Частина 1. Розділ 6. Зрушений твоїм болем

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

 

_ _ _

Цього разу «погані дні» вдарили швидко й раптово. Зазвичай для Оене період сповзання в темряву тривав від кількох годин до кількох днів. Сьогодні був перший варіант.

Мабуть, давалася взнаки напруга першої місії (дарма, що легкої), яка змусила курсанта Оене сильно перехвилюватися. Увечері, коли вони із Женцем повернулися в Мере, Білий був сповнений ейфорії. На ранок, коли вони збиралися в Управління, Оене почувався ще нормально. Але день видався вкрай метушливим і важким, Білому довелося майже весь час мотатися з одного кінця міста в інший (через брак кадрів Ядру зараз доводилося залучати до дрібних справ курсантів, які зазвичай проводили свої дні в кабінетах). Поки він галопував пагорбами Мере, щось у внутрішніх ментальних опорах надломилося, і Білий полетів у темряву.

«Погані дні»… У цей час життя для Оене, і без того вразливого та неадекватного, перетворювалося на повний кошмар. Майже будь-яка подія, будь-яке слово, мимохідь сказане співрозмовником, завдавало болю. Білий із радістю в такі моменти забивався б до себе в кімнату й перечікував провали там, але життя, робота й навчання не могли чекати.

Наближався вечір. Оене в прострації сидів за своїм столом в Управлінні, намагаючись дописати рапорт про поїздку в Даттору, і краєм вуха слухав розмову між Се й Меоном. Тому він не одразу помітив, хто увійшов. А, помітивши, захолов. Посеред Зали Великих Звершень стояв Сі́ел, його інспектор із Милостивого Нагляду.

– Мені потрібен пан Оене́іем До́ем-еле́ з дому Білої Тіні, – голосно виголосив інспектор, звертаючись до присутніх. – Мені сказали, що я можу знайти його тут.

– Оенеіем? Як Оенеіем Переможець? – перепитав Хеіо одночасно в самого Білого й у тих, хто сидів поруч. – А я думаю, чого наш Оене носить жіноче ім’я. Ось він, тут!

Білого кинуло в жар, він у три стрибки опинився поруч з інспектором.

– Я ж просив вас не приходити до мене на роботу! – прошипів він із сумішшю сорому і злості.

– У мене були справи неподалік, і я подумав, чи не нанести вам візит. Можливо, ви захочете провести перевірку раніше, щоб не чекати наступної середи.

– Ні, не захочу! Ми це вже з вами обговорювали. Ми домовились. Ви навмисне це робите! – Оене затрясло. Його внутрішній стан і так позбавляв його душевної рівноваги на рівному місці, але раптовий візит інспектора остаточно вибив ґрунт із-під ніг. Білий був готовий одночасно й розплакатися від безсилля, і кинутися на свого наглядача з кулаками. Але потрібно було триматися. Якщо інспектор визнає його стан надто нестабільним, то одразу ж запроторить назад до в’язниці, яку всі називають Лікарнею Великої Милості. І не факт, що Се зможе його витягти. Щомісячні перевірки, на які Оене мав з’являтися в головне управління Нагляду, були його прокляттям. Платою за можливість перебувати у світі нормальних людей.

– Повірте, пане Оенеіем, я бажаю вам тільки добра.

– Ходімо в коридор, знайдемо тихий куточок, поговоримо, – здався Білий.

Після того, як інспектор пішов, Оене, нарешті, зробив, що хотів. Ну, майже. Простеживши за Сіелом із вікна і переконавшись, що той справді залишив Управління, Оене люто загамселив кулаками в стіну коридору, аж доки не розбив їх до крові, потім сів навпочіпки й розридався. У такому гідному вигляді його і знайшли колеги, які так невчасно підійшли.

Меон присів поруч і обійняв Білого за плечі.

– Хлопчику мій, не піддавайся цій мерзоті. Гівноінспектор Сіел і справді навмисне намагається вибити своїх піднаглядних з колії, щоб довести їхню неспроможність і непридатність до життя. Він – відомий шматок лайна. У деяких колах його називають Сіел із Дому Липкого Слизуна. Гадаю, Сірій Косі давно пора ввести цей Дім в ужиток. Він став би рідним для багатьох «чудових» людей.

Але розради тільки підігріли в Білому почуття власної нікчемності. Він вивернувся з обіймів слідчого й кинувся геть з Управління.

Удома він дістав із шафи припасену пляшку гіркої настоянки. Тремтячі розбиті руки не змогли впоратися з корком, тож Білий просто відбив шийку і хлюпнув у склянку пекучої рідини, проливши половину на стіл. «Оенеіем Переможець…» – з гіркотою подумав він, спустошуючи склянку й наливаючи наступну.

Алкоголь був його останнім притулком. Оене розумів, що це слизький шлях. Він пам’ятав, у яку залежність потрапив у лікарні. Як не терпілося йому знову пробратися до кабінету доктора Гіла, щоб відпити ще трохи із численних пляшок докторського міні-бару. Тоді йому вистачило розсудливості зупинитися. Точніше, зупинив його страх. Доктор, зрештою, запідозрив, що хтось за його відсутності прикладається до пляшок, і почав розслідування.

Оене пив, ненавидів і жалів себе, поки не стемніло. Білий вихлюпнув чергову склянку настоянки й дістав зі скриньки самокрутку, набиту сушеною травою ноі, що мала легку наркотичну дію. Закурив. Ще одна згубна слабкість. Але це допомагало хоча б трохи зняти напругу й не вбити себе.

«А, власне, чому б і ні?» – вкотре подумав Оене. Так, це буде боляче, але потім настане полегшення. Назавжди. В існування душі, яка залишається після смерті людини, Оене не вірив. Усе закінчиться тут і зараз.

