Somnokinesis

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Переклад! Оригінал можна прочитати тут.

В автошколі вас вчать, як впоратись із надзвичайною ситуацією.

Безпечне водіння потребує дотримання певних правил. І якщо аварія неминуча, то завжди слід обирати менше зло. Краще врізатись в інший автомобіль збоку, ніж зіткнутись із ним лоб у лоб. Краще з’їхати на узбіччя, ніж вилетіти з траси. Вас вчать, як не допустити катастрофи, а у разі, якщо уникнути її не вдасться — вчать, як врятуватись.

В автошколі вас вчать, що робити, якщо ви опинились у пастці свого автомобіля, у той час як він іде на дно. Деніел не ходив у автошколу.

Він хотів би стверджувати, що знає декілька способів порятунку із небезпечної ситуації.

Він думає про Хенлі. Пам’ятає її гордовитість, її характер і те, як він нехтував нею. Пам’ятає, як при правильному освітленні її волосся ставало вогняним, і думає про те, як воно звивалось згаслим полум’ям під час номера в акваріумі. Він не міг би зараз пригадати точні риси її обличчя, проте добре пам’ятає, наскільки йому завжди було цікаво дізнатись, на що схоже відчуття утоплення.

Він завжди був одним із тих, у гнучкості розуму кого сумніватись не доводиться, зокрема якщо це стосується сили його уяви. Особливо, якщо це стосується сили його уяви. Він завжди повинен був бути найрозумнішим хлопцем у кімнаті, бо інакше, якщо його чіпкі пальці раптом ослабнуть, то крізь них витече можливість бодай щось контролювати. Він ніколи не зміг би цього допустити. Він ніколи цього не допустить.

Він робить глибокий вдих і намагається не думати про воду, що все прибуває.

На відміну від більшості, він знає — коли ти опинився у пастці під водою, кисню у твоєму розпорядженні не так вже й багато. Всього лише на якихось півхвилини, аби дістатись до поверхні, поки твій внутрішній годинник щосили б’є на сполох, відраховуючи твої останні секунди. І життєво важливо не забувати дихати глибоко, щоби не витрачати кисень швидше необхідного.

Одна хвилина п’ятдесят дві секунди після занурення на дно і він більше ніколи не зможе чути насмішок Уолтера над його водяною могилою. Якщо він узагалі хоча б колись їх чув.

Він повинен сказати «спасибі» Ділану за те, наскільки практично його батько спроектував цю імпровізовану труну. Тут навіть близько не так тісно, як він припускав, а тому у нього є достатньо місця, аби вигинатись та звиватись у спробах порятувати себе.

Або, можливо, йому варто було б тримати язика за зубами. Чи ж не буде занадто жорстоким дякувати Ділану за хитромудрий винахід його батька після того, як Деніел дивом уникне тієї ж долі? Він повинен уникнути цього. Він повинен.

Тонкі струмені води, що починають потроху затоплювати твою посудину, чхати хотіли на твоє зволікання.

Більше немає ніякого сенсу чекати, поки тиск вирівняється, коли у легені вже починає потрапляти вода, а очі потроху стають схожими на очі мерця. Тим, хто опинився у пастці автомобіля, ніколи не радять вибиратись через дверцята, але у сейфі Лайонела Шрайка немає вікон, які можна було б розбити. Отож у нього немає можливості розглядати дно цієї брудної водойми навіть коли він наближається до нього настільки стрімко, ніби може просто пройти наскрізь і прижитися десь під ним.

Він думає про дітей, які плавають у басейні з відкритими очима, посміхаються крізь хлоровану воду і часто моргають, бо відчувають печіння через хімікат. Думає про те, як воно стояти у межах досяжності припливів, дозволяючи океанічним водам накочувати на тебе, занурювати тебе у пісок, морською піною заманювати у розривну течію.

Він знає, що існує спосіб уникнути цього фокусу. Знає, що вода вже досягла його комірця. Він знає це. Він усе це знає. Він знає, він знає, він знає, тому що він — найрозумніший хлопець у кімнаті, але тільки лиш тоді, коли у кімнаті він знаходиться сам на сам із собою.

Він вдаряється ліктем до стінки сейфа, сліпо обшукуючи його, і душить у зародку болісний стогін, коли відчуває, як усю руку наскрізь пронизує булавками та шпильками. Думає, що, очевидно, це всього лише його «смішний нерв», і почувається при цьому змерзлим та липким. Він не тремтить навіть коли тремтять його руки. Він не тремтить.

Коли він нагадує собі, що потрібно заспокоїтись, то думає про Меррітта. Він витрачає повітря даремно, точно так само, як це робить Меррітт, коли всоте намагається загіпнотизувати його і змусити скоїти якусь дурню просто заради цікавості. І він поняття зеленого не має, чи то той дійсно так його ненавидить, а чи, починаючи десь із тридцять четвертої спроби, більшістю із них просто намагається його відволікти.

