Частина 1. Розділ 7. Проникнення

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

 

_ _ _

Ось і настав день почесного прийому в Залі Співдружності, на який усі нервово чекали. За дві години до початку урочистої події всіх, хто входив до складу офіційної охорони Головної Зали, зібрали для інструктажу. Сивочолий дипломат зачитав «ядерщикам» довгий список того, що можна, а чого не можна. Якщо коротко, то все зводилося до двох основних пунктів: стоїте мовчки біля стіни і тримаєтесь на сторожі. Якщо до вас звертаються – обмежуєтесь набором максимально нейтральних фраз, щоб не приведи Джерела не похитнути крихку політичну рівновагу.

Вказівки більше молодшого, але вже явного тертого життям службовця Державної Безпеки були набагато цікавішими: що робити в разі заворушень, бійок, непередбачуваних обставин і терактів.

Під час інструктажу Ое́не крадькома поглядав на Женця́. Намагався не витріщатись, але дика краса урожденця півдня притягувала погляд. Блакитна офіційна форма служителів Ядра була йому напрочуд до лиця. Глянцеву чорноту волосся Жнець зібрав у тугий вузол на потилиці. Нашийник перекованого сховав під стоячим коміром форми.

Оене в принципі подобалося дивитись на красивих людей. Наприклад, він часто милувався Се, коли вона цього не бачила. Хоча наставниця напевно знала. Не могла не помітити.

Перед урочистим прийомом у Залі Співдружності Білий нервував, і йому не спалося, хоча їх усіх з вечора відпустили раніше з наказом виспатися. Він майже всю ніч провів у медитації і сподівався, що сьогодні в ньому зможе прокинутися хоча б що-небудь із його дарів. І що він буде хоч чимось корисний…

…Тиждень перед прийомом був наповнений такою метушнею, якої Оене ще в житті не бачив. Роботи було більше, ніж люди могли потягнути, і спали всі, в кращому разі, кілька годин на добу. Посольство Церкви насувалося на Сіру Косу, ніби грозова хмара, і ніхто не міг навіть віддалено передбачити, яку бурю вона принесе.

Деякі бувалі намагалися заспокоїти товаришів по службі.

– Та чого ви істерію розвели? Ну приїде купка старих пеліканів обличчями поторгувати. І що? Розхвилювалися, ніби війною на нас ідуть. І не таких перемелювали.

Але Сірих лякав не стільки сам візит делегатів Церкви, скільки неясні обриси прийдешніх змін, які він символізував.

За день до прибуття посольства Церкви перестав виходити на зв’язок один з агентів – Ео́но. Це турбувало Во, який любив своїх підлеглих, як власних дітей. Але він тримався, ніби нічого не сталося.

– Так, народ. Сьогодні на вуха поставлені всі відомства. Можливі якісь випадкові перетини, оскільки в цьому бедламі надзвичайно важко налагодити на 100% ефективне управління та взаємодію, особливо між різними службами. Постарайтеся в гарячці не забити своїх же. І щоб ніякої війни відомств, криків «це наша справа, забирайтеся звідси» та іншої негіді, якщо під час завдання ви раптом зіткнулися з дружнім загоном. Засунули своє его в темний кут – і працюємо. Разом.

Пролунали нестрункі вигуки із серії: «Та коли таке було взагалі? Ми завжди з усіма дружимо!»

– Будьте готові, що вас у будь-який момент можуть зірвати з вашого поточного завдання і відправити на пріоритетніше, – продовжував начальник Зали Звершень. – У цьому разі ви засовуєте вашу професійну гордість та інтуїцію розвідника куди подалі – і йдете виконувати нове завдання. Жодних «я відчуваю, що це важливіше».

І знову пролунали вигуки: «Та коли ми таке робили? Ми – найслухняніший відділ!»

– Кожен учасник з’їзду буде під наглядом. Торговці та політики, підозрювані у стосунках із Тихими, – це окрема розмова. Наші їх почали опрацьовувати давно. Але можуть засвітитися і персонажі, які раніше не потрапляли в наше поле зору. Таких доведеться перевіряти особливо. Нам надходитиме інформація в реальному часі. Думаю, імена друзів Єза́ріє стануть відомі вже під час офіційної частини. На якій, до речі, Тихих не буде – слова їм не надали, і навіть послухати не запросили: на це Торговий Союз вплинути не в силах.

– Таких будемо поки що тільки відслідковувати й опрацьовувати, чи… якісь більш рішучі дії? – Меніел хруснув пальцями.

– Поки що відстежуватимемо. Не хвилюйся. Усі, хто шанує Голову Церкви і компанію, потраплять в особливий список. І не виключено, що декому це загрожує неприємностями, несумісними з життям. Особливо це стосується тих, хто надає йому пряму протекцію в цьому візиті. Ще питання?

– А можна мені сьогодні прирізати парочку священиків? – без особливої надії запитав Жнець.

Замість відповіді Во заплющив очі, приклав безпалу долоню до обличчя і похитав головою. Се подивилася на південця, піднявши брову.

– Відповідь ти й сам знаєш, А́йнар. Як би демонстративно ти не цурався «цієї дипломатичної метушні», як ти її називаєш, – ти на ній хоч трохи та розумієшся.

– Значить, не можна, – Чорний скорчив похмуру гримасу і випнув губу.

– Ще питання? – Во обвів поглядом Зал Великих Звершень, плекаючи надію на більш адекватні репліки колег…

…Якимось дивом вони викроїли півгодини, коли не треба було нікуди бігти, і можна було у відносному спокої посидіти втрьох із Се й випити по чашечці хо.

– Дуже дивно, що спостереження за Деррішем нічого не дало, чи не так? – запитання Оене було радше риторичним.

– Думаю, він здогадується, що за ним пильно стежать. А також за всіма, з ким він хоча б раз контактував. Найімовірніше, він веде всю комунікацію швидкою поштою, і в нього є «руки», про які ми не знаємо. Поки що. – Наставниця хижо блиснула очима. – До речі, зовсім вилетіло з голови з усім цим божевіллям! – Се втомлено потерла обличчя. – Я ще місяць тому запросила в Рубінового офіційний інформаторій по Вааллі. Відразу після того, як прочитала ваші звіти. Як привід озвучила те, що ми колись засікли його комунікацію з агентом Церкви в СК, і що нещодавно помітили його, Ваалли, позаплановий до нас приїзд, і що у зв’язку зі швидким візитом Тихих нам добре було б опрацювати всі версії. Запитала, чи були в них якісь підозри щодо його діяльності на користь Церкви. І знаєте, що? По-перше, вони надіслали відповідь тільки сьогодні вранці. Але не це дивно, могли забути або не встигнути, у них там теж усі на вухах стоять. Набагато цікавіше, що було «по-друге». Офіційна відповідь: Ваалла знайдений мертвим у своїй квартирі два тижні тому. Самогубство, порізав собі вени. Ні слова про те, що його підозрювали у зв’язку з церковниками.

– Припустімо, датторцям незручно було відповісти, мовляв, знаєте, це його наші «ложечники» порішили, – знизав плечима Оене. – Припустимо, вони могли з цього приводу змістити терміни смерті. Але щодо шпигунства на користь Тихих… Як думаєш, вони б поділилися з нами цією інформацією?

– Цією – так, – переконано відповіла Се. – Вони не приховують своїх, навіть «ложечників», якщо є хоч найменша підозра. Даттора, як і ми, зацікавлена викосити всю цю церковну агентуру під корінь і готова приймати допомогу – і нашу, і Загального Порядку, і будь-яку. Тут щось інше. Навіщо Оксамитова Ложа відправила своїх людей до Ваалли? Не розвідку, зауважте, не датторський Порядок. А саме своїх. І з якої причини зав’язалася бійка?

– Знову Оксамитова Ложа веде свої внутрішні брудні ігри, – махнув рукою Жнець. Але Білий бачив, що в нього «вушка нашорошені». Чорний теж відчув у цій ситуації щось дивне.

– Судячи з усього, вони приїхали його взяти, – наставниця Оене почухала підборіддя великим пальцем. – А з казематів Ложі не виходять навіть безневинні, не кажучи вже про тих, кому є, що приховувати.

– І які ж секрети приховував Ваалла від «ложечників»?

– Наприклад, той щоденник, який ніхто досі не може розшифрувати. Закінчиться ця чехарда з візитом Єзаріє – і потрібно буде взятися за справу Ваалли більш прицільно.

 

На урочистий прийом у Залі Співдружності з’їхалися учасники з половини континенту. Кого тут тільки не було: дипломати всіх країн Великого Союзу; делегації від знаних магічних орденів (Оксамитова Ложа, природно, випереджала всіх за кількістю золотого шиття на костюмах… «О Джерела, хто в наш час розшиває одяг золотом?!»). Також понаїхав цілий натовп представників Співдружності Магів з різних країн. І, звісно, сила-силенна народу з Торгового Союзу.

З боку Сірих були присутні всі члени Ради Ядра, зокрема всюдисуща Хое. Уряд СК теж був у зборі: Оене знайшов очима всіх 27 міністрів, а також Головного Радника, який ними керував (усе ж таки більше формально, ніж реально). Крім них Білий упізнав також кількох людей із верхівки Тенет та локального Порядку.

Білий захоплено витріщався довкола, забувши про напруження перед бурею. Він уважно вивчав поглядом усіх іноземців, які траплялися йому на очі, і намагався вгадати, хто звідки, пригадуючи інформацію з країнознавчих підручників.