Оене вийняв ніж і приставив до шиї. Намацав пульсуюче місце, де пролягала артерія. Усього кілька рухів – і він вільний.

На жаль, ні. Не цього разу. Оене опустив ніж. Йому знову не вистачило духу.

У ненависті він почав водити лезом по руках, залишаючи неглибокі, але болючі порізи. Щоб зупинити кров, він зверху припікав їх вогнем від самокрутки. Гасив сигарету об себе й запалював знову. Це заспокоювало навіть краще, ніж алкоголь і трава разом узяті. Але зараз цього було недостатньо. Й Оене подумав про засіб, про який теж дізнався в лікарні. Його навчив один із пацієнтів…

Ті́о було за тридцять. Дар у нього прорізався пізно, й у Велику Милість його помістили тільки за два роки до їхнього з Оене знайомства. Тіо мав вельми специфічні пристрасті. І достатньо наполегливості, щоби пробити лід п’ятнадцятирічного підлітка, який навіть серед пацієнтів лікарні мав славу нетовариського й похмурого.

Тіо став його першим хлопцем. Невдовзі Оене вже не міг жити без того п’янкого болю, який дарував йому старший товариш. Він не був закоханий. Але ця гірка залежність приносила полегшення, відволікаючи від ще гіршої дійсності. Звісно, далеко не найкращий початок статевого життя: тебе-підлітка зваблює дорослий чоловік, та ще й привчає до вельми специфічних практик. Теперішній Білий усвідомлював руйнівну силу свого минулого досвіду, але зараз нічого не міг із цим зробити. Звички надто глибоко в’їлися.

Раптовим і страшним ударом для Білого стала смерть коханця: через півтора року їхнього знайомства Тіо примудрився повіситись у туалеті, хоча в лікарні робили все можливе, щоб не дати пацієнтам добровільно піти із життя…

Білий перекинув у себе залишки настоянки прямо з пляшки, дивом не проковтнувши черепок скла. Він здогадувався, до кого можна піти по полегшення. Принаймні, спробувати. Якщо той хлопець удома. І якщо Оене правильно відчув тоді…

А якщо не правильно – це стане ще одним актом саморуйнування. Почути здивовано-відразливе: «Ні, ви мене неправильно зрозуміли». Знову відчути себе жалюгідним і недоречним. І цього разу, можливо, отримати достатній імпульс завершити це тяжке хворобливе існування.

Оене сяк-так привів себе до прийнятного вигляду і, хитаючись, вийшов на вулицю. Приморська літня ніч накрила його прохолодним покривалом. До Управління він дістався швидко, враховуючи його стан.

– Мені терміново потрібна домашня адреса нашого співробітника. Ло́ем із Дому Дубового Листа.

 

Будинок Лоема він знайшов без зусиль. У квартирі красеня з острова Ом світилося вікно. Оене відчув із цього приводу амбівалентні почуття: одночасно і зрадів, і розтривожився ще більше. Піднявся на другий поверх. Постукав. Лоем відчинив не відразу.

– Пане Оене!

Красунчик був ошелешений раптовим візитом. Оене так і не зрозумів, розсерджений той чи рад його бачити. Білий випив багато, і від алкоголю він і у власних реакціях плутався, а в чужих і поготів.

Оене притримався за одвірок дверей, щоб не впасти. Його хитало.

– Доброї ночі. Я прошу вибачення за пізній візит. Але… я проходив повз і подумав… Раптом вам захочеться… провести час разом. – Білий ніколи не був генієм спілкування, але зараз почувався ще більш ніяково, ніж зазвичай. – Я хочу вас, Лоем. Але якщо я не вчасно – скажіть, я піду.

Обличчя господаря будинку відобразило складну гру почуттів. Ментальний щит огортав красеня, тому Оене не знав, які емоції відчуває співрозмовник. Але Лоем відчинив двері. Оене увійшов, почуваючись до жаху недоречним. Він уже шкодував, що ввалився до майже незнайомої людини на ніч глядячи.

– Чи можу я запропонувати вам хо або чаю?

– Дякую, пане Лоем. Я б випив хо.

Кухня в Лоема була затишною і охайною. Безлад, який звик розводити Оене, а останнім часом ще і Жнець, який теж не вирізнявся акуратністю, здався йому зараз особливо огидним.

Лоем, здавалось, налаштовувався. Він вів невимушену світську бесіду – про Ядро, про політику – і в нього це досить витончено виходило. Нарешті, він підійшов до Оене, узяв за руку, підняв зі стільця і притягнув до себе.

– Чого б вам хотілося зараз? – прошепотів красунчик на вухо Білому, погладжуючи його шию.

– Щоб ви зробили мені боляче. Мені здається, ви вмієте завдавати болю, який подарує мені насолоду.

– Розкажи, який саме біль тобі подобається?

Запаморочливо красивий чоловік поруч… Проникливий низький голос… Легкий потік повітря, що пестить вухо і скроню… Широка сильна долоня на загривку…

Білий відчув легку слабкість у колінах і неусвідомлено схопився за плече Лоема, притиснувшись тісніше. Пронизала несвоєчасна думка: «А що, як він забажає більшого – того, чого я не зможу дати? І мені доведеться піти…» Зазвичай Оене не надто переймався тим, що про нього подумають випадкові коханці, яких він час від часу знаходив у приміських тавернах. Якщо хтось починав надто тиснути й качати права, Оене просто розвертався і йшов. Мовчки. У половині випадків його, як правило, зупиняли й погоджувалися на його умови.

Але від Лоема йому йти не хотілося б.

Оене стегном відчував чужу ерекцію, і почав збуджуватись сам.

– Для початку, розстебни на мені штани, – у свою чергу зашепотів на вухо Білий.

Красунчик з острова Ом виконав його прохання, торкаючись так ніжно й акуратно, ніби перед ним стояв не двадцятитрьохрічний хлопець, загартований бійцівськими тренуваннями, а безцінна тендітна антикварна статуетка. Але водночас рухи його не можна було назвати невпевненими. Дотики були легкими, але багатообіцяючими. Оене пам’ятав, що на що здатні ці руки…

Білий переривчасто видихнув і злегка розставив ноги, коли долоня Лоема ковзнула йому під білизну. Він пірнув рукою слідом, направляючи коханця.

– А тепер стисни ось тут… так!

Лоем відтягнув шкіру на мошонці і з силою стиснув у кулаці. У Білого потемніло в очах. Спалах солодкого болю викликав гарячу хвилю задоволення, яка прокотилася тілом від п’ят до потилиці, змусивши всі волосинки на руках і ногах стати дибки. Оене закусив губу, намагаючись не застогнати на весь голос.

– Іще!.. – зажадав Білий. Голос став хрипким і неслухняним, як завжди в такі моменти.

Коли вони дісталися ліжка, стояк в обох був уже кам’яним.

Лоем був напрочуд чуйним коханцем, й Оене порадів, що йому не доведеться давати вказівки по кожній дрібниці, як часом бувало. Красень швидко почав імпровізувати, і те, що він робив, до біса подобалося Білому. Подобалося, що дотики стають дедалі жорсткішими. Подобалося, як на дії коханця відгукувалося тіло. Подобалося, що той без зайвих пояснень відчув налаштованість і межі Оене: що не варто переходити грань, за якою збудлива брутальність переходить у приниження і пригноблення.

Подобалося, як сильно Лоем схопив його за волосся, щоб нагнути над своїм пахом. І подобалося, як ніжно витер потім його губи…

…Тягнучий біль у сосках ставав дедалі виразнішим, змінивши первинне оніміння. Хотілося зірвати прищіпки, й одночасно притиснути їх сильніше. Але за всього бажання Оене не зміг би зробити ні того, ні іншого.

Солодко нила спина, боки, стегна й сідниці: завтра Білий виявить на них чимало синців. А сьогодні він просто насолоджувався тим, як до болю, до хрускоту кісток його стискали в обіймах. Як із розмаху обхожували шкіряним ременем. Але при всьому при цьому Лоем жодного разу не дозволив собі втратити голову: кожен його удар, кожен рух, коли він заламував Білому руки, був точним, акуратним і дбайливим. Хоча Білий уявляв, чого коштувало його коханцеві не зірватись. Його аж у тремтіння кидало, коли він ловив важкий голодний, навіть злегка скажений погляд.

Білий укотре скрикнув і сіпнувся, але його руки, зв’язані над головою і прив’язані до спинки ліжка, не давали особливої свободи рухів. Лоему не потрібні були допоміжні речі на кшталт воску від свічки, або тліючого кінчика сигарети. Він був двічі магом Вогню, тож його шкіра могла дарувати палючі дотики навіть без використання підручних засобів. І при цьому контролювати температуру так, щоб не допустити сильних опіків.

Лоем повільно провів пальцем по внутрішній стороні стегна Оене, від коліна до промежини. Білий застогнав і вигнувся на ліжку, ще ширше розсунувши ноги. Тіло, здавалося, вигорало зсередини, ніби красунчик вогненний маг якимось чином проник у його нутрощі і влаштував там пожежу. Розпираюче відчуття в паху ставало нестерпним. Час переходити до завершальної сцени. І, схоже, не він один уже зачекався.

– А тепер я хочу відчути в собі твої пальці…

…Від поштовху в спину Оене втратив рівновагу і впечатався обличчям у простирадла. Він стояв навколішки, зі зв’язаними за спиною руками, тож можливостей для утримання балансу в нього було небагато. Білий судомно зітхнув і підняв голову. Кімнатою розливався приємний квітковий аромат. І тут же він відчув у себе між сідниць щось вологе і прохолодне. А потім у нього ковзнули одразу два пальці. Легко, занадто легко. Білий прогнувся в попереку, подаючись назад і бажаючи дечого набагато більшого.

– Я… передумав… Давай пропустимо етап пальців, і перейдемо до наступного.

Лоем почав рухатися жорстко й нетерпляче. Білий хрипло скрикував від кожного поштовху. У думках він поперемінно благав красеня то зупинитися, то не зупинятися ні за що на світі. Чи… він говорив це вголос?..

У якийсь момент Лоем розв’язав ремені, що утримували руки Оене, і потягнув за ланцюжок медальйона-створок, який висів у того на шиї. Ривком підняв Білого вгору, притиснувши до себе і продовжуючи натягувати ланцюжок. Оене здавалося, що він ось-ось знепритомніє – чи то від нестачі повітря, чи то від насолоди. Напевно, якби коханець не тримав його, Білий розтікся б по ліжку безвольним желе.

У хрипке рване дихання Лоема почали прориватися стогони. Схоже, хтось дуже близько.

Красунчик відпустив ланцюжок, і Білий знову плюхнувся обличчям на ліжко, схлипуючи. Але коханець знову не дав йому відлежатись. Знову підняв (цього разу за волосся) і затиснув рот, сильніше притискаючи до себе, а другою рукою відтягнув і щосили стиснув шкіру на мошонці. Білий скінчив одразу, випустивши довге виття, заглушене завбачливою долонею. Сам Лоем скінчив кілька рухів по тому, нашіптуючи на вухо Оене якусь нерозбірливу лайку впереміш зі словами захоплення…

…Білий у знемозі впав на постіль, відчуваючи залишкове пост-оргазменне тремтіння в ногах. Йому здавалося, що ліжко злегка погойдується під ним, ніби пліт на хвилях: чи то алкоголь, чи то трава, чи то пережиті відчуття… Він усе ще перебував у дисоціації від власного тіла й не зовсім адекватно сприймав простір. Здавалося, що Оене займає всю квартиру, а її стіни, своєю чергою, розсунулися так далеко, що вихід із будинку має бути десь на центральній площі Мере.

Руки йгуби Лоема ніжно пройшлися по всьому тілу Білого, заземлюючи, заспокоюючи, повертаючи межі й відчуття себе. Оене згорнувся, як ембріон, і несвідомо стиснув у руці медальйон зі стулками. Медальйон був гарячим, ніби щойно працював…

Білий ривком сів. «Чому він прокинувся? Що такого сталося?» «Стулки» повільно остигали. Білому на думку спала дивна ідея.

– Лоем, мені потрібна свічка. Не світильник, а саме свічка. Із живим вогнем.

Красень здивувався, але мовчки встав і приніс свічку, ледь помітним рухом пальців запалив її. Оене почекав, поки медальйон засне остаточно. Трохи повагався, але потім сказав собі «треба» – і підніс руку до полум’я. Вогонь обпік передпліччя, і Білий насилу стримався, щоб не відсмикнути руку.

– Що ти робиш? – стривожився Лоем, прибираючи руку Білого від полум’я і гасячи свічку. – Перестань!

– Ти ж щойно завдавав мені болю… А тепер вимагаєш припинити? – здивувався Білий.

– Це інше, – м’яко заперечив красунчик. Він узяв руку Оене й оглянув опік. – Будь ласка, не треба так. І… я бачив порізи й опіки на твоєму тілі, деякі з них зроблені сьогодні, правда? І руки в тебе розбиті.

– Мене відвідала ідея. Це стосується справи, яку ми ведемо. Мені потрібно було дещо перевірити, – сказав Оене, уникаючи неприємної теми.

На передпліччі здулася бульбашка. Оене доторкнувся до медальйона і відчув невелике коливання сили. Білий зняв медальйон і простягнув коханцеві.

– Що ти можеш сказати про цей артефакт? Зараз він працює. По-твоєму, що він робить?

– Вибач, я нічого не можу сказати. Я не особливо розбираюся в артефактах. – Лоем узяв «стулки», покрутив у руках і повернув Білому.

Оене встав, усе ще похитуючись.

– Мені потрібно в управління. Хочу випробувати одну річ.

– Спочатку я оброблю твій опік. А краще – усі твої опіки.

– Ні. Справді не потрібно. Вони не великі.

– Тоді я піду з тобою в Ядро.

– Навіщо?

– Я хвилююся за тебе. Ти надто п’яний, щоб йти один. І з тобою щось відбувається. Я це помітив, щойно ти з’явився на порозі мого будинку, але не став допитуватись. Вибач, мені слід було відразу вкласти тебе спати. Але я занадто тебе хотів, щоб відмовитися.

Білий згадав, що добре було б проявляти куртуазність щодо людей. Особливо до тих, із ким у тебе щойно був секс.

– Лоем, мені було добре. Дуже добре. Я не шкодую. Мені стало легше. Але зараз я хочу перевірити деяку здогадку. Можливо, завдяки тобі і твоїм талантам у ліжку ми просунемося ще на один маленький крок уперед у справі, яку розслідуємо.

– Я все одно піду з тобою.

Оене вагався. З одного боку, він не відмовився б від компанії. Коли Лоем був поруч, внутрішні демони Білого не так сильно терзали його. З іншого боку – таємниця слідства… «Але ж він співробітник Ядра», – подумав Оене. Зазвичай, «ядерщики» не приховували своїх справ один від одного й часто просили поради в сусідніх відділів, а то й сусідніх відомств.

– Гаразд. Ходімо. Я візьму свічку, добре?

Коли вони вийшли на вулицю, було ще темно. Білий навіть трохи здивувався: йому здавалося, що він пробув у будинку Лоема щонайменше цілу вічність. За час шляху до Ядра вони не сказали одне одному жодного слова. Оене був радий. Він не любив балакучих коханців.

В управлінні Ядра їх зустрів не за часом бадьорий охоронець.

– Доброго ранку, пане Лоем. І знову здрастуйте, пане Оене.

– Доброго ранку, Сід, – неуважно привітався Білий, занурений у свої думки.

У коридорах вони не зустріли нікого, хоча Білий бачив, що в деяких вікнах горіло світло. Ядро, цей діяльний орган, ніколи не спало.

Оене провів пальцем по артефакту на стіні, і м’яке світло магічних куль заповнило Залу Великих Звершень. Білий дістав із шухляди свого столу медальйон Ваалли та ікону Пресвітлого Ламаріє. Опустився на стілець.

– Якщо хочеш, залишайся тут. Але не заважай мені. Я сам відсмикну руку, коли вважатиму, що досить. – Оене говорив сухо й зосереджено, як завжди, коли був поглинений справою. – Запали свічку, будь ласка.

Лоем знехотя кивнув, запалив свічку, присунув другий стілець і сів навпроти Оене.

Білий повторив свій досвід із другим медальйоном. Потім з іконою. Результат був однаковий.

– Ікона не просто так виготовлена з дорогого сплаву рідкісних металів. Ікона – це не просто релігійний символ. Це артефакт. Тепер ми можемо припустити, що сплав харделіксу й кедайче, який використовує Церква Тихої Радості, реагує на фізичний біль. Це пояснює той факт, що в публічних будинках ці ікони всюди: де проституція, там завжди фізичні страждання. Цим же пояснюється і інтерес до породіль. На шиї самогубця був медальйон. Отже, смерть – теж ласий шматочок для «стулок». І, б’юся об заклад, що на вбитих дівчатах – «наречених дракона» – теж не просто так був надітий медальйон. До того ж, ланцюжок міцний, ним зручно душити людину, це ми сьогодні перевірили. – Оене розгойдувався на стільці, дивлячись у стелю.

