безглузді, ні до чого не ведучі витрати часу і сил. Але за дивною примхою життя, Се-наставниці і якихось невідомих йому політичних сил, у житті Білого з’явилася людина, яка змінила все. Тепер заняття з ефіром стали улюбленою частиною тренувального процесу. Та що там, геть усе стало іншим…

Оене майже щодня приходив на «його» місце разом з А́йнаром. І незабаром це місце стало «їхнім». Затишна ділянка кам’янистого берега за південно-західним кордоном агломерації Мере. Скелі тут здіймалися над морем на висоту трьох метрів, а внизу стирчали з води іклами. Ні для купання, ні для риболовлі цей берег не був придатний, тож люди не балували його своєю увагою. А коли морське сполучення завмирало і на обрії не було видно жодного вітрила, то було відчуття, що Оене зі Женцем і зовсім самі в цілому світі.

Білий сидів у тіні, яку відкидала скеля, що на вигляд нагадувала ховраха в стійці. Був кінець липня – найблагодатніша пора на берегах Лазоревої Затоки. Ласкаве сонце щедро поливало світлом скелясті береги, змушуючи вкраплення кварцу сяяти, через що сіре каміння починало виглядати так, ніби його присипали найдрібнішим діамантовим пилом. Море теж іскрилося і переливалося: якщо довго дивитися на відблиски хвиль, що нескінченно змінюють своє огранювання, можна було й осліпнути ненадовго.

Легкий бриз торкнувся шкіри Оене, зачепив за волосся. Білий спробував зловити його енергію і вбудувати в мандалу медитації. Вийшло так собі. Оене позіхнув і розплющив очі. Він працював над ефіром уже биту годину і відчував, що концентрація слабшає. Але сьогоднішньою сесією був задоволений. За ті тижні, що вони з Айнаром провели на березі, був помітний прогрес. Хоча Білий розумів, що це лише перша миля із сотень тисяч, що відділяють його від стану «нормальний маг».

Оене перевів погляд на Женця. Той лежав на спині в чому мати народила (тільки на голові була зав’язана біла хустинка), розкинувши руки й ноги і віддавши себе на поталу сонячним променям. Незрозуміло, чи то він заснув, чи то медитує. За місяць, проведений в обіймах сонця, південець добряче засмажився і набув кольору золотистої бронзи. Це було шалено гарно, і дуже личило чорноволосому оранжевоокому створінню, якого Оене останнім часом особливо полюбив роздивлятися, сподіваючись, що Айнар не зловить його за цим заняттям.

Білий теж дуже хотів засмагнути, але світла шкіра – спадщина пра-пра-пра-…-прадідів північан – не поспішала темнішати. Після кожного сеансу сонячних ванн Оене довго крутився в умивальній перед дзеркалом, безуспішно намагаючись побачити хоч якісь зрушення в бік засмаги.

Чим іще Білому подобалися ці хвилини й години на скелі – тим, що розімлілий на сонці південець, підживлений близькістю моря і свіжим солоним повітрям, ставав не таким закритим, холодним і колючим, як зазвичай. І іноді з ним можна було навіть по-людськи перемовитися слівцем-другим. У виняткових випадках навіть пожартувати й подуріти.

Оене посміхнувся своїм думкам і заплющив очі. Так, моменти в «їхньому» місці – це був благословенний відпочинок душею і тілом, але потрібно було працювати. Білий поправив свою позу зосередження і спробував зловити черговий порив вітру. Спочатку навіть вийшло, але потім він втратив опору і полетів донизу, ніби паперовий дракончик, запущений невмілим хлопчиськом… Але раптом його ефірні крила знову наповнилися вітром. Дракончик почав стрімко набирати висоту – і ось він уже ширяє високо-високо над землею. Рука, яка до цього дбайливо підхопила й скерувала, зараз так само дбайливо відпустила, і далі Білий кружляв сам. Виходило.

Вони помітили це випадково. Просто якось раз сіли поруч медитувати, і раптом їхні потоки змішалися, запульсували в єдиному ритмі, і Білий усвідомив, що літає. Не фізично, звісно. Це був божевільний, невимовний, всепоглинаючий за́хват! Уперше в житті Оене по-справжньому відчув магію Повітря – свого єдиного Джерела. Відчув, як це, коли твої потоки ефіру більше не хаотичні, коли вони вибудовуються в певний порядок, коли божевільні метання без мети і сенсу перетворюються на танець.

Після закінчення медитації Оене ще довго сидів нерухомо, не наважуючись розплющити очі. Хотів насолодитися відгомонами цієї гармонії та сили. Виринув, коли зовсім уже сильно занила спина й затекли ноги.

Айнар дивився на нього уважно, з цікавістю. Вираз його обличчя був нечитабельним, але на дні помаранчевих очей Білому чудилися відблиски хвилювання. От би Чорний хоча б на мить опустив ментальний щит! Білому страшенно хотілося дізнатись, що він відчуває. Але південець своїми переживаннями не поділиться – на це його опікун готовий був поставити свою річну зарплатню курсанта.

– Що ти зробив? – запитав Оене. Чомусь пошепки.

– Образно кажучи, побачив міст – і вирішив подивитися, що там на іншій стороні, – так само пошепки відповів Жнець. Зазвичай він уникав довго дивитися в очі людям, особливо Білому, але зараз не поспішав відводити погляд.

– А якщо не образно?

– Раптово відчув твою ефірну присутність. Або свою присутність у твоїх потоках. Не знаю, як пояснити. Мені здалося – просто простягни руку, доторкнися… і зможеш цим керувати, як своїм. І я спробував.

Це «я спробував», сказане пошепки, пробрало Оене. У животі ніби заклубилися маленькі вихори, шкіра вкрилася мурашками.

– Як це було? – Айнар продовжував шепотіти.

– Це був найкращий момент у моєму житті, – Оене усміхнувся, але потім опустив голову, зніяковівши. Це єднання ефірних потоків було до божевілля інтимним. Ближче, ніж злиття тіл під час злягання. Глибшим, ніж материнська ніжність. Білий ще ні перед ким не поставав настільки оголеним. Так відкриватися і довіряти себе іншій людині було страшно. Але Оене хотів ще.

– Мені теж сподобалося. Це було дивно. Але добре. Я б якось повторив…

Білий виринув зі спогадів і зосередився на медитації та повітряних потоках. Різко пірнув униз аж дух перехопило!), потім спіймав інший потік вітру і вирівнявся. «А-ах! Круто!» Оене захотілося пригод. Він постарався перекрити поточну хвилю, щоб знову звалитися в безвітря і потім лягти на хвилю, яка нижче… Не вийшло. Замість одного шару вітру Білий перекрив усі, а новий створити не вистачало досвіду. «Дракончик» почав втрачати висоту, потім закрутився дзигою, падаючи остаточно й безповоротно. Оене ніяково спіймав його на повітряну подушку біля самої землі. І то, лише завдяки допомозі південця тендітний ефірний літун при цьому не переламав собі крила.

– Ми ж домовилися: нікуди не поспішаємо. Спочатку потрібно навчитися ловити наявні потоки, потім можна вчитися керувати ними. І тільки після цього уже створювати свої. – Голос у Айнара був хриплуватий і сонний. Він не ворушився, не розплющував очей і ледве ворочав язиком.

– Так, я знаю, але це був такий чудовий момент! – ахнув Оене, мимоволі притискаючи руки до грудей і закочуючи очі, немов захоплена панянка на першому побаченні. – Мені раптом здалося, що в мене вийде, що все це, насправді, дуже просто.

– О, як я тебе розумію. Як прекрасно я тебе розумі-ію… – останні слова Айнар вимовив уже майже нерозбірливо.

– Слухай, а ти там не згориш? Я б уже десять разів дістав тепловий удар.

– Так-так, мені вже жа-арко, – ліниво видавив із себе Жнець.

– Чому ти не підеш в тінь?

– Тому що… мені ліньки… поворухнути навіть пальцем… – Айнар повільно, ніби в нього зовсім не було сил, перевернувся на живіт. Камені, на яких він лежав, залишили відбитки на засмаглій спині, яку прикрашало татуювання морського демона.

– Перенести тебе? – жартома запропонував Оене.

– Ну спро-о-обуй… – так само грайливо відповів Жнець.