Йому вартувало великих труднощів не усміхнутися, спостерігаючи за життєрадісними послами Республіки Трі́воллє. Вони були одягнені надзвичайно просто: доволі грубі тканини і нехитрі фасони (данина історичним традиціям), повна відсутність прикрас – зокрема й на руків’ях серпів і кинджалів. При цьому трівольці виглядали дуже елегантними й витонченими.

Ніде так сильно Оене не мріяв побувати, як у їхній столиці – Да́рі Сондж. Шалено красиве й цікаве місто, Білий бачив кілька спогадів мандрівників. Будучи найсхіднішою державою, та ще й острівною, Тріволлє в деяких питаннях чхати хотіли на думку сусідів і різних політичних об’єднань. Жили, як подобається. Наприклад, цілком у їхньому дусі було б просто відмовити Єзаріє та його делегації у в’їзді на територію Республіки. А якщо комусь щось не подобається – нехай пояснять це трівольському флоту, найсильнішому в Чорнильному Морі.

Хоча… Якщо зібрати під єдине командування всі піратські посудини Овальних Островів, то будь-якому колосу небо з овчинку здасться, а океан – із тазик для обмивання ніг. Років триста тому один не в міру нахабний цар Пуї з країни Хібе́рі (з Південного Континенту) вирішив піти війною на Овальні, щоб завоювати і зробити їх своєю колонією. По-перше, ідея захопити країну, що суцільно складається з невеликих гористих острівців, маючи таку кількість війська, як у нього, – від самого початку була так собі (наскільки Оене міг судити, виходячи зі своїх мізерних теоретичних знань військової справи).

По-друге, державний флот Овальних за рекордний термін виріс разів у вісім. Пірати і контрабандисти, які за своє життя не заплатили до скарбниці жодної йє́рри податку, які роками носа додому не показували, наймерзеннішими словами паплюжили монаршу династію і місцеву владу, – всі як один стали на захист рідної землі. За власною ініціативою. Щоправда, висунули королеві ультиматум: трофеями ділитися не будемо, все награбоване… тобто, захоплене в чесному бою – наше. «За однієї умови», – відповіла тодішня правителька Орі Милосердна, – «Ви принесете мені голову Пуї».

Сказано – зроблено. Флот нахабного загарбника до Овальних Островів навіть не доїхав, морські демони в людській подобі общипали його дорогою. Додому на Південний Континент повернулися не всі. До числа «не всіх» входив також і ініціатор цього дійства, чия голова на срібному блюді ще довго прикрашала обідній стіл королівської сім’ї. Коли голова почала зовсім вже огидно розкладатися і смердіти, королева Орі Милосердна наказала її ретельно почистити, а череп відправила в Хібері. Так би мовити, для науки нащадкам і наступникам Пуї.

Оене читав, що жителі Тріволлє і Овальних Островів мали дуже далеких спільних предків і були схожі зовні. Трівольці, незважаючи на те, що їхня земля була північнішою навіть за Сіру Косу, були смаглявими й чорнявими, хоча їхня шкіра була трохи світлішою, ніж у мешканців Островів. Колір очей вони мали теж більш темний – коричневий, а не помаранчевий, і на зріст були вищими. Але якщо поставити поруч Айнара й одного з дипломатів Республіки, то можна було б побачити схожість. Стрімка мова трівольців (як і їхніх далеких родичів) несла в собі ритми моря – то злітала на гребінь емоційного напруження, то раптом обпадала і м’яко розливалася, наче хвиля по піску.

Мешканці Міра́ні, Саа́ла, Датто́ри і Бе́рри були схожі зовні. Свого часу через невгамовні імперські замашки монарха, що засідав зі своїми посіпаками в Рубіновому Місті, це була одна імперія. Тож тепер, після бурхливого кровозмішення, влаштованого пращурами, основна маса людей у цих країнах мала темно-русяве волосся і водянисті очі – сірі або блакитні. Нині відрізнити датторця від решти можна було тільки за звичками та одягом. Жителі Даттори досі вважали себе великою нацією і дивилися на інших, як на добриво (особливо на колишніх «своїх»), одягалися максимально вигадливо, розмовляли зарозуміло. Міранця, саальця або беррійця можна було розпізнати за адекватною манерою одягатися і триматися, а також за ледь помітною тінню неприязні в поглядах, які вони кидали на пафосних сусідів-датторців. За вимовою їх розрізнити було теж проблематично, оскільки тягуча датто́рі свого часу витіснила національні мови колонізованих країн.

Мешканці Дема́рена виділялися надзвичайно серйозними обличчями, величезними носами-картоплями і рідким сірим волоссям. Вони ходили залою з таким виглядом, ніби їх насадили на палицю або на щось іще менш симпатичне. У якомусь сенсі так воно й було: ляльковод-Венемі́ру (країна, з якою Демарен межував на півночі) глибоко запустив руку у нутрощі сусіда.

Вдалося Білому впізнати також і представників Рі – за специфічним розрізом очей (з верхньою повікою, що сильно нависає) і волоссям специфічного каштанового кольору, в яке були вплетені біло-зелені стрічки.

Представники союзних південних країн були для Оене поки що на одне лице: смагляві, чорняві, у строкатому одязі.

Хоча далеких родичів Сірих (жителів Сегомо́на, О́е Сі́но, Нев-Бесо́деса та Елате́), які багатьом могли б здатися братами-близнюками, Білий розрізняв чудово. І за вимовою, і за зовнішністю, і за звичками.

Але хто вже точно виділявся і привертав до себе увагу, то це представники Торгового Союзу з Ши́рста і А Тхі. Ширстівці мали темну, зеленувату шкіру, майже чорні очі, рідке й жорстке, злегка кучеряве чорне волосся. Шкіра тхен (мешканців А Тхі – найпівденнішої країни Серединного Континенту) була темною, як пустельна південна ніч, а очі й волосся були бордового кольору і завивалися в тугі глянцеві спіралі. Усі тхен були дуже рослими.

Оене згадав Кьяш – колишню кохану його наставниці, безстрашну войовницю і некромантиссу, яка була родом з А Тхі. Білий багато годин провів, крадькома задивляючись на її незвичну хижу красу. Вони чудово виглядали в парі з Се: світла і темна, захопливий контраст…

У Залу Співдружності увійшли десятеро людей, що мали синювату шкіру обличчя та тіла й були однаково одягнені. Церковна делегація з Віллени! Тут Оене й думати забув про все інше. Усі присутні замовкли й обернулися до нових гостей. Першим ішов високий вілле́нець років шістдесяти зі статурою воїна і поглядом монарха. Складалося незатишне відчуття, що кожен його крок прогинає навколишній простір, змушуючи людей розступатися.

«Єзаріє!» – блискавкою промайнуло в голові Білого.

Сиве довге волосся вілленця було зав’язане у хвіст, по всій довжині перехоплений червоним шнурком. Одягнений він був, як і всі його супутники, у довгу рясу невиразного кольору, підперезану червоною стрічкою. Руки його були чинно складені на животі. З прикрас – тільки один перстень, зате з каменем гігантського розміру, який за кольором нагадував свіжу кров. Зброї Голова Тихих не носив, хоча всі супутники, які йшли за ним, були озброєні, хто мечами, хто списом, хто дволезвийною сокирою. Священики, що входили до свити Єзаріє, не виглядали напруженими. Їхні чіпкі погляди миттєво обплутали залу, через що хотілося поворушити плечима, струшуючи невидиму павутину. У самого очільника делегації був вигляд людини, яка має набагато більше прав перебувати тут, аніж самі господарі прийому.

Супроводжували вілленців п’ятеро. Мабуть, майбутні смертники з Торгового Союзу.

– Преподобний Єзаріє і святі отці Церкви Тихої Радості, – натягнуто вигукнув розпорядник прийому.

Під дружне мовчання присутніх вілленська делегація пройшла до зали, роздаючи привітальні кивки й осіняючи присутніх якимись незрозумілими церковними жестами. Один із представників Тріволлє (наймолодший) відвернувся, ховаючи глузливу посмішку. Напевно, якби Оене не перебував у напруженні, що нагніталося півтора місяця, то, можливо, теж вважав би ці недоречні кривляння кумедними. Але зараз йому було не до сміху.

Єзаріє, супроводжуваний святими отцями, майже в цілковитій тиші неспішно й методично обходив зал, починаючи з лівої стіни. Підходив до кожної групи людей, виголошував слова вітання рівним звучним голосом, доволі непогано розмовляючи кількома мовами, що слугували як міжнародні. Йому відповідали ввічливо, але сухо. Але найпоказовішою відповіддю були розмови, що повсюдно стихли. Усі вивчали новоприбулих – хто з гидливим інтересом, хто з відвертою неприязню, хто нейтрально, а хтось із підозрою і побоюванням. Також показовим було те, що ні Перший Радник, ні будь-хто з міністрів не вийшов окремо привітати нових гостей.

Білий і Чорний стояли недалеко від входу, біля правої стіни, тож Оене міг спостерігати всю цю виставу майже повністю.

Єзаріє вже майже закінчив свій обхід і вже хотів попрямувати до якоїсь із груп у залі, як раптом помітив Женця. Погляди південця і Голови Церкви схрестилися. Оене краєм ока спостерігав за перекованим і захоплювався його самовладанням. Жодна риска в обличчі Чорного не здригнулася. Єзаріє повільно, з грацією хижака підійшов до 2052 і став перед ним, мовчки буравлячи поглядом. Решта Тихих, ніби приклеєні, пішли за ним.

