Частина 2. Розділ 4. Ланцюг

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

_ _ _

Два тижні Джорджі поводилася добре. Прийняла своє становище, стала добре харчуватися, ходити на тривалі піші прогулянки («для дитини корисно подихати свіжим повітрям!») і навіть іноді пережартовуватися з нав’язливою «компаньйонкою». Германніо трохи заспокоївся і знову став виїжджати до пацієнтів.

– Не хвилюйся, любий! Усе буде, як завжди, у повному порядку, – кудкудакала Джорджі, дбайливо поправляючи на чоловікові шовковий шарф. – За мною доглядає Ріннає. Що може трапитись?

– О найдорожча моя дружино! Я щиро розраховую після повернення застати вас і нашого спадкоємця при доброму здоров’ї.

– А то коли-небудь було не так! – пирхнула Джо.

Германніо поцілував дружину в щоку і заліз у карету. Візник рушив з місця, і доктор відбув з візитом до чергового хворого.

Джорджі проводжала очима екіпаж, абсолютно щиро посміхаючись сонцю і вітру. Весна вже щосили господарювала в провінції Аравео, і замок родини Єлідо не був винятком. Все навколо потопало в зелені. Птахи й перелітні рептилії навперебій співали, скрекотали, свистіли й шипіли, квіти розповсюджували запаморочливі пахощі, наче змагаючись у тому, кому вдасться сьогодні потішити молоду господиню маєтку.

– Ріннає, сьогодні ми підемо в ліс. Якраз час для збору жіночих трав. Через кілька місяців вони мені дуже знадобляться.

Дівчата озброїлися кошиками, взяли їжу, кухлі для води та покривала (щоб пані могла прилягти відпочити) – і неспішним кроком рушили до мети своєї маленької подорожі. Благо, далеко йти не доводилося, з двох боків ліс підступав мало не впритул до замкових угідь. Джо з «компаньйонкою» пройшли повз величезний город, на якому працювало п’ятеро жінок, перетнули невеличке поле з виводком кіз, витонченим містком перейшли річку – і заглибилися в змішані зарості дубів, осик, столітньої ліщини і читти.

На жаль, через своє становище Джорджі не змогла довго протриматися. Дуже скоро ноги в неї втомилися присідати, спина заболіла нахилятися, а голова паморочилася, коли вона піднімалася. Ріннає довелося виконувати майже всю роботу зі збору трав, дотримуючись вказівок баронеси.

– А ось і Жовте джерело! – оживаючи, вигукнула Джорджі, яка до того понуро волочила ноги.

Дівчина поклала на траву кошик із сумкою, дістала кухоль і пішла до води, щоб напитися. На жаль, живіт, що почав рости, і сукня з купою воланів страшенно заважали, і під час спроби спуститися до самого джерела Джорджі ледве не впала у воду.

– Ах, Ріннає, я стала такою незграбною! Ніяк не можу звикнути до свого тіла, яке так стрімко змінюється. Ти не могла б набрати мені води?

– Так, звісно, моя пані.

Служниця взяла кухоль і нахилилася, щоб поставити ногу на хиткий кругляк, що виконував роль сходинки.

– Обережно, каміння хитається, – дбайливо повідомила Джорджі та лівою рукою охопила Ріннає за шию, беручи в жорстке зчеплення на згин ліктя. Металеве пишуче перо увійшло в око з набагато більшими труднощами, ніж Джорджі собі могла уявити. Довелося неабияк потрудитися, щоб шпигунка, що билася за своє життя, замовкла навіки.

Джорджі витягла бездиханне тіло на берег джерела і знесилено впала на коліна поруч. Порожнеча, яку вона відчувала зараз усередині, була легкою й дзвінкою. Але жахливо гнітючою.

«Зберися. Усе тільки починається». Джо змусила себе встати, скласти в одну сумку їжу, узяти одне покривало і піти до своєї печери, в якій вона колись приховала багато всього. Дівчина сподівалася, що крім неї цю нору ніхто не знайшов. Інакше вона опиниться в зовсім скрутному становищі.

На щастя, все було на місці. Джо насилу поборола спокусу заварити свої трави просто тут, щоб не зволікати з вигнанням плоду. «Ні! Через кілька годин нас із Ріннає підуть шукати. Знайдуть її труп… Потрібно поспішати».

З величезним полегшенням вона одягла штани, сорочку і куртку (хоч усе було сире і смерділо пліснявою) та закинула незручну сукню й накидку в дальній кут печери. Упакувала продукти та решту скарбу. Вибравшись із нори, Джо набрала води в обидві фляги і нашвидкуруч перевірила зброю. Дерево відсиріло, іржа почала точити залізо, тятива волога, – але нічого не згнило, і на тому спасибі. А тятиву вона із дому свіжу принесла.

«А тепер – уперед! І швидко!»

Джорджі вирішила рухатися на південний захід, до гірського хребта Атласний Гребінь, який надійно відділяв Віллену від територій демонів. Згідно з легендою, цей хребет виріс із землі, підкоряючись неблагочестивій магії мешканців Західної Пустки, які й людьми-то не були. Джо бачила замальовки: істоти, у кращому разі схожі на прямоходячих собак або корів, з напівлюдськими головами. Атласний Гребінь вважався непрохідним, але Джо і не збиралася його перетинати. Просто вона сподівалася загубитися в передгір’ях і плекала надію, що її там не стануть шукати. Подумають, що вона пішла кудись на схід, до міст, ближче до цивілізації – адже куди ще може податися зніжена вагітна панянка?

