Martyn Yakub

FavoriteLoadingДодати до улюблених

“24 лютого – довжиною в півроку” – це українській фразеологізм, і означає він те почуття, коли ти настільки сумуєш за людиною, що один день тягнеться, як півроку.

Дійсна перемога криється, не в тому, щоб перемогти когось сильного, вона таїться у прагненні захистити те, що для тебе цінно.

Дуже тішуся тим, що наше суспільство починає змінюватись. Пережитки минулого – стають “моветоном”. Нехай кожен буде щасливим і має можливість жити як бажаєш, любити кого побажаєш.

Вони тягнуться один до одного обережно, повільно скорочуючи відстань. Легкий переполох змінюється дивним притяжінням, яке вже важко приховати. Воно було і раніше, але вони обидва сприймали його за сильную дружбу, глибоку прихильність. А в дійсності — чим це відрізняться від кохання? Хто може любити тебе більше, ніж справжній друг? З ким тобі може бути легше та звичніше, ніж з надійнішим другом? Їх губи торкаються. Це так незвично і незнайомо. Це дівчина, чи хлопець — різниці нема. Коли ти кохаєш, не це важливо. Важливо  одне — чи кохають  тебе. А вони обидва впевнені,  що відповідь — безсумнівно «так». Завжди.

Момент, коли життя Ніколаса пішло шкереберть — це момент появи у ньому Стефана. Вони показали один одному світи, про існування яких і гадки не мали до знайомства. Вoни покохали. А потім була війна. Вона понівечила їх душі. Залишила незагоюючі шрами на їх тілах. Вона майже зламала їх. Але тільки майже. Адже вони разом до кінця, інакше який у цьому всьому був сенс?

Чому наше суспільство охочіше схвалює двох чоловіків, тримаючих у руках зброю, ніж двох чоловіків, тримаючихся за руки?

 

Примітки: 

Виключні права на оригінал книги Євгена Литвака “Епоха слави і надії” належать її автору. Я лише пишу фанфік «Лихо тихо» про уподобаних персонажів, не маючи жодної матеріальної вигоди.

 

Мартин Якуб

 

 

 

 

 

 

                                 Лихо тихо

 

Момент, коли життя Ніколаса пішло наперекосяк – це момент появи в ній Стефана. Вони показали один одному світи, про існування яких і не підозрювали до знайомства. Вони полюбили один одного. А потім була війна. Вона понівечила їх душі. Залишила шрами, що не гояться, на тілах. Вона майже зламала їх. Але тільки майже. Адже вони разом до кінця, інакше який в усьому цьому був сенс?

Чому наше суспільство більш охоче схвалює двох чоловіків, що тримають в руках зброю, чим двох чоловіків, що тримаються за руки? ©

 

Частина I

 

1.

 

Микола абсолютно не пам’ятав той момент, коли в його житті все пішло наперекосяк. Можливо, це сталося після того, як батько залишив десятирічного сина з матір’ю, відправившись в АТО у 2014 році. Він так і не повернувся додому, отримавши смертельне поранення на останньому завданні – безглузда випадковість, життя, що перекреслило його. Відтоді Микола ненавидів війни. Можливо, це сталося, коли він уперше вплутався у бійку, захищаючи сусідську дівчинку. До цього напади благородства були абсолютно йому не властиві.

Але, швидше за все, це сталося того дня, коли, поспішаючи на тренування по боксу з хлопцями з сусіднього двору, він, не дивлячись, влетів у вузьку, кістляву спину незнайомого хлопченяти, що згорбилося на ганку. Той одразу схопився, незграбно обернувся і практично злетів вниз. Микола вчасно встиг схопити його за тонку руку і з усієї сили смикнув на себе. Врятований від падіння зашипів, як кіт, якому наступили на хвіст. Він старанно, навіть гидливо, відштовхнув Миколу і, зрозуміло, впав, сильно вдарившись спиною.

– Гей, хлопчак, ти живий? Піднімайся! – Микола, сам від себе не чекав такої турботи, подав руку потерпілому. Йому шістнадцять років, і глибоко плювати на надмірно худе хлопченя, якого він бачить уперше в своєму житті. Але відповіді нема. Хлопчина лежав, щільно замруживши очі, стиснувши руки в кулаки, і не рухався. На секунду Микола подумав, що хлопчина все ж  вбився, але спробував покликати ще раз. – Давай же, піднімайся.

Коли відповіді знову не послідувало, він просто стиснув худі плечі і без особливих зусиль підняв на ноги тіло, що не чинило опір. Микола навіть не встиг здивуватися власній силі і чужій крихкості, як цей ненормальний відскочив від нього. Хлопченя розкрило сині очі і хворобливо зіщулилося. Він уперто випнув підборіддя, стиснув губи в тонку лінію, але погляд з головою видавав усю бурю емоцій свого хазяїна.

– Тобі боляче? – Запитав Микола.

Хлопець у відповідь замотав головою і вище підійняв підборіддя. Микола помітив кров на спині незнайомця, поки той обводив східці божевільним поглядом. Ось тільки думка про те, щоб кинути задохлика одного з кривавою плямою, що розповзалася, на спині здалася йому шалено безглуздою, як і уся ця ситуація в цілому.

Микола оглянув рану. Вона досить глибока, але невелика, можна не тривожитися по дурницях.

– Що ти шукаєш?

– Ноти. Їх, напевно, вітер поніс. – Тихо, трохи сумно, відповів незнайомець.

– Ноти? Які ще, до біса, ноти?

Хлопчина обернувся обличчям до Миколи і безпорадно розвів руками. Вид у нього при цьому був такий жалюгідний і упертий одночасно, що Микола майже захопився характером хлопчини. У сонячному світлі його очі здалися небесно-блакитними. У Миколи затремтіла рука, коли він намагався поплескати потерпілого по плечу.

– Я знайду твої ноти. А ти йди додому і займися своєю спиною, поки не сплив кров’ю. – Від жаху в очах навпроти чомусь захотілося втекти, сховатися. Микола взяв себе в руки і вирушив на пошуки понесених вітром нот.         Напевно, саме тоді все в його житті покотилося до бісів. Він повинен був штовхнути цього малолітку, сказати якусь гидоту і понестися на тренування, як робив завжди. Але ж ні. Цього разу його смикнуло проявити доброту.

Він знайшов покреслені олівцем листи біля сусіднього будинку приблизно через сорок хвилин. Йому здалося, що почерк належить якійсь дівчинці – тонкі і м’які знаки, позбавлені незграбності і жорсткості. Він не розумів, як можна замість гри з іншими хлопцями сидіти наодинці і цвірінькати ці незрозумілі значки. Він не розумів, як можна бути таким невмілим і беззахисним. І ще більше не розумів, чому його це взагалі хвилює.       Микола почав злитися на себе за зайву чутливість. Він рідко дозволяє собі проявляти турботу про когось, хто не є з ним кровною ріднею. А об’єктами його підвищеної турботи являлися представниці прекрасної статі, але ніяк не сусідський задохлик.

Він постукав кулаком по дверях, за якими годину тому сховався хазяїн нот. Микола шалено боявся, що відкриє матір потерпілого і звинуватить у всьому його, але ж по суті він не був ні в чому винен. Не він же зробив цього хлопчину таким незграбним і крихким. Здається, пройшла ціла вічність, перш ніж клацнув замок. У дверях з’явилася кошлата голова. У такій темряві сині очі здавалися чорними, а шкіра занадто блідою, майже прозорою.

– Я приніс твої гачки. Тобто ноти. – Збентежено виправився Микола.

Дожили, він поводиться як дівиця: бентежиться і червоніє. Микола простягнув задохлику пом’яті запорошені листи. Той в дивному засмиканому жесті притиснув їх до себе і вдячно посміхнувся. В ніс вдарив сильний алкогольний запах спирту.

– Стефан.

– Микола, але ти можеш звати мене Ніколас, після моєї перемоги на Чемпіонаті по боксу у США, так кличуть мене всі мої друзі.

У худого Стефана міцне рукостискання, незважаючи на холодну руку і довгі пальці.

Будь Ніколас романтичнішою натурою сказав би – не просто довгі, а витончені. На щастя, романтиком він не був зовсім, але запрошення увійти прийняв. На новому знайомому красувалася наглухо застібнута сорочка, що вже просочилася кров’ю.

– Ти не обробив спину? Рана глибока.

– Не можу дотягнутися. Я намагався. Спирт ось знайшов.

– Що за ідіот. – Беззлобно вилаявся Ніколас. Як можна бути таким жалюгідним і безпорадним у цьому жорстокому світі. Але Стефан не такий, це Ніколас зрозумів майже відразу. Він сильний, витривалий, отримавши таку рану, не видав ні звуку, впертий, гордий до дурості. І Ніколас раптом зрозумів, що той не скаржиться, а просто констатує факти дуже тихим голосом. Занадто тихим і м’яким для хлопця голосом. Музикант, що з нього візьмеш.

Стефан сам обернувся спиною, незручно стягуючи з плечей сорочку. Він сів на стілець і нахилив голову. У рані застрягло скло, дістати буде шалено боляче. Як можна акуратніше прибирав довге волосся з шиї, щоб не заважало. Ніколас знаходить на столі відкриту пляшку зі спиртом, бинт, йод і вату. Щедро ллє на крихку спину з пляшки, ловить криваво-спиртовий потік рушником у попереку. Витирає вологу шкіру. І чує швидше здивоване, ніж хворобливе зітхання. Скло увійшло глибоко, і витягнути його безболісно не вийде, скільки не возися. Стефан під його руками знову шипить і намагається піти від дотику, але він зовсім не такий кволий, яким здається на перший погляд. Занадто тонкий – так, але точно не слабкий. Коли скло лягає на стіл, хлопченя більше не ворушиться і тупо дивиться на шматок розбитої пляшки, що понівечив його спину. Ніколас знає, як накладати шви, його вчив старший брат, кожного разу повторюючи, що такі знання у сучасному світі точно будуть корисні.

Ніколас зловив себе на тому, що заспокійливо погладжує ліву лопатку великим пальцем, поки нерівними стьобаннями стягував краї рани. І починає злитися ще більше – притягнув ноти, прогуляв тренування. Що з ним сьогодні не так? Потім він знову береться за спирт, висушив шкіру залишками вати і забинтував

– Бабуся не пробачить мені псування майна. – Хлопченя усміхнувся, киваючи на порожню банку з-під спирту.

– Проте її онук житиме.

Тиша дарує спокій, як і тепле дихання за спиною. Стефан підійняв голову і скривився від болю. Неприємно, звичайно, але цілком терпимо. З ним бувало і гірше.

– Через мене ти пропустив тренування. Мені шкода. Хоча я не люблю бокс. – Він невпевнено повів плечем.

– Як можна не любити бокс? Ти мужик або хто? – Щиро дивується Ніколас. Стефан важко зітхнув, звівся на ноги і повів свого гостя у вітальню. Там, по центру кімнати стояло старе пошарпане піаніно.

 

Промені західного сонця освітлювали лаковане дерево. Хлопчина обережно витер пил з кришки рукавом і сів на табурет. Він зібрав довге волосся у вузол і підняв кришку. Ніколасу здалося, що пальці Стефана запурхали над клавішами, не торкаючись. А ще, поки той грав і не помічав погляду, Ніколас спостерігав. Він бачив зосереджений погляд, напівпосмішку, темну пасмочку на лобі, що вибилася з вузла, піт над верхньою губою і пальці. Тонкі, напружені пальці, недоречно довгі для чоловіка.

Уся незручність і зажатість покинули худорляве тіло. Він був у своїй стихії. Він був вільним.

– Це ті ноти, які я приніс?

Питання повисло в повітрі невмілою тишею. Стефан знову весь стиснувся і навіть втягнув голову в плечі, щоб стати менше. Неначе він забув, що в кімнаті знаходиться хтось інший. Ніколас сидів поряд з ним на оксамитовому табуреті, старанно уникаючи випадкових дотиків. Для нього безперечно вистачить на сьогодні усіх цих невмілих торкань. Стефан, нарешті, відмирає. Він посміхається, ховаючи зуби, чому посмішка виходить мізерною, але до дурманення справжньої.

– Ти в цьому розбираєшся?

Ніколас у відповідь негативно мотає головою:

– У мене хороша зорова пам’ять. Я запам’ятав назву “Епоха”. А тут, – він тиче пальцем в розлініяний листок, – все обривається. Чому?

– Ти запнувся об мене. Я не встиг закінчити і загубив ноти. – Збентежено каже Стефан. Він бентежиться, як дівчинка. Червоніє весь, підтискає губи, опускає очі, роздивляючись власні руки. Що за кошмар? Ніколасу хочеться побитися головою об це саме піаніно. Він стримується немислимим зусиллям волі. Чом би йому зараз просто не піти?

Поряд з ним Ніколас почуває себе ідіотом без почуття гумору і інтелекту, хоча зазвичай на його жарти ведуться усі дівчатка. Ось тільки Стефан не дівчинка. Вони говорять про сім’ю. Після смерті батька Ніколас живе з матір’ю. Він його не пам’ятає толком, тільки уривчасті спогади і старенький том “Пригод Тома Сойєра”. Є старший брат – Олекса. Працює медбратом. Ніколас говорить, що саме він навчив його накладати шви.

Сам Стефан живе з бабусею. Обидва батьки загинули у автокатастрофі. Він їх теж майже не пам’ятає.

– Але я не сирота, у мене все ще є бабуся. – Стефан говорить тихо, впевнено і трохи сумно.

Ніколас знає, що це хлопченя жахливо самотнє. Відчуває його самотність кожною клітинкою тіла. І йому чомусь хочеться бути завжди поруч. Усе життя пройти пліч-о-пліч, щоб там не сталося. Він думає, що саме так народжується справжня дружба. Швидше за все – він правий.

Ніколасу 16, а Стефану 15. Вони обоє жили у Київі, вчилися в одній школі, жили в одному будинку. Навіть у одному під’їзді, на різних поверхах. Вони не знали один одного. Тобто Ніколас взагалі не знав про існування свого худого сусіда-піаніста, а Стефан вважав за краще зайвий раз не висовуватися. Він чув про місцевого малолітнього бешкетника і забіяку, але ніколи не хотів упізнати його ближче. “Боявся”, – з тугою усвідомлює Ніколас.

 

Наступного дня вони стикаються на сходинках після уроків. Стефан трохи горбить, не тримає плечі рівно, як учора у своїй вітальні. Йому незручно стояти поряд з шкільною знаменитістю. А Ніколас просто прощається зі своїми друзями, вихоплює важкий портфель з тонких рук і рушає додому, не звертаючи уваги на обурене “віддай, я сам” і регіт товаришів. Цей понеділок стає першим днем, коли Стефан йде зі школи додому не один. А Ніколас, замість того, щоб палити з друзями в таємному місці, йде за піаністом. Тягнеться поруч і несе чужу важку сумку з підручниками. Як вірний пес, він готовий захищати свого нового друга від будь-яких знегод до кінця свого життя.

 

2.

 

Занадто швидко з кволого незнайомця Стефан перетворюється на найближчого друга. Занадто швидко з нічного кошмару Ніколас перетворюється на гранітну стіну, що захищає музиканта від усього зла цього безглуздого світу. В усякому разі, Стефан так думав, але ніколи б не признався у цьому своєму новому і єдиному другу. Майже братові.

За останні пару місяців Ніколас зрозумів дві речі. Перша – ніщо вже не буде як раніше. Друга – коли Стефан намагається довести свою точку зору, він підтискає губи, витріщає очі і підіймає брови, постійно розмахуючи руками. Це потішно. Тобто Ніколас вважає цю рису вдачі свого сусіда забавною і одночасно дратівливою до бажання вдарити. А ще іноді Стефан безпричинно злиться на усіх навкруги. І ось це дратує по-справжньому.

Вони вчаться в різних класах, і майже завжди Ніколас очікує Стефана біля кабінету. Іноді він тягне друга за школу, палити смердючі цигарки. Навіть пару разів пропонував спробувати. Стефан показово кашляв і намагався відійти чим далі, затискаючи рукою ніс. Вони ходили додому разом щодня, окрім тих окремих випадків, коли Стефан допізна засиджується в музичному класі або у бібліотеці. А іноді у Ніколаса з’являються позапланові тренування. От як сьогодні, наприклад.

Стефан дізнався про тренування друга за обідом. Він не засмутився, але перестав посміхатися. Він же не слабка дівчинка, щоб потребувати поводиря. Музикант би посидів у спортзалі як завжди, дочекався б, але завтра тест по математиці. Потрібно йти додому, готуватися. Ось тільки варто йому опинитися за рогом школи, де Ніколас не може ні побачити, ні почути, він запинається об чиюсь послужливо підставлену ногу і летить обличчям на асфальт. Ноти розлітаються по землі. Стефан морщиться і піднімається.

– Наша принцеса десь забула свого лицаря? – Голос різкий, з чіткою інтонацією огиди.

 

Гордий погляд синіх очей тільки більше злить відморозків. Стефан це розуміє, але не вміє по-іншому. Ніколас говорить – «гордий до дурості». Друг вважає це гарною, але багатою неприємностями, рисою. Коли Стефан усвідомлює, що від нього не відстануть по-доброму, вважає за краще не чинити опір. Швидше відлуплять, швидше він потрапить додому і сяде за підготовку до тесту. Звичайно це завжди спрацьовувало. Він толком не  устигає пошкодувати про свої слова і одразу згинається від сильного удару в  живіт. Кашель рветься назовні разом з криком. Якщо друге стримати можна,   то перше не виходить. Ще один удар доводиться в ніс. І Стефан сподівається, що він не зламаний, хоча кров заливається в рот, крапає на світлу сорочку. Голова крутиться. Хлопченя стискає кулаки, готуючись відповісти на наступний випад, але не встигає. Шкіра на губі лопається. Голова безпорадно відкидається назад.

Йому хотілося вірити, що нападаючі до болю здеруть свої кісточки об нього – хоч якась помста. Від чергового удару він падає на землю і встигає лише закрити голову руками. Три пари ніг безжально б’ють підлітка, що не чинить опір. Перед очима темніє, і Стефан чіпляється за біль, щоб залишатися у свідомості. Він подумки зве Ніколаса. Але його немає. Він не прийде. Ніхто не прийде на допомогу маленькому беззахисному музикантові. Тому що не можна бути таким слабким. Ніколас був правий, як завжди, треба починати тренування.

– Побачу з Ніколасом ще раз, закопаю прямо тут. Обох. Зрозуміла, принцеса? – Стефан не киває, взагалі не рухається. Вирішує, що краще прикинутися мертвим. Той, що говорив спльовує йому на спину. Від приниження палить очі. Йому не можна плакати. Тільки не зараз. Він заворожено дивиться, як важкий чорний черевик наступає на його пальці. Біль застилає мозок. Він не кричить і не плаче – стримується до останнього. Нападаючих троє. Усі старшокласники з класу кращого друга.

Він не раз бачив їх на тренуваннях, коли сидів на трибунах, в очікуванні доки Ніколас прийме душ і переодягнеться. Якщо той дізнається про те, що сталося, затіє бійку за його, зганьблену честь. Він же завжди його захищає. Як маленького. Як ту дівчинку, про яку так любить згадувати бабуся, говорячи про нового друга свого онука. Коли вони залишають його спливати кров’ю наодинці, Стефан дозволяє собі видихнути. Непрошені, злі сльози котяться по щоках. Зсаджену шкіру щипає від солі.

Він шумно дихає і силиться піднятися. Виходить не відразу. Він плутається у власних занадто довгих кінцівках і хапається за цегляну стіну, притискається головою – біль на мить вщухає. Очі сльозяться і окрім власної крові нічого не видно. Хлопець щиро сподівається зібрати листи з нотами, що розлетілися на самому початку. Він писав цю музику два тижні. Для кращого друга. Для Ніколаса. Він хотів зіграти це на його дні народження. Покидьки забрали ноти. Від власної безпорадності нудить.

 

Він важко зітхає і прибирає розпатлане волосся за вуха. Можливо, варто було погодитися, коли сусід пропонував навчити його битися. Але Стефан запропонував у відповідь навчити того грати на піаніно і теж не почув нічого зрозумілого. Ніколас знайшов його у той час, коли він плювався власною кров’ю, ледве стояв на ногах і плакав. У зазвичай незворушного боксера так скажено міняється вираз обличчя, що Стефан безперечно б посміявся, коли б не кашель.

Він колише постраждалу руку і думає про те, що навіть якщо вдасться відновити ноти, він не зможе грати ще тиждень або два. Ніколас закинув відносно здорову кінцівку друга на плечі і намагався дотягнути до шкільного ганку. Виходило відверто не дуже. Ніколас не відразу розуміє, що Стефан не рухає ногами, а просто висить безвільною тушею, вхопившись за його шию. Підхопити тонке тіло на руки не складно, складніше втримати, коли це саме тіло починає бити озноб. І мабуть з чистої впертості Стефан все ще намагається відсунутися, повернутися до рятівної стіни, чим робить собі тільки болючіше.

Ніколасу варто було б скинути його зі сходів ще раз, щоб перестав брикати. Кинути і піти. І більше жодних проблем. Але він не був би собою, якби так легко відмовлявся від дорогих людей.

– А ну припини тріпатися! – Шипить на вухо боксер. Ніколас потім пояснить йому, що гордість не страждає, якщо прийняти допомогу від близької людини. Навіть якщо він несе тебе на руках, як дівчинку. Стефан відключається на хвилину, а коли знову розплющує очі, припиняє тремтіти. Сопе в ключицю і намагається не видавати принизливих пхикаючих звуків.

Ось же впертий сукин син. Крикни він хоч раз, його б не встигли побити так сильно – це єдине про що думає боксер, піднімаючись по сходинках в школу, зручніше перехоплюючи свою ношу під колінами.

– Хто це був? – У відповідь тиша.

Звичайно, Стефан не скаже. Ніколи не стане розповідати про свої невдачі. Він би і про бійку не повідомив, якби Ніколас не знайшов його відразу після бійки. Він сам насилу подавив крик жаху. Хоча по обличчю все одно зрозуміло – винить у всьому себе.

Тому що не зміг допомогти, не встиг, не почув. Не провів, врешті-решт.  Стефан не дівчина – його не потрібно проводжати. Його потрібно навчити захищатися. Терміново.

– Ми дочекаємося доктора, Стефан. Не сіпайся. Серйозні ушкодження є? – Ніколас нахиляється, вивантажуючи музиканта на кушетку.

Він кладе йому під голову свою сумку і сідає поруч. Тон друга примушує припинити усі спроби піднятися. Коли Стефан розслабляється, дихати легшає. Іноді Ніколас думає, що надто багато дивиться на худе хлопченя. Надто багато уваги обертає на зміну настрою і виразу обличчя. І взагалі останні два місяці Стефана в його житті надто багато. Але він радий. Правда.

 

Стефан невпевнено моргає, збентежений пильним поглядом, пробує поворушити постраждалою рукою.

– Ні. Все добре, – і подумавши, додає, – Вони забрали ноти, Ніколас.     Стільки жалю в голосі. Йому важливіше збереження нот, чим власної, майже невагомої тушки. Тепер трясе Ніколаса. Знову ці безглузді гачки стали причиною побоїв. Він, в принципі, знав, що Стефан і раніше ховав від нього свіжі садна і синяки, але ніколи не відчував жалості. Його друг не був слабким, просто занадто творчим, щоб уміти захищати себе.

Але зараз все інакше. Хлопченя б померло там. Він дійсно міг загинути. Ніколас думає, що було б непогано прикласти Стефана головою об стіну, раптом вивітриться вся ця музична нісенітниця, за яку його постійно б’ють. А потім розуміє, що ні, не варіант. Він любить, коли нескладний хлопчина грає, відключаючись, забуваючи про все. Випускає себе на волю. Він такий тільки з ним, з Ніколасом. Саме тому він здійснює чергову необдуману дурість.

– Я знайду твої ноти. Це не просто обіцянка – клятва.

Ніколас говорить не про повернення пропажі, а про помсту. Він таки вирішив влаштувати бійку за Стефанову зганеблену честь. Від усвідомлення цієї думки музикант криво усміхнувся і облизав губи, що кровоточили. У бравого захисника напружуються жовна, стискаються кулаки, і ясні зелені очі ураз стають темними. Це трохи лякає, але Стефан відмахується від власних думок. Врешті-решт, Ніколас не дитина. Стефану дуже хочеться вірити, що його друг знає, що робить.

Коли в кабінеті з’являється лікар, Ніколас йде, чуючи услід неголосне “дякую” і напад задушливого кашлю. Його трясе. І жах, що наринув після того, як одна з дівчаток принеслася і заволала “хиляка б’ють за рогом”. Він перший кинувся, але все одно не встиг. Коли він запитував Стефана, хто це зробив, то навіть не сподівався почути відповідь. Цей безглуздий хлопчина міг пережити все, що завгодно, окрім жалю на свою адресу.

Тому Ніколас ніс його на руках, міцно притискаючи до себе, і намагався не видати власного страху. Стефан не сказав, хто це зробив і чому. Про те сказав, що нападаючі – “вони” – забрали ноти. Ніколасу не зрозуміти, як можна бити беззахисного цілою купою. Він хуліган, але хуліган чесний і завжди намагається вчиняти по совісті. Після знайомства з цією кошлатою грудкою гордості – ще і по честі.

Він би не став кидатися з кулаками на свідомо слабкого і точно не став би звати дружків на допомогу. Адже це безглуздо. І якщо вже бути з собою зовсім чесним – нудно. Ніколас не знає, хто побив його кращого друга, але він знає, що вони забрали. Ця ниточка приведе його назад на шкільний двір. Він має змити чужу кров і переодягнутися, перш ніж зануритися в пошуки кривдників свого музиканта. Він більше не здригається від цієї простої фрази, що промайнула в голові, – “його музикант”. Звик за два місяці.

 

Хлопці раділи, тільки що ритуальні танці не влаштували навколо розкиданих листів. Ніколас впізнав значки і почерк здалека. На секунду затримався, читаючи заголовок. Від акуратно виведеного “Ніколас. 17” потіють долоні. А потім він стискає кулаки побачивши збиті кісточки одного з хлопців і вдарив його по обличчю. Йому всього 16, але він прекрасно знає куди ударити, щоб було боляче і не небезпечно. Старший брат не лише навчається лікарській справі, плануючи стати справжнім доктором, але і вуличний боєць від Бога.

Ніколас обов’язково подякує йому за уроки.

– Ти з’їхав з глузду, Ніколас? – Гарчить юнак, піднімаючись з газону.    Посміхнувся і кивком дав зрозуміти двом іншим хлопцям, щоб вони не втручалися. Його рот огидно спотворюється, і Ніколас замахується ще раз.

– Не смій чіпати Стефана. – Знову удар. – Не смій наближатися до нього! Його супротивник падає і в результаті втрачає свідомість під нескінченними ударами. Ніколас нібито не помічає цього, продовжує перетворювати обличчя на кашу.

Йому гидка сама думка, що цей покидьок доторкнувся до його кращого друга, що заподіяв йому стільки болю. У ньому кипить лють і ненависть, щедро приправлені відчуттям провини. Він не зміг стримати необумовленої обіцянки – захищати худого піаніста.

– Кинь свої ці штучки! Он дівчаток навкруги скільки. Будь-хто з тобою ляже. – Юнак підвівся з землі.

– Ще раз побачу з ним – уб’ю обох.

– Ти це йому сказав? – Обурення змінюється істеричним сміхом, –  Назвав його педиком, перш ніж забити до напівсмерті? По собі судиш?

І Ніколас розуміє – йому кінець. Його багата уява підкидає страхітливі картинки недавньої бійки, наслідкам якої він був свідком, але страху немає. Ніколас страху немає.

Він підкидається, увесь напружується, готовий бити цю зухвалу усміхнену пику весь день. Лють, що спотворила обличчя, на секунду бентежить хуліганів.

– Таких, як ви, відстрілювати потрібно. – Шкірилися хулігани.

– Він мій кращий друг, ідіоти. Майже брат. – Від безвиході щипає очі.     Удар в живіт занадто сильний, Ніколас починає задихатися. Він не може звестися на ноги, тому збирає останні сили, щоб залишитися на колінах.

Його злегка веде і з’являється відчуття, що краще заздалегідь попрощатися з обідом. Ніколас – сильний хлопець. Часто бився, мав досвід і непогану навичку, ось тільки один, проти трьох – безглузда затія. Коли Ніколас опам’ятовується, нападаючих вже немає. Він подумки присягається, що зробить все, щоб через них більше ніхто не постраждав. Кров крапає на ноти. Вони їх не забрали.

Скажи йому хтось півроку тому, що Ніколас підставлятиметься заради безглуздих незрозумілих карлючок, він би покрутив пальцем у скроні і продовжив лупити грушу. Зараз це не виглядає так смішно, як півроку тому. Він збирає тремтячими руками нещасливі записи і зводиться на ноги. Додому не можна. Мама буде в жаху від зовнішнього вигляду свого молодшого сина. Не хочеться її нервувати зайвий раз. Ніколас не роздумує довго, стукається в знайомі двері. Тиша. Серйозна крововтрата позначається цілком передбачувано.

Хлопець важко осідає на холодний бетон, спираючись ліктем на стіну. Йому боляче і смішно. Безпорадність заразна. Прямо як безглузда впертість і гордість. Він практично ненавидить свого нового друга. Лише на секунду, але серйозно. Двері відчиняються безшумно. Пригнічений вигук обпалює слух, чомусь примушує посміхнутися, оголивши скривавлені зуби. Картина не з приємних, напевно. Волосся лоскоче шкіру, коли Стефан затягує Ніколаса в квартиру.

Той дивується з наявності сили в крихкому тілі, але не подає виду, слухняно йде за хазяїном житла. Ванна маленька і незручна. Вони стикаються кінцівками під дружне хворобливе шипіння один одного. Ніколас сідає на край ванни, стягує порвану сорочку. Трохи чутно чортихається, коли жовтуваті листи, заправлені за пояс брюк, розсипаються по підлозі. Стефан збирає їх бездумно, а коли усвідомлює, піднімає захоплений погляд на друга.

– Більше не втрачай їх. Мене надовго не вистачить. – Усміхається Ніколас. Стефан не відповідає.

Просто кладе зібране акуратною стопкою на ящик і забирає з чужих рук сорочку. Ніколас щиро намагається не просити про допомогу, хоча спокуса дуже велика. Але що він скаже? Помий мене, будь ласка? Музикант ніби відчуває щось. Йому менше всього на світі хочеться, щоб Ніколас відчув себе безпорадним. Тим більше, коли він став таким через нього. Точно, лицар. Кров і бруд відмити виходить не з першого разу. Від мила щипає садна. У сливі кривавий вир. Його все ж вивертає над унітазом.

Стільки крові навіть йому в новинку. Крізь шум води він чує, як Стефан возиться на кухні. Хтось топчеться у дверей до ванної кімнати. Ніколас вимикає воду, відкриває двері і бачить схвильованого брата з медичною сумкою на плечі. Олекса без питань оглянув ушкодження, тіпає по голові і дозволяє залишитися на ніч у сусіда, якщо його бабусі все одно немає. Обіцяє нічого не розповідати матері і йде, залишивши знеболююче на двох. У кімнаті запахло ліками і яєчнею.

Стефан сидить за піаніно, вдивляючись в заляпані кров’ю ноти. Пошкоджені пальці перебинтовані. Однією рукою грати незручно. Стефан часто збивається, лається крізь зуби і вид у нього занадто засмучений. Ніколас не любить засмучених людей. Він не знає, як їх втішати. З Стефаном все інакше. З ним легко. З ним просто потрібно говорити. А ще можна сісти і спробувати повторити плавні рухи музиканта над клавішами.

– Знаєш, вони вирішили, що ми з тобою пара. – Як би ненавмисно говорить Ніколас.

– Я знаю, – хлопченя знизує плечима, – він назвав мене принцесою. А тебе – моїм лицарем.

– З мене вийшов би шикарний лицар, а? – Він грає м’язами,  красуючись. – Я добре його обробив. Він більше не підійде до тебе. Обіцяю.           Ніколас сів поруч, зачіпаючи зідраним ліктем хлопчину, хворобливо поморщився, а потім притягнув до себе худе тіло і обійняв. Тепло, міцно. Зарився руками у волосся і намагався не думати про їх м’якість. Наринуло усе пережите, не зміг стриматися – відмінне виправдання.

Ось тільки як виправдовуватися перед самим собою він не вирішив.

– Я злякався, Стефан. Мені здавалося, що я не встиг. А потім, вже після, мене так трясло. Думав, все, станеться інфаркт. Одному дісталося. Я йому трохи череп не розтрощив. Я так злякався за тебе. Стеф, я ідіот. Емоційний ідіот. Що ти зі мною робиш? – Ніколас зашепотів, затремтів і дійсно злякався.     Добре, що Стефан не виривається, як завжди. Слухаючи плутану мову друга, музикант затих, обережно поклав здорову руку на спину, заспокоюючи друга. Ніколас одразу відпустив його, вирішивши, що зробив боляче. Якоюсь мірою, він правий.

– Ти – мій кращий друг, Ніколас. А у нього немає друзів. Він не розуміє, як можна бути настільки близьким комусь. І при цьому. Ти зрозумів.

– Я то зрозумів. А ти почервонів. Скошлав зібране у вузол волосся звичним жестом і посміхнувся. – Ніколас завжди умів розрядити обстановку.

Але було ще одне питання, яке ніяк не давало йому спокою. Тягнути більше не можна. Йому скоро 17 і останній шкільний рік. А Стефану 16 в серпні і два роки навчання в школі, де кожен другий прагне підставити йому підніжку, образити і принизити.

– Я вчитиму тебе битися, Стеф. І без заперечень.

Він і не збирався заперечувати, посміхався весело і радів, що знову починає грати однією рукою. У нього нічого не виходило. Стефан збивався.

 

Більше до нього ніхто не приставав, тільки кидали дивні погляди, коли він з’являвся в залі під час тренувань. Ніколас усміхався, бачачи незручність друга. Йому було плювати на розмови за спиною. Нехай хоч поженять їх, чесне слово. Його це не хвилює. Усі ігри закінчуються з рахунком в їх користь. Від дівчаток немає відбою. І будь можливість, боксер випробував би їх усіх. Він кожен вечір проводить з різними дівчатами. Одного разу, мабуть, забувши розлучитися з попередньою “дамою серця”, отримує дзвінкий ляпас прямо на тренуванні.

Гучне “Ніколас, ти покидьок” чомусь примушує почервоніти Стефана. Чергового життєвого уроку вистачає ненадовго. Вже через тиждень нічні гулянки тривають. Сьогодні Стефан бачить його з Мері, завтра з Дариною, післязавтра з Настею. Щоб Ніколас не творив, дівчат поряд з ним менше не стає. Його чарівливість підкуповує будь-яку, навіть найсерйознішу особу. Стефан ненавидить цих нафарбованих курок, які в’ються навкруги Ніколаса. Від чистого серця ненавидить.

 

3.

 

Стефан почуває себе пригніченим і розбитим. Він абсолютно відвик від самотності – Ніколас не приходить вже кілька днів. У них літні канікули. І хлопчина кидається по квартирі, не знаючи, чим себе зайняти. Безсовісно нервує літню бабусю своїм сумним виглядом. Вона збігає від нього у свою булочну, пославшись на термінові справи. Грати незвично складно. Зате більше не боляче. Гіпс давно знятий, але чутливість до пальців ще не повернулася повністю. Добре, що це була ліва рука. Кращий друг – дійсно кращий. У всьому.

Він знає тебе, як самого себе, рідко дратує, терпить, вчить жити у цьому світі, повному несправедливості, захищає. Він як брат, тільки не рідний. З ним хочеться проводити цілий день, тому що тільки з ним ти почуваєш себе вдома. Це стає необхідністю за дуже короткий термін. Можливо, саме тоді варто було замислитися про витоки цієї дружби. Їм обом. Тиждень тому – 7 липня – його кращому другу виповнилося 17 років. Ніколас прийшов до нього пізно увечері. Ну, як прийшов?

Штовхнув двері пару разів, коли вони відкрилися, ввалився в квартиру, повиснувши у Стефа на шиї, безглуздо посміхаючись, смикав за довге волосся. Від нього за версту несло алкоголем і тютюном, і мерзенними, солодкими духами якоїсь дівиці. Стефан заочно її ненавидів тому, що через неї його не покликали на “свято”. Він допоміг добратися Ніколасу до дивана. Молився усім Богам, щоб потім не довелося чистити килим. Але його нічний гість не виглядав так, ніби готовий розлучитися з вечерею. Він просто був втомленим. Дуже втомленим і засмученим.

І як маленька дитина продовжував смикати за пасма, що вибилися з хвоста.

– Страшенно виглядаєш, друже. Бачу, вечірка не задалася. – Тон вийшов не занадто співчуваючим.

– Вона виявилася занадто гідною. Розумієш? На тебе чимось схожа, – з жалем вимовив Ніколас. Стефан з розумінням кивнув. Він адже попереджав, що Лілія не така. Вона навіть після десятого побачення навряд чи б дозволила щось більше, ніж поцілунок. Дівчина дійсно дуже схожа на нього.

Може і не дуже схожа, але точно розбірливіша у виборі статевих партнерів, чим Ніколас. Батьки – старі, трохи повернені на вірі. Чого ще чекати від їх старанної розумниці-дочки? Ніколас був до нестями п’яний. Він намагався заснути прямо на дивані поряд з піаніно, за яким з абсолютно нещасним обличчям сидів хазяїн квартири. Його потрібно терміново відправити додому. Інакше бути біді. Інтуїція у Стефана не гірша за жіночу. Він звик до неї прислухатися.

– Зіграй мені, Стеф.

Від такого голосу – хрипкого, тихого – перетрушувало, як від поганого передчуття. Вони знайомі вже півроку, знають один про одного все. Але таким він Ніколаса ще не бачив. Це п’яне “Стеф” примушувало серце битися частіше і хворобливо стискатися. Біс! “У тебе є останній шанс виставити його”, – розуміє Стефан, а вголос запитує:

– Що зіграти?

– Те, через що навесні мені зламали ніс, – сміється Ніколас, витягуючись на скрипучому дивані. Стефан без зусиль знаходить ноти, окроплені кров’ю.

Він чесно намагався відтерти червоні краплі, не вийшло, тому відганяв від себе погані спогади і починав грати. Він знав, що друг бачив назву. Вони навіть обговорювали його. Мовляв, не міг щось трохи краще придумати, тепер уся школа шепотітися буде. Тоді це звучало потішно. А зараз, коли Ніколас сів поруч і пильно спостерігав за граючими пальцями, важко дихаючи, ситуація перестає бути забавною. Зовсім.

– Ти присвятив мені цілу пісню, Стеф. Невже я такий особливий? –  Ніколас посміхався, піднімаючи куточки губ.

Але посмішка не зачіпає очі. Така половинна щирість незвична. Стефан перегорнув сторінку, намагаючись не звертати уваги на свого гостя. Він хоче зануритися в музику, розчинитися в ній, як робив завжди. Врешті-решт, він же мріяв зіграти це саме в день його народження. Ось, будь ласка, зіграв. Коли мелодія закінчилася, Ніколас мирно сопів на чужому худому плечі. У нього важка голова. Стефан не хотів і не міг поворушитися.

Тупо дивився на кінчик носа свого приятеля, що відключився, і думав, що його почуття мало нагадують дружбу. І йому “це” не подобається. “Це” його лякає до бісиків. До повної відрази до себе. Ніколас підкинувся, як тільки ляснула кришка, що закриває клавіші. Він втрачено моргає і оглядається, ніби забув, де знаходиться, з ким. Стефан так і сидів, завмерши в одній позі. Боявся навіть дихати, злякати незграбністю. Він упустив момент, коли Ніколас поклав свої величезні долоні на вузькі хлоп’ячі стегна. Він гладив обережно.

Серце Стефана видало кульбіт і впало в шлунок. У Ніколаса гарячі, трохи тремтячі руки. Зелені очі каламутні. Він нічого не міркує. “До нестями п’яний”, – нагадує собі музикант.

Стефан почуває себе загнаним в кут щуром. Він може кинутися тільки вперед, відступати просто нікуди – позаду стіна. Так і він беззахисний перед натиском Ніколаса. Але що набагато страшніше, йому не хочеться захищатися від нього. Занадто вже довіряє. Точно знає – не скривдить, захистить, не зробить боляче. Він навіть морально підготувався до того, що послідує за цими руками і все одно помітно здригався, коли Ніколас обережно цілував його. У губи. Сухо. Ніжно. Видихав шумно в щоку. Не поцілунок навіть. Дотик майже невагомий.

Він відсахується раніше, ніж Стефан встиг йому врізати. В усякому разі, Ніколас впевнений, що якщо він затримається поруч хоч на секунду, то цілим після такої витівки точно не піде. Він так зляканий своєю вільністю, що не помічає, як міняється вираз очей навпроти. Хлопченя дрібно тремтить під руками і навіть не намагається вдихнути, що вже говорити про рукоприкладство. У нього таке обличчя, ніби помер улюблений собака. Ніколасу здається, з таким лицем помирає дружба. Він намагається схопитися з табурета і відсмикує руки.

Через величезну кількість алкоголю в організмі порушена координація. Ніколас завалюється на спину. Він піднімає обличчя, дивиться в очі зляканому Стефану і починає відповзати у бік коридору. Це була б дуже забавна ситуація, Стеф навіть посміявся б над нею, може ще посміється. Але зараз він просто безпорадно дивиться, як кращий друг, який тільки що поцілував його, незручно піднімається і ховається за дверима в темряві під’їзду.

Будь Ніколас не так п’яний і зляканий, він, можливо, помітив би, що в синіх очах не було ні ненависті, ні злості. Нерозуміння – так, може трохи надії, злість – ніколи.

Мабуть, це не те, про що варто згадувати задушливим липневим вечором. Стефан відганяв від себе дивні думки і вирушив у ванну. Занадто жарко. Навіть думати жарко. Підставляючи голову під крижану воду, утихомирюючи думки і серце, що заполошно б’ється, стає простіше привести себе в порядок. У нього ніколи не було друзів, і втрачати єдину близьку людину не хотілося. Але, здається, від нього тут більше нічого не залежало. І, напевно, це до кращого. Він би обов’язково все зіпсував своїм невмінням спілкуватися з людьми. Небажанням вчитися.

Він посилено витер голову рушником і одночасно вивудив з холодильника молоко, тому не відразу помітив Ніколаса, що причаївся на кухні. Він сидів, уткнувшись підборіддям в складені на столі руки і спостерігав за Стефаном, що витирався, ще секунду. Переконавшись, що його помітили і вимовив:

– Мене впустила твоя бабуся. Вона пішла. Просила передати, що повернеться пізно вночі, щоб ти не чекав.

Стефан кивнув. Значить, бабуся вже поверталася додому, а тепер знову пішла, не бажаючи більше слухати ниття свого улюбленого онука. Він налив в склянку молоко і підсунув ближче до гостя. Ніколас пив жадібно – жара примусила мучитися від спраги. Напевно, потрібно щось сказати. Але Стефан просто дивиться, як рухається чужий кадик і не може відвести погляд. Цей хлопець прийшов сам, нехай перший і починає говорити.

– Я був п’яний, Стеф. Не розумів, що творю. Ніколас говорив, опустивши очі. Мабуть намагався знайти сенс життя на дні порожньої склянки. Значить, пам’ятає.

Добре хоч його п’яна пам’ять зберегла цей момент. Стефан рад чи ні? Він ще не усвідомлює. Страх втрати занадто великий і перекриває усі інші емоції. Підступаюча паніка маячить на межі свідомості.

– Стефан, скажи щось! Досить вирячитися на мене. Я – не твої гачки. – Не витримавши мовчання, Ніколас вдарив по столу кулаком. Склянка майже впала, але той підхоплює її в повітрі, не дає розбитися. Стефан ловить на собі важкий погляд і бачить в ньому провину.

– Ти мій кращий друг. Єдиний друг. Розумієш? Те, що ти зробив… – Він важко зітхає. – Я не був п’яний, Ніколас. Які у мене можуть бути виправдання цьому кошмару?

Ніколас відкрив було рот, але потім знову закрив. Він ніби давиться словами. Образа, біль, щось ще. Щось, що заважає вдихнути.

Він готовий був битися головою об стіну, об Стефана, якщо знадобиться. Готовий на що завгодно, аби лише стерти з пам’яті це недбало кинуте слово – “кошмар”. Він все розумів, міркував що робить, але не міг зупинитися. Не хотів. Думав, якщо все вийде – добре, ні – скаже, що був п’яний. А тепер він просто не хоче втрачати друга. Єдиного. І нехай кожен розуміє по-своєму.

– Пробач мене… – тихо, навмання, вимовляє Ніколас.

– За що?

– За те, що поцілував тебе без попередження.

Стефан почервонів до коренів волосся.