Оене зосередився на тому, щоб порахувати, скільки разів його ребер торкнувся лоскот. Дев’ять обдарованих. Священики, які супроводжують Голову Церкви. Сам Єзаріє магом не був, але з усіх з них чомусь здавався найнебезпечнішим.

Білий часто намагався уявити собі лідера Тихих, і щоразу йому уявлялася людина владна, розумна і жорстока. І саме таке враження справляв Єзаріє.

Під акомпанемент тиші південець і синьошкірий північанин дивилися один на одного протягом нескінченних хвилин. Доки очільник вілленців не визнав за потрібне припинити переглядки. «Це ще не кінець. Я ще доберуся до тебе. Я сміятимуся останнім» , – приблизно це відчував Єзаріє (і своїм даром відчув Оене, що здригнувся від жаху).

Голова вілленців знову зібрався був попрямувати кудись углиб зали, але раптом священик, що стояв за його лівим плечем, торкнув очільника Тихих за плече, вказав на Білого і щось прошепотів на вухо. Чорні очі Єзаріє з цікавістю почали вивчати Оене. І той від несподіванки затримав подих. Білому здавалося, що цей погляд прошиває його наскрізь, вдирається нахабно, проникає брутально й безцеремонно, як проник Тихий зі своєю делегацією до Зали Співдружності, до Сірої Коси й узагалі до країн Великого Союзу.

Емоції церковника, які зчитував Білий, ще більше лякали. «Якого лихого йому від мене потрібно?!»

Зрештою, Єзаріє ледь помітно всміхнувся і, нарешті, відійшов.

Оене ще не скоро зміг нормально дихати. Усвідомлення того, що він чимось привернув увагу головного церковника (читай: став його мішенню), – це викликало в ньому сильний неспокій. А те, що очільник Тихих з такою впевненістю планує дістатися до Женця… Білий відчув, як ожила всередині нього величезна спляча пружина, його полонена сила, що прокинулася, наче звір, який відчув небезпеку.

– Чому він так дивився на тебе? – запитав Айнар. Голос його був трохи вищим, ніж зазвичай, що видавало неабияке напруження.

– Мені б теж хотілося це знати. І гадки не маю, навіщо я йому здався, – хриплувато відповів Білий.

– Тобі вдалося його відчути?

– Так. – Білий опустив голову. – Він довго шукав щось… когось. І сьогодні несподівано знайшов. Мене. – Чорний ніяк це не прокоментував. – А ще йому потрібен ти.

– Знаю, – відповів Жнець із удаваною безтурботністю.

Липка рука страху стиснула нутрощі. Якщо Айнар потрапить до рук Тихих, якими стражданнями йому це загрожує?

…Білий був настільки пригнічений і збитий з пантелику інцидентом з Єзаріє, що ледве не забув про відчуття, які просочилися до нього від одного з вілленців.

Звісно, Се була б не Се, якби не наставляла Оене в роботі з емоційним супом, яким постійно пригощають його люди, самі про те не підозрюючи. Одне з перших завдань, яке доручила йому наставниця, було визначати, від кого саме з натовпу виходять ті чи інші почуття. Це давалося Білому відносно легко. Набагато складніше було з розшифруванням емоцій, які захльостували його, як нестримний потік гірської річки.

– Айнаре? – Жнець, що впав до цього в глибоку замисленість, різко повернув голову до Оене. – Бачиш того високого і худого, як жердина, вілленця років сорока, з двома мечами в червоних піхвах? У нього ще правий рукав ряси ніби ящір пожував.

– Що з ним?

– Згідно з моїм трактуванням його емоцій, цьому «пожуваному» кортить запустити загребущі руки в якусь державну таємницю і зробити щось (не знаю, що саме) для того, що повернути події в потрібному йому напрямку. Він у нетерпінні, і трохи розчарований, бо можливість випаде лише через кілька годин. І він чекає цього часу. Можливо, за ним прийде людина. Бо вілленець не знає, де знаходиться місце. І не знає, що його там чекає. І з цього приводу він турбується… Так, це страх невідомості і зради.

– На жаль, я не можу поставити на нього мітку: цей тип – маг. Відразу відчує.

– Тоді вся надія на твої чудові навички вбивці, який приходить і йде непоміченим. Зможеш за ним простежити?

– Чим же буде зайнятий у цей час пан Оене?

– Постараюся не заважати і не зіпсувати тобі полювання, – буркнув Білий, усвідомлюючи, наскільки нікчемні його шпигунські якості. На тренуваннях, коли їм потрібно було кудись непомітно проникнути або за кимось непомітно простежити, Айнар його навіть не лаяв… він просто прикладав долоню до обличчя в жесті: «Ах за що мені дістався в напарники такий незграбний кретин?»

– Якщо ви думаєте, що я залишу вас прохолоджуватися в Залі Співдружності, ви помиляєтесь.

…Єзаріє та його отці дефілювали залою ще близько півгодини, аж там керуючий прийомом оголосив початок вечері.

Зал миттєво заповнився обслугою. Засновигали десятки людей із тацями. Порожні до цього столи вмить стали ломитися від закусок. Діловиті офіціанти розставляли кожну страву точно на своє місце, ніби репетирували до цього не один раз. Утім, не виключено, що так воно й було…

Здавлені крики жаху, наче нажахане відлуння, пронеслися залою.

Крізь зазор між двома групами дипломатів Оене чудово було видно причину того, що відбувається: на блюді, що прикрашало центральний стіл, лежала людська голова, обличчя якої застигло в гримасі болю.

У Білого потемніло в очах. Він знав цю людину. Еоно. Один із людей Во. Не виникло ані найменшого сумніву в тому, з чиєї подачі кривава інсталяція опинилася в Залі Співдружності. Красномовнішої демонстрації важко було придумати.

Уряд СК і глави служб мовчали, шоковані. Хое і решта Ради Ядра зберігали кам’яні вирази облич, але Оене міг уявити, яка в їхніх душах зараз вирує лють. Ядру, та й усій Сірій Косі, дали дзвінкого ляпаса. Ні, їх поставили дупою догори дриґом і відіграли при всьому чесному народі.

Преподобний Єзаріє порушив заціпеніння. Підійшов до тарілки, осінив її якимось релігійним знаком.

– Бідний хлопчик. Він був ще зовсім юним, – з удаваною скорботою вимовив Тихий. «Стара мерзенна сволота!» Оене захотілося спопелити вілленця на місці. – Я впевнений, що він зараз у райських садах, смакує благодать Богів. Шкода, що перед смертю юнак не зміг замолити свої гріхи перед вищими силами. Він не відав істинного закону. Але Боги милосердні. Вони прощають те, чого не можуть пробачити смертні. – У залі панувало гробове мовчання. Тепер уже точно нікому не було смішно від релігійних кривлянь Єзаріє. – Однак, по-справжньому страшні гріхи, злочини, жорстокі вбивства, тортури не можуть пробачити навіть вони. І за них послідує страшна кара. Відплата, яка нажахає навіть найдосвідченішого з убивць. – Єзаріє обернувся і глянув на Женця.

Оене затрясло від гніву. Голова Церкви Тихої Радості кидав виклик усій Сірій Косі, а її представники не могли нічого зробити зараз через дивний дипломатичний етикет. Білий від щирого серця побажав відчути близьку смерть Єзаріє. Зазвичай його кидало в жах, коли він у такий спосіб торкався майбутнього, але зараз він смакував би неминучість чужої кінчини, як смакують любовний екстаз. На жаль, схоже, преподобному виродку належало прожити довго і щасливо.

Оене пошкодував, що змарнував чудову нагоду встромити прихований клинок у горло Єзаріє, коли той стояв поруч. Можливо, йому більше ніколи не випаде шансу опинитися так близько до Голови Тихих. Так, у разі успіху його б погнали з Ядра за непокору наказам. Можливо, навіть посадили б у каземати. Але на світі однією мерзотою було б менше. «Я зараз розмірковую, як Чорний Жнець», – подумав Оене. І вперше перспектива уподібнитися колишньому в’язню з номером 2052 його не покоробила.

До Білого донеслося ледь чутне: «Перетрусити весь обслуговуючий персонал заходу. Негайно». За кілька хвилин його по-тихому відкликали з головної зали, щоб він просканував натовп службовців – офіціантів, кухарів та інших працівників. Перед тим, як пройти до резервної зали, де всіх зібрали, Оене зачинився у вбиральні та швидкою поштою відправив дуже коротке донесення щодо вілленця і його розмитих гіпотетичних планів.

Хоч народу з обслуги було чоловік сто, багато часу Білому не знадобилося. Усі були по-справжньому шоковані (Білий це зчитував), ніхто нічого не знав, нікого зі сторонніх не бачили, нічого підозрілого не помічали. У всякому разі, так Оене інтерпретував їхні почуття.

…Білому вдалося застати самий кінець прийому. Усі маги, торгаші та дипломатичні представники вже роз’їхалися, напевно, їх супроводжували невидимі « хвости» з агентів Ядра і Тенет. Біля входу в Залу Співдружності стояла делегація вілленців. Єзаріє намагався сперечатися з Хое.

– Дякую вам, – смиренно схилив голову ватажок Тихих, – Ми не хочемо обтяжувати ваших воїнів і дипломатів. Запевняю вас, ми зможемо зорієнтуватися в Мере і при нагоді постояти за себе. До того ж, нас захищають всемилостиві Боги, і якщо нам судилося тут скласти голови, то на це їхня воля. Хто ми такі, щоб противитися рішенню вищих сил?