 

* * *

Джорджі сильніше притислася спиною до столітнього дуба, ніби сподівалася злитись із ним воєдино і в такий спосіб сховатися від переслідувачів. Вона бачила їх – семеро людей на протилежному березі невеличкого ставка, всі з охорони замку. Як вони знайшли її? Ще й так швидко, за два дні. Здавалося, їх веде якась демонічна магія… Після втечі на першому ж привалі Джо перевірила свій лук. Через те, що зброя перезимувала в сирій печері, її показники залишали бажати кращого. Але є шанс, що невелика відстань дозволить когось підстрелити.

Джо різко вдихнула і прикусила губу, щоб не видати жодних звуків: спазми в животі не вщухали, а навпаки ставали сильнішими. Це добре. Значить, трави діють. Хоч щось у цьому божевільному плані йде, як треба. Дівчина відчула, як тканина штанів починає просочуватися чимось теплим… Кров. Що ж, тепер уже точно можна сказати, що Германніо та його мерзенна компанія не отримають свого спадкоємця.

Хоча, якщо Джорджі візьмуть живцем, у них будуть усі шанси зробити наступного…

«Може, вбити себе просто зараз?..»

Дівчина тремтіла, в лихоманці стукаючи зубами. І не тільки від страху. Учора ввечері вона влила в себе стільки отрути, що ця кількість могла вигнати з її тіла не тільки плід, а й душу. За ніч її знудило разів шість…

Вдих. Видих. Постріл.

Джорджі аж рот відкрила від подиву, коли її саморобна стріла встромилася одному з переслідувачів прямісінько в ліве око. Як раніше спостерігала Джо, саме ця людина водила руками по траві, немов би бажаючи відчути сліди жертви, і потім вказала решті напрямок.

Переслідувачі кинулися врозтіч. «Напевно, намагатимуться мене оточити», – приречено подумала Джорджі. Не було сенсу тікати. По-перше, у своєму жалюгідному стані вона далеко не поскаче. По-друге, вона залишає за собою стільки крові, що навіть без слідопита стане зрозуміло, куди прямує ціль.

Вороги рушили в обхід озерця, і Джо втратила їх з поля зору. Але за кілька хвилин хтось із них має з’явитися на краю галявини, десь неподалік від каменя, який утікачка обрала собі наступним орієнтиром.

Ну добре, припустимо, за вдалих розкладів ще одного вона встигне вкласти стрілами (якщо влучить; а руки так тремтять, що є в цьому великі сумніви). Ще парочку, можливо, – ножами. А далі?

За каменем замаячила голова. Висунулася і зникла. «Зараз, скоріш за все, він намагатиметься перебігти за он те дерево…»

Вдих. Видих. Постріл.

Крик. Дивно, але саморобна зброя зуміла вивести з гри ще одного. Джо бачила ногу, що смикалася, видніючись з-за товстого стовбура ліщини.

– Ну здрастуй, панночко!

Воїн виринув із найближчих кущів нечутно, ніби самі демони спрямовували його кроки. Джорджі різко обернулася на голос, відкинула лук і схопила ножі. Спочатку вона постарається забрати якомога більше ворогів, потім встромить клинок собі в шию.

Кидок.

Ніж Джорджі пропав даремно: супротивник без особливих зусиль пропустив лезо повз себе, лише злегка ухилившись. Вийняв меч. Оскалився мерзенно, демонструючи посмішку без двох передніх зубів.

– А ніхто не попередив, що ти з норовом!

Трохи лівіше з кущів вийшов ще один переслідувач. У того на поясі висіло аж два мечі.

– Ми знайшли її! Вона тут, на краю галявини! Схоже, вона одна! Це вона стріляла, я бачу поруч із нею лук! – І, звертаючись до беззубого: – Ти чого наробив?! Подивися, вона вся в крові!

– Це не я! – почав виправдовуватися той. – Вона вже була така, коли я її знайшов!

Джо прикрила очі й у знемозі притулилася до дерева.

На крики воїна збіглися решта його товаришів. Тепер на галявині стояли п’ятеро чоловіків, які пересварилися між собою й обговорювали, чому жертва має такий вигляд, ніби ось-ось випустить дух. Адже їм наказували привести її живою і неушкодженою! Особливо розпинався стрижений коротун-північанин, який, мабуть, був у них за старшого.

Джорджі спостерігала цю сцену з-під напівопущених вій, стискаючи за спиною ножі.

Кидок. Кидок. Кидок.

Джоі готова була вибухнути напівбожевільним реготом, коли побачила, що з її ножів два влучили в ціль. Великої шкоди вони, щоправда, не завдали, але двом нападникам життя зіпсували. Один супротивник, втративши половину вуха, дико заверещав і почав сипати таким богохульством, що якби вищі сили його почули, то вразили б на місці. Другому, бородатому, ніж влучив у щоку. Воїн виявився стійкішим, не закричав, але почав швиденько відривати від своєї сорочки рукав, щоб прикласти до рани, плюючись кривавими згустками.

– Взяти її! – заволав коротун.

І тут же впав, смертельно поранений у шию.

Джорджі завмерла на місці. Це була не її стріла. Вона прилетіла з лісової гущавини звідкись справа.

Воїни знову кинулися врозтіч, на ходу витягаючи зброю, але двоє з п’ятьох супротивників (ті, хто першими знайшли дівчину) отримали по стрілі та заспокоїлися. Навіки, треба думати. Поранений у щоку бородань, бачачи, що справа повернула на лихе, зібрався був дати драла. Але тінь, що вилетіла з-за найближчого дерева, не дозволила йому зробити навіть трьох кроків. Блискавкою сяйнув на сонці довгий прямий меч – і північанин упав на землю, затискаючи дірку в грудях. Безвухого наздогнала інша тінь, з двома кривими мечами.

Джорджі здавалося, що вона марить. Можливо, так і було. Крізь завісу лихоманки вона побачила, як біля неї присідає високий чоловік із неправдоподібно білою шкірою (кольором як сторінки її книжок, чесне слово!) і дивною зачіскою. Його волосся виглядало, наче шуба довгошерстої північної вівці, яку недбайливі господарі забули підстригти навесні: відросле нижче плечей, воно звалялося й висіло тонкими ковбасками.

– Що з вами, метрессі? Ви поранені? – у чужинця була м’яка, ніби муркотлива вимова.

– Ні, мессео, я всього лише вагітна. Була.

– Прийміть мої щирі співчуття.

– Я воліла б почути привітання.

– У такому разі, вітаю, – всміхнувся воїн. – Чим я можу вам допомогти?

– Ви й так зробили для мене дуже багато. Про таке я навіть і помріяти не могла. Тепер я зможу продовжити свій шлях, щойно оговтаюся. Ви всіх убили. Я вільна.

– Чому вони тебе переслідували? – різко вклинився в бесіду низький жіночий голос.

Джорджі перевела погляд на другу «тінь», яка пару хвилин тому врятувала її від псів Германніо, а зараз прийняла людську подобу. Від захвату Джо навіть на мить забула, в якому вона становищі і що за небезпека їй загрожує. Перед нею стояла дівчина з легенди. Справжня дочка пустелі. З темною, як загадкова південна ніч, шкірою і розкосими очима. Коротке кучеряве волосся було зібране у високий хвіст. Очі безстрашної войовниці гнівно виблискували, два криві мечі в руках готові були покарати будь-кого, хто порушить закон вищої справедливості.

Джорджі ахнула, вражена цією красою і силою. Вона не змогла стримати захопленої усмішки.

– Нехсін Тоірат. Сумна Діва, – мимоволі вирвалося в неї.

– Що ти сказала? Я не розчула.

– Я сказала, що… – Джо насилу могла ворушити губами. Вона відчувала нестримне бажання заплющити очі й віддатися безпам’ятству, яке накочувало на неї. – Дякую вам… Ці люди хотіли відвести мене туди, де зі мною робили жахливі речі.

– Що ж, якщо в них немає товаришів, які йдуть по їхньому сліду, то ти на якийсь час у безпеці, – жорстко сказала Нехсін Тоірат. – Як твоє ім’я?

Джорджі хотіла відповісти, але все-таки не втрималася і провалилася в затишну темряву. Цього разу там не було ні побоїв, ні підземель, ні жахливого зеленого світла.

 

* * *

Кьяш відпустила останнього мертвого і стиснула руками скроні. За цей нескінченно довгий рік головний біль став її постійним супутником. Ще б пак: якщо ти майже щодня використовуєш магію, щоб вивертати свідомість людей, і не встигаєш відновлюватися, тобі доведеться за це заплатити.

– Ну що, Джорджі, хоч щось прояснилося?

Дочка пустелі подивилася на дівчинку-підлітка, що сиділа навпроти на поваленому дереві. Вілленка була блідою від пережитого нездужання, худою і нескладною. І вона явно в шоці від того, що сталося. Коли ти бачиш, як піднімають і допитують мертвих, то мимоволі це справить на тебе враження. Особливо якщо тебе змушують із цими мертвими говорити і слухати їхні відповіді.

– Ці люди майже нічого не сказали.

– Ну чому ж. Ми знаємо, що вони працюють на Церкву Тихої Радості, як і твій чоловік. А отже, знущання над тобою – це частина величезного плану, який Тихі методично реалізують по всій країні.

– Тобто, мої кошмари були реальністю… – Дівчина обійняла коліна і злегка погойдалася взад-вперед. – Наді мною справді проводили якісь магічні обряди. Я так і не зрозуміла, що в мені такого особливого, і чому їм потрібно було отримати приплід саме від мене. Я – маг? – із приреченістю в голосі запитала Джорджі.

– Ні. У всякому разі, якщо в тобі і є потенціал сили, то він поки що не проявлений. Ми дізналися, що Церква шукає… скажімо так, особливих дівчат. Така дівчина здатна зачати особливу дитину. У всякому разі, так вважає Церква.

– Церква?.. – Схоже, Джорджі розгублена. – Але… Невже вони й справді творять такі речі? Адже це… У цьому є щось демонічне. Брудне.

Кьяш розсміялася була, але потім нагадала собі, що дівчина народилася і виросла у Віллені. Напевно, у неї мізки всі забиті різною нісенітницею для віруючих.

– Джорджі, ти багато чого не знаєш про Церкву, – м’яко сказав О́лвер. – Я б навіть сказав так: те, що ти знаєш про неї, майже не відповідає дійсності. Те, що вам розповідають священики, – казочки для пастви, щоб та поводилася тихо і смирно. А справжнє обличчя цієї чудової організації тобі ще доведеться побачити.

Горець присів поруч із дівчиною і обережно обійняв її за плечі. Джорджі тут же уткнулася йому в плече, ніби змерзле довірливе кошеня. Кьяш прикро поморщилася. Вона бачила, як стрімко ця вілленка завойовує їхні серця. Потім важче буде йти. Захочеться допомогти. І це буде чергова зайва тяганина. Вони й так спізнюються. Сильно спізнюються. У Ядрі напевно їх уже поховали. А швидкий папір закінчився ще три місяці тому, тож ніяк їм навіть звісточку не подаси. «Казала ж Олверу: коротше, не мемуари пишеш!» Двадцять аркушів, що залишилися в них, вони через необережність втратили в бою, в якому постраждала також і частина інших речей.

Кьяш придушила в собі бажання зі свого боку обійняти дівчину, дотиком розуму відігнати весь той жах, що їй довелося пережити (або, принаймні, накинути на нього покрив легкого забуття, щоб спогади не так сильно терзали душу).

Дочка пустелі струснула головою, відганяючи несвоєчасне співчуття, і сказала жорстко:

– Збираймося. Ми вирушимо в замок Єлідо і поставимо кілька запитань твоєму чоловікові. Ти будеш показувати дорогу.