Він думає про звичку Меррітта відбивати пальцями барабанний дріб, про дихальні вправи і кольорові кола, що розпливаються під повіками лиш тоді, коли ти занадто міцно заплющуєш очі. Згадує голос Меррітта, коли той гіпнотизує когось на сцені. Пам’ятає, як тіла людей стають безпорадними вони не могли б зімітувати це, навіть якби спробували.

Він обнишпорює нігтями затоплені водою металеві стіни. І не може намацати ніякої точки опори — немає ані прихованої кнопки, ані потаємного відділення, що подалося би під його відчайдушними руками. Є лиш неприємний тупий біль у нігтях, що дряпаються до твердої поверхні. І все одно він продовжує завзято шкребти, ніби йому більше немає чим проривати собі могилу крім цих жалюгідних мерзенних рученят.

Водяна могила неймовірно холодна та моторошно справжня.

Деніел згадує про кліше, яке постійно повторюється у фільмах жахів — хтось знаходить довгі сліди від кігтів на дерев’яних дверях. Але тут не залишиться ніяких слідів, що вказували б на те, як палко він боровся за своє життя.

Він відчуває, як з кожною миттю зростає біль від занадто довгої затримки дихання. Повільний, передчасний та безжальний. Від болісної потреби дихати тиск у горлі стає дедалі нестерпнішим, хоча Деніел знає — він не отримає кисню, котрого так прагне.

Він задається питанням, коли — якщо — його знайдуть, він виглядатиме так само жалюгідно, як він почувається? Він не жалюгідний.

Він не може зупинити різкого вдиху, який робить одразу ж, як виринає до поверхні води. Відчуває, як вода забиває та жалить ніс, а потім, ніби нежить узимку, стікає униз, просто у горло.

Усередині все горить.

Усередині все палає вогнем. Він опускає плечі та заплющує запалені очі, коли робить ще один рваний, нерівний вдих. Вода хлюпоче просто коло підборіддя, коли він сидить ось так, знесилено обм’якнувши шматяною лялькою. Він штовхає ногою одну зі стін і розмірковує — у нього галюцинації чи ті й справді починають стискатись? Він притискає другу ногу поруч із першою і знову штовхає.

Він не настільки дурний, аби раптом вирішити, ніби стіни заваляться під його натиском. Або, скоріше, не настільки ідіот, щоби вважати, що у нього вистачить сили зробити чи бодай спробувати зробити таке.

Труна, якою його удостоїли, не піддасться звичайним прийомам, однак печіння у ногах — усе ж краще, ніж вода, яка затікала б до рота, коли б він раптом розтулив губи для ще одного вдиху. Вдиху, який він не збирається робити.

Чи почастішало його дихання?

Він думає про збуджені крики Джека, коли той симулював власну смерть.

Думає про те, які б той видавав звуки, коли б дійсно помер у той день. Він упевнений, що бідолаха будь-що розсміявся б. Сміявся би в обличчя агенту Ділану Роудсу, навіть коли той намагався б його врятувати. Відданий чужому плану, наче вірний пес.

Серце заходиться у шаленому темпі.

Він не забуває про свою холодну могилу. І, ніби граючи у гру, спочатку він занурює у воду ніс, і лише тоді заплющує очі. Він більше не має у них потреби — не у такому тісному та темному місці, як це.

Він просто робить ще один-єдиний глибокий вдих і більше не звертає уваги на те, як з усіх боків його охоплює вода.

Він думає про Лулу та її стосунки зі смертю. Думає про її ілюзії та про те, що вона відповіла б, якби він запитав її про смерть. Підходила вона колись занадто близько до межі чи так ніколи й не наважилась спробувати?

Кулак саднить, коли він врізається ним у стіну, але гнітюча хвиля емоцій набагато болісніша, ніж вода, що просочується у його дихальні шляхи. Він задихається від них, від гніву, який кипить просто під шкірою, від страху, від жаху та відчаю, що липнуть до горла, як блювота чи необхідність закричати. Він ніколи не почувався більш загубленим.

А хіба хтось повинен почуватись не-загубленим, коли помирає? Хіба хтось повинен почуватись так, ніби Небеса — це його дім, а він — пенсіонер, який повертається з відрядження? Коліна неприємно стукають одне об одне, і крик бульбашками повітря проходить поміж стиснутих зубів, зривається з губ і губиться десь під товщею води.

Він думає про те, наскільки приглушено це прозвучало, і почувається розчарованим. Думає про те, як сильно це нагадує про дні, коли він закривав вуха, допоки батьки сперечались у сусідній кімнаті. Це його спогади? Він практично зсихається від наступного крику, котрий розриває його горло.

Вода перемагає, і він лежить, притиснутий вантажем усього цього.