– Чому ви думаєте, що моя пропозиція розходиться з божою волею?

– Робота ваших правоохоронців не заважає страшним речам відбуватися в місті. Стрибають з даху фанатики, голови невинних юнаків подають на прийомах як закуску…

Тільки Хое знала, чого їй коштувало зберегти спокійний вираз обличчя.

– Пане Єзаріє. Я б не хотіла бути нав’язливою, але пункт тридцять шостий Дипломатичного Кодексу моєї країни не дозволяє мені прийняти вашу відмову. Усі офіційні делегації, які вперше прибули в Сіру Косу, ми в обов’язковому порядку оснащуємо охороною, а також їх супроводжує хтось із наших представників. До двох днів – в обов’язковому порядку, далі – за бажанням гостя.

Оене знав, що пані Сомеїн-еле дещо переінакшила вказівки, які даються в пункті тридцять шість.

– Добре, – погодився Єзаріє. – Якщо вам так буде завгодно, ми приймаємо ваше заступництво і від щирого серця дякуємо вам за турботу.

Оене і Жнець були в числі тих, кого призначили в почесну варту. Під акомпанемент бадьорої балаканини Хое, яка, здавалося, знала в Мере кожний камінь на бруківці та могла розповісти безліч цікавих історій про кожну сосну або маслину, що трапляється по дорозі, делегація вирушила на огляд визначних пам’яток. Хоча, завдяки Тихим, це було схоже, швидше, на ритуальну ходу.

– Вони знущаються. Або ж хочуть привернути до себе якомога більше уваги, – зітхнув Білий, який плентався в хвості процесії разом із перекованим.

– Може, підсмажити їм п’яти файєрболами, щоб вони ворушили дупами більш жваво та невимушено й не робили таких багатозначних і урочистих пик? – відповів Жнець.

Похмурим темпом прийшли на центральну площу, яка була повна народу. Мешканці Мере любили повеселитися й погуляти, а тут і привід такий – стільки різного закордонного люду з’їхалося! Про те, що цього разу прийом трохи не вдався, жителі обізнані не були.

Навколо церковної ходи зібралися цікаві. Це був не явний натовп, який витріщався б із роззявленим ротом: жителі Мере були для цього занадто культурні. Але людський потік гуляючих різко ущільнювався навколо вілленців та їхніх супровідників. Городяни скоса кидали цікаві насторожені погляди.

Раптово, як грім серед ясного неба, Єзаріє зупинився і без жодної підготовки почав говорити. Священики, які супроводжували його, ледь не налетіли на Голову, але немислимим чином в останню мить обтекли його, ніби їхнього ватажка захищав невидимий щит.

– Шановні городяни Мере. – Глибокий гіпнотичний голос рознісся над майданом, підсилений артефактом, що його Єзаріє дістав із кишені. – Я чув, що нещодавно сталася подія, яка схвилювала всіх вас. Один нещасний безумець – хай врятують Боги його душу! – стрибнув із ратуші. Нібито в ім’я Церкви Тихої Радості. Я приїхав сюди, щоб запевнити вас: ця людина неправильно зрозуміла послання наших всемилостивих Богів. – Оене майже фізично відчув транс, який потроху спускався на оточуючих людей. Він точно не відчував у цьому ніякої магії, але результат був очевидний. Єзаріє мав надприродний ораторський дар. – Вчення Церкви – для радості людської. Наші Боги добрі й милосердні, й вони хочуть, щоб ви жили в мирі, благості та злагоді. Наші Боги ніколи б не зажадали ні від кого з вас настільки жорстоких безглуздих жертв. Навіть посмертно. Те, що священні тіла ваших батьків і матерів, ваших дітей, братів і сестер після смерті відправляють на переробку – блюзнірство! Злочин проти людяності! Церква і Боги засуджують цю практику. Тіла померлих слід поховати згідно зі звичаями, а не відправляти на заводи з переробки плоті. – Натовпом гуляючих, які слухали промову Єзаріє, пронісся схвальний гул. – Ваші маги не в силах впоратися з гранатовою хворістю, а в нас у країнах Церкви – жодного болящого. Я знаю, вам зараз нелегко: занадто багато викликів, занадто мало впевненості в майбутньому. Якщо ви хотіли б про це поговорити, хотіли б віднайти спокій і опору, – двері мого будинку в Мере завжди відчинені для вас. Моє тимчасове житло, яке розташоване на Набережній Південного Вітру, легко впізнати за прапором у червоно-синіх тонах. Я пробуду у вашому місті ще два дні. Хай буде з вами благодать милосердних Богів.

«Ти ніхто і звати тебе ніяк. Тебе, цвіль церковна, сюди ніхто не запрошував. Ніхто, за винятком жменьки твоїх агентів, тобі тут не радий!»

На жаль, не все було так просто. Оене відчував, що Тихий зачепив людей за живе. В останні місяці протести проти утилізації тіл були больовою точкою суспільства СК. А страх перед гранатовою хворістю поширювався набагато швидше, ніж поширювалася сама пошесть.

Білий занервував. Він майже бачив, як безжальні щупальці Церкви обплутують місто. Єзаріє говорив так, ніби його організацію давно визнано і прийнято тут, і жителі Мере є його паствою. На секунду навіть промайнула думка: відвернути на себе увагу Єзаріє і його псів, а тим часом нехай 2052 зробить свою роботу. Нехай вілленська мерзота замовкне навіки. Звичайно, у Голови найпотужніша охорона. Ці гівножери з пісними обличчями – дуже сильні маги, та й сам Єзаріє, хоч і не є обдарованим, але напевно вміє захистити себе. Але Жнець – це Жнець, він упорається.

«Не можна!» – тут же зупинив себе Оене. – «По-перше, Церква отримає мученика і популярність її зросте, тому що люди дуже купуються на подібні красиві історії. По-друге, це навіть не опустить – це обрушить дипломатичний престиж Сірої Коси».

Але Хое не стала спускати з рук церковникам їхні витівки. Обернувшись до оратора, вона заговорила, також посилюючи свій голос за допомогою магічного рупора.

– Пане Єзаріє. Від імені всіх жителів Мере я дякую вам за турботу про наш душевний стан і про тіла наших мертвих. Я знаю, ви пройшли довгий шлях, аби дистатися сюди. Я можу зрозуміти ваші турботи про імідж Церкви. Її репутація, і так незавидна в східній частині континенту, ще більше постраждала від нещодавнього непорозуміння. Я сподіваюся, ваша совість буде спокійна: ви зробили все, що могли. І не звинувачуйте городян Мере за деяку холодність до релігії. Ми, жителі Сірої Коси, цінуємо наші традиції. Можливо, не всі з них вам близькі і зрозумілі, так само як нам не близькі ваші. Духовні шляхи, якими йшли і йдуть наші народи, – дуже різні. Вони ніколи не перетиналися і, можливо, ніколи не перетнуться. Жителі Сірої Коси не просто так обрали суспільство без релігії. У цього є причини, шлях цей усіяний тисячами жертв, а наші маніфести і закони підписані кров’ю наших предків. Ми вміємо цінувати заслуги дідів і прадідів. У кожного Сірого є в сім’ї пращури, які віддали життя за ті блага, що нині мають їхні нащадки. А ще ми цінуємо свою свободу. Яку, до речі, у нас не раз намагалися відібрати. – Хое витримала театральну паузу. – Безуспішно.

Єзаріє відкрив був рота, щоб вивергнути з нього чергову порцію звернення до громадян чужої країни, в яку його не кликали. Але Сомеін-еле не дала йому заговорити.

– І нехай у нашій країні є деякі внутрішні розбіжності, жителі Сірої Коси здатні з ними розібратися без сторонньої допомоги. Я вірю, що наше громадянське суспільство є достатньо зрілим для цього. Що б не засмучувало кожного жителя Коси, повірте, кожен дорослий, старий чи дитина знає і підтримує наш шлях розвитку. І знає, що за свободу іноді доводиться платити певну ціну. І будь-хто з нас заплатить цю ціну, не замислюючись.

Білий відчував, як змінився настрій натовпу. Ніхто з тих, хто нині живе, не застав численних визвольних війн, коли Сірих намагалися поневолити мілітаризовані послідовники різних релігійних культів – богів Війни, Сонця і багатьох інших. Але всі Сірі зберігали колективну пам’ять про ці страшні дні.

Що ще закарбувалося в пам’яті кожного Сірого, то це ще давніша історія, що дала початок народу СК у його нинішньому вигляді. Це була історія вигнання їхніх предків з рідних земель Північного Континенту. Колись давно, в країні під назвою Се́до (вже не існуючої) мешкав народ се́ді. І все б нічого, але на їхніх землях почав поширюватися культ бога Сюве́, який нічого не міг запропонувати своїм послідовникам, окрім жорстокості, утисків, привілеїв для жменьки обраних, болісного знищення незгодних і сумнівних благ для всіх, хто посередині. Не всі жителі Седо прийняли релігію сювеї́тів, багато хто намагався протестувати і боротися. Але послідовників кровожерливого бога виявилося більше. Противників «релігійного прогресу» почали планомірно винищувати. Тому седі, які не бажали підкорятися, завантажилися на великі кораблі та вирушили на Серединний Континент шукати нову землю.

Тож нехай сучасне суспільство Коси було далеко не ідеальним, релігія – це вочевидь не те рішення, що могло б допомогти в цьому випадку. «Свобода від релігії» – цей слоган став невіддільною складовою національної ідеї Сірих.

А Хое продовжувала говорити:

– Що стосується гранатової хворості… Мені дуже шкода, що я вам мушу це повідомити, преподобний Дзенаріє. Ви були в дорозі, тому могли не отримати звістку. Тож ваша рідня, знаючи, що ви прибудете до Сірої Коси, продублювали її ще й нам. Із сумом змушена повідомити, що тиждень тому хвороба забрала життя вашого улюбленого племінника, дев’ятирічного Спіре, якого ви так любовно називали Стрибунцем. – Один із супутників Єзаріє зблід і до хрускоту стиснув зуби. – Сподіваюся, боги заберуть це чисте безневинне дитя до райських садів і потурбуються про нього так, як дбали в цьому світі про нього його батьки й люблячий дядько.

Хое скорботно склала руки на грудях. Білий не знав, чи була новина правдивою, чи пані Сомеін-еле вигадувала на ходу (з неї станеться!), але відчував, що це спрацювало.

Хое витримала ідеальну драматичну паузу. Після чого заговорила знову.

– Мере – гарне місто. Великий туристичний центр. Ми поважаємо і цінуємо нашу культуру. У нас величезна бібліотека, якою не гребують навіть маги з Даттори. Якщо плавати на кораблі вздовж узбережжя, можна побачити такі краєвиди, на які з’їжджаються дивитись найкращі поети континенту. Наші театри, наукові та світські лекторії, мистецькі центри та концертні зали здатні задовольнити потреби найвибагливіших поціновувачів інтелектуальних та естетичних насолод. Час, що залишився вам в Мере, ви можете провести, милуючись містом, морем і пейзажами. Ми виділимо вам найкращих гідів, щоб вони допомогли вам отримати якомога більше задоволення від перебування тут. Ви добре попрацювали. Почувайтеся, як на відпочинку. Наша охорона простежить, щоб вам не докучали городяни, якщо знайдуться такі, що захочуть відволікти вас від важливих роздумів пустопорожньою балаканиною. – Хое нахилила голову в дипломатичному поклоні.

– Запевняю вас, не варто ставати між людиною та її вірою, – здавалося, від тону Єзаріє посеред площі виріс крижаний фалос заввишки з будинок.

– Як я говорила раніше, ми цінуємо наші традиції. Зокрема й традиції гостинності. Перешкодити господареві виконати свій обов’язок по відношенню до гостя – це те саме, що нанести образу. Для всіх жителів Коси. – Тон Хое був подібний до літнього вітерця, який ледь колише деревне листя, але від його подиху гігантський фалос розпався найдрібнішим водяним пилом.

«Незрозуміло, але здорово», – подумав Оене, спостерігаючи, як Єзаріє з кам’яним обличчям вклоняється і жорсткими губами вимовляє слова подяки.

Сам Білий, незважаючи на те, що в школі Ядра навчався дипломатії, не зовсім зрозумів, на які приховані пружини натиснула Хое і які ключові слова вона вимовила, щоб зупинити Єзаріє. Для нього в усьому цьому крилася якась загадкова магія, яку йому осягнути не дано.

Подальший огляд визначних пам’яток відбувався вже в набагато бадьорішому темпі.

 

Уже майже стемніло, коли гіда і почесну охорону вілленців змінили. Хое сердечно розпрощалася з церковниками, пообіцявши, що їх відведуть до одного з найкращих закладів у місті, щоб святі отці на чолі зі своїм ватажком змогли насолодитися місцевою кухнею та виступами найкращих співаків, декламаторів і акторів. Тихих одразу ж узяли в оборот найбільш майстерні дипломати з Дому Дубового Листя і найбільш «білозмійні» майстри з Дому Білої Змії. Вони вели групу присмирілих Тихих, охороняючи, ніби собаки овечу отару. Білий і Чорний стежили за цими маніпуляціями (а також за пісними фізіономіями церковників) з деяким задоволенням.

Один з охоронців, що заступив на зміну, передав наказ для Оене і Женця переодягатися і «завантажуватися» (так на жаргоні Ядра називалося взяти з собою зброю, артефакти й всякі корисні речі для польової роботи), а потім повертатися до стеження за «жованим» вілленцем і пасти його, коли він рушить на діло…

…Церковники ще пили і вдавали, що насолоджуються музикою, коли до них повернулися Оене і Жнець, одягнені в чорне і в м’яких масках, що залишають тільки прорізи для очей і рота. Таверна просто неба на березі моря дозволяла непомітно стежити за відвідувачами. Усі були як на долоні. «Пожуваний» був іще тут. «Хух, устигли», – видихнув Білий.

Їм довелося почекати ще близько години, поки, нарешті, намітилася якась динаміка. Усе почалося з того, що священник, який їх цікавить, відлучився до вбиральні.

– Скинемося на «камінь-ножиці-папір», хто піде сторожити задній вихід із храму роздумів? – ліниво запропонував Жнець.

За підсумками гри ця честь випала Білому. Яке ж було його здивування, коли він, зачаївшись у затінку сусідньої господарської будівлі, побачив, як із вбиральні виходить високий худий чоловік, одягнений так само, як і вони з Женцем. Обличчя і волосся незнайомця приховувала легка чорна шапка, а обличчя – м’яка маска. Але загальні обриси фігури і рухи вже дуже нагадували їхній об’єкт, який Оене якраз чатував.

Білий здивувався ще більше, коли людина почала упаковуватися в величезний хлібний кошик, що стояв неподалік.

Минуло хвилин п’ятнадцять… Оене побачив, як до нього прослизнула невисока чорна тінь, і поруч з Оене намалювався перекований.

«Ну що тут цікавого без мене відбувається?» – поглядом запитав Жнець.

Білий кивнув на кошик з-під хліба.

Минуло ще хвилин п’ять, і на заднє подвір’я таверни зайшов здоровенний чолов’яга, який ударом кулака зміг би вкласти навіть слідчого Меона. Майже без зусиль здоровань підняв кошик, закинув на плечі й кудись поніс.

– Полювання почалося, – прошепотів південець і хижо усміхнувся.

…Білий точно знав, що Чорний не використовував магію, але було відчуття, ніби той втратив тілесну щільність і розчинився в тінях міських вулиць. Білому залишилося тільки захоплюватись і намагатися це повторити.

Вони пасли вілленця і його носія, періодично пірнаючи в провулки, то обганяючи, то пропускаючи вперед, то розділяючись, то знову зустрічаючись і линучи разом темними провулками.

Нарешті, короб із вантажем зупинився біля багатого двоповерхового особняка в елітному районі Мере. Носій мовчки опустив кошик на землю біля хвіртки для прислуги. Вілленець виліз, і носій, так само не вимовляючи ні слова, пішов, забираючи із собою «транспорт». Обидва мисливці проводили його поглядом, запам’ятовуючи найменшу деталь його вигляду і ходи, щоб потім доповісти в Ядро.

– Щось мені здається, що другий міністр не запрошував до себе гостей. Ба більше, я думаю, що його взагалі вдома немає. – Оене нервував, і, як завжди в такі моменти, його тягнуло поговорити. Нехай Жнець – не найбалакучіший співрозмовник, особливо в такій ситуації, але навіть просто пошепки звертатися до нього, нехай і без відповіді, вже трохи заспокоювало.

Вілленець підійшов упритул до хвіртки. Три рази прокричала сойка. Якась дуже гугнява сойка. За кілька хвилин хвіртка беззвучно відчинилася, і пес Єзаріє увійшов усередину. Ще за кілька хвилин усередині міністерського саду опинилися і Чорний з Білим, обережними тінями ковзнувши через паркан. Міністр любив густу рослинність, і це грало на руку мисливцям: можна було сховатися в тіні високих дерев і численних кущів. Без особливих зусиль вони провели до будинку двох людей, одним з яких був довготелесий вілленець. Другий поки залишався невідомим. Поки що він не вимовив жодного слова. На небі висіла лише половина місяця, і світла було недостатньо, щоб розгледіти того, хто допомагав іноземному ворогові. Але судячи з одягу та волосся, чоловік був із Сірих. А судячи з того, як вільно він тримався, – явно перебував тут на законних підставах.

Парочка зупинилася на краю саду.

– Вікна на другому поверсі. Три вікна. Кутові. З довгим загальним балконом. Он там. Бачите? – заговорив «приймач». Говорив на е, чисто, без акценту. Неголосно, але й не пошепки. Голос належав явно молодій людині.

Вілленець у відповідь мукнув.

– Це кабінет, він же бібліотека. Я зараз увійду в будинок, пройду в цю кімнату. Світильники поки що запалювати не буду. Скину вам мотузку. Ваше завдання – залізти тихо, спритно і без шуму. Потім я запалю світло і буду читати. А ви зробите те, за чим прийшли. Потім так само, не привертаючи уваги, ви сховаєтеся, спустившись по мотузці, коли я загашу світильники. Не приведи Джерела вам залишити якісь сліди перебування. Будь-який папірець ви кладете рівно на те місце і точно в те положення, в якому він перебував. Вам ясно? Після обряду щоб і крихти попелу не було ніде.

Вілленець знову микнув. Начебто такий короткий і простий звук, а скільки незадоволення! Оене навіть пошкодував, що стоїть надто далеко і не може зчитувати його емоції (доводилося триматися на достатній відстані, щоб маг їх не відчув). Напевно вважає себе великим розвідником і незадоволений, що якийсь юнак його так зарозуміло повчає.

– Зараз у будинку, крім мене і вас, – кухар, чотири охоронці і дві покоївки. Кухар, як йому і належить, у кухні. Покоївки – у кімнаті для слуг на першому поверсі. Охоронці – теж на першому поверсі на своїх постах. Раз на півгодини двоє з них виходять обійти територію. Останній зайшов у будинок хвилин десять тому. Тож ви вчасно. Не метушіться. У нас є час. Я швидко. Підходьте під балкон і чекайте.

Знову невдоволене мукання, цього разу з ноткою нетерпіння.

Молодик і справді впорався швидко: з балкона впала мотузка, і вілленець, доволі вправно піднімаючись, видерся нагору. Балконні двері вони вирішили залишити прочиненими.

Чорний із Білим підійшли до будинку. Змовники могли б і не морочитися з мотузкою. Пафосна мода Сірих багатіїв наказувала нашлепувати на будинки таку кількість ліпнин і барельєфів, що по них можна було піднятися хоч на самий дах, як по сходах. Тож на балконі мисливці опинилися досить швидко, надійно сховавшись від можливого охоронця за химерними балконними ґратами.

Обережно заглянули всередину. Сірого, який впустив вілленця, Оене не знав. Це був писаний красень, трохи старший за Оене. Одягнений, як на останнє побачення у своєму житті. Недбало відкинувшись у кріслі, він читав книгу в червоній оксамитовій палітурці. З видимої зброї на ньому був тільки кинджал на поясі в багато прикрашених піхвах. Чи то маг, чи то просто неляканий «аристократ», з незрозумілих причин упевнений, що на нього ніхто не посміє зазіхнути.

Вілленець шулікою кружляв навколо величезного письмового столу, ретельно вивчаючи якісь документи, хаотично навалені купою. Схоже, акуратність не була головною рисою другого міністра.

– Навряд чи ми багато з’ясуємо, сидячи тут, – Оене здригнувся від несподіванки, коли Жнець зашепотів йому у вухо. По тілу пройшла приємна тепла хвиля. – Заходимо. Першим іду я і гашу світильники. Тут же слідом заходите ви. І ми в’яжемо цих двох. На вас – Сірий. Я беру вілленця. Питання?

– Немає запитань.

– Тоді поїхали.

…Оене не раз виконував цю вправу: ти стоїш у темній кімнаті, у будь-яку мить може на мить спалахнути світло, і ти маєш побачити ціль, запам’ятати її місцеположення і відстань до неї, а потім, коли світло знову згасає, у темряві свою ціль знайти…

Раптова темрява, що охопила кабінет другого міністра, дала мисливцям кілька секунд фори. Оене встиг прослизнути в кімнату, перш ніж у ній сліпучою загравою спалахнув перший залп. На всі боки розлетілося крижане кришиво: схоже, вілленець розбив пастку Женця, і перевага раптової атаки була втрачена. Для перекованого. Для Білого ж усе пройшло якнайкраще. Прекрасний юнак-зрадник явно не був підготовлений до такого варіанту розвитку подій, і навіть свій кинджал не встиг дістати. Оене швидко спеленав його магічними путами-артефактом, сунув до рота шматок тканини, який відірвав від його ж сорочки, і відкотив під стіну, зафіксувавши до підлоги «липучкою». І тут же був змушений закритися артефактом-щитом від нових уламків. Здається, синьошкірий вілленець метнув у Женця розсип крижаних списів, який той відбив повітряним динамічним віялом.

Наступний залп пробив стелю. Вкотре бризнули уламки – цього разу кам’яне кришиво та побілка. Оене спробував відстежити, звідки залп було випущено. І ким. Схоже, у вілленця і Женця – однакові Джерела, і відстежити, хто зараз де (сторони напевно перемістилися вже не раз під час бою) було проблематично.

Потім усе стало ще складніше: водно-повітряні закляття спліталися одне за одним, два маги, які перебували у невеликому замкнутому просторі, без перерви обсипали одне одного ударами, незрозуміло яким дивом відбиваючи атаки в темряві.

Оене не знав, що робити. Друга магічна сітка була напоготові, але де зараз перебуває його ціль? Запалювати світильник або полум’я-спалах він не став: побоявся зіпсувати Женцю гру і наразити його на небезпеку, адже світло засліпить не тільки синьошкірого. І не тільки його становище видасть.

– Айнаре! – Білий зважився. Покликав напарника, і тут же відстрибнув на кілька кроків, щоб не потрапити під можливий удар. І не прогадав. Гроно крижаних стріл, тьмяно блиснувши в темряві, рознесло на друзки книжкову шафу, поруч із якою до цього сидів Білий. Юнак-зрадник завив від жаху так, що було чутно навіть крізь кляп. Мабуть, йому трохи дісталося… Оене сподівався, що красунчик залишиться живим і придатним для допиту.

– Він перемістився до правої стіни! Намагається просуватися до вікна! Не дай йому це зробити!

Бабах. Крижане кришиво розлітається по кімнаті.

«Права стіна – це яка саме? З якого боку дивитись?» У паніці хочеться закричати й затопати ногами. Білий взагалі не може зорієнтуватися в цьому мороці. «Якщо в приміщенні кілька входів, точкою відліку стає той, через який проникла група», – голос інструктора виринає в пам’яті несподівано, і припадає вельми до речі. Оене кидається до потрібної стіни, на ходу витягуючи ніж і, в страху за життя напарника, з розмаху починає рубати повітря перед собою. Запізно приходить думка, що якщо вілленець через його необережність буде смертельно поранений, то операцію не можна буде вважати успішною.

Але «пожуваного» там уже немає. Білий проходить уздовж усієї стіни, але так нікого й не знаходить. Тим часом, крижані вогні продовжують літати туди-сюди, постійно змінюючи своє місце дислокації.

– Тримай лінію задньої стіни. Три вікна. Не дай йому піти. – У голосі Женця прорізаються гарчащі нотки. Напевно йому зараз нелегко доводиться. А його напарник – безглуздий кретин, який загубився в темряві… І лише дивом ухилився від залишкового повітряного залпу, який розніс чергову книжкову шафу…

«Ні, це не діло, треба запалити світло!» – у розпачі думає Оене.

Але не встигає нічого зробити. Повз нього, збивши його з ніг, проноситься тіло. Воно з гуркотом відчиняє двері в кабінет і вивалюється на територію сплячого будинку. Коридор, мабуть, трохи підсвічений, бо в темряві починає тьмяно світитися прямокутник.

Повз нього проноситься ще одне тіло, чорною примарою промайнувши в просвіті дверей.

Коли Оене вилітає в коридор, там уже нікого немає. Рідкісні свічки, розвішані то тут, то там, дають вельми умовне світло, але завдяки йому хоча б можна не натикатися на стіни. Білий кидається слідом за Женцем і вілленцем (благо, кабінет – остання, кутова кімната, і напрямок відомий), але раптово пригальмовує, намагаючись розвернутися на хочу: він відчуває, що увійшов в ауру мага. І тут же йому в обличчя вилітає вогняний спалах. Не смертельний, а просто щоб дезорієнтувати. Але й цього вистачає.

На зап’ясті Білого оживає Благодать Обережних – один із його вірних щитів. На додачу до цього Оене ще й рефлекторно закривається рукою. А тому пропускає удар (банальний фізичний удар у груди), який впечатує його в стіну. Потім світ під ногами робить кульбіт, стіна боляче б’є в потилицю та спину. Оене опиняється на підлозі, ледь встигаючи виставити руки, щоб не впечататися зубами в паркет. У паніці відскакує. Взяв би, напевно, перший приз на змаганні «стрибок у довжину з позиції лежачи мордою вниз», та зацінити нема кому, окрім незнайомого вогняного мага.

Забирається він вчасно: артефакт-сітка накриває порожнечу в тому місці, де щойно валявся Білий. І тут же в нього летить другий вогняний спалах – уже серйозніший, який приймає на себе Сірий Захисник (ще один вірний щит Оене).

Не ставши чекати, поки маг сплете ще одне закляття, Білий зриває з пояса хлист, яким, до речі, страшенно пишається. Сам придумав, сам замовив ремісникам. Брудний прийом, але що робити, якщо ти не можеш користуватися даром, але при цьому змушений битися з чарівниками. Оене просив Меона – майстра гнучкої зброї – дати йому кілька уроків, і учень навіть робив деякі успіхи…

Паралельно Оене зірвав із пояса металеву капсулу з димним зіллям усередині, зірвав корок і розпилив між собою і магом. Для відволікання. Це був перший пункт його плану, як урятувати свою дупу від глибокого прожарювання.

У коридорі повисла хмара диму. Не зволікаючи, Оене відправив у політ свій хлист. Білому пощастило: він встиг на частки секунди випередити наступний удар супротивника: хлист успішно обвився навколо зап’ястя мага. Це був другий пункт плану Оене.

Обдарований був у такому ж одязі й масці, як і вілленець, і світла було занадто мало, щоб розгледіти вираз його очей через прорізи. Але маг напевно здивувався. Тому що раптом позбувся можливості використовувати свою силу. Це був третій пункт плану Оене.

…Коли Білий прийшов до ремісника замовляти батіг, то приніс моток гнучкого тонкого хеларового дроту, який замовив із Ширста…

Користуючись розгубленістю супротивника, Білий метнувся до нього, зриваючи з пояса ще один хеларовий подарунок: браслет пацієнта Великої Милості. Його особливістю була хитромудра застібка: закривається легко і швидко, а щоб розстебнути, потрібен час і трохи кмітливості.

Оене встиг замкнути браслет на зап’ясті мага і відпрацьованим рухом прибрав за пояс дорогоцінний хлист, який щойно успішно пройшов своє бойове хрещення.

Це був четвертий і останній пункт плану Оене. Далі починалася просто бійка.

Противник, схоже, швидко збагнув, що до чого, і переключився в режим рукопашного бою. «Не пощастило», подумав Білий, який сподівався, що ворог, як багато чарівників, не великий мастак помахати руками і ногами. Становище погіршувалося тим, що маг був приблизно рівний Оене за комплекцією. Та й ніж дістав миттєво.

Оене побіжно встиг подумав, що витрачати метальну голку на такій дистанції, – марнотратство (оновити перед операцією отруту на своїх голках Білий ганебно забув), але зате це дало ефект. Противник упустив зброю і рефлекторно схопився за праву руку. Оене, не даючи йому часу, метнув останню пастку, що залишилася в нього, але вогняна бестія мала хороші рефлекс, а тому ухилилася. «Доведеться руками…» – подумав Білий і кинувся на мага, маючи намір вирубити, а потім зв’язати простою мотузкою.

Вони покотилися коридором, намертво вчепившись одне в одного, але при цьому зберігаючи зосереджене мовчання. Раптом усе закрутилося-завертілося, земля з небом почали якось надто швидко мінятися місцями, і Білий зрозумів, що вони стрімголов котяться вниз сходами. Оене приклався головою до чогось тупого, але міцного, і на кілька миттєвостей випав із реальності. І це допомогло вогняному магу вкласти його на лопатки, сівши зверху. Противник був сильний і важкий. А його удар в обличчя був таким таким потужним, що Оене мало не відключився вдруге.

Удар. Ще удар.

Оене захрипів і обм’як, роблячи вигляд, що й справді від’їхав в іншу реальність. Вогняний для вірності вдарив ще кілька разів. Потім, мабуть, задовольнився, зліз із Білого і почав мучити застібку хеларового браслета. Оене крізь вії побачив, як той на кілька миттєвостей відвернувся від нього, щоб швидко кинути оком, моніторячи обстановку навколо.

Білий ривком сів, за допомогою інерції подаючи себе вперед, і що є сили доклав противнику руків’ям хлиста в промежину. Той видав здавлений рев, повний болю. Чоловік упав на коліна, судомно звівши ноги, притискаючи руки до паху. Білий взяв його в захват на згин ліктя. Але додушити, щоб той знепритомнів, не встиг. Підозрілий звук ззаду змусив обернутися. А побачене в тьмяному світлі танцюючого живого вогню змусило кров ще швидше бігти по жилах, хоча Білий навряд чи вважав, що таке зараз можливо.

На нього рухався другий супротивник із зарядженим арбалетом. Оене, майже не дивлячись, накинув коліном у підборіддя своєму недодушеному першому ворогові (сподіваючись, що удар був достатнім, аби його відключити). Вихопив артефакт, що випускає повітряні стріли, і хотів був розрядити в нового учасника бійки. Але планам його не судилося збутись.

Білий відчув, як щось обернулося навколо його голови, ніби прозора ганчірка. Потім відчув, що не може дихати, і зрозумів, що це непроникна плівка, яку він не в силах зірвати. Магія Повітря… У тумані задухи, що накочувалася, Оене побачив третього супротивника, який тільки-но увійшов до холу.

І тут знову все змінилося. Звук увірвався в приміщення. Він був гучний, і вібрація, яку він ніс із собою, збивала з ніг. Затремтіли стіни, підлога і стеля. Із жалібним стогоном полопалося скло. Оене впав. І відчув, що повітря знову йому доступне. Мабуть, обдарований, який душив його, втратив концентрацію. Білий не став чекати, поки той знову її відшукає. Ледь віддихавшись, схопився на ноги, маючи напоготові артефакт і намагаючись очима відшукати, де ж цей драний маг Повітря. Але не встиг.

Перший супротивник, мабуть, повстав зі свого міні-небуття (або ж у нього так і попав, непробивний гад!) і несподівано саданув його в потилицю. Світ знову крутнувся. Білий опинився на підлозі, цього разу таки не встигнувши виставити руки і здорово приклавшись носом. На підлозі залишилася кривава калюжа.

Спалахнуло яскраве вогняне світло, потім почулося шипіння. Приміщення заповнилося парою: це зійшлися магія Вогню і Води. Білий обернувся, попутно втираючи рукавом кров. Голова паморочилася, зір мав дивну контрастність, а час ніби сповільнив свій біг разів у п’ятдесят, даючи змогу Білому розгледіти всі деталі того, що відбувається.

Зі свого місця на підлозі він бачить, що в просторому холі першого поверху їх п’ятеро. Біля входу стоїть Жнець, усе ще в масці, але навіть крізь проріз для рота видно його хижу посмішку, і посмішкою цією можна лякати не тільки неслухняних дітей, а й поганих дорослих. Південець скидає з пальців лівої руки заклинання Води, і воно розкривається, як бутон дивовижної квітки. Із серцевини за частку миті виростають водяні змії, готові кинутися на супротивника. Це шалено красиво. І шалено смертельно.

Чоловік біля дальньої стіни намагається піднятися, але рухи його незграбні, і він падає.

Жінка (Оене зрозумів, що це вона кинулася на нього з арбалетом) тримається на ногах, але досить нетвердо, а руками стискає скроні.

А перший противник, неймовірно стійка бестія з дубовими кулаками (яка встигла позбутися браслета!), теж пробуджує свою силу. Вогняна квітка, з якої вилітає рій полум’яних ос, розквітає і висвітлює його обличчя, приховане під маскою. Але Оене здається, що він упізнає цю людину. Він міг би стверджувати це з упевненістю 75%. Впізнає по очах і по губах – тим небагатьом елементам, що доступні для погляду спостерігача.

На обличчі вогняного мага немає посмішки, але погляд – спокійний, зібраний та водночас злегка глузливий – свідчить про те, що чоловік прийняв виклик Чорного Женця і готовий на нього відповісти.

Бойовий маг. Вогонь-Вогонь. Він був народжений для битви, і битва йому дуже пасувала.

Тільки ось проблема: неприборкане полум’я, яке зірвалося з його пальців… Що його могло зупинити?…

Ніби в трансі, Оене перевів погляд знову на Женця. На його праву руку. Заклинання Щита Води. Завершене. Рідко хто з магів міг сплести навіть одне й те саме заклинання обома руками одночасно, не кажучи вже про те, щоб сплести два різних…

Час відновив свій звичайний біг так раптово, що Оене мало не задихнувся.

Вогонь і Вода зійшлися, квітка на квітку, оси проти змій. По кімнаті знову розійшлася пара. В останню мить перед зіткненням Оене відчув, що Жнець накрив його краєм щита. Потім у кілька стрибків опинився біля Білого. Присів навпочіпки, від чого став схожий на великого кота, готового до атаки. Того й гляди, вигне спину і зашипить. А потім ударом гострих кігтів виверне на підлогу ваші теплі нутрощі.

Маг Вогню знову почав плести заклинання, і Оене зрозумів, що якщо він зараз не ризикне, їм із Женцем може випадково прийти кінець, адже колись очухаються й інші два супротивники. «Але якщо я помилюся… У кращому разі, ми помремо сьогодні».

Але часу на рефлексію не було, тож Білий підхопився, зірвавши маску і закриваючи собою південця:

– Припинити атаку! Ми свої! Ло́ем, не здумайте нас підсмажити!

 

Оене вважав, що їхня остання зустріч із Лоемом вийшла не надто вдалою. А нинішня – у будинку другого міністра – і того гірша. Тому Білий старанно уникав зустрічатися очима з красунчиком. Той, навпаки, наполегливо намагався зловити його погляд.

Бачучи, що Білий не йде на контакт, Лоем встав і кудись вийшов.

Коли з’ясувалося, хто є хто, сторони конфлікту припинили чистити один одному свистки і розташувалися у вітальні, чекаючи на офіційних осіб. Такі події як проникнення іноземця в будинок урядового чиновника і державна зрада, передбачали, що на місце злочину з’їдуться щонайменше парочка міністрів і хтось із членів ради всіх основних служб. Обов’язково прибудуть «нюхачі» – маги Повітря зі специфічними дарами, які засвідчать, чия саме магія тут накоїла справ, і чиї аури залишили слід.

Жнець притягнув непритомного вілленця, спеленаного магічними сітками і приборканого хеларом, до вітальні й гидливо скинув на підлогу, ніби мішок із підгнилими овочами.

– Цей – наш, – безапеляційно заявив урожденець півдня. Потім схрестив погляд з арбалетницею (яка була у дружнього загону за головну).

– Не заперечую. Але цей піде з нами, – жінка кивнула в бік Сірого-зрадника.

Чорний знизав плечима, мовляв, мене ваш об’єкт не цікавить. Потім розвалився на м’якому міністерському дивані й почав із задоволеним виглядом оглядати руйнування, які заподіяв.

– Не можу зрозуміти. Чи не будете так люб’язні надати деякі коментарі стосовно свого руйнівного заклинання, пане південцю? – запитав маг Повітря, який уже встиг трохи оговтатися. – Начебто, знайоме плетіння Повітря, але яким чином ви зробили його таким потужним. Це міць… неприродна, якщо ви розумієте, про що я. Це заклинання дивне, але я не можу зрозуміти, чим саме.

– Вода, – ліниво відгукнувся Жнець. – Я підмішав туди магію Води. Вона добре проводить звук. І вібрацію.

– Але… Дозвольте, одне заклинання за допомогою двох різних Джерел?! – Маг, напевно, подумав, що його розігрують.

Чорний тільки знизав плечима і не став вдаватися в подробиці. Якщо те, що він сказав, правда (у чому Оене не сумнівався), то… «Та він грьобаний геній! Як він це зробив?! Ех, чому така людина не стала займатися науковою магією? З його внеском прогрес прискорився б вельми відчутно»…

Лоем, який несподівано з’явився поруч, простягнув Білому холодний мокрий рушник. У іншій руці він тримав миску з водою, через передпліччя було перекинуто ще один рушник. Схоже, об’єкт симпатії Білого встиг продуктивно навідатися в кухню або вмивальню.

– Це щоб кров витерти, – пояснив красунчик. – На жаль, не знаю, чи є в них тут лід. Коли почалася бійка, всі працівники розбіглися, а охорона не в курсі. Та й вони не дуже горять бажанням зі мною спілкуватися після того, як ми їх зв’язали.

– Дякую, – Оене приклав холод до розбитого обличчя і відчув полегшення.

– Як самопочуття?

– Та як вам сказати… У вас важка рука, пане Лоем. І удар на заздрість.

– Здається, я пропустив момент, коли ми знову перейшли на «ви», – усміхнувся красунчик з острова Ом, і від цієї усмішки Білому стало жарко. – Вибач мені. Це не той біль, якого я хотів би тобі завдавати.

Білий зашарівся, дихання проти волі прискорилось. Йому здалося, чи Лоем із ним фліртує? Прямо тут, зараз, у вітальні другого міністра, при всьому чесному народі?

Оене в сум’ятті відвернувся, зарившись обличчям у рушник. «О Джерела! Будь ласка, віднесіть мене додому, покладіть у ліжко й укрийте ковдрою».

«Додому до Лоема? – відгукнувся другий внутрішній голос. Дуже глузливий і демонічний. – Може, ти ще хочеш, щоб він відніс тебе на руках до ванни, а потім прикладав холодні рушники до твоїх синців, паралельно вкриваючи їх поцілунками?»

«А ну заткнися зараз же! Про що я тільки думаю?! Скоріше б приїхало начальство».

Утім, останнє не змусило себе довго чекати. Будинок другого міністра заповнився народом так, що ледь стіни не падали. Оене побачив серед візитерів і Хое. Хто б сумнівався, що пані Сомеін-еле не пропустить таку гучну подію.

Пройшовши стандартну процедуру допиту, обмінявшись люб’язностями і подяками, Білий з Чорним передали свій трофей «ядерникам» і почали просуватися на вихід. Досить імовірно, що цієї ночі багатьом зрадникам СК не сиділося вдома. І бажано б переловити побільше цих гадів. Напевно на них чекає ще якесь захопливе завдання.

Лоем наостанок знову спробував встановити зоровий контакт, але Білий старанно вдавав, що його вкрай цікавить чищення власних нігтів. Так вони нормально з Лоемом і не поспілкувалися, і не попрощалися. «Напевно, воно й на краще, – із сумом подумав Білий. – Нехай усе затихне зараз, поки я не загруз занадто глибоко». А Білий відчував, що це більш ніж можливо.

У Ядрі на Оене і Женця обрушився шквал привітань із вдалою операцією (від тих небагатьох, які зараз були в Управлінні, а не в «полях»). Який вдалий збіг обставин: члена делегації Церкви Тихої Радості затримали під час вторгнення вночі в будинок одного з головних посадовців Сірої Коси. Ах, яке прикре політичне самогубство, геть із нашої країни, під зад вам ногою.

У Залі Звершень їх зустріли Во, Се (яка встигла повернутися зі свого завдання) і ще троє колег. Наставниця ледве приховувала посмішку, сповнену гордості за членів свого маленького бойового загону.

– Який чудовий привід видворити Єзаріє і його посіпак, і ніколи більше не пускати в країну! Упевнений, громадяни СК будуть неприємно здивовані і розчаровані. Особливо ті, хто з якихось причин надумав лояльно ставитися до Церкви. І також це чудовий привід офіційно перетрусити всіх вілленців з онорцями, які у нас тут копошаться. Прекрасно, чудово! Навіть Білі Змії не сфабрикували б інциденту краще.

– А заодно й другого міністра візьмуть за дупу. Винен він чи ні, а це його троюрідний племінник впустив того вілленця в дім.

– О, гадаю міністерство теж чекає велика чистка!..

…Се усамітнилася з підопічними в їхньому закутку.

– Оене, Айнаре, я пишаюся вами! Ви перетворюєтеся на злагоджену бойову одиницю. Оене, це вже друга твоя успішна операція! Більше ніж непогано для курсанта.

– Це все Айнар, – понуро відповів Білий. Він раптом знову відчув прилив огидного відчуття безпорадності й непотрібності. Згадав, що в темній кімнаті радше заважав, ніж допомагав. – Він зробив, вважай, усю роботу.

– Не згодна. Ти молодець, Оене. І не смій недооцінювати мого учня! – піддражнила Білого наставниця. – Адже це був твій перший не-навчальний бій, чи не так?

«Але ж правда…» Білий довго мандражував, уявляючи собі свій перший реальний бій. А тут раптом якось і не помітив, не встиг усвідомити. Оене бився з магом, який, до того ж, був вельми непоганий у рукопашному бою. Так, Білому непогано натовкли обличчя і не тільки. Але ж він вижив.

«…Тому що мене врятував Чорний Жнець».

Білий відчув, що з розбитого носа знову починає сочитися кров, і випростався. Постарався влаштуватися на стільці зручно, з’їхавши дупою нижче і поклавши голову на спинку.

– Лягайте на підвіконня, пане Оене, – почув Білий. І вухам своїм не повірив. Перекований запрошує його в своє кубло?

– Але він же… Е-е-е… Ти не жартуєш?

Жнець склав руки на грудях і пустив очі під лоба, ніби вигукуючи: «Ні, ну який же все-таки кретин!»

Побоюючись, що запрошення більше не повториться, Оене швидко перебрався на подушки. Се принесла йому мокрий рушник.

– Поки що завдань для вас немає. Можете відпочити.

Се дбайливо погасила світильники в їхньому кутку. Жнець примотав собі на руку одразу два зцілювальні артефакти і вліз на підвіконня, пробираючись «до стіночки» і безцеремонно штовхаючи Білого. Влігся поруч, кутаючись у плед. Напевно Женця вже починає мучити відходняк – магії він витратив сьогодні силу силенну: вілленець виявився міцним горішком. Білий тільки зараз зрозумів, наскільки сильно він переживав за перекованого, до якого вже встиг сильно прив’язатися.

«Ліжко» дозволяло так-сяк, але влягтися двом, якщо один лежатиме на боці. Роль того, хто потіснився, сьогодні вибрав південець, керований несподіваним і незрозумілим для Оене мотивом. Білому раптом захотілося, щоб Айнар поклав голову йому на плече або закинув на нього ногу. Чи то зустріч із Лоемом так вплинула, чи то щось інше… Але Оене захотілося тіснішого тілесного контакту з кимось, хто небайдужий. Захотілося звичайного, але такого недоступного людського тепла. У цьому не було жодного сексуального підтексту. Радше навпаки, – у цьому було щось із далекого дитинства, із того часу, коли ти ще не зневірився, що тебе може хтось любити…

Втомлені м’язи розслаблялися, і Оене відчув непередаване блаженство. У Залі Звершень було малолюдно і досить тихо. У плече заспокійливо сопів Айнар – живий і, можна сказати, здоровий.

«Головне, не заснути з рушником на обличчі», – подумав Білий. І, звісно, заснув.

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Великий Союз – по суті, це розширена Північно-Східна Підкова (ПСП), про яку згадувалося раніше. У цей блок ПСП зібрала країни з різною географією, але переважно це південний схід Серединного Континенту. «Якщо ти недостатньо розвинений економічно, але хочеш здаватися крутим і прогресивним, – велкам до нас! Інакше потрапиш до Проклятого Кола і попрощаєшся навіть із найменшою перспективою розвитку, – ніби каже своїм менш розвиненим союзникам Підкова. – І коли-небудь ви станете такими ж кльовими і сильними, як і ми! (Якщо ми вам дозволимо, хахахаха!)» До Великого Союзу входять країни самої Підкови (на мапі зафарбовані жовтим) та союзні (на мапі зафарбовані салатовим).

 

Що стосується почесного прийому в Залі Співдружності, то на карті географія приїжджих виглядає ось так:

 

Йє́рра – назва національної валюти двох країн: 1) Овальних Островів (овальна йєрра), 2) Тріволлє (трівольська йєрра).

«Напевно Женця вже починає мучити відходняк…» – після використання сили людський маг завжди отримує побічні ефекти, потужність прояву яких прямо пропорційна кількості використаного ефіру. Це можуть бути, наприклад, головний біль, запаморочення, жар, ломота в кістках, озноб, слабкість, нудота, кровотеча (носова, легенева, маткова, ректальна та ін.), а також інші захопливі симптоми.