– Але я зовсім її не пам’ятаю… – розгублено заморгала Джорджі. – Я бігла навмання, лише приблизно орієнтуючись за сонцем.

– Значить, покаже хтось із них. – Кьяш кивнула на трупи і втомлено зітхнула, намагаючись ігнорувати головний біль. «Повернуся в Сіру Косу – просплю цілий місяць, і нехай тільки спробує хто-небудь заїкнутися мені про тренування або нове завдання». – Олвере, ти понесеш дівчинку. Я понесу речі.

Виманити Германніо Єлідо зі сховища і відвести в ліс виявилося доволі легкою витівкою. У замку не було жодного чародія, а решта охорони не вирізнялася чисельністю і професіоналізмом. Сам Єлідо магом не був, що на порядок полегшувало завдання маніпуляції свідомістю. Кьяш, під покровом темряви непомітно пробравшись до замку і наблизившись до чоловіка Джорджі, переконала його, що вона – його солдат, і що їм у найсуворішій секретності терміново потрібно вийти пошушукатися в лісочок.

Дочка пустелі вирішила не брати дівчину на допит. Чутливій інформації не потрібні зайві вуха.

Єлідо, оброблений магією, сумирно сидів на пеньку, готовий відповісти на всі запитання.

– Хто ти, і чим ти займаєшся як член Церкви Тихої Радості? Як тебе було втягнуто у її справи?

– Я збіднілий аристократ Германніо Єлідо. Батько любив випити й пограти в карти, тому промотав наші статки. Я став лікарем і змушений був заробляти на життя власною працею, бо доходів із замку ні на що не вистачає. Святі отці зв’язалися зі мною, коли я був ще студентом-медиком університету Массанає. Запропонували виконувати деяку роботу на славу Богів за непогані гроші. Природно, я погодився. Я обіймаю аж ніяк не високу позицію, в їхні таємниці не лізу, зайвого на себе не беру. Платили мені добре, і я був задоволений. Мене тримали як лікаря, щоб при нагоді таємно надати допомогу, провернути деякі не зовсім праведні справи, для яких були потрібні знання медицини. Також випадково з’ясувалося, що я має особливий потенціал, тож я вже тричі був членом Кола Десяти – тобто, опинявся серед тих чоловіків, які проводять зачаття особливих дітей. Не так давно мені запропонували шлюб, який мав забезпечити мені величезні гроші і баронський титул. Від мене всього лише вимагалося закохати в себе дурну дівицю, зробити їй купу маленьких Германніо й тримати її вдома без контактів із зовнішнім світом.

– Батьком маєш стати саме ти? Навіщо тоді над твоєю дружиною провели так званий ритуал очищення?

Кьяш намагалася не уявляти собі, що саме відбувалося в підземеллі з Джорджі та десятками (а може, сотнями) інших дівчат. Їй і без того хотілося зруйнувати вілленські монастирі дощенту, а всіх церковників перевішати на найближчому дереві. Якби дочка пустелі не тримала в узді свою уяву, ці бажання стали б нездоланними.

– Чомусь я не зміг. Можливо, дівиця виявилася хитра і витравлювала плід. Я здуру передав їй деякі зі своїх медичних знань. Можливо, моє сім’я просто несумісне з її нутром. Таке іноді трапляється.

– Родина Джорджі знала правду?

– Не думаю. Барон Каффа – дурний, марнославний, не стриманий у своїх пияцтвах і має надто гарячу вдачу. Церкві потрібні люди, які вміють думати, не будуть занадто висовуватися і зможуть не базікати зайвого. Найімовірніше, Каффі пообіцяли гроші або нові землі, якщо він віддасть свою дочку за мене.

– Я зараз розповім тобі дещо. Ти спростуєш, якщо побачиш, що я неправа. І підтвердиш, якщо все правильно. Доповниш у тих місцях, де зможеш дати якусь інформацію.

Германніо кивнув.

– Церква шукає по всій країні дівчат і чоловіків, які мають так званий Потенціал Манніте. Їхня енергетична структура влаштована таким чином, що під час активації відповідним ритуалом, а потім під час запліднення в рамках іншого ритуалу, дівчина здатна зачати дитину, яка матиме особливі можливості. У теорії. На практиці, однак, такі діти часто не переживають навіть першого місяця експериментів, які проводить над ними Церква. На жаль, нам так і не вдалося дізнатися, що саме вони роблять і чого конкретно хочуть досягти. Тому я запитаю про це у тебе. Все вказує на те, що хтось прагне створити надлюдину або надмага. І не одну, а цілу армію. Які насправді плани у Церкви?

– Те, що ви сказали, – правда. Але я не знаю про суть експериментів над немовлятами. Знаю тільки, що ніхто з цих дітей не повернувся назад у світ. У всякому разі, я не чув про таке. Про плани Церкви я теж розповісти не можу, бо вони мені невідомі. Я занадто дрібна сошка.

– Розкажи докладніше про Коло Десяти, про так званий ритуал очищення і про Ініціацію Сили.

– Для очищення потрібно десять чоловіків і одна жінка з Потенціалом Манніте. Кожен із Кола має запліднити її по три рази. Протягом цього ритуалу одночасно відбувається і гарантоване зачаття, і Ініціація Сили плоду. Ритуал проводять кілька магів. Хто вони – невідомо. Нижчим рівням ієрархії не відкривають подібну інформацію.

– Тепер я називатиму тобі імена людей, а ти розповіси все, що про них знаєш…

Кьяш іще довго розпитувала Єлідо. А коли дізналася все, що могла, – вкоротила йому віку. Нажаль, дуже гуманним способом.

 

– А що стало з Германніо? – обережно запитала Джорджі, коли Кьяш повернулася. – Ти і його теж розі… як це?.. розівтілила? Як і тих, хто мене переслідував?

– Так. Це єдиний спосіб убити людину так, щоб після смерті жоден некромант не зміг її використати для отримання інформації, – втомлено відповіла дочка пустелі, масажуючи скроні, що пульсували болем. – Шкодуєш його?

Дівчина знизала плечима.

– Якщо чесно, то ні. Не думаю, що жертви пробачили б його. Я – не пробачила і не пробачу.

– Ось і чудово. Тепер час у дорогу. Невідомо, коли помітять відсутність твого покійного чоловіка, і кого Церква відправить на пошуки. У них багато сильних магів, а ми занадто наслідили. – Кьяш знову потерла скроні. Голова боліла аж до нудоти.

– І куди тепер, моя пані? – запитав Олвер. – На схід?

– Звісно, так було б швидше. Але мені здається, що дійти до Атласного Гребеня, а потім через Шинає – так буде безпечніше.

– Я вже скучив за Сурою Косою та Мере, – Олвер мрійливо посміхнувся.

– Я теж, – Кьяш позіхнула. – І мені вже в печінках сидить ця країна процвітаючого темнолюбства. Час повертатися додому.

 

Кьяш піднялася на вершину високого пагорба, припала до каменя й обережно озирнулася навколо. Погоні, як і раніше, не видно. Однак, це зовсім не означає, що її немає. Так вчили її інструктори. І життєвий досвід.

Дочка пустелі спустилася до табору, де Олвер захоплено мішав у казанку вариво, що апетитно пахло.

– Моя пані, я виявив неподалік їстівний лунник і накопав коріння. Юшка сьогодні буде набагато цікавішою, ніж зазвичай.

– О́лвере, я не можу придумати, що нам робити з дівчиною?

Кьяш присіла перед багаттям на шматок товстої колоди, яку хтось притягнув для розпалювання. Не виключено, що це зробила Джорджі – дівчина дуже старалася сподобатися своїм рятівникам і виконувала всі завдання з потроєним завзяттям. Наприклад, їхній похідний казанок зроду не був таким чистим, як тоді, коли вілленка відшкрябала його річковим піском… Дівчинка виявилася сильною і витривалою. Ніби й не аристократка.

– А які є ідеї?

– Думаю залишити її десь у передгір’ях ближче до півдня Шинає. З мов вона знає тільки вілленську. Крім країн Проклятого Кола вона ніде не виживе без допомоги.

– Думаєш, вона зможе вижити в Шинає? – Олвер саркастично підняв брову.

– Вона, найімовірніше, щось подібне і планувала. Дівчинка не промах. Вона збиралася виживати сама в лісах і передгір’ях, ми їй просто трохи допомогли стати на цей шлях.

На обличчі Олвера значно додалося сарказму.

– Я так і знала! – з прикрістю вигукнула Кьяш, підхоплюючись із колоди. – Навіть не думай про це!

– Чому ні? – горець був сама невинність. – Їй сподобається в Мере.

– Ми її з собою не потягнемо!

– Чому ні? – так само терпляче запитав Олвер, ніби батько, який намагається м’яко підштовхнути нерозумну дитину до розумного рішення.

– Чому ні?

Тхен обернулася на голос. Джорджі підійшла до багаття, недбало скинула на землю трави, які несла в руках, і втупилася на Кьяш величезними очима. В очах стояли сльози.

– Тому що ми – не притулок допомоги заблукалим душам, – жорстко відповіла дочка пустелі. – У нас з Олвером є зобов’язання, і ми повинні їх виконувати, інакше багато людей опиняться в біді.

– А я вам чим заважаю? Ви ж усе одно прямуєте додому. Візьміть мене з собою. Я приживуся, чесне слово. Не дивись, що я ніби як знатна. Я можу працювати. Можу навчитися якогось ремесла. Вивчу мову.

– Загін із двох людей мобільніший, ніж із трьох. Ти не воїн і не розвідник, хоча в тебе є деякі завдатки. До того ж, у тій країні, куди ми прямуємо, про тебе нікому буде піклуватися. Ми з Олвером постійно в роз’їздах.

– Я сама буду про себе піклуватися. І про ваш дім і господарство, поки вас не буде.

Кьяш покосилася на свого компаньйона. Паршивець сидів собі спокійнісінько, склавши руки на грудях, і з цікавістю слухав бесіду. На його губах грала усмішка, яка часом доводила тхен до сказу. Це була усмішка людини, яка має рацію і не сумнівається, що оточуючі скоро це зрозуміють.

– Годі вже. Я не можу притягти у свій дім дитину і кинути її там саму.

– Я не дитина!

– Досить! – рявкнула дочка пустелі. Джорджі затулила рота і зробила великі ображені очі. – Ми залишимо тебе в Шинає. Зможеш дорогою вибрати місце, в якому вважатимеш за потрібне залишитися. Мені б не хотілося тебе вбивати. – Кьяш побачила, як здригнулася дівчина при цих словах. – Тому мені доведеться позбавити тебе доступу до пам’яті про нашу зустріч. Я б не хотіла, щоб ти проговорилася церковникам, якщо знову опинишся в їхніх руках, або кому-небудь іншому. На жаль, ці спогади залишаться з тобою, хоча й дуже глибоко, і вмілий маг із відповідними здібностями зможе їх прочитати з твоєї голови. Тож ми з Олвером все одно будемо в певній небезпеці.

– Ні, будь ласка! Будь ласка, будь ласка! – вілленка зірвалася з місця і схопила Кьяш за руку. – Благаю тебе, Сумна Діво! – Тхен насупилася. – Не чини так зі мною! Не змушуй забути вас! Не кидай мене! Будь ласка. Я хочу з вами. Я хочу бути поруч із тобою. Ти – найдивовижніше, що трапилося зі мною за все моє нудне життя!

Кьяш помітила, як посміхнувся Олвер. Він явно не вважав життя цієї дівчинки нудним.

– Як ти мене назвала? – суворо запитала дочка пустелі, жорстко відсторонюючи Джорджі.

– Сумна Діва. А що?

– І чому ж я – сумна діва?

– Тому що це ти! Я читала… Ах, ти ж не знаєш, напевно! Я тобі розповім. Ти народжена, щоб урятувати світ, який котиться в безодню. Одна людина – мандрівник Вадзу Осініо – двісті років тому розмовляв з одним чаклуном з країни А Тхі (звати того чаклуна Ерр із клану Шинья), і потім записав це в книжці… – Дівчина тараторила зі швидкістю триста слів на секунду, боячись, що її переб’ють. – А цю книгу через два століття прочитала я. І там були записані підказки для Діви та її воїнства, які не знають про своє призначення, але мають дізнатися. А ще вони мають… – Джорджі помовчала, замислившись. – Далі я тобі розповім, якщо ти пообіцяєш, що не кинеш мене!

– Чому ти думаєш, що я дотримаю своєї обіцянки? – Кьяш дивувалася з наївності вілленки. Начебто, життя вже мало б її чогось навчити.

– Тому що ти – хороша людина.

Ця проста відповідь, виголошена без найменшої затримки й тіні сумніву, чомусь пробрала Кьяш до глибини душі. Вона нечасто робила вчинки, які могли б охарактеризувати її як хорошу людину. Про Кьяш багато хто говорив, що вона була егоїстична і має вкрай поганий характер, і сама дочка пустелі не могла з цим не погодитися. Вона раз у раз завдавала болю близьким, не вміла бути з ними лагідною і турботливою. Не вміла відповідати вдячністю на те хороше, що оточуючі робили для неї. Дотримуватися елементарних норм ввічливості – навіть це дочка пустелі не завжди вважала за потрібне робити.

Але зараз їй раптом відчайдушно захотілося бути хорошою людиною.

Кьяш раптом згадала себе у віці цієї дівчини. Що б із нею було, якби в її долю несподівано не втрутився слідчий Ме́он Не́іс-еле́ і не витягнув із того пекла, до якого через безрозсудство та недосвідченість потрапила молода тхен? Вона б померла у в’язниці, загубленій серед лісів і боліт Діссоо – проклятої країни, де комарі розміром з корову, і це далеко не найгірше, що на мандрівника могло там чекати. Так, Кьяш плювала в лице катам та вдавала, що їй байдуже на тортури, але тільки небо знає, яких сил їй це коштувало, і скільки ще вона змогла би протриматись. А слідчий на ім’я Великий дав їй шанс на нове життя. І можливість допомогти ще кому-небудь, хто на це заслуговує.

– Отже, Джорджі, давай домовимося одразу, – почала Кьяш тоном, що зазвичай змушував співрозмовника зіщулитись щонайменше внутрішньо, якщо не фізично. – Ти перестаєш судити про людей на підставі своїх бажань. Якщо ти хочеш бачити когось добрим, це не означає, що він такий насправді. Ти не знаєш мене. Ти а-б-с-о-л-ю-т-н-о не знаєш ні мене, ні Олвера…

– Він теж хороша людина! – встряла вілленка, не особливо вражена промовою.

– Не перебивай мене! – Цього разу Джорджі помітно притихла. – Я хотіла донести до тебе думку, що якщо ти хочеш піти з нами, тобі доведеться подорослішати і перестати бути наївною. Навчитися тримати рот на замку і пильнувати. Тверезо оцінювати те, що відбувається, і передбачати небезпеку. Тому що найменша помилка – і ми всі загинемо. З твоєї вини. Ти готова взяти на себе такий тягар?

Кьяш помітила, як опустилися плечі дівчини. Можливо, це жорстоко – так із нею розмовляти. Але нічого, нехай вчиться. Життя в принципі жорстоке. Дивно, як ця дурепа досі цього не засвоїла.

– Але ти не переживай, Джорджі, моя пані любить згустити фарби, – встряв Олвер. І зруйнував усю виховну роботу, яку почала Кьяш. Він підійшов до вілленки, обійняв її за плечі та з усмішкою зазирнув в очі. – У тебе все вийде. Ти навчишся, ось побачиш. Немає в цьому нічого такого страшного. Навіть я засвоїв урок! А вже такого недбалого учня піди пошукай.

Джо всміхнулася. Кьяш зробила дуже сердитий вираз обличчя та подумки дала своєму невгамовному компаньйонові стусанів.

– Добре. Нехай, – зітхнула дочка пустелі. Й вирішила змінити тему. – То чому я – сумна діва? Так, я жодного разу не спала з чоловіком, і, напевно, тому мене можна назвати дівою. Але хоч убий не зрозумію, чому це я сумна? – насупилася тхен.

– Це ж очевидно, – замість дівчини відповів її новоявлений захисник. – У моєї пані часто спостерігаються проблеми з життєрадісністю. – Олвер пустив очі додолу з удаваною скромністю. Кьяш ненавиділа, коли він так робив. Особливо в ситуаціях, коли був беззастережно правий.

– Олвере, у тебе такі холодні руки… – Джорджі вперше доторкнулася до голої шкіри горянина. – Ти мерзнеш? Так дивно, адже сонце… Спробуй, раптом зможеш натягнути мою куртку. Мені не холодно, і я можу поділитися.

Олвер розсміявся.

– Джорджі, я неймовірно зворушений твоєю турботою! Але не потрібно. Мені ніколи не буває холодно. Так само як ніколи не буває спекотно.

– Ух ти! А чому так? – із захопленням запитала дівчина.

– Тому що я не живий.

Посмішка Джорджі миттєво згасла.

– Як це?..

– Я помер. Багато років тому. Загинув у битві. Але завдяки моїй пані досі маю благословенну можливість ходити землею і зустрічати прекрасних людей, – Олвер підморгнув Джорджі, яка перебувала в цілковитому шоці. Потім розсміявся. – Що, тепер ідея подорожувати з нами вже не здається тобі такою привабливою? Передумала?

– Нічого подібного! – миттєво піднеслася дівчина, уперши руки в боки. – Не передумала і не передумаю!

Кьяш похитала головою, відвернулася й пішла збирати сумку. Ну ось, у її житті з’явилася ще одна людина, з якою доведеться постійно мати справу, піклуватися про неї, брати за неї відповідальність. А нових людей вона не бажала. Кьяш була одиначкою. Вона і з Олвером не планувала зв’язуватися, просто так вийшло.

Мимоволі прийшов спогад про їхнє з компаньйоном «знайомство»…

 

Мабуть, вони були приречені. Якщо їх не врятує якесь диво (а чудес у житті майже не трапляється, у цьому Кьяш вже встигла переконатись), то їм судилося загинути в цих негостинних горах під неймовірно розкішним зоряним небом.

Зліва щось страшенно завило, шкірою поповзли мурашки, вуха ніби ватою заклало. Магія Се. Її атака накрила п’ятьох воїнів, змушуючи їх неприродно вигнутися в судомах і впасти на сніг. За кілька секунд вони були мертві. П’ятеро… А в супротивника таких іще чоловік п’ятдесят – приблизно стільки Кьяш змогла нарахувати під час коротких світлових спалахів, які давали бойові заклинання.

Попереду ворог, який є сильнішим і чисельнішим. Ліворуч і праворуч – непролазні стіни Ущелини Крижаних Койотів. Позаду – смерть, яка нещодавно прокинулася: відповідь самих гір тим чужинцям, що посміли порушити їхній спокій і осквернити своєю нечестивою магією найбільшу святиню. Смерть, яка повільно, але невідворотно їх поглине, якщо вони не проб’ють блокаду, не вирвуться на стежку і не заберуться з цієї країни якомога швидше.

Але навіть якщо вони знищать усіх воїнів… Пробити щит, який тримали п’ятеро найсильніших магів, двом чарівницям і сімом солдатам було явно не під силу.

– Нам пощастило! – раптово крикнув воїн на прізвисько Щур, який сидів неподалік. Кьяш криво посміхнулася. Їй здавалося, що в цій ситуації вкрай недоречним було вживати слово: «везіння» чи якісь подібні. – Мені вдалося їх розгледіти. Це ренікійці – всі вони, і маги теж. Цілий найманий загін.

– І що? Це якось має допомогти нам? – дочка пустелі на секунду висунулася з-за кам’яного укриття, щоб випустити рій крижаних блискавок. – Пропонуєш їх перекупити?

– Горці Реніки не воюють без ватажка. Їм потрібен лідер. Убий ватажка – і воїнство розбіжиться. Наша мета – той маг, крайній праворуч. Він у них за головного.

– І як нам його знищити? Є ідеї?

– Це вже інше питання, – відказав Щур, випускаючи у ворогів вогняний залп із артефакта. – Потрібно подумати.

Ціль була недалеко. Усього якихось сорока-п’ятдесят кроків. Здавалося, тільки простягни руку…

«Думай, Кьяш, думай!»

Дочка пустелі відчайдушно потягнулася даром на всі боки, наосліп намагаючись намацати хоч якусь підказку… Сніг. Сніг – це, вважай, вода. Її стихія. Її Джерело. Кьяш раптом спала на думку дуже дивна ідея. Вона простягнула в напрямку групи ренікійців пучок сили під снігом, що дало змогу розв’язати одразу два завдання: укрити спрямований промінь від сторонніх очей і не дати силі вичерпатись. Підтримуваний дружнім Джерелом, потік магії не розсіювався навіть на такій відстані. Дочка пустелі стала розгалужувати промінь, ніби дерево. Своїм основним даром – сутністю цілителя – вона вловлювала страждання поранених: їхня кров плавила сніг, перетворюючи його на воду, що несе інформацію про біль. Кьяш чула цей німий крик тіла про допомогу. І відчувала також… Що це?

Своїм магічним променем вона натрапила на одного з полеглих ворогів. Труп навіть ще не почав остигати. А поруч із ним ще один, і ще, і ще, і чомусь їх вона теж відчуває…

Ось воно!

Дочка пустелі вибрала навмання (намагалася так, щоб ближче до лідера, але точно зорієнтуватися не могла). Частина її свідомості й життєвих сил перетекла в мертвого воїна. Кьяш ніколи не робила цього раніше. Навіть не чула про таке. Її ніхто не вчив. Вона навіть не знала, чи зуміє після цього повернутися до себе. Але зараз був невідповідний час для вагань…

Перше, що побачила Кьяш, опинившись у чужому тілі, було небо. Таке глибоке, що захоплювало дух. На бездонно-темному тлі до болю яскраво промальовувалися зірки. Дочка пустелі ще ніколи не бачила небо таким.

Над головою мертвого воїна проносилися сполохи: бойові чари. Кьяш спробувала поворухнутися, ледь помітно, щоб ніхто не побачив. Воїн лежав на спині, але без проблем зміг перевернутися на бік і встати. Болю не було, він покинув воїна разом із життям. Нове тіло слухалося. Кьяш відчула в долоні держак списа.

Ренікієць повільно повернув голову. Лише за два кроки від нього стояв чарівник. Той самий. Лідер. Воїн підібрався і приготувався до стрибка. У нього є лише одна мить, щоб підвестися, підскочити до мага і вдарити, перш ніж його помітять і знищать.