Лоем похитав головою.

– Де у вас аптечка?

– У крайній лівій шафі біля тієї стіни. Друга полиця зверху, – машинально відповів Білий, перебуваючи думками далеко звідси. – Що саме роблять артефакти, коли людина поруч відчуває біль? Чи посилюють його? Не схоже. Поглинають? Можливо. Схоже, біль – це енергія. А що потім? Медальйон поглинув біль, потім охолов і заснув. Що сталося з накопиченою енергією? І як її звідти дістати? Церква ж не стане потім збирати всі медальйони та ікони, щоб викачати з них накопичене, – це складно, затратно за силами й часом. Артефакт цю енергію передає кудись? Більш імовірно.

Із замисленості його вивів Лоем, який почав примотувати артефакт цілительства до зап’ястя Білого й накладати мазь на опіки й розбиті кісточки.

 

Відкриття, яким поділився Оене з колегами вранці, викликало бурхливу дискусію. Зараз у кабінеті зібрався весь їхній слідчий загін у повному складі, а також начальник відділу, який випадково опинився на місці.

Сам Оене, насупившись, сидів на стільці й щосили намагався не заснути. Його мучив відхідняк. До того ж, він поспав лише кілька годин: ще до початку офіційного робочого дня в Зал Звершень увірвалися Се й Меон, які щось люто сперечаючись. Їхні голоси розбудили Білого. Колеги були дещо здивовані, заставши Лоема, що сидить на підвіконні в гнізді Женця, й Оене, який спав у нього на колінах. Сам Жнець, який казна-як тут опинився, сидів на столі Білого в позі медитації. Схоже, урожденець півдня не любив даремно гаяти часу. Або ж у такий спосіб висловлював своє невдоволення тим, що хтось посмів вдертись у його недоторканне кубло.

Передавши сонного Оене колегам і взявши з Меона обіцянку подбати про нього, Лоем ввічливо розпрощався з присутніми, не забувши й Женця, і пішов. Білий, раптово опинившись у такому сакральному й табуйованому місці як підвіконня Чорного, перебрався на стілець і зіщулився на ньому в клубочок: його злегка морозило. Меон засмучено поцокав язиком, узяв із підвіконня плед і дбайливо укутав страждальця. Се принесла свіжозаварений хо…

– Для цього мені довелося поставити на вуха всіх наших кореспондентів по всьому Серединному континенту й не тільки, – віщала Се. – Ніхто раніше не збирав відомостей про те, які взагалі копальні харделіксу чи кедайче існують і кому вони належать. Тож цю інформацію ми збиратимемо ще довго. Але дещо в нас є вже зараз. Ось список деяких копалень, їхнє розташування та власники, – наставниця поклала на стіл списаний аркуш. – Виявляється, видобувають ці рідкісні метали багато де. Немає відомостей про обсяги виробітку, але якщо судити тільки за кількістю родовищ, харделікс і кедайче мають бути не настільки рідкісними, якими вони вважаються. Питання: куди йде основний обсяг видобутої сировини?

Во пробігся очима по списку.

– Та-ак. Цього я не знаю; можливо, підставна особа. Цей із Торгового Союзу. Цей теж. Ці троє, судячи з імен, – якась вілленська або онорська аристократія. О, а це вже цікаво. Хеішемі́ен До́ем-еле́. – Білий насупився і підняв голову, почувши ім’я свого батька. – А тут у нас ще один Доем-еле – Соменсе́тео. І ще… Коротше, усі четверо: глава сімейства і троє синів.

Оене, шокований, втупився на Во. «Доем-еле співпрацюють із Церквою?! Бути такого не може!» Тут Білий раптово відчув різницю між особистим і політичним. Те, що батько зруйнував його життя і вигнав його із сім’ї; те, що брати так легко прийняли його рішення, – це, звичайно, дуже боляче. Але це відносно невелика трагедія, адже розтоптано життя всього лише однієї людини. А от якщо Доем-еле вирішили привести людожерську релігію Тихих до Сірої Коси та інших поки що благополучних країн, то це вже питання тисяч життів і питання свободи для мільйонів людей. Це вже зовсім інший масштаб. Перше Оене ще міг би зрозуміти і прийняти (хоча навряд чи зміг би пробачити), а от друге – ніколи. Які б почуття Білий не відчував до своєї колишньої сім’ї, він не бажав би бачити їх серед зрадників.

Немов прочитавши його почуття, Меон підбадьорливо вимовив, дивлячись на Білого:

– Те, що їхні імена в цьому списку, ще не означає, що вони знюхалися із Церквою. Доем-еле – одні з найбільших промислових магнатів на континенті. Метали можуть бути їм потрібні для якихось своїх експериментів. Для самоходів, наприклад.

Оене заплющив очі й важко видихнув. Він дуже сильно захотів повірити слідчому. Так, у Доем-еле неймовірна кількість експериментальних розробок ледь не у всіх галузях людського життя: побут, транспорт, зброя… Більша частина із цих проєктів цілком таємна і відома, у найкращому разі, хіба що міністрові оборони та подібним до нього персонам.

– Я переговорю з Радою щодо сім’ї Доем. Можливо, нам вдасться дещо дізнатися, – сказав Во, але скепсис у його голосі особливих надій не вселяв. – На жаль, для Ядра вони недоторканні. Найімовірніше, у внутрішній розвідці є хтось, хто знає більше. Чи захоче розповісти мені – це вже інше питання.

– А що з агентами, впровадженими в будинки розпусти? Вони змогли розкопати щось цікаве? – Се роздратовано побарабанила пальцями по столу. Ситуація із недоторканою сім’єю Білого її явно роздратувала.