– Ну тоді тіньова бригада йде на допомогу!

Білий піднявся на ноги, підбіг до Айнара, схопив його за талію і поніс під скелю-ховраха. У Білого дух захопило від того, що він наважився зробити. Цікаво, як його покарає за це Жнець? За те, що його опікун дозволив собі надмірну дружелюбність, яка перейшла, з огляду на їхній звичайний градус стосунків, у грубу фамільярність.

Айнар залився уривчастим сміхом.

– Що?! Пусти! Ти серйозно?!

Оене доніс Чорного до скелі, дбайливо опустив на каміння і чекав, поки той відсміється.

– Святі муді, ти справді це зробив!

– Звичайно. – Оене прибрав поважної постави і зробив урочисту міну. – Адже я в принципі дуже серйозний. Не жартуй зі мною. Ніколи не жартуй зі мною, південець.

Обидва покотилися зі сміху.

 

* * *

Повний туги і печалі, Оене сидів за своїм столом в Управлінні й витріщався в доповіді, намагаючись зробити хоч якісь корисні висновки з нескінченної інформації, яка на нього валилася. На жаль, він постійно відволікався на дискусію між колегами, які навіть не спромоглися знизити голос.

Уже котрий тиждень Сіру Косу тероризували слуги Церкви. Фанатики раз по раз шукали нагоди повіситися або порізати собі вени посеред площі. Та ще й голосно закликали всіх приєднатися і віддати життя заради богів, щоб ті (можливо) захистили світ від гранатової хворості. Від сумного результату Тихих рятувала варта Порядку, яка вельми вчасно опинилася на місці майже скоєного самогубства.

Манірні чоловіки в рясах і з іконами закликали розбещувати неповнолітніх хлопчиків, бо це є богоугодною справою. Кілька разів священики потрапляли в скандали, намагаючись непомітно потертися геніталіями об якогось поважного старця просто на базарі в черзі за рибою. Особливий успіх у народі мали церковники, які з молитвою на вустах вдавалися до публічного рукоблуддя на славу Бога Віслюка і ще кількох побічних богів другого і третього ряду.

Оене несподівано голосно зітхнув, чим (не спеціально) перервав просторікування Вела.

– Що сталося, малий? – запитав кабінетний філософ, іронічно піднявши брову.

Білий, раптово виявивши себе в центрі уваги колег, зніяковів.

– Та якось це все… невитончено.

– Ви подивіться! У нас завівся поціновувач тонких рішень, – підчепив Хеіо. – Може, є кращі ідеї?

– Іноді прості й грубі методи виявляються найефективнішими, – вважав за потрібне пояснити Вел. – Церковники мають стати смішними й убогими, і набити людям таку оскомину, щоб довіку їм були тут не раді. Хоча, на мою думку, такі провокації потрібно було запускати набагато раніше. Задовго до візиту синьозадого і його зграї.

– Досі не розумію, чому не можна було просто оголосити Тихих поза законом? – завів свою волинку Меніел, який, звісно ж, розумів, але в якого завжди більше за всіх інших свербіли руки.

– Де-факто так і вийде. Коли Тенета награються і розпустять своїх клоунів по домівках, у нас цю заразу будуть душити так, що мало не здасться. Просто знати про це ніхто не буде.

Далі Оене не слухав: сусіди по Залі Великих Звершень продовжували смакувати подвиги співробітників внутрішньої розвідки. Особливими похвалами вшанувалися історії «нижче пояса». У трійці приятелів був навіть ранжований список улюблених історій про рукоблудів, які підійшли до справи з особливою фантазією і вогником.

Дивно, але публічне самозадоволення припало до душі всім Сірим, починаючи від Хое Сомеін-еле – однієї з керівників Ядра, закінчуючи останнім вантажником у порту. Цей пункт програми придумав Айнар. Оене ледве погано не стало, коли він почув, що ідею прийняли. Йому як курсанту, теоретично, могли дати одну з головних ролей у цій виставі (відомства іноді обмінювалися стажерами з метою ефективнішого розвитку кадрів – прилаштовуючи підростаюче покоління на легкі місії). Зізнатися, Білий набагато охочіше різав би собі вени, ніж розгулював містом без штанів. Хоча гра велася по-крупному, і акторам доводилося дійсно псувати собі шкуру. До кінця днів дехто залишиться зі шрамами і прекрасними спогадами про те, як рятували батьківщину від ідеологічної скверни. Що ж, якщо ти належиш до дому Білої Змії (читай: до провокаторів, чиє поле битви – людські уми і душі), то тобі доводиться переживати і такий досвід теж.

– А чули, наші в Демарені зібрали рекордну кількість цих церковних брязкалець? Але от невдача: одну з партій стопорнули на митниці під час спроби вивезти в Сіру Косу через Сегомон. Довелося хлопцям зробити вигляд, що вони є церковниками. Тепер у в’язниці сидять. Цікаво, як Хое буде їх рятувати?

– Цікаво, що робитимуть з усіма цими іконами та медальйонами? Навіщо збирають?

«Безоплатно пожертвують власникам самохідних заводів, які відчайдушно потребують рідкісних металів. Тобто голові сімейства Доем-еле і трьом його улюбленим синам», – роздратовано подумав Оене. І, нібито настрій був недостатньо паршивим, згадав про удар, якого завдала його команді зла доля.

Через тиждень після смерті старого мага-датторця, якого вони з Женцем навідували у Лікарні Великої Милості, Оене застав наставницю, коли вони гнівно міряла кроками Залу Звершень…

 

– Вони забрали його в мене! – випалила Се, стискаючи кулаки. – Забрали справу Ваалли-Шери. Їй підвищать рівень секретності й передадуть іншому відділу.

– Буде ще багато інших справ, у яких ти зможеш себе показати, – ніяково спробував утішити її Оене, хоча новина його самого засмутила.

– Знаєш, що найгірше? Адже я розумію, чому насправді все так. Якби справа була тільки в темному ефірі, нас би, можливо, залишили як частину команди. Але тут замішана сім’я Доем-еле (у яких на повідку ходить добра третина нашої політичної та відомчої еліти), а отже, – позначка «цілком таємно», і шиш нам усім. Як сказав Во, «справа стала занадто делікатною».

Утім, своїми каналами Се вдалося дещо дізнатися: щоденник Шери так і не розшифрували. Змогли встановити, що символи, якими було списано зошит, – це графеми стародавньої нірейської мови, давно вже мертвої. Але шифр підібрати не вдалося. «Може, воно й на краще, –подумав тоді Білий. – Може, це знання знищило б людство»…

 

Оене спробував переключити думки з цього предмета своїх роздумів, який навіював на нього смуток. Розум, ніби знущаючись, підсунув інший: вілленці та особи, що симпатизують їм. Білий знову понуро зітхнув. Вілленська тема теж не несла нічого доброго. Хоча… що може бути доброго, коли справа стосується країн Проклятого Кола? Чесно кажучи, від відомостей, отриманих під час допиту церковників, у Білого волосся ставало дибки.

Преподобний Кіренн, «покровитель доул та породіль», виявився на диво поступливим. Знадобилося не більше п’яти днів серйозних допитів (після яких доводилося добре мити підлогу камери), щоб шановний в’язень вирішив поділитися інформацією. Крім розповсюдження медальйонів-створок та ікон, до його обов’язків входило шукати дівчат і жінок із так званим Потенціалом Манніте. Подробиць про те, що це за потенціал, преподобний не знав, але цього для його роботи й не було потрібно. У нього був із собою артефакт, який дозволяв визначати, чи варта та чи інша особа уваги. На жаль, цю цінну для слідства річ преподобний встиг знищити до того, як його взяли.

У Кіренна була ціла мережа помічників, і не тільки в Сірій Косі. По-перше, Тихому по всій країні допомагали штук двадцять доул, які безпосередньо брали участь в основних витівках церковника (і це не рахуючи інших, які просто розповсюджували харделиксово-кедайчеві дрібнички). Руками цих шляхетних жінок преподобний провертав першу сходинку плану: слід було за допомогою певних отрут і артефактів інсценувати смерть породіллі та її дитини.