Південка-тхен не дуже добре володіла списом, але горець із Реніки володів ним чудово. Зброя увійшла в ціль плавно, майже не зустрівши опору. Тіло чародія було пухким, наче м’який сир. Чи Кьяш із незвички це тільки здалося?

Жахливі вихори з палаючих дрібних каменів, що несуть смерть, опали на сніг. Непробивний щит ренікійців дав тріщину…

Щур мав рацію. Без свого лідера горяни зняли оборону і поспішно відступили.

– Дивно! Як ці ідіоти примудряються себе продавати як бійців, якщо мають такий критичний недолік? – похитала головою Кьяш. І тут же обернулася на глухий гуркіт.

Гори подають голос. Гори застерігають, що смерть іде за порушниками кордонів.

– Вшиваймося звідси, поки живі! – крикнула Се, збираючи загін.

Біля того місця, яке займали для оборони ренікійці, Кьяш забарилася. Мертвий воїн, якого вона підняла, все ще стояв на тому ж місці, над трупом їхнього лідера-чародія.

Кьяш підійшла до воїна і зазирнула в мертві очі, які зараз здавалися напрочуд живими.

– Будь ласка, не вбивай мене, – вимовив горець.

Це не було благанням про пощаду. Воїн просив її як рівну. Дочка пустелі проти волі зупинила руку, вже занесену для удару. Прохання здивувало й спантеличило її. Якийсь час вони стояли один проти одного: новоявлена некромантисса та воскреслий небіжчик.

– Але ти вже мертвий.

– Ти подарувала мені друге життя. І я хочу прожити його, – відповів ренікієць. Він сказав це так просто, що дочка пустелі розгубилася.

– Чому ти хочеш жити?

– Я не знаю, як це пояснити. Ти не зрозумієш. Ти інша.

І знову вони довго мовчали, поки горець не заговорив знову.

– Я не заподію зла тобі або твоїм братам і сестрам по зброї. Я ніколи тебе не зраджу. Відтепер я твій. Ти знаєш це. Тому що в нас із тобою тепер є частинка спільної душі.

Кьяш знала. Невідомо звідки, але знала. І, менше з тим, вагалася.

– Хіба вашому загону завадить ще один умілий воїн, який знає тутешні гори і здатний вивести вас на рівнини за п’ять днів?

І все одно Кьяш не наважувалася. Недовіра пересилювала. І тут несподівано втрутилася Се.

– Між вами встановився незримий зв’язок. Дуже сильний і дивний. Я ніколи не чула про подібне. Кьяш, ти не хочеш це дослідити? Якщо ти вб’єш його зараз, то позбудешся знань, які тобі можуть стати в пригоді в майбутньому.

Дочка пустелі кивнула.

– Гаразд. Він залишиться.

Воїн усміхнувся. Не урочисто. А просто. Як жива людина, яка відчуває щиру радість.

– Як твоє ім’я?

– Тепер у мене немає імені. Воно було для життя, яке закінчилося. Ти можеш звати мене, як захочеш, моя пані.

– Олвер. – Кьяш сказала перше, що спало на думку. – Тебе зватимуть Олвер. Подобається?

– Подобається, – воїн знову щиро посміхнувся.

А за кілька місяців стався крах. Усе життя південки-тхен полетіло в безодню, бо її основний дар цілителя – те, заради чого вона жила; її призначення – почав повільно згасати, і ніхто не міг допомогти. Олвер, який за рекордно короткий час став для Кьяш другом і найближчою людиною, підтримував її як міг. Якби не горець із Реніки, не Се і не Меон, дочка пустелі наклала б на себе руки. На жаль, вона залишилася жити. І навіть заново навчилася відчувати емоції, любити, радіти. Але все одно відчувала, ніби їй ампутували більшу частину душі. Усередині утворилася порожнеча настільки неосяжна й холодна, що часом боляче було дихати.

Віддати свій головний дар – сенс свого існування в цьому світі – а натомість виторгувати життя коханої та життя бойових товаришів, а також отримати нового друга, який розумітиме тебе, як ніхто інший… Чи чесна це ціна? Кьяш не знала. Але навіть якби можна було відмотати назад і прожити ту ніч заново, вона заплатила б, не торгуючись…

 

– Кьяш, я тут подумала…

Від зборів і недоречних думок її відволікла Джорджі, яка нерішуче тупцювала поруч.

– Якщо надумала щось сказати – кажи, – не дивлячись на дівчину, відповіла дочка пустелі.

– Якщо ти вмієш керувати розумом людей, може, ти подивишся і на мій теж? Мені здається, вони щось зі мною зробили. Після монастиря в мене в голові оселився туман, і часом я думаю якісь не свої думки, ніби хтось їх мені підкинув…

– Добре, підійди.

Кьяш доторкнулася до розуму Джорджі. Що ж, так і є. Підкинув. І надійно закріпив чарами. На жаль, південка допомогти нічим не зможе. Після того, як підняла Олвера, – не зможе.

– Потрібен цілитель, – рівно вимовила дочка пустелі, намагаючись не видати свого болю ні голосом, ні поглядом. – У Мере покажу тебе тому, хто вижене з тебе цю погань. Не переживай. Це виліковно. Незабаром ти знову станеш собою.

– Я не зовсім зрозумів… – донісся до них веселий голос Олвера. – Снідати сьогодні ніхто не збирається?

 

[Кінець другої частини]

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

«Джорджі вирішила рухатися на південний захід, до гірського хребта Атласний Гребінь…» – див. карту:

 

«Слідчий на ім’я Великий дав їй шанс на нове життя…» Кожній дитині в А Тхі відома велика ріка Неі́с Дамаі́в, що бере початок у горах Південної Нейворіа. Це джерело життя та інших благ у посушливій пустелі. У перекладі з тхен назва цієї водної артерії означає буквально «Велика Ріка». Прізвище слідчого (Не́іс-еле́) співзвучне тхен-слову «великий».