І це наймиліше видовище, що бачив боксер. Він доклав небачені зусилля, щоб зупинити руку, що тягнулася прибрати за вухо пасмо чужого волосся, що вибилося. Від бажання доторкнутися коле кінчики пальців. Це вже не дружба. Це щось інше. Набагато серйозніше. Набагато гірше. Це згубить їх обох. І це буде його провина. У цьому визнанні немає розкаяння. Зате купа невисловлених почуттів і не показаних емоцій. Здається, вони обоє намагаються зберегти те, чого більше не існує. У них немає права підвести один одного.

І доки не наробили помилок, кожен списуватиме все на алкоголь, чіплятися за дружбу і вірити, що не все втрачено. Вони заподіюватимуть один одному біль. Їм здається, що так буде правильніше. Простіше. “Так буде безпечніше для нього”, – думає Ніколас, огладжуючи поглядом худі вологі плечі, відстежуючи рух крапельки води по ключиці.

“Так буде краще для нього”, – вирішує про себе Стефан, кутаючись в рушник.

– Значить, ми все ще друзі? – Все ж уточнює він, ніяковія під пильним поглядом.

– Ну, зрозуміло. Я вкрав твій перший поцілунок. Тепер ми пов’язані. –  Ніколас сміється, закидаючи голову і куйовдячи своє коротке волосся. Він виглядає розслабленим і щирим, Стефан теж відпустив себе. Сміється голосно, по-справжньому. Цьому він навчився у свого друга. Хоча жарт не смішний. І дряпається десь усередині звірина туга і безглузда надія.

Проблема в тому, що цей поцілунок йому б і так подарували, не треба було красти. Кожен з них думає, що з часом пройде невпевненість, зникне недомовленість, забудеться цей необдуманий вчинок. За два тижні між ними пропадає незручність, і від дотиків більше не хочеться шарахнутися убік, як від удару. Ще через місяць їм здається, що цього не було зовсім. І їм дійсно вдається переконати себе в непорушності їх дружби, і справжній братській любові. Ось тільки не можна довго чіплятися за те, чого не існує.

 

4.

 

Ніколас у випускному класі. Він довго сидить у бібліотеці, готуючись до іспитів, але йому все одно доводиться чекати музиканта, що постійно затримується. Іноді він заходить за ним прямо в клас, посеред зайняття, під невдоволені погляди учителів. Він ніколи не заважає, не відволікає. Просто коштує і слухає, насолоджується, закривши очі. Музика ніби проходить його наскрізь, заповнюючи собою порожнечу десь в ділянці серця. Ніколас все частіше думає про те, що дійсно насолоджується грою свого музиканта.

 

Наприклад, сьогодні він притискається скронею до косяка і спостерігає за напруженою спиною. У кабінеті нікого немає окрім них. Стефан, захоплений грою, не відразу помічає його. А потім відчуває пильний погляд, що вивчає, обертається і кличе до себе. Ніколас підтягає стілець і сідає поруч. Стеф відриває погляд від нот, обертаючись до друга:

– Я знову затримався?

– Як завжди. Що це?

– Новий твір. Директор попросив підготувати. – Він запинається.

– На  мій випускний вечір. – Ніколас киває на назву.

 

Стефан знизує плечима і перевертає сторінку. “Прощальна пісня” –  звучить понуро. Музика спокійна, мелодійна, майже ніжна, злегка сумна. Від неї хочеться посміхатися і плакати одночасно. Ніколас як ніколи чітко усвідомлює, що цей період його життя пройдений. Пора дорослішати. І якщо заглянути в сині очі навпроти, то можна побачити в них майже відчутну тугу. Стефан боїться залишитися на задвірках цього пройденого періоду і навіть не намагається приховувати свій настрій. Емоційне хлопченя, що з нього візьмеш.

 

Ніколас терпіти не може цей зацькований погляд.

– Стеф, – плечі здригаються під рукою, – Це не торкнеться нас з тобою. Так? Наша дружба не залежить від того, де я вчуся або живу. Ми ж все одно друзі. Правда? Назавжди. – Ніколасу хочеться, щоб це звучало безтурботно. У нього майже виходить.

Стефан скуто посміхається, ховає зуби. Ніколас ненавидить себе за вічне бажання говорити сентиментальну нісенітницю. Він не хоче поводитися з другом, як з дівчиною або дитиною. Але Стеф йому майже брат, і з ним іноді можна дозволити собі таке. Він не посміє.

Тим більше Ніколас упевнений, що другу необхідно почути ці слова.

– Назавжди. – Тихо відповідає Стефан.

Ось обійми точно були зайвими, але зупинити себе не виходить. Тепер це більше схоже на сильно завуальоване “я тебе люблю і ніколи не залишу”, чим на. А власне чим ще могли бути ці слова? Ні, правда. Чим же ще? Ніколас не може відповісти на це питання навіть собі, тим більше комусь ще. Вони йдуть додому разом. Пізньої осені завжди темніє рано.

 

 

Того дня випав перший сніг, який тут же розтанув і перетворився на осоружну рідоту під ногами, до вечора, природно, що звернулася в лід. Стефан майже падає, упирається носом Ніколасу в груди, незручно відсовується і не помічає, як сіпнулися руки, що не бажають випускати з обіймів. Це правильно. Це добре. Ніколас думає, що потрібно припиняти спілкування, інакше він зірветься. Все зіпсує і зламає життя їм обом. Вдома їх зустріла бабуся Стефана, яку, до речі, звуть Ада.

У неї загіпсована рука і трохи тремтить голос. Вона хвилюється. Хто ж знав, що літня жінка оступиться, посковзнеться і зламає руку. Хто ж знав, що її єдина помічниця за тиждень до цього піде в декретну відпустку. І вже тим більше ніхто не підозрював, що маленька київська булочна ляже на плечі шістнадцятирічного хлопчака і його кращого друга – раздовбая. Перші три дні пройшли вдало. Вони навчилися пекти хліб і управлятися з касою під строгим керівництвом господині.

Правда, скористатися цим умінням їм вдалося лише кілька разів. Булочна не ломилася від потоку клієнтів. Все полетіло до бісів на четвертий день роботи, у момент підготовки тіста для майбутньої випічки. Стефан повідомив про своє завтрашнє побачення. Тобто він просто невлад упустив фразу типу “завтра у мене зустріч з Маргаритою” і продовжував незворушно місити тісто. Ніколас від несподіванки схопився рукою за деко, що розігрівалося в духовці і матюкнув все, на чому світ стоїть.

Ушкодження виявилися не смертельними. Опік великий, шкіра вже почала надуватися, але серйозних ушкоджень немає. Музикант дбайливо тримав постраждалу кінцівку друга і вже поривався вибачитися, як в обличчя полетів білий пил. Ніколас обтер руку об штани.

– Наступного разу переконайся, що я сиджу, перш ніж повідомляти подібні новини! – Перебільшено строго сказав він. Стефан моргав і стирав з обличчя борошно.

Він готовий присягнутися, що почув у цій фразі значно більше злої образи, чим в неї спочатку намагалися вкласти, і не міг не посміхнутися. Дійсно, потрібно було заздалегідь попередити, врешті-решт, Ніколасу завтра працювати одному. Але це не привід для ревнощів.

– Ти ревнуєш? – Запитав він і отримав ще одну жменю борошна в обличчя.

– Ось ще, принцеса! Вали куди хочеш. – Несподівано зло кидає Ніколас. Грань, за яку раніше не виходили їх перестрілки, успішно пройдена.

Стефан замахнувся для удару, тримаючи боксера за комір футболки, та стискаючи колінами його стегна. Він важко дихав і явно намагався побороти в собі спалах гніву. Хлопченя нещодавно почало свої тренування. Ніколас займається з ним три рази в тиждень після школи. І цей кошлатий біс навіть не соромиться використати показані йому прийоми, проти свого ж учителя. Б’є упівсили і не може перестати посміхатися. “Молодець, Стефан, швидко вчишся. Може і буде з тебе толк”, – думає він, парируючи дійсно небезпечний удар в сонячне сплетіння.

 

Вони заспокоїлися досить швидко. Стефан вибирався із сталевого захоплення свого тренера, підійнявся з підлоги, і одразу повернувся до роботи. Ніколас дістав з духовки деко, підніс до чана з тістом. Вони поводяться так, ніби хвилину тому не били один одного. Поки готується хліб, вони упорядковують себе і кухню. Кров на борошні здається ірраціональною, ніби несправжньою. Так недоречно Стефан згадує про червоні краплі, на листах з нотами, про поздоровлення Ніколаса, про той вечір. Безглузда, безглузда Білосніжка, наївно закохана в прекрасного принца. Хочеться знову вдарити, щоб стерти з чужого обличчя безглузду посмішку, але він і так винитиме себе цілий рік за сьогоднішній спалах злості. Дружба тріщить по швах.

Він не вірить, що друзям можна бажати болю. Але на секунду він був радий, коли ця дратівлива усмішка пропала з обличчя боксера. Тепер йому хочеться плакати, тому що в те, що бажати можна друзів, він не вірить теж.

– Пробач. – Ніколас підійшов тихо, простягнув рушник і пішов, не сказавши більше ні слова. Правильно. Він завжди відчував, коли його приятелеві потрібно побути одному. Правда, частіше це ігнорувалося, але зараз він вирішив послухати свою інтуїцію. Стефан був вдячний йому за передих.

Ніколас відстукував ритм перев’язаними пальцями по столу. Збиті кісточки нили. Стефан міряв кроками невелике приміщення, пропахле свіжим хлібом. У нього знову волосся було зібране у вузол. Садно на правій вилиці, синяки від пальців на шиї. На сорочці сліди недавньої кулінарної колотнечі. Ніколас виглядав не краще, синяк під оком і губа розбита.

Вони не розмовляли близько години, за яку встигли продати майже весь свіжоспечений хліб. Бабуся буде дуже рада. Останнім часом від булочної немає прибутку. Вона працює не у збиток, але грошей тільки-тільки вистачає на життя. Булочна – те єдине, що залишилося від її чоловіка, дідуся Стефана, тому вона була дуже важлива для сім’ї. Коли хлопці повернулися, літня Ада не запитала, що сталося. Вона знає надто багато, і іноді Ніколасу стає незатишно під її поглядом. Половину виручки вона віддає їм.

Вони поділили гроші порівну в тиші і Ніколас пішов, не обертаючись. На наступний ранок Стефан постукав в його двері. Він попросив допомогти з краваткою, і Ніколас вважав, що це найвитонченіші тортури на світі – збирати його на побачення. Але Стеф потребує його, і він не відмовить. Ніколи б не зміг. У цьому вони схожі. Ніколас по-господарському викинув усі речі з шафи на ліжко. Рився в них з найзадумливішим видом, на який тільки здатний. І нарешті вибрав сіру в’язану кофту і “ніяких краваток”.

Прихопивши квіти, Стефан вирушив на зустріч з Маргаритою. Пізно ввечері Ніколас повернувся з пекарні, він зайшов, щоб віддати ключі і виручку, а зовсім не для того, щоб влаштувати другу допит. Ось тільки кисле обличчя Стефана, що показалося в дверях, вирішило все за них. У його друга було обличчя залишеного під дощем котеняти і розпатлане волосся. Він не бачив хазяїна квартири таким з часів тієї бійки в школі.

– Що сталося? – Схвильовано запитав Ніколас.

– Бабуся пішла до сусідки. Поклади ключі на тумбочку.

– Я не це мав на увазі, Стеф. – Ніколас відсунув друга, проходячи в квартиру. Поставив чайник. Вони адже знають один одного як самих себе. Ніколас пам’ятає що треба, щоб привести друга до тями і змусити говорити. Минулого разу для цього знадобилися три кухлі солодкого чаю, плитка шоколаду і купа самовладання. Зараз все буде простіше. Ніколас бачить, що хлопець сам хотів поговорити, просто соромився. Стефан йому абсолютно точно не подобається таким. У нього навіть очі потьмяніли.

Що ж зробила ця дівчинка, що після першого побачення, Стеф виглядав так, ніби ходив на похорони?

– Вона поцілувала мене. Сама.

«Цю чашку любила бабуся», промайнуло в голові, поки вони збирали осколки. Ніколас не знає, на що списати раптову схильність крушити чужий посуд. Рятує мовчання і мелодійно побрязкуючі шматки фарфору. А потім Стефан шипить і притискає до себе порізану руку.

– Занадто сильно стиснув. – Сміється він. – Будь акуратніший. Тобі потрібно берегти руки.

Звучить серйозно, без кепкування. Стефан киває, підтискаючи губи. Поріз невеликий. Втім, Ніколас так і не з’ясував, чому його друг був засмучений поцілунком. Йому самому завжди подобалися сміливі дівчата. Хоча, останнім часом… Він вже і забув, коли останній раз був на нормальному побаченні “з усіма витікаючими”, але із завидною регулярністю розповідав Стефану про свої любовні пригоди. Завжди правду. І завжди в подробицях. «Заткнися», – зазвичай беззлобно просив Стефан. – «Годі тобі».

Хоч від когось ти повинен дізнатися, що робити з дівчиною після поцілунків. Зараз Ніколас вважав за краще мовчати. Боявся, що голос підведе. Та і Стефан не виглядав налаштованим на розмову. Тільки через тиждень, коли його знову розбудять з проханням зав’язати краватку, Ніколас признається собі, що ревнує свого музиканта до цієї дівчини. До усіх дівчат. Взагалі до усіх людей. Ревнує до стислих кулаків, до білих кругів чистої люті, що спалахнули, під повіками. Ревнує.

 

5.

 

 

Стефан почував себе ідіотом, що вирядився, клоуном на цирковій арені. У нього тремтіли руки. Він намагався не думати про те, як виглядає в чорному фраку, поправляючи білосніжні рукавички, що сповзли. Він хвилювався як маленький хлопчик перед першим виступом. У якомусь сенсі це дійсно перший виступ на великій сцені перед залом, повним людей. Музичний керівник не втомлювався нагадувати цілий місяць про покладену на нього відповідальність. Мабуть, його викладач нічого не чув про шкоду морального тиску на юні уми.

За кулісами напівтемрява. Йому було задушливо, жарко, і жахливо чухалася спина під щільною тканиною. Він ніколи так не боявся виступати. Чи облажатися. Він сам ще толком не зрозумів, чому долоні потіють, а по спині біжить неприємний холодок.

– Я схожий на пінгвіна.

– Ти впораєшся, Стефан. – Ніколас підморгнув, поправив йому метелика, посміхнувся, ляснув по плечу і пішов. Він зайняв місце в залі поряд зі своєю супутницею. Стефан бачив, як Ніколас галантно притримував перед нею двері. Він теж прийшов не один, але все одно ганебно втік за куліси, запримітив друга з новою подружкою, яка затрималася поряд з ним на подив довго. Сьогодні випускний вечір у його кращого друга. Він не може зганьбитися. Під пахвою тека з нотами. На волоссі висихає гель, неприємно стягуючи шкіру. Він готовий.

Маргарита з’явилася несподівано, навіщось поправила метелика, хоча він виглядав ідеально. Дівчина цмокає його в щоку, щось натхненно розповідаючи. Стефан шалено хтів утертися долонею і відвернутися, але виховання примушує його вдячно кивнути.

– Цього року ми відкриємо бал випускників вальсом під акомпанемент нашого учня Стефана. – Оголосив директор. Він востаннє обсмикнув вузький фрак і, глянувши в дзеркало, вийшов на сцену. Світло прожекторів сліпило. У нього знову затремтіли руки.

Чи вони не переставали тремтіти? Стефан сів на табурет, поставив перед собою ноти і обернувся. Йому навіть не потрібно було докладати зусиль, щоб знайти Ніколаса – в третьому ряду четвертий ліворуч. Він посміхався і махав йому рукою, Стефан кивнув. Піаністові здається, що метелик з’їхав на бік. І він дивом стримується, щоб не підійти до друга з проханням про допомогу. Це було б, щонайменше дивно. Коли директор починав називати прізвища випускників, музика заполонила великий актовий зал.

Від напруги по спині тече піт і лоскоче шкіру, але Стефан не може урватися. Пари крутяться по сцені навколо піаніно. Ніколас обіймає Лідію за талію, тягнеться до неї, і Стефан абсолютно потворно фальшивить. Плутає ноти, неначе перший раз їх бачить. Ніхто цього не помічає, усі занадто захоплені один одним. Тільки Ніколас відволікся від своєї прекрасної партнерки і подивився на нього, мовляв, що сталося. Стефан би і радий відповісти, та сам не знав що.

Його друг занадто довго заливався солов’єм про плюси піти з ним перед неприступною красунею, щоб зараз не насолоджуватися заслуженою перемогою. Ось тільки дивитися на них чомусь неприємно до гидливості. Втім, п’ятихвилинна композиція не вічна. Пари спустилися зі сцени. Стефан вклонився і пішов за куліси. Він швидко стягнув рукавички, кинув на стілець фрак і дивом не підскочив, коли почув за спиною високий захоплений голосок.

– Ти виступив відмінно! Музика прекрасна! Ти такий талановитий! Це було незабутньо! – Лепетала Марго, хватаючи його під руку. Її голос дратував, хотілося тиші і спокою. Ні, Стефан не присягався їй у вічній любові. Він взагалі не говорив з нею про любов і про майбутнє. Вона йому безперечно подобалася – весела, балакуча, легко відволікала від проблем. Можливо, саме тому ці стосунки були приречені із самого початку –  Марго відволікала від непотрібних проблем, від власних почуттів. Стефан не був з нею сьогоденням. Вона гарний друг, але від її поцілунків серце не співає, а від дотиків хочеться вити.

Мозок кричить – не те, і серце стовідсотково з ним згідно.

– Спасибі. Рад, що тобі сподобалося. Ти не могла б ненадовго залишити мене одного? – Він намагався виглядати задоволеним похвалою. Чесно старався. Стефан не вмів відмовляти людям, не хотів грубити дбайливій дівчині, але ж вона сама повинна усвідомлювати – зараз не до неї. Маргарита йде, окинувши його наостанок розуміючим поглядом. Вона не безглузда і все прекрасно розуміє. Спасибі їй за це. Спасибі за те, що не ставить питань. Йому все одно нічого на них відповісти.

Після промови директора виступав шкільний оркестр. Хтось співав. Пісня сумна. Щось про любов, якої не судилося стати реальністю і розтопити крижані серця. Люди танцювали, сукні крутилися, а Стефан сидів за кулісами і мріяв провалитися крізь землю. А ще вирвати з м’ясом довгі світлі локони з голови Лідії. Він така дитина, що самому соромно. Ніколас підкрався непомітно і сів поруч. Він дивився на музиканта, що скорчився на підлозі, як роздивляються картину в музеї: уважно, з цікавістю.

Йому здалося, що так сидіти незручно – підібравши до грудей коліна і поклавши на них голову. Гель неприємною липкою плівкою залишився на пальцях, коли Ніколас прибирав випавші пасма за вухо. Хлопчина трохи здригнувся від дотику. Занурившись у свій світ, він не помітив наближення кращого друга.

– Ти облажався, приятель. – Стефан навіть не підійняв голови, просто знизав плечима на констатацію їм обом відомого факту.

Ні, Ніколас не виявив в собі музичні здібності, що раптом відкрилися, просто він стільки разів чув цю музику і знає її напам’ять. Зрозуміти, що ноти не ті, нескладно. Втім, набагато цікавіше дізнатися, чому до усього музичного і до бісиків відповідальний Стефан припустив таку прикру помилку.

– Ніхто не помітив, окрім тебе. Усі були зайняті один одним. Надто багато людей навкруги. Я відволікся.

– Задивився, як я танцюю?

– А ти задивився, як я граю?

У Ніколаса титанічне терпіння.

Можна сказати, терпіння – його суперздатність. На уїдливі відповіді друга він вважав за краще реагувати відповідно, але зараз чомусь не виходило. Весь сарказм разом випарувався. Залишилися тільки втома і глухий ниючий біль десь в грудях. Він навіть збирався важко зітхнути для більшого драматизму, але вчасно передумав. З музикантом, що принишкнув, краще не перегравати.

– Що відбувається, Стеф? – Ніколас ненавидить усі ці “рожеві соплі” і з’ясування стосунків. Стефан ненавидить їх ще сильніше.

Усе життя до сироти відносилися з особливою увагою і жалістю. “Рожеві соплі” оточували його завжди і усюди. Він нічим не відрізнявся від інших підлітків, може, трохи більше любив самотність, заривався в музику і абсолютно точно дивно реагував на дотик кращого друга. Ніколас же його не жалів. Тому він так тримався за цю дружбу. Боксер міг підколоти з будь-якого приводу. Посміятися не над, а разом зі Стефаном. Як би то не було, хлопчина не знав, що відповісти тому, що нічого не сталося. Він просто облажався. Так буває. Буває ж?

Ніколас схоплюється на ноги і посміхається, обертаючись до друга.

– Що ти там про танці говорив?

– Мені ні з ким танцювати. Стій, ти ж не збираєшся?..  – Хлопець з недовірою подивився на простягнуту руку. – Давай, Стефан. Цур я веду!

Він схопився за протягнуту руку. Виклик прийнятий. Фрак, що впав із стільця, залишився лежати на підлозі безформною купою – бабуся відірве голову, якщо на одязі буде хоч одна порошинка. У голові крутилося: “Господи, що ми творимо”. Колись він перестане так гостро реагувати на м’яке “Стеф” і навчиться говорити тверде “ні”. Але доки він намагається взагалі не думати, про всяк випадок навіть не дихати. Ніколас особливо не церемонитиметься.

Притискає до себе однією рукою, відчуває долонею нерівний шрам крізь сорочку, другою стискає крихку долоню. У Стефана, незважаючи на усі їх посилені тренування, пальці як і раніше довгі і тонкі – витончені. Руки музиканта – особистий скарб Ніколаса. За них він готовий вбивати, і навряд чи колись скаже про це вголос хоч комусь. Це дивний танець – спокійний, плавний. У нім відсутня різкість рухів і практично не міняється темп. Майже вальс.

Стефан не відчув напруженості, тільки теплу долоню на лопатках. Він відпускав себе, розслабився в надійних сильних руках Ніколаса. Добре, що тут темно і нікого немає. Ніхто не побачить їх, танцюючих разом, ніхто не побачить, як палахкотить яскраво-червоним обличчя юного піаніста. Рухи трохи невмілі. Вони плуталися у власних ногах, і між ними зовсім не було відстані. Стефан відчував чуже дихання, що збилося, на своїй щоці. А Ніколас ненавидів гель, що тримав волосся партнера в необхідному порядку, від нього хотілося чхати.

Естетики в танці немає – це очевидно. Вони просто крутяться під уявну музику і намагаються не дивитися в очі навпроти. Ніколас запнувся об стілець. Той з гуркотом звалився на підлогу, а його самого від падіння утримав Стефан. Тренування не пройшли даремно. Він завжди був сильним, а тепер навчився управлятися з цією силою і застосовувати на практиці.

 

Стефану здавалося, що він тоне в зеленому вирі широко розкритих очей. Він неусвідомлено подався вперед. Чужі пальці стискали зап’ястки майже до болю, чи то притягуючи, чи то зупиняючи. Це витвережує і дезорієнтує одночасно.

– Мені пора, Лідія чекає. – Сказав Ніколас, відводячи погляд.

– Йди. Не хочу зривати тобі побачення. – Стефан думав, що чергова дівчинка, нехай навіть така, як Лідія, для Ніколаса має бути важливіша, чим кращий друг. Він вважав, що з дівчиною йому буде краще, ніж з ним. Як мінімум безпечно.

Мабуть, він уперше по-справжньому замислився про безпеку свого приятеля і визнав, хоч би самому собі, що це не зовсім дружба. Ніколас думає, що Стефан сліпий ідіот. Пальці зісковзнули з тонкого зап’ястка і зупинилися на долоні. Він досі відчував чужий пульс, що прискорився. “Треба йти. Прямо зараз”, – з жахом усвідомив Ніколас. Лідія дійсно чекає його у сцени. Він адже сказав, що хоче попередити друга і попрощатися. Обіцяв бути через хвилину, пройшло вже десять.

Про цю дівчину ходить більше чуток, ніж про бар в доках, так що сьогодні вночі Ніколасу перепаде. Він був упевнений в цьому на сто відсотків. Він хотів її, інакше б не увивався за нею хвостом стільки часу. Ось тільки руки зовсім не слухалися і навідріз відмовлялися відпускати прохолодну долоню.

– Ти виступив відмінно. А над танцем потрібно попрацювати. Буде незручно відтоптати ноги своїй партнерці. Вона ж не така терпляча, як я. –  Ніколас жартівливо відсалютував йому і пішов не обертаючись. Лідія чекала там же, де він її залишив.

Дівчина посміхнулася загадково і занадто нудотно. Ніколаса перетрусило від цієї посмішки. Мозок просто вибухає, кричить – ні, не можна, не то. Ніколас струсив головою, не бажаючи думати про свої дії. Йому це треба. Треба захистити Стефана від себе. Стеф притискав до грудей стопку паперів і швидко йшов по нічних вулицях додому. Він так поспішав покинути темне закулісся, що забув ноти і фрак з рукавичками. Довелося повернутися і випадково застукати Ніколаса з Лідію, що цілувалися у края сцени. Очі неприємно защипало і звело живіт.

Ні, він абсолютно не збирався підглядати за кращим другом, але відвести погляд бракувало сил. Руки, що не звикли до насильства, довільно стислися в кулаки. В той момент він злякався сам себе. Ніколас не бачив його, але відчув. Він відірвався від пухких дівочих губ і оглянув завісу. Стефана там вже не було. Ніколасу 18. Він дорослий, закінчив школу і подав документи в місцевий політехнічний університет, в який його, до речі, прийняли з розпростертими обіймами. Він спортсмен, що увивався за кожною спідницею. І кожна спідниця намагалася привернути до себе його увагу.

Тоді чому? Чому ж на місці прекрасної білявої Лідії більше всього на світі він хотів побачити патлату темну верхівку і уперто зімкнуті губи, і синій погляд, що горів, і ще, можливо, рум’янець на щоках. Як тоді, рік тому в день свого народження. І губи – теплі і сухі – притягали значно більше, ніж в червоній помаді рот його супутниці. Ніколас ніколи не розповість нікому про те, що залишаючись у Лідії на ніч, він пару разів поривався подзвонити, перевірити, як дістався до будинку його кращий друг.

Він турбувався, хоча розумів, що тепер Стефан зовсім не беззахисний і вже може сам наваляти хуліганам з усієї округи. Ніколас про це потурбувався.

 

6.

 

Стефан злився рідко. Як правило, це супроводжувалося непомірним відчуттям провини, не зрозумів, що звідки береться. Він завжди був замкнутим і дуже повільно відкривався навіть кращому другу. Говорив, що просто не звик бути відвертим з людьми – ні з ким було особливо бути відвертим. Ніколас не намагався порпатися в його душі, просто дивився, сподіваючись розгадати, що ховається в глибині синіх очей. Іноді у нього виходило розгледіти в них радість, здивування, біль, але найчастіше він бачив в них тугу.

Але іноді бували моменти, коли безпомилково вгадуєш, що ось зараз почнеться пекло. Персональне пекло Стефана, на який він сам себе благополучно прирікав. Хмурнів на очах, та огризався без причини. Ненавидів весь світ. Все. Біжи і ховайся, поки не пізно. Найчастіше це торкалося його єдиного друга, що завжди знаходився поблизу в такі моменти. Насправді, Ніколаса бавила різка зміна настрою і виразу обличчя приятеля.

Йому подобалося спостерігати за цими перетвореннями. Спочатку той намагався відбуватися жартами, потім починав зубоскалити, після просто накидався ні з того ні з сього через якісь нісенітниці, зривався на грубість. І ось під кінець усіх цих несподіваних метаморфоз його кращий друг ставав жахливою, такою, що нащетинилася, кошлатою, виблискуючою чорними очищами капостю, готовою кинутися на тебе в спробі перегризти зубами глотку або ж вирізати ножем власне серце і кинути до твоїх ніг. Хто його зрозуміє в такому стані? З часом Ніколас звик.

Він далеко не відразу усвідомив, що Стеф злиться не на світ, не на кричущих за вікном дітей, тим більше не на нього. Його друг злився сам на себе за щонайменшу провинність. Всякій нормальній людині вони здавалися дрібницями, що не заслуговують на увагу, але занадто відповідальний піаніст взагалі не знав такого слова. “Дрібниць не буває” – говорив Стефан. Він готовий був ненавидіти себе через будь-яку невдачу. Причому абсолютно не обов’язково що стосувалася особисто його. У Ніколаса зривається побачення – винен Стефан. У бабусі википає молоко – винен Стефан. Десь на іншому кінці світу від голоду помирають діти – винен, знову ж таки, Стефан. Ось і цього разу нічого не змінилося. Ніколас відразу помічає, як хлопчина змінився. Він навіть не сподівався піти від самосуду, який вершив над собою Стефан у власній голові. Цього разу причиною послужив сусідський кіт, що потрапив під колеса машини. Тварина загинула. Чесне слово, вони були не причому.

І начебто обоє це розуміли, але сидячи у вітальні і хлиставши холодний чай, Стефан грубив і зривався. То чайник занадто голосно шумить, то птахи заважають думати своїм цвіріньканням, то сонце сліпить очі, то пальці на ногах мерзнуть, то кіт сам дурень, дивитися потрібно було. Ніколас злився. Терпів і злився. У такі моменти друг ставав просто нестерпним. І ніякі напучення на тему “ти нічого не міг зробити” не допомагали. Кіт просто вибіг на дорогу в непідходящий момент. Вони навіть не бачили, що сталося.

Стефан завжди любив тварин більше, ніж людей.

– Ти не винен. – Тихо говорить Ніколас. Його не чують, може, просто не хочуть чути. І він не знає, що ще сказати, щоб Стефан припинив себе мучити. Не можна жити з таким вантажем, рано чи пізно це його вб’є. Через годину хлопченя відійшло. Посміхався винувато, вибачався за поведінку і пішов до себе. Ідея відвідати кінотеатр прийшла несподівано.

Це не те щоб ідея, швидше – цікаві обставини. У Різдвяні канікули, коли мете сніг, дме пронизливий вітер і у кожного магазину Санта дзвонить в дзвоник, Ніколас зустрів Стефана у дверей власної квартири. Він замотаний в шарф по самі очі, сіра кепка приховує другу половину обличчя. Останній шкільний рік позначається на ньому не кращим чином. Він занадто втомлюється від уроків, тренувань, роботи у булочній і музичних репетицій.

– Підемо в кіно. – Без вітань видає він. Не питання, просто висловлювання вголос причину приходу. Ніколас бездумно киває, накидає теплу куртку і слухняно йде за другом. Стефан купує квитки сам, витрачає майже усі зароблені за тиждень гроші. Він навіть встиг до початку притягнути звідкись попкорн.

Хлопці проходять в зал під перешіптування за спиною. Майже весь сеанс Ніколас роздивлявся профіль друга, користуючись темрявою, що оточувала їх. У того ніс горбовинкою і потішне підборіддя з ямкою. А ще вії пухнасті-пухнасті. Пальці коле від бажання до них доторкнутися. Про що там було кіно? Ах так, про любов і музику. Напевно, цього варто було чекати від Стефана, який був сам не свій до усього музичного і часто любив міркувати про всяку романтичну нісенітницю. Ніколас більше ніколи не дозволить другу вибирати фільми.

На них дивилися майже з відразою. Це було дивно і неприємно. Він був радий, нарешті, вибратися з темного залу, хоча фільм йому сподобався. Те, що він встиг побачити, відволікаючись від розгляду обличчя свого кращого друга, йому точно сподобалося.

– Стеф, це було твоє перше побачення в кіно, так? – У оксамитовому голосі проглядають смішинки. Стефан навіть обертається від незвичного скорочення імені і бачить задоволений дружній оскал.

– Заткнися, бовдур. – Звучить зовсім беззлобно.

– Наступного разу я обираю фільм! А то на цих соплях я майже заснув. Думав, розридаєшся. – Знизує плечима Ніколас.

– Це ж була комедія!

У відповідь друг знову знизує плечима. На вулиці темно і холодно. Стефан щулиться, мружиться від снігу, що летить в обличчя, натягуючи кепку ще нижче на лоб. Коли з підворіття доносяться голоси, ніхто не дивується. Ніч. Темний закуток. Ось тільки Ніколас забув, що зовсім нещодавно Стефан знову влаштував собі уявне пекло, тому здивувався, коли хлопчина рвонув вперед, на ходу скидаючи важке пальто. Вирішивши, мабуть, що ще і за це винити себе не хочеться.

Двоє відморозків – один високий, другий маленький, немов дитина –  затиснули в кутку самотнього перехожого. Вони щось вимагали у нього і не забували бити. Це безперечно був чоловік, який намагався чинити опір. Відбивався, як міг, до болю знайомими прийомами. Стефан з розгону врізався в найвищого хулігана в довгому зимовому пальті, звалив його на землю. Але ударити не встиг, отримав стусан в живіт від другого. Падає, чіпляючись за його одяг, смикає, і маленький паршивець падає услід.

Ніколас устигає додумати думку про те, що хлопченя не даремно роздяглося і зривається з місця, ніби по клацанню. Б’є низького з розмаху, відтягає від кашляючого друга. І доки той піднімається, відправляє його в нокаут. Незнайомець в цей час з ентузіазмом полірує стіну спиною високого. Нападаючі подаються в перегони – троє проти двох їм не під силу. Ніколас підібрав сіру кепку, обтрусив від снігу і простягнув другу, що стирав кров з розбитої губи. Той вдячно посміхнувся, і встав, тримаючись за простягнуту руку.

– Ти в порядку? – Хрипко запитує хлопченя.

– Так, дякую.

– Підемо додому.

– Ти цілий? – цікавиться Стефан.

– Звичайно, цілий. Вчасно почули, до речі.

 

7.

 

Ніхто не чекав, що єдиним іспитом, який двійчи завалить Стефан при вступі в консерваторію, стане піаніно. Ні, йому майже не соромно, з ким не буває, просто розгубився на прослуховуванні. Поступити туди було дуже складно. Він склав іспит з третьої спроби, але здав сам. Диво, що знайшлося вільне місце у кінці поступального сезону. Іноді йому здавалося, що та дівчина з викладацького жюрі до останнього вірила в нього і намагалася притримати вакантне місце вільним. Йому не здалося. Так і було. Адже Ніколас знайшов її після першої невдалої спроби друга. Він умів бути чарівним, коли потрібно. І цього разу уміння його не підвело. Він зустрічався з нею близько трьох тижнів, розповідаючи про знайомого піаніста. Про те, як переживає за долю кращого друга. Особливо барвисто розповідав про те, як його порадує, якщо вільне місце збережеться до того, як цей самий друг складе-таки іспит. Головне, щоб тепер ніхто ніколи не дізнався, яким саме чином Ніколас допоміг йому поступити. 3 серпня Стефан все ж поповнив давно омріяний список учнів. Він був щасливий. Відмінний подарунок на день народження. Торт і близькі люди поруч, документи про зарахування у консерваторію, обожнювану з дитинства. За спиною школа і випускний, на якому йому все ж не довелося підпирати стіну увесь вечір. Він піддався умовлянням друга і запросив Марго. Вона, звичайно ж, погодилася.

А потім коректно пояснила, що якщо Стефан сьогодні не зайде далі за поцілунки, вони розлучаться. Стефан повірив рішучій дівчині. Власне, це був останній раз, коли вони кудись пішли в якості пари. І останній раз, коли Стефан послухався ради цієї безсовісної людини, що іменується кращим другом. На вулиці жаркий серпневий вечір. Гарячий вітер неприємно дме в обличчя. І сонце, що ще не опустилося за горизонт, трохи сліпило. Ніколасу 19. Його кращому другу, майже братові, сьогодні виконалося 18.

Це одночасно і свято, і ні. Сьогодні Стефан ховає своє дитинство. Прямо тут, на пірсі, забігаючи по коліно в прохолодні води Дніпра, розмахуючи руками, як крилами, і поїдаючи другу порцію морозива. А Ніколас, мабуть, ховає свою нормальність. Остаточно і безповоротно. Випускний, шкільні іспити, вступ – усі труднощі цього року закінчилися. Ніколас посміхався: Стефан став зовсім дорослим.

Вода неспокійна. Б’ється об ноги, мочить загнуті по коліно штани. Вони стоять близько, стикаючись ліктями. Сорочки залишилися на березі, як і батьківський годинник. Тому Стефан періодично обертався, перевіряючи збереження сімейної реліквії. Ніколас всоте переконався, що не даремно взявся тренувати худого музиканта. Тепер ніхто не посміє пожартувати на предмет “пташиних кісточок”, “шиї курчати” і іншої нісенітниці, від якої страждають дохляки. Єдине, що залишилося від колишнього Стефана –  любов до музики і довге волосся, забране в куций хвіст.

І руки. Ніколас іноді шкодує про необхідність вміти битися. Боїться, що тонкі пальці огрубнуть. Але у цьому світі інакше не можна. Стефан знову обертається, випадково зачіпаючи ліктем.

Стеф завжди намагається доторкнутися, доторкнутися, зробити щось ще, чому Ніколасу стає в момент задушливо і трохи тужливо. Як і усе лайно в житті, це трапляється несподівано. Накочує хвилею, усвідомленням давно відомої істини, коли сонце забарвлює небо в рожевувато-помаранчеві кольори. Стефан прибирає чубок з очей, милуючись заходом. Закушує губу, мружиться, як задоволений кіт. Він такий красивий.

 

Ніколас вперше ловить себе на думці, що відверто милується своїм кращим другом. Він думає, що Стефан дійсно красивий. Не по-жіночому ніжною красою, а по-чоловічому: литими м’язами, чіткими вилицями, яскравими синіми очима, ямкою на підборідді і все такими ж довгими, тонкими пальцями. Ніколас не може не дивитися на нього. Не хоче не дивитися.

– Стефан. – Тихо зве він. Той обернувся, дивиться з-під чубка, що знову впав, ніби чекає чогось.

Він точно не чекав того, що Ніколас простягне руку і дбайливо виплутає з пасм яскраву пелюстку. Це так безглуздо, що він намагається сміятися і бентежитися одночасно. Втім, з другим Стефан справляється відмінно, засмикано заправляючи волосся за вуха. Стефан притиснув теплу велику долоню до своєї щоки, накриваючи згори довгими холодними пальцями. “Завжди холодні”, – подумав Ніколас.

Якщо до цього здоровий глузд ще жеврів на межі свідомості, то тепер в голові порожньо і дзвінко. Ні єдиній думці про неправильність, про необхідність захистити занадто творчого музиканта, який сам себе захищати не стане, навіть навчившись. Так спокійно, так правильно, що хочеться вити від безвиході. Щока під рукою палає. Стефан піддається під пестячу долоню, хіба що не мурчит. Він цілує першим. Сам. Обіймає мокрими руками за шию. Притягує ближче.

Прикриває свої неможливі сині очі і абсолютно точно не збирається відбиватися, вгризатися в горло або бігти. Стефан нетерпляче кусає, примушуючи скинути заціпеніння. М’які, теплі губи – єдине, що встиг зрозуміти Ніколас в тому, майже забутому, п’яному поцілунку. І зараз нічого не змінилося. Ніби не було цих двох років. “Втрачені” – так вони називають ці роки після того, вкраденого поцілунку, про себе. Стефан притискається лобом до лоба друга. Дихає важко. Дивиться в очі, і зіниця розпливається, заповнюючи райдужку.

– Давно? – Ніколас не впізнає свій власний хрипкий голос. Питання здається безглуздим, і говорити в принципі не хочеться, але він повинен знати. Скільки років він даремно намагався захистити друга від себе, від небезпеки цих стосунків? Він хоче знати, скільки років він страждав від власної ненормальності, ненавидів себе і не помічав того, що відбувається з найближчою людиною просто тому, що був сліпим боязким дурнем.

– Завжди. – Відповідь не дивує. Трохи спантеличує, але не дивує. Стефан нервує. Він так сильно стискає щелепи, що м’язи напружуються майже до болю. Ніколас огладжує великим пальцем жовна, що виступають, цілує в лоб і дивом стримує безглузде хихикання, що рветься назовні. Серце шалено колотиться, дихається важко. І відчуття таке, немов небо з плечей впало. Які ж вони ідіоти. «А щастя було поруч». Стефан посміхається, тягнеться рукою до чужих плечей. Обійми – новий спосіб виразити почуття, про які не можна говорити вголос.

 

Коли над головою змикається вода, Ніколас не усвідомлює. Він завалюється на спину і тягне за собою усміхненого Стефана. Бризки сяють в яскравому світлі сонця, що заходило. Хлопченя сміється, закинувши голову. Б’є по воді руками, як маленький. Рідний, знайомий до останньої родимки, розпатланий, та все ж тепер абсолютно інший. Ближчий. Вибравшись на берег, Стефан смішно трясе головою, заливаючи все навкруги водою. Ніколас не вміє виражати почуття.

З дівчатами було простіше: вони самі собі понапридумують те, що їм треба, від нього і слів ніякі не було потрібне. А з ним так не можна. З Стефаном потрібно говорити. Ніколас любив його. Любив усім своїм неемоційним серцем. І більше всього на світі хотів донести свої думки до Стефана. Ніколаса хватає тільки на те, щоб підійти ближче до друга, що сидів на камені, примоститися поряд з ним, біля самих ніг, як приручений звір, і покласти голову на коліна.

Він здався. Більше немає сил робити вигляд, що дружба – чуттєвий максимум між ними. Вони брехали собі занадто довго, щоб продовжувати. Стефан запускає пальці в коротке жорстке волосся. Гладить, перебирає мокрі пасма, заспокоюючи, надаючи упевненість. Крапелька води котиться по щоці, холодить шкіру, і Ніколас сподівається, що це крапає з волосся, що він не розревівся, як дівчинка, від емоцій, що наринули. Варто йому підняти голову, і уся безтурботність враз розвіюється.

– Стефан, подивися на мене.

Той не відгукується. Мовчить. Тільки з кінчика носа крапають сльози на його, Ніколаса, щоки. Здається, вечір повинен був закінчитися трохи інакше. Вже точно не тихими схлипуваннями і тремтячими руками. Ніколас обережно притискає його до себе. Ну і що з ним тепер робити? Ніколас пригладжує вологе розпатлане волосся, намагається заглянути в очі. Він собі ніколи не признається, але тихі сльози його лякають набагато сильніше, ніж скандал, що супроводжується диким криком.

– Ти занадто емоційний, малюк. З цим потрібно щось робити.

– Три роки, Ніколас. – Стефан упирається лобом в його плече і шмигає носом. – Три чортові роки я був впевнений, що по мені плаче психлікарня. Я заслужив можливість трохи побути дівчинкою.

– Ти не дівчинка. Просто занадто емоційний підліток.

Стефан нервово сміється, цілує солону скроню і знову притискається лобом до теплої шкіри. Він не поступається Ніколасу в силі, але поряд з ним все одно почуває себе дитиною. Можливо, тому що знає – його завжди підтримають, підставлять сильне плече, дадуть можливість просто бути собою. Він вдячний за це кращому другу. Вдячний за можливість побути слабким, хоч на кілька хвилин. Іноді, кожен потребує цього.

– Що тепер з нами буде?

Всю дорогу до будинку, стискаючи в долоні холодні пальці, Ніколас боявся почути, але чекав це питання. Йому нічого відповісти. Він не знає, що буде далі. Не знає, як бути щасливими у світі, де таких, як вони не навидять.

Він не знає, як захистити хлопчину, що довірив йому своє життя, тому що не знає, як захистити самого себе. Він нічого не знає. Тільки намагається вірити в краще.

Трепетне серце музиканта не встояло перед яскравою життєрадісною красою Ніколаса, студента Київського політехнічного інституту. Власні думки звучать вироком. Три роки життя і не життя. Вони сподіваються, що тепер все буде інакше, краще. Вони не хворі. Це не відхилення. Не було б такого полегшення і почуття свободи, якби прийняте ними рішення було невірним. Просто вони полюбили один одного. Так швидко. Так відразу. І знадобилося три довгі роки, щоб усвідомити свої почуття і перестати їх боятися.

Вони впораються, як завжди. Поки вони разом, їм нічого боятися. Ада чемно кашляє. Скільки б вона не стояла в темному передпокої власної квартири, побачити їй вдалося досить, щоб усвідомити суть стосунків свого онука і його кращого друга. Страх б’є по нервах електричним зарядом. Хлопці відштовхуються один від одного занадто різко.

– Я так розумію, правнуків мені чекати не варто?

– Бабуся.

– Стоп! – Вона змахує руками, примушуючи їх замовкнути. – Ви мене не здивували. Потурбуйтеся один про одного. А я потурбуюся, щоб ніхто про це не дізнався. Жінка посміхається, обіймає онука і киває Ніколасу, що завмер у дверей. Її погляд обіцяє безліч кривавих тортур, якщо з голови Стефана впаде хоч один волосок. Ніколас киває. Погоджується з висуненими умовами. Він обіцяє бабусі, що ніхто ніколи не скривдить Стефана. В усякому разі, не в його вахту. Ніколас думає, що невідомо, хто кого захищатиме.

Стефан став його серцем, емоціями, яких так бракувало колишньому хуліганові і вічному задираці. У Стефа була своя суперздатність. Не терпіння, як у Ніколаса, а уміння виражати свої почуття. Все чесно. Вони захищатимуть один одного усе життя.

В ту ніч Ніколас відмовився йти, його особливо і не виганяли. Він заснув в кріслі, біля ліжка Стефана. Він просто тримав його за руку і закрив очі. Втім, коли Ніколас прокинувся, Стефан вже пішов у булочну разом з бабусею. Ще вчора вони збиралися допомагати розвантажувати прибулу машину з продуктами. Ключі від квартири він залишив на тумбочці біля ліжка. Незабаром Ніколас приєднався до їх сімейного бізнесу.

 

8.

 

Що Ніколас злегка придуркуватий, Стефан зрозумів давно. Але в тому, що його друг абсолютно божевільний, переконався тільки зараз. Саме у той момент, коли він схопив його за зап’ясток, зустрічаючи на ганку консерваторії, і потягнув в невідомому напрямі. У нього на щоці було свіже садно, в куточку рота кров, що запеклася. Дві години тому у нього закінчилися лекції і замість того, щоб поїхати додому, він встиг вплутатися в чергову бійку, а потім прийшов у такому вигляді до Стефана. Який кошмар!

– Я тут подумав.

– Мені вже страшно!

– О, заткнися. – Ніколас пхнув його ліктем у бік. – Ми з тобою ніколи не зможемо одружитися, розповісти про нас друзям, носити фотографії один одного біля серця, завести сім’ю, ми взагалі нічого не можемо. Але так хочеться, щоб було щось таке офіційне. Знаєш, щось таке, щоб частина тебе завжди була зі мною.

– Ти власник, але я з тобою солідарний.

Ніколас кивнув, дістав з кишені аркуш і віддав другу.

Той уважно роздивився малюнок і вже смутно здогадався, що задумав божевільний інженер-неук. Нерівно виведений на папері скрипковий ключ примусив серце стискатися. “Щоб частина тебе завжди була зі мною” – а його частинкою в розумінні Ніколаса була музика.

– А ти романтик! – Здивовано сказав Стефан.

– Ні, малюк. Швидше власник.

– Так ти хочеш це…для на мене? – Усвідомлення несподівано лякає, і голос підводить.

– І для себе. Так. – Ніколас ляскає його по плечу, радіючи зніяковінню, що скуло музиканта.

Поки вони їдуть в метро, Ніколас із захватом розповідає, як вони дійшли до життя такого. Спочатку він знайшов людину, яка наб’є двом хлопцям однакове татуювання на лівій лопатці. Ніколас привів його до тату-салону, мабуть, це буде самим дивним його вчинком за усі 18 років життя. Малюнок невеликий – чорний скрипковий ключ розміром з ніготь.

 

– Вигадуєш?

– У нас творчий конкурс для першокурсників. Я б хотів взяти участь. Професор говорить – є шанс.

– Ти впораєшся. У тебе ж талант. – Запевняє Ніколас.

Втім, прямо зараз він не налагоджений терпляче чекати, поки друг допише нотний рядок. Блокнот летить на підлогу. Стефан регоче і, завалюючись назад, вдаряється головою, тому що Ніколас починає перераховувати його ребра. Лоскіт швидко припиняється, а музикант, що завмер на ліжку, не може відвести очей від яскраво-червоних губ. Ніколасу не знайомий цей погляд – проникливий і ніжний, невпевнений, розгублений навіть.

– Стеф. – Шепоче він. Хлопчина здригається, моргає і тягнеться обійняти. Ковзає по плечах. Чіпляється за руки. Страх в кожному русі. Ніколас не знає, що робити. У нього за плечима багатий досвід подібного спілкування з прекрасною статтю, але як заспокоїти зляканого власним бажанням хлопця він не уявляє. В голові рояться безліч вульгарних думок. Ось тільки вульгарності тут не місце. Вона хороша для швидкого зняття стресу в підворітті у бару. А тут так не можна. Тут потрібно любов’ю брати, не бездушною пристрастю. Тому він прибирає чубок з лоба, заглядаючи в очі, і боїться зітхнути. А потім просто цілує. Стефан, що розпластався під ним, мовчить. Довірливо підставляє під поцілунки шию, ключиці. Дозволяє стягнути з себе майку. Вигинається назустріч дотикам. Трохи посміхається. Дихає важко, загнано. Ніколас вважає його гарним і, здається, говорить про це вголос,тому що щоки музиканта заливає фарба. Він закушує губу, коли поцілунки опускаються нижче. Лоскітно, напевно.

Ніколас не зрозумів, що пішло не так. Стефан просто зіштовхнув його з себе і вибіг з кімнати, не сказавши ні слова. І звідки тільки сили взялися. Очевидно, втеча завершилася у ванні. До вух доносився звук води і тихі лайки. Ніколас збуджений і схвильований, і мозок категорично відмовляється міркувати. Швидше за все, він перейшов кордон, про який йому ніхто не потрудився повідомити. І Ніколас хотів битися головою об стіну від власної дурості і безсилля.

Стефан нахабно ігнорує стук в двері, плескає в обличчя крижаною водою, поки зуби не починають стукати. Він сам не розуміє, чому коліно, що обережно уклинилося між стегон, привело його в такий жах, що втекти із спальні здалося кращою ідеєю. Йому соромно за своє боягузтво. Він не хоче бачити нікого, особливо власне відображення в дзеркалі. Червоніючі щоки і очманілі очі не дають відповіді на питання. Відкрити двері все одно доводиться, оскільки ще хвилина і нічого не розуміючий боксер виніс би її одним сильним ударом.

– Пробач. – Стефан ховається за рушником. Тре обличчя, ніби намагається стерти зніяковіння. Ніколас притягує його до себе. Обіймає міцно, тепло, немов захищаючи. Цілує у верхівку, треться носом.

– Мабуть, просити вибачення повинен я. – Він посміхається, не випускаючи хлопчину з обіймів.

– Ні! – Стефан відходить на крок. – Ні. Все добре. Просто перенервував. Здається, я ще не готовий бути з тобою…так. Пробач. Тепер Ніколас думає, що побитися головою об стіну все-таки було б непогано. Як можна бути таким сліпим ідіотом?

Він все ще ненавидить себе, але тепер хоч би розуміє, що сталося. А з цим вже можна було працювати. Врешті-решт, утішати несподівано злякався близькості дівчат він умів. Одже, з кращим другом точно впорається.

– Так означає, з Марго чогось закінчити не вийшло.

– Ні. – Музикант мотає головою. – Цілуватися-то складно було. Уява постійно малювала тебе. Тягнути її в ліжко зовсім не хотілося. Мені здавалося це нечесним по відношенню до неї.

– Так от як ти мене уявляєш. – Усміхався Ніколас.

Стефан чогось його веселощів не розділяє. Ніколас вихоплює з рук рятівний рушник, не дозволяючи заховати обличчя. Йому шалено подобався збентежений піаніст, що не знає, куди дівати руки, що виявилися вільними. Він вірив, що побачить його таким ще не раз, але на сьогодні експериментів вистачило.

– Йдемо спати. Вже пізно. – У відповідь на питально підкинуті брови він посміхнувся. – Сьогодні я сплю тут. І на крісло я не згоден.

З ним не сперечаються, навіть не розмовляють, покірно покидають невеликий кахельний притулок і бредуть назад в спальню. У темряві роздягатися зовсім не страшно – все одно нічого не видно. Вони лягають по різні сторони, ніби свідомо уникаючи дотиків. Перша, проведена разом ніч. Ніколас хоче її запам’ятати, замалювати в підсвідомості до найдрібніших подробиць. Довго не засинає, занурений у свої думки. Він обіцяє собі, що більше не поспішатиме.

Вони не помічають, як трохи відкриваються двері, як обережно проходить по кімнаті, запинаючись об розкидані черевики, бабуся, як піднімає з підлоги скинуту Стефаном ковдру і укриває їх обох. Просто раптом стає тепліше, і перестають мерзнути пальці на ногах.

 

Частина II

 

9.

 

24 грудня повідомили про напад Росії на Україну. Без оголошення війни. Президент по той бік екрану замовкав, витримуючи паузу, нагнітаючи обстановку мовчанням. Стефан додав звук на максимум. У різних районах Київа вранці почали лунати сирени тривоги. Чути було перші страшні вибухи.

Вслухується в рівний голос і сам не помічає, як вчіплюється пальцями у волосся друга, сплячого на його колінах. Ніколас сонно моргає. Позіхає, потягується. Він нерозуміючи дивиться в сині перелякані очі. Але він все одно тягнеться, перехоплює холодні руки, підіймається. Стефан струшується, ніби проганяє ману.

– Прокидайся. Почалась війна. – Шепоче він. Ось воно. Знову цей погляд.

Ніколас вже бачив його у матері в далекому дитинстві, коли проводжав батька в АТО. Він не дурень, добре розумів, що відчував хлопець. Вже, давно говорили про можливість російського нападу, але повірити в це було важко. На цій війні загинув його батько. Він ловив гордий, впертий, повний рішучості погляд і здригався – йому занадто добре знайомо, як виглядає бажання помститися.

Ми у безпеці. – Пригладжуючи розпатлане волосся, говорить Ніколас і не вірить власним словам, адже якщо повномаштабна війна почалася – вона торкнеться їх усіх. Бабуся готує сніданок. По кухні пливе смачний запах свіжоспечених пирогів з яблуками і заварної кави. Ніколас п’є молоко, а Стефан солодкий холодний чай – звичний ритуал за останні кілька років.          Чому сніданок на усіх готує літня Ада? Відповідь очевидна. Мати Ніколаса – Христина – дізнавшись про зв’язок сина з іншим чоловіком, виставила його за двері. Тобто довго плакала, кричала, намагалася натиснути на совість, на згадку про батька, під кінець – на здоровий глузд. Навіть заїкнулася про те, що може, варто звернутися до знайомого психіатра. На що їй відповіли, що Стефан і є його особиста совість. А “я не хворий, мам” разом з “я його люблю” – здобуло повністю протилежний до очікувань ефект. Крик різко припинився, хлопнули двері. Ніколас недовго думаючи зібрав свої речі і, не прощаючись, пішов вниз. Того вечора йому відкрила бабуся Стефана.

 

Вона не стала ні про що розпитувати, напевно, тому що чула крики. Дивно, якщо хоч хтось з сусідів їх не чув. Ада відчинила двері, впускаючи в квартиру гостя. Веліла віднести сумки до кімнати онука і прийти на кухню. Коли він повернувся, на столі його чекала склянка молока.

– Сідай. Не стій, як істукан. – Жінка посміхалася і не поспішала говорити. Налила другу склянку, дістала печиво, зітхнула важко. Ада розуміла куди більше, ніж він сам. Це трохи дратувало і лякало одночасно.

– Спасибі. – Подякував Ніколас. У цьому “спасибі” так багато всього, що йому самому усвідомити до кінця складно. Бабуся ласкаво тріпає його по волоссю, сідає поруч. Вони сидять в тиші, п’ють молоко і жують печиво. Розмови все одно не уникнути. Так навіщо ж відкладати цей неприємний момент.

– Одже, Христина тепер знає про вас? – Відповіддю служить невпевнений кивок.

– Ти можеш жити тут. Думаю, Стефан буде тільки рад. Так, ще дещо, якщо ти скривдиш мого онука, то наступного разу в твоєму молоці буде щуряча отрута. Все ясно? Ніколас кивну кілька раз, як заведений. Для надійності, для переконливості. Дуже вже не хотілося, щоб ця мила жінка отруїла його за вечерею. Але вона лише дзвінко засміялася, і хлопець розслабився. Мабуть тепер у нього є бабуся, якої ніколи не було.

– Чому ви захищаєте нас? Допомагаєте мені?

– Тому що знаю, як любити когось, не схваленого суспільством, – вона сумно усміхається, – Мій брат був таким. Він не особливо приховував це, за що ми усі дуже дорого заплатили.

– Про що ви?

– Гомофобія – хвороба, яку ніщо вилікувати не зможе. Хіба що любов.            Ніколас давиться молоком. Стефан, що з’явився з нізвідки, обережно ляснув його по спині і привітався з бабусею. Він не виглядав шокованим, навіть здивованим його не назвати. Ніколас перестав кашляти.

– Ти знав?

– Так. Коли з’явилися почуття до тебе, я вирішив, що це якась хвороба. Думав, дах поїхав остаточно. Бабуся пояснила, що я ідіот. – Стефан засміявся.

Сумний Ніколас не вписувався в його світогляд.

– Де зараз ваш брат?

– Він загинув. – Жінка здригнулася. – Так мені сказав чоловік – твій дідусь, Стефан. Насправді мій брат був жорстоко вбитий у чорного входу в нашу булочну – звіт поліції не стане жаліти ваші нерви. Мій чоловік намагався його врятувати і не зміг. Потім лікар передав йому документи Михайла, і він пішов шукати його сім’ю, щоб пояснити, чому не зміг допомогти. Власне, так ми з ним і познайомилися.  – Їй боляче згадувати про загибель брата. Ніколас сам себе виправив – їй боляче згадувати про те, що хворі ублюдки забили її брата до смерті за рогом маленької булочної лише за те, що він відрізнявся від оточення. Тварі. Картина вимальовувалася перед очима найогидніша з усіх можливих.

 

Ось тільки на місці незнайомого Михайла він бачить мертвого Стефана. Здається те, що зараз відчуває Ніколас, називається панікою. Стеф зачепився за сумки з речами біля свого ліжка. Тепер не доведеться запитувати, що сталося, і чому його кращий друг виявився на кухні в компанії його бабусі і склянки молока. Ще менше питань залишається, коли пізно ввечері до них заходить старший брат Ніколаса.

– Значить, ви все ж разом по-справжньому? – Він оглядає їх обох. – Ну, я в принципі був готовий. Відчував, напевно, що дружба у вас дивна. І ви вже це… ну…?

Ніколас  дивився на старшого брата і той, як і очікувалося, опустив голову, заспокоїв свою цікавість. Стефан тихо сміявся, спостерігаючи за реакцією Олекси.

– Ні. Якщо тобі так важливо знати – ми не робили цього. Стефан червоніє від власних слів. І ще сильніше заливається фарбою, коли Ніколас його цілує, не розриваючи зорового контакту з братом.

Той зневажливо пирхає і запускає в них подушкою.

– Все, зрозумів. Наочних демонстрацій не потребую, – він підкинув руки, – Йду. Вам не заважатиму. До речі, Ніколас, мати з часом відійде. Не тримай на неї зла.

– Передай їй – хоче онуків, нехай одружує тебе. Я вже обзавівся сім’єю.         – Я тебе зрозумів, брат. Будьте обережніші. – З цими словами Олекса пішов.

А зараз вони їли гарячі яблучні піроги і думали, що недовгим їх щастя було. Почалася війна і питання часу, коли вона докотиться до їх порогу. Навкруги усі  тільки і обговорюють ранішні новини. Стефан слухає перешіптування дівчат-скрипалів і все більше хмурніє з кожним словом. Він вже знає, що збирається зробити, коли буде необхідно. Залишилося тільки вирішити, чи зможе він залишити в Київі свою сім’ю. Чи може їм краще перебратися за місто.

– Ніколас. – Зве Стефан. – Подивися на мене.

Говорити виявляється важко. Він до кінця не продумав те, що хотів озвучити і зараз виштовхує слова, роблячи невмілі паузи. Але розмову відкладати не можна:

– На мене подивися. Будь ласка. Я вирішив йти на фронт, я мушу захищати свою Батьківщину, це мій обов’язок, адже я чоловік!

– Ти талановитий піаніст. Твої руки, – Ніколас стискає довгі пальці, перегинаючись через стіл, – Вони не створені для зброї, розумієш?

Стефан розуміє. Він приголомшено дивиться на власні руки, ніби бачить їх вперше. Намагається уявити, як тримає автомат або кидає гранату – не виходить. Він бачить тільки кров, що ллється на долоні. “Вони не створені для зброї”, – подумки повторює хлопець. Він прекрасно знає, що нікого не зможе убити, а йти на війну з цим знанням безглуздо. Ніколас вже знає, що робитиме, та починає збиратися до воєнкомату. Олекса першим збирає речі і від’їжджає прямо на фронт. Його прикріплюють до медичного батальйону десь на сході. Він пише часто і багато. Іноді навіть дзвонить.

 

10.

 

Уранці Стефан знову слухав новини. Він перестав здригатися при озвучуванні числа загиблих, приблизно через три неділі. Українські воїни ведуть жорстокі бої. Їм вдалося відігнати рашистів від Київа, Сум, Чернігова та Харкова. Америка підписує ленд-ліз, щодо постачання зброї в Україну. Другий місяць війни позаду. На півдні під окупацією Херсон. Маріуполь не здається.

Дзвінок у двері і лейтенант, судячи з погонів, віддає Ніколасу лист. Знайомим дрібним трохи кривим почерком на пом’ятому конверті виведена адреса і його ім’я. У горлі пересихає.

– Він загинув чотири дні тому під час артнальоту. Мені шкода. Він просив передати вам особисто в руки. У Ніколаса тремтять руки, коли він ховає в кишеню конверт. Відкрити його зараз просто бракує мужності.

Він піднявся по сходах, постукав тихо. На порозі з’явилася жінка в коричневій сукні, у неї волосся забране вгору, рум’яні щоки і тільки очі незвично жорсткі. Ніколас не стукав в ці двері дуже давно. Вони бачилися в магазині по сусідству або коли стикалися в під’їзді, але ніколи не розмовляли. Ниточкою, що зв’язувала їх весь цей час, був Олекса. Христина побачила листа в руці молодшого сина, теж дізналася почерк і серце пропустило удар.

Хлопець ввійшов і відчув, як в квартирі стало порожньо. Холодно. Тужливо. Це більше не його дім. Тут нічого не залишилося.

– Невідомо коли  привезуть, Маріуполь в облозі. – Тихо говорить він, і жінка поруч здригається від ридань. Ніколас обіймає матір. Вона плаче, а у нього очі суші Сахари. Тільки дихання з грудей рветься хрипами. Вони йдуть на кухню. Хлопець налив води і простягнув склянку матері. Лист він так і не відкрив.

Стефан відкриває майже відразу. Одразу ловить застиглого друга за рукав, тягне на себе, обіймає. Ляскають двері. Ніколас чіпляється за нього, висне на шиї. Ноги ватні, зовсім не тримають. Стефан опускається на підлогу по стіні, притримуючи, допомагаючи сісти поруч. Ніколас тремтить, ніби при лихоманці. Хрипить. Задихається. По щоках котяться сльози.

– Олекса! – Виє Ніколас. Стефану чомусь раптом стає шкода, що Олекса ніколи не почує позитивну відповідь на питання “і ви вже… ну…”? Ніколи. Він міцніше обіймав друга, що ридав в голос.

Немов обійми здатні заглушити той біль, що зараз розриває Ніколаса зсередини. Гладить по голові. Мовчить. Сам тримається на чесному слові і незвичайній силі волі. Не можна розклеюватися. Він має бути опорою. Зараз час Ніколаса бути слабким. Олекса був хорошим другом. Відмінним братом. Прекрасною людиною. Героєм війни. Він спас сотні життів, а свого не зберіг. Він став для нього сім’єю, як і його брат. Їх перша загальна жертва принесена цій війні.

Ніколас простягає пом’ятий конверт.

– Це тобі. Особисто в руки. – Пошепки говорить музикант. – Прочитай. Я сам не можу. Будь-ласка. – Сперечатися не хотілося. Він прийняв конверт, дбайливо вийняв лист. На мить завмер, розглядаючи фото усміхненого Олекси у військовій формі, а після починає неквапливо читати.

“Привіт, малий. Ми в облозі в бомбосховищах Азовсталі. Видалася вільна хвилинка, вирішив написати, зв’язку немає, не знаю чи ще зустрінемося, але знай – я тебе люблю. Все дуже кепсько, бомбардування постійні, сьогодні прилетіло прямісінько у шпиталь. Води мало, кров після операцій нічим змивати. Так що не дивуйся з цих відбитків. Зараз затишшя. Русня, чорти, день і ніч обстрілюють. Наші їх б’ють, а вони усе лізуть. Точно біси! Прямо з пекла лізуть. Адже прицільно б’ють. Тварюки. Багато поранених, не має медикаментів, одному Богу відомо, що буде далі. Послухай, що скажу, тримайся чим далі звідси. І хлопченя свого не пускай. Вони не люди, не звіри навіть. Демони! Дорослі без вас повоюють. Фронт не місце для ваших відносин. Потурбуйся про сім’ю. Мамі скажи, що я її теж люблю. Бог допоможе, може і зустрінемося ще. Відтепер ти за старшого. Олекса”.

Стефан витер щоки, закінчуючи читання. Він повернув пом’ятий листок з кривавими відбитками пальців Олекси і фото в конверт. Він упевнений, перечитувати це послання йому захочеться дуже нескоро. Ніколас лається, розлючено розмазує сльози, натираючи шкіру до червоності. Відвертається, немов соромиться своїх емоцій. Стефан допомагає йому піднятися. Ноги немов чавунні, і він дивом пересуває кінцівки, тягнучи на собі друга.

У спальні темно. Ніколас тихо плаче всю ніч. Вони обоє засинають зі світанком. Вранці Стефан залишає друга відсиплятися, а сам йде до його матері. Говорить, що хоче підтримати її якось. Жінка вигнала його, проклинаючи останніми словами, та звинуватила у всьому. Він пішов, і наостанок сказав, щоб вона по дурості і другого сина не втратила.

Здається, Христина чимось запустила в двері, які закрилися за ним. Ніколас знав, що його брат герой. Він пішов воювати на своїй землі, спасати і лікувати не тільки наших солдатів, а і цивільних. Він дуже гордився їм. Він –  брат героя.

Ніколас вирішив зателефонувати лейтенанту, що приніс йому листа.

– Ви були близькі? – Запитав він.

– Ми були друзями. Він врятував мого сина і ще багато-багато життів, він справжній герой, я пишаюся дружбою з ним. Завтра я вертаюся на фронт і обов’язково помщуся за нього. Тримайся, хлопче.

Олекса просив берегти його, берегти сім’ю. І він її берегтиме. До кінця.

– Я піду добровольцем. Я повинен.

– Знаю. Я з тобою.

– Ні! Ти залишишся тут і продовжуватимеш грати. Тобі не можна на війну.

– Скажеш хоч слово про мої руки – вдарю. – Він підвів куточки губ. – Я піду з тобою, Ніколас.

– Олекса просив не пускати тебе. Сам читав.

– Олекса загинув.

– Саме. Я не хочу, щоб ти був наступним.

 

– Ніколас?

Відповіді немає. Він ступає босими ногами. Знову зве і знову тиша. У квартирі Ніколаса немає. Бабуся сидить в кухні і читає якусь книжку в яскравій обкладинці. Вона дивується, помітивши безсонного онука. Жінка не знає, куди він пішов, але радить пошукати його.

– Коли людям погано, вони люблять приходити в місця, де у минулому траплялося щось дуже хороше, – говорить вона, – Так легше впоратися з болем.

Три години ночі. На вулиці завиває вітер і накрапує дощ. Стефан біжить по набережній в надії побачити знайомий силует. Кепка так і намагалася звалитися. Він зупинився у каменів, на яких сидів багато років тому, притискаючи до колін голову кращого друга. Озирався на всі боки.

– Я тут. – Ніколас вийшов на світло ліхтаря.

Він тримав спину неприродно прямо. Трохи посміхався, мовляв, радий бачити, спасибі, що прийшов, я в порядку, вали додому. Він виглядав нескінченно втомленим. З розбитих кісточок крапала кров. Стефан не хотів думати про те, що сталося з деревом, на якому його друг зривав злість і гіркоту. Правда не хотів.

– Підемо додому. Тут холодно. – Сказав він, простягаючи руку. Ніколас кивнув.

– Завтра я йду до военкомату. Потім документи в призовний пункт. Я піду.

– Так, і я з тобою.

– Зі мною? Я зрозумів, – він важко зітхає, – Як довго ти збираєшся йти за мною, Стефан?

– Завжди.

Ніколас обіймає замерзлого хлопчину. Хлопчина згортається в надійних обіймах. Посміхається безглуздо, по-дитячому наївно. Ніби немає у світі зла і болю. Ніби немає страшної війни. Ніби вірить, що все дійсно буде добре. Ця наївність згубить їх обох, і йому це добре відомо. Але зараз, тут, він хоче, щоб Стефан, як можна довше вірив в те, що все можна виправити, підібравши відповідні ноти. Вони повернулися додому разом. Дощ барабанив всю ніч. До ранку жоден з них не зміг заснути.

 

11.

 

– Скажи йому.

– Не можу.

Ада трясе перед його носом повісткою. Роздратовано підіймає брови. Ніколасу необхідно з’явитися на місце збору через три дні, пройти військову підготовку, повернутися на кілька діб додому і на фронт милості просимо. У піхоту. Ніколас радий громити рашиста на своїй землі. Ось тільки річ у тому, що Стефан робитиме те ж саме, але поки мовчить.

– Ти повинен розповісти йому, поки він не поїхав на навчання. Потім ви можете зовсім не побачитися. Ти шкодуватимеш.

– Знаю. Я розповім. Але не сьогодні.

Стефан повернувся з театру ближче до вечора, вони там укріплювали вікна мішками з піском. У нього був втомлений вигляд. Він похнюплено поволочився у ванну, а потім ниць впав на ліжко. На фронт брати його спочатку відмовлялися, мовляв, поки не поїдеш, ти занадто талановитий для війни. На цій фразі він дивом утримав кулаки при собі. Ніколас егоїстично радіє його втомі. Можна продовжити мовчання ще на один день.

Стефан ворочався, та ховав під подушкою постійно мерзнучі пальці. Посміхався крізь сон, коли Ніколас притискався до спини гарячими грудьми, дихав в потилицю і зігрівав йому руки. Тепло і затишно – ідеально. Ілюзія під назвою “все добре” рушиться непомітно, але неминуче. Грубий стусан у бік будить вмить. Рука перехоплює зап’ясток нападаючого машинально. Ніколас дивується своїй дурості рівно хвилину – вдома безпечно. Але після того, як він піднімає очі на хлопця, що височіє над ліжком, починає сумніватися у своїй безпеці.

Той тримає в руках отриману вчора бабусею повістку. Стефан зловив його погляд, переконався, що Ніколас вже не спить, і запитав:

– Ти адже збирався мені розповісти, так? Господи, скажи, що збирався! Інакше я за себе не ручаюся.

Ніколас мовчав. Йому соромно і за брехню, і за власну забудькуватість. Він забув прибрати лист, залишив його на тумбочці. Природньо, побачивши армійський штамп, Стефан зацікавився. Його винити ні в чому. Вони занадто довго чекали відповіді.

– Так. Через два дні збори. Ми поїдемо разом.

– Куди ми поїдемо разом?

– Спочатку на навчання, – звучить безпорадно. – Ніколас, я від’їжджаю завтра о 6й ранку. – Стефан стомлено тре обличчя. Він роздратований. Злий і розчарований. І винен в усьому цьому тільки Ніколас. Поїхати на війну і більше не побачити улюблених синіх очей. Почався дощ.

Погода ніби говорить: “Сидіть вдома”. Ніколасу зовсім не хочеться сперечатися з небесною канцелярією. Гаряча кава не зігріває. Стефан викликався приготувати їм сніданок, тому що бабуся кудись випарувалася. Ніколас глибоко вдихнув і видав скоромовкою, боячись передумати:

– Я тебе люблю.

Немов грім серед ясного неба. Стефан упустив ножа. Вчасно устиг відстрибнути. Підняв і продовжив різати хліб. Незручно переступав з ноги на ногу, але не обертався. Ніколас поклав голову на схрещені руки і закривав очі, так і не дочекавшись відповіді.

– Ти ніколи не говорив цього раніше. – Простягаючи бутерброд, вимовив Стефан.

– Говорив. Просто не вголос. І не так. – Відмахнувся Ніколас.

– Я теж. Люблю тебе.

Від такого невпевнено-ніжного голосу защемило серце. Ніколас  обійшов стіл і притягнув до себе усміхненого Стефана. Поцілунок вийшов майже цнотливим.

– Навіщо ти закриваєш очі?

– Ми цілуємося.

– Нервуєш?

Стефан не відповів. Опустив очі. “Дуже нервує”, – розуміє Ніколас. Він сам не впевнений від чого саме. Від гарячих долонь на плечах, від ласкавих губ або від думки, що це може бути їх останній поцілунок. Відмінний спосіб попрощатися. Якщо це останній поцілунок, то чом би і ні. А якщо хтось з них загине?

 

Стефан – диво, за яке Ніколасу ніколи не розрахуватися зі всевишнім.

– Вимкни світло. – Збентежено просить музикант. Клацає вимикач. Шарудить ковдра, приховуючи двох від цілого світу. Час завмирає. Всесвіт рушиться. Звужується до пальців, що судорожно стискаються, і закушених губ. Цього разу Стефан не лякається, не намагається відштовхнути, втекти. Він тільки чіпляється за слизькі плечі, замружує очі і беззупинно зве по імені.

Він дряпає спину короткими нігтями, вигинається, скрикує, коли Ніколас втрачає контроль і дуже кусає його за ключицю. Ніколас прокидається задовго до світанку. Стефан під ним сопе, носом в подушку. У них ще пара годин до того, як вони попрощаються, можливо, назавжди. Ніколас гладить ніжну теплу шкіру. Відчуває старий шрам. Цілує обережно, боячись розбудити. Скрипковий ключ на лівій лопатці, як тисяча “я тебе люблю”. Як невидима нитка, що зв’язує два серця. Нитка, яку не розірвуть кілометри між ними.

Він сподівається на це і в той же час хоче, щоб зрештою Стефан знайшов собі дружину. Так, саме цього він хоче. Нехай після війни, коли вони повернуться додому, його друг знайде милу дівчину і одружиться на ній. Тому що так він буде по-справжньому щасливий. Так у нього з’явиться справжня сім’я. А Ніколас приходитиме до них на Різдво, і дарувати маленьким діточкам подарунки.

– Ти – моя єдина сім’я. Ти і бабуся. – Шепоче Стефан, і Ніколас розуміє, що висловлював свої побажання вголос.

– У нас ніколи не буде дітей. І весільних фотографій. І…

– Досить. Не перетворюйся на бабусю, заради Бога. – Він незграбно обернувся. – Добрий ранок. Цмокнувши сонного друга в щоку, Ніколас вислизає з ліжка. Його приклад не заразливий. Стефан залишився в кімнаті, закутавшись в дві ковдри – все ще мерзне, виявившись наодинці. Як же йому буде в армії? Там завжди холодно і самотньо.

Стефан починає серйозно турбуватися про прийняте рішення. Втім, він не встигає додумати відповідь на своє ж питання. Двері до кімнати розкриваються.

– Тут тільки троянди бракує для повної краси. – Сміється Стефан.

– Ти ж не дівчинка. Але якщо хочеш, можу знайти.

Стефан хитає головою. Все ще посміхається тепло, щиро. Вівсянка і холодний солодкий чай – ідеальний сніданок для творчої особи. Ніколас постійно плюється несолодкою кашею і вимагає собі бутербродів. І склянка молока. Теж холодного.

– Пам’ятаєш, коли тобі було 17 років, я тоді тільки починав вчити тебе, ти вліз у бійку з сусідськими хлопцями, які запихали якогось очкарика в сміттєвий бак. В результаті ви обоє опинилися в ньому. У тебе досі шрам видно.

Стеф чесно намагається згадати, про що говорить друг, напружує пам’ять. Виходить погано. Він розуміє, про якого “очкарика” той говорить, але не може згадати ні одного епізоду у своєму житті з ним пов’язаного.

– Чому ти згадав? – Цікавиться він.

– Не знаю. – Ніколас зітхнув і притиснувся лобом до стегна. – Це адже було зовсім нещодавно. А порахувати, так вісім років пройшло. І зараз нам вже за двадцять. І ми йдемо на війну. Немов хтось безглуздо жартує з нашою долею. Не можу повірити, що колись ти був щуплим мовчазним музикантом. А тепер подивися на себе.

– Я майже як ти.

– Ні, ти інший. Не можна тобі туди, Стефан. Не можна! – Ніколас стискає холодні пальці до болю, ніби намагається передати, що відчуває.

– Скажеш хоч щось про те, що мої руки не призначені для зброї –  вдарю. Правда, Ніколас, вдарю. Я не гірше тебе можу воювати. І причин у мене не менше. Це смішно, я ж не трус.

Але Ніколас відчайдушно хотів сказати, що йому не можна на війну, тому що його вб’ють. Тому що Олекса просив не пускати. Тому що і без нього є ті, хто битиметься. Стефан має бути тут, у безпеці. Грати, писати свої незрозумілі карлючки і посміхатися, освітлюючи цей сірий світ. Тому що якщо його вб’ють, Ніколас теж помре. Чи ще гірше, з’їде з глузду і його доведеться пристрелити, як скаженого пса. Стефан просить не проводжати його на вокзал, тому що він не зможе стримати емоцій.

Ніколас вилазить через вікно, по пожежних сходах, як тільки той виходить з квартири. На вокзалі незвично шумно і багатолюдно. Хлопченята у формі стоять по стійці смирно. Худі, смішні. Майбутні герої або безіменні трупи – тут як повезе. Їх відпускають на кілька хвилин попрощатися з батьками. Ада обіймає онука, витираючи сльози.

Ніколас підходить тихо. Розгортає до себе за лікоть і обіймає. Цілує в скроню, під каскою. Потрібно ж, в повному обмундируванні поїдуть, напевно, щоб звикли до форми. Стефан не виривається, тільки зітхає важко, мовляв, просив же.

– Люблю. – Шепоче він.

– Люблю. – Чує у відповідь.

Стефан криво посміхається. Стискає зап’ясток до синяків і йде. Ада кладе руку Ніколасу на плече, і він моргає, немов опритомнівши, махає рукою силуету, що віддаляється. Стефан вже не бачить цього.

– Завтра і ти поїдеш. Залишили стареньку одну. Не соромно?

 

Ніколас сидить на темній кухні, п’є крижане молоко. Ада включає світло. Намагається посміхнутися. Вона сідає поруч, дозволяє опустити голову на своє плече, обіймає.

– Ну, що ти? Все добре. Він повернеться, тебе теж відпустять.

Ніколас не плаче, сліз немає. Він йде до порожньої кімнати, збирати речі.

До півночі дивиться в стелю. Всю ніч йому сниться силует, що віддаляється, в касці, нитка, що натягується, між ними і чорний скрипковий ключ на розслабленій спині. Уранці його будить бабуся. Вона ж готує сніданок і проводжає його на вокзал. Цього разу там теж шумно, не проштовхнутися. У натовпі він бачить матір. Вона біжить до нього, притримуючи маленьку шапочку. Обіймає, плаче, ніби думає, що вб’ють, як брата. Не уб’ють. Ніколас зло думає, що її сльози лицемірні. Врешті-решт, молодшого сина вона втратила задовго до цього.

 

12.

 

Вони не зідзвонюються. Вони не бачаться. Вони неначе існують в різних світах. Хоча, якоюсь мірою так і є: один все ще на рідній землі, інший – в чужій країні, вчиться керувати новою зброєю, такою необхідною для України зараз. Хлопці в казармах хваляться фотографіями своїх дівчат, що обіцяли чекати улюблених солдатів. Але його ніхто не чекає. Може бути тільки мама, але він не впевнений. Вона теж не пише. Він стискає фотографію в нагрудній кишені і успішно відбувається жартами від підколювань товаришів по службі. Ніколасу нікого їм показати.

І кожного разу говорити, що його серце зайняте, коли неодружені хлопці збираються до дівчат, набридає. Але він уперто сидить в казармі кожен вечір. Грає в карти, палить, чистить зброю або тренується в залі і сподівається, що вони обоє повернуться додому. Місяць пролетів, як один день.

Важкі тренування, складання-розбирання зброї, марш-кидки на десятки кілометрів з повним викладенням, інші принади буднів майбутніх захисників батьківщини. Ніколас приїхав трохи більше доби тому. Але так і не зміг змусити себе зібратися з думками, навіть рюкзака не розібрав. І ось вже кілька годин він сидить в рідному будинку, в знайомій до болю квартирі, на все ще скрипучому ліжку. Навкруги порожньо і тихо. Ні бабуся Ада, ні мати не знають про його повернення. Він не хотів нікого повідомляти. Йому потрібний спокій. І тиша. Він повинен багато що обдумати.

Стефан не стукає. У нього є свої ключі. Він тихо заходить в квартиру. Підлога скрипить під ногами, він шарудить сумками, проходить до кімнати, сідає на ліжко поруч і мовчить. На ньому красується новенька форма. Щоки музиканта червоніють під поглядом. Вилиці – можна порізатися, свіже садно на лобі і шрам на скроні, якого раніше не було. Але він поруч. Тримає за руку, дихає трохи чутно і посміхається несміливо. Поправляє обстрижене волосся, незвично коротке. Навіть занадто. Ніколас не може перестати дивитися. Теплий. Рідний. Ніколас опустив голову йому на груди, почув прискорене серцебиття і запитав:

– Не пройшло, так?

– Не пройшло.

– Адже ти намагався?

– Ні. А ти?

– Ні.

Зітхання полегшення виходить майже синхронним. А після і сміх. Стефан не брехав. Він ненавидів свою зайву емоційність, тому що на другому тижні на стіну від туги готовий був лізти. Руки тряслися від бажання написати хоч пару рядків. Але вони ж домовилися не писати.

Обоє сподівалися – а раптом пройде. І обоє цього до смерті боялися. Мабуть любов, навіть “неправильна” не може пройти, так само легко, як звичайна застуда. А якщо і може, то на це вимагається значно більше часу, ніж місяць. На кухні пахне омлетом. Стефан відвик від простого домашнього затишку. Ніколас в старому затертому фартусі крутиться у плити, будить в голові тисячі спогадів про подібні вечори. Зараз вони здаються шалено далекими, майже забутими. Часи спокою і безпеки.

Він оглядає квартиру, ніби намагається згадати щось. Там ніде не було піаніно. А якби і було, хто б дозволив йому грати? Він дивився на інструмент, що припав пилом, з неприкритою тугою. Бабуся не чіпала його. Взагалі до нього не підходила.

– Зіграй мені. – Пошепки просить Ніколас. Стефан киває злегка загальмовано. Він гладить долонею інструмент, милується лакованим деревом, як в день їх знайомства. Веде по клавішах кінчиками пальців. Посміхається.

І вигляд у нього такий схвильований і одночасно задоволений. Серце заходжується в скаженому ритмі від передчуття. Ніколас сумував за цим піаніно, не менше самого музиканта.

– Хлопці постійно запитували, що означає татуювання на моїй спині. –  Раптом говорить він, сідаючи на оксамитовий табурет.

– У мене теж. – Ніколас сідає поруч. Хлопчина грає, занурюючись у свій світ. Николас готовий посперечатися, що у цьому світі немає війни, зате є церква, будинок і кошлатий великий собака. Він прикриває очі. Ніколас завмирає, спостерігаючи за пурхаючими пальцями.

Вони снилися йому. Витончені, сильні пальці, що натискають на спусковий гачок, ніжно ковзають по спині, плутаються у волоссі. Ніколас навіть не намагався зупинити себе. Він перехоплює руки піаніста. Притискає до губ. Цілує. Шкіра більше не м’яка, віддає сталлю. Коли він піднімає погляд, бачить розуміючу посмішку.

– Мені теж тебе не вистачало. – Говорить піаніст. У Стефана волосся ще вологе після душу. Ніколас заривається пальцями в мокрі короткі пасма. Тягне, примушуючи підняти голову.

Він цілує так, ніби від цього залежить його життя. Ніколас був радий, що бабуся поїхала до подруги на пару днів. Дійсно радий. Вже потім він палить, сидячи на підвіконні. Видихає їдкий дим в вікно, кутаючись в теплий светр. За вікном завиває вітер. Стефан не поспішає вставати. І річ не в тому, що кожен мускул тепер неприємно ниє з незвички, а в тому, що він щулиться і натягує ковдру по самий ніс.

Там, де проходили навчання, вітер був тепліший, і яскраве сонце світило щодня.

– Ти колись думав, що буде, якщо ми не повернемося додому? – Після довгого мовчання голос у нього був хрипкий.

– Не говори нісенітниці. – Ніколас стягнув светр, залізаючи під ковдру. –  Твоя бабуся нам не пробачить, якщо ми залишимо її одну. Булочна – наше мирне майбутнє.

– Ти часто думаєш про це? – Заглядаючи в сині очі, дуже чітко розуміє Ніколас.

– Не особливо, – знизує плечима музикант, – Просто погане передчуття.

 

– Попереду ще війна. Погане передчуття – це нормально. Було б куди гірше, якби ти був щасливий і спокійний. Стефан мовчить. Він дивиться в очі навпроти, ніби в душу заглянути намагається. Від цього погляду нічого не сховаєш. Ніколас і не намагався. Тому Стеф бачить невпевненість, бачить той самий страх, що випробовує сам. Ніколас завжди був бійцем. Він не трепетна дівиця. Але страх перед невідомістю своєї долі сильніше його. Він з головою кидається в пекло, і Стефан, змирившись, слухняно йде за ним услід.

Помститися за брата кращого друга, за своїх полеглих захисників –  прекрасне виправдання для самого себе. Він не визнає вголос, що не зможе сидіти тут, писати музику, вчити цьому інших, доки його кохана людина там на фронті б’ється, захищає, помирає. Дуже далеко від нього.

“Кохана людина” стало комом у горлі. Вони розлучаться за два дні і навряд чи побачаться знову. Обоє мають гіркий досвід. Обом знайома погана звичка війни: вона забирає все, що люди люблять. Руки починають тремтіти, Стефан не помічає. Розуміє вже тоді, коли великі теплі долоні стискають його пальці. Здається, він плаче.

– Стефан. – Шепоче Ніколас і отримує у відповідь гучний схлип. – Чоловіки не плачуть – розхожа помилка. Вони не плачуть як дівчата із приводу і без. Але іноді бувають моменти, коли плакати легше, ніж говорити.

Зараз настав саме цей момент. Стефан задихався власними сльозами. І Ніколас притиснувся губами до лоба, перевіряючи, чи не жар примушує тіло в його руках тремтіти. Він з жахом розуміє, що це через нього. Він прийняв рішення за них обох. Вони вирушають в пекло, тому що він і досі не зміг гідно попрощатися з братом. Не зміг відпустити його. І через це Стефан може загинути там.

– Ти отримав призначення? – Запитує Стеф. Ніколас махнув головою.

Він не хотів говорити ні про що в принципі, про отримане призначення зокрема. Він може пробачити слабкість своєму малюкові, але він ніколи не дозволить розклеїтися собі. Якщо він побачить страх в рідних очах знову, то скиглитиме і витиме, як кинута під дощем дворняга – від безсилля і безвиході. Зараз він просто хоче побути зі своїм другом стільки, скільки зможе. І ні про що не думати. Хлопчина тямущо киває у відповідь на тишу, вимикаючи світильник.

Уранці їх будить бабуся Ада. Вона стукає в двері, мабуть ногою, зве снідати. Оладки, молоко і холодний солодкий чай. Ранок здається ідеальним, і ніщо, окрім чорних кругів під очима не нагадує про вчорашній діалог.

– Тебе-таки підстригли! Я ж попереджала. – Вона куйовдить онукові волосся. Сміється, занадто явно ігнорує важкий погляд, спрямований на дно порожнього кухля. Стефан не розділяє її веселощів. Він любив своє волосся. Багато натерпівся через нього в школі.

 

Але в армії особливо ніхто не цікавився, чого він хоче. Видали жетони, обстригли волосся і відправили на базу. А потім на пару днів додому. Суха інформація про солдата: ім’я, прізвище, реєстраційний номер, дата протиправцевого щеплення і група крові, місто проживання, прізвище особи, яку слід сповістити у разі смерті власника жетона, – чи  те, що залишиться.           Ніколас умовив Стефана піти в парк. Разом. Врешті-решт, вони йдуть на війну, якщо хтось щось запідозрить, це стане найменшою з їх проблем. Той упирався, звично підтиская губи. Вони вибираються з будинку пізно увечері.

На щастя, ніхто не звертає уваги на двох хлопців, що тримаються за руки. Стефан судорожно стискає долоню друга, коли йому здається, що на них дивляться. Ніколас лише сміється. Говорить, що нікому немає до них справи, і пропонує трохи посидіти. Стефан розслабляється. Опускає голову йому на плече, притискається лобом. Ніколас не розуміє, чи то хлопчина знову хоче розридатися, чи то змиряється з ситуацією і намагається відволіктися від людей, що оточують їх.

– Ніколас, – зве він, – Пам’ятаєш Маргариту?

– Чого це ти раптом про неї згадав?

– Не знаю. Просто. Коли ми розлучалися, вона сказала, що моє серце ніколи їй не належало, тому що я не міг дати їй те, що вже віддав іншій людині. Вона сказала, що воно завжди було твоїм.

– Про нас знали усі, крім нас. Чому ми були такими сліпими стільки років?

– Тому що ідіоти. – Бадьоро закінчив Стефан. Зараз вони разом.  Щасливі. Живі. Через тиждень – передова. І коли закінчиться цей кошмар, вони зустрінуться, якщо повезе. А може і не зустрінуться і це лякає.

– Миколаїв. – Нерозуміючий погляд дряпає болем під ребрами, – Мене відряджають у Миколаїв разом з батальоном Олекси. Той лейтенант, його підвищили, він допоміг мені потрапити в загін брата. – Миколаїв. Це так далеко і там так небезпечно гаряче.

Голос звучить безпорадно і збивається до кінця на трохи чутний шепіт.  Він шепоче, задихаючись:

– Знаєш, я люблю тебе. Так давно, що, здається, ніби завжди любив. Ти – моє життя, малюк. Я повернуся додому, до тебе. Ми обоє повернемося.      Стефан киває. Ластиться, треться щокою об шорстку долоню, прикриваючи очі.

І як ніколи яскраво відчуває рідне тепло, рідний запах, рідну людину поруч. Ніколас утискує його спиною в дерево. Цілує відчайдушно. Стефан задихається від почуттів, що наринули. Він говорить, що їм терміново потрібно додому. Ніколас погоджується. Стефан не хоче помирати. Він не помре. Вони повернуться додому. Разом. Обов’язково. Адже якщо все закінчується погано, значить, це ще не кінець. Так часто говорила бабуся.

 

13.

 

Час пролітає несподівано швидко. Правильно кажуть – перед смертю не надихаєшся. І як би Стефану не хотілося провести увесь можливий час поряд з Ніколасом, він вирішив втрутитися в сімейний конфлікт друга. Підходить якось уранці до Ніколаса, що віджимався на кулаках. Дивиться серйозно, дуже строго. Ніколас від несподіванки сідає на підлогу, переводить дух.

Стефан простягає йому невеликий акуратний букет і говорить:

– Ти йдеш до матері. Прямо зараз. Не питання. Просто озвучений факт.          Ніколас здивовано підводить брови, але залишає їдкі коментарі при собі, киває, забирає квіти. З серйозним Стефаном не потрібно сперечатися. Це все одно марно. Простіше зробити так, як він сказав. Врешті-решт, у емоційного музиканта набагато краще з сімейною психологією, ніж у вуличного бійця.

Христина дізналася про те, що син приїхав на другий день його відпустки. Ніколас сам розумів, що повинен сходити. Попрощатися. Адже він поїде, і вона залишиться зовсім одна. Гордість – це кінцево, чудово, але зараз для неї не кращий час. Ніколас піднявся по сходах бігом, стискаючи в руках букет, щоб не передумати. Ада послужливо повідомила, але його мати вже повернулася з роботи. Він ніколи б не подумав, що здолати два десятки сходинок буде так важко. Вона йому відкрила відразу, він навіть не встиг постукати.

– Мам!

– Ніколас!

Жінка обіймала його, посміхалася і плакала. Повторення їх останньої зустрічі. Мерзенне почуття дежавю не давало спокою. Ніколас не може бачити її сліз, не хоче. Це боляче. Майже так само боляче, як бачити сльози Стефана. Він раптом помічає, як постаріла Христина. Не просто втомилася, схудла, не виспалася, а саме постаріла. Обличчя поцяткували зморшки і волосся посивіло. Вона схлипнула, обіймаючи сина за плечі. Вона, як Стефан, змирилася з неминучістю долі. Втративши на війні чоловіка, старшого сина, тепер вона проводжає на неї молодшого, останнього.

Вона не сподівається побачити його знову. Вона точнісінько, як Стефан. Він усвідомлює подібність хлопчини до своєї матері. Це чомусь смішно і сумно одночасно. Мати ставить чайник, дістає з шафки заварку і маленьку скляну баночку з сухими зеленими листочками. Посміхається загадково, висипаючи їх в чашку. Кухню заповнює приємний солодкий аромат.

– М’ята. Як ти любиш, синок. – Говорить вона. Чайник неприємно свистить. Христина заварює чай. Ніколас пробує обпалюючий напій. Кривиться. Він відвик від зеленого чаю з м’ятою. Він взагалі відвик від чаю. Тепер йому ближче молоко. Здається, мати не помітила цієї зміни, а він не хоче псувати момент.

– Знаєш, це Стефан сказав, що я повинен прийти сюди. Навіть букетом стурбувався. Я не хотів. Чесно, мам. Занадто гордий, напевно. Пробач. –  Відставляючи кухоль убік, говорив Ніколас.

– Стефан хороша людина, раз утихомирює твою гордість. – Улюблене ім’я звучить з її вуст, ніби прокляття. Бракує тільки зміїного шипіння. Ніколас уловлює її інтонації, звик до цього з дитинства.

 

І руки під столом мимоволі стискаються в кулаки. Відстоювати честь Стефана – його особистий обов’язок на все життя з того самого дня, як він влетів в худу спину на ганку будинку, але як захистити його від рідної матері, він не знає.

– Ти колись приймеш нас?

– Попереду війна, Ніколас, – вона важко зітхає, – Може все ще встане на місце. Ця дурість з голови піде. Він хороший хлопець, правда. Але він хлопець, Ніколас. Це неправильно. Син, ти повинен… – Її мову перериває склянка, що вщент розбилася об стіну. Чай жовтою плямою стікав по шпалерах.

Ніколас стиснув кулаки. Стиснув зуби до болю так, що жевалки проступили. Мати злякана раптовим спалахом гніву. Він бачить це по її обличчю. Йому стає небачених зусиль видихнути, відсунути стілець, звестися на ноги і, обернувшись до неї обличчям, трохи підвести куточки губ.

– Якщо я загину там, а він повернеться, потурбуйся про нього. Він мерзне по ночах, тому спить у вовняних шкарпетках. Любить холодний солодкий чай. І він занадто справедливий. Занадто чесний. Упертий до дурості і добрий, раз все ще не навчився ненавидіти тебе. Ось тільки я – не він.

Він обернувся вже в коридорі. Подивився на розгублену жінку і додав, ніби добиває пораненого:

– Ще одне. Мені більше не подобається чай з м’ятою. Я віддаю перевагу молоку. До побачення, мама. – Ніколас пішов, акуратно прикривши за собою двері, тому що хотілося хлопнути так, щоб вікна затремтіли. Але він чоловік, справжній солдат. Витримку і терпіння йому не позичати.

 

Він не знає, скільки годин спостерігає, як тиснуться на карнизі замерзлі мокрі голуби. Раптом останню сигарету безцеремонно вихоплюють з його пальців. Гасять. Потім обіймають зі спини, цілують в лопатку, з якою сповз розтягнутий светр. Втягують в тепло квартири.

– Вона твоя мати. І вона любить тебе у будь-якому випадку. Просто не розуміє. Колись зрозуміє. Наберися терпіння, – Стефан поправляє на ньому светр.

– Доки вона не прийме нас обох, я не хочу мати з нею нічого спільного.

– Не говори дурниць. Будь ласка. Вона у тебе одна залишилася.

– І ти. І Ада.

– Вона – твоя кров.

– А ти – моє життя.

На це Стефану нічого відповісти. Він не хоче сперечатися. Проводити останні години у сварках не краща ідея. Він шльопає по підлозі босими ногами, сідає в улюблене крісло. Знову згинається в три погибелі над старим пожовклим блокнотом. Йому подобаються їх діалоги. Нічого зайвого. Все зрозуміло. Чітко. По-чоловічому просто. І іноді після чергового перекидання фразами приходить натхнення. Хлопчина пише, запекло закреслює щось у блокноті, гризе кінчик олівця. Створює черговий витвір мистецтва.

Ніколас підсовує великий торшер ближче до крісла, щоб той не зіпсував зір, і вислизає на кухню. Кухня – це майже кабінет психолога, яким виступає бабуся. Вона посміхається, ляскаючи по стільцю поряд з собою, запрошуючи сісти. Потім дістає з холодильника молоко і ставить на стіл перед ним.

– Тільки не бий, добре? У нас не так багато посуду, – вона підсовує до нього склянку. Не найвдаліший жарт. Хоча це дійсно потішно. Але фраза примушує покритися щоки густим рум’янцем. Ніколас опускає очі, п’є запропоноване молоко маленькими ковтками. Воно холодне, він не хоче простудитися перед армією.

Він любить Аду, як рідну. І щиро не розуміє, чому його мати не може бути такою ж сонячною. Він пам’ятає історію, яку йому розповідали багато років тому про Михайла, брата бабусі. Можливо, через нього вона так з розумінням відноситься до вибору онука. Потрібно б розповісти про це матері. Тоді вона зрозуміє. Повинна зрозуміти. Стефан прав – вона у нього одна залишилася. І Ніколасу просто потрібен час, як і їй, щоб прийняти рішення один одного. Коли тиша починає давити, він дякує жінці і повертається до кімнати.

Там на дерев’яних вішалках висять два новенькі комплекти форми і літні берці знизу. Ні порошинки. Стефан відривається від блокнота. У нього розгублений вид, ніби він тільки прокинувся, не помітив його відсутності.

– Я знову відволікся? – Запитує він.

– Так. Ти був не тут, – м’яко цілує підставлену щоку, – Закінчив?

Стеф знизує плечима. Ніколас сідає біля його ніг, відкидаючи голову на коліна. Стефан посміхається. Ніжно торкається до волосся. Гладить. І тільки відчувши це обережний дотик, Ніколас розуміє – втомився. З біса втомився за цей нескінченний день. Здається, він так і засинає, притулившись спиною до ніг коханої людини, як вірний пес. Вранці його будить стривожений Стефан. Ніколас сидить на ліжку, звісивши ноги на підлогу. Солодко позіхає. Стеф плутано пояснює, що сьогодні його запросили в театр, по старій пам’яті так би мовити. Він гратиме для мера і півсотні поранених бійців. Без підготовки.

Директор театру слізно благав приїхати. Обіцяв добре заплатити за виступ. Влізти в костюм з першого разу не виходить. Місяць, проведений в армії, дав про себе знати нарощеною м’язовою масою. Стефан кидається по кімнаті, як ужалений. Збирає речі, розкидані листи з нотами, на ходу зав’язує другу краватку, сам вибирає метелика. Він схожий на занадто дбайливу дружину і трохи на пінгвіна. Про що Ніколас згадує вголос і сміється, спостерігаючи за реакцією.

Стефан хвилюється, – це в сто разів гірше, ніж злий Стефан. Він змітає все на своєму шляху, бурчить безупинно, виблискує страшними очищами, скажеш хоч слово. Це потішно, але якщо він продовжить в тому ж дусі, то не зможе з’єднати і пари нот в одну мелодію. Ніколас хапає його за рукав концертного фрака. Притягує до себе. Струшує. Примушує сфокусуватися на собі.

– Заспокойся! Ти давно не грав, але ти впораєшся. Це усього лише мер. Ти грав перед президентом на другому курсі. Так що зберися!

 

Стефан несподівано зосереджено киває. Отримує заохочувальний поцілунок в лоб і вже спокійніше покидає кімнату. Внизу них чекає спеціально прислана машина. Вони добираються до театру за тридцять хвилин до початку концерту. Усередині них зустрічають, як родичів, що давно не приїжджали. Ніколас ревнує. Розуміє, що поводиться, як безглуздий школяр, але нічого не може зробити.

– Йди в зал. Мій вихід через п’ять хвилин. Пропустиш ще.

– Не можу. Чому їм усім так важливо тебе поторкати? – Жмурячись, зло запитує Ніколас.

– Тому що ми не бачилися більше двох місяців. У нас так прийнято вітатися. У усіх людей так прийнято. Ніколас скривджено підтискає губи. Поводитися безглуздо для нього не в новинку. Але визнавати це він не любить. Стефан посміхається, явно стримуючи жартики на тему пункту власництва свого друга. За старою звичкою Ніколас поправляє йому метелика, цілує у верхівку, радіючи, що цього разу волосся не склеєне гелем, не липнуть до шкіри. Він йде.

У темному закуліссі Стефан почуває себе самотньо. У нього тремтять руки. Як підсумок, мер аплодує стоячи. Ніколас помічає, як червоніє його кращий друг, якими невмілими стають рухи. Він кланяється під звук невщухаючих оплесків. Музикант розслабився вже тільки за кулісами.

Він сидів на високому стільці, притискаючи до себе теку з нотами. Хвилювання відпустило.

– Це ж загублені ноти. Ти говорив, що давно втратив їх, – Ніколас височіє над ним.

– Так. Я відновив дещо. По пам’яті. Ще до від’їзду. – Ніколас приймає протягнуту теку. “Ніколас. 17”. Занадто знайома назва. Він пам’ятає цю легку ніжну мелодію з різкими переходами, дивними паузами. Пам’ятає все, і щоки спалахують соромом. Тоді він вкрав перший поцілунок свого піаніста. Таке не забудеш. Вони повертаються додому. Ада зустрічає їх в залі.

Стефан не звик бачити її “при повному параді”. Вона нагадує, що завтра вдень Ніколас від’їжджає, і їй хочеться встигнути до фотографа, поки вони обидва вдома.

– Я кілька днів відкладала на це. Не сміти відмовляти літній жінці. – Вони не відмовляють. Тільки переодягаються, кожен у свою військову форму. Спільне фото – відмінна ідея, особливо, коли є упевненість, що більше не буде можливості зібратися подібним складом. А вони були практично впевнені. Вони стоять по боках поряд з Адою. Вона в модному капелюшку, красивій сукні і рукавичках – справжня леді.

Ніколас подумав, що було б здорово, якщо б тут була його мати. Але завтра він поїде, і думати про погане не хочеться абсолютно. Особливо, коли Стефан торкнувся його руки за бабусиною спиною. Фотограф просить подивитися на нього і зробити серйозні обличчя. Спалах сліпить. Готових фотографій вони вже не побачать.

– Дзвони і пиши мені по можливості частіше. – Говорить Стефан, стискаючи його долоню. Він до останнього посміхається. Хлопчина не знає, як висловити те, що відчуває. Дуже боляче. Але плакати не можна. Не по-солдатському це – сльози по обличчю розмазувати. Та все ж Ніколас ловить пару крапель, що слизнули по гострих вилицях.

– Ми зустрінемося, Стефан. Обов’язково зустрінемося. – Обіцяє Ніколас. Він намагається посміхнутися. Виходить паршиво, він і сам розуміє. Обійняв невпевнено Стефана, що переминався з ноги на ногу. Притиснув до себе міцно, до хрускоту. Напевно, роблячи боляче. Цілує коротко в стиснуті губи. Хтось дає команду до відправлення. Потяг виє, пускаючи клуби густої пари. І музикант дуже хоче йому вірити. Він йому навіть вірить. Майже. А ще через день прощається з бабусею, збире речі і від’їде на війну услід за єдиним коханим.

 

А під далеким Миколаївом гарчать рашистські танки. Ніколас, притиснувшись до землі, закриває руками голову. Хтось кричить над вухом, командир тягне його за комір в укриття. Вони устигають саме вчасно. Снаряд падає прямо поряд з окопом, в який Ніколаса затягнув лейтенант. Від вибуху їх засипає землею. Вони так і лежать, не піднімаючи голів під купами піску і дощок, що горять. Артналіт стихає тільки через дві години.

Це був перший бій нещодавно прибулих новобранців. Тим же вечором Ада отримала фотографії. Одну вона віднесла на другий поверх, поклала під двері і, зітхнувши, вернулася додому. Другій місце в красивій рамці над піаніно. Коли хлопці повернуться, вони побачать її і обов’язково посміхнуться. Вони повинні посміхнутися. “Поверніться додому живими, молю”, – шепоче вона, опускаючи клап, що закриває клавіатуру піаніно. Вона більше не сідала за нього. Ніколи.

 

14.

 

Першу звістку Ніколас отримав у кінці травня. Три неділі на передовій дозволили йому отримати підвищення за кілька підбитих танків рашистів. Він так втомився ховати своїх людей. Нові погони – нові обов’язки, ще більше відповідальності. А після, Ніколас не міг знайти вільної хвилини, ухиляючись від ворожих бомб і куль він виводив «зеленими коридорами цивільних і поранених військових» під постійним вогнем. Довелося просити дівчаток з санчастини дати йому укриття на десять хвилин, щоб зв’язатися з другом по видеозв’язку. Хороша дівчина, молода зовсім, а в очах прихований страх і самотність. Вона пустила його в комірку, в якій зберігався прибиральний інвентар, обіцяла прикрити якщо що. Для них не секрет, що серце молодого лейтенанта зайняте, але розкривати усі карти він не хотів. Вони і не розпитували особливо, просто не давали йому проходу.

“Привіт, Ніколас. Я отримав свій перший осколок під Ізюмом, через що потрапив на операційний стіл. Так прикро – провести стільки днів в госпіталі через те, що підставився, немов хлопченя. Дурість яка. Ти так далеко. Сподіваюся, що ти здоровий. Тут у госпіталі ми котенятко прихистили. Здогадайся, як я його назвав? Ховаємо від лікарів, як діти їй Богу. Побачать –  викинуть. “Не за статутом”! Нещодавно приганяли нову авіацію. Ми тут все в очікуванні виписки. Щодня. Це очікування вбиває не гірше за рашистів. Я скучаю за тобою. Шалено нудьгую, милий друг. Пора йти. Тримайся”.

У Ніколаса над головою теж сонце. Смажить нещадно. Піввзводу втратили через нестачу ліків, жахлива антисанітарія. Він сам трохи не загинув від зараження. Вчасно врятували. Про це говорити не хочеться. І про те, що неділю тому кулю в плече виклопотав теж. І з приводу постійних авиаударів згадувати не варто. Абсолютно не потішно валятися під гусеницями ворожого танка в глибокому забутті.

Якщо раніше Ніколасу не хватало сонця, то тепер він його майже ненавидить, південь… жара…і запах моря. Стефан розповідав про котеня і про хлопців. Ніколас теж багато може розповісти про своїх товаришів по службі. Тільки вони міняються щодня, і усі ці історії тримаються на крові. А у піаніста там чиста палата. Ніколас не заздрить. Він радий, що друг у безпеці. Він більше всього на світі хоче, щоб так і залишалося. Нехай кошмар буде тут, знівечить тільки його душу і тіло. Нехай пальці хлопчини залишаться такими ж ніжними і витонченими. Він не бажає вірити, що може бути інакше. Ті руки не пристосовані для війни.

“Привіт, Стефан. Ти на курорті або на війні? Не можу повірити, що ти на ліжку валяєшся цілими днями, поки нас тут русня тисне. Битви не припиняються. Нас без кінця обстрілюють. Ніби перевіряють нашу витримку –  вплутаємося або не вплутаємося в заздалегідь програний бій. Не переживай, ми відіб’ємося. Як завжди. Не вперше затискають, орки. Хлопці усі випитують про татуювання. Біс би їх побрав. А я забув, як називається ця штука на моїй спині. Багато розповідають про Олексу. Він був героєм, знаєш? Стількох врятував, його тут дуже поважали.

Я і в танку катався, і в окопах сутками повзав. Одна дівчина мене тільки зрозуміла. Ви трохи схожі. У неї теж очі сині і веснянки на носі. Медсестра, звуть Лора. Вдова вона. Тиха, але сильна. У бою страшна, як біс. Стефан, тут ходять чутки, що нас скоро перекинуть в Северодонецьк. Я зв’яжуся, як тільки дізнаюся точно. Ти мені снишся. Занадто яскраві картинки. Вони заподіюють деякі незручності. Звони частіше. Бувай”.

Стефан позвонив на початку червня. Він викрутювався жартами про бабусине почуття гумору. Намагався не говорити про фронт, про труднощі Ніколаса. Стеф не дурень і розумів, що йому розповів далеко не усе. Він бачив, які з фронту приходять його друзі. Каліки, без рук, без ніг… Питання лише в тому, як багато Ніколас не побажав йому розповісти. Але він відповів, значить, живий.

Врешті-решт, багато балаканини не їх стиль. Він любить, коли все строго, навіть трохи сухо. Йому було досить просто отримати звісточку. Ніколас десь є. Він живий. Може бути навіть здоровий. Це головне.

“Привіт Ніколас, нещодавно ми закінчили навчання, тепер я снайпер і кажуть дуже здібний. Учбовий похід завершився успішно. Кажуть, мені можуть присвоїти позачергове звання, я зняв вже парочку великих «пташок». Ти розумієш, про що я. Не хвалюся, звичайно, але це здорово. Гордишся?

Ти ж знаєш, я ніколи не сумнівався в героїзмі твого брата. Ти тільки не поспішай до нього, будь ласка. У твоєму героїзмі я теж не сумніваюся, як і в дурості. Дочекайся мене. Ніколас, я готовий на стіну лізти. Ти ж знаєш, що я занадто емоційний. Бережи себе. Я не знаю, коли зустрінемось, але дуже на це сподіваюся. Бувай»

“Мій милий Стефан. Я живий. Сам не вірю, що вибрався з тієї м’ясорубки. Був поранений, тому довго не набирав. Не переживай, малюк. Все гаразд. Я цілий і майже не покалічений. Ти ж не розлюбиш мене через парочку шрамів? Ми повинні відігнати їх чимдалі. Сподіваюся, у тебе все добре? І так, я горджуся тобою. Тільки не зазнавайся. І не хвилюйся. Тут страшне пекло. Кров і бруд в’їдаються під шкіру. Мені ніколи не відмитися.

По ночах мені сниться, як ти граєш. Красивий, задумливий, закоханий у своє піаніно – таким я тебе пам’ятаю. Хоча все частіше в голові з’являється твоє усміхнене обличчя, чубок прилипнув до лоба і твої пальці, що залишають на моїй спині багрові смуги. Зате на самому початку служби перед хлопцями хвалився, яка гаряча пані чекає мене удома. А вони заздрили. Говорити не зможу довго. Не буде можливості. Але ти пиши. Коли все закінчиться, твої повідомлення – єдине, що не дасть мені з’їхати з глузду. Борг зве. Не забувай мене, моя дбайлива дружина”.

Стефан витирає сльози рукавом. Злиться у котрий раз на свою чутливість, точно панночка серпанкова. Ніколас живий. Він чув, не багатьом так повезло. Тобто знає, як це відбувається. Бачив один раз, героїчно втрутився. Після тиждень в госпіталі провів, але ту бідолагу врятував. Ніколас каже, що тільки з госпіталю і знову у бій рветься. Ось це його Ніколас. Боєць. Він ще з Київських підворіть пам’ятає, як бився його кращий друг. Ніби звір. Страху немає. Ніколи не здавався і не відступав. У цьому вони були схожі. Герої усіх місцевих розбирань.

Ніколас і його хлопці похапки покидають позиції, відходять на інші позиції. Рашистські ВПС затьмарюють сонце. Б’ють прицільно по хрестах, школах, садочках, цивільних будинках і по беззбройних людях. Орки бісові, горіти вам в пеклі! Відповісте за кожного вбитого і пораненого! Ми вас чекаємо, якщо чесно. Сидіти тут важко, як щури, загнані в кут. По усьому фронту гинуть наші хлопці, наші льотчики. Небезпека насувається, ми її відчуваємо. Але нічого не можемо зробити. Ми ніби замкнуті в цьому пеклі. Чекаємо зброю і підкріплення.

На третю добу літаковий гул стихає. Ніколас сів на дерево, що впало, командир дав передихнути, перерахувати живих, підлатати поранених. Більше всього на світі Ніколасу хочеться притиснути до себе сильне тіло, поцілувати у верхівку, вдихнути рідний запах. Але передих швидко закінчується. З гущавини викочуються танки. І це сто відсотків не підкріплення. Ніколас тягне на собі пораненого рядового. Хлопченя зовсім. Дай Бог, щоб 18 було. Він бурмоче щось про маму і будинок, про корів, про рідне село і туман. А потім відкриває ясні сірі очі і затихає. Назавжди.

Лейтенант не кидає тіло, що обм’якнуло, переставляє ноги з останніх сил, поки не падає обличчям на землю від різкого болю десь в грудях. Для нього бій закінчується відносно скоро. Від больового шоку він втрачає свідомість. Він опам’ятовується вже в госпіталі.

В новинах говорять, що Ізюм взяли в котел. Йому знадобилася рівно секунда, щоб затьмарений морфіном мозок зміг скласти два і два. Здається, він навіть кричить щось. З незвички з горла вириваються хрипи, незрозуміле булькання. До нього підбігає задихана медсестра. Він упізнає її. Лора. Малишка Лора, яка завжди піклувалося про нього. Вона підносить до губ склянку. Ніколас не може вдихнути. Тупо дивиться на склянку, вслухуючись в мову диктора.

– Тихіше, тихіше. Попий, лейтенант. Тихіше. – Дівчина давить йому на плечі, примушує лягти. Мимохідь перевіряє бинт з проступаючими плямами крові – шви кровоточат. Чоловік ковтає прохолодний окріп. Кашляє, як туберкульозний хворий. Раніше він би себе описав – «закашляв як туберкульозний бомж». Ніколас навіть не знає, скільки часу провів тут, але йому здається, що занадто довго. На стіні календар. Він знову намагається піднятися. Дивиться безпорадно, моргає часто. Морфін не дозволяє контролювати тіло. Очі палить. Він відчуває вологу на щоках.

– Мій Стефан. Мій друг. Стефан. Він там. Один. – Мова уривиста, малозрозуміла. Говорити боляче, а кінська доза знеболюючого заважає мислити розсудливо, будувати цілісні пропозиції. Але дівчина його розуміє. Посміхається сумно.

Ніколас кричить. Рветься піднятися. У очах темніє від болю. Легені горять вогнем і дихання збивається. Під бинтом, що остаточно просочився кров’ю, нещадно пече. Сльози котяться по щоках. Крапають з підборіддя на бинт. Це повинно бути боляче. Сіль роз’їдає рану, що тільки почала гоїтися. Він кричить, зриваючи голос. Кидається по ліжку. Лора майже лягає на нього, примушуючи перестати сіпатися, утримуючи на місці. Дівчина збільшує струм морфіну в крапельниці.

– Лежати, лейтенант, – командує Лора, – Відвоювався ти на найближчий час. Відпочивай. – Хлопець завмирає на ліжку, заспокоюється. Повіки тяжчають. Він знову засинає. Коли в палату вбігає доктор з черговими медбратами, Ніколас вже міцно спить. Він не помічає, як йому міняють пов’язку, і як Лора, крадькома поглядаючи на його ліжко, читає переписку з його телефона, відкриває очі від подиву. Вона практично впевнена, що чула раніше про цих хлопців.

 

15.

 

Хлопці не плачуть. Хлопці тримають себе в руках. Хлопці виють від болю по ночах, затиснувши зубами подушку, щоб чутно не було. Вони воюють, як біси. Рвуть орків голими руками. Їм є за що битися. Ніколас був таким. Йому нудно від самого себе, від своєї безпорадності. Його мало не вивертає навиворіт, коли морок морфіну проходить. Він згадує безпристрасний голос диктора і перелякане обличчя Лори. Здається, він ударив її.

Він відчайдушно намагається не думати про новину, яка змусила зазвичай повністю контролюючого себе Ніколаса, битися в істериці.

– Опритомнів, нарешті. – Тихо говорить Лора. Вона знову підносить до його губ склянку з водою. Дівчина говорить, що він не зробив нічого поганого, вона все розуміє, і синяк, відбитком долоні що красується на передпліччі, не його рук справа. Вона посміхається, перевіряючи бинт, просить не ворушитися зайвий раз і виходить, акуратно причиняючи за собою двері його палати.

Він думає, що це заслуга не його бойових подвигів, а капітана, друга Олекси, який  так опікає його. Зовсім як старший брат. Чортовий ангел-хранитель. Потрібно б запитати його ім’я. Треба знати, кому бути вдячним за королівські умови реабілітації.

Він оглядає себе: руки-ноги на місці, обличчя ціле. Мабуть для підстраховування на ліжку є ремені – хіба мало лейтенант знову спробує завдати комусь шкоди. Варто Ніколасу підняти голову, помітити на полиці той самий телефон, як не думати більше не виходить. Відчуття втрати неймовірно яскраве, усеосяжне. У горлі вмить пересихає. Руки починають тремтіти, як у контуженого. Він і контужений, нагадує собі Ніколас. Він згинається навпіл над підлогою, і шлунок зводить хворобливим спазмом.

Його нудить відразою до себе, болем і безнадійністю. Дихання збивається і перед очима червоне марево. Здається, так підступає відчай. Ніколас не знає, як боротися з панічними атаками. Тому він просто валиться на підлогу, підтягує коліна до грудей, втискається спиною в тумбочку біля ліжка і колише сам себе. Обіймає за плечі, розгойдуючись з одного боку в інший, тихо виючи в кулак. Він ніколи раніше не відчував себе в пастці власних думок, що настільки роздиралася болем, тугою, всепоглинаючим страхом і ненавистю.

Це куди більше, ніж може винести одна людина, навіть така сильна. Він готовий розірватися зсередини. Емоції переповнюють, відчай захльостує і він, різко розгортаючись, всаджує правий кулак в стіну. Від такого удару ламалися носи і хрускотіли щелепи, але зараз це усього лише стіна. На ній з’являється вм’ятина, по штукатурці йде тріщина до стелі. Але стіна не може відповісти, не може забрати його біль. Він б’є знову. Ще і ще. І ще. Збиваючи кісточки. Він б’є, нічого не бачачи перед собою.

 

Навкруги пітьма, усередині пітьма і посеред усього цього непроглядного кошмару – він. Лейтенант, який ніяк не може впоратися зі своїми емоціями. Зовсім один. Його щастя в тому, що він любить Стефана усім серцем, і Стефан відповідає йому взаємною щирістю. А трагедія в тому, що він більше не може його любити, тому що любити більше нікого. Стефан мертвий. Що його зараз дійсно хвилює, так це те, як боксеру вдається бути таким емоційним і не з’їхати з глузду. Вдавалося. І знову кулак з неприємним хлюпанням врізається в стіну.

Ніколас не чує, як відчиняються двері. Коли в палату вривається Лора, перше, що вона помічає – порожнє розвернуте ліжко. Вона знаходить Ніколаса на підлозі, заплутаного в ковдрі. Поруч залишки лікарняної вечері. У стіні діра. Обсипається штукатурка. Кров всюди. Він не кричить. Як тоді, після прочитання останнього повідомлення. Сидить в тиші. І погляд у нього чорний, зацькований, порожній. Вона не усвідомлено накриває рукою відбиток його долоні на своєму передпліччі. Він все ще не бачить її.

– Ніколас. – Обережно наближаючись, зве дівчина. Вона повертає витягнуту руку долонею вгору, підходить повільно, немов до дикого звіра. Хлопець підкинувся, ніби опритомнівши. І тільки зараз вона помічає сльози, судорожно стислі кулаки. Лора повинна терміново викликати доктора, щоб той укотив буйному хворому дозу заспокійливого і примотав ременями до ліжка. Але щось заважає їй вийти з палати. Замість цього, вона опускається перед ним навпочіпки. Тягне руку, намагається торкнутися щоки. Він шарахається убік, глухо ударяється головою об тумбочку і завмирає. –  Лейтенант, поговори зі мною.

– Стефан загинув. – Глухо відгукується той. Лора прекрасно пам’ятає, якою була сама після смерті чоловіка, точніше після того, як сама констатувала його смерть. Як біль поглинав усю її суть. Таке не забувається, не проходить. Вони були одружені трохи більше шести років. Це досить великий термін. У них була гарна історія. Хоча такою розповіддю нікого не здивуєш. Красуня-відмінниця і хуліган-двієчник зустрілися випадково в парку восени 2013 року. Одружилися через три місяці. Жили душа в душу, мріяли про дітей. А потім війна. У чоловіка батьки жили на Донбасі.

Розстріляли обох. І молодшу сестру. Він сказав, що повинен помститися. Вона відмовилася залишатися вдома і поїхала з ним. Вони разом пройшли перевірку на міцність. Незабаром вона стала вдовою. Перші декілька днів вона не говорила зовсім, не їла і не вставала з ліжка. Ніколас хоч би виглядає живим. Він не душить емоції, швидше вони душать його. Значить, йому ще можна допомогти. Вона зробить все, що в її силах, щоб повернути лейтенантові волю до життя.

– Знаю. – Говорить вона. – Ти любив його?

Ніколас напружився. Дивився підозріло, хижо, ніби готовий кинутися звір. Тільки що не шкірився. Лора взяла його за руку. Стиснула сильно пальці, не даючи йому вирватися.

– Котел, це ще не кінець, повідомлень про загибель, не було. Треба вірити, дасть бог виживе.

Хлопець опустив голову, витер сльози, що виступили, і кивнув приречено:

– Він же снайпер, таких не лишають живими… Люблю. Я люблю його. Як нікого ніколи не любив.

Лора розуміє, що не даремно не пішла за лікарем, коли Ніколас згорнувся клубком на підлозі, кладучи голову на її коліна. Можливо, якби поряд з нею були люди, готові надати їй допомогу в той нелегкий період, вона б не творила тих дурниць, з якими тепер доведеться жити.

А Ніколасу є куди повертатися, є про кого піклуватися, його чекають вдома. І Лора зробить все, щоб він повернувся додому живим. Вона дає собі обіцянку потурбуватися про нього. Її серце ніколи не помиляється, і зараз воно говорить, що Ніколас повинен пережити цей кошмар.

– Давай ти підеш і вмиватимешся. А я доки приберу тут все. Добре? Дійдеш сам?

Він запевняє, що дістанеться до душової самостійно, сподіваючись зберегти залишки гордості. Там є велике дзеркало. Він запам’ятав його ще після першого попадання сюди. Він роздягнувся. Обережно розмотав бинт. Шрам невеликий, майже непомітний. Шкіра ніби оплавилася. Ніколас щиро радий, що поранення припало на праву сторону.

– Скрипковий ключ. – Шепоче він, доторкавшись до татуювання на лівій лопатці. Він не плаче. Розглядає в дзеркало знівечену спину, любовно гладить тату. Стефан не загинув. Він став його частиною дуже давно. І тепер він не залишився там, в облозі Ізюму. Музикант назавжди житиме в серці Ніколаса. Він житиме!

Лейтенант повернувся у свою палату. Стіна і підлога вже відмиті, білизна поміняна і на тумбочці стигне вечеря. Лори ніде немає. Напевно, відпочиває або на обході. Вона піклується про нього, як про маленького. Їжу приносить, ліжко поправляє. Він розуміє, що це її робота, але все одно нескінченно вдячний. Далеко не про кожного овдовіла медсестра піклуватиметься з таким ентузіазмом. Проблеми не кінчаються і вночі. Його мучать кошмари. Ніколас підстрибує на ліжку. По скронях тече піт. Чи сльози. Він не знає.

Перед очима все ще спливають кошмари з недавнього сну. Стефан кричить, тягне до нього руки, зве на допомогу, а Ніколас не може нічого зробити. Він тільки безпорадно дивиться, як задихається його друг. Як скляніють сині очі. Він змахує неприємне ведіння і більше не закриває очі. Йому страшно спати. Ранок настає непомітно з приходом рудої медсестри. Цього разу він навіть не намагається заснути. Адже варто закрити очі, як перед ним знову з’являється Стефан, що зве на допомогу, робить останній вдих.

Холодні сльози котяться по обличчю, вбираючись в наволочку. Вони швидко висихають. Ніколас здригається від беззвучних ридань не першу ніч. Він перевертається на спину, свердлить важким поглядом стелю до світанку. Стефан пропав 17 днів тому. За цей час Ніколас встиг усвідомити, що таке відчай з великої букви. В’язке і безпросвітне, глухе, ниюче тупим болем в грудях. Померти простіше, ніж жити з ним пліч-о-пліч. Лора знову приносить сніданок. Як і щодня, цілий тиждень, до цього.

Вона знає, що лейтенант знову не спав всю ніч. Дівчина пропонувала попросити доктора, щоб той виписав якесь снодійне, на що Ніколас лише відмахувався і говорив, що досить провів часу в несвідомому стані. Тоді вона сідала навпроти його ліжка в улюблене крісло і ставила різні питання про життя до війни. Вперше йому здається, що він серйозно божеволіє, коли прокинувшись посеред ночі, бачить силует біля вікна. Він здається йому знайомим. Ніколас шепоче ім’я, як молитву. Силует не рухається.

Ніколас закриває очі руками, тре з силою, коли відкриває, кімната порожня. Він розповідає про ведіння Лорі. Вона уважно слухає, киваючи. Робить для себе якісь висновки. Ніколас прямо бачить, як вона ставить галочку в графі “проблеми з психікою, до служби не придатніший”. У скарбничку загальних проблем йому тільки посттравматичного синдрому бракує.

– Розкажи мені про нього. – Просить Лора, прибираючи руді пасма за вухо.

– Нічого тут розповідати, – пирхає він, – Не хочу, щоб про це потім пересуджували по кутах усі, кому не лінь.

– Та кинь, ти серйозно? Якби я хотіла тебе розкрити, просто вже давно розповіла б комусь із персоналу, – вона махає перед ним пом’ятим рушником, – Лейтенант, тобі потрібно поговорити про це. Я готова вислухати. Я хочу упізнати ту людину, яку ти любив. Ти можеш мені довіряти.

– Його звали Стефан, – з посмішкою починає він, – Вперте хлопченя. Зубрила. Музикант від Бога. Зовсім не солдат. Ми познайомилися випадково, хоча усе життя жили в одному будинку. Я затнувся об нього, коли спізнювався на тренування.

Він впав, поранив спину, але все одно піклувався про збереження загублених нот. Їх підхопив і поніс вітер. В результаті, я знайшов ці безглузді ноти, прийшов до нього. А він навіть не спромігся обробити рану. Я все сам зробив. Так ми подружилися. Він став моїм кращим другом. Майже братом.

– Як вийшло, що ти закохався в кращого друга? – Не без іронії запитала дівчина.

– Не знаю, – він знизав плечима, – Я якось несподівано зрозумів. Поруч завжди були дівчата. Багато дівчат. Все одно все до цього йшло, звичайно, але я збожеволів на його захисті. А потім просто на нім. Це було шалено страшно, небезпечно. Якби хто з боксерів дізнався, то мабуть забили б на смерть голими руками. Я боявся за нього. В результаті ми втратили три роки.         – Як вийшло так, що ви потрапили сюди?

– Йшла мобілізація. Доки ми були місяць на навчаннях, тут загинув мій брат, лікар.

– Так, я добре пам’ятаю Олексу. Він був героєм.

– Олекса загинув, а я не зміг угамувати свій вибуховий характер. Стефан сказав, що піде за мною. Я намагався відрадити його. Чесно. Але це ж Стефан.

Лора більше не ставила питань. Допомогла зняти бинт, наклала різко пахнучу мазь і залишила наодинці зі своїми думками. Вона більше не питала про Стефана. Ніколас майже готовий сказати їй спасибі. Кошмари повільно, але вірно відступали, звільняючи місце гнітючому відчуттю провини і туги. Ні, він не перестав бачити улюблене обличчя всякий раз, коли закривав очі. Біль просто відійшла на другий план. Перестала бути їдкою, немов кислота. Можливо, Ніколас трохи примирився з важкою дійсністю. А можливо, занадто плекав надію на кращий результат.

Через три дні його виписують. Лора ляснула його по плечу. Говорить, що якщо буде потрібна, він знає, де її знайти. Ніколас вирушив в штаб, повідомити про свою виписку і готовність повернутися на передову. У місті він купує квіти. Совість пищить настирним цвіркуном, що необхідно віддячити добросердій медсестрі. Ніколас не схильний оспорювати її поради.

Задуманому не судилося збутися. Квіти залишаються гнити в урні неподалік. Тому що лейтенант, що вилетів з штабу, кричить йому услід. Просить зупинитися. Командир говорить, що Ніколас все ще один з кращих, тих, що залишилися в живих лейтенантів на цій ділянці фронту. Він прискіпливо пояснює Ніколасу суть завдання, розжовує кожну деталь. На наступний ранок він з увіреними йому підлеглими від’їжджає на завдання. Ніколас знає, що винен, облажався, як новачок. Підставився безглуздо. Наразив на небезпеку і себе і своїх людей.

Тому мовчки стоїть в кабінеті начальства, опустивши голову, усім своїм видом визнаючи провину. Його загону було доручено зупинити танкову колону рашистів на дорозі, щоб наші війська вільно пройшли до своїх на підмогу. Вони її зупинили. Навіть без втрат. У кінці операції лейтенанта раптом смикнуло перевірити, чи усі цілі знищені, хоча вибухи упереміш з криками з їх позиції було відмінно чутно. Недаремно вони її декілька днів шукали. Дорожні знаки були зрізані, і орки трохи блукали.

Хлопці рапортують, що своїми очима бачили, як палахкотіли рашистські танки і пара машин супроводу, велика частина екіпажа яких так само знищена. Лейтенантові б порадіти черговому вдалій завданню, але щось потягнуло його туди, восьме почуття не інакше. Коли Ніколас дав команду до відступу, хлопці не сперечалися. Збирали і пакували боєприпаси. Вантажили усе це в добре замасковану машину, що стояла недалеко від їх засідки. Командир наказує від’їжджати без нього, якщо щось піде не за планом. На що підривник – запитує, а чи є у нього план в принципі. Плану немає.

Але Ніколас тільки гмикає, лається крізь зуби на балакучих рядових, а потім скидає рюкзак, вішає на плече зброю і йде. Горіла плоть смердить гірше, ніж їх казарми після особливо довгих завдань. Він бачить сіро-зелену орківську форму, з фашистською нашивкою, що мелькає між дерев. Встигає прицілитися по рушійних силуетах перш, ніж хтось височіє над ним, б’є по голові прикладом, так що в очах темніє. Ніколас падає на коліна. Його хлопці далеко, не чують, хоч голос зривай. Коли навколо лейтенанта з’являються ще вцілівші орки, він розуміє чітко і ясно – хана.

Довоювався. Перед очима спалахує образ п’ятнадцятирічного хлопчака, що сидить за піаніно. Він загадково посміхається і збирає волосся у вузол. А потім орки один за іншим падають на землю купою мертвих тіл. Ніколас зводиться на ноги. Оглядається. Жодної зайвої кулі. Працював снайпер, профі. Мабуть, у нього були особисті рахунки. Зазвичай такі хлопці стріляють в голови, а цей усім мітив в шию, щоб мучилися. Кулі ніби побіжно проходили, розрізаючи глотки, немов ножем. Досі один кров’ю захлинається.        Лейтенант йому не співчуває. Штовхає черевиком під ребра, перевертаючи важку тушу на спину. Рашист хрипить, дивиться широко розкритими очима. Офіцерські погони Ніколас розпізнає відразу. Але не встигає він і слова сказати, як звучить луною взрив. Рашистський офіцер зачепив собою розтяжку, їх накрило обох. Загін Ніколаса вирулює на дорогу з укриття, хлопці затягнули його в кузов без свідомості. Будь той снайпер ворогом – їм би точно дісталося. Але пострілів більше не чутно, тільки далекий гул мотоцикла, що віддалявся. Що це за партизан був?…

Ніколас опритомнів у кузові під важкі погляди своїх підлеглих. Перед ними він звітувати не буде. Начальство вимагає повний звіт про операцію. Він надає їм звіт. Його тут же викликають в кабінет. І тепер повернувшись в штаб, що став рідним будинком, лейтенант вислуховує підганяння капітана. Його мало не носом в статут тикають. Мовляв, що за цирк ти там влаштував. А йому нічого відповісти. Він не бачив снайпера, що врятував йому життя. Бійці теж не бачили.

Розуміли, що сам Ніколас не відбився б від купи орків, але начальству ні слова не сказали. Молодці хлопці. Йому дають звання сержанта і наказ –  знову на фронт. Ніколас згадує, що хотів зробити до цього позапланового завдання. Він купує букет у торговки на вулиці, і шкіра на шиї йде мурашками. Він відчуває чужу присутність. У нього ніколи не було манії переслідування, але зараз він виразно розуміє що, або за ним стежать, або він звихнувся. Він не бачить хто і звідки, але чужий погляд пропалює потилицю.

Ніколас думає, що у нього параноя на тлі психологічної травми. В усякому разі, так сказала Лора, коли він ввалився з квітами до неї в сестринську, озираючись через плече.

– Послухай мене уважно – тобі зараз важко. Ти втратив найцінніше, що мав. Твоя підсвідомість шукатиме його обличчя в кожному зустрічному, але не давай цьому звести себе з розуму. Ти повинен боротися за себе. Заради нього. – Лора підвелася і поцілувала його в щоку, а Ніколас впевнений, що почув чиєсь хворобливе зітхання за спиною.

 

Залишивши подругу, він йде на місцевий ринок, де фермери продають молоко. У який раз він переконується, що життя любить бити його під дих. Він стоїть посеред торгового ряду роззявивши рота і випустивши з рук тільки що куплену пляшку. Він бачить в натовпі знайому спину. Стежить за профілем, що мелькає вдалині. Вони зустрічаються поглядами на секунду. Після чого примара розчиняється в натовпі. Ніколас біжить вперед, розштовхуючи перехожих. Він боїться не встигнути, не наздогнати, втратити. Але його чекають.

Тінь, що причаїлася біля стіни зруйнованого будинку, виглядає дуже знайомою. Сержант думає, що звихнувся остаточно. Знову не помічає, як говорить вголос. Він знає цю посмішку, що ховає зуби, знає веснянки, розсипані по обличчю і плечам, знає які на смак ці губи.

– Ти в порядку. Це я. – Хрипко вимовляє тінь.

– Стефан, – шепоче Ніколас.

Тінь робить крок вперед, відділяючись від сірої стіни. І перш ніж Ніколас розуміє, що робить і як виглядає з боку, він зривається з місця, притискає до себе людину у формі.

Цілує все, до чого тільки може дістати: вилиці, повіки, лоб, губи. Сльози котяться по запалих щоках хлопчини.

– Живий! Як? Вони сказали, що ти залишився там, я думав, що втратив тебе назавжди!

– Чудом я лишився в живих. Цілу неділю я повз ночами, а вдень ховався, але це довга історія. – Відповідає Стефан. Ніколас мовчав. Навіть, здавалося, не дихав.

Стефан в його руках трохи тремтів, трохи чутно схлипував і чіплявся в плечі так, що точно залишаться синяки. Ніколасу все одно. Біль примушувала відчувати реальність того, що відбувалося. Коли він рятував Стефана уві сні, той торкався його легко, ніби подих вітру. Хлопець піднімав голову, дивився в очі.

– Я не боявся смерті. Я боявся залишити тебе одного.

– Тепер ти тут. Зі мною.

– Ми обоє тут. – Стефан потягнувся до нього всім тілом і посміхнувся.

І Ніколас раптом помічає, що волосся у нього знову зібране в куций хвіст на потилиці. Він стягує гумку, заривається пальцями в пасма, що відросли, і нарешті, вдихає повними грудьми рідний запах сонця, свіжоскошеної трави в палісаднику за будинком і молока. Йому здається, що він дихає по-справжньому вперше, відколи почалася ця клята війна.

 

 

«Люди похилого віку», сослужбовці Олекси, деякі навіть з початку війни, сміються над сержантом і його курчатами. Ніколас щодня тренує своїх підопічних, нянькується з ними, як матуся. Він ганяє їх цілий день. Тридцять двадцатилеток з однією лише учебкою за спиною, тільки з-під материнської спідниці. Дивитися на них жалко. Задохлики нещасні. Перший же бій – і немає більше підкріплення.

– Поздоровляю, з такою швидкістю, вас переб’ють по одному, поки ритимете окопи. Закопуємо свої творіння і починаємо спочатку. Живо!

Солдати переглядаються. Вони займаються цим вже декілька годин, але командира завжди щось не влаштовує: то швидкість, то глибина.

– Сержант сьогодні лютує.

– Дійсно, як з ланцюга зірвався.

– У бій скоро. Не терпиться йому.

Але найбільше Ніколас не виносить порожнього базікання на тренуваннях. Особливо, коли в них бере участь рядовий Стефан.

– Трупи не розмовляють! Заткнулися і роєм.

Стефан безглуздо посміхається, підморгуючи товаришам по службі, і береться за лопату. Він з ними, тому що, по суті, тільки поступив на службу.

“Під надійне крило старого друга” – висловився із цього приводу капітан, який, як янгол-охоронець наглядає за ними досі. Ніколас так і не впізнав його імені, все часу на особисту зустріч не було. Капітан присилав розпорядження поштою або дзвонив, але бачилися вони вкрай рідко, і те по службі. Тільки що сержант змусив їх бігти десять кілометрів після невдалого копання окопів. Навіть не з повним викладенням. Він сам біг збоку, підганяючи, наглядаючи.

Тепер ця купка новобранців пихкає у казармі, відпочиває перед наступним витком вправ.

– Мені потрібний сержант Ніколас. – Кричить він.

– Я – сержант.

Командир виходить вперед.

– Терміновий лист. – Чоловік простягає йому конверт. Вимагає розписатися в якомусь документі і йде. Ніколас з хвилину вивчає доставку. Він знає цей почерк. І незрозумілий страх накочує хвилею.

Хоча причина його появи, рядовий піхотинець, відмінний снайпер, Стефан, ще один новачок, що прибув в його взвод, стоїть праворуч і заглядає через плече. Хвилюється. Він теж впізнав почерк.

– Розійтися! – Командує сержант. Солдати полегшено зітхають і розходяться. Недалеко. У випадку якщо командир передумає, вони будуть поруч для виконання наказу.

“На Херсон”!

Товариші по службі, може, і звикли до їх дружнього панібратства, але нарватися на вищестояще командування не хочеться. Така колотнеча точно закінчиться занесенням в особисту справу. Він лається крізь зуби. Матюкається через слово, як швець, а потім замовкає. Обертається. Він чесно намагається дивитися в очі, але занадто самостійний погляд сповзає нижче.

Стефан подається вперед першим. Цілує м’яко, ніжно. Як він один уміє. Ніколас забуває про все. Притискає до стіни, обіймає міцно, цілує у відповідь. Він так скучив. Гладить шию, плечі. Немов перевіряє – чи реальний хлопчина, чи не зникне маренням, варто його відпустити.

– Якого Біса ви творите?! – Лора в шоці. У жаху, чесно кажучи. Вона встигла дізнатися про те, що Стефан живий, але познайомитися з ним ніяк не виходило.

І зараз вона застає цих двох що цілуються прямо поряд з казармою, де повно солдатів, які відносяться до їх історії не так трепетно, як вона. Дівчина закриває обличчя текою, стукає себе нею по лобу. Стефан відпихує Ніколаса. Витирає губи і весело посміхається медсестрі. Судячи з погляду, Лора явно не купується на спроби Стефана.

– Це не те, чим здається.

– Вона знає. – Ніколас обриває його схвильовану мову на півслові.

– Знаю. – Киває дівчина.

– Пробач, Лора. Я не повинен був. Ніколас стискає долоню хлопчини, притягуючи до себе. Стефан червоніє, а дівчинка показово закочує очі. Вони знайомляться поспішно. Коли вона пояснює причину своєї раптової появи часу на знайомство просто не залишається. Сержанта терміново викликають в штаб. Їх – командування і жовторотики – перекидають на Херсонський напрямок, в якості підкріплення місцевим, які не справляються з рашистською обороною міста.

Ніколас переказує слова начальства і примушує бійців пакувати речі. Стефан напружується, коли мова заходить про орків, стискає кулаки. Його очі чорніють. Сержант відводить його вбік.

– Ти більше не один.

– Я впораюся, Ніколас. Правда. Вони стільки наших тоді знищили. Я повинен помститися.

– Від цього не стане легший, малюк.

Стеф киває. Він дозволяє другу стиснути своє плече. З честю витримує погляд, що випробовує, і йде збиратися. Лора, що отримала наказ супроводжувати їх в числі іншого медперсоналу, напрошується до них в машину.

Ніколас за кермом, Стефан любовно погладжує новеньку снайперську рушницю, а Лора сидить посередині, кусає губи, стискає в кулаці жетони. Стеф помічає цю нехитру маніпуляцію. У нього на грудях один жетон, у сержанта теж. Усім бійцям видають по одному, а у медсестри їх два.

– Чому їх два? – Запитує він, киваючи на її стислий кулак.

– Один належав чоловікові. – Пошепки говорить вона.

– Примарам минулого нічого робити в сьогоденні. – Відповідає Ніколас, дивлячись на дорогу, міцніше стискаючи кермо.

– Хто б говорив, сержант. Тут інше. Я давно відпустила його, але коли я хвилююся, руки самі тягнуться до них. Так легше.

– Не хвилюйся. Зараз доїдемо, далі пішки. А там нас зустрінуть. Якщо повезе, ти і носа з укриття показувати не будеш. – Запевняє її Ніколас.

Частину дороги, що залишилася, вони їдуть в тиші.

Бійці в кузові веселяться, жартують, кричать, здається, грають в карти. І Ніколасу б зупинитися, зауважити, що у них бойовий виїзд по території супротивника, не можна розслаблятися. Він коситься на Стефана, що притулився до скла, задрімав, все ще з рушницею в руках. По-хорошому їм би помінятися місцями з Лорою, але якщо під головою снайпера замість скла виявиться плече Ніколаса, у бійців з’явиться ще один привід для їдких жартів на їх адресу.

Сержант сидить за столом, обклавшись теками і картами, всілякими планами. До Херсона – 15 км. Місто видер у приціл. Ніколас гризе олівець, роздумуючи якій краще план запропонувати. Він тут самий старший за званням, не рахуючи капітана. Всі його слухаю, усі щось запитують і смикають без кінця.

– Ти більше не палиш? – Раптом говорить Стефан.

– Кинув в госпіталі. Важко було бігати до вікна кожного разу, як закортить.

– І не п’єш?

– Я став святим, малюк. – Стомлено сміється Ніколас.

– Якщо ти ще і целібат прийняв, то я даремно повставав з мертвих.       Целібату Ніколас не приймав.

Як виявилося, святим він теж не був. Стефан сміявся, пригадуючи білі крила і німб, поки Ніколас нетерпляче скидав папери зі столу, саджаючи на нього музиканта. Вони цілуються не кваплячись, намагаючись не думати, що видалося вкрасти у смерті дорогоцінні хвилини один з одним. Стіл зрадницьки скрипить. Ніколас спускається губами до шиї, притискається тісніше, смикає за майку, ніяк не може підчепити безглузді лямки.

– Я сам можу роздягтися. – Несподівано нервово нагадує Стефан, накриваючи його руки своїми.

– Я сам. Можна? – Просить сержант.

Йому дозволяють. В принципі, снайпер ніколи не умів відмовляти своєму кращому другу. Руки тремтять, і стягнути майку здається непосильним завданням, але Ніколас справляється. Він гладить його плечі, живіт, добирається до ременя і завмирає. Погляд чіпляється за численні, такі, що не встигли загоїтися рубці. Ніколас рахує шрами на загорілій шкірі. Він знав, що хлопчина постраждав при атаці орків, але не знав, що так сильно. Стефану не подобався цей пильний погляд, і він потягнув боксера на себе. Цілував, збивався з рахунку. Адже йде ця клята війна і завтра може не настати для кожного з них.

Коли Ніколас закриває його рот долонею, Стефан сміється власним думкам. Стіл востаннє нестямно скрипить, і ніжки ламаються. Стіл крениться. Вони дружно сміються, піднімаючись з підлоги. Стефан майже повністю лежить на нім. Важкий, гарячий, розслаблений, рідний. Ніколас вже засинає, коли чує тихий голос Стефана.

– Це було жахливо, так? – Хрипко запитує він.

–  Якщо довго обніматися з рушницею, то потім нічого іншого і не залишається. Мої руки більше не такі, якими подобалися тобі. Я це розумію.            Ніколас здригається від несподіванки. Підводиться на ліктях, заглядаючи в очі. Темно, не видно нічого. Але він знає цю людину напам’ять і відмінно уявляє, як зараз виглядає його обличчя: тяжко заламані брови, трохи підведені в невеселій усмішці куточки губ, відчужений погляд. Він мотає головою. Згрібає Стефана в оберемок, обіймає міцно, до болю.

Випускає неохоче. Підносить до губ його долоні. Шкіра загрубіла, але пальці все такі ж довгі – витончені і сильні. Він цілує кожну подушечку, поки хлопчина не розслабляється.

– Твої руки, – звучить мрійно, – Знаєш, для рашиста, який спробує знівечити ці руки, буде окремий котел в пеклі. Особисто простежу за цим. Ти більше не один. Тепер я поруч.

Снайпер слухається. Закидає на нього руку, притискається лобом до плеча і закриває очі, потішно сопе. Ніколас засинає під його мірне дихання. Але ненадовго. Їх будить наполегливий стук в двері. Лора волає, щоб вони, підори нещасні, отлипли один від одного. Двері з гуркотом відчиняються. Хлопці переглядаються. Кинута дівчиною фраза здається віддалено знайомою.

Тревога! Люди кричать, щось тріщить, ламається і сильно пахне гаром. Позиції обстріляні рашистською авіацією палахкотять. Люди стрибають до орудій. Тиша дуже швидко порушується скрекотом кулеметів. Ніколас стискає тонкі пальці свого снайпера. Вони пережили цю ніч. Не всім так повезло. Шукати поранених і загиблих побратимів нелегко. Ні тіл, нічого немає. Лора і інші медсестри в сльозах. Бійці, що вижили, дають поминальну чергу. Не дуже розумна витрата обмежених боєприпасів на ворожій території. Але інакше вони не можуть. Загиблі гідні хоч би такої панахиди.

Ніколас будує залишки взводу на перекличку. З п’ятдесяти бійців залишилося двадцять сім, половина з яких поранена. «Люди похилого віку» –  вони усі тепер такі. Сестри возяться з пораненими. Медикаментів бракує. І після півгодинного відпочинку Ніколас піднімає бійців. Вони йдуть до заданих позицій навмання. Їх зустрічають. Тільки місцевий старший лейтенант скептично оглядає пошарпане підкріплення.

Він не говорить їм, що вони даремні, але глибокодумне пирхання говорить голосніше за всякі слова. Сили не рівні. Це Ніколас розуміє ще в першому бою, піднімаючи своїх в атаку. Поруч командує ще один сержант. Але солдати показово його не люблять і слухаються тільки свого командира. Така дитячість дратує, але до цього швидко звикли усі. Ніколас тільки знизує плечима, абсолютно не розуміючи, чим заслужив таку відданість. Він ненавидить рукопашний бій. Доводиться дивитися в очі тому, кого вбиваєш.

Ніколас потім по ночах не спить, згадуючи скляніючий погляд і хрускіт хребтів, що ламаються. Він періодично обертається, з’ясовувавши, яку позицію зайняв його снайпер. Знайти відповідне місце Стефану не важко. Важко сховатися від сонця, щоб оптика не бликовала. Грати в сонячних зайчиків під прицілом орківських кулеметників у нього немає бажання. У Ізюмі умови були ще гірші, він встиг натренуватися. І зараз знайти снайпера, що зачаївся, не завжди виходить навіть у Ніколаса.

На півдні сталася одна з самих кровопролитних і затяжних битв, в яких доводилося брати участь людям Ніколаса. Коли б не Стефан, що знімав орків пачками, він би не вижив. Чого сержант ніяк не міг передбачити, так це патрони, що елементарно закінчилися, в снайперській рушниці. Ближній бій не любив не лише він один. Стефан втручався, ніби забуваючи все, чому його вчили ще на полігоні. І коли він помічав, як цілиться орк в спину Ніколаса, кидається вперед, закриваючи грудьми свого сержанта.

Коли Стефан падає, орка вже добивають наші. Ніколас піднімає снайпера на руки, несе до операційної, де без відпочинку працюють лікарі і медсестри. В ту ніч вони рятують життя відчайдушному снайперові. Лора починає жартувати про принцесу і її лицаря відразу, як перестає лаятися через безпечність цих двох.

– Більше ніколи так не роби, Стеф. – Голос Ніколаса звучить жалко, тому він старанно прокашлюється, бере себе в руки. – Я більше не хочу тебе втрачати.

– Я не міг дозволити йому поцілити в тебе.

– Тоді стеж за наявністю запасних патронів в твоїй чортовій рушниці! Ти снайпер! Твою справу прикривати з укриття. Ось і прикривай, матір твою! В результаті їм довелося відступати під прицільним безперервним вогнем.

Зализувати рани і чекати обіцяного ще місяць тому підкріплення. Це був необхідний відпочинок, спланований відступ, а не здача позицій і не втеча. Вони усе це добре знали, але почували себе нескінченно винуватими, коли через їх позиції проходили загони партизан і не поверталися назад.

 

17.

 

Боїв немає. Навкруги тиша. Хлопці відпочивали. Всі втомилися від нескінченної крові на руках, від смертей, від болю. Їм бракувало відпочинку.

Вони обоє навчилися цінувати хвилини спокою.

– Закрій очі. – Просить Ніколас. Коли друг зупиняє його, притримуючи за плече, Стефан розплющує очі. Він чув звук води в густому повітрі, але не підозрював, що недалеко від них таїться така краса, природа незаймана війною і людиною. Смарагдове море виблискувало на сонці. Яскраво іскрилися краплі. Білими баранцями накатували хвилі. Справжнє море. Музикант раніше ніколи не бачив море.

Він і не знав, що на війні можна побачити щось таке приголомшливе. Сержант забирається на валун, простягає руки в німому запрошенні. Стеф дивився насторожено. Озирається по сторонах, ніби злодій. Навкруги тихо, ні душі. Тільки вода дзюрчить, і десь високо в небі кричать птахи. Стефан здається. Йому так набридло боятися, озиратися назад. Кожного разу лякатися будь-якого шереху поряд з їх наметом. Він забирається на камінь, сідає поруч і прикриває очі. Губи торкаються гарячої шкіри над лямкою майки.

Стеф відчуває, як спокійно, рівно б’ється чужий пульс. Ніколас посміхається йому у верхівку. Стягує гумку з довгого волосся, пригладжує пасма, що розсипалися. Стефан піднімає обличчя, дивиться в очі, упираючись підборіддям в його плече. Так неможливо близько і безсовісно далеко. Відірватися від майже забутих теплих губ рішуче неможливо. Ніколас і не намагається. Одяг, просочений пилом і потім, знімається важко.

Вони сміються, штовхаються, як діти, стягуючи з себе важкі солдатські берци. Ніколас стрибає першим, здіймаючи в повітря каскад бризок. Вода крижана. Зводить ноги. По спині біжать мурахи. Він хоче попередити, але Стефан розбігається і стрибає, з головою йдучи під воду. Він різко виринає, стукає зубами. Сержант прибирає мокре волосся з красивого обличчя. Милується веселими іскорками в синіх очах. Вони вискакують з води через пару хвилин, коли їх губи стають кольори очей піаніста. Одяг неприємно липне до мокрої шкіри.

 

Її б теж попрати, але іншої немає, а йти в табір голяка немає бажання. Стефан наближається безшумно, обіймає зі спини. Він ніжно торкається плеча, цілує лопатку під скрипковим ключем.

– Так багато шрамів. – Видихає хлопчина кудись в шию, веде долонею по знівеченому вогнем боку.

– У кого?

– У нас обох.

– Не важливо. Ти красивий. – Просто говорить Ніколас і потилицею відчуває, як червоніє його друг.

– Дякую. “За що”?, – думає він, – “За комплімент? За те, що притягнув на війну? За те, що показав море? За що, що поруч? За що?

– За що? – запитує Ніколас. Стефан розгортає його до себе. Він розтягує рот в посмішці, ніби над силу. Губи тремтять від напруги. Притискається лобом до теплого плеча кращого друга, а руки батогами звисають уздовж тіла.

– За те, що живий. Ми обоє живі. Знаєш, іноді мені здається, що якби у мене не було тебе, то я б був абсолютно самотній. – Він посміхався, а погляд у нього втрачений, порожній, немов він сам не вірить своїм словам. Власне, Ніколас теж не вірить. Тут так посміхається кожен – безнадійно, відчайдушно, зацьковано навіть.

Він бачить таку посмішку через день на власному обличчі. Він знає, що відчуває друг. Знає, і боїться власної прозорливості. Ніколас обіймає його, притискає до себе. Стеф тепер не худе, забите хлопченя. Навіть не знаменитий музикант, не герой київських підворіть. Він змужнів. Обзавівся “мудрою” складкою між брів, що не розгладжується, і купую шрамів по усьому тілу. Але він як і раніше залишився його Стефаном, коханим і знайомим до останньої родимки. Ніколас любить його, по-справжньому, назавжди.

І він готовий на все, щоб Стефан повернувся додому живим, успадкував сімейну булочну, строчив по ночах свої карлючки і зосереджено грав, зібравши довге волосся в хвіст. Вони повертаються в табір вже надвечір. Повітря починає згущуватися, підвищується вологість. Небо заливає яскраво-яскраво-червоний захід. Лора вітально розмахує руками, простягаючи їм склянки. Хлопці ввічливо відмовляються від страшенно пахнучого пійла.

Стефан ніколи не любив алкоголь, а Ніколас… А Ніколас любив Стефана, тому кинув цю шкідливу звичку. З солідарності. Хоча і ніколи не визнає цього вголос.

– Здоров, бійці! – Говорить капітан. Йому вторить різноголосий хор.  Всюди сміх, чужі кінцівки, голоси. Лора дзвінко сміється, крутившись в танці з Стефаном, а потім непомітно штовхає його до Ніколаса. Бійці утворюють круг, непристойно голосно іржуть, улюлюкають і пускають брудні жартики. На що хлопці тільки хихикають, продовжуючи танцювати.

Незабаром взводу набридає спостерігати за двома танцюючими хлопцями і в круг випливають ще декілька пар подібного складу. Звичайно, відсутність дівчат їх не бентежить. Танцювати, здригаючись від реготу, триматися за міцні плечі, а не за тонку талію теж непогано. Краще, ніж нічого.

 

Тією ж ніччю, коли їх невелика компанія зібралася у вогня, Стефан починає давитися кашлем. Він простудився після купання в крижаному морі. Він завжди легко захворював. У дощові дні, Ніколас тягав його на спині, щоб задохлик не простудився зайвий раз через промокші ноги. Стеф більше не був кволим, але через недоїдання і втому імунітет дає збій. Його морозить. І Ніколас, притискаючись до гарячого лоба губами, настійно рекомендує відвідати медиків. Він вже починає тихенько ненавидіти себе за ідею купання в холодній воді.

Лора спить біля входу в намет з червоним хрестом. Він обережно будить її. Дівчині не потрібно притискатися губами до його лоба, щоб зрозуміти, що у нього жар. Вона коле йому антибіотики, просить на ніч залишитися тут, тому що невідомо, на що він хворий. Стефан погоджується. У результаті на ранок він прокидається в міцних обіймах Ніколаса. Медсестра тільки закочує очі, виявивши їх разом. Поїть хворого якимсь трав’яним відваром, яке порадили від жару місцеві мешканки. Він огидний, гірко-кислий на смак. Від нього зводить живіт, але жар ніби спадає.

– Ви маєте бути акуратніші. Сюди тільки що збирався капітан! –  Схвильовано докладає вона. – Але до нього приїхав Маркус із «47-го», то він затримався.

Ніколас вчасно переміщається на стілець поряд з ліжком. Капітан відкриває шторку без попередження. Він говорить, що розвідка помітила орків недалеко від табору. Він наказує Ніколасу зібрати загін, щоб знешкодити ворогів, поки ті не підійшли ближче до їх позицій. Сержант стримано киває, віддає честь старшому за званням. На виході з намету обіцяє скоріше повернутися. Стефан проводжає його нечитаним поглядом.

– Давно ви товаришуєте? – Цікавиться командир.

– З самого дитинства. Майже десять років.

– Ви піклуєтеся один про одного занадто ретельно, – дещо невпевнено говорить капітан, – Хлопці говорять всякі речі, яким не місце в армії. Якщо це правда, то.

– Він мені як брат, капітан! – Ніколас зображує, що ображений до глибини душі брудними натяками. – В Києві ми завжди доглядали один за одним. На війні нічого не змінилося. Ми – сім’я.

Стефан заливається кашлем. До них влітає Лора. Підносить до пересохлих губ снайпера склянку з водою і просить капітана піти.

Вона серйозно дивиться на хлопчину, що покрився потом. У неї вигляд строгої, чимось невдоволеної матусі. Стефан не може стримати посмішку. Якщо хто і піклується про них обоїх занадто ретельно, так це овдовіла медсестра. Вони ж відносяться до неї, як до старшої сестри. –

– Я попереджала, що ви маєте бути обережніші! – Шипить вона. – Вже вся дивізія труїть байки про ваше важке дитинство, коли доводилося зігріватися всілякими способами. Ви повинні стежити не лише за руками і словами.

 

Погляд говорить значно більше, чим хотілося б. Припини вирячитися на нього, як тільки він зникає з зони видимості. Вона спостерігає, як розширюються очі хворого. У нього немає причин не вірити. Від того ще страшніше здаються її слова. Стефан червоніє. Він прекрасно розуміє, що іноді дуже складно впоратися з почуттями. Особливо після роздільних операцій. Стежити ще і за поглядами непосильне завдання. Від нелегких думок знову починає рости температура, але чарівні травички творять дива.

До вечора наступного дня Стефан вже на ногах, знову обнімається зі своєю улюбленою рушницею. Чистить її до блиску, розбирає і збирає кілька разів, вимазавшись по самі лікті у збройовому мастилі. Здається, він дуже за нею сумував.

– Знаєш, я скоро почну ревнувати. – Ніколас притискається губами до його верхівки. Він тільки що повернувся в табір зі своїм загоном. Стефан не долічився двох в супроводі. Від друга пахне кров’ю, потом, порохом і мокрим брудом. Хлопець виплутується з ведмедячих обіймів.

Кидає спопеляючий погляд на друга, залізає в намет.

– Капітан запитував про нас. – Без передмов видає снайпер, відкладаючи зброю. – Потрібно бути обачніше.

– Боїшся трибуналу? – Зло єхидствує Ніколас.

– Боюся, що наша славна армія втратить такого неперевершеного снайпера. – В тон йому відповідає Стефан. Він би сказав щось і про сержантів, але їх за визначенням більше, ніж снайперів. Ніколас мовчить, відтирає лице мокрою ганчіркою. З розітнутої брови сочилася кров. Значить, знову сходилися в рукопашній.

Синяк на вилиці починає темніти, завтра наллється темно-ліловою шишкою. Стефан позіхає. Він все ще занадто слабкий. На вулиці жара, в наметі так задушливо, що практично неможливо дихати. Ніколас стягує черевики, знімає форму, акуратно складаючи поруч, забирається під ковдру на своїй лежанці. Ховається по підборіддя. Стефан повторює його маневр на своєму схожому ліжку. І тільки виявившись під захистом ковдр, вони дозволяють собі переплести пальці. Сержант знає, що так Стефан засинає швидше, міцніше.

Адже жадібний до дотиків снайпер все одно опиниться біля нього під боком ближче до ранку. Власне, це було єдиною причиною, чому кожен ранок їх будила Лора. Їй подобалося порушувати їх спокій і єхидствувати, а вони почували себе під її захистом спокійніше, вільніше навіть.

 

18.

 

На відновлення сил йде трохи більше часу. Може вся справа в інфекції, а може в нестерпній жарі, але Стефан без кінця злиться. Як часто робив це вдома. Зривається на усіх. Особливо дістається оркам. І все б нічого, але такої жорстокості Ніколас побачити не чекав. Він лякається, довго з’ясовує, що ж сталося, але потім здається. Війна міняє всіх. Це він зрозумів, вперше побачивши свого друга після його раптового воскресіння.

 

Стефан і Ніколас сплять в одному наметі, інші солдати, медичні бліндажі і командування розташувалися трохи віддалік. Ніколас розуміє, що у хлопчини почалися кошмари, коли схоплюється серед ночі від крику. Жахливі криваві картинки, створені їм за місяці війни, мучать занадто вразливого музиканта. Стефан прокидається в холодному поту, його трясе, на щоках блищать сльози. У ці моменти, не знаючи як привести друга до тями, Ніколас співає.

Щоночі, коли приходять кошмари, Ніколас обіймає його, колише, як маленького і тихенько наспівує якусь пісеньку, що віддалено нагадує колискові. Командування вимагає припинити відпустку, почати наступальні операції. Вони знову переміщаються. Коли вони натикаються на загін орків, ніхто не дивується. Розвідка не підвела. Засідку чекали, тільки не знали де саме. Одна з будівель, не зруйнованих війною, в якому лейтенант розгледів хороший притулок, виявилася зайнятою.

Рашисти не збиралися здаватися без бою. Молодий лейтенант розгубився під натиском ворогів. Ніколас приходить на допомогу, командує відступати. Стефан, що нещодавно отримав нове завдання, вийти зі свого укриття з рушницею в руках. Ніби патрони закінчилися, і толку від нього більше немає, але у нього є ідея. Правда, цього разу, після узгодження з вищестоящими особами.

Ніколасу іноді здавалося, що Стеф просто колекціонує поранення і скоро почне робити намисто з куль, які з нього виймають. У них був відмінний план: Стефан, як майстер маскування, підходить близько до ворожої позиції, показується, відволікає на себе увагу. Дає декілька секунд Ніколасу і іншим залізти у вікна з іншого боку будівлі. Йде так само непомітно, як з’являється, займає позицію і прикриває своїх.

Ключове в цьому плані – на що сержант кілька разів звертав пильно увагу – Стефан виконує свою частину і йде, тому що після поранення і хвороби сили не відновилися повністю. Він не може битися. Він не повинен вступати у бій самостійно. Орки тіснять їх до вікон. Надто багато людей в замкнутому просторі. Ніколас ховається за перевернутий стіл, тягне в укриття безрозсудного Стефана, що не бажає відступати. Він стріляє майже без промахів. Нарешті, приходить підкріплення у вигляді капітана і його невеликого загону.

Ніколас знову по-ідіотскому підставляється, прийнявши за мертвого одного з руських солдатів. В другий раз адже. Сам потім дивувався зі своєї неуважності. Ворог, що недобитий, нападає зі спини, намагається перерізувати глотку. Ніколас би вистрілив, та патронів більше немає. Звичайно, Стефан тут же втручається. Вибирається з укриття, відтягає орка буквально за волосся, встромляє йому в груди його ж ніж.

– Чим ти зібрався відстрілюватися, ідіот? Матом? – Єхидно запитує Стефан, прикриваючи, поки сержант перезаряджає пістолет.

– Йди! – Кричить Ніколас. Але його не чують, не слухають. Стеф устигає покласти одного, другого, а потім сам падає грудьми на бетонну підлогу. Стискає зуби, пихкає, але піднімається.

В результаті Ніколас не знає, чи дійсно Стефан допоміг йому або отримав чергову порцію свинцю просто так. Вони переносять свій табір сюди тим же вечором.

– У нас був план. Я наказав тобі йти. Це був наказ! Наказ старшого за званням! – Лається Ніколас, міняючи кроками кімнату, обладнану під медпункт. – Трибунал по тобі плаче! Ридає!

Стефан неуважно стежить за його переміщеннями. У нього в крові суцільне знеболююче. Він схожий на маленьку дитину, що спостерігає за зграйкою голубів в парку: ляскає віями, рот трохи відкриває.

Оленя. Такий безглуздо-наївний в забрудненій кров’ю формі. Нереальний. Ніколас підходить до ліжка, підводить кошлату голову за підборіддя, намагається знайти хоч краплю розуміння в п’яних очах. Нічого. Порожньо. Стефан ловить велику гарячу долоню сержанта своєю холодною. Посміхається безглуздо.

– Теплий. – Досить тягне він. Ніколас чує тихий шепіт. Сідає поруч, обережно притискає до себе, щоб не потривожити свіжі рани на стегні і лівому боці. Цілує в гарячий лоб, укриваючи до підборіддя ковдрою. Стефана лихоманить.

Він марить: зве свого друга, згадує бабусю, говорить про булочну, сміється п’яно. І не чує, як безпорадно звучать слова сержанта, не бачить, як Ніколас стирає з щоки сльози. Все-таки було простіше, коли йому прийшов би лист. Самостійно спостерігати, як повільно помирає кохана людина неможливо. Особливо неможливо було поглянути в очі лейтенантові, коли довелося просити командування підшукати їм нового снайпера. В результаті вони нікого і не шукали, навіть коли у них більше не було снайпера.

– Все буде добре, рідний. Ми впораємося.

Він чомусь думає про давно загиблого брата. Вони всі тут були чужі, далекі від рідних місць. А тепер вони усі побратими. Один за одного, за Батьківщину, за сім’ю, за родину. Він скучає за рідним Київом. По будинку. Він скучає за безпекою і спокоєм. Лора приходить багато пізніше. Поправляє ковдру, стягує важкі берци з ніг сержанта. Перевіряє температуру у пораненого. Переконавшись, що нічого не змінилося, вона йде.

Втім, недалеко. Їй страшно залишити їх одних, адже невідомо хто може увірватися до пораненого снайпера. Дівчина залишається вартувати їх сон за завісою. Їй сниться давно загиблий чоловік. Він просить її наглядати за цими двома. Лора киває, обіцяє, що принцеса і її лицар повернуться додому живими. Чоловік посміхається їй, розчиняючись в темряві.

Вранці Стефан опам’ятовується. Їсть, п’є, брудно лається, коли йому забороняють вставати. Ніколас не зводить очей з попелясто-блідого обличчя. Спостерігає, як той закушує губу, теребить жетон. Напружується весь, витягується струною на ліжку. Хвилюється, чекає, що почнуть відчитувати. Власне саме це Ніколас і збирався зробити, тому що Стефан заслужив.

– Ще раз не послухаєшся наказу, і я забезпечу тобі тихий затишний штаб. Десь у глибокому тилу. Так далеко, що жодна новина про війну не долетить. Ти мене зрозумів?

Стефан напружено киває, не піднімаючи очей. Смикає плечем. Ніколас знає, так хлопець заганяє свою впертость куди чимдалі. Снайпер не збирався сперечатися. Голос звучить глухо:

– Так. Ніколас йде. У нього купа справ окрім виходжування пораненого підопічного. З цим відмінно впораються сестри. От як раз Лора поспішає змінити його.

Ніколас спрямовується в штаб по нове завдання. А повертається з нього вже через сутки. Стефан засинає, привалившись до плеча Ніколаса, який вже давно задрімав. А ввечері знову починається лихоманка.

– Гірше? – Сонно запитує Ніколас.

– Ні. – Стукає зубами хлопчина.

– Спи.

– Розбуди мене, якщо зберешся померти. Краще не стає. – Снайпер обливається потім, кидається в маренні і трохи чутно стогне від болю. Ніколас не може більше заснути, як не старається. Накриває тремтяче тіло другою ковдрою і виходить. Йому потрібне повітря.

– Що з ним, біс візьми? – Ніколас затиснув Лору у медичному наметі. Вона успішно уникала його два дні.

Але зараз він не має наміру відпускати її, поки не отримає відповіді на свої питання. Дівчина не знає, що робити. Вона добре пам’ятає стан сержанта, коли йому прийшло то нещасливе повідомлення про друга. Почути щось подібне від неї буде ще гірше.

– Зараження. Організм був ослаблений хворобою і пораненням. Потім ще одним. Він занадто часто ловить кулі, що належать тобі, чи знаєш, – важко зітхаючи, говорить вона, – Він хворий, Ніколас. Дуже хворий. Ліків немає. Я не уявляю, що робити, – і як контрольний в голову, – Мабуть твій снайпер не доживе до ранку. – Лора втомилася. Вона працює у дві зміни, без відпочинку, тому що поранених дуже багато, а ліків майже нема. Дівчина, стискає його плече. Зітхає співчутливо, але допомогти більше нічим не може. Це вбиває її. Безпорадність вбиває їх обох швидше, ніж інфекція губить товариша. Ніколас вривається за ширму, врізається в стілець, який хтось залишив в проході. Чортихається, але не може стримати тріумфуючу посмішку.

Від гуркоту прокидається Стефан. Він сонно моргає, а коли піднімає погляд до обличчя сержанта, перестає дихати.

– Тебе переводять. – Говорить Ніколас другу, що завмер на ліжку.

– Не зрозумів.

– Наш знайомий капітан, друг Олекси, пришле за тобою гвинтокрил. Обіцяв, що скоро. Ти сядеш на нього без заперечень і скандалів! І полетиш до Києва. Там, по одужанню продовжиш службу. – Ніколас не додає: “Тільки так ти залишишся в живих”, проте натяк ясний.

Стефан не сперечається. Не бачить сенсу. Він же не дурень, врешті-решт. Відчуває, як життя по крупинці покидає його. Руки слабкі, не слухаються. Він збирає усі сили, тягнеться до Ніколаса. Легко обкреслює красиві, чіткі вилиці. Як уві сні змальовує прохолодними пальцями контур губ. Він знає відповідь на своє питання, але не може не запитати. Голос скрипучий, ледве чутний:

– Ти не їдеш?

– Ні. Це занадто, ти знаєш. Я залишуся з Лорою. Вона про мене потурбується.

– Обов’язково потурбуюся. – Згідно киває дівчина, що тільки що з’явилася.

Стефан п’є воду, терпить необхідні уколи з антибіотиками, які абсолютно не допомагають. Він хотів запитати її про щось важливе дуже давно, коли вони тільки прибули на місце. Він не пам’ятає. Очі закриваються під мірний стук серця сержанта. Але цікавість завжди була сильніша здорового глузду.

– Тоді ти сказала дещо. Назвала нас “нещасними підорами”. Не занадто для такої леді. Ти ж леді, – сонно бурмоче він, – Справжня. – Він хотів сказати, що чув цю фразу всього пару разів в житті. Від бабусі.

І від одного хлопця. Тільки він говорив це не з такою інтонацією, як у тебе. Лора хмуриться, ніби намагається підібрати слова. Ніколас знає цей вираз. Встиг вивчити. Дівчина не впевнена у своєму вчинку, вона не впевнена, чи варто відповідати.

– Так говорив мій чоловік. – Здавшись, відповідає вона. Ніколас підійняв брову. Стеф в його руках поворушився, повернув голову. Лора помічає їх нерозуміння, перекручує плечима, поправляє крапельницю і сідає навпроти ліжка, на свій улюблений складаний стілець.

– Він розповідав, що в його школі вчилися два хлопчики, які грали в кращих друзів, а потім полюбили один одного. Вони приховували це від усіх, навіть від самих себе, щоб захистити. “Принцеса і її лицар”. Мій чоловік не був хорошою людиною в дитинстві. Озлоблений на весь світ підліток побив одного з них. Худого, слабкого хлопчини, музиканта здається. Другий прийшов помститися. Зараз вже не згадаю, чому він тоді прийшов, хотів щось забрати начебто. Йому теж неслабо дісталося. А через кілька років цей самий музикант врятував чоловікові життя. Він говорив, що ці двоє виявилися героями, але все одно час від часу називав їх «підорами», що «страждали». Грубо, не сперечаюся. Він захищав їх, ніколи не розкриваючи імен навіть мені. Це так безглуздо. Коли я тільки побачила вас двох, мені чомусь здалося, що чоловік говорив про вас. – Вона закриває обличчя руками. Спогади про загиблого чоловіка не даються їй легко. Все ще боляче.

Ніколас дізнається власну історію із слів “принцеса і її лицар”, Стефан під боком нервово сміється. Мабуть теж розуміє, в чому справа. Ось це дійсно безглуздо.

– Він прийшов за нотами, – говорить хлопчина, – Тобто Ніколас прийшов. Коли вони побили мене, Ніколас вирішив постояти за мою честь, –  смішок дряпає горло, – А заразом повернути ноти, які вони забрали. Як, кажеш, звали твого чоловіка?

Дівчина знала про них весь цей час. Знала і не розповіла нікому.

– Ти знала?

– Із самого початку. – Підтверджує вона і посміхається, спостерігаючи, як витягується обличчя снайпера. Їх ніхто не засуджує. Дівчина виходить, залишаючи їх наодинці. Стефан забувається неспокійним сном на грудях свого сержанта.

Гвинтокрил прибуває раніше призначеного часу.

– І на цьому ти хочеш відправити мене? – Стефан прискіпливо роздивляється цивільний гелікоптер, присланий за ним капітаном, з великими труднощами. Він їх не любить. Ні військову, ні цивільну авіацію.  Але це ж Стефан. У нього все ні як у людей.

Зараз він чіпляється за сильні плечі свого командира, намагається триматися у вертикальному положенні. Сили покидають ослаблений організм.

– Ми з тобою, як загублені ноти. Тільки ті викинуті з пісні, а ми з життів один одного. Поки ми не зустрінемося знову, стрункої мелодії не вийде. Я нудьгуватиму, не загинь тут без мене. – Шепоче Стефан.

– Я знайду тебе, коли закінчиться війна. – Ніколас обережно вивантажує Стефана, що втратив свідомість, на борт.   Піднімає на руки, ніби наречену через поріг нового будинку переносить. В той момент він дійсно вважає, що більше не побачить кращого друга.

– Потурбуйтеся про нього. – Просить він. Голос безсовісно тремтить. Солдат, що закріплює несвідоме тіло, киває. Обіцяє доставити Стефана у безпечний госпіталь. Він злітає, якраз коли в їх табір входять оркські танки. Сержант очолює оборону периметра. Вони несуть колосальні втрати, але тримаються до прибуття підкріплення.

 

19.

 

Вона знала цих хлопців. Давно. Ще до війни. Чоловік адже часто розповідав про те, що разом з ним вчилися двоє “таких” хлопців. І як вона відразу не зрозуміла? Не вловила зв’язку. Напевно, тому що не знала імен. Але ж боксер і піаніст – пара, не частий збіг. Після визнання, яке дуже важко далося розчавленому горем сержантові, вона повністю переконалася в тому, що ці двоє – герої оповідань її покійного чоловіка. Вона відчувала відповідальність за них.

Коли Лора вперше бачить Стефана в бою, вона думає, що він їй здається. Не може бути тут, серед усього цього кошмару такого, як він –  занадто… людини. Вона бинтує пораненого бійця, заштовхує чужі кишки, що вивалилися, назад. Кругом орки. Кров. Вибухи. Крики. Ніколас веде в атаку своїх хлопців, а снайпер пристроюється за підірваною машиною і завмирає. Вітер роздуває не за статутом довге волосся, приклад щільно притиснутий до плеча, зосереджений вид. Тонкі довгі пальці спокійно лежать на гачку, жоден мускул не здригнувся.

Він знімає орків одного за іншим, навіть не ворухнувшись. А потім непомітно зникає, міняючи позицію. Ніби марево. Постріли стихають, хлопець піднімається. Ніколас підходить до нього. І в диму не видно, якщо не знати, куди дивитися, але Лора помічає, як сержант стискає тремтячі пальці, пригладжує розпатлане волосся. Вона вважає, що так виглядає любов. А наступного дня вони знову рвуться у бій з очима, що горять диким полум’ям. Б’ються пліч-о-пліч, прикриваючи один одного, не випускаючи із виду ні на секунду.

Лора кожного разу обмирає, коли вони йдуть на завдання без неї. Без медичної підтримки в принципі. Єдине, чого вона боїться так це того, що колись двері санчастини не відкриються від удару ноги Ніколаса, і вони не вваляться всередину брудні, втомлені, але з переможними посмішками, букетом зів’ялих польових квітів і плиткою шоколаду. Вона боїться, що буде день, коли двері відкриються повільно, і, виглянувши, вона не побачить за нею одного з них, а другий буде не в змозі продовжувати жити один.

Та все ж найбільше вона боїться, що двері взагалі ніколи не відкриються. Але вони працюють як злагоджений, ідеально підігнаний механізм. Майже без помилок. Акуратно. Чітко. Як ідеально підібрані ноти в гарній злитій мелодії. Тепер, на іншому кінці землі, проводжаючи поглядом гелікоптер, що ховався в хмарах, вона може присягнутися, що очі молодого сержанта більше не горять. Ніби світло надії згасло. Ніколас не вірить в краще. Він не вірить в їх спільне повернення. Він більше взагалі ні в що не вірить.

Він бачить, як палять по літаку наші РПГ, і міцніше стискає жетон на грудях. Коли сталевий птах ховається за хмарами, вогонь в грудях сержанта затухає. Рашистські танки валять дерева. Рвуться снаряди. Люди кричать. Капітан відводить усіх. А хлопець вже не тут. Він на борту, разом зі своїм вмираючим кращий другом. Лора стискає його плече. Кричить, що потрібно йти. Сержант ніби тільки прокинувся. Озирається на всі боки розгублено. Солдати біжать, притискаючи до себе зброю.

Лора хапає його за руку, тягне слідом за іншими. Вони біжать не оглядаючись. А куди бігти-то? Вони на своїй землі. Їм нікуди бігти. І підкріплення чекати нізвідки. Ніколас зупиняється. Струшується, проганяючи заціпеніння. У нього все ще є робота. І зараз вона полягає в тому, щоб повернути контроль над підлеглими, зібрати усі сили і почати бій.

– Стояти! Припинити втечу! – Кричить він. – Стояти!

Солдати ураз стовпіють. Завмирають в русі. Підтягуються ближче до командира, тільки що в рот не заглядають. Він наказує їм зібратися, перерахувати боєприпаси і піти в атаку. Вони повинні обороняти свої позиції, тим більше, чисельна перевага на їх стороні. Вони зобов’язані показати “цим мразотам”, що з українською армією жарти погані.

– Ми повернемося назад і надеремо їм дупи! – Бійці слухають і дружно погоджуються до тих пір, поки їх не розштовхує капітан, наближаючись до Ніколаса.

– Ти не можеш наказувати моїм людям! Потрібно йти! Їх танк нас в землю вімне і не затнеться! – Гарчить командир.