– На жаль, поки нічого, що було б варте уваги. Про Дракона – одні тільки чутки. Спроба Церкви понатикати свої ікони в усі борделі виглядає як звичайна боротьба за ідеологічний вплив. Але ми копаємо далі, – відзвітував слідчий.

…Мабуть, Оене все-таки відключився, бо дотик Меона розбудив його.

– Тримай, випий, стане легше. – Слідчий простягав Білому склянку.

Оене понюхав жовтувату рідину. Пахло алкоголем і несвіжими шкарпетками.

– Що це? – сонно запитав Білий, поморщившись від запаху.

– Дірський фляк. Те, що треба з похмілля.

– Гидота.

– Ти пий давай, а не нюхай.

Білий залпом проковтнув пекучу рідину й закашлявся.

– Ох, хлопчику мій, – Меон у пориві турботи ляснув своєю величезною лапищею Оене по спині, через що той ледь не звалився зі стільця. – Тобі треба частіше випивати, – виніс несподіваний вердикт слідчий.

– Вода з настоянкою оварського горіха і тверезий спосіб життя допомогли б більше, – несхвально підняла брову Се.

Можливо, вона мала рацію, але від дирського фляку Білому і справді полегшало.

– А тепер іди полеж. Хвилин 20. Я розбуджу тебе.

Оене тупо обвів поглядом їхній закуточок у Залі Звершень, абсолютно не розуміючи, де тут можна лягти. Меон, вгадавши його метання, сів у кубло Женця (насмілившись при цьому посунути плечем самого владику підвіконня! жах!) і запрошувально поплескав по імпровізованому матрацу.

– Негайно ж приберіть звідси свою тушу! – прошипів Жнець, схопившись на ноги, уперши руки в боки й нависаючи над слідчим. – Тут можу сидіти тільки я.

– Як бачиш, не тільки, – осяйно усміхнувся Меон. – Не будь жаднюгою, з тебе не убуде, якщо ми складемо тобі компанію на півгодини. Підвіконня велике, ми цілком зможемо поміститися тут утрьох.

– Ви здорові, як молодий ящір, пане Меон-жирний-зад. Вам на цих подушках точно робити нічого.

– Не будь дріб’язковим, хлопчику мій, це тобі не личить.

Жнець у відповідь тільки пирхнув і зістрибнув із підвіконня. Рівень презирства на його обличчі був безмежним і не піддавався вимірюванню. Південець застрибнув на стіл Білого й розлігся там, схрестивши руки на грудях.

Оене пробурмотів безпорадне: «Може, не треба?», але Меон мовчки схопив його за руку й буквально затягнув на підвіконня. Поклав голову Білого собі на коліна, дбайливо вкрив пледом. «Мені кінець. Я вже двічі порушник кордонів. Чорний Жнець не пощадить мене». Але гора ковдр під ним була м’якою, плед, що вкриває його, був теплим, а рука Меона почала по-батьківськи гладити Білого по голові, перебираючи волосся. Оене відчув, що почуття блаженства, яке накотилося, занадто сильне, щоб він міг успішно йому чинити опір. Білий навіть не встиг додумати до кінця думку про те, що готовий провести на колінах у Меона все життя, як провалився в глибокий сон.

 

Білий насилу пережив цей день, на свій подив, примудрившись дописати багатостраждальний звіт про відрядження в Даттору. І навіть якимось дивом пережив вечірнє тренування. Жнець проявив несподіваний для нього такт. Він не дозволив нікому проводити боїв з Оене, і ганяв його по арені сам. Точніше, робив вигляд, що ганяв. Темп і складність виявилися більш ніж терпимими для Білого. Той примудрився кілька разів правильно виконати прийом захисту, рухи якого не давалися йому вже багато місяців. «Можливо, у зауваженні Лоема є сенс. Потрібно іноді давати собі полегшені навантаження».

Провівши серію легких поєдинків, Жнець повів Білого в зал для стрільби. Там Оене знову здивував сам себе. Огидне самопочуття не завадило ні швидкості, ні влучності.

– На сьогодні досить. Ви добре попрацювали, – сказав урожденець півдня, забираючи в Білого лук. – Пора додому.

«Він уперше похвалив мене?! Чи мені почулося?»

Повернувшись у рідну квартиру, що зустріла їх знайомим безладом, Оене відчув одночасно і ностальгію, й огиду. Згадалася акуратна квартира Лоема.

– Айнаре, давай завтра розгребемо бардак? – Білий спочатку сказав, і тільки потім подумав, що саме він пропонує, і кому.

– Давайте, – знизав плечима Чорний, чим здивував Оене до глибини душі.

З останніх сил Білий почвалав в умивальну й роздягнувся. Він згадав, що не мився вже два дні. На животі все ще виднілися залишки присохлої сперми. Опіки від самокрутки виглядали нормально, але опіки від свічок вимагали лікування. Дія чергового артефакту, примотаного до зап’ястя, уже слабшала, і руку починав смикати пульсуючий біль. Білий приготував собі мазь, перев’язку, кілька артефактів і забрався в гарячу ванну. І тут же відключився.

– Пане Оене?

Білий розплющив очі і мерзлякувато поїжився: вода встигла охолонути. Біля ванни стояв Айнар із непроникним обличчям.

– Дякую, що розбудив, – хрипло промовив Оене. І навіщось додав, ніби Женцю було до нього діло: – Зі мною все гаразд.

Наспіх помившись, Оене поплентався до своєї кімнати і без сил звалився на ліжко. Жнець, уважний і зосереджений, супроводжував його. Білий занадто втомився, щоб дивуватися його поведінці сьогодні. Але вона була незвичною.

– Ви забули обробити опіки.

Оене застогнав. У нього не було сил навіть стягнути з себе рушник і залізти під покривало, не кажучи вже про те, щоб повернутися в умивальну за перев’язкою. Женця він просити не став би навіть під страхом смерті.

– Я приніс мазь і артефакти. Давайте перев’яжу.

– Ні-ні, я сам! – Оене підскочив на ліжку.

– Давайте руку, – сухо відрізав Жнець.

Білий майже встиг заснути за той короткий час, поки Айнар обробляв його опіки. Жнець діяв так м’яко, що Оене майже не відчував його маніпуляцій. Позіхаючи, він повернув голову, і побачив порожню пляшку з-під настоянки і шкатулку з ноі. Він запізно подумав про Женця. Адже перекованому так погано, напевно ще гірше, ніж Білому, але він не має доступу навіть до таких простих засобів як, наприклад, алкоголь.

– Айнаре, у тебе буває бажання напитися? Або накуритися трави?

– Так, буває. Як і у всіх, напевно.

– Я перенесу частину своїх запасів алкоголю і курива на кухню. Якщо тобі захочеться – бери, скільки хочеш.

Жнець розреготався.

– Ви мене спокушаєте, пане Оене! Опікун, наскільки я розумію, має підтримувати в перекуваному злочинцеві прагнення стати кращим, відмовитися від спокус, і таке інше. Що б сказала на це пані Се?

– Вона сказала б, що я поганий опікун. І в покарання призначила б по два додаткові тренування на день.

Обидва розсміялися.

– Краще не треба, пане Оене. Під впливом речовин я стаю повним відморозком. Боюся, ваші запаси дуже швидко скінчаться, і в підсумку ми обоє матимемо багато проблем. – Жнець помовчав. – Та й кидати потім дуже важко.

Оене в задумливості почухав пальцем у вусі. Потім рішуче встав із ліжка.

– Несправедливо.

– Що саме несправедливо? І що ви зібралися робити? Ви ж щойно вмирали від утоми.

– У мене є доступ до благ, що затьмарюють свідомість і притупляють душевний біль, а в тебе немає. І якщо ти можеш без них витримати, то і я зможу.

Жнець зробив якийсь невизначений жест, який міг означати що завгодно, наприклад: «Ви зовсім з глузду з’їхали, пане Оене».

Білий приніс із кухні місткий полотняний мішок і згріб туди всі пляшки з алкоголем, наявні в його схованках. Слідом полетіла скринька з травою. Усі ці блага Білий, супроводжуваний Женцем, виніс на подвір’я і поклав біля хвіртки – у тому місці, звідки міські служби забирали побутові відходи громадян.

– У сміттярів сьогодні буде хороший улов.

Зі спокійною совістю Білий повернувся у квартиру і ліг на ліжко. Він усміхався. Схоже, «погані дні» добігали кінця.

 

* * *

У Білого з’явилася додаткова мотивація ходити на роботу. Він не зміг стримати посмішки, коли зрозумів: з’являючись зранку в Управління, він несвідомо починає чекати на Меона, бо з його приходом починається театр. Слідчий заходив не щодня, але доволі регулярно, щоб обговорити прогрес у справі «драконових наречених» (який, до слова, застопорився). Закінчивши з важливим, він починав допікати Женцю. А Жнець – йому. Оене намагався вести у своїй голові підрахунок, хто найчастіше виступає ініціатором перепалок, але поки противники йшли голова до голови, і переможця визначити було складно.

Не потрібно було бути генієм проникливості, щоб побачити, що цих двох тягне одне до одного, немов магнітом. Білий ще під час першої зустрічі побачив, що стосунки Женця і Меона виходять за рамки формату «слідчий-підслідний». Але зараз ця дивна емоційна близькість розцвіла у всій красі.

Меон знав, що сказати урожденцю півдня, щоб довести того до сказу. Не завжди, звісно, йому вдавалося зірвати з перекованого маску саркастичного циніка, але траплялися такі моменти, коли слідчий успішно чіпляв якісь одному йому відомі струни загадкової айнарової душі.

Але й Чорний був нівроку. Оене не раз бачив, як зазвичай сангвінічний Меон з лиця сходить від люті та інших не менш «приємних» почуттів, а Жнець дивиться на нього, як на гівно, і посміхається йому своєю фірмовою посмішкою, за яку його хотілося розмазати тонким шаром по підлозі.

Наступної зустрічі слідчий брав реванш. Щоб ще через день знову програти колишньому підслідному. Здавалося, ці двоє знаходять якесь збочене задоволення у спілкуванні одне з одним. Хоча глибоко під зовнішніми шарами відчувався якийсь смуток і часом навіть надрив. Меон з Женцем собачилися, наче батько і син, які силкуються, але не можуть подолати розрив поколінь. Оене не був упевнений щодо «сина» (бо той носив ментальний щит), але «батько» до свого опонента відчував явну любов, яку можна порівняти з реальною батьківською (Білий це відчував). Тому меонівське: «люблю тебе, дрібний паршивець» на адресу Женця аж ніяк не було лукавством.

Що ще зчитував Білий, то це нескінченний сум і почуття провини. І тяжке відчуття, що вибір зроблено. Якийсь дуже важкий вибір. Давно. Але його тінь нависає над тим, що відбувається зараз.

Одного разу Оене краєм вуха почув уривок розмови Меона і Женця.

– Ти роздумав мені мститися? – розсміявся слідчий.

– А вам би хотілося моєї помсти? – промурликав житель півдня.

– Це було б справедливо, – голос Меона став серйозним. – Я заслужив.

– Щоб ви, нарешті, змогли себе пробачити? Ну вже ні, не збираюся доставляти вам такого задоволення. Ви самі себе караєте набагато ефективніше, ніж це міг би зробити я.

Зазвичай слідчий приносив Женцю солодощі, які той поїдав із таким виглядом, ніби це екскременти ящера. Але коли одного разу Меон прийшов із порожніми руками, перекований насварив його за це з вельми незадоволеним виглядом.

– Як же ви сподіваєтеся вимолити в мене прощення, пане Меон-жадібний-гівнюк, якщо не будете робити мені підношення?

– Хлопчику мій, – розсміявся Меон. – На твоє прощення я не сподівався ніколи. А що стосується солодощів, то іноді потрібно й губу закатати. А то розтовстієш, як я, і перестанеш поміщатися у своєму гнізді.

Слідчий не брехав. Він і справді не сподівався, що житель півдня його пробачить. Він просто піклувався, зі щирого бажання порадувати.

«Що ж пов’язує цих двох? Що за болюче минуле так нерозривно зшило їхні душі?» – вкотре ламав голову Оене.

Кілька разів Меон долучався до їхньої компанії на тренуваннях, щоб дошкуляти південцю ще інтенсивніше, ганяючи ареною і паралельно намагаючись підчепити словесно. Але Оене особливо запам’ятався їхній спаринг, що відбувався в повній тиші.

Цього дня Меон прийшов до зали в незвичному для нього настрої: був мовчазним і жорстким. Оене, який звик до добродушного і м’якого «порядника», мимоволі зробив крок назад, коли той проходив повз. Меон був схожий на зведений арбалет. Певно, Жнець відчував щось подібне, бо утримався від своїх звичних підколів.

– Кулачний бій, – кинув він Жнецю і почав малювати лінії на піску.

Південець знизав плечима, вийшов у центр намальованого квадрата і питально втупився на слідчого.

– Ми в камері три-на-три метри, і я хочу тебе вбити, – рівно і жорстко сказав Меон. – Захищайся.

І нанес удар, від якого Жнець ледь встиг ухилитися.

…Айнар змок і ледь тримався на ногах. Противник укотре виніс його за межі окресленого квадрата. Чорний звалився на пісок, і, схоже, вставати не збирався. Меон підняв його за комір сорочки.

– У реальному житті тут була б стіна, і тебе б по ній розмазали. Ще раз.

– Та пішли ви! – злобно кинув Жнець, задихаючись. – Бій закінчено.

– Так, закінчено, тому що ти труп. Ще раз! – Від жорсткого окрику слідчого навіть Оене хотілося витягнутися по струнці.

– Ні, – прошипів Жнець крізь зуби.

Меон зробив підсічку, і Чорний знову опинився на піску. І знову був піднятий за комір.

– Сьогодні в одній із в’язниць було вбито нашого агента. У камері три-на-три. Його супротивник був раза в півтора його більшим, а бігти нікуди. Його нутрощі до кінця бійки перетворилися на фарш, а голова тріснула від ударів, ніби величезний горіх. – Меон струснув Женця, як кошеня. – Що, забув своє перше знайомство з Сокирою? Наступного разу поблизу може не виявитися слідчого, який вчасно переведе тебе в іншу камеру. Тому – ще раз.

…Того вечора з арени Жнець буквально відповз. Сів у кутку, обнявши коліна і уткнувшись у них обличчям. Білий приніс йому води. Тремтячими руками перекований узяв флягу і жадібно приклався, давлячись і кашляючи. Але воду випив усю. Потім повернув флягу Оене і знову уткнувся обличчям у коліна.

Білий сів віддалік і став чекати, коли жителю півдня стане легше. Меон пішов одразу ж після поєдинку. «Напевно нап’ється», – подумав Білий, – «І наступного разу принесе Женцю вдвічі більше солодощів».

Перекований відпочивав довго. Іноді піднімав голову, кидав на Оене погляд, наче хотів сказати щось, але потім знову повертався у свою закриту позу. Нарешті, він вирішив порушити мовчання.

– Ідіть додому, пане Оене. Я повернуся трохи пізніше.

Білий вирішив не сперечатися з перекованим. Але й не пішов. «Та я готовий тебе на руках додому віднести – тільки скажи. Але ж ти не скажеш. Ти гордий». Оене знав, як це: коли ти зовсім без сил (і тебе це неймовірно дратує!), але намагаєшся зберегти залишки гідності. Він, як і раніше, не відчував емоцій Женця, прихованих за ментальним щитом, але в нього чомусь було відчуття, що той не хоче залишатися сам. Білий не знав, як підтримати урожденця півдня, тому вирішив поки що обмежитись мовчазною присутністю.

Додому вони йшли так само мовчки. Жнець ледве перебирав ногами, але Оене намагався триматися поруч і не вириватися вперед. Помітивши, що Чорний мерзлякувато поводить плечима у своєму одязі, що так і не просох до кінця, Оене зупинився.

– Айнаре.

Жнець зупинився теж.

– Роздягайся, – велів Білий і почав стягувати з себе сорочку.

– Що?

– Роздягайся, кажу. І візьми це.

Оене простягнув Черному свій одяг. Той мовчки й невиразно дивився на Білого. Здавалося, він завис десь між своїми масками. Що обрати: презирливий ігнор чи саркастичні знущання? На що зараз вистачить сил?

Схоже, ні на що. Жнець мовчки роздягнувся і натягнув сорочку Оене, ніяково підвернувши надто довгі для нього рукави.

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

«А я думаю, чого наш Оене носить жіноче ім’я». У Сірій Косі жіночі імена закінчуються на «е» (Се, Хо́е…). Чоловічі імена закінчуються на приголосну (Ме́он, Ло́ем…) або на «о» (Во, Ео́но). Імена, які закінчуються на «і», вважаються «унісекс». Прізвища утворюються від імен (жіночих і чоловічих), до яких приєднується відокремлюваний постфікс «-еле́».