/написано на осінній фікрайтерський з’їзд 2021; ключ 2 – все що не вбиває/
коли чанбін приводе джисона в свою компанію, він не те щоб сильно, але бажанням налагоджувати зв’язки не горить. проте говорить, що нові люди завжди гарно!, і він обов’язково знайде зі всіма спільну мову.
чан дивується, коли джисон дає йому одразу п’ять текстів на розглядання, бо це дуже багато, навіть для нього. написання йде добре, знаходження спільної мови — ні. фелікс надто голосний, синмін надто розумний, хьонджин надто талановитий (він займається танцями і навіть виступає!! для джисона це дуже авторитетно), чонін не так часто з’являється разом з іншими, а мінхо…ні, просто ні.
добре, можливо, це все просто якесь неправильне перше враження джисона, він не буде заперечувати. але, якщо б йому запропонували обрати між лі мінхо і навчанням в фізмат класі, він би вже подавав документи на вступ.
— джисон, гей, ти з нами? — згадай чорта, і він вже тут.
— так, так… що таке?
— ти пропустив за своїми польотами в хмарах всю розмову.
— і?
— скажіть мені хтось, — мінхо зітхає, — чанбін, я зараз до тебе, якщо що. чи джисон завжди такий?
— який я «такий»?
— ось бачиш, ти знов не слухаєш.
— але ти нічого не сказав!
— в сенсі? сказав. мені процитувати свої минулі слова?
— а-а-а! замовкни вже і просто перекажи те, що я пропустив.
— стій, а чого це ти мені рота затикаєш?
— обидва, тихше, – синмін плескає в долоні, — давайте просто повторимо спочатку.
проходить два тижні, коли вони знаходять щось схоже на спільну мову. фелікс все ще голосний, але тепер це навіть приємно. синмін цікавіший, ніж на перший погляд, хьонджин все ще дуже крутий, це не обговорюється. чонін перевершив всі очікування, бо виявився справжньою душею компанії. надивившись на мінхо, хан написав пісню, але чан сказав що або він прибирає звідти половину тексту, або записує сам на мікрофон навушників. текст довелося і справді коректувати, бо, як висловився чанбін, це просто піздєц, ну.
джисон вважає, що все що не вбиває, робить сильніше, бо він живий і класний, що тільки підкріплює його теорію. тому, він сподівається, що мінхо не вб’є його, якщо він просто попросить його номер.
після того, як вони перший раз списуються і мінхо просить дати якійсь пісні хана, бо чан і чанбін дуже його хвалять, джисон дякує богам, що не виклав пісню про самого лі будь-куди, де він би це побачив.
проходить місяць, коли джисон бере номери телефонів та інстаґрамми інших нових знайомих. так, він вчиться в одинадцятому і думає, що це пік дорослішання і все таке, але йому й досі страшно робити деякі речі, як-от: попросити номер, запізнюватися додому, вийти з машини мінхо, коли він припаркувався біля воріт до школи. чанбін говорив не дивуватися лі, і джисон тільки зараз розуміє сенс цієї фрази.
— що думаєш? — джисон думає, що мінхо якщо й не вбиває, то сильніше не робить точно.
— у мене, знаєш, є декілька думок…
— конкретно.
— конкретно важко.
джисон повільно виходить і закриває двері машини. він вже майже біля однокласників, які стоять на подвір’ї, коли мінхо відкриває вікно і кричить-питає чи не хоче джисон подарувати йому поцілунок на прощання?
— ні! — джисон дарує йому тільки середній палець та голосний сміх, щоб потім повернутися і все ж таки додати ще й повітряний поцілунок.
Додати до улюблених