– Куди йти? Там, на березі, куди ви так рветеся – орки в укріпленнях сидять. Ми будемо як на долоні. Тут кругом розлючені руські, у яких наказ –  знищити нас за всяку ціну. Їм плювати на свої життя. Нам нікуди бігти, капітан. Ми повинні прийняти бій. Ми ж бандерівці, так? Ми ніколи не здаємося без бою! Хлопці, надерем їм їхні дупи! – Бійці навкруги згідно гудуть, підкидаючи вгору зброю.

Лора всоте переконується, що Ніколас майстерно вміє піднімати бойовий дух. Йому потрібно в капітани. Правда тоді він занадто багато що на себе візьме і не витримає, зламається. Відповідальність його вб’є, а відчуття провини зжере зсередини. Сержант віддає наказ, і всі, включаючи її саму, беззастережно підкоряються. Навіть бровою не сміють оспорити його слова. Вони вірять йому, ведуться на внутрішній вогонь. Тільки їй одній відомо, що Ніколас більше не горить. Йому нікого тут захищати, він просто робить те, що повинен, щоб не з’їхати з глузду.

Вони йдуть стрункою лінією з дистанцією в чотири метри між ланками. Поранених укрили гілками і залишили з ними одного вартового. Лора ж вирішила, що якщо у бою комусь знадобиться допомога, вона має бути поруч. Тому замість автомата притискає до себе пошарпану медичну сумку, крокуючи праворуч від Ніколаса, ліворуч місце зайняте іншою людиною. Не їй його замінювати. Солдати, що залишилися в таборі, відстрілюються короткими чергами. Танк дірявить стіни будівлі. Вона складається, ніби картонний будинок.

Ніколас відправляє кілька людей в обхід, щоб ті зайшли ззаду, застали ворога зненацька. А він сам з іншими рветься вперед, відволікати вогонь на себе. Лора дрібоче за ним. Він хіба що за руку її не тягне. Танк відволікається від будівлі, що рухнула. Перший снаряд пролітає мимо. Другий розривається в десяти метрах, обсипаючи сержанта землею. Він відпльовується, обтрушує брудну форму. Велів солдатам розосередитися, сховатися і взяти на себе усунення кулеметників. Він кидається на землю, закриваючи собою дівчину, коли один з снарядів вибухає зовсім поряд. Осколок входить глибоко в променеву кістку, інший дряпає спину. Несерйозно. Не страшно.

– Жива? – Запитує він, швидко підіймаючи її на ноги. Медсестра киває. Кидається раптом убік, падає на коліна перед пораненим бійцем, береться за роботу. Ніколас залишає її одну, вона бинтує скривавлену руку.

Хлопці ніяк не можуть підібратися до кулеметника. Він ховається у вікні будівлі, що встояла, палить без перерви. Ось де б згодився досвідчений снайпер – з безпечної відстані зняти ціль і не підставлятися. Але снайпера немає. Якщо повезе, до ранку наступного дня, він буде у столиці. Ніколас чує, як вибухають гранати. Бачить танк, що горить. Значить, загін вступив у бій. Без танка перевага рашистів втрачається. Він особливо не замислюється над своїми діями. На складання детального плану немає часу.

Він підбирається непоміченим до кулеметного гнізда, мабуть, стрілець відволікся на танк, що горів. Пара гранат у вікно – проблема розв’язана. Ось тільки у Ніколаса і думок не було, що кулеметника без прикриття не залишають. Коли на нього вискакують два солдати, він може тільки матюкатися.

– Чортові орки! – Шипить сержант. У нього зі зброї тільки трофейний ніж. Ніколас не любить рукопашний бій. Особливо один, проти двох. Він бачить високу фігуру капітана, що маячила вдалині. Той махає руками і роздає команди. Орки відступають.

Кидають поранених, біжать, як від пожежі. Коли у одного з нападаючих в руці з’являється пістолет, Ніколас не помічає. Його загнали в кут, допомоги чекати нізвідки. Він подумки прощається зі світом, просить пробачення у Стефана, що ноти не з’єднаються в єдину мелодію. Скрипковий ключ горить вогнем на лівій лопатці. Ніколас піднімає руки, робить вигляд, що здається. Хоче підпустити ближче, а там вже може і повезти. Раптом чується глухий постріл і тихий дівочий викрик. Солдат, що стояв далі від нього, намертво падає. За його спиною показується Лора.

Дівчина тримає в тремтячих витягнутих руках пістолет. Другий нападаючий обертається. Вона не встигає навіть ахнути, він стріляє. Ця секундна заминка дає можливість Ніколасу кинутися вперед, встромити коротке лезо в шию, розрізаючи артерію. Ворог захлинається власною кров’ю. Лора лежить на землі. Вона дихає, і сержант впевнений, що рана не серйозна. Але варто йому підійти ближче, він розуміє – дівчина не вийде звідси живою. Він опускається на коліна поряд з нею. Акуратно витирає кров з губ, заправляє за вухо пасмо, що вибилося.

– Все добре, – плутано шепоче вона, – Все добре.

Так потрібно. Ніколас відчуває холодні пальці на своїй щоці, перехоплює її руку, притискається до неї. Він не може стримати сліз. Він не хоче. Він боїться залишитися один. Без Стефана. Без неї. Зовсім один посеред вогню чортової війни, яка загрожує забрати у нього все. Адже саме така у неї звичка – забирати всіх, кого ти любиш – здається, так говорив Стеф.

– Лора, ти не…

– Обіцяй мені, що знайдеш його! – Перебиває вона, – Обіцяй, що знайдеш свого музиканта. І ви повернетеся додому, у Київ, у вашу булочну. Ця історія не повинна закінчитися смертю, сержант.

– Будь ласка, Лора. Господи. – Він сильніше давить на рану. Його руки по лікоть в чужій крові. У крові Лори. Він шмигає носом, намагаючись стримати сльози. У нього нічого не виходить. Він ніколи не міг прикидатися перед цією дівчиною. Ніхто з них не міг.

– Ти потрібний йому. Ви ж не зможете один без одного, нещасні підори. Про мене ж горювати нікому, – вона кашляє, – Потурбуйся про Стефана, сержант. Він занадто сильно любить тебе.

– Без тебе нікому буде нас захищати. Моя хороша. Наш синьоокий солдат. – Нерозумно шепоче Ніколас.

– Послухай мене, Ніколас. Ти навчився битися за те, що любиш. Тепер навчися жити заради цього. – Вона стирає сльози з його щоки. Посміхається так з розумінням і нескінченно стомлено. Сині очі повні сумної впевненості, що все буде добре. Ось тільки її рядом вже не буде. Лора померла героєм, як і її чоловік. Як і усі, хто бився на війні, захищав свою сім’ю, друзів, свої ідеали, свою країну.

Лора померла, захищаючи двох хлопченят: одного від рашистської кулі, другого від вірної самотності і розбитого серця. Ніколас нахилився, поцілував ще теплий лоб. Закрив її очі. Він боїться, що колись точно так само доведеться закривати очі Стефану.

Ніколас легко підхоплює бездиханне тіло. Коли він виходить на вулицю з Лорою на руках, орків вже немає. Тільки танк догорає, та поранені, стогнуть від болю. Він не звертає уваги на них. Весь його світ звузився до мертвої дівчини, яку він зараз притискає до своїх грудей. Солдати обступають його з усіх боків. Кожному з присутніх Лора хоч раз рятувала життя. Для кожного вона стала особистим янголом-охоронцем, героєм в спідниці. Хлопці знімають каски.

Вони труть очі, хапаються один за одного, як за рятівний круг. Не вірять. Перевіряють пульс. Ляскають по блідих щоках. А Ніколас йде зі своєю невагомою ношею крізь весь взвод, прямо до капітана. Капітан дивиться на розпростерте біля його ніг тіло молодої вдови і не може відвести погляд від рудих кучерів, що розтріпалися. Вона стільки разів витягувала його з того світу, що вже і не згадати. Він піднімає очі на застиглого сержанта. У них німе питання.

– Вона загинула, захищаючи мене. – Чеканить Ніколас. – Це моя провина.

– Це війна, сержант. Тут все рано чи пізно закінчується могилою. – Стомлено говорить він. Ніколас не хоче ні з ким сперечатися. Декілька днів доки упорядковують табір і поранених, відправляють загиблих і перераховують припаси, з ним не говорять, не чіпають. Навіть не підходять близько. Він, звичайно, не пристрелить, але на грубість нарватися не хочеться нікому.

Він дізнається, що Стефан долетів, що він у безпеці. “Поки без свідомості, але живий. Життю більше нічого не погрожує, ногу врятували”, –  передає слова доктора капітан. Ніколас полегшено видихає. Живий адже, упертий засранец. Якщо чесно, він готовий молитися за нього.

А в голові думка, що Лора – сонячна медсестра- врятувала їх обох. Прикрила своїм крихким тілом двох дорослих сильних мужиків. Сержанта тягне побитися об стіну головою. Якщо вона хотіла загладити провину свого чоловіка, то вона з лишком сплатила усі його борги. Ось тільки тепер їм обом ніколи не позбавитися від гнітючого відчуття провини за витрачене життя веснянкуватої рудоволосої дівчини з синіми, як небо, очима.

 

20.

 

Стефан опритомнює через три дні після перельоту. Він миттєво підривається на ліжку. Марно намагається відірвати голову від подушки. Це спочатку здалося поганою ідеєю. В результаті, він втрачає свідомість. Коли знову опам’ятовується, майже відразу дізнається про своє підвищення. Варто йому розплющити очі, як до ліжка підлітає медсестра з криками “лежіть, лейтенант, вам не можна вставати”. Він здивовано дивиться на неї, але не рухається, переварює нову інформацію. Голова починає крутитися.

Дівчина говорить, що він провів тут більше тижня, а потім віддаляється, попередивши про швидкий прихід доктора. Той теж нічого цікавого не сказав, крім того, що колосальна втрата крові і підхоплена на передовій інфекція трохи не погубила молодого снайпера. До повного відновлення ще декілька тижнів. Він лежить на ліжку цілими днями. Встигає познайомитися з усіма сусідами. Майже досконально дізнається біографію кожного. Починає поважати підпілля. Думає, що від партизан толку куди більше, ніж він сподівався.

Власне, він в чомусь правий. А ще він дізнається, що тут є американські солдати. Йому заборонили вставати, рухатися, хвилюватися. І якщо з виконанням перших двох вказівок проблем не виникало, то з останнім справи йшли гірше. Стефан не міг перестати хвилюватися.

Стефан не устигає утямити, що Ніколас знову веде бої на ворожій території, до нього доходить відразу. Його чекає битва за Донбас. І не хвилюватися більше не виходить, тому що зв’язку немає. Стефана виписують і відправляють в казарму. Досвідчений снайпер їм потрібний, тому без битв він живе недовго. Місяць, рекомендований лікарями на реабілітацію, закінчується за дві неділі, довше валятися він не зміг.

Щодня був повний фізичних тренувань, уроків англійської мови, спроб ще більше відточити свою снайперську навичку. За місяць організм повністю відновлюється.

Він відчайдушно намагається не думати про погане. Він вірить. Ніколас обіцяв знайти його після війни. Перша звістка приходить скоро.

“Привіт, Стефан. Я знав, що ти вижив, так що не намагайся більше прикидатися мертвим. Цього разу це не спрацює. Орки не дають проходу, женуть нас з наших позицій. Схід повністю під їх контролем. Ми героїчно відступаємо. Залишаючи за собою гори трупів: і своїх і чужих. У мене все нормально. Я живий. Не без поранень, але в цілому в порядку. Після того, як твій гвинтокрил злетів, з’явилися ворожі танки. Знаєш, за “особливі заслуги” Лорі вручили “орден мужності”. Посмертно. Ти пам’ятаєш Лору? Звичайно, ти її пам’ятаєш. Мало їй було зберігати наші секрети і рятувати наші дупи. Безглузда дівчинка. Мене загнали в кут. Орки наступали. Вона врятувала мене. Наше малятко знову врятувало мене. Сподіваюся, на тому світі вона зустрілася з чоловіком і вони, нарешті, щасливі. Вона сказала, що мені не можна помирати, мене чекають, і я потрібний тобі. Про неї ж горювати нікому.

Дуло було націлене на мене. Вона вбила одного, але не вгадала з вибором. Лора врятувала мене від кулі. Вузькоокий вистрілив їй в груди, вона навіть не моргнула. Впала. Я зрозуміти не встиг, що сталося. Лора померла, захищаючи мене. Я повинен вибачитися. Ти до неї прив’язався. Ми обоє прив’язалися, полюбили її, як рідну. Це моя провина. Я багато думав про твої кошмари. Про мертвих людей, які тобі сняться. У мене тепер вони теж з’явилися. Стефан, війна міняє нас усіх. Ми тут таких жахів надивилися, такого натворили, що смерть – це милосердно. Складніше буде тим, хто повернеться живим. Пробач за погані новини. Я знайду тебе після війни. Головне, виживи, будь ласка. Ти мій кращий друг”.

Стефан згадував руде волосся, добрий погляд і забавні сонячні веснянки на усміхненому обличчі. Йому не тужливо, не боляче, йому ніяк. Ніби все зупинилося, завмерло в очікуванні його реакції. Він не збирався плакати, але стримати сльози не виходило. Він любив Лору. Усім серцем любив, як старшу сестру, якої у нього ніколи не було. Дівчина стала їх близькою подругою. Вона захищала їх. А тепер віддала своє життя за Ніколаса, за те, щоб ця історія не закінчувалася з його смертю.

Стефану не дали повністю зануритися у свої думки, потонути під відчуттям провини, що накочувала хвилями. Звучить команда, і лейтенант  виходить на тренування з підлеглими. Снайперові необхідно міняти позиції безшумно і непомітно, але як це зробити, коли кожен рух супроводжується металевим брязкотом в щонайповнішій тиші.

Жетони – їх було два – доставляли купу незручностей. Вони ударялися один об одного, постійно голосно дзвенячи, стукали по грудях на бігу. “Один сім’ї, другій для упізнання”, – пояснювали при видачі. Стефан боїться одного разу отримати лист від бабусі з чужим жетоном. Він цього не переживе. Він бачив, як лягають під кулі солдати, що отримали напередодні листа з металевим передзвоном. Він знає – так простіше. Ніколас прав, іноді смерть – це милосердя.

Передих між боями завжди був приємний. Справжній душ, пристойна їжа, випраний одяг, ліжко не на мокрій землі, як в окопі, сон в теплій казармі, а не в наметі. Але лейтенант наполегливо продовжував намагатися тренуватися. Далі він рив окопи, доки руки в кінець не задубнули і на допомогу йому не прийшов Солар – смішливий хлопчина, єдиний чорношкірий в загоні, відмінний боєць, надійний товариш.

– Твою матір, дай я допоможу, – говорить він, – Дивитися на тебе страшно. Руки вже в мозолях.

– Дякую. – Говорить Стеф… Тонкі пальці і, правда, вже майже не гнулися. Коли б не Солар, копати б Стефану до ночі. Вони здружилися під час реабілітації. Тепер сидять за одним столом в загальній їдальні, їдять якусь буру рідоту і жартують. У Солара жарти жорстокі, але якщо не жартувати над усім цим навколишнім кошмаром, то можна відразу повіситися.

Сам адже сміявся голосніше за усіх, коли ревти хотілося, і жартував, коли волосся на собі рвати тягнуло. Вони обоє такі. І Ніколас теж такий. На нім це було видно навіть наочніше. А потім новий друг тягне Стефана в порожне сусіднї містечко. Вони навіть не знають назви населеного пункту. Війна майже стерла його з лиця землі. Жителів на вулицях немає. Будинки зруйновані. Тільки здичавілі злякані тварини іноді пробігають по розбитих дорогах. Вони знаходять якийсь бар. Стіну зрешетили кулі, в даху діра від снаряда. А посеред залу незаймане, але запорошене, стоїть піаніно. А на ньому наче шрам, грубий надпис – ймовірніше зроблений звичайним цвяхом – «Саймон».

За дивовижною випадковістю піаніно уціліло. Стефан як заворожений підходить до нього. Пробігається пальцями по знівеченій клавіатурі. Стирає пил. За час війни він розгубив навички. Забув ноти. В усякому разі, так йому здається. У пам’ять молодого лейтенанта назавжди вкарбувався момент, коли він грав, а по щоках котилися сльози. Безглузда ситуація. Солар не знає, як поводитися. Просто стоїть і дивиться, як істерика захльостує снайпера. Мелодія збивається, захлинається. Обривається різко. Глухне луною в зруйнованій будівлі.

– Загублені ноти. – Шепоче Стефан. Він зітхає, опускає клап. Ці ноти ніколи не забудуться. Скільки б років не пройшло, скільки б боїв не сталося, Стефан не зможе забути те, як довго вигадував цю мелодію. І чим у результаті обернувся його подарунок на день народження Ніколаса. Десь на іншому кінці світу воює його друг, боксер і сама кохана людина. Десь дуже далеко. Без нього. Зовсім один у світі, що звихнувся.

– Ти раніше грав це для когось дуже важливого, так? – Запитує Солар.

Стефан здригається. Він знову забув, що не один. На коротку мить здалося, ніби немає війни, ніби нічого цього жахіття немає. На питання відповідати не хочеться. Йому нічого сказати. Хлопець сам перериває мовчання, продовжуючи думку:

– У мене був друг. Його звали Анріс. Пілот. Він розбився майже місяць тому. Коли я уперше після цього побачив літак, мене вивернуло навиворіт і полоскало так, що мама не горюй. У тебе схоже обличчя. Кого ти втратив?

– Він живий. Поки, в усякому разі. Просто далеко. Я сподіваюся, що він живий.

– Друг?

– Кращий друг. – Відповідає Стеф і посміхається так, що вилиці зводить, тому що він заборонив собі реагувати якось інакше. Він тільки стискає кулаки. Стримує крик, що рветься назовні. Струшує непотрібні сльози. Розмахнутися б, пробити пару стін, може розламати в тріски вцілілі меблі. Він навіть не може нічого розгромити, тому що тут нічого не залишилося, окрім старого піаніно. Навіть серце Стефана – і те вщент. Вони повертаються в табір в повному мовчанні.

Солар вважає, що не варто смикати приятеля, а Стефан – що бовкнув зайвого. Він топчеться у дверей штабу. В середині горить світло, чуються голоси. Він просто хоче знати напевно – йому ще є, кого чекати або ні. Капітан зайнятий. Він п’є, напевно, сотий кухоль кави і не піднімає погляд від розкиданих по столу карт, вітаючись. Стефан не отримує відповіді на свої питання. Зате отримує вдячність за відмінно виконане завдання. Йому щось говорять про нагороди, але він не слухає. Виходить, не прощаючись.

Стефан вирішив написати повідомлення, тому що після новин друга закляк і не міг вимовити ні слова у відповідь. Він не хотів писати багато. Готується наступ, і у нього просто немає часу на довгі послання.

“Ніколас, Пробач, що не відповів. Я ніколи не забуду її. Лора – герой не лише для парочки “нещасних підорів”. Запам’ятав же я цей її вираз на свою голову. Вона була краща за усіх. Чесніше і чистіше. Я вірю – ти виживеш. Війна не продовжиться довго. Повертайся живим”.

Солар вириває телефона із рук і читає. У Стефана немає ні сил, ні бажання пояснювати своє послання. Нехай буде, що буде. Він майже змирився з неминучим. Йому занадто осточортіло боятися. Він втомився від вічного страху і занепокоєння. Можливо, він трохи втомився від самого життя, але визнати це найстрашніше.

–  … для парочки нещасних підорів, – вголос зачитує хлопець, – Так ти з цих? Тому ти відшиваєш усіх дівчат, які табунами навколо тебе в’ються? І в барі ти оплакував не друга? Тобто не зовсім друга. Так?

Стефан не зводив з нього очей. Він не чув в голосі ненависті або прихованої загрози, швидше подив. Нерозуміння. Солар – людина старого загартування. Його виховував строгий батько і набожна матінка. Він не може прийняти ці стосунки, але і судити не стане. Він не знайомий з тим хлопцем, якому пише приятель. Але якщо він, хоч на грам, схожий на Стефана, то Солар може бути впевнений, що це хороша людина.

– Якщо ти збираєшся здати мене начальству, роби це швидше. Я втомився ховатися і боятися. – Спокійно говорить Стефан.

– Не роби дурниць. Чому ти відразу не сказав? – Солар замовк, розуміючи, як безглуздо звучать його слова. Хіба можна про таке комусь говорити? Не віддадуть під трибунал, так піднімуть на сміх або пристрелять ненавмисно десь в лісі. Закопають так глибоко, що матір рідна не відриє. Офіційно звичайно не дозволялося, але і особливо проти ніхто не буде. Таких, як вони, завжди було прийнято ненавидіти.

– Я не хочу про це говорити. Можливо, це повідомлення вже нікому отримувати. – Стефан забирає телефон. Він має намір його відправити прямо зараз.

Залишається тільки чекати, коли загублені ноти перестануть бути втраченими. Солар викидає недопалок. Вони повертаються до казарми. До підйому три години.

 

21.

 

По суті Солар непоганий хлопець. Ніколи не оспорює накази і беззастережно йде за лейтенантом крізь кулі, вогонь і окуповані села. Але після того, як він дізнався секрет свого командира від нього просто спасу нема. Він не шантажує Стефана. Звичайно ж, ні! Він просто жартує. Постійно. І щиро вірить, що його жарти смішні. Починається все досить безневинно. З підколювань про відмінну дупу і занадто довгі пальці. Щось про татуювання на лопатці, щось про вічно сумні очі.

Після фрази “зрозуміло, чому у тебе такі довгі патли” синяк з обличчя Солара не сходить по кілька днів. Ніби це допомагає. Втихомирює не в міру юморного товариша по службі. Але ненадовго. На другий тиждень цього марафону жартів Стефан готовий лізти на стіну. Він не ображається. Практично не реагує. Намагається навіть ігнорувати. Коли їм доводиться базуватися в покинутому будинку він чекає, що з хвилини на хвилину прийде цей хворий ідіот і принесе йому нову порцію жартів. Слава богу, цього не відбувається. Солар поводиться досить пристойно.

Інакше Стефан не ручається за свою витримку, але все-таки трохи собою гордиться. Коли після повернення в табір Сол являється до його ліжка з підносом в руках, Стеф готовий вбивати. Гаразд, якщо б дбайливий друг притягнув втомленому сержантові сніданок в ліжко. Це нормально. Навіть часто практикується. Звичайний людський жест, турботою називається. А ось квітка поверх яєчні – формене знущання. Піднос, разом з усім вмістом летить в усміхнену пику Солара.

– Я тобі не баба! – Кричить лейтенант. Бійці обертаються, проводжаючи поглядом того, що матюкається, бігаючи по двору в одних трусах, другого, що ірже, тікає від нього, з підносом в руках. Обійшлося без занесення в особисту справу. І те тільки тому, що капітан шалено зайнятий складанням плану нової наступальної операції. Йому не до розбирань хлопців, що зарвалися. Тим же вечором Солар знаходить Стефана недалеко від табору. Він розташувався на березі річки. За ці місяці така картина стала звичною.

– Ти хоч розумієш, що якщо люди дізнаються, тебе можуть вбити?

– Ага, – обтрусивши руки від попелу, киває Стефан, – Тому ти на мені своє почуття гумору відточуєш? Щоб вони скоріше дізналися?

– Ні. Швидше сліди замітаю. Зазвичай на те, що жартома говорять, уваги не звертають. Ти маєш бути в курсі, що вони шепочуться. Татуювання це у тебе на спині. Баби немає. Не пише ніхто крім бабусі. Підозріло для молодого перспективного лейтенанта. Тільки келії бракує для повного щастя.

– Передай їм, що я вдівець. Стефан говорить легко, але Солар помічає, як тьмяніє погляд і напружується щелепа. Він стискає плече друга, відчуває, що той хоче відсунутися, силою примушує себе залишатися на місці. Втім, руку Сол так і не прибирає.

– Твій Ніколас повернеться. Ти ж говорив, що він пообіцяв знайти тебе після війни. Орки відступають. Скоро усе це закінчиться. Він знайде тебе.       “Якщо виживе” – говорить Стеф про себе. Солар простягає йому пачку сигарет. Стефан передбачувано відмовляється. Він не п’є, не палить, по бабах не ходить, як тут не запідозрити щось недобре. Як тільки до темношкірого друга дійшли чутки, він відразу розробив стратегію порятунку репутації свого командира. Можливо, трохи перегнув палицю. З ким не буває. Та зате більше ніяких розмов не ходило.

Списали усе на чудасії свого командира та на погане почуття гумору його помічника.

– Так означає, квіти він тобі не дарував?

– Останній раз говорю, Солар – я не баба. Квіти мені не дарували, в сукні не одягали. Ти неправильно розглядаєш наші стосунки. Пам’ятається, коли я доглядав за дівчатами, квіти були нормально, у нас – ні.

– Я ніяк не розглядаю ваші стосунки. Поясни, як тоді вийшло, що ти по хлопчиках, якщо півжиття ганявся за спідницями?

– Одного разу я помітив, що його очі не просто зелені… Вони міняють колір залежно від освітлення: від сірого до темно-смарагдового. А потім захотілося скрутити шию кожній дівчині, яка підходила до нього ближче, ніж на три метри. – Напевно, після усвідомлення того, що він ревнує кращого друга до його нескінченних подружок, Стефан переконався у своїх почуттях. Це був важкий час заперечення і ненависті до себе. Солар кивав. Він, може і не розумів, як можна любити свою ж стать, та зате він розумів, що якщо любов справжня, то не важливо до кого її випробовувати.

І пройшовши через усе це пекло йому плювати, кого любить його товариш, і хто любить його у відповідь. Солар вважає хорошою ознакою, що люди взагалі любити не розучилися. На наступний ранок капітан викликає його до себе на килим. Він відчитує його, як школяра, за вчорашні перегони в нижній білизні по табору.

Ще раз зопалу називає хлопчиськами, що зарвалися, нагадує, що у них тут взагалі-то війна. І ніби в покарання, його підрозділ посилають на схід. Вони повинні рухатися до Северодонецька на допомогу. Не встигли вони проїхати і чотирьох кілометрів, як їх зустріли орківські танки прямо на дорозі.

Фашисти зневірилися, навіть не намагаються приховувати свої позиції. А Стефан ще під Ізюмом зрозумів, що у бій потрібно йти з холодним розумом, без емоцій. Їм не вдається зупинити ворога. Наводчик вбитий, солдат поранений, зв’язку нема. Лейтенант дає команду до відступу. Вони відходять до покинутої ферми. У хліву смердить падаллю. Тварини не змогли звільнитися із загород. Здохли з голоду. Страхітлива картина. Стеф не розуміє, чому за людську жорстокість повинні платити безневинні тварини. Він ніколи цього не розумів.

І завжди із сумом дивився, як люди у своїй війні використовують тварин, не зважаючи на їх життя. Стефан перераховує людей, розпочинає перекличку з себе. У нього своєрідний стиль, як у Ніколаса. Не просто прізвище і статус, а спочатку звання, повне ім’я, і у кінці статус цілісності бійця.

– Лейтенант Стефан, живий.

– Рядовий Солар, живий на 85, – і т.д. Коли останній звітує, він знову оглядає тих, що вижили. Стефан залишає своїх хлопців під командуванням Солара, а сам повзе на дах. Займає вигідну для снайпера позицію. Стефан притискається щокою до рушниці, видивляється в приціл. Маленький білий метелик сідає прямо перед його носом. І звідки тільки взялася така крихітка у цьому місці?

Вона відлітає, варто йому ворухнутися, і відкриває вид на колону ворожих танків, що наближається. Вони зрівняють із землею старий сарай разом з солдатами, що знаходяться в середині. Хлопці встигають піти швидше, ніж солдати рашки починають обстрілювати старий сарай з танкових гармат. Занадто багато загинувших, з сорока в живих залишилася половина, якщо не менше. Стефан веде їх назад в табір. Вирішує, що краще взяти підкріплення і спробувати ще раз, чим вести вперед, купку поранених, знесилених солдатів.

І було б непогано повідомити командування, що поблизу їх позицій проїздитиме рашиська танкова колона. Власне, через пару днів ця сама колона відкриває по їх табору вогонь. Пізня ніч, особовий склад спить. Жоден з чотирьох караульних не встигає підняти тривогу. Стефан прокидається від оглушливого вибуху. Йому здається, що все це відбувається не насправді. Адже таке вже було. Одного разу він прокинувся від вибуху, після чого сам Стеф отримав поранення. Його приводить в почуття Солар.

Б’є по щоках, чекає усвідомленого погляду і шкіриться.

– Я в нормі, Сол, – відповідає він. Стефан враз повертає собі тверезий розум. Наказує взяти зброю і зняти стільки гадів, скільки можливо. До танків не наближатися, не їх профіль. Він посилає з хлопцями Солара і просить бути обережніше. Той обіцяє не помирати. Говорить, що совість йому не дозволить залишити “блакитну дупу” гнити наодинці. Стефан відважує йому беззлобний запотиличник.

Стріляти бронебійними важко. Віддача сильна, та і важко в темряві прицілитися, як слід. А боєприпаси не нескінченні. Він цілиться в гусінь, потрапляє. Танк застигає, як укопаний. Висипається команда. Це вже завдання Солара і хлопців. Стефан промахується, а танк ні. Одна з будівель тріщить, кришиться штукатурка. Воно осідає безформною купою бетону і пилу. Люди, що опинилися під завалами, гинуть. Близько чотирнадцяти солдат. Більше лейтенант не промаже. Світанок над табором криваво-яскраво-червоний. Вночі пролилося немало крові з обох боків. Русня відтягала своїх вбитих від машин, що горіли. Війська ЗСУ не стріляли, були зайняті тим же. Недовге перемир’я, але таке необхідне.

 

Стефан зустрічає своїх хлопців в казармі. Усі живі. Очі горять, посмішка до вух – вони відстояли свої позиції, перемогли. Капітан оголошує усім “величезне людське спасибі”. Він вперше за місяць дивиться лейтенантові прямо в очі. Розмову про Ніколаса вони не заводять при товаришах по службі. Він зібраний і зосереджений. Він говорить коротко і у справі, майже як Стеф, коли злиться.

– Я не знаю, де зараз твій друг, Ніколас. Вони зникли кілька днів тому. Більше новин не було.

Стефан віддає честь, розгортається і покидає затишний капітановий кабінет. Той не намагається його зупинити. Все одно не зможе. Снайпер відчуває, як до горла підкочує ком, як дрібно тремтять руки, а в грудях ниє, серце стискається від болю. Він не повертається в казарму. Забивається в найтемніший кут, який тільки може відшукати і залишається там. Кричить беззвучно, хрипить, ніби поранений. Не плаче більше. Сльози висохли. Настраждався на сто років вперед. Його знаходить Солар. Він же упорядковує його.

Не лається, не читає нотацій. Примушує піднятися, вмитися і пройти на сніданок. Бійці зустрічають Стефана гучним дружним гулом і оплесками. Він оглядає своїх підопічних добрим, батьківським поглядом. Вони пережили ще один день на війні, вже за це варто сказати спасибі. Він говорить.

 

22.

 

Стефан повільно вигорає зсередини. Немов помирає поступово. Він так і не звик до думки, що Ніколаса немає поруч. Його немає. Ну, зовсім немає. Навіть теоретично. Він дуже далеко. Знову немає вістей. Але Стеф тримається. Закушує щоку зсередини, стискає кулаки так, що півмісяці від нігтів вже не сходять з долонь і посміхається підлеглим. Він намагається не думати про те, скільки людей гине щодня, раз підвищення для його товаришів по службі йдуть одно за іншим.

Стефан давно перестав бути абсолютно даремним на службі поза штабними стінами. Він навчився ставити намет, рити окопи, та інше, завдяки урокам Солара. Навчився орієнтуватися на місцевості і приймати правильні рішення. Кожного разу, обмірковувавши наказ, він закривав очі і уявляв, що на його місці сказав би Ніколас. Він не хоче навіть подумки договорювати “якби був живий”. Новини більше не приходять. Він мовчить. Зате бабуся відповідає справно. Висилає нові вовняні шкарпетки. Дві пари. Вона не знає, що Ніколаса немає поруч. Стефан чомусь не хоче їй говорити.

 

Скільки вже було таких, важких днів, він не знає. Не рахував – він не хоче знати, скільки днів Ніколас вважається без вісті зниклими. Зате знав його новий друг. Солар видихає їдкий дим, відкидаючи загашений недопалок.

– Разом 22. – Ранок приходить несподівано швидко. Стефан розплющує очі. Сонце занадто яскраве, Солар занадто гучний, а він сам занадто втомився.

Тільки вчора повернулися в табір звільнені полонені. Багато хто з них не дійшов, а ті, хто зміг осилити дорогу, тепер набираються сил в госпіталі. Стефан вже вночі відзвітував перед командуванням та із спокійною душею пішов відсиплятися в казарму. Тут-то медсестра Тоня його і знайшла.

– Один з поранених марить. Твердить, що друг у нього тут воює.

– “Стеф, Стеф, Стеф”, – блазнює Солар.

– Вимагає, щоб його знайшли, привели до нього. Не хоче помирати не попрощавшись. Що він сержант і це наказ. А ще його звуть Ніколас.

Стефан від несподіванки різко схоплюється з ліжка, готовий на усіх парах бігти, куди вкажуть. Але втомлене тіло не слухається, він валиться на підлогу, немов підкошений. Він потирає забитий бік, виглядає із-за ліжка:

– Жартуєш?

– Які тут жарти! Вставай. Пішли. Може, цей твій.

Стефан вбігає в лазарет. У нього скажено горять очі, і медики в жаху шарахаються від лейтенанта, що звихнувся. Він шарить поглядом по рядах вузьких ліжок. Хлопчина здригається, коли на плече опускається чиясь важка рука. Обернувшись, він бачить лікаря.

У чоловіка круги під очима, ніби він не спав пару-трійку днів, синяк на щоці, що налився, і розбита брова, перебинтовані груди під розстебнутою  сорочкою. Вчорашня операція далася важко не лише йому.

– Як же я втомився від вас двох. – Каже лікар. – Скоріше б закінчився цей кошмар. Викинути вас обох з фронту, додому, щоб не відсвічували тут нехорошим світлом.

Стефан слухає його краєм вуха, все ще намагаючись повірити. Він розуміє, що під кошмаром лікар має на увазі війну, а не турботу про поранених хлопців. І в принципі ця фраза повна втомленого сарказму, але зараз він не в змозі його оцінити. Голос звучить хрипко, набагато грубіше, ніж дозволено розмовляти у госпіталі:

– Де?

– Йди за мною.

Стефан дрібоче за ним. Дихає через раз. Ніяк не може угамувати тремтіння в колінах. Йому ніхто не підтвердив, що там дійсно Ніколас. Але ж лікар знайомий з ними обома особисто. Він би сказав, якщо що не так. Доктор згортає на сходи, піднімається на другий поверх. Вони зупиняються у дверей в маленьку окрему кімнатку.

– Я все знаю, лейтенант. – Тихо помічає чоловік. – Про вас з ним.

– Як? – Перелякано запитує Стефан.

– Здогадався. – Усміхається той. – Будьте обережніші. Тут немає Лори, Олекса давно мертвий. Усі, хто захищали вас, мертві. Окрім мене. Нікому прикрити ваші блакитні дупи.

У Стефана не відразу виходить відкрити двері. Руки тремтять так, що взятися за ручку проблематично. Він глибоко вдихає і заходить. Двері скриплять, пропускаючи його в середину. Ніколас лежить на ліжку, без руху –  морфін зробив свою справу. Він забинтований під самий ніс. Ліва нога на розтяжці. Права рука загіпсована до ліктя. Він виглядає огидно неживим. І Стефан боїться, як ніколи.

– Численні опіки. Виснаження. Перелом лівої ноги, трьох пальців на правій руці. Тріщина в ній же. Внутрішня кровотеча. Два зламані ребра. 4 праве і 3 ліве. Пробита легеня. Струс головного мозку. – Зачитує вголос інформацію з медкарти лікар. – Зараз він накачаний морфіном. До завтра не опритомніє, швидше за все. Але його життю вже нічого не погрожує, якось так. Він впорається. Криза минула вночі.

Стефан його не слухає, і доктор безшумно покидає кімнату. Хлопчина завмирає в нерішучості біля ліжка. Ніколас виглядає мертвим. Але груди під бинтами важко здіймаються, значить, він дихає. І коли той виходить, сідає на стілець біля ліжка. Притискається лобом до долоні відносно здорової лівої руки. Його трясе.

– Все буде добре, рідний. Ми впораємося. – Стефан цілує теплу долоню. Ніколас бурчить уві сні. Він насилу розбирає власне ім’я. Після вчорашнього марш-кидка з повним викладенням по лісах, де сам біс ногу зломить, голоду і нелюдської втоми на нього знаходить заціпеніння. Доктор сказав – небезпеки немає. Ніколас живий. Він лежить прямо перед ним. Пошарпаний, але живий. Він стискає чужі пальці. Шкіриться, тому що посміхатися немає сил. Чи то сміється, чи то схлипує, сам не розбирає дивних, булькаючих звуків.

Тримає міцно, притискається до плеча. У голові порожньо і дзвінко. Сльози котяться по щоках – сльози полегшення. Гарячі, солоні. Вбираються у білосніжні бинти. Він так і засинає. Його будить той же голос, який він чув з ранку. Стефан готовий присягнутися, що йому це сниться. Але Солар продовжує наполегливо звати. Трясе за плече. Матюкається, коли не отримує відповіді.

– Влаштували тут не зрозумій що! А якщо хто увійде? Прокидайся! Служба зве.

– Ще одна Лора? Нагадую, доля першої була незавидною.

– Ну, хтось же повинен берегти нашу армію від морального розкладання. Захищати вас тут треба тільки від вас самих.

– Вона померла через своє бажання захищати нас.

– Ну, на таку жертовність можеш не розраховувати. – Так недоречно згадується Лора, її захист, майже материнська турбота. За той час, що вони служать з Соларом, після всього, через що їм довелося пройти, Стефан навчився довіряти темношкірому. Але страх повторення долі дбайливої медсестри не відпускає. Навпаки, стає все сильніше.

Тільки зараз Стефан помічає, що на тумбочці стоїть піднос з їжею. Солар приніс йому вечерю. Без безглуздих квітів.

– Ти тут весь день. Страждай заради Бога, скільки хочеш. Тільки їсти не забувай. Щоб командувати, потрібні сили. Інакше нас усіх через тебе переб’ють. – Солар киває у бік їжі, помічаючи нерішучість товариша. Стеф вдячно посміхається, зводиться на ноги, випрямляючи спину, що затекла. Хрускотить хребцями, вигинаючись. Сол кривиться від звуку. Він ляскає його по плечу та спрямовує до дверей.

– Дякую. – Говорить лейтенант, міцно обіймаючи друга, що завмер від несподіваної щирості. Солар жартує, щоб він, Стефан, не намагався навернути його до своєї блакитної віри. Обіцяє по можливості вартувати під дверима і носити їду. За два місяці вони звикли один до одного: Солар – до нетрадиційних переваг свого командира, а Стефан – до їдких жартиків на цю тему. У палаті знову стає тихо. Хлопець повертається на своє місце у лікарняного ліжка. Він встигає ум’яти майже усю вечерю, коли чує скрип пружин і помічає рух краєм ока.

Ложка падає в порожню тарілку, коли він натикається на погляд уважних зелених очей.

– Якщо ти ще раз обіймеш когось окрім мене і бабусі, присягаюся, я прострілю тобі стегно. – Сухо інформує Ніколас.

Стефан завмирає. Він чує хрипкий рідний голос, і дихання перехоплює.  Він сідає на стілець. Простягає повільно руку, ніби не вірить, боїться злякати видіння. Ніколас відчуває звично холодні, боязкі пальці на щоці. Посміхається. Шипить хворобливо – пересохлі губи миттєво йдуть тріщинами.      – Ніколас. – Видихає хлопчина. Гарне обличчя кривиться від підступаючих сліз, сині очі стають зовсім прозорими. Він би обійняв його, пригладив м’яке волосся, але у нього немає сил навіть на те, щоб сказати, як він нудьгував, як він радий, що вони обоє живі. Стефан цілує його в куточок губ. Акуратно, дуже ніжно. Притискається гарячим лобом до плеча. Ніколас мружиться і щасливо посміхається. Він обережно торкається губами верхівки, вдихає знайомий запах. Ніколас вперше спить без кошмарів. І це зовсім не заслуга подвоєної дози морфіну.

 

23.

 

Ніколас відновлюється повільно. Окрім зламаних кісток йому діагностують сильне виснаження. Під тонкою, попелясто-білою шкірою випинають ключиці. Щоки впали, вилиці намагаються прорватися назовні. Ребра можна перерахувати не торкаючись. Інший раз Стефан хоче поцілувати, торкнутися, але відсмикує руку, як від прокаженого. Говорить, що боїться заподіяти біль, чим страшно дратує свого друга. Фраза “я не кришталевий” повторюється по сто разів за день і намертво в’їдається в мозок.

Здається, Всесвіт зіграв з ними черговий злий жарт, помінявши їх місцями. Стефан досі пам’ятає, як Ніколас мужньо стискав щелепи, силившись не видати ні звуку, коли вправляли зміщені суглоби без наркозу. Ніколас тоді втратив свідомість через десять хвилин від болю. Переламані пальці зросталися три тижні. Ногу знімають з розтяжки через ще декілька днів. Найстрашніше – опіки, якими уражене тіло.

Обпалена шкіра нещадно зудить, і Стефану доводиться чергувати по ночах біля ліжка, стежити за тим, щоб той не чухався. Інакше на ранок усі бинти будуть в крові, а рани, що почали зарубцьовуватися, знову відкритими.   – Ти як маленький, Ніколас. – Бурчить Стеф. Він подумки посилає його так далеко, як тільки можливо. Він не виносить своєї безпорадності. Злиться,  але виконує усі вказівки лікарів. Терпляче дозволяє втирати в новоутворену ясно-рожеву шкіру загоювальну мазь.

Він виглядає краще, але до звично дратівливого “я в порядку” ще дуже далеко. Ніколас їсть, коли приносять. Особливо не капризує. А одного разу, в середині червня, коли бинтів на тілі майже не залишилося, Стефан приніс йому трохи прохолодного молока.

– Ти мій ангел, малюк. – Захоплено тягне Ніколас, спустошуючи склянку одним ковтком. Стефан усвідомлено зволікає момент знайомства Ніколаса з Соларом. Ніколас був терплячий від природи, але занадто запальний, щоб терпіти їдкі жартики темношкірого друга. Тому він чекає до останнього.

Сьогодні Ніколасу дозволили вставати. Він безстрашно спрямувався у ванну. Дістався до неї на ватних ногах. Та все ж переоцінив свої можливості. Після душу голова крутилася, ніби карусель. Він повернувся в палату і плюхнувся упоперек ліжка, прямо на коліна своєму постійному відвідувачеві, не в силах навіть посунутися. Він з комфортом влаштовується на лікарняному ліжку. Стефан лежить, спершись спиною на подушку, гладить вологе після душу волосся Ніколаса, розваленого на нім, так що рівень блаженства зашкалює.

– Тепер ти у нас будеш першим красенем на районі.

– Ти тільки подивися на мене. Яка потворність. – Ніколас піднімає руки, роздивляється покриту шрамами шкіру. Насправді, все не так вже і страшно. Обличчя майже не постраждало. Спина виглядає набагато гірше. Точніше права її частина. Але лікар обіцяв, що при правильному догляді шрамів майже не залишиться. Користуючись черговим тимчасовим затишшям, Стефан днює і ночує в лікарняній палаті, залишивши командування Солару. Так що він зробить все, що скаже доктор.

Ніколас замовкає. Чекає реакції, відповіді. Відводить присоромлено погляд. Стефан ловить його за підборіддя, повертає до себе:

– Ти ідеальний, Ніколас. Не говори нісенітниці.

– Я майже не відчуваю твоїх дотиків. – Він бреше. Він відчуває все. Кожне торкання. Тільки трохи інакше. Його ніби струмом пробиває, і по ніжній шкірі табунами біжать мурашки. Це майже боляче. Стефан посміхається. Гладить шовковисту шкіру пальцями, що огрубнули, чеше за вухом, як колись любив Ніколас. Та і зараз любить. Це адже і є любов, так?

Коли ти знаєш, що треба людині в даний момент, краще, ніж він сам. Тому Стеф цілує кожен міліметр покритої шрамами шкіри. Дивиться в очі не відриваючись, тоне в зеленому океані. Можливо, було не самою кращою ідеєю затівати цю гру в палаті військового госпіталю. Зате Стефан переконує Ніколаса, і переконується сам, що той відчуває його дотики. Кожною клітинкою відчуває. Скинути свої обов’язки на Сола – чудова ідея. Просто прекрасна.