Охоплений відчуттям, ніби починає кудись відпливати, затискає долонею рот та ніс. Груди здіймаються, але він не дихає. У голові вовтузяться думки, він усе відчуває, і він змушує свої нерви — розхитані, лезами впнуті у м’язи — заспокоїтись. Заспокоїтись рівно до того моменту, коли він — навіть не зважаючи на нестерпне бажання робити що завгодно, окрім як сидіти нерухомо — вже просто не зможе боротись. Усе це тисне на нього. Усе навколо.

Він як кіт Шредінгера.

Він думає про перший крок, котрий варто зробити, аби вижити в автомобілі, що тоне. «Заспокойся».

Пам’ятає про те, що Ділан був замкнений у цьому ж ящику.

Пам’ятає, як витягав його із глибини, як тканина одягу прилипала до тіла і наскільки Ділан був важким, коли він тягнув його до берега. Згадує, як встиг п’ять разів подумки підготуватись до того, що доведеться зіткнутись із суворою реальністю Ділан мертвий. І був абсолютно готовий узяти на себе відповідальність за його смерть. Він думає про те, що це була б цілковито його провина.

Він думає про те, що…

Деніел робить вдих.

Потім ще один, аж поки не відчуває, що у голові прояснюється, а грудну клітку розпирає від повітря настільки, що та аж починає боліти зсередини.

Він не пам’ятає, як відштовхувався від дна ящика. Не пам’ятає, з якою безнадією чіплявся за останній залишений йому дюйм придатного для дихання повітря. Він не може згадати, як би це було, коли б не зосталось тепла, за яке можна було б ухопитись, і він притискався б щокою до крижаного металу.

Його б знайшли посинілим від смертельного холоду. Він думає про Титанік.

Він не мокрий наскрізь, проте його шкіра покрита крапельками поту, і він інстинктивно намагається уповільнити дихання.

Він не пам’ятає, як заснув, проте, прокинувшись, не розплющує очей, аж допоки дихання не вирівнюється, а пальці не перестають стискатись на подушках мимоволі зайнятого ним дивану. Волів би не стикатись із приниженням, якого неодмінно зазнає, коли хтось побачить страх, що все ще плескається у його очах — плескається, мов риби, разом із якими він лежав у водах свого кошмару.

На мить думає про те, як же йому пощастило бути цієї миті на самоті. А потім повертає голову, більше схожу зараз на непідйомний мертвий вантаж, аби побачити рідкісне видовище, від якого усе всередині наповнюється гіркотою.

Ділан сидить на підлозі вітальні біля журнального столика, обклавшись паперами і тримаючи у пальцях ручку.

Деніел думає про те, що той міг би сидіти де завгодно, тільки не тут. Десь за столом, зручно відкинувшись на спинку крісла, замість того, щоби ніяково згорбитись, немов дитина, котра виконує домашнє завдання за день до призначеного терміну.

Рахує подумки, скільки разів той клацає ручкою, перш ніж повертається — ніби погляд Деніела занадто вагомий для того, щоб його можна було просто проігнорувати. Задається питанням, пропалював цей погляд шкіру чи повз угору натовпом мурашок.

Вони дивляться один одному у вічі цілу хвилину, але так і не встигають дістатися до суті — Ділан руйнує тишу.

— Поганий сон?

Деніел не дозволяє собі розслабитись у подушках. Пальці сіпаються, ніби він шукає щось, за допомогою чого можна було б приборкати власне тіло. Він опускає ноги на підлогу та сідає, розмірковуючи про те, що питання Ділана стало для нього рятівною оливковою гілкою. Прокручує у голові список взаємних образ, через які їм вартувало б укласти перемир’я.

Може, їм треба це зробити якраз через усі ті сварки, які стались між ними?

Через мільйони і мільйони взаємних образ за шкалою від зовсім незначних до дійсно небезпечних для життя. Їхні стосунки будувались на боротьбі за владу, вправлянні у дотепності та однакових безжальних посмішках. Можливо, уся справа у тому, що Ділан використовував їх як пішаків у своєму тридцятирічному плані помсти.

І, можливо, тільки можливо, це так ні до чого і не привело.

Ніякого перемир’я чи обіцянок, що будуть порушені. Просте запитання, поставлене зі щирим занепокоєнням. Друг переймається за друга.

Він хоче розповісти правду.

Хоче дозволити відчуттю провини, яке ховається за міцно зціпленими зубами, вилитись із нього, як розливається чорнило на папір, заплямовуючи його та розтікаючись по курсиву, котрим той списаний. Розповісти Ділану про кошмари, котрі бачить щоразу, як заплющує очі, або про те, що кожного разу, коли Ділан дивиться на нього із теплотою, Деніел бачить у його зіницях лише смерть, що так за ним і не прийшла.

Він хоче розповісти Ділану, наскільки йому завжди кортіло поцікавитись у Лули, на що схоже відчуття утоплення, коли він у несусвітню рань ділиться з нею кавою, або про те, як іноді він важко опускається на підлогу, а потім розмірковує про те, чи дійсно все це бодай чогось варте.

Та замість цього він каже:

— Я не пам’ятаю своїх снів.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: