My girl

На ній було кашемірове пальто приємного відтінку бежевого, з чорними шкіряними вставками на рукавах, яке, майже повністю ховаючи під собою обтягуючу спідницю, ідеально гармоніювало із замшевими чоботами на високих підборах. Сплутані морозним вітром, злиплі від напіврозсталого снігу рожеві локони сягали пояса, ані на сантиметр не зрадивши свою довжину часів старшої школи. Чи могла Ріко помилитися? Питання навіть для риторичного безглузде: окрім волосся – такого нехарактерно неживого у світлі цілодобового супермаркету, що ледь простягалося до автобусної зупинки, – і розміру грудей, применшеного верхнім одягом, її зір зчитував нюанси аж до точного кута нахилу підборіддя. Прийняти за Момої Сацукі іншу дівчину Ріко просто не була спроможна – хто завгодно, тільки не вона. Однак частці сумніву виявилося достатньо лише прозвучати у неї в голові, аби берег свідомості, на якому стверджувальною відповіддю продовжувався мисленнєвий монолог Айди, відійшов у темряву і щось почало стискатися усередині, заважаючи дихати, – все дужче і дужче у міру того як власні ноги в дутих черевиках наближали її до безпомилково відомої дійсності. Відчайдушно абсурдна, до абсурду відчайдушна надія стукотіла у вухах Ріко, заглушуючи музичні ритми: не Момої. Не Сацукі.

Вона не чула своїх кроків, доки слабкий тріск не наповнив тишу, що співпала між поривами вітру і треками у плейлисті, чим пройняв до мурашок: серед цілковитої безмовності усього навкруги, здавалося, можна було розрізнити хрускіт кожної окремої сніжинки під рельєфною підошвою важкого зимового взуття. У цю ж  саму мить, ніби під тонким настилом снігу не було асфальту, Ріко відчула, що провалюється. Момої. Сацукі.

Морозне повітря обпікало щоки. У навушниках чулися вступні акорди композиції, яку Ріко впізнавала не краще, ніж себе у зірваному в порожнечу ліфтової шахти серці. І це через дівчину, котру вона останній раз бачила скільки років тому, п’ять? Ні, подумки підрахувала Айда, більше – п’ять років минуло лише з того дня, як вона відкрила вхідний лист з темою “Запрошуємо на весілля!”. В реальному житті, як зараз, вона дивилася на ексменеджерку баскетбольної команди Тоо вперше за ледь не десятирічний строк. Незбагненною була радше цифра, ніж сама ситуація: у великому місті на кшталт Токіо простіше простого опинитися під дахом однієї транспортної зупинки з людиною, з якою ви разом ходили до школи або, як у конкретному випадку, зі школою якої конкурувала за першість на баскетбольному майданчику твоя; тим не менш, доводи Айди щодо мегаполісної пересічності зустрічі безнадійно вдарялися в стіну внутрішнього заціпеніння. Рожево-бежева постать пустила по нервових дротах Ріко напругу інакшої, далекої від претензійно універсальних узагальнень природи. 

Її мозок аналітикині ніколи не мирився з префіксом ір-, хай би які дива не демонстрували у неї на очах спортсмени, у тому числі покоління школярів-баскетболістів, котре на дивах спеціалізувалося. Усі вони, а останні, як показав час, зокрема, були всього лише людьми. Нічим більшим, силкувалася донести до себе Айда, втупивши погляд у Момої, наче та не могла будь-якої миті повернути голову, нічим більшим, аніж людиною, була випускниця Академії Тоо в її пальті, чоботах і спідниці вгадуваного фасону “олівець”, з її розпущеним довгим волоссям ніжно-рожевого кольору. Звичайно, промайнуло в неї раптом, якби хтось зараз зупинився між ними двома, вона могла розраховувати хіба що на швидкий, поверхневий погляд у свій бік: у болоньєвій куртці, зі спортивною сумкою через плече, яка, практично не виділяючи груди, теліпалась на рівні вузьких стегон, поруч із другою дівчиною Ріко виглядала… як школярка. Нав’язане непроханим зіставленням слово полоснуло Айду ведмежою лапою, змушуючи задихнутися від злості, що прилила шквалом гострого каміння разом із хвилею ясності. Школярка, і правда. Неначе не минуло майже декади без протистояння Сейрін і Тоо, яке, під каталітичною дією властивого віку максималізму, загострювало будь-які зіткнення дівчин, як умовленні, на матчах між їхніми школами, і передбачені, на відбіркових серед інших команд, так випадкові, на території, що не в’язалася з баскетболом; не зустріти з викликом проникливі очі іншої споріднювалося в підлітковій уяві з капітуляцією – так, тоді, десять, чи, гаразд, вісім років тому, але по року, двох, трьох, п’яти, восьми, хай їм грець, роках почуватися у свої двадцять сім абсолютно так само – з якого, спитати б, дива?

Можливо, музика не давала думкам рухатися прямо: черговий акорд обманув очікування словесного вступу, що не могло не злити – Ріко марно намагалася пригадати, що за акустичну пісню вона допустила до свого плейліста. Незграбно ковзнувши по шії, холодні пальці вхопилися за тонкий провод і висмикнули правий навушник з-під в’язаної шапки з помпоном. Айда поспіхом сунула руку назад у кишеню, яка не зігрівала, але принаймні не відбирала тепло, і зрозуміла, що починає злитися на те, що взагалі злиться.

На досягнутому щаблі кар’єрної драбини – вона складала плани тренувань для спортсменів, які збиралися брати участь у відборі на Олімпійські ігри, – її поле зору полишили  ієрогліфи шкіл, а з діапазону слуху зникли згадки про баскетбольних легенд Тейко. Вона піднялась не на одну голову вище неоголошуваної фактичної тренерки Сейрін Айди Ріко, вище більшості тих, хто або за промовчанням приймали її за менеджерку, або запам’ятовували лише як розчарування у плані розміру грудей, якщо взагалі звертали на неї якусь увагу. Нині її непоказна фігура мала немислиму для поціновувачів модельної комплекції ціну, чітко прописану в умовах контракту. Школярка? Менш за все Айда Ріко переймалася тим, що поступається комусь в очах абстрактного перехожого.

Доти, доки “кимось” не була Момої Сацукі.

Ріко до нестями кортіло хапнути ротом зимового повітря, та думка про непокриту голову, що повертається в її бік, зводила спазмом дихальні шляхи. Прагнення за допомогою влучних логічних доводів втиснути свій потік свідомості у причинно-наслідковий каркас так і не вивело Айду з глухого кута під назвою ір-, що ув’язнив її почуття. Сацукі. Момої.

Тонкі волосинки, що вибилися з зачіски, горнулися до зашарілих від морозу щок. Серед світло-рожевих пасм просто зобов’язаний був ховатися дріт такого ж самого, що влаштувався у складках шарфа Ріко, навушника, який пояснював би нерухомість дівчини, проте аби Айді вдалося переконати себе його розгледіти, навушники-вкладиші мусили бодай трохи в’язатися з загальним образом, а сама вона – хоча б приблизно уявляти, яку музику могла слухати давня знайома. Починати робити припущення, коли так, слід було перш за все стосовно обставин, що привели Момої – дівчину, котра на вигляд з’являлася в офісі не раніше дев’яти, – під скляний дах зупинки, за яким небо тільки зачиналося кольорами світанку.

My girl, my girl, don’t lie to me,

Tell me, where did you sleep last night? *

Сонячний промінь вдарив у скло прямо понад маківкою екс-менеджерки Тоо, і разом із ним у напівакваріум зупинки увірвався холод. Ріко не знала, чи дійсно подув вітер; крижаний страх охопив її тієї миті, як колихнулася рожева прядка. Швидким ривком Айда висмикнула з вуха другий навушник, зрікаючись, здавалося, нею поставленого питання. Яким безглуздям це було, її й близько не цікавило, де Момої спала минулої ночі, вона тим паче ніколи не назвала б її своєю дівчинкою, однак відповідальність за слова, проспівані меланхолійним чоловічим голосом, обважнила її серцебиття до ударів у гонг: три, чотири, і очі вишневого кольору дивилися на неї – Айда бачила туш, що розтеклася під віями.

– Ріко-чан?!

Час і простір розсипалися і зібралися докупи в масивний клубок у горлі Ріко, ставши її першим ворогом у новій старій реальності. Певна річ, тренерка з Сейрін була останньою людиною, яку рожевоволоса очікувала побачити, та все ж цей суффікс -чан, залізний ключ восьмирічної давнини, протягнутий вздовж щільного шару фарби, що вкривала минуле, гострим кінцем проробив борозну, яка вмить почала саднити. Він здавався до непристойного недоречним – так само, раптом усвідомила Ріко, як і те, що досі вона подумки називала дівчину перед собою Момої.

Язик, втім, не повертається вимовити ані Куроко, ані Сацукі.

– Давно не бачилися, – ледь не зі скрипом вимучують її голосові зв’язки, і репліка висне у повітрі, не розпочата і не закінчена зверненням на ім’я, наче паперовий літак, неспроможний подолати один метр між Айдою і… нею .

– Подумати тільки, скільки років минуло! – у відповідь вона звучить ще більш удавано, ніж сама Ріко. На думку спадає англійський вислів “small talk” – бесіда ні про що, розмова заради розмови – і Айді здається, що він гостро потребує варіативного уточнення “small talk with a small person”, як можна було б назвати обмін беззмістовними фразами, під час якого співрозмовниця навіть не намагається виглядати емоційно залученою. – Просто неймовірно! – вигукує вона , не вкладаючи жодної віри в це “неймовірно”. На коротку мить, що не оминає Айду, її погляд стає дивним, ніби вона згадує, чому стоїть тут. Слух вихоплює зі звислого навушника обривок пісні, в якому Ріко супроти волі розбирає слово “husband” – але й тільки усього, чи не то невиразно знайомий, чи просто схожий на чийсь хрипкий голос тягне свою історію надто далеко від її вух, що безумовно на краще. Не хочеться нагадувати собі про урок, отриманий двома зимами раніше: єдине життя, у якому для неї, Айди Ріко, є місце, – це її власне.

Тіні навколо зупинки стрімко втрачали глибину. Було вже ледь помітно, що від вітрин крамниці навпроти лине світло. Фокусуючись на співрозмовниці, очі рожевоволосої дівчини набували блиску, який Ріко впізнавала з тривожним відчуттям у животі. Спостереження Момої стосовно параметрів фігури ніколи не чіпляли тренерку Сейрін, проте ніщо не лютило запальну підлітку Ріко Айдо так сильно, як поблажливість у зверненому на неї погляді, що відблискувала полірованим залізним замком: чим би не парирувала Ріко, у зінницях, обрамлених цвітом сакури, вона бачила своє відображення. Неначе в тонованому склі недозволено розкішної автівки. «Small person». Вісім років потому Айда почувалася особливо вразливо низькою поруч із нею , взутою в чоботи на підборах Момої Сацукі, хай би яким не було тепер її прізвище.

– Ріко-чан, ти вже маєш плани на новорічну ніч? – раптом питає рожевоволоса. Ось воно: зовсім як не один раз раніше, простота і безтурботність вбирають дівчину, що ще хвилину тому була захопленою зненацька, в непроникну броню; де би Момої не спала минулої ночі, у променях світанку цей обладунок без прозору сяє усмішкою на “Га-а?”, що не вихопилося, але яскраво відобразилося на обличчі Ріко. – На випадок, якщо не матимеш, ось, тримай.

Айда опустила очі на конверт, простягнутий рукою в бордовій рукавиці, – здавалося, та тримала його від самого початку, настільки швидко він виник із сумки. На відміну від Момої, пальці Ріко не були завбачливо приборкані флісом і трикотажем: знудьговані за текстурою паперу, вони ані на мить не подумали дослухатися до голосу збуреного розуму. На щастя, випускниця Тоо по-своєму витлумачила мимовольно зсунені на переніссі брови шатенки. 

– Акаші скоріше віддає данину бізнесу, ніж святу, – пояснює вона, не підозрюючи, що тільки тоді, коли вона вимовляє його вголос, прізвище сина, котрий зовсім нещодавно успадкував компанію батька, наповнює сенсом іменні ієрогліфи, на які дивиться Айда. Акаші. Акаші Сейджуро. Заголовок новин проноситься перед Ріко у спаласі проїжджаючої автівки. 

– І, відповідно, західним традиціям, – червоні кандзі спалахують жовтогарячим світлом, ніби на знак підтвердження слів Момої: – тобто для партнерів – саке, для гостей – шампанське.  

Проминувши Айду, яка ледь встигла відняти погляд від запрошення, рудооке таксі – без потреби в душі, за неї-бо правлять просунута навігаційна система і водій, – сповільнилося за її спиною і зупинилося на тій самій відстані, з якої вона не набагато раніше помітила самотній жіночий профіль.

– Але шампанське, – у полі бокового зору гойдається рожева хвиля, – буде, без сумніву, найкращої якості, – Момої пропливає повз Ріко назустріч студеному вітру.

Взявшись за ручку пасажирських дверей, вона обертається.

– Тобі часом не в бік–

– Я почекаю на автобус, – не дає їй закінчити Айда, що, схоже, навчилася блискавичної реакції від спортсменів, яких тренувала ще зі старшої школи. Для баскетбольного гравця перехопити м’яч у суперника означало можливість повернути рахунок на свою користь – сісти ж в одну автівку з Момої, опинившись на принизливому по відношенню до неї задньому сидінні, було немислимим; одне лише припущення щодо такого розкладу впиналося колючим дротом у легені. Айда мала почуття власної гідності.

Так, мала.

І тим не менш продовжувала тримати в руках конверт із запрошенням.

– Дякую, – поспіхом пробурмотіла вона, не стільки висловлюючи вдячність, скільки вибачаючись за різкість.

– Була рада побачитися, Ріко-чан.

Колишня менеджерка школи-суперниці Сейрін усміхнулася, притримуючи волосся, яке вітер, що дув з-за спини, змушував тягнутися до другої дівчини, сіла в автівку і захлопнула за собою двері.

Подібна до сріблястого уламку ртуті Toyota Prius стрімко віддалялася від розбитого термометра. Залишеними нею смугами на асфальті Ріко могла видряпатися наче по спасальних тросах – нині двох замість того одного, в якому полопалися всі до останньої нитки за той час, що вона крок за кроком наближалася до місця, де зараз стояла, – та вітер знай усе тріпав запрошення, бажаючи чи то роздивитися його, чи то привласнити, вихопивши з опущених рук. Поки Айда дивилася вслід зниклому з очей таксі, в її животі все ще лишалося відчуття падіння, що не відбулося, на кшталт того, коли дорога під ногами раптом обривається сходами вниз, і на деякий час загострюється відчуття включеності у навколишню реальність. Розмова з Момої умістилася в секундну мить польоту, хлопок дверей автівки пролунав наче удар черевика об сходинку. Дійсність оглушила Айду звуком відчинення автобусних дверей.

Дно прірви під назвою Момої Сацукі, що розверзлася на шляху Ріко, виявилося затягнутим товщею скла – Айда ніби ступила на ілюзорне графіті. Прокручування в голові реплік і градацій тону рожевоволосої збивало розріджені білясті хмари під її ногами до об’ємних молочних клубків; урешті-решт туман заповнив простір за склом настільки щільною субстанцією, що Ріко не знаходила ані натяку на саме лише існування прихованої глибини. Вона стояла на білому танцмайданчику, глянцево гладкому, як прямокутник картону між зігрітих теплом астобусного салону пальців. Падіння, яке не відбулося? Безперечно. А за ним – гранична усвідомленість того, що трапилося: правда була в тому, що Ріко хотіла, аби падіння сталося.

Правда була в тому, що нервове нетерпіння, від якого пітніли долоні, коли вона бачила Момої біля лавки запасних суперника, і робилися ватними й неначе чужими руки і ноги, варто їй було помітити володарку рожевого волосся серед строкатої маси глядацьких трибун, злість на хлопців Сейрін, що не тільки відволікалися від тренування на дівчину в формі Академії Тоо, але передусім заполоняли простір між тією і Ріко, простір, в якому могли блискавками зіштовхнутися і розлетітися іскрами їхні сповнені зосередженої рішучості погляди; наелектризованість відчуттям абсолютної боєздатності після розмови з Момої на гарячих джерелах – все це, складаючи інтегральну частину минулого Ріко, складало інтегральну частину її самої, і, здійнявшись перед нею грізною хвилею, воно раптом було вирване з Айди живцем. Там, де на неї мала перекинутися непідконтрольна стихія її власних емоцій, стояча вода ледь доходила ій до колін. Втім, це коліна, ось-ось підкосившись, сягли б рівня води: чого Ріко не могла винести, так це того, що, у непорозумінні заглядаючи всередину себе, вона бачила відображення подій у десятках дзеркал і кожне показувало принизливу недолугість значення, яким вона наділяла себе в життях інших людей.

Якого б відтінка веселки не були їхні очі і волосся, тепер усі вони до останнього – до останньої – належали до безбарвної маси. Акаші Сейджуро заступав на посаду голови батьківської компанії. Мідоріма Шинтаро бинтував чужі руки. Аоміне Дайкі носив форму, яка вселяла ідею безпеки і порядку. Куроко Тецуї миттєво починали кричати і махати руками діти на вулиці. Свого часу ці люди визначали баскетбол – Ріко не знала, чи було те, що баскетбол у свою чергу визначав їх, причиною чи наслідком, але що пішовши з майданчика вони зреклися частини себе – інтегральної частини – це вона бачила наяву. Між тим, та єдина яв, яку вона могла споглядати, нагадувала щонайгірше нічне жахіття. Мідоріма Шинтаро сповненим необхідності жестом поправляв окуляри, проходячи повз неї у травматологічному відділенні лікарні, Аоміне Дайкі невловимо хмурився на знак зусилля з напруження пам’яті, від якого вже наступної миті не лишалося і сліду на його обличчі, а погляд, сфокусований бував на ній Куроко Тецуєю, навперебій вимагали малюки, яким надто довго довелося б пояснювати елементарний кивок шатенці, що перетинає алею. Айда Ріко канула в небуття разом із баскетбольним минулим, звелася до ефемерного дискомфорту в зоні ампутованої ділянки, що займала, з одного боку, навіть для Мідоріми й Аоміне забагато місця, щоб не лишити чутливих міліметрів нервових закінчень, а з іншого – навіть для Куроко замало, аби спровокувати належний напад фантомного болю.

Момої Сацукі являла собою єдині двері, до яких не перестали підходити ключі в кишені болоньєвої куртки Айди. Клацанням всередині свідомості підтверджувалося кожне нове старе відчуття, минуле блискавично поверталося у спорожнілу нішу теперішнього; Ріко не могла сказати, в який момент черговий оберт ключа не здійснився і натомість підкорилося масивне тіло. Вона стояла на порозі простору, що дисонував з усім, на що вона звикла очікувати, і дивилася на невеликий прямокутник, котрий ще кілька хвилин тому вважала останньою світлиною, звідки – хай би яким невдалим і неприємним, принизливо особистим не був кадр, – вона не була стерта. Жмут світла, що проривався крізь заповітну щілину назовні – геть з цього сна, до цілісності, що трималася на тонкій рожевій волосинці, – тьмяною лампою автобусного салону окреслював Айду Ріко. Дівчина по той бік скла марно намагалася співвіднести себе з нею: коротке каштанове волосся, тонкі насуплені брови, зосереджені карі очі – усе було чужим, належало тій Ріко, що мала напоготові призначені їй репліки і емоціональні відгуки й оцінювала заходи за алкоголем, тій Ріко, думка про перетворення на яку бридила і страхала.

Ні, Ріко не покинула, як Покоління Чудес, свою пристрасть до спорту, що робила її тією Ріко, немалою мірою завдяки якій команда, що існувала без року три дні, перевершила легенд шкільного баскетболу. Вона не зрадила шляху, що йшов від серця, і не втратила ту саму іскру, котра, як вона вірила, вселяла дискомфорт певним володарям яскравого волосся. Ріко жадала, аби Момої побачила цю її іскру теж, і водночас не знала себе від жаху, що та подивиться на неї тим самим поглядом сфінкса, що і завжди, – поблажливо зацікавленим, визнаючи, проте не підпускаючи. Однак тим, що Айда отримала, був споглядальний вираз обвітреної постаті з минулого, що запрошував кожного, як гідного, так і ні, туриста, на прийом до того, хто колись звався Імператором. Прощальна усмішка Момої була гіршою за будь-який її насміх. Момої не бачила Ріко. Момої бачила дівчину, чиє ім ‘я спливало в голові зі спогадів про старшу школу, але не Ріко. У порожнечі, що утворилася всередині Айди, як тільки вона залишилася одна під грудневим небом, знялася вітряна буря: Ріко хотіла кинутися навздогін Тойоті, кричачи, що Сейрін покаже Тоо на Зимовому Кубці, що Ракузан будуть подолані, що Ворпал Сордз поставлять на місце нахаб із Америки. Вона хотіла вивергнути з себе всі прокльони і молитви, які знала, аби лише кам’яні зіниці осяялися власним рожевим світлом, а не тривіальними світанковими променями тиждень як прибулої й сім днів як остогидлої зими.

Ієрогліфи дивилися на Айду з запрошення – вона навіть не помітила, як дістала його з конверта. Вісім років спливло з закінчення старшої школи неначе вода; вона кілька разів захлиналася нею з того часу і ось знов відчувала її у своїх легенях. Злість нікуди не пішла, та крізь неї на поверхню свідомості проступило дещо інше, те потаємне, що Айда ніколи не хотіла називати на ім’я.

Страх.

У треці, що залишився на карті пам’яті, яку Ріко без нагоди подарував один із підопічних спортсменів, коли дізнався, що її власна понадилася видавати помилку читання, Курт Кобейн надсадно хотів знати: 

– My girl, my girl, where will you go?

I’m going where the cold wind blows

* – Дівчинко моя, дівчинко моя, не бреши мені,

Скажи мені, де ти спала минулої ночі.

** – Дівчинко моя, дівчинко моя, куди ти підеш?

пісня: Nirvana – Where did you sleep last night?

Додати до улюблених