В усякому разі, була такою, поки майор особисто не вривається в палату з дикими очима. Він погрожує трибуналом за вільне усунення від обов’язків особового складу, потім відразу розстрілом без суду і слідства, а вже після усіх погроз припиняє лаятися. Видихає спокійно і говорить, що у лейтенанта є десять хвилин, і той зобов’язаний прийти в штаб. Незважаючи на усі умовляння Стефан не міг наважитися залишити свій пост. Він міряв кроками кімнату, поглядав на годинник, відлічуючи дані десять хвилин.

– Я не можу залишити тебе одного.

– Тут цілий штат лікарів.

– Але тут їх немає. – Він робить акцент на слові “тут”. Він боїться залишити його наодинці. Ніколас би висловив, все, що думав з приводу цієї підвищеної турботи, але сам до тремтіння боявся залишитися наодинці зі своїми спогадами. Живцем горіти зайняття не з приємних. Дивитися, як живцем горять твої товариші теж не сама краща річ у світі. Ніколас заочно не злюбив Солара. Ревнивець і жахливий власник терпіти не міг, коли хтось торкався до його друга.

Після того, як Стефан, його Стефан, обіймав цього незнайомого чорношкірого чоловіка, Ніколас дивом стримував себе, щоб не почати розпитувати. Врешті-решт, пройшов час. Ніколас довірив би другу своє життя, але могло статися все, що завгодно. Природно за ці підозри він отримав запотиличник і спопеляючий погляд. А ще півдня гробової тиші і скривдженого сопіння. Людина. Він робить вигляд, що читає газету, але постійно вирячився поверх сторінок.

Ніколас теж не зводить очей з незнайомця. Стефан звичайно представив їх один одному, але тут же втік в штаб. Повітря в палаті наелектризоване до межі. Напруженість обстановки відчувається майже фізично.

– Якісь проблеми, сержант? – Цікавиться Солар, що знову впіймав на собі нечитаний погляд.

– Не довіряю людям з іншим кольором шкіри. – Бурчить той. – А у вас?

– Не довіряю людям з іншим кольором орієнтації. – Копіюючи тон, відповідає він. Вони не розмовляють. Мовчки спостерігають один за одним. Вивчають. Солар готовий визнати, що новий знайомий його трохи лякає. Він виглядає, як загострений клинок. Зараз Ніколас в стані спокою, але як і раніше смертоносний. Готовий кинутися на будь-кого, хто посміє скривдити його близьких. Солара гризе безглузде відчуття провини.

– У нас нічого не було. Я одружений. А він чекав тебе. Щодня чекав.     Ніколас дивився на нього, як на дурня. Солар і сам розуміє, яку нісенітницю ляпнув. Але, здається, це слід було сказати у ту мить, як тільки він зайшов у палату. Невидима струна, що скручує нутрощі сержанта, розправляється. Хлопець моргає неуважно, мабуть сенс слів тільки починає доходити. Настає дивне полегшення.

– Я і не думав, що між вами щось було. Якби думав, ми б з тобою зараз не розмовляли. – Ніколас не зовсім чесний. Він думав, точніше боявся.

Але відважений піаністом запотиличник дав зрозуміти, як він помиляється. Солар побачив розслаблену посмішку і зрозумів, що уся напруженість зникла з пози нового знайомого. Він сам розтікається по стільцю, занурюючись в читання. Ввечері повертається Стефан. Він винувато посміхається, вибачається, що так довго не міг звільнитися. Вже в дверях Сол чує приглушений голос:

– У кожного має бути своя Лора. Тільки дивися, щоб твій новий друг у результаті не загинув, захищаючи тебе. З цим дуже важко жити.

Солар ніколи не забував ці слова. Він відверто бавився, спостерігаючи за боязкими спробами двох дорослих чоловіків піклуватися один про одного. Він встиг завоювати довіру Ніколаса, прикриваючи Стефана на кожній вилазці, і тепер частенько сидів з ним, якщо Стеф повинен піти. Ось і сьогодні він спостерігає у вікно, здається, не моргаючи. Коли двері скриплять, впускаючи в палату лейтенанта, той навіть не повертає голови. Стефан підходить, сам сідає поруч на ліжко, торкається плечем.

Він простягає чашку, вкладає в долоню, не кажучи ні слова. Ніколас обхоплює її пальцями, не відволікаючись від спостереження за тренуванням чергових новобранців, немов ця дія була для нього найприроднішою, самою очікуваною. Солар знає – так і є. Ці двоє разом вже дуже давно. Вони встигли вивчити один одного напам’ять. Можливо, навіть навчилися читати думки. Він щодня відкриває для себе щось нове. Нові слова на українській мові, імена новобранців, способи вбивств, одностатеву любов.

Він звик, що кожен вечір сержант цілує Ніколаса в лоб, поправляє ковдру, що збилася і йде. Звик спостерігати за ними. Він звик дивитися на них і не розуміти, чому людям більше хочеться бачити їх зі зброєю, чим такими,що тримаються за руки. Солар дійсно не розуміє. Ніколаса виписують з госпіталю. Він категорично відмовляється від проходження реабілітації перед поверненням на фронт.

Стефан умовляє його декілька годин до ряду, потім покидає кабінет лікаря, втягує голову в плечі і відмовляється відповідати на питання. Солар розуміє його мовчання вірно, тому що через п’ять хвилин з тих же дверей виходить задоволений сержант з довідкою про дозвіл повернутися до служби. Командир отримує наказ – вести увірені йому війська у бік півдня, прикривати висаджуючий десант.

І вже рано вранці Ніколас очолює цілий взвод, до складу якого входить загін Стефана. Вони рухаються по зруйнованій, нескінченними бомбардуваннями, дорозі Бахмут – Лисичанск. Машини в’язнуть у бруді. Солдати вибиваються з сил, витягуючи їх. Вони добираються до місця призначення за три дні. Небо над повно парашутистів. Згори їх прикриває авіація. Безуспішно. По них палять із зеніток, і беззахисні, вони ниць падають на землю.

 

Командир зупиняє колону, наказує всім зайняти позиції, пирхає потішно, коли помічає, як Ніколас стискає долоню Стефана. Снайпер спускається з дороги, ховається в кущах. Тепер його ніхто не зможе знайти, якщо він сам того не захоче. Вони вступають у бій далеко від протоки, прикриваючи солдатів, що висаджуються на її береги. У них завдання захищати один конкретний напрям, не пропускаючи орків далі. Стефан сміється в голос, коли бачить в приціл німецькі танки. Два з них з літерою V, він впізнав з першого погляду – Кадирівці.

Це вони тоді притиснули його загін на фермі, а після обстріляли табір. Хлопцям внизу не до сміху. По них відкривають вогонь. Стефан міцніше притискається до прикладу, прицілюється і… нічого. Кулі відскакують від танкової броні. Від нього буде толк, тільки коли попре піхота, але проти танків снайпер без бронебійних патронів безсилий. Рашистські танки відкривають вогонь. Орки огинають власні танки, що горять, і йдуть в атаку. Стефан відволікається на секунду, помічає дивну тінь.

І саме тоді за Ніколасом, ніби з нізвідки, матеріалізується гад з гранатою. Він вигукує лайки, бризкає слиною, витріщає страшні очі. Лунає постріл. Рашист падає на власну гранату. Солар підходить ближче, витягує з волосся лейтенанта палець того, що підірвався і криво усміхаючись, простягає йому. Русня відходить. У цій битві українці нікого не втрачають. Передих був недовгим. Орки підтягують нові сили і через пару годин знову бій.

Ніколас побачив вогнемети. Його хлопці, ті самі жовтороті курчата, яких він так старанно муштрував на плацу, – згорають живцем прямо на очах. І він не може допомогти, тільки відступати. І вони відступають від вогнеметів, шарахаються в різні боки. У командира палахкотить рукав, і Ніколас звалює його на себе, перекидаючи автомат через плече. Коли його збиває з ніг ударною вибуховою хвилею, він не помічає. Опам’ятовується, коли обвуглюються кістки на рашистському трупі.

Хтось дуже вдало потрапив у бак з паливом, давши їм час відійти на безпечну відстань. Стефан вибирається зі свого укриття надвечір, коли патрони кінчаються. У нього обличчя покрите усохлим брудом – маскування. Форма в крові. Значить, його помітили. Солар не встигає, як слід розхвилюватися. Ніколас підлітає до свого снайпера. Хапає за підборіддя, підіймає вгору, оглядає хлопця на предмет ран.

– Ти поранений?

– Кров не моя. Вони стоять, привалившись до машині, занадто близько один до одного, стикаючись плечима.

– Зав’язуйте, хлопці. Відлипніть один від одного, нарешті! – Солар красномовно киває, яким має бути простір між “пристойними людьми”.  Стефан бентежиться, опускає голову, поправляє забране в хвіст волосся, неохоче відсовується.

Ніколас оглядає Солара з ніг до голови. Форма брудна, кепка звішується з кишені, пропалена діра на брюках.

– Спасибі. – Стефан здивовано переводить погляд з одного на іншого. – Стеф, – говорить Ніколас, – Твій чорношкірий друг врятував мені життя.

– Сподіваюся, ти колись перестанеш говорити про колір моєї шкіри.

– Тільки після того, як ти перестанеш говорити про колір моєї орієнтації.         Стефан усміхається, слухаючи перестрілку. Він радий, що Ніколас і Солар змогли порозумітися, майже подружитися. І вдячний Солару за рятування життя свого друга. Коли б не він, нікому було б чекати Ніколаса. Він, безперечно, удачливіший за Лору.

 

24.

 

Стефан прокидається від шуму. Хтось переговорюється у наметі. Голосно сміється. Стільки мату, що сенс фраз уловити вдається далеко не відразу. Лейтенант дізнається їх голоси. Це хлопці з розвідки. Швидше за все загін тільки повернувся із завдання. Ніколас спить, закинувши на нього ногу. Морщить уві сні ніс. Стеф цілує його в щоку і вибирається на повітря. Голоси тут же замовкають. Хлопці озираються на звук. Дивляться нерозуміючи.

– Що? Можна подумати ви самі ніколи до зелених сопель не напивалися? – Він усміхається. – Довелося змусити сержанта потіснитися.

Вони дружно іржуть і більше не звертають на нього уваги. Це добре. Він втомився замітати сліди власної необачності. Він так втомився постійно обертатися і боятися. Вони обидва втомилися. Десь чуються міномети, рев танків, кулеметні черги, взриви, але тут тихо. Ні душі.

Стефан стежить, як на березі протоки мигтять солдати. Висадка десанта не припиняється ні на хвилину. Війна не припиняється. Він сидить на холодній землі. Вдивляється в чорне зоряне небо. Стефан не устигає усвідомити, коли виявляється не один. Його підіймають на ноги за петельку, як цуценя. Відтягають волоком чимдалі від табору. Він не розуміє, що відбувається. Перед очима проносяться верхівки дерев, з’являються чиїсь ноги. Нападаючий мовчить, тільки пихкає важко, поки волочить по землі брикаючого лейтенанта. Стефан чинить опір. Вивертається вужем, ранячи спину об камені.

Намагається вдарити по ногах, але все марно. Він отримує черевиком прямісенько в обличчя. Перед очима темніє. На секунду він втрачає зв’язок зі світом. А потім чує голос. Він належав людині, чиє життя він рятував не раз. Людині, яку він вважав другом. Можливо, йому здається. Стефан дуже хоче в це вірити.

– Давай тут! – Командує хтось. Його з силою кидають на землю. Хлопець втрачає рівновагу, падає, намагається піднятися з колін. У Стефана не виходить.

Хтось з нападаючих штовхає його в живіт, і той, кашляючи, валиться назад. Він хоче підняти голову, подивитися в очі ублюдкам, але жах сковує. Він не може зітхнути, не може поворушитися. Він заціпенів. Ніби не пройшов через пекло, ніби не заштовхував кишки товаришів назад в животи власними руками. Йому соромно за власний страх. Йому соромно за те, що він більше не буде гідний любові Ніколаса. Стефан чує українську мову, знає – не орки, від того ще страшніше. Означає хтось зі своїх. Хтось, кого він знає, за кого бився, кого захищав.

Це хтось з тих, до кого він обертався спиною і довіряв своє життя.

– І давно сержант ночує в лейтенантському наметі? – Над головою лунає мерзотний регіт. Йому безперечно знайомі ці голоси. Вони належать солдатам з його загону. Стефан піднімає очі, прибираючи з лоба чубок. З розбитого носа тече кров, крапає з підборіддя. Він повинен закричати, покликати на допомогу. Але він німіє. Швидше поб’ють, швидше він зможе піти. Стефан роздумував, як колись давно його били у шкільної огорожі хулігани.

Він не стане звати на допомогу. Це його проблема, і він нікого не хоче втягувати, тим більше Ніколаса. Той, швидше за все, просто пристрелить цих ідіотів. Він або впорається сам, або не впорається зовсім. Самостійно. Без чиєїсь допомоги. Ніколас скаже, що Стефан тупий і впертий до неможливості. Ніколас буде правий. Один втоптує в пісок бичок, тягне його за волосся, примушує сісти на коліна. Дуже заламує руку за спину. Викручує так, що не вивернутися, якщо хочеш зберегти суглоб в цілості.

Він схиляється над вухом Стефана, видихає гіркий, їдкий дим і шкіриться. Це лякає. До трясучки, до червоних кругів перед очима, до серця, що скажено колотиться. Стефан в жаху. Він не може дихати, рухатися, кричати. Паніка накочує хвилею цунамі, різко обрушується на зляканого лейтенанта. Навіть якщо він закричить, його ніхто не почує. Вони далеко від табору. І зараз глибока ніч, усі відсипляються після важкого дня. Йому нікому допомогти. Він один.

– Принцеса не хоче з нами говорити? Рот не відкривається після розваг з сержантом?

Він відчуває, як потилиця прострілює різким болем. Його знову тягнуть за волосся, закидають голову. Він піднімає очі. Дивиться з викликом і ривком подається вперед. Так, Ніколас безперечно був правий, назвавши його впертим ідіотом. Плече прострілює пекучим болем. Стефан розкриває рот у беззвучному крику. Тепер ніякої рушниці близько тижня. Несподівано обличчя виявляється поряд з чужими черевиками.

Поворушитися не виходить. Він може тільки шумно дихати і сподіватися, що скоро все закінчиться.

– Не сіпайся, сержантська сука! – Один піднімає Стефана, смикаючи за поранене плече, тримає міцно руки за спиною. Другий, здавлює пальцями вилиці, змушуючи розімкнути губи. Стеф намагається вкусити його за руку, але лише отримує ляпас, замружується від болю і безглуздої дитячої образи. Можливо, допомога йому не завадить, але він втратив можливість. Стефан завмирає, чекаючи розправи.

– Давай, принцеса. Відкрий свій брудний рот по-ширше, а то смоктати буде незручне. Ти адже любиш це? Вірно, лейтенант?

Стефан відкриває очі. Здається, перестає дихати.

Його відчутно трясе. Обличчя заливає гарячковим рум’янцем. Хлопці тільки іржуть, просять принцесу не бентежитися. У нього кров стигне в жилах від усвідомлення усієї ситуації. Легені горять. Він задихається, ковтає повітря відкритим ротом. “Не кулі на війні страшні, а люди, що втратили людяність”, – сказав одного разу Солар, і тепер Стефан повністю усвідомлює значення цієї фрази. Він беззахисний. Нерухомий. Не може видавити з себе ні звуку.

Тільки стискає зуби на чужих пальцях, за що отримує удар під дих, але рота більше не відкриває. Для цих трьох це гра. Вони говорять “принцеса”, штовхають в спину, не дають впасти обличчям в місиво під ногами, притримують майже ніжно за підборіддя.

Мабуть, грати їм набридає. Стефан відчуває переміщення за спиною. Бачить перед собою спотворене гримасою обличчя. Той хапає його за потилицю, не дає ухилитися, фіксує надійно на місці і тягнеться до ременя на своїх брюках. Вони занадто захоплені своїм зайняттям, щоб звернути увагу на пістолет спрямований на них.

– Відпусти його, сукин син! – Командує Ніколас, зводячи курок.

– Ще чого. Сам оцінив, дай і іншим спробувати. Чи тобі ночі не вистачило?

– Відпусти! – Голос тремтить.

– Не скупися, командир. Його на усіх вистачить. – Повертається, коли відчуває на собі пропалюючий погляд зелених очей.

Стефан не дивиться на друга. Він хоче, щоб Ніколас пішов, нехай вони роблять, що збиралися. Плювати. Аби Ніколас не бачив його у такому вигляді. Від цієї ганьби він ніколи не відмиється. Стефан бачить, як солдат розстібає гудзики на своїх штанях. У нього крутиться голова. Шлунок зводить. Рука, що затекла, нарешті, вільна.

Стефан чує постріли немов крізь товщу води. Один – падає на землю з діркою в черепі. Другий – хапається за груди. Третій – валиться вниз, простріляна колінна чашка не дозволяє зберегти вертикальне положення. Чужа кров на його формі виглядає ірраціонально. Вона покриває його руки і лице. В’язка, гаряча. Стефан нічого не відчуває. Чує, як хриплять поранені, як кричить Ніколас, кидаючись до нього. І тільки коли сержант опускається поруч на коліна, він дозволяє собі зітхнути.

Кашляє, трохи легкі не випльовує. Заціпеніння спадає. По щоках котяться сльози. Руки дрібно трясуться. А тіло перетрушує, як від ознобу. Він схожий на рибу, викинуту на берег: ловить ротом повітря, але не може вдихнути. Ніколас обхопив долонями його щоки. Підняв голову. Заглянув в очі. Він не побачив в них нічого, окрім жаху, що леденить кров.

– Стефан. Хороший мій, – зве сержант, – Стеф, подивися на мене. Ти повинен заспокоїтися. Дихай! Лейтенант силився підняти очі.

Він чув тихий заспокійливий голос, який благав його вдихнути. Стефан закрив очі. Вдих. Видих. Вдих. Видих. Дихання відновлюється. Легені палить, але не здавлює. Червоність з обличчя поступово сходить. Тільки тремтіння ніяк не припиняється. І сльози безперервним потоком ллються з очей. Вони змивають свою і чужу кров. Крапають на чужу футболку. Стефан опам’ятовується. Ніколас продовжує командувати: “вдих-видих”. Притискає до себе тіло, що стрясається від ридань.

– Я в порядку. Я… – Він замовкає, обмірковувавши фразу, – Вони нічого не зробили.

Не встигли. Ніколас стискає в кулаках його куртку. Він дуже хоче думати, що цей надломлений голос йому почувся, боїться, що у нього не вистачить сил змусити Стефана забути про те, що сталося. Але і сам ніколи не зможе цього забути. Чорний шкіряний ремінь на щоці хлопчини снитиметься в кошмарах. На шум і постріли прибігає Солар. Він прокинувся раніше і пішов шукати Стефана, що загуляв. Звичайно, він бачив, що той вчора пішов разом з Ніколасом.

Солар хотів розбудити його і повернути у свій намет, поки хтось не помітив їх спільну ночівлю,та запізнився. Розуміння цього скручує внутрішності в джгут. Солар бачить поранених, бачить труп свого товариша по службі з розстібнутими штаньми. Бачить, як задихається від сліз Стефан, що сидить на колінах, як судорожно він стискає плечі свого дорогого Ніколаса. Питань не залишається. Але ненависть, що спалахнула раптом, ніяк не хоче стихати. Він ховає пістолет за пояс брюк.

– Куди цих? – Він киває у бік поранених.

– Так далеко, щоб я до них не дістався, – цідить Ніколас. Солар – сильний мужик, особливо, коли адреналін в крові зашкалює. Він хапає невдалих насильників за комір курток і тягне геть. Вони звиваються черв’яками, поки Солар по землі волочить їх в табір. Судячи з впевненої посмішки і бійців, що стовпилися навколо нього, він перейме на себе відповідальність в пояснення ранішньої стрільби. Це добре.

Командир впорається з цим краще, ніж хто б то не було. Він віддав наказ арештувати тих двох насильників. За підривання бойової потужності армії ЗСУ, за зраду і грубе неодноразове порушення статутних стосунків, що спричинило тяжкі наслідки. Ніхто не знає про те, що сталося, окрім нас. Командир намагався захистити його.

– Що ти про це думаєш?

Ніколас нічого не думає. Але свою чергу обіцяє явитися до командира, обговорити поспішність рішення. Це найсильніша біль, яку Ніколасу доводилося випробовувати у своєму житті. Вона не фізична. Моральна. Тому впоратися буде ще складніше. Дуже боляче бачити, як страждає Стефан. Немає нічого страшнішого за це. І Ніколас по-дитячому боїться цього болю, тому що він нічим більше не може допомогти. Але він не має права скаржитися. Стефану гірше, йому болючіше.

– Ось віддав би вас вчасно під трибунал, не сталося б цього лайна!  Чортові гоміки!

– Ну, так віддайте. Ніхто не буде проти.

– Хоч ти мені тут не починай. Зухвалий якій став, дослужившись до сержанта. Краще скажи, що робитимемо?

Ніколасу хочеться сісти поруч і постукати головою об стіл. Командир стомлено киває і обіцяє подумати над цим. Наостанок запитує як там “його кращий снайпер” і чи не пора “київським гомікам” додому? Ніколас повертається в намет до Стефана. Солар звітує – все спокійно. Чутки ніхто не пустив, усі думають, що сержант просто тримається ближче до друга дитинства після нападу. Мовляв, турбується, ось і поводиться, як матуся. Ніколас дякує йому і відпускає відпочивати. Стефан не спить. Дивиться порожніми очима в стелю. Практично не говорить і не їсть. Не виходить з намету. Але він живий. І це зараз головне.

– Малюк? – Зве Ніколас.

– Я в нормі.

Ніколас не вірить. Але вперше за кілька днів абсолютного мовчання, почувши задушений слабкий голос, він посміхається. Говорить, значить, не закрився в собі остаточно. А з цим вже можна працювати. Головне тепер, щоб скоріше почалися бої. Затишшя уб’є їх обох. Ніколас примушує себе заспокоїтися, переконує, що все гаразд. Вони впораються з будь-яким лайном, що випаде на їх частку. Вдвох. Навіть з цим. Він же встиг. Майже вчасно.

– Ти не в нормі. Ми обоє це знаємо.

– Ми на війні, Ніколас.

– Стефан, розкажи мені що сталося.

– Мене хотіли згвалтувати троє наших товаришів по службі. Ті самі, які ризикували життями заради нас і заради яких ризикували ми. Що тут скажеш? Лайно трапляється.

– Лайно трапляється? Ти при своєму розумі?

– Чого ти від мене чекаєш? Щоб я розридався і розповів, як мені було страшно? Як паніка скула кожен м’яз, і я навіть закричати не міг? Як я боявся, що ти прийдеш і побачиш мене навколішки перед ними? Як я боявся, що ти не прийдеш?!

– Я ніколи не залишу тебе. Ти ж знаєш.

– Я так злякався. Я ніколи ще не був так зляканий. – Схлипи заглушають останні слова. Ніколас прорвав греблю. Залишилося з’ясувати, чи зможе він зупинити потік. Стефан відсмикує руку, намагається поповзти чимдалі, але Ніколас не був би собою, якби дозволив. Він хапає його за кісточку і тягне до себе. Обіймає, притискує міцно-міцно. Тільки зараз Ніколас наважується закрити очі.

Проходить майже тиждень. Двоє солдатів, що напали на Стефана, випаровуються. Капітан говорить, що буде трибунал. А їх, переводить в інше місце служби. Їх шлях не закінчений. І після всього, що їм довелося пережити, після смертей і втрат, після пекла війни вони знову разом. І Ніколас більше не відпустить свого музиканта. Ніколи.

Тепер вони прокрокують пліч-о-пліч до самого кінця. Вони завжди будуть разом. Довго і щасливо – інакше усе це не мало сенсу.

 

25.

 

Їх “завжди разом” триває близько місяця. За цей час частину перекидають, під самий ворожий ніс. Бої за Донецьк не стихають декілька днів. Рашистська армія відступає з колосальними втратами. Солдати базуються в зруйнованих будинках покинутих сел. З ранку командир особисто приносить важливий наказ прямо від генерала.

Стефан обмірковує рішення рівно три секунди.

– Я повернуся. – Шепоче він. Попало ж йому стати одним з найуспішніших і досвідченіших снайперів в цій частині. Але ж ніхто не знав, що це означає індивідуальні операції. Ніколас цілує м’які губи. Намагається посміхнутися. Складає в рюкзак частину свого пайка.

Стефан підходить тихо, обіймає зі спини. Він стягує з шиї ланцюжок з жетонами. Під нерозуміючим поглядом Ніколаса, знімає один і тягнеться до ланцюжка друга. Він возиться хвилин п’ять, а потім повертає все на свої місця. Ніколас вдивляється в залозки на грудях. “Ніколас” і “Стефан”. Тут він розуміє, що Стеф віддав йому один свій жетон і забрав один його. Вони обміняли жетонами, як молодята – обручками.

– Щоб ти знав, що я завжди поруч, – пояснює Стеф.

Стефан потрібний для участі в наступі. Снайпер з таким досвідом і послужним списком буде незамінний. Машина приходить за ним через три години. Стефан обіймає Ніколаса, куйовдить коротке волосся. Солар з’являється на порозі несподівано. Сміється, говорить, що скучатиме за блакитними обіймами свого вельмишановного лейтенанта. І до речі, він тимчасово виконуватиме його обов’язки, що Сола дуже порадувало. Стефан залізає в машину. Не обертається. Ніколас дивиться йому в слід, як кинутий пес, своїми величезними зеленими очима. Виглядає він жалко.

За годину приїжджає ще одна машина, що стає повною несподіванкою. Вона забирає Солара і увесь загін лейтенанта Стефана. Окрім Ніколаса. Він залишається в частині.

Стефан спав, обіймаючи свою вічну супутницю, спеціально видану для цього завдання новеньку рушницю з шикарним прицілом. Інші бійці тихенько переговорювалися. Хвилюються. Бояться. Занадто переполохані для успішного проведення операції. Безтурботний сон обривається вибухом. Орки закидають колону підкріплення гранатами. Атаки нескінченні. Вони, як голови гідри. Знищуєш один взвод, на його місці менше ніж за годину виникає новий. Просування військ до міста затягувалося через численні  втрати і труднопрохідної місцевості. Орки не збиралися кидати зайняту ними позицію без опору.

У ніч почався наступ. Перші дні їх переслідували невдачі. Поразка йшла за поразкою. Погана підготовка, нестача бойових одиниць і занадто розтягнутий фронт заважали сконцентрувати сили проти ворога. Точковий вогонь ворожої артилерії завадив наведенню моста, і впродовж трьох днів українці виявилися беззахисні. У піхоти не було танків і великокаліберної протитанкової артилерії. Велика частина була перебита на підході до міста. Це були страшні три дні. Стефан і його хлопці наполегливо відбивали атаки піхоти. Втрати були величезні. За три дні боїв Стефан втратив третину ввірених йому солдатів. Обличчя Солара осяюється скривавленою  посмішкою. Він ховається за стіну від кулеметної черги і встигає упіймати дві кулі.

– Як думаєш, мені повезло, тому що я красень? – Сол рве зубами бинт. По руці тече кров. Гаряча, в’язка, гостро пахнуча залізом. Він помітно зеленіє від крововтрати, затягує пов’язку, задирає ніс, блазнює. Жартує все. Стефан веселощів не розділяє, хоча прекрасно розуміє, що якщо втратити почуття гумору, то можна буде тільки ридати. Захлинаючись. Поки не пристрелять до бісів.

– Орки побачать твою страшну пику і пошкодують. – Подумав: він і так страшний, ще вбивати його.

– Давай, снайпер. Дай мені турнікет та вали. Прикривай нас. – Солар сміється, кидає в командира залишками бинта. Стефан йде. Він вправно лазить по розвалинах, як мавпа. Акробат нещасний. Заліг, не видно, не чутно. Станься що, вони навіть не дізнаються де він сховався. Він крутить головою, заганяючи чимдалі невеселі думки. Чипляє посмішку і піднімає втомлених бійців. -Встаєм поросятки! Пора надрати ці фашистські дупи.

До нього підходить медсестра. Молоденька дівчинка. Солдатові страшно стає зустріти таку на війні. Він часто бачив, як такі ось дівчатка тягали на собі мужиків удвічі більше себе під кулеметним вогнем. І бійця тягне і його зброю, а сама вагою в сорок кілограм. Діти мають бути далеко від розбирань дорослих – за це він б’ється. Дівчина оглядає рани, посміхається стомлено.

Солар дякує їй за турботу. Його хтось тіпає за плече.

– Де Стефан?

– Не знаю. Не бачив. – Чеканить Солар, витягуючись в струнку під важким поглядом полковника.

– Вільно, солдат. Збирай своїх. Вам більше нічого тут ловити. Пора повертати вас назад.

Він вже замучив усіх своїм занепокоєнням. Матуся хренова.

– А лейтенант? Ви теж не бачили його?

– Його більше немає. Це ми знайшли у полоненого орка. Полковник вкладає йому в долоню ланцюжок з двома жетонами. “Ніколас ” і “Стефан”. Солар усміхається. А потім всередині щось обривається. Лейтенанта більше немає. Він дивиться в спину полковникові, що віддаляється. Він біжить за ним, розштовхуючи перехожих. Кричить в слід. Йому відповідають, що Стефан пропав без вісті, жетони забрали у орка, скривавлену рушницю знайшли, але позиція була порожня. Є наказ, що забороняє будь-які пошукові операції, бо людей бракує. Солар плететься до казарми. Ноги не слухаються.

Різь в очах тільки посилюється, коли він помічає стурбовані погляди своїх хлопців. Він сильніше стискає в долоні чужі жетони. Йому взагалі ревти не можна. Все-таки мужик, а не школярка м’якосерда. Солдати обступають його. Він не знає, як їм повідомити. Молодий лейтенант був для них не просто командиром, а братом, хорошим другом. Лікареві складно повідомляти сім’ю про смерть рідної людини. Так само йому зараз складно повідомити взвод про загибель їх командира. Солар чортихається.

Він взагалі не зобов’язаний їм нічого говорити. Нехай тупають в штаб і там усе дізнаються. Чортовий Стефан і його чортові курчата.

– Пакуйте рюкзаки, хлопці. Повертаємося. Хлопці завмирають.   Відкривають роти, ніби хочуть щось запитати, але не вирішуються. Його борг розповісти їм правду, як би важко не було.

– Я сказав, збирайтеся! – Наказує він.

– Де лейтенант? – Несміливо запитує хтось.

– Його більше немає. Він демонструє їм жетони. Після прибирає в нагрудну кишеню, ляскає по ній і починає пакувати речі. Він не думає про Ніколаса. Не може. В дорозі вони мовчать. Кожен переварює отриману інформацію. І як на зло бої припинилися. Орки ніби спеціально розступилися, пропускаючи загін заціпенілих укропів. Солар спостерігає за бійцями. Такими пригніченими він їх ще не бачив.

Навіть під вогнем ворожої артилерії три дні без їжі і підкріплення ці хлопці підіймали підборіддя, іржали в голос і йшли вперед з посмішками. За своїм лейтенантом. А зараз стоїть така тиша, ніби машина порожня. У якомусь сенсі так і є. Шлях в табір займає близько трьох днів. Їх зустрічає капітан з сержантом. Солар киває їм обом на знак вітання і звертає убік казарм. Командир, здається, розуміє все із самого початку, а може йому встигли повідомити про втрати. Ніколас доганяє його біля самих дверей.

– Де Стефан?

Солар не хоче говорити. Він навіть голову підняти не може від втоми. Погляд зелених очей – чистий відчай. Ніколас вже розуміє, якою буде відповідь. Він знає це, але не зрозуміло на що сподівається. Солар дістає з кишені жетони. Він бере його руку, вкладає в долоню холодне залізо, примушує стиснути пальці і відпускає.

– Його більше немає.

Ніколас задкує. Не вірить. Трясе головою. Солар тягне до нього руки, хоче обійняти, заспокоїти. Але той відштовхує його. Шепоче безупинно “ні”.

Рот негарно кривиться від підступаючої істерики. Він падає на коліна, ніби тіло разом втратило кістки. Стискає жетони. Кричить, що є сил. Піднімає безпорадний, втрачений погляд на Солара. Той сідає поруч. Все ж обіймає. Отримує пару несильних ударів в груди, але не дає відсторонитися. Істерика стихає. Ніколас, той самий бравий хлопець, якому все дарма, ридає в його плече.

Солдати, що проходять мимо, не звертають на них уваги. Занадто звична картина для війни. Тут щодня хтось помирає. І люди, які любили загиблого, залишаються приблизно в схожому стані. Це найважче – жити, після того, як серце померло разом з тим, кого ти любив. Солар боїться, що Ніколас не зможе жити без свого серця.

 

26.

 

Капітан виходить з себе. Він ударяє кулаком по столу так, що з нього падає кухоль. Він, біс візьми, любив цей кухоль. Чоловік пихкає, як доведений до білого каління паровоз. Сержант проходу не дає. Вимагає дозволу на тижневе відрядження. Вже два дні вимагає. Він тряс кулаком і вимагав дозволити операцію по пошуку і порятунку.

– Він мертвий. Прийми ти це, нарешті. Відпусти! – Його не чують. Він одержимий ідеєю – знайти свого загиблого хлопця. Капітан не сумнівається в смерті Стефана. Ніхто не сумнівається. Але Ніколас вимагає дозволу.

– Він живий! Дайте мені час. Людей. Я поверну його.

Командир ненавидітиме себе за слабкість і прийняте рішення, але здається. Нехай йде, шукає вітру в полі. Все одно не заспокоїться, поки сам не переконається. Єдина умова – повна самостійність підготовки і проведення рятувальної операції. Число відсутнього особового складу не повинно перевищувати 10 людей. Ніхто з командування не повинен знати, інакше вони усі відправляться до стінки за непокору наказу. Нехай все виглядає як заслужена відпустка.

Ніколас усвідомлює весь ризик, на який йде, але не може інакше. Розтягує губи у божевільній посмішці, потирає руки в передчутті. Серце відчуває – Стефан ще живий. В полоні можливо, або поранений, прибився до якогось загону. Але живий. Фашисти можуть забрати у Ніколаса все, але допоможи їм Бог, якщо одного разу вони заберуть у нього Стефана. Він вривається в казарму перед ранішньою перекличкою. Хлопці вже не сплять, але все ще занадто розсіяні, щоб помітити надзвичайно натхненного Ніколаса.

– Хто піде зі мною рятувати вашого лейтенанта? Командир схвалив місію за умови повної секретності. Мені потрібні дев’ять чоловік.

– Загін з дев’яти чоловік на ворожій території без прикриття?

– З десяти, – поправляє його Ніколас, – Саме так.

Хлопці переглядаються. Мовчать передбачувано. Ніхто не хоче повертатися в той ад. Ще і з усвідомленням того, що допомоги не буде. Їх страх зрозумілий. Вони відчувають кінець війни і хочуть до нього дожити.

В кожного дома залишилася сім’я, і вони повинні повернутися до неї, а не загинути десь в лісі. Солар розштовхує підлеглих і виходить вперед.

– Я з тобою. Через хвилину, перед Ніколасом стоять дев’ять бійців. Усі вони були готові віддати життя за командира і зараз вирішили довести свою відданість. Саме так виглядають Кіборги. Він дивиться на них, ніби намагається запам’ятати кожну рису. Ніколас дає загону дві години на підготовку. Мабуть, Солару вона не потрібна. Він йде на вулицю та закурює.

– Думаєш, він живий?

– Відчуваю, швидше.

– Блакитне чуття?

– У білих людей це називається інтуїцією.

– Якщо щось піде не так, ми залишимося одні. Ти готовий покласти цілий загін заради порятунку свого… партнера?

– Я готовий покласти своє життя заради його порятунку. Ви прикриваєте. У пекло не сунетеся. Поясни їм.

Солар глибокодумно гмикає. Він знає, що таке відчай не з чуток. Глухий, безпросвітний відчай, що штовхає людей на необдумані вчинки. Він бачить його в очах свого друга. Знайти Стефана – маніакальне бажання Ніколаса. У нього немає надії, немає ніяких зачіпок, немає ні єдиного шансу. Солар втомився слухати, як ночами сержант виє пораненим звіром в подушку. У нього серце не з каменю. Кожного разу, чуючи приглушені ридання, воно розбивається знову і знову.

Тому він піде за ним хоч на край світу, щоб перестати, нарешті, прокидатися по ночах від чужої болі. Команда готова. Командир навіть виділив їм машину. Подивився по-батьківськи строго і сказав, що це єдина допомога, на яку вони можуть розраховувати. Хлопці хором кивають. Солар добре проінструктував їх. Після нетривалих перемовин вони погодилися з умовою “не лізти в пекло, а прикривати”. Ніколас заводить двигун і рушає.

Він летить вперед, окрилений сліпою вірою, а інші пишуть передсмертні листи і вірять, що здійснюють цей самогубний похід не просто так. Ще на базі він проглянув десяток карт, вислухав донесення розвідки і приблизно визначив місце ворожого штабу, де могли тримати військовополонених. Місцеві підрозділи доводять його правоту. Вказують на вибране їм місце на карті і важко зітхають. Адже вони цілим полком не могли взяти ворожі укріплення. Що ж може зробити загін з десятка чоловік?

Річ у тому, що їм не треба брати табір, їм треба витягнути лише одного полоненика.

– Впевнений, що він там? – Цікавиться Солар.

– Або там, або мертвий. – Відповідає Ніколас. Вони виходять на пошуки вночі. За планом вони повинні проникнути в табір, знайти Стефана, якщо він там, звільнити його і піти. Не залучати до себе увагу, не стріляти без необхідності. Інших полонених не тягнути з собою, інакше вони усі згинуть в цих лісах.

На закономірне питання, що робити, якщо засічуть, Солар зловісно шкіриться і відповідає:

– Глотки ріжте.

Вони заходять в табір непоміченими, тому що він порожній. У ньому не те, що полонеників, навіть бродячих псів немає. Хлопці зустрічаються біля воріт через 15 хвилин. Ніколас командує відхід. Вони повертаються до позицій українських солдатів до світанку. Лейтенант одразу зникає кудись. Солар знаходить його на вулиці. Той теребить жетони і шепоче щось. Сол підходить ближче

– … люблю тебе. Я так боявся признатися в цьому самому собі. Моя любов до тебе божевільна. Вона плекає мою надію. Я зроблю все, щоб знайти тебе. Я тебе поверну. Землю зубами гризти буду, якщо знадобиться, але я знайду тебе, Стефан.

Солар готовий присягнутися, що він бачив його сльози. Цей момент примушує щоки покритися рум’янцем розчулення. Власне йти він не збирався. Простягає банку тушкованого м’яса і склянку гарячого чаю.

– У орків теж не дурні сидять. Якщо табір залишений, значить, не просто так. Якщо він десь є, ми його знайдемо. – Обіцяє Солар.

Вони сидять біля багаття. Люди похилого віку за місцевими мірками. Люди похилого віку, половині з яких немає і тридцяти. Голови сиві, обличчя поцятковані зморшками та шрамами. Знівечені душі. Покалічені тіла. Занапащені життя. Але ось вони тут. Живі.

Через декілька днів пошуки приводять їх углиб лісів, практично на кордон. Вони проходять більше 60 кілометрів. Ніколаса немов веде чиясь невидима рука. Вони огинають ворожі патрулі. Дивом не потрапляють в засідку. На п’яту ніч вони упираються в огорожу, яка знаходиться під напругою. План залишається тим самим : увійти, знайти, вийти. Додається пункт об знеструмлення табору. У темряві вони будуть на рівних умовах. Ніколас згадує свої навички. Він впорається, інакше усі зусилля були марні. Стефан там – він відчуває.

Ніколас відправляє хлопців на розвідку: потрібно порахувати караульних і визначитися з місцем, де можуть тримати полонених. Сам же вирушає на пошуки джерела струму. Нічого не знайшовши, Ніколас готовий побитися головою об цю саму огорожу. Якщо і є десь рубильник, що відключає подання струму, то він на території табору. Сол прав, у орків далеко не дурні сидять. Руки дрібно тремтять чи то від холоду, чи то від безвиході.

– Ей, а якщо ми підірвемо лінії електропередач, які від міста тягнуться? Наприклад, впустимо ось той стовп, – пропонує  хлопченя з танкового відділення, після контузії він просився в загін Стефана.

– Вибух наробить багато шуму. Плакав наш ефект несподіванки, –  резонно помічає Солар.

– Доведеться ризикнути. Давай, друже, твій вихід, – командує сержант. Підривник посміхається. Його спеціальні уміння стають у нагоді. Він слухняно наслідує вказівки свого командира. Знімає з плечей рюкзак і спрямовується у бік лінії електропередач. – Висаджуй в повітря по готовності.

Заряди закладені через 15 хвилин. Все готово. Хлопці чують вибух. Бачать сніп іскр, що здіймається з порваних дротів. Огорожа видає тужливий звук. Чисто. Вони можуть заходити. Москалі висипаються на вулицю. Кричать, перелаюються. А Ніколас веде свій невеликий загін за їх спинами.

Все ж входять вони непоміченими. Всередині темно. Він не має і уявлення куди йти. По натхненню відкриває одну з дверей. За нею голі баби. Виск піднімають. Не схоже, що їх силою тут тримають. Він прийшов не за цим. Ніколас запитує, де тримають полонених. Через секунду три вказівні пальці відправляють його до південної стіни табору. Ось повернутися б, і пристрелити мерзенних продажних дівок. Не можна ж так свою батьківщину зраджувати.

Він біжить у вказаному напрямку. Хлопці, що розосередилися по усій території, прикривають його. Ніколас влітає в сарай, виламує двері ногою. Полонених шестеро. Він велів їм забиратися в ліс. Говорить, що українці своїх не кидають, після зачистки табору вони зустрінуться, а зараз нехай не заважають під ногами.

– Тут не всі, – на бігу повідомляє один із звільнених, – Вони забрали якогось хлопця на допит. Снайпер здається. Він навряд чи вижив, поранення було серйозне, але…

Ніколас далі не слухає. Навкруги починається перестрілка. Він стискає в руках автомат і рветься до наступних дверей. Він ледве тримається на ногах від втоми. В чергових розкритих дверях він помічає знайому спину. Стефан прикований до стільця. Волосся на потилиці злипнулося від крові, що запеклася. Він босий. Синій від холоду. Мабуть, побачивши офіцерські погони, орки хотіли вивідати якусь корисну інформацію. Його катували. Руки в крові, пальці зламані. Усвідомлення цього дряпає нерви.

– Стеф! – Кричить Ніколас, перевіряє пульс. Він хльостає по щоках безвільне тіло. Стефан не опам’ятовується.

Серце майже не б’ється. Відстрелити кайданки і звалити на плечі змарніле тіло не проблема. Проблема в тому, що у вибиті двері летить граната. Вона падає буквально в парі метрів від його ніг. Ніколас відступає назад. Він відштовхує несвідоме тіло до стіни, закриває собою. Подумки готується зібрати роздроблену руку. Він не розраховує вижити. Міцніше стискає зап’ясток Стефана. Замружується. Розплющивши очі, Ніколас бачить над собою скривавлене обличчя Солара і його посмішку. Той ляскає його по плечі і подає руку.

Він дивиться в очі, киває на непоставлене питання: “Живий”. Стефан без свідомості. Навколо нього крутиться медик з їх загону. Форма в крові. Він матюкається крізь зуби. Стягує бинтами рану. Ніколас дивиться медикові через плече. Паніка захльостує, хочеться кричати. Солар хапає сержанта за руку, відводить від бійців.

– Він живий! Чуєш мене?! Головне, що зараз твій Стефан живий. Ти будеш потрібний йому, як ніколи. Він прочумається. Зберися, біс візьми. Виведи нас звідси. – Цим Ніколас і займається. Він відключає емоції.

Виводить свій загін, що поповнився, назад до наших позицій. Їм вдалося перевести дух і оглянути поранених. Стефан не опритомнює. Больовий шок і велика крововтрата могли б вбити його. Але ж він занадто впертий, щоб здохнути тут. Ніколас прокидається від того, що хтось торкається його плеча. У Стефана тонкі, холодні пальці. Ліва рука трохи невміла. І Ніколас перестає на мить дихати, а потім розплющує очі. Він вірить, що усе пережите було лише страхітливим сном. На секунду, але вірить.

 

– Привіт, – тихо говорить сержант. – Мені здається, ніби я можу стиснути пальці в кулак. Потім дивлюся, і розумію, що стискати в кулак нічого. –  Голос тремтить, і до кінця фрази його майже не чути. Ніколас не відповідає. Він тупо вирячився на праве перебинтоване плече свого снайпера і мовчить. Тільки цілує ніжно в пестячу долоню. Стефан замружується, стискає зуби, напружується усім тілом, робить вигляд, що його тут немає.

– Ми впораємося, рідний. – Пару годин тому Ніколасу вдалося спіймати лікаря, що оперував друга. Доктор злегка посміхається. Підбадьорююче ляскає по плечу. Ніколасу хочеться стерти цей співчуваючий вираз з обличчя. Йому вистачає Солара. Осколок гранати раскурочив Стефану плече. Інша частина руки трималася на чесному слові і тонкому шарі шкіри. У рану потрапила інфекція. Вихід був один, і Ніколасу довелося прийняти дуже складне рішення за них обох. Або його життя, або рука.

Я думаю, ми не помилилися з вибором. Ніколас згоден з доктором. Ввечері їх загін виїжджає у свою частину. Стефан незграбно крениться вправо, втрачаючи рівновагу. Ніколас притримує його, допомагає сісти в машину. Він вішає на шию своєму сержантові його жетони. Отримує у відповідь слабку посмішку і змащений поцілунок в щоку. Дорога проходить в тиші.

 

Частина III

27.

 

Шість ранку. Тільки вчора була проведена масштабна наступальна операція, але капітан не спить. Він вдивляється в горизонт. Скоро повинна показатися машина з його бійцями. Всім медалі. І випивку за його рахунок. А тим, хто не п’є – кращий чай, якого тільки можна добути тут, на фронті. Підлеглі сміються, він тільки що килимову доріжку для смертників Ніколаса не стелить. Смертники. Коли він почув це вперше – кричав, як божевільний, погрожував розстріляти всіх жартівників.

На третій день змирився, сміявся навіть. Замість однієї машини, повертаються дві. Поки з другої вистрибують бійці, з першої, не піднімаючи голови, виходить сержант. Він обходить машину кругом, відкриває пасажирські двері. Стефан насилу вибирається назовні. Ніколас притримує його, як маленьку дитину, яка втрачає рівновагу від кожного нового кроку. Лейтенант віддає честь лівою рукою. Прикладає знівечену опіками долоню до перебинтованої голови. Правий рукав вільно бовтається вздовж тіла.

Капітан намагається не дивитися. На війні не перший рік. Стільки каліцтв бачив, що і не злічити. А тут не може відвести погляд. Це ж його хлопчики!

– Що сталося?

– Граната. – Ніколас за його спиною опускає голову. Винить себе – воно зрозуміло. Капітан не стане йому говорити усім відому істину “в цьому немає твоєї провини”. Навіть “війна є війна” не скаже. І вже тим більше промовчить із приводу “добре, що живий”. У очах зацькований жах.

Стефан не вимовляє більше ні слова. Вирушає в медблок по настанові командира. Солар за ним. Він говорить, що впорається, а друг може піти вмиватися і відпочити. Замість відпочинку Ніколас тягнеться до капітана. Він повинен здати звіт про проведену операцію. Абсолютно секретний звіт про абсолютно секретну операцію. Офіційно це все ще вважається відпусткою. Капітан підривається з місця, углядівши його на порозі.

– Ти відмінно впорався. Можеш собою гордитися! Повернув-таки свого лейтенанта. І усіх хлопців зберіг. Полонених врятував. Молодець, Ніколас. Медаль по тобі плаче. – Ніколас бездумно потискує протягнуту руку. Піднімає голову. І командир бачить, як постарів один з його кращих хлопців. Срібло у волоссі 27-річного сержанта – марення. Такий же, як і однорукий снайпер-музикант. Він відчуває, нудотний ком, що підступає до горла.

Він розуміє, що після важкої дороги Ніколас повинен відпочити. Якщо він тут, означає йому щось треба. І бачить Бог, командир готовий дати своєму кращому сержантові все, що той попросить.

– Чим я зобов’язаний візиту? Він своє відвоював.

– Відвоював, – погоджується командир, – І ти разом з ним. – Усміхається, помічаючи розгубленість підопічного. – Якщо я що і зрозумів за цей час спільної служби, так це те, що вас не можна розлучати. Через тиждень прийдуть документи, і ви поїдете додому. Київ чекає. А війну ми і без вас виграємо.

Ніколас не впевнений, що можна ось так запросто підійти і обійняти командира. Він взагалі ні в чому не впевнений останнім часом. Він занадто втомився, щоб думати про дисципліну, про норми статутного відношення військовослужбових. Йому на все плювати. Він просто вдячний йому за розуміння, за можливість врятувати свого друга, та можливість жити без війни. Він тільки боїться, що вони не зможуть без війни. Вони пов’язані нею. Вони нею повінчані.

 

Їх кімната залишилася незайманою. На столі досі стоїть склянка. У ній було молоко. За час відсутності мешканців воно висохло. Перетворилося на пил. Ніколас думає, що усе його життя перетворилося на пил. У голові набатом стукають слова брата Олекси: “… тримайся чимдалі звідси. І хлопченя свого не пускай”. Не послухався. Пустив. Тепер доведеться жити з наслідками цього рішення. Склянка з дзвоном летить в двері. Ніколас взагалі любить крушити посуд. Це дещо заспокоює нерви, хоч і ненадовго. Солар застає його, коли той кулаком безжально таранить стіну. Ніколас помічає чужу присутність відразу.

Припиняє дробити власні кістки об холодний бетон. Закриває обличчя долонями. І бачить сині очі, руду косу і забавні веснянки на носі. Він бачить перед собою перелякане обличчя Лори, відбиток своєї п’ятірні на її руці. Солар, як і вона, застав його не в самий кращий момент. Ні, Ніколас не плаче. Сміється нестримно. Шалено. Страшно. Порожній сміх, безживний. Істерика. Емоції захльостують випатраного болем сержанта, вивертають навиворіт. Він не може з ними впоратися.

Солар взагалі дивується, що після всього цього хлопець ще в змозі мислити розсудливо. Солар ще не знає, що ця суперсила Ніколаса закінчується. Під ногами хрускотять осколки. Він підходить ближче і говорить, що на ніч Стефан залишиться в госпіталі. Медики надали йому першу допомогу, він вижив завдяки їх старанням. Тепер його час потурбуватися про свого друга. Можливість повторного розвитку інфекції минула, значить, небезпеки для життя більше немає. Декілька хвилин він умовляє Ніколаса скористатися душем і відпочити.

Стефану зараз буде потрібна уся життєрадісність Ніколаса, на яку він тільки здатний. Він змиває з себе бруд і кров, сподівається, що зможе разом з нею змити усі ці дні: полон, пошуки, руку, повернення. Сон не приходить. Він відкидає ковдру, кутається в куртку і йде в госпіталь. Стефан теж не спить, просто лежить із закритими очима. Він робить вигляд, ніби не помічає, що хтось прийшов. Ще б дихання затримав, щоб напевно. Він думає, що йому здається. Але марево не зникає.

Стефан хрипить і давиться кашлем від довгого мовчання.

– Ти вирячився.

– Вирячився, – не сперечається Ніколас. Куртка спадає з плечей. Ніколас опускається на підлогу у узголів’я ліжка, як відданий пес, як колись любив робити вдома, доки музикант вимальовував свої ноти. Холодні пальці торкаються плеча над лямкою майки. Він здригається ніби від ознобу. Це помилка. Стефан тут же відсмикує руку. Ніколас піднімає голову, ловить вислизаючі пальці.

– Мені як і раніше приємні твої дотики. Просто я трохи відвик. Вибач.

Він обіймає лейтенанта, намагаючись не потривожити поранене плече. Притискає до себе. Він так і не зрозумів до кінця, що Стефан повернувся. Що вони обоє повернулися. Стеф сам тягнеться до Ніколаса. Переконується, що той не випарується, варто закрити очі, що він живий. Він поруч. Тепер назавжди. Стефан не вірить. Перед очима з ясністю, що лякає, спалахують картинки з недавнього минулого. Полон. Спробу втечі. Тортури. Він би все одно нічого не сказав, навіть якщо б щось знав. Але рашистам, здається, просто подобається заподіювати людям біль.

– На тій руці все одно усі пальці переламані були. Я відмовився говорити. Вони взяли спочатку голки, потім ніж, потім кувалду. Знаєш, коли з тебе живцем знімають шкіру – це неприємне відчуття.

Ніколас здригається від тихого смішка. Стискає здорове плече. Схиляється над ліжком. Цілує просочені кров’ю бинти. Стефан відчуває вологу на щоках. Він впевнений, що не плаче. Нічим вже, піднімає очі. Він не бачить обличчя сержанта. Тільки прозорі краплі падають з його підборіддя на щоки друга. Любити буває боляче.

Їм обом це відомо не з чуток. Буває страшно до тремтіння. Навіть небезпечно. Це ніколи їх не зупиняло. Вони схожі один на одного значно більше, чим самі це усвідомлюють.

– Стефан, я повинен сказати тобі дещо дуже важливе. Давно повинен був. Усе це моя провина. Якщо б я був сильніший, якщо б я тільки краще піклувався про тебе, якби я зміг відпустити брата, ми б не виявилися тут. Ти б не виявився тут. І твоя рука.

– Ніколас, не треба, будь ласка. Просто так вийшло. – Спокійно перериває його Стефан.

“Просто так вийшло” пробиває грудну клітку на виліт. Серце пропускає удар. Він мовчить так старанно, що щелепа зводить від невисловленого, незавершеного. Це майже фізично боляче. Стефан ніколи не був слабкий, але зараз він крихкий немов перший лід. Йому потрібний захист і надійна опора. Якщо він говорить “просто так вийшло”, Ніколас повинен дозволити йому в це вірити. Ніколас не може заснути. Він притискає до себе сплячого друга і думає про все, що вони пережили разом або нарізно.

Солар був правий, якщо не збити Ніколаса з думки, вона задушить його. Розуміння того, що Стефан близький до того, щоб зламатися, давить на нього. Він з дитинства звик до відповідальності, хлопець прогинається під її тяжкістю. Під тяжкістю відчуття провини, яке він тягне за собою багато років.

– Скоро ми повернемося додому, малюк. Ти будеш у безпеці. – Шепоче він. Ранок приходить несподівано. Ніколас так і не зміг заснути. Варто було закрити очі, як спогади відносили його в далеке минуле. На пірс.

Де вісімнадцятирічний хлопчак посміхався заходу. Де були лише вони двоє. Де не було війни.

– Я зможу жити нормально? Голос Стефана надломлений. Нагадує скрегіт металу по склу. Ніколас спостерігає, як хлопець незграбно крутить вилку в лівій руці. Він виразно пам’ятає, як ці самі пальці, без якоїсь незручності, впевнено натискали на спусковий гачок, тримали ніж, ламали кістки парою ударів. Чи стискалися на горлі супротивника смертоносним намистом. Тепер вони здаються несправжніми, пластиковими.

– Ти впораєшся з цим. Я завжди буду поруч.

З часом Стеф вчиться справлятися з однією рукою. Намагається ходити, не кренившись убік. Розчісувати і мити волосся самостійно. Він навіть стріляти пробує. Рушниця виривається з хватки чіпких пальців, і куля летить убік. Ніхто не постраждав, але більше він рушницю в руки не брав. Огладжував голодним поглядом, як бажану, недоступну дівчину, але навіть близько не підходив. Довелося звикати до пістолета. Ніколас не знає, як до нього підступитися.

Стефан зводить усі його спроби заговорити нанівець своїм “просто так вийшло”. Якщо раніше Ніколас вважав, що Стеф був занадто емоційним, то тепер сумує хоч за якимось проявом звичайних людських емоцій. Злість, ненависть, біль. Хоч щось. Але Стефан дивиться на нього порожніми очима і мовчить. Навіть лист бабусі він просить написати Солара. Ніколас починає ненавидіти цього чорношкірого хлопця. Стефан майже повністю відстороняється від нього. Зате Сол стає йому кращим другом. Ніколас ревнує, але нічого не говорить.

Якщо Стефану потрібний Солар – добре. Може, він ненавидить  Ніколаса. Винить його в тому, що сталося. І більше не хоче мати з ним нічого спільного. Нехай так, тільки він розповів би, не став тримати в невіданні. Колишній Стефан не дозволив би йому варитися у власному соку, уявляючи у фарбах, що зараз робить Солар з його лейтенантом за закритими дверима. Машина за ними приходить ближче до вечора на п’ятнадцятий день після повернення. Вони поїдуть на вокзал, потягом до міста. А там вже літаком на якийсь закритий військовий аеродром.

І знову поїздом до Київа. Хлопці прощаються з товаришами по службі. Солар дивиться на Ніколаса. Спостерігає за реакцією. Навряд чи вони побачаться знову. Хоча пару разів він обіцяв приїхати до Київа вже після того, як закінчиться ця проклята війна.

– Ти хороший друг, хоч і чорний.

– Ти хороша людина, хоч і блакитна.

Вони потискують один одному руки. Солар ляскає його по плечу. Обіцяє перемогти, щоб ці двоє були, нарешті, у безпеці. Просить дзвонити і писати. Солар посміхається, обіймаючи Стефана.

– Не смій здаватися. – Шепоче він. Стефан і Ніколас сідають в машину. Сол з хлопцями залишається на війні, а вони від’їжджають додому. І чорт зна, як складеться їх життя. Ніколас думає, що світ рухнув в прірву, і він разом з ним. Стефан думає, що йдучи на фронт добровольцем, він жодного разу не замислювався про смерть серйозно. І зараз, неспокійно тереблячи порожній рукав, він боїться, що через нього Ніколас занапастить свою долю. Він не може цього допустити.

Київ зустрічає їх похмурим небом і холодним вітром. Ранній ранок. Вокзал майже порожній. На пероні стоїть мініатюрна жінка в коричневому пальті. Голову покриває берет. Сиве волосся акуратними хвилями лягло на плечі. Ніколас не впізнає її. Стефан вихоплює знайоме обличчя практично відразу. Штовхає друга ліктем. Той не розуміє. Вертить головою, а потім застигає.

– Мама, – луною відбивається від вокзальних стін. Сумки падають на підлогу. Жінка стукає каблуками, біжить до них, на ходу утираючи хусткою сльози. Ніколас обіймає її. Підводить, крутить в повітрі. Вона цілує сина. Христина посміхається Стефану, що стоїть осторонь. Він стримано вітається. Вона дивиться на формений кітель з порожнім правим рукавом, і в її погляді читається вже звичний їм обом жаль. Ніколас знає, що другу це не подобається. Занадто гордий Стефан нікому не дозволяє жаліти себе, і йому у тому числі.

 

Серце передчуває недобре. Він відступає на крок, вдивляється в постаріле обличчя. Жінка сумно посміхається, відводить очі. Ніколас вже зрозумів, в чому справа. Не вірить.

– Як ти дізналася, що ми приїжджаємо, мам?

– Адвокат передав останній лист мені, як єдиній родичці людини, вказаної в заповіті бабусі Ади. – Відповідь примушує пригнітитися повітрям. Христина не зводить очей з сина, а той не може відвести погляд від Стефана, що завмер. Він підходить до нього, бере за руку, переплітаючи пальці. Жінка простягає їм знайомий ключ. Ніколас ховає його в кишеню. Підхоплює обидві сумки однією рукою, а другою тягне за собою ошарашеного страшною новиною друга.

 

28.

 

Стефан довго мучиться з дверима. Пальці тремтять, і ключ ніяк не може потрапити в замочну щілину. Він пошепки чортихається. Ліва рука все ще мало пристосована до життя. У квартирі панує напівтемрява. Гучно цокає старий годинник із зозулею над комодом в передпокої. Ніколас ставить сумки на підлогу. Роззувається. Проходить на кухню. Його мати мабуть потурбувалася і привела житло в нормальний вигляд перед їх приїздом. У холодильнику стоїть молоко, пиріг і, здається, рагу. Він кип’ятить чайник. У коридорі тиша.

Він ставить на стіл своє молоко і розбавлений крижаною водою солодкий чай. Ніколас не впевнений, що після усього пережитого, Стефан все ще любить цей напій. Раніше любив, але зараз все інакше. Він возиться на кухні п’ятнадцять хвилин. Обертається кілька разів. Сподівається побачити усміхнену стареньку,що наближається до нього човгаючою ходою. Бабуся мертва. І ця кухня ніби померла разом з нею. Він не розуміє, чим вони заслужили втратити її. Він не розуміє, чим Стефан заслужив втратити останню рідну людину у цьому світі.

Ніколас вже давно не бере себе в розрахунок. Він знаходить Стефана в кімнаті Ади. Хлопець сидить на її ліжку. Стискає нічну сорочку. Він не плаче. Мовчить вперто. Ніколас чекав істерику з криками, рукоприкладством, биттям посуду. З нею впоратися легше, ніж з мовчазним відчаєм. Ніколас хоче вити від безпорадності. Стефан закрився від нього. Він не потребує його допомоги. Він більше не потребує його. В усякому разі саме це Стефан намагається довести йому вже два тижні. Стеф хоче, щоб Ніколас пішов.

Повернувся до свого нормального, довоєнного життя. Без нього. Без каліки, який нічого більше не може йому дати. Стефан не знає, як це пояснити, щоб до друга, нарешті, дійшло – лейтенант Стефан не повернувся з полону. І з війни не повернувся теж. Він порожній, зломлений, понівечений. Випатраний болем і втратами. Він хоче бути один. Завжди. Страждати самому – не страшно. Страшно, коли хтось інший страждає через тебе. Ніколас не вміє читати думки. Він трактує по-своєму його поведінку. Нехай думає, як хоче, аби допомогло.

Замість того щоб піти, Ніколас велів йому вмиватися. А після потягнув в якусь контору, адресу якої їм залишила Христина. Стефан стискає зуби і йде за Ніколасом.

– Вона померла вночі у своєму ліжку. Інфаркт. Ада розуміла, що хворе серце – не жарт. Вона прийшла до мене за тиждень до своєї кончини, принесла заповіт на підпис. Оголошення не було. Ви можете прочитати все самі. Дзвоніть, якщо з’являться питання. Наскільки я знаю, документи вона встигла підготувати. Потрібні тільки ваші підписи. – Голос юриста був сухий.

Він роздивлявся двох солдатів тих, що повернулися кілька годин тому з самого пекла. Від них все ще пахне війною. Вони по черзі читають заповіт, документи про вступ у власність. Ставлять підписи. Чоловік вважає за краще не помічати, як вони переглядаються. Юрист має необережність відкрити рот і розповісти про компенсацію, яку покладено Стефану через травму.

Затикається відразу, варто тільки зустрічається очима з сержантом, який, до речі, незабаром повернеться за необхідними документами. Ніколас відкриває двері. Пропускає вперед Стефана. Він рухається тінню за спиною. Ніби янгол-охоронець. Стеф усміхається. Йому не потрібна турбота. Йому треба згорнутися калачиком на їх давно захололому ліжку, і здохнути наодинці. Напевно, варто розповісти Ніколасу, чому останній тиждень на фронті Солар зайняв його місце.

Коли доводиться витягувати з чиїхось пальців заряджений револьвер – це за визначенням зближує. Може Ніколас погребує спілкуватися з невдалим  самовбивцею.

– Стеф, ми пропустили похорон. Поїдемо на кладовище? – Тихий голос примушує Стефана обернутися. Виходить занадто різко. Він завалюється на бік, і Ніколас дивом встигає схопити його за правий рукав, не дає впасти. Стефан відсахується, цього разу вдало. Дивиться вовком, готовим вчепитися в глотку. – Ми їдемо або ні? – Трохи різкіше, ніж хотілося, запитує він. Відповіддю служить невпевнений кивок і винуватий погляд. Вони сідають в таксі.

Кладовище величезне. Вони насилу знаходять могилу Ади серед тисяч надгробних плит. Ніколас здогадувався, що його мати не могла пропустити похорон. Бачачи скромні, кохані матір’ю, гербери, він переконується у своїй правоті. Починається дощ. Вода пробирається під комір, примушує здригнутися.

– Ти трохи не дочекалася. Я повернувся, бабуся. Ми обоє повернулися. –  Хлопець цілує хрест і піднімається з колін. Ніколас кладе свіжі квіти.

Вони повертаються додому. У вітальні, як і раніше, стоїть старе піаніно. Стеф навіть не дивиться на нього. Його погляд ковзає по фотографії на стіні. Двоє молодих хлопців: покликані на службу в армію ЗСУ. Він пам’ятає, як Ніколас тримав його руку за бабусиною спиною. Праву руку. Тепер її немає. Як немає і тих хлопців. Зараз у вітальні стоять двоє літніх людей, яким ще не має і тридцяти років. Волосся сиве. А очі нібито вицвіли. Душі вицвіли. Почорніли від крові, що запеклася на руках. Своєї і чужої. Ніколас торкається губами мокрого волосся. Стефан закриває очі, спираючись ліктем на теплі груди. Вечеря проходить в тиші. Як і весь подальший тиждень. Стефан перебирається до кімнати Ади. Теж мовчки. Просто одного разу вночі він не повертається. Вранці говорить, що спатиме у бабусі. Ніколас кричить про себе, стискає зуби так, що виступають жовна.

Стеф бачить, як він стримує хворобливу лють, що рветься назовні, як на мить його очі стають абсолютно чорними. Він вважає за краще ігнорувати те, що бачить. З цієї миті у Ніколаса з’являється погана звичка. Навіть дві. Він прокидався ночами від занепокоєння, що зуділо. Безшумно підходив до закритих дверей і завмирав, вслухуючись в звуки за ними. Зазвичай Стефан беззвучно ридав, заглушаючи власні судорожні вдихи подушкою. Ніколас не заважав йому. Коли Стеф приймав душ, він вартував під дверима.

Це було безглуздо, але про всяк випадок він хотів бути завжди поруч. Звичайно, Стефан знав про це. Він все розумів, тому не заговорював про це. Все ще продовжуючи не помічати голос власного серця.

Як виявилося, параноя Ніколаса була не безпідставною. В черговий раз, вслухуючись в звук води, він раптом почув, як розбивається скло. Настає тиша. Він навіть не відразу розумів, що сталося. А потім вибивав крихкі двері плечем і остовпенів на порозі. Стефан сидів на підлозі, обхопивши себе рукою, притиснувшись до борту ванни спиною. На підлозі мерехтять осколки розбитого дзеркала. Поруч лежить металевий ящик, який замінював їм аптечку. Мабуть цим ящиком він і запустив в нещасне дзеркало. Мокре волосся закрило обличчя.

Ніколас бачить, як по щоці друга котиться крапля крові. Вона схожа на криваву сльозу. Він на мить затримує дихання від жаху, а потім опускається поруч на коліна. Прибирає за вуха пасма, що заважають. Витягує застрягле в шкірі скло. Шрам залишиться. Черговий шрам. Він набирає ванну, поки обробляє свіжі рани. Потім легко піднімає на руки голе тіло і опускає в гарячу воду. Стефан довірливо обертається спиною, ніби не було цього тяжко відчуження. Ніколас намилює йому голову. Запускає пальці у волосся. Дбайливо відтягує пасма. Перебирає. Останній бастіон крижаного серця рушиться. Стефан відкидається назад, підставляючись під пестячі руки.          Врешті-решт, якщо Ніколас хоче зв’язати своє життя з калікою, то хто він такий, щоб заважати цьому. Власне, витирається він вже самостійно. Стефан дивиться в розбите дзеркало і не може відірвати погляд від знівеченого плеча. Він не помічає, коли за його спиною виникає Ніколас, що обіймає його поперек грудей, втискається губами в потилицю.

 

Стеф занадто сильно відчуває власну відразу до себе і вважає, що вона повинна передаватися усім, хто його оточує. Він зустрічається поглядом з Ніколасом в дзеркалі, трохи підводячи плече.

– Бачиш це? – Несподівано зло запитує він. Ніколас хмуриться. Вони вже проходили це колись давно. Йому не згадати причини такої розмови, але вона йому точно не сподобалася. Так і зараз: Ніколас знає, до чого веде друг. Він розгортає його до себе обличчям. Оглядає усього від ніг до голови. Хлопець так і не одягнувся.

Ніколас не хоче рахувати шрами, помічати каліцтво. Усе це відбитки війни. Він просто огладжує поглядом рідне, занадто улюблене, тіло. Красивий. Все одно красивий.

– Я бачу тебе, Стеф. – Слова б’ють в саме серце. Від злості не залишається і сліду. Стефан незатишно щулиться під проникливим поглядом. Натягує на плечі великий м’який рушник. Він знає, що поступає безглуздо. Але з чистої впертості не може здатися.

– Я втомився. Добраніч. – Стефан йде. Ніколас збирає осколки. Ріжеться кілька разів.

Дивиться, як червоні краплі розпливаються по білій плитці. Долоня мимоволі стискається. Осколки впиваються в шкіру сильніше. Ніколасу треба прогулятися. Піти чимдалі від усього цього кошмару. Він обережно закриває за собою двері, намагаючись не потривожити сплячого. Він успішно справляється з цим, Стефан не чує, тільки здригається уві сні.

Ніколас виходить з під’їзду, спокійно проходить метрів сто. Коли будинок залишається позаду, він зупиняється. Він піднімає голову. На небі сяють зірки. Очі щипає. Ніколас закриває обличчя долонями і тихо виє, впиваючись зубами у власний зап’ясток. У нього більше немає сил. У ньому не залишилося життєрадісності. Він не зможе витягнути з пекла Стефана, тому що навіть себе він врятувати більше не в змозі.

– Ніколас! – Зве хтось. За спиною стоїть мама. Вона злегка підводить куточки губ, підходячи до сина. Тіпає по голові, як колись в дитинстві. Жінка обіймає його, слухає плутану мову.

– Я більше так не можу. Мам, я більше не можу. Мені його не врятувати.

– Синок, якщо хто і зможе врятувати твого… коханого, то тільки ти. – Вона заспокоює його. Говорить, що він до біса сильний.

Розповідає різні безглузді історії. Награно скаржиться, що доки їх не було, їй довелося зайнятися булочною. Говорить несміливо, що їх повернення – краще, що відбувалося з нею за останні місяці. Вона вимовляє “їх”, і Ніколас готовий розридатися на місці. Стефан не повернувся з війни. Вони йдуть додому разом. Христина цілує сина в щоку і йде. Ніколас лягає в порожнє  холодне ліжко і не змикає очей до ранку. Він ніколи не був такий самотній і щасливий одночасно. Йому немає місця поряд з Стефаном. Але і піти він не може.

Вони занадто довго залишалися втраченими один для одного, щоб знову розлучатися.

 

29.

 

Стефан прокидається від власного, застряглого в горлі крику. Ніколас поруч. Тримає за руку. Гладить по спині, але не обіймає, ніби боїться переступити якусь рису. Його заспокійливий шепіт єдина ниточка до реальності. Стеф хапається за спокійний, впевнений голос і тягнеться за ним до світла з в’язкої пітьми, що лякає.

– Що снилося?

– Потім.

Ніколас не наполягає. Притискає до себе худу спину. Заривається пальцями в скуйовджене вологе волосся. Стефан втрачений, зляканий, більше не шарахається від дотиків.

Він такий схожий на себе колишнього, довоєнного. Ненадовго. Як тільки морок кошмару розвіється, він знову відштовхне його, закриється на усі замки. Холодильник нестримно пустіє. Стеф не ведеться на умовляння, залишається сидіти вдома. Ніколас йде в магазин наодинці. Коли він повертається в квартиру, Стефан сидить за піаніно. Він не чує, що друг повернувся. Він взагалі нічого не чує. Лається крізь зуби. Війною втягнений в мозок мат, звучить в цій квартирі дивно. Грати лівою рукою не виходить. Стефан злиться. Б’є по клавішах кулаком.

Вони видають високий тужливий писк і замовкають. Ніколас повертається і голосно ляскає дверима. Ставить пакети на комод. І робить вигляд, що нічого не бачив. Стефан вже на кухні. Ніколас підходить до піаніно. Дивиться уважно, ніби сподівається, що варто йому підійти, і інструмент заграє сам собою. Не виходить. На залишених нотах стоїть дата. Зовсім нові, накидані на лист неакуратні карлючки. Ніколас і раніше-то не розумів, що вони означають. Тепер він взагалі не може нічого розібрати.

Від минулої каліграфічності не залишилося нічого.

– Навіщо тобі це усе? – Невизначено знизуючи плечима, запитує Стеф. Він колупає ложкою суп. Так і не навчився вільно тримати столові прилади в лівій руці. Ніколас дивиться на нього, неначе Стефан зморозив найбезглуздішу річ на світі, і хитає головою. Він ставить свою тарілку в раковину і сідає назад.

– Їси, – спокійно говорить він.

– Я навіть грати більше не можу! – Упускаючи ложку, кричить він.

– Їси, – тим же голосом повторює Ніколас, стираючи бризки зі свого обличчя.

І Стефан їсть, вражаючись власній покірності. Йому смачно. А Ніколас вже знає, що робитиме далі. Він йде з будинку після обіду. Повертається ближче до півночі. Стефан говорить, ніби допізна засидівся з книжкою у вітальні. Він не хоче визнавати, що чекав, поки Ніколас повернеться додому. Не зміг заснути в порожній квартирі. Стеф уперто випинає підборіддя. Обличчя сіріє на очах. Загострюються вилиці. Губи знову стиснуті і трохи тремтять.

Він застиг на місці, так і не встигнув зробити ковток з чашки, подарованою нещодавно сусідкою на знак поваги. Серце заходжується в скаженому, панічному ритмі. Ніколас тільки що сказав, що повинен поїхати.

– Чому? – Голос не підводить. Звучить рівно і чітко. Рот миттєво пересихає в очікуванні відповіді. Ніколас занадто давно знав цього хлопця. Вивчив напам’ять усі звички і жести. Він не хоче пояснювати, не може. Але його скручує хворобливим спазмом від готової ось-ось вибухнути сварки. Їм немає чого лаятися. Ніколас просто вирішив піти. І у Стефана немає вибору.

Він повинен його відпустити. Врешті-решт, хіба не цього він домагався майже місяць? Можливо, говорити цього вголос не варто було. Сині очі дивилися з болем і тугою.

– Просто Так вийшло, Стефан. Я повинен піти. – На мить Стеф замислюється, невже його “просто так вийшло” викликало такі ж почуття. Ніколас йде не прощаючись. Закриває за собою двері. Його ключ залишається лежати в кухні на столі. Стефан хоче закричати, благати залишитися. Адже ця квартира тепер належить і Ніколасу теж. Бабуся постаралася.

Вона ж не думала, що її онук такий непрохідний ідіот. Стефан проводжає поглядом знайому спину з вікна. Ніколас покинув цей будинок. Він йде не обертаючись. Хоча напевно відчуває, як за ним спостерігають. Стефан дивиться на незайманий кухоль з так і недопитим чаєм і згадує, як на фронті, вони пили заварені окропом трави. Лора казала, що це корисно для імунітету. Вони їй повірили і з робленим задоволенням давилися гірким варивом. Скільки разів вони один одного ховали? Але завжди знаходили один одного. Поверталися. Більше цього не повториться. І це повністю провина Стефана.

Ноти залишаться загубленими назавжди. Ніколас не повертається вже декілька днів. Коли проходить місяць, і Христина востаннє приносить йому продукти, Стефан готовий вити від відчаю. Він не знає ні його нової адреси, ні номера телефону. Та і навіщо? У них же все кінчено. Може, його старий друг взагалі одружився на якійсь красуні і думати забув про самотнього каліку. Стефан йде в театр. Він не може грати, але все ще пише гарну музику. Звичайно, йому платять зовсім небагато, на їжу хватає і, слава богу. Він не скаржиться.

Плаче по ночах від самотності і безвиході. Ховається за трьома ковдрами, тому що не може зігрітися в порожній квартирі. Але ніколи не скаржиться. Якось пізно ввечері в двері шкребуть. Тихо, пес, що ніби загуляв, оповіщає хазяїв про своє повернення. Коли не отримують відповіді, знову шкребуть. Стефан лежить на ліжку у своїй старій кімнаті, зарившись носом в подушку. Вона ще таїть в собі рідний запах.

– Нікого немає вдома, – бурмоче він, ковтаючи підступаючі сльози.

– Відкрий негайно! Інакше я вирішу, що ти знову побився з дзеркалом, і висаджу ці чортові двері. Відкривай, Стефан. Я знаю, що ти вдома. Хвилину він лежить, не дихаючи. Думає, раптом здалося? Травма, нерви, самотність –  з’їхати з глузду легше ніж, здається. Коли в двері стукають кулаком, він біжить в коридор, на ходу збираючи волосся в хвіст однією рукою. Мелькає в голові думка, що потрібно б поголитися. Але вона лише мелькає.

– Я радий, що ти прийшов, – говорить Стефан. Він ще не впевнений, чи дійсно радий, але Ніколас заходить, заповнюючи собою порожнечу. Куйовдить довге волосся. Згрібає в обійми. Цілує в куточок рота. Вперше за ці тижні Стефану здається, що він живий. Що лейтенант Стефан таки повернувся з полону і зараз, повертається з війни. Вони обоє повернулися додому.

– Все добре? – Весело запитує Ніколас.

– Так. – Йому ще хочеться додати “тепер, коли ти повернувся”, але він, мовчки, розчиняється в обіймах. Ніколас тягне його у вітальню. Підштовхує до оксамитового табурета перед піаніно. Він сідає поруч. Піднімає клап. Витягає з потайної кишені пом’яті листи. “Повернені з війни” – Стефан дізнається свій почерк. Він думав, що викинув ці ноти після відходу Ніколаса. Виявляється, ні. Ніколас сам їх забрав. Стефан не розуміє, чого від нього хочуть. Він майже зляканий.

На схвильований погляд йому відповідає просто:

– Мені потрібна твоя допомога. – Ніколас уважно вдивляється в ноти. Розминає пальці і починає грати. Правою рукою. Стефан сидить, округливши очі, і явно не збираючись брати участі в процесі. Однією рукою струнку мелодію вивести не виходить. Ніколас підчіплює друга ліктем і той ніби прокидається. Піднімає ліву руку. Вони грають вдвох. Коли мелодія затихає, Стефан розвертається до нього усім корпусом. Він не вірить. Не розуміє. Давиться стримуваними риданнями.

– Ти сказав, що не можеш грати. Я вирішив допомогти, – стираючи сльози з його палаючих щік, говорить Ніколас. – Мені потрібен був час, щоб навчитися. Ці руки не створені для музики, на жаль.

Стефан задихається. Він дивиться на Ніколаса з хвилину, а потім кидається на шию. Обіймає, стискає рукою плече і ридає. Притискається до губ. Кусається нетерпляче і чує тихий теплий сміх.

– Я – ідіот. Я вирішив, що зіпсую тобі життя. Каліка ж. Кому я потрібний? Я хотів, щоб ти залишив мене. Тому що боявся, що перетворю твоє життя на пекло.

– Ідіот, – погоджується Ніколас, – А я, знаєш, люблю ідіотів. Це моя слабкість. Однорукі ідіоти з музичними здібностями і умінням холоднокровно різати глотки рашистам.

У ту ніч Стефан переїжджає назад у свою кімнату. Він більше не намагається уникати дотиків. Він взагалі намагається не відходити далеко від Ніколаса, ніби надолужуючи упущений час. А потім приходить довгоочікуване свято. І країна святкує Перемогу. Весь світ святкує Перемогу.

Трохи раніше Ніколас знаходить в одному з ящиків альбом, який збирала бабуся з їх фотографій і листів. Ось вони вдвох, на танку. Ось Лора сміється, встрибнувши на спину Ніколасу. Ось Стефан зі своєю улюбленою рушницею. Ось вони втрьох, і поза майже повністю копіює фотографію з вітальні. Та і суть схожа. Адже Лора теж померла. І божевільні фотографії Солара. І сонячний день Перемоги вони святкують в колі своїх фронтових друзів.

 

Усі вони поруч. Дивляться з фотографій. Застиглі у вічності. У пам’яті своїх побратимів. Більшість з них до Перемоги не дійшли. Стефан пам’ятає війну і зовсім не пам’ятає миру. Йому повернення далося важче. Хоча спочатку вони думали, що буде інакше. Невдовзі приходить дивний лист. На ньому незнайома адреса, і почерк ніяк не виходило розпізнати. Коли вони розкрили конверт, з нього вивалилася фотографія Солара і інших хлопців з їх загону. І підпис на обороті: “Ми дійшли”.

У листі говорилося, що перемога далася дуже важко. Під кінець війни, перед самою капітуляцією, рашисти все ще не збиралися здаватися без бою. У останній битві вони не рахували полеглих. Серед них був і їх полковник. Вранці приміряв нову форму, а до вечора труна. Солар писав, що скоро приїде, що скучив за парою підорів, що страждали. І що він дуже вдячний невідомій Лорі за цю фразу. Вона піднімає настрій навіть в самий капосний день.

“Ви дещо забули тут, коли збирали речі”. – Написано замість прощання.

 

30.

 

Почалася нова епоха – «Епоха Слави і Надії». Час йшов. Стефан не лише навчився тримати ложку лівою рукою і віртуозно метати ножі, а також чудово грати свою партію. Він майже впорався з кошмарами. Ніколас повернувся на завод. Швидко відновив свої професійні навички і навіть встиг навчитися новим хитромудрим штукам. Досвід, придбаний на фронті, виявився дуже корисний і в мирний час. Начебто все стало, як раніше. Майже. І від цього “майже” час від часу важко тягнуло десь під ребрами. Ніколас вперше грає на великій сцені.

Його волосся покрите гелем і зачесане назад. Чорний фрак і білосніжні рукавички. Поруч сидить Стефан. Рука сама тягнеться поправити кривуватого метелика по старій пам’яті. Стеф ловить його пальці, заглядає в очі.

– Ми більше не загублені. Ми нарешті змогли скластися в єдину мелодію. – Хлопець посміхається, обережно торкається щоки друга зімкнутими губами і виходить на сцену. Ніколас йде за ним. “Повернені з війни” підкорює зал. Їм аплодують стоячи п’ять хвилин. Ніколас засікав. Дует ветеранів залишається працювати в театрі. Їх так і представляють.

“Дует ветеранів-побратимів, що зберегли свою дружбу на фронті і за його межами”. Незважаючи на музичну кар’єру, що почалася, Ніколас не відмовляється час від часу набити комусь морду на імпровізованих рингах в закритих підвалах. Несанкціоновані бої проводяться там же, де і п’ять років тому. Стефан не сперечається, не лається. Іноді навіть ходить разом з Ніколасом. Милується. Робить ставки. Хлопці переїжджають до кімнати бабусі. Вона більше, та і до кухні ближче, якщо вірити Стефану. Довго ходять магазинами, вибираючи шпалери, меблі, посуд.

 

Люди косяться на них. Роздивляються. Вивчають, як піддослідних. З часом вони вчаться не звертати на це уваги. Стефану важче. Окрім поглядів кожна хоч трохи знайома людина з минулого, довоєнного життя намагається підійти і виявити своє співчуття. Це дратує. Занадто гордий, покалічений війною, музикант не може змиритися з жалем на свою адресу. Вони обоє не можуть. Порадившись з Стефаном, Ніколас йде у булочну. По-перше, там необхідна присутність одного з власників. По-друге, там працює його мама.

Після нетривалих суперечок на допомогу нікчемним дизайнерам приходить Христина. За вечерею вона повідомляє, що з їх мілітаристичним баченням світу не можна облаштовувати житло. Воно більше схоже на казарму, чим на затишне сімейне гніздечко. Вже в передпокої, перед відходом, вона обіймає сина однією рукою, а другою підтягує до себе Стефана. Христина посміхається. Обіймає їх обох і йде, так нічого і не сказавши.

– Я ж говорив, їй просто треба було час, щоб прийняти мене.

– А скільки тобі знадобиться часу, щоб прийняти себе?

– Просто будь поруч.

– Я завжди поруч. Солар приїжджає у гості. Не з порожніми руками, як і обіцяв. До скромної колекції нагород, додається “Медаль за відвагу” Стефана і “Орден Мужності” Ніколаса. Їм доводиться майже дві години шукати товариша, що заблукав, в Центральному парку, де вони повинні були зустрітися. Хлопці згадують полеглих друзів і радіють, що війна, нарешті, закінчена – їм більше нікого не треба втрачати. Їдять круасани із згущеним молоком, Стефан викликається сходити за кавою.

Він взагалі не любить згадувати війну, особливо цю її частину. Солар демонструє їм фотографії доньки. Стефан дивиться на усміхнену дівчинку і розуміє, що не даремно вони пройшли усе це. Вони теж вклали свій вклад в перемогу. Ось заради них, заради дітей, заради майбутнього свого народа вони воювали. Не заради нагород і почестей. Навіть не заради вічної пам’яті. Стискає в долоні свою нагороду і не може стримати посмішку. Все було не даремно.

Солар знову починає сперечатися з Ніколасом на порожньому місці. Вся їх дружба тримається на взаємних підколюваннях. Усі вони герої. Солар від’їжджає рано вранці наступного дня. Обіцяє писати і просить не забувати його. Він звалює на плече сумку і повертається до хлопців. Солар усміхається, а очі залишаються серйозними.

– Не так багато “своїх” в живих залишилося, хлопці. Не добре буде розкидатися друзями, навіть такими блакитними, як ви.

– “Свої” з твоїм кольором шкіри теж рідкість, Сол. Ми писатимемо. Не забувай нас. – Ніколас посміхається. Відстежуючи поглядом знайому спину, зникаючу в темряві вагону. Мабуть, Солар залишився останнім, що вижив, кого б він зміг спокійно назвати другом і обернутися у бою спиною. Коли б не він, Стефан був би вже мертвий або досі б гнив в полоні.

 

Будинок зустрічає їх тишею. Ніколас не особливо усвідомлює, що робить, коли притискає Стефана до дверей і цілує. Неначе вперше. Стикаючись зубами, задихаючись від браку кисню. Вони обоє знають, що це перший справжній поцілунок після повернення з фронту. Губи сухі, жорсткі, вимогливі. Стефан видихає обережно, ніби боїться злякати. Притискається ближче, інстинктивно обертається лівою стороною.

Ніколасу не подобається його зацикленість на власній недосконалості. Він повинен донести до цієї кошлатої довбешки, що з рукою, що без руки –  він любить Стефана однаково сильно. Їм не потрібні розмови, щоб довести це. Вони обоє тут, через стільки років, в тій же квартирі. Ніколас ніжно цілує податливий рот. Кусає шию. Живе, гаряче тіло в руках. Серце стукає під долонею. Стефан поруч. Живий, збуджений, шалено красивий. Він шепоче це вголос і щоки музиканта знову покриваються рум’янцем.

Стефан закушує губу, хапає повітря відкритим ротом. Повторює як заведений його ім’я. Чіпляється за шию. Ніколас цілує знівечене плече, дивиться так, ніби не бачить шрамів. Стефан теж не бачить, принаймні, в цю секунду. Він лише відчуває дрібні нерівності під руками на гладкій спині. Війна помітила кожного з них.

– Подивися на мене, – просить Ніколас. Стефан відкриває очі. Топить в синьому океані і не дає надії на порятунок.

Пальці все такі ж ніжні, витончені і холодні торкаються розпаленої шкіри, впиваються короткими нігтями. Ніколас до кінця не вірить, що це реально. Гарчить, рухаючись швидше. Його веде від напруження почуттів. Усі їх трагедії в результаті зробили їх тільки ближче. Можливо, ним є, за що дякувати Богові. Сонце прокрадається крізь фіранки. І нікому не потрібно на війну. Ніколас готує сніданок в старому затертому фартусі бабусі. Кидається у плити. Стефан сонний, розпатланий, ще м’який зі сну. Його приємно обіймати. Він пахне будинком. Затишком. Світом.

Майже стерся запах землі з окопів і збройового мастила. Ніколас ставить на стіл яєчню, чашку з чаєм і склянку молока. Він думає про те, що кожен з них все ще носить на шиї пару жетонів, немов обручки військових днів. Через тиждень Ніколас притягає додому цуценя з найближчого притулку. І вони стають схожими на справжню сім’ю. А пізно вночі Ніколас знову прокидається від крику. Стефану сниться кошмар. Він важко дихає, слухає тихе сопіння собаки і заспокоюється.

– Потім вже настало. Розкажи мені, що тебе лякає.

– Пітьма всередині мене. Я вбивав людей. Ми вбивали людей.

– Ми були на війні. Якщо ти підеш прямо зараз на вулицю вбивати людей, то так, пітьма всередині тебе. І її варто боятися. Але там. Ти моє світло, Стефан. Моє особисте сонце. Ти – моє життя.

Момент, коли життя Ніколаса пішло наперекосяк – це момент появи в ній Стефана. З худого задохлика, якого б’ють усі кому не лінь, за занадто велику любов до справедливості, боксер зробив справжнього чоловіка. Буквально в усіх сенсах. Вони показали один одному світи, про існування яких не знали до знайомства. Вони полюбили один одного. А потім була війна. Вона понівечила їх душі. Залишила сліди, що не гояться, на тілах. Вона майже зламала Стефана. Зламати можна кого завгодно, було б бажання і час.

А ось змусити зломлену людину знову захотіти жити – тяжка праця, не у кожного вистачить мужності взятися за це. Ніколас взявся. Тепер у них є своя невелика булочна. Квартирка. Піаніно. Забавна руда собачка. І вони самі є один у одного. Адже вони разом до кінця, інакше який в усьому цьому був сенс? Загублені ноти знайшли своє місце. І мелодія, що почалася в далекому минулому, нарешті, склалася до кінця. Ні, вона ще не закінчилася. Для цих двох все тільки починається. Ніколас і Стефан заслужили своє щастя. Вони його вистраждали.

 

 

 

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.