Потім тіла оглядали лікарі-посмертники (теж вельми зацікавлені в здійсненні планів Кіренна), жахалися, коли знаходили ознаки віспи-хуо, небезпечного інфекційного захворювання, і закликали негайно кремувати тіла в спеціально призначеній для цього камері. Працівники кремаційного залу звітували про виконану роботу і про успішну ліквідацію потенційного розсадника віспи, і видавали родичам дві урночки з прахом: одну побільше, іншу поменше. А тіла жертв (цілком живих, насправді) за допомогою чергових допомогачів переправляли до Віллени. Що потім відбувалося з немовлятами та їхніми матерями, Кіренн не знав.

Але не це було найстрашнішим. Волею долі преподобний, який раніше займався дещо іншим напрямком церковної діяльності в рідній країні, виявився обізнаним про грандіозну операцію, що проводилася на території майже всіх країн Великого Союзу років сімдесят тому. У ній були задіяні агенти Церкви – вихідці з країн, які були позбавлені характерних вілленських зовнішніх ознак (синюватої шкіри зокрема), і тому привертали менше уваги.

Ці прекрасні люди також займалися викраденням, але цього разу брали всіх: чоловіків, жінок, дітей. На території Віллени полонених використовували для отримання приплоду. Щоб потім із цих дітей виростити агентів-фанатиків, готових життя покласти заради благополуччя рідної Церкви. Років двадцять тому нащадків викрадених людей почали непомітно повертати на батьківщини пращурів, щоб ті освоювалися і потім допомагали Церкві, а також плодили власних нащадків, які, своєю чергою, мали виконувати доручення Тихих.

Грандіозний план. Підступний і жорстокий, жахливий своїм розмахом і методичністю виконання. І наслідками.

Чи потрібно розповідати про те, який ефект ці відомості справили на верхівку Сірої Коси і союзників?.. Усі досі перебували в шоці від того, наскільки глибоко в тканину кожної країни проникли щупальці спрута під назвою Церква Тихої Радості. Павутина була настільки щільною, що не було жодного простого рішення, яке допомогло б її найближчим часом розплутати.

Дзола – вілленець, якого полонив Жнець у будинку другого міністра, – слова Кіренна підтвердив.

Міністерського троюрідного племінника, який гостинно запросив Дзолу в дім дядька, підчепив на гачок усе той же пронирливий Кіренн. Вийшов на нього через його таємну коханку, яка через необережність (чи навпаки, згідно зі своїм планом) завагітніла від свого залицяльника і потім шантажем вибивала в нього гроші. Преподобний церковник уміло маніпулював обома молодими ідіотами. Дівчині він пообіцяв гроші за те, що вона завербує коханця. А племінникові міністра – владу і вплив у Сірій Косі, коли Церква займе й зміцнить тут своє становище. Майбутній батько зірок з неба не хапав, а тому без протекції якої-небудь можновладної особи в люди б не вибився. На жаль, така особа у нього була всього одна – дядько. Але той не поспішав сприяти йому в політичній кар’єрі, бачачи, що родич більше цікавиться дослідженням жіночих статевих органів, ніж політикою.

Другий міністр теж був не без гріха. Любив привласнити те, що йому не належить (про це повідомив Церкві його турботливий і люблячий племінник), водночас позбавивши деяких сильних світу цього неабиякої частки доходів. Вілленець Дзола розраховував знайти в паперах міністра також й іншу інформацію, яка потенційно могла стати в пригоді Тихим. Плюс не завадили б додаткові докази посадових злочинів, щоб потім шантажувати другого міністра і змусити працювати на Тихих. Обряд, який він мав намір провести в будинку міністра, був йому незнайомий. Його змусили вивчити слова, розповіли, що потрібно робити і в якій послідовності, дали артефакти, – і на цьому все.

Співробітники Порядку прискіпливо описали обряд і зберегли, де потрібно. Перелік і опис артефактів – додається, як і самі артефакти, знайдені у Дзоли під час затримання.

Другого міністра з гучним скандалом позбавили посади і теж узяли в оборот, хай і не так суворо, як його троюрідного племінника і вілленців.

Преподобного Дерріша, який цікавився будинками розпусти, також допитали. З усією серйозністю, зокрема із застосуванням магії, що впливає на розум. Після бесід із преподобним заарештували кількох Сірих і парочку іммігрантів, що працювали на благо Церкви на території Сірої Коси. Отримали список імен агентів в інших країнах – і передали відповідним службам. Але, на жаль, жодної інформації про Дракона і його наречених із Тихого не витягли. Чи то церковник був генієм, який зумів переграти чаклуна, який вивертав йому мізки, чи то справді не мав жодного стосунку до вбивств проституйованих жінок. До того ж, преподобний виявився обдарованим із двома Джерелами Води.

– Я схиляюся до версії, що Дракон – це хтось інший. – Се в задумливості потерла підборіддя. – Версія вбивці з Джерелами Вогню і Повітря виглядає більш правдоподібно.

«Що ж, Дерріш під вартою. Якщо вбивства триватимуть, ми точно знатимемо, що це не він».

– Я розпоряджуся, щоб із працівницями борделів провели бесіду. Жодних виїздів-підробітків на стороні. Про будь-якого відвідувача, навіть найважливішого і найсекретнішого, мають знати щонайменше три людини, – сказав Ме́он. – Про кожного підозрілого клієнта – одразу ж доповідати. Так, жінки-повії не надто шанують Порядок, але, можливо, погодяться співпрацювати з особливою службою розвідки, адже йдеться про ризик закінчити життя в руках жорстокого садиста.

Деякі відомості від Дерріша викликали другу хвилю паніки серед правлячих верхівок Підкови та союзних держав.

– Я не знаю, що саме дає Потенціал Манніте, і якими саме властивостями нагородять дитину батьки. Але точно не за тим вони потрібні преподобному Єзаріє, щоб створити надсолдатів для своєї армії, – стогнав Дерріш, який висів на ланцюгах і плювався кров’ю. – Армія в нього вже є. Я не знаю, що це за люди (і чи люди?), і де вони знаходяться. Але знаю, що Церкві потрібні не рядові. Йому потрібні ті, хто буде командувати. Ті, хто зможуть командувати. Більше я нічого про це не можу сказати, навіть якби хотів.

До цього ніхто з розвідників (ні Сірих, ні будь-яких інших) не повідомляв про те, що в Тихих, виявляється, є військо, якому потрібні особливі офіцери. Якими б закритими не були країни Проклятого Кола, неможливо заховати цілу армію! Розвідки всього континенту терзали своїх віщунів у надії дізнатися хоч щось. На жаль, безрезультатно.

Також цікавими виявилися й деякі подробиці з біографії бранця. Дерріш сін-Йовер справді носив хелар, бо не здатен був керувати своєю силою. Однак, маг не народився таким. Браслети він отримав завдяки рідному братові на ім’я Хаст, який був на дев’ять років старшим. Родич під великим секретом долучив дурного, але вже тоді амбітного п’ятнадцятирічного Дерріша до таємних магічних практик, які начебто дають змогу стати сильнішим за всіх своїх однолітків і навіть крутішим за більш досвідчених старших магів.

Чому Дерріша можна було назвати дурним? Йому не спало на думку глибоко подумати над питанням, чому брат сам не практикує. Молодший задовольнився розпливчастим поясненням: «у мене недостатньо здібностей, а от ти можеш стати великим». До того моменту, коли Дерріш зрозумів, що його просто використовують, щоб перевірити безпечність заборонених практик, було вже пізно. Магічним амбіціям юного обдарування не судилося реалізуватися, а замість сили й могутності він отримав два хеларові браслети на зап’ястя.

Якраз у цей період краху надій його й завербувала Церква, запропонувавши альтернативний варіант кар’єри. Дерріш не один рік колесив світом, виконуючи доручення Тихих, і паралельно плекав плани помсти. Трохи накопичивши ресурсів, він повернувся на батьківщину, щоб поквитатися зі зрадником, але того вже й слід прохолов. Одні язики стверджували, що невгамовний Хаст надурив когось дуже впливового і наділеного владою, що стало наслідком його раптової смерті і безславного поховання на міському сміттєзвалищі в мішку з-під моркви. Інші говорили, що бідовий братик Дерріша став работорговцем і возив «товар» на Південний Континент.

Дерріша змусили докладно описати заборонені практики, але він мало що пам’ятав. Схеми заклинань порівняли із замальовками зі щоденника Шери і побачили чимало спільних закономірностей (про це Се дізналася своїми таємними каналами). Меон десь дістав копії записів Дерріша і таємно передав Оене, чим ввів останнього в ступор: слідчий відділу Твердої Руки не мав би мати доступу до звіту Білого про справу Ваалли-Шери, і не мав би знати про його зв’язок із темним ефіром. «Вивчи це і запам’ятай, хлопчику мій. Ніколи не знаєш, яка інформація тобі може стати в пригоді. Тільки не забудь зберігати ці записи в таємниці, а потім знищити, якщо не хочеш, щоб ми обидва смажилися на рожні в підвалах Ядра»…

 

З думок про світові проблеми Оене перескочив на печалі свої власні. День не задався ще з вечора. З вечора понеділка минулого тижня, коли Білий марно намагався повторити ширяння на повітряних потоках. «Але ж я вже це робив, і не раз! Чому не виходить?!» Оене впав у тиху несамовитість. Здавалося, він відкотився назад у своєму прогресі безнадійно і назавжди. Білий, який завжди болісно переживав свої невдачі та промахи, готовий був розридатися і звільнитися з Ядра.

Масла у вогонь підливало й те, що Айнар жодного разу не запитав, що з ним відбувається. «Може, він вважає, що порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Якщо ти ні про що не просиш, значить, можеш впоратися сам». І змучений відчаєм Оене зробив нечувану для себе річ: звернувся по допомогу. І не до кого-небудь, а до самого Чорного Женця! Вчинок безпрецедентний. Особливо з огляду на те, наскільки важко (до обгризених до крові нігтів, до внутрішніх судом) було для Оене підійти до когось і сказати: «будь ласка, допоможи, я не справляюся». Білий хвилювався і набирався рішучості кілька днів, наче закоханий, який планує зробити пропозицію руки і серця.

Але Айнар цього великого кроку не оцінив. Похрускуючи яблуком і колихаючи ногою, він сидів на кухні й захоплено читав якусь працю про виготовлення артефактів – його нове й пристрасне захоплення. Оене свого часу страшенно зрадів, коли побачив, що південець знайшов заняття, яке його захоплювало й тішило. Але зараз надмірна зосередженість Чорного на магічній темі в поєднанні з цілковитою відсутністю інтересу до проблем свого опікуна (партнера з медитацій, попрошу!) зачепила Оене до глибини душі. Не відриваючись від книжки, Жнець вислухав Білого (а може, тільки зробив вигляд) і порадив дати собі відпочинок.

– Якщо твій прогрес застопорився або навіть відкотився назад, іноді найкраще рішення – просто перемкнутися на що-небудь інше і на якийсь час викинути з голови те, що не виходить, – з повним ротом пробурмотів Айнар і перегорнув чергову сторінку фоліанта.

Оене аж здивувався. «Як він може так недбало відмахуватись?! Він же знає, наскільки це важливо для мене! Він не може не бачити, як я страждаю! Йому настільки все одно? Чи це щось на кшталт дріб’язкової помсти?» Пробурмотівши сухе: «спасибі, я постараюся так і зробити», Білий пішов у свою кімнату, щоб досхочу вдатися до тихого обурення й іще глибше зануритися в безодню відчаю.

Як нерозумно. Схоже, Оене почав сприймати хороше ставлення Айнара як належне і несвідомо чекав, що раз у них із Чорним траплялася така перевертаючи душу близькість як єднання ефірних потоків, то вони тепер уже точно не чужі один одному люди, і південець захоче піклуватися про Білого, так само, як і Білий готовий піклуватися про нього.

Терзаний роєм почуттів, які боляче жалили його, немов дикі оси, Білий кружляв кімнатою, шкодуючи, що позбувся алкоголю і трави ноі. Після години мук він розсудив, що якщо випивку раптом випадково, абсолютно випадково йому запропонує хтось інший, то це не вважається порушенням заборони, яку Оене сам на себе наклав.

Незрозуміло, з чого раптом, але в голову полізли нав’язливі думки про матір, уже думані-передумані не один десяток разів. Чому вона вирішила сама зайнятися прирученням темного ефіру? Чи був це її власний вибір, чи батько змусив? Білий з гіркотою визнав, що абсолютно не уявляє, якою людиною була Хінсее Доем-еле. Він пам’ятав тільки теплі лагідні руки, шию, що пахла лемонграсом, у яку маленький Оене втикався сопливим заплаканим носом. Пам’ятав, що мама любила співати колискові, але не міг відтворити ні мотивів, ні навіть єдиного рядка тексту.

Оене не міг сказати про свою матір нічого, крім того, що вона була для нього всім. Хінсее пішла з життя занадто рано, щоб її син міг зробити якісь свідомі висновки щодо неї. Білому страшенно хотілося дізнатися про неї більше, але навіть під страхом смерті не звернувся б він за інформацією до батька і братів. А більше йти було ні до кого…

 

Оене насилу повернувся в реальність і виявив, що наразі він, як і раніше, сидить за своїм столом в Управлінні і витріщається в доповіді, безуспішно намагаючись зробити хоч якісь корисні висновки з прочитаної інформації. Жахливо хотілося напитися або забутися якимось іншим чином.

«Так не можна! Візьми себе в руки і зроби що-небудь корисне». І Оене вирішив закінчити сьогодні раніше і піти в тренувальний зал. Правило хорошого курсанта: у будь-якій скрутній ситуації йди на тренування. Відволічешся, голова почне працювати краще – а там, може, і знайдеться рішення. А якщо не знайдеться, то хоча б зайвий раз відточиш свої бойові навички.

Навівши якусь подобу порядку на столі, Білий поспішив до ангару, потай сподіваючись, що Айнар за ним не попрямує.

У коридорі він зустрів наставницю і заговорився з нею про одного зі своїх незліченних кореспондентів. Він не одразу помітив Меона, який вальяжною ходою вплив на четвертий поверх.

– Добрий вечір, Се. Привіт, Оене. Як справи, хлопчику мій? – запитав слідчий і безцеремонно поплескав Білого по голові.

– Нормально, – зневіри в голосі «його хлопчика» вистачило б на десятьох меланхоліків.

Можливо, слідчий допитувався б далі, але його відволікла Се.

– Доброго дня, Меон. Є новини у справі Наречених Дракона?

– Поки що ні. Є новини від Кьяш і Олвера?

– Ні. – Обличчя Се похмурішало. – Я місця собі не знаходжу. Вони мали повернутися ще на початку весни. Або хоча б звісточку подати!

– Кьяш сильна й хоробра дівчинка. А Олвер – досвідчений воїн і вірний товариш. З ними все гаразд, я впевнений. Можливо, вони знайшли якусь смачну інформацію і вирішили затриматися та з’ясувати побільше, а тут як на зло закінчився папір для швидкої пошти.

Оене з подивом втупився у слідчого. Той добре знайомий з колишньою коханою Се і знає про її виїзну місію? Цікаво, це в нього особистий інтерес, чи офіційна обізнаність? Часом навіть сам Білий плутався в хитросплетіннях внутрішніх політик Сірої Коси, а також у повноваженнях і рівнях доступу різних її відомств.

Білий і сам хвилювався за Кьяш та її вірного супутника. Місія у Віллену не могла бути легкою і безпечною за визначенням. Особливо якщо ти – чорношкіра дочка пустелі, супроводжувана мертвим воїном-горцем з пучком дредів на голові. Парочка, максимально помітна серед синьошкірих і рудоволосих вілленців. Та й узагалі будь-де.

 

На свій превеликий подив, Оене сьогодні показав чудову витривалість і швидкість. Полуторник (його улюблена зброя) просто пурхав у руці. Білий навіть провів кілька успішних спарингів, змусивши своїх супротивників побігати по арені, висунувши язики. Утім, сам бравий мечник теж добряче спітнів.

Знявши наскрізь мокру сорочку, Оене підійшов до відчиненого вікна і став ловити вечірній серпневий вітер, заплющивши від задоволення очі та потираючи втомлене праве плече.

– Болить?

Білий здригнувся і ривком обернувся. Він знову пропустив появу людини за своєю спиною. Як і того разу, коли вони познайомилися…

– Ні, все гаразд. Я просто багато бився сьогодні.

Оене змусив себе не опускати очей, але відчув, як зрадницька фарба заливає обличчя.

Ло́ем усміхнувся, і на його щоках заграли ямочки, від яких Білий просто божеволів. Усе-таки природа не поскупилася на красу, коли ліпила цього хлопця.

– Радий, що твої тренування перестали бути джерелом болю і травм.

Цього разу Оене не витримав і опустив голову. Він розгубився, як останній кретин, і зовсім не знав, що сказати. Але тактовний виходець із дому Дубового Листа не став чекати, поки його збентежений співрозмовник придумає якусь нісенітницю у відповідь.

– Я давно хотів знайти тебе. Одразу після тієї ночі в будинку другого міністра. Але довелося терміново виїхати. Я повернувся тільки позавчора. У минулу нашу зустріч ми так і не поговорили.

«Тому що я ганебно втік, боячись власних почуттів до тебе».

– Вибач, я був… Мені було не до цього.

– Так, я зрозумів. Ні місце, ні час не можна було назвати підходящим для того, що я тобі хотів сказати.

Серце Білого пустилося в галоп. Тепер-то він уже точно не зможе придумати жодної гідної фрази. Ну от що можна на таке відповісти?!

– До речі, ти голодний?

– Що?

Поворот бесіди був занадто різким для охопленого внутрішнім трепетом (і тому злегка загальмованого) Оене.

– Пропоную зайти в якусь таверну дорогою до Мере. Вибір закладу за тобою. Яке місце твоє улюблене?

– Але я… – ще більше розгубився Оене і став нервово закладати волосся за вухо. – Я зазвичай не буваю в тавернах. Тому не знаю, що запропонувати.

– Добре. Тоді виберу я, не проти? – Лоем злегка підняв брову. – Ми йдемо до мене додому, і я нагодую тебе найкращим йорат-везе, який ти коли-небудь куштував у своєму житті. А дорогою, щоб не померти з голоду, ми перекусимо сиром і яблуками.

– Гаразд, – з усмішкою сказав Оене раніше, ніж встиг себе зупинити.

«Я пам’ятаю, що в нього вдома є алкоголь. Можливо, і трава ноі теж є. Якщо Лоем запропонує мені випити або покурити, відмовитися буде незручно…»

Білий не хотів зізнаватися собі, що не може встояти перед запрошенням не з бажання набратися, а тому що з кожною хвилиною, з кожною секундою, що проводить поруч з Лоемом, він закохується в нього дедалі глибше й безнадійніше.

Усю дорогу до Мере вони проговорили, як давні друзі, і красеню вдалося навіть кілька разів розсмішити похмурого супутника.

Йорат-везе – страва тривольської кухні, що останнім часом стала дуже модною в Сірій Косі – у виконанні Лоема виявився справді незрівнянним. Здавалося б, чого там такого: загорнув у мариноване листя винограду боби, томати, зелену квасолю і квашені горіхові паростки, залив соусом. Але, мабуть, був ще якийсь нематеріальний секретний інгредієнт. «Магія, не інакше», – жартома подумав Білий, з апетитом наминаючи смакоту і запиваючи соком. Він усе ж знайшов у собі мужність відмовитися від алкоголю.

«Лоем – чоловік мрії. Це просто неймовірно – т-а-к готувати! – Оене мало не застогнав від захвату. – Він узагалі хоч що-небудь робить погано? Чи ідеальний у всьому, за що не візьметься?»

– Як щодо освіжитися? – запропонував красунчик після вечері.

– Це було б дуже доречно.

– Я приготую ванну.

Розслаблювальна тепла вода з ароматичною сіллю після тренування – це завжди безпрограшний варіант. А якщо це доповнює собою Лоем, який влаштувався ззаду й погладжує спину та плечі, поливає водою з глечика й масажує шкіру голови, то лазневі процедури сміливо можна переводити в розряд: «блаженство неземне, зараз помру від задоволення». Білий млів і плавився від тепла і ласкавих дотиків.

– Коли ти в залі зняв сорочку, я думав, у мене зупиниться серце, – гаряче прошепотів йому на вухо Лоем. – Ти хоч сам розумієш, наскільки прекрасне й досконале твоє тіло?

«Це він точно про мене? Напевно, хоче зробити мені приємно. Він же дипломат…»

Оене відчував збудження партнера, і сам уже був трохи заведений.

– Вода остигає… – багатозначно проронив Білий…

Захоплені пристрасними поцілунками, вони не помітили, як дісталися спальні. Лоем перекинув Білого на ліжко обличчям донизу, а сам улаштувався зверху, маючи намір подарувати своєму коханцеві чергову порцію пестощів. Але Оене зрозумів, що не збирається більше чекати.

– Я хочу, щоб ти взяв мене просто зараз, – голос Білого звучав хрипко від нетерплячого передчуття, що переповнювало його.

– Для цього ти ще недостатньо розігрітий. Буде боляче.

– У цьому й полягає мета мого візиту. Думаю, ти мене покликав теж саме за цим: один дарує біль, інший приймає.

– Синці – це одне, а якщо ти завтра не зможеш ходити…

– Лоем! – Білий повернувся до коханця. Мимохідь зауважив, що на обличчі красеня мимоволі з’явилася задоволена посмішка: вигляд збудженого Оене його явно тішив. – Хіба ти мене не хочеш?

– А як ти думаєш? – У зазвичай м’якому голосі коханця вперше за вечір з’явилися низькі хрипкі нотки, яке видавали неябияке нетерпіння.

– Тоді заради всіх Джерел, встав уже в мене свій член, врешті-решт!

Це було краще за ноі, і краще за всякий алкоголь, який тільки можна знайти на цьому континенті й на сусідніх. Усередині Оене розцвіла квітка болю – палаюча і прекрасна. Йому здавалося, що його зараз розірве навпіл. Ліжко під ним закрутилося. Свідомість відокремилася від тіла й ширяла десь поруч, щоб уважно все фіксувати й запам’ятовувати. Вона відзначила, як надривно закричав Білий, ледве встигнувши уткнутися обличчям у ліжко, щоб не перебудити сусідів. Відзначило, як рясно він забруднив простирадло, коли скінчив від першого ж поштовху Лоема. Відзначило легке сум’яття останнього: мабуть, не такої раптової «маленької смерті» свого коханця він очікував. Красунчик зупинився і просто погладжував Оене по спині, поки той відновлював дихання.

Але надовго його не вистачило, і незабаром перервані фрикції відновилися. Білого, який не встиг ще отямитися, знову закрутило. Біль відчувався вже не так явно, і поступово згасав. На зміну йому приходили інші тактильні переживання. Після оргазму певне місце всередині було болісно чутливим. І те, як жорстко рухався всередині нього коханець, народжувало відчуття такі гострі, що розпорювали заживо. Якби його не утримував Лоем, Оене зараз метався б по всьому ліжку.

Білий прикусив руку, щоб знову не закричати. Його стогони зараз більше нагадували гарчання. Лоем рухався дедалі жорсткіше і швидше. Оене відчув, що зараз не витримає, і просто розлетиться на уламки, а потім їх в океан небуття змиє хвиля насолоди – такої потужної, що хотілося водночас і плакати, і радісно виспівувати пісні на все горло.

Відчуття руху всередині стало нестерпним. Білий ледве встиг схопити Лоема за руку і надривно вигукнути його ім’я, як відчув, що летить униз із жахливою швидкістю…

 

Оене затишно згорнувся калачиком у руках партнера. Відчуття шаленого падіння припинилося. Свідомість із тілом поступово знову ставали єдиними. Сльози на віях висихали.

– Як ти себе почуваєш? – пошепки запитав Лоем, ще тісніше притискаючи до себе знесиленого коханця.

– На кілька миттєвостей мені здалося, що я помираю, – Білий ледве міг говорити і думати. Але дуже старався.

Красунчик з острова Ом щасливо розсміявся.

– Мабуть, жартувати на тему: «оргазм – це маленька смерть» я не буду, бо ж надто банально, так?

Оене пробурмотів щось нерозбірливе і притиснув до губ долоню Лоема. Білому було зараз так добре, що хотілося продовжити цю мить на століття. Його купали в океані ніжності, і він хотів би стати маленькою рибкою, щоб до кінця життя залишатися частиною цих безмежних вод.

«Коли ти ось так обіймаєш мене, коли я відчуваю потилицею твоє дихання, життя перестає здаватися порожнім і похмурим». Але, звісно, Білий не сказав цього вголос.

 

* * *

Білий повернувся думками до сторінки інформаторію, яку пробігав очима вже вчетверте, але тут же знову занурився в роздуми. Він провів чудову ніч і не менш чудовий ранок разом із Лоемом. Повертаючись додому, Оене почувався трохи спокійніше, ніж напередодні. І навіть частково прийняв, що йому наразі не вдаються медитації (наголос на слово «наразі») і приготувався терпляче чекати, коли ж що-небудь зміниться.

Також він зрозумів, наскільки неадекватно з його боку було ображатися на Чорного: південець йому нічого не винен, Оене не має права вимагати від нього ні підтримки, ні уваги. Це усвідомлення розчиняло почуття образи. Однак, не в змозі було впоратися з неприємним і абсолютно неадекватним ситуації почуттям покинутості.

Ілюзія дружби, що зароджувалася між ним та Айнаром, колись виникла в голові Білого, а тепер безжально розбилася об реальність. «Але це й на краще. Час подорослішати і не кидатися, як цуценя, виляючи хвостом, до будь-кого, хто проявить хоча б крапельку участі. Інтерес, у більшості випадків, виявиться швидкоплинним. Він аж ніяк не говорить про те, що з тобою хочуть глибоких і дружніх стосунків. Не гарантує, що людина завжди буде до тебе доброю, завжди цікавитиметься твоїм життям і почуттями. Це не показник того, що ти щось значиш. Для Айнара ти і твій ефір – не більше, ніж завдання (як, наприклад, його артефакти), над яким можна подумати, а потім без жалю відкласти і перейти до наступного».

Але незважаючи на наявність сумних думок, додому Оене повернувся в доволі умиротвореному настрої… І натрапив на шипи, які ні сіло ні впало випустив Айнар у відповідь на абсолютно нейтральні (з погляду Білого) репліки. Оене дуже сильно об ці колючки поранився, бо не був готовий. Не те щоб вони з Чорним не сварилися після того, як Білий зняв із нього нашийник… Бувало всяке. І побутовий сарказм, і ідеологічні сварки, і холод. Просто… останнім часом вони з Айнаром досить довго перебували у відносному мирі та злагоді (а часом переживали моменти справжньої інтимності), що відкат назад у стосунках відчувався не просто болісно, а дуже болісно.

Вони поцапалися з Женцем через якусь абсолютно не варту того побутову дрібницю. Це був дурний і дріб’язковий інцидент, після якого люди зазвичай остигають протягом десяти хвилин і спілкуються далі. Однак Білий внутрішньо мусолив їхню суперечку й досі. Можливо, якби сварка не наклалася на раптове відчуження Айнара, то Оене про неї вже б і думати забув… Жнець, наприклад, так і зробив. Дивіться, який безтурботний. Жере яблука, як ні в чому не бувало!

Айнар сидів на своєму підвіконні, обклавшись книжками й паперами. Закусивши губу, він зосереджено виписував якісь формули, малював схеми, іноді щось закреслюючи. Періодично південець відривався від свого заняття і вдивлявся у вікно. Ця звичка в нього так і не минула з тих часів, коли він тільки вийшов у світ із підземель Порядку. Напевно, Женцю було важливо бачити простір (хоча б мінімальний) після багаторічного ув’язнення в тісній труні тюремної камери-одиночки.

Схоже, в Айнарі був прихований величезний творчий потенціал, якому потрібен був вихід. Білий здогадувався, що зараз слугувало об’єктом його фокусу. Жнець допрацьовував свій винахід – арбалетні скоби, посилені чарами. Южанин виготовив кілька таких для себе, Оене і Се, а також (що дивно) для Меона.

При влучанні в ціль починала діяти магія Води: скоба розкривалася в площині, утворюючи крижане віяло з клинків, завдаючи супротивникові додаткової ріжучої шкоди. На додаток активізувалася магія Повітря: капсули стисненого газу, сховані між пластинами віяла, розривалися, крижані леза розліталися на уламки, які наносили додаткові рани зсередини, застрягаючи в м’яких тканинах. Оене здригнувся, коли вперше побачив цей винахід. Він не хотів би отримати всередину свого тіла подібну штуку. Особливо в живіт… Бр-р-р!

Зазвичай наконечники для стріл, болтів або арбалетні скоби оснащували магією Вогню, але винахід Женця міг би з ними дуже успішно конкурувати. Навіть одним фактом того, що це була комбінована магія двох Джерел, що вже саме по собі прорив…

Оене зітхнув і змусив себе зосередитися на роботі. Тим паче, що інформаторій був справді цікавим. Завдяки співробітникам Ядра, які працюють на Південному Континенті, Сіра Коса нещодавно завербувала трьох нових агентів. Датторців. Двоє чоловіків і жінка майже рік були рабами на копальнях Серракха, доки відомості про них не потрапили до Сірих, і ті не вирішили цих нещасних викупити (звісно, з розрахунком на вдячність у відповідь).

До того, як змінити професію, трійця мала гучне політичне минуле в Датторі й належала до доволі популярного опозиційного руху. На жаль, впливові люди з Парламенту не могли стерпіти конкуренції. Але, мабуть, в’язниці та політичні вбивства вже були не в моді. Навіщо витрачати гроші, якщо можна заробити? Тим більше, що работорговці тут як тут. Попит на живий товар завжди був високий у країні розпечених пісків, де у рабів (особливо з північної частини Серединного Континенту) дуже швидко закінчувався термін придатності.

Новозавербовані повідомляли, що випадки продажу особливо неугодних громадян у рабство не такі вже й рідкісні, і ні Парламент, ні уряд, ні, тим паче, Оксамитова Ложа такими методами не гребують.

Що більше Оене заглядав за політичні лаштунки Великого Союзу, то похмурішим ставав його погляд на життя. Навіть пристойні на вигляд країни мали абсолютно огидну таємницю. «Цікаво, чи встигне людство пройти шлях розвитку до справді гармонійного суспільства, в якому не буде бруду? Чи все ж таки знищить саме себе по дорозі?»

Або ж раса людей зникне, «завдяки» гранатовій хворості. Та продовжувала просуватись на схід, до Підкови. Деякі сусідні країни закрили західні кордони на в’їзд людей і ввезення товарів. Торговий Союз завив, зазнаючи збитків, але навіть хабарі не здатні були побороти страх болісної смерті. По західному кордону Північно-Східної Підкови почали зводити магічний щит, що мав, за ідеєю, не пустити пошесть далі…

На тлі моторошних звісток про датторське політичне життя решта інформації, що надходила до Білого, здавалася просто знущанням: хто з ким переспав на Щорічній Міжнародній Конференції з Магічної Етики в Мірані, хто скільки випив на прийомі з нагоди Дня Державного Прапора в Бері. Один зі спостерігачів навіть примудрився засікти час, який той чи інший політик провів у приватній бесіді з іншими гостями свята. З кожною сторінкою зведення не ставали цікавішими, але читати їх було необхідно.

Догорнувши до кінця, Оене з полегшенням закрив папку, підвівся з-за столу і передав папери Хеіо, який був його найближчим сусідом по робочому місцю.

– Твоя черга вмирати від нудьги…

Зала Великих Звершень зашуміла сильно і раптово, ніби в осиний вулик сунули палаючу палицю. Оене обернувся і, побачивши того, хто ввійшов, кинувся до нього, ледь не перевернувши стіл Хеіо.

– Олвер!

Але Се випередила його, ледь не збивши з ніг, і першою підбігла до горця, зграбаставши його в обійми. Якби новоприбулий був живий, то наставниця Оене напевно задушила б його в пориві почуттів. Втім, обійми були недовгими: Се більше цікавили новини, ніж ніжності.

– Олвер! Як же я рада тебе бачити! Де Кьяш? З нею все гаразд?

– Так, вона чудово почувається. З нами прибула гостя з Віллени. Зараз моя пані займається її реєстрацією.

Мертвий воїн, як завжди, був сповнений енергії і життєрадісно посміхався всім навколо. Його колись бліда шкіра горця, що у зв’язку з його нинішнім вітальним станом набула легкого відтінку світлого воску, парадоксально світилася здоров’ям і мало не рум’янцем. Дреди були, як зазвичай, переплетені шкіряними стрічками і ретельно укладені в складну зачіску: своє волосся воїн дуже беріг, бо якби в його житті трапиться непередбачувана стрижка, більше не відросте.

Олвер щиро обійняв Оене, пробурмотівши: «Трохи більше року тебе не бачив, а ти он як примудрився вирости, скоро плечі не будуть у двері проходити». Подарував теплі рукостискання (а декому і дружні обійми) усім співробітникам Ядра, яких у Залу Звершень набилося видимо-невидимо за рекордно короткий термін. Ще б пак, не щодня люди повертаються з Віллени після місії. Можна навіть сказати: не всі люди повертаються з Віллени після місії…

На Олвера накинулися з розпитуваннями. Оене відтіснили майже під саме підвіконня, до кубла Женця. Чорний метнув на Білого питальний погляд. Опікун (який досі перебував у розібраних почуттях щодо свого підопічного) спершу хотів проігнорувати перекованого, але потім подумав, що це було б надто дріб’язково й нерозумно.

– Олвер понад рік був із місією у Віллені, – пояснив Білий, намагаючись не звучати як ображена злопам’ятна дитина.

– Він мертвий? – з цікавістю спитав Жнець.

– Так.

– Неймовірно! Сама природа його нинішнього існування – дивовижна. Ніколи такого не бачив.

– Ніхто не бачив. Цей зв’язок до кінця не може зрозуміти навіть некромантисса, яка підняла його.

Щоб чути розповідь ренікійця і хоч що-небудь бачити, Оене зняв взуття і застрибнув на свій стіл. Потім зробив запрошувальний жест Женцю. Айнар, забарившись, зрештою теж роззувся, забрався на стіл і став поруч із Білим, майже торкаючись того плечем. Оене придушив несподіване й донезмоги дивне бажання взяти його за руку.

Але не встиг Олвер закінчити вступ до своєї розповіді, як у Залу увірвався секретар Хое. Вичитавши присутніх (і насамперед самого оповідача) за те, що доповідь не за статутом, він повів горця в зал Ради Ядра: спочатку інформацію має отримати верхівка.

 

Була глибока ніч, але Білий ніяк не міг заспокоїтися і блідою тінню гасав по майданчику з мечем напереваги. Він не мав бути присутнім на зустрічі з дівчиною-гостею, яка прибула з Олвером і Кьяш, але Се принесла йому стенограму її розповіді одразу ж після закінчення розмови (ще одну копію вона дала Женцю).

Те, що Оене прочитав, пробудило в ньому неймовірну злість. Не нову, втім. Це почуття зародилося в ньому, мабуть, у той момент, коли він побачив відрізану голову Еоно на прийомі в Залі Співдружності. Відтоді злість тихо дрімала в душі Білого, час від часу прокидаючись і відгукуючись на особливо жорсткі новини.

Білий бачив дівчину лише мигцем. Висока, з коротким рудим волоссям, яке завивалося дрібними кучериками. Величезні чорні очі, перелякані, але сповнені надії і, невідомо чому, захоплення. Обличчя поцятковане темно-синіми шрамами. Як пізніше прочитав Оене, дівчина сама порізала себе, щоб уникнути весілля з якимось виродком. Але ж їй було всього чотирнадцять! За мірками Сірої Коси, де вік згоди був офіційно встановлений на позначці «18», – ще зовсім дитина… Потім Джорджіє зрадила власна сім’я (хоча, якщо подумати, вона зрадила дівчину набагато раніше), заточивши в стінах закритого закладу, опинитися в якому Оене побажав би лише ворогові.

«Я хочу для них смерті. Я для всіх для них хочу смерті», – по колу повторював Оене, по слову на кожен рух полуторника.

Добре, що Джорджіє вдалося втекти, і вона тепер житиме в Мере. Якщо для того, щоб дівчата не опинилися в м’ясорубці, необхідно стати куратором перекованого злочинця і за допомогою його магії випалювати подібну скверну – що ж, він готовий. Він потерпить і отруйні шипи, і глузування, і відчуження. Нагадування про Церкву, яке Оене отримав сьогодні, додало йому сил і мотивації.

 

* * *

Олвер ураганом увірвався в Залу Великих Звершень.

– Вітаю всіх присутніх! – урочисто прорік він, струснувши шевелюрою. Кімнатою поплив туман, на льоту набуваючи різних форм і обрисів. Виникло навіть щось схоже на собаку. Потім серпанок розтанув.

– О, я дивлюся, хтось чарами бавиться, – Се якраз стояла біля столу Во, тихо перемовляючись із наставником. Їй явно сподобався цей танець водяної пари.

Олвер церемонно розкланявся.

– Олвере, ти позер! – беззлобно фиркнула Кьяш, яка увійшла слідом за ексцентричним воїном.

– На відміну від моєї пані, я люблю і вмію радіти життю, – ренікієць лукаво підморгнув своїй подрузі.

Зазвичай похмура Кьяш проти волі посміхнулася.

– Олвер виявився здібним учнем, – сказала вона. – Що більше ми перебуваємо поруч, то більше сили він у мене переймає.

– Головне, щоб не перейняв твою погану вдачу, – підколов Хеіо.

Але цього разу реакція Кьяш була далекою від усмішки. Вона обдарувала хлопця поглядом, від якого той поперхнувся власними словами. Оене, будучи не в силах остаточно поставити сусіда на місце в їхньому млявому багаторічному протистоянні, подумки посміхнувся, відчуваючи маленьку мстиву радість.

Кьяш не була злою людиною, але її суворості вистачило б на десятьох. Дочка пустелі чимось нагадувала Хое, яку Оене побоювався. Як із Хое, так і з Кьяш Білому було затісно в одному приміщенні. Іноді йому здавалося, що погляд південки притискає його до землі, а зроненою мимохідь фразою вона може скинути на нього зверху бетонну плиту. Білий одночасно захоплювався чудовою войовницею, і водночас страшенно губився перед нею.

У Кьяш був важкий характер. Дочку пустелі важко було витримати. Навіть його наставниця здалася, хоча Се і Кьяш свого часу були неабияк закохані одна в одну.

Оене цілком міг зрозуміти, як у чудову тхен можна було закохатися. Як і всі уродженці А Тхі, Кьяш була дуже високою (на зріст майже як Олвер, який лише на півголови був нижчим за Оене), дуже темношкірою, з трохи розкосими мигдалеподібними очима кольору витриманої мелетти.

Коли Оене зустрів її вперше, то спочатку не повірив, що дівчина, яка стоїть перед ним, – справжня. Напевно, так виглядали б дракони, якби вони вміли перевтілюватися в людей. А коли Оене побачив Кьяш на тренуванні, то надовго втратив спокій. Дочка пустелі була народжена для того, щоб носити зброю. Довгі серпи в її руках виконували танець смерті й абсолютної гармонії, і це заворожувало. Оене був абсолютно впевнений, що в бою їй немає рівних на всьому континенті. Як і в магії. Чудова, непереможна Кьяш. Якби Оене міг вибрати, ким йому народитися, він би вважав за краще бути нею.

– Се, ми прийшли по тебе. – Олвер переключив увагу на наставницю Оене. – Знаю, що тебе важко витягнути на обід у місто, але я твердо маю намір це зробити. Справи нікуди не втечуть. А ось розкішну локшину з молюсками в харчевні на сусідній вулиці цілком можуть і розібрати.

– І в кого ти такий гурман? – розсміялася Се. – Це ж усього лише локшина.

– Заперечення не приймаються, – додала Кьяш із легкою посмішкою.

І тут її погляд натрапив на щось за спиною Оене. Білому раптом здалося, що в кабінеті стало холодно. Кьяш була в курсі дару Оене і поруч з ним носила ментальний щит. Але її обличчя віддзеркалило внутрішню бурю такої сили (спектр від розгубленості та здивування до сорому і люті), що Білий не сумнівався: якби не було щита, він просто згорів би у вогні її почуттів. Тіло південки миттю прийняло бойову стйіку, ніби вона зібралася кинутися на ворога і розірвати його на шматки.

Оене обернувся і побачив Женця, що стояв в оманливо розслабленій позі: злегка розставлені ноги, руки опущені вздовж тіла. Однак у всій постаті перекованого Оене прочитав готовність відбити напад. Обличчя 2052 було спотворене наймерзеннішою з його усмішок.

Усі розмови в Залі змовкли – люди, мабуть, теж щось відчули й побачили. У тиші, ніби не помічаючи нікого з присутніх, Кьяш повільно, наче пантера, що крадеться, перетнула простір, який відокремлює її від жертви. Дочка пустелі увійшла в зону відчуттів Женця. Приблизно півтора метра – відстань, на якій маги можуть відчути одне одного. Три безконечності вони пронизували одне одного поглядами впритул, поки тхен (немислимо!) на мить не опустила очі.

– Кьяш? – Се втрутилася в цей контакт, сповнений вищого напруження. – Усе гаразд. Айнар не небезпечний. Він… не зробить нічого поганого, йому не дозволять артефакти.

– Отже, перековування? – Занадто дзвінко вимовила дочка пустелі, все ще не відходячи й не відриваючи погляду від Женця. – І кому він тепер належить?

– Оене, – знехотя пояснила Се. Було видно, як вона шукає спосіб тактовно згладити незрозумілу для неї, але напружену ситуацію. – Тож є ймовірність, що вам доведеться працювати в одній команді. – Посмішка Женця стала ширшою. Обличчя Кьяш стало кам’яним. – Мені… чомусь здається, що вам не потрібно представляти одне одного.

– Не потрібно, – відповіла дочка пустелі.

– Потрібно, – промуркотів Жнець майже одночасно з південкою. – Боюся, я був недостатньо уважний минулого разу, коли мені представили пані… – 2052 зробив багатозначну паузу.

– Кьяш, – знехотя виплюнула дівчина, з ненавистю дивлячись на Женця, який піддавав її приниженню, незрозумілому нікому, крім цих двох (і, можливо, Олвера).

– Сподіваюся, ви пробачите мені мою забудькуватість, – перекований схилився у витонченому поклоні, який зробив би честь будь-якому дворянину. – Того разу я був… трохи не в формі.

Дочка пустелі стиснула кулаки.

Оене сповнився цікавістю, ось-ось через край проллється. Що за історія пов’язує цих двох? І чому його кумир – неприборкана войовниця – незримо тушується перед колишній злочинцем, що кривляється, наче в цирку?

– Годі! – тактовності Се вистачило ненадовго. Вона була розгублена через брак інформації і не знала, яку стратегію поведінки обрати, а тому злилася. Якщо наставниця Оене розходилася, то в різкості могла змагатися навіть зі своєю колишньою коханою.

На допомогу прийшов Олвер.

– Раз нам доведеться працювати в одній команді (о так, куди ж без мене!), то я б теж вважав за краще познайомитися.

Мертвий воїн легким кроком горця підійшов до Женця, водночас м’яко торкнувшись К’яш за плече, щоб відсунулася. І примирливо (Оене здалося, що це відчувається саме так, бо емоцій Олвера він ніколи не відчував, тож не міг сказати напевно) простягнув руку Женцю.

– Олвер із Реніки. Волею долі та моєї пані – Вода-Вода. Трохи, зовсім небагато.

– Айнар з Овальних Островів. Волею долі – Вода-Повітря.

Вони потиснули один одному руки, схоже, без задніх думок. Жало Женця було спрямоване винятково на Кьяш, яка хоч і зробила крок убік, але все ще виглядала так, ніби готова кинутися на супротивника будь-якої миті.

– Радий знайомству, пане Айнар. А тепер прошу вибачити нас, локшина і справді не може чекати довго. Ми з моєю пані надто довго пробули у Віллені, і я страх як скучив за нормальною цивілізованою кухнею.

– О, я вражений! – зі щирістю вигукнув Жнець і зробив дуже витончений жест руками. Оене раптом подумав, що цей паяц, безумовно, має деякі світські манери, і цілком зійшов би за свого на аристократичному світському прийомі. Цілком можливо, він свого часу такі відвідував. Диверсант же. – Дочка пустелі і мертвий воїн. Не найпоширеніші типажі у Віллені. Як вам вдалося не виділятись?

Кьяш зробила ще крок до Женця. Оене бачив, як її витримка дала тріщину. Мабуть, їй конче потрібно було зробити принаймні щось, продемонструвати свою силу, хоч у чомусь узяти реванш. І вона не стала себе стримувати.

– Про що ви, люб’язний? Ми з Олвером – двоє торговців з Віллени. Живих, синіх і рум’яних.

Оене відчув, як Жнець інстинктивно ущільнив ментальний щит, захищаючись від вторгнення Кьяш, але та з усього розмаху врізалася в нього тараном і зім’яла в один момент. Очі Женця мимоволі розширилися від жаху.

Дочка пустелі була дуже сильним магом і вміла впливати на людський розум. Рідкісний дар. Страшний.

З-під знищеного щита Айнара на Оене хлинув потік почуттів. І не було в ньому нічого хорошого й радісного. Білий намагався по-максимуму увібрати і розібрати цей складний клубок. Розпач, втома, відчуття безглуздості спроб, скорбота за кимось давно втраченим, безглузда впертість приречених на поразку, старий біль від зради, спогади про страх і шалений біль, «один проти всього світу», бажання великих змін – це все так переплелося між собою, що Оене ледве міг розібрати, де що. Нескінченна самотність пронизувала це місиво з почуттів, як десятки спиць, встромлених у клубок пряжі. А ще вище – над усім цим, як вічні небеса, майоріла туга. Така глибока, що в ній хотілося втопитися і навіть не спливати догори черевом.

– Вражає. – Голос Женця повернув Білого до реальності. Айнар важко дихав, але знову натягнув на обличчя посмішку, хоча його кулаки були все ще судомно стиснуті, а вії тремтіли. Новий ментальний щит зметнувся, відгороджуючи почуття перекованого від Оене. – На скількох людях одночасно ви можете підтримувати ілюзію, пані Кьяш?

Дочка пустелі ледве дивилася Женцю в очі, жовваки грали на щелепах. Здавалося, демонстрація власне сили її не потішила, а навпаки присоромила.

– Упевнений, у вас ще буде можливість поговорити про це з моєю пані, – встряв мертвий воїн. – А тепер нам і справді час іти. Се, не відставай!

Олвер обійняв К’яш за плечі й мало не силою повів до виходу. Це було безпрецедентно. Навіть горцю, якому багато чого дозволялося, дочка пустелі не пробачила б такого. Але зараз вона просто розвернулася і пішла.

Жнець повернувся на своє підвіконня. Сів на подушки, обнявши коліна і дивлячись у вікно. Чомусь у цей момент він здався Білому надзвичайно тендітним і потребуючим підтримки. Оене захотілося пприсісти поруч з Айнаром, щоб той відчув: у цьому світі є людина, якій не байдуже до його болю. Можливо, Білий навіть обійняв би південця, якби той дозволив. Бо не повинна людина нести такий емоційний тягар наодинці! Можливо, Чорному й начхати на стан свого, як він раніше часто висловлювався, «хазяїна». Але Білий не міг залишитися байдужим до того, що Женцю погано.

Оене ще не встиг подумати про всі наслідки, як ноги понесли його до підвіконня.

– Ти не проти, якщо я присяду поруч?

Але Айнар мовчки встав, не дивлячись на Білого, і вийшов із Зали.

Оене з сумом подумав, що Жнець із задоволенням пішов би назавжди, якби не був бранцем. Хто знає, раптом на волі в його душі хоча б трошки посвітлішало.

«Підкажи, як я можу допомогти тобі, упертюх? Чому ти не дозволяєш мені навіть наблизитися?»

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

У Сірій Косі офіційно дві розвідки: Тенета – внутрішня, Ядро – зовнішня. Є ще Сачок – контррозвідка.

«Символи, якими було списано зошит, – графеми стародавньої нірейської мови, давно вже мертвої». Нірея – стародавня, вже неіснуюча країна, що була розташована на південному сході Серединного Континенту. Від Ніреї залишилася тільки майже забута мова, яку зараз практично ніхто не знає, і нірейський лад у музиці, який, навпаки, вельми активно використовується, особливо на півдні.