Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

8

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Метью

Брень…

Розплющую одне око.

Брень…

Друге. Чавунна голова не хоче відриватися від подушки, але спати при сторонньому шумі неможливо. Перевертаюсь на бік… і падаю з вузького ліжка на бетонну підлогу.

Полісмен востаннє проводить кийком по ґратах, що являють собою стіну моєї спальні, і з брязкотом відкриває камеру.

— Метью Саліван — на вхід. Внесли заставу. Ти відмінно попрацював, хлопче, не було б у мене значка, я тебе підтримав би. — Коп тисне мою руку, і я морщусь від болю в зчесаних кісточках. Краще б він розповів, що сталося, і яким чином я потрапив у «мавпятник».

Поставивши підпис у формулярі, забираю гаманець і виходжу надвір.

— Мет! Машина подана.

— Ма? Що ти тут робиш?

— Тебе витягаю.

— Як ти дізналася? — найчастіше батьки не в курсі моїх подвигів.

— Синку, ти сам уночі подзвонив. З твоєї матірної тиради я вичленувала номер дільниці й одразу ж викликала адвоката. Сідай, підвезу. Апарат для самогубців на штраф майданчику, його віддадуть лише власнику.

— Аарон мені голову відірве за свого «Джмеля».

— Не відірве. Він буде радіти, так само як я, що тебе заарештували раніше, ніж ти осідлав мотоцикл. Метью, навіщо так напиватися? — журить мама і подає мені пляшку з водою.

Жадібно присмоктуюсь до горличка.

Хороша в мене мати — тямуща. Чого б я не накоїв, все вибачає з обов’язковою приказкою, що я наберуся розсудливості коли зустріну свою половинку. Вдачею я весь у батька. Він до зустрічі з мамою був шибайголовою: випивка, наркотики, бійки, умовний термін за викрадення автомобіля. А коли закохався,  дружки та шкідливі звички були забуті, на перше місце встали дім та сім’я.

Не хочу руйнувати мамину рожево-сопливу ілюзію, проте мене не переробити, і жодна з моїх численних подружок не витримує моєї компанії довго.

— Де тато?

— У гей-клубі.

— Теж у блакитну братію записався?

— Дурень,  — вона смикає мене за вухо, — він замолює твої гріхи перед власником. І що значить «теж»?

— Аарон… з хлопцями крутить.

— Оуу…

— Ось, ось.

— «Я чистив єбальники підорам і мене замели у відділок». — Ти не міг зірвати злість на другові і знайшов на кому відігратися.

Червонію до коренів волосся.

— Ну мам…

— Не «нукай», я процитувала твій вислів. Натрап ти на батька, то сидів би за ґратами доти, доки не навчився б висловлюватися по-людськи. Де ти нахапався таких слів? Не відповідай — питання риторичне.

Такого довбонутого сина, як я, ця чиста жінка не заслуговує.

— Я більше не питиму, — брехати мені не вперше.

Більше в тебе не поміститься, — підштрикує вона. — Десяток зламаних носів, безліч синців та збитків на тридцять дві тисячі. Навіщо було жбурляти людину в стінний акваріум? Дістати у Вегасі тропічних рибок завдання не з легких.

У проспиртований мозок впиваються осколки вчорашнього.

Аарон пішов з ним… Я топлю пістолет у каналі. Топлюся сам у склянці віскаря. Після бару ноги приводять мене до казино, де я кидаю кості, щоб відволіктися… Круп’є за сусіднім столом — молодший хлопець із фотографії Вудса. Він, посміхаючись, розмовляє з представницьким лисуватим чоловіком. «Роздавалам» не слід так поводитися. Вони автомати для видачі фішок та пояснення правил «зеленим» гравцям. За нестатутні манери працівників прийнято звільняти, цей же обкручує клієнта, як блондиниста тварюка Аарона. Розум заволікає лють. Підстаркуватий ловелас стане черговою жертвою блакитних ошуканців…

Клуб. Контингент у латексі та шкірі… Бійка почалася не відразу, я з кимось про щось домовлявся, а з котушок злетів після ляпасу по філейній частини. Мучуся загадкою: чого я домагався походом у «голубник»? Відповідь на неї мені передає консьєрж разом із поштою.

Нейтон

З роботи приходжу в піднесеному настрої. Містеру Родрігесу, постійному відвідувачу нашого закладу, пощастило, і він на радостях залишив мені двісті доларів чайових. Стосовно цього клієнта я маю особливе розпорядження від керуючого казино. Річ у тім, що директор великої рекламної компанії не лише грає, а й тріпається «про життя». Зазвичай у нас за теревені карають, а от із містером Родрігесом навпаки заохочують. Він VIP-персона з необмеженим кредитом у «Меркурії», що дає йому і круп’є, за столом якого розташується чоловік, деякі привілеї.

Не встигаю переодягтися, як лунає стукіт. “Тайлер, – вирішую я, – прийшов раніше, щоб не зіткнутися з братом”. Потрібно їх помирити, бо Сай бродить, як у воду опущений. Не захотів мене слухати, накоїв лиха — тепер мається користолюбець.

Відчиняю і згинаюсь навпіл від удару в живіт.

— Привіт, пупсик, — вітається громила в латексній масці, затягуючи на моїх зап’ястях стяжки.

— Мотор, зйомка, — звертається він до напарника, що стоїть позаду нього, що тримає відеокамеру.

— Ви хто? — сиплю я.

— Ми ті, хто хоче дізнатися, чи такий ти вмілий, як подейкують.

— Ви помилилися дверима. Той хлопець живе у двісті сімнадцятій, — я кілька разів бачив, як сусіда водили коридором на повідку, немов собаку, причому на його «хазяях» були такі самі чорні маски. Жах, і пруться ж люди з подібного.

Мене тріпають за щоку.

— Це ти помиляєшся, а наші відомості вірні.

— Ні! Я не з вашої гільдії, — вимовляю я, все ще сподіваючись на сприятливу розв’язку.

— Балакуче сученя.

— Заткни.

— З радістю.

Мені боляче натискають на щелепу і впихають загубник, що не дає закрити рота. Застебнувши ремінець розпірки, «гість» відходить, щоб помилуватися своєю роботою.

— Гарно виглядає, спокусливо.

Я безпорадно микаю, відмовляючись вірити в те, що відбувається.

— Мовчи або Саймон і Тайлер стануть наступними, кого ми відвідаємо.

Серце обривається і падає в п’яти. Вони тут не просто так, їх навели.

— Шукай місце для камери і приєднуйся, — каже чоловік оператору та розстібає на мені сорочку. Відштовхую його і кидаюсь до виходу.

— Шустрику, — ірже прийшлий, ставлячи підніжку, і підхоплює мене біля самої підлоги.

— Брок, давай у спальні, тут освітлення краще.

Б’юся в паніці: він назвав ім’я спільника — погана ознака. У фільмах після такого живих не залишають.

Мене струшують, наче ляльку, і тягнуть до кімнати.

— Пупсику, ти станеш зіркою.

Встановлена ​​на столі камера підморгує мені червоною лампочкою, підтверджуючи слова свого власника.

До спини торкається щось холодне, і я здригаюся.

— Тшш…

Вістря по черзі торкається рук, і моя сорочка клаптями падає на підлогу.

— Непогано, — «Маска» проводить по моїх грудях долонею і перекидає мене на ліжко.

Незважаючи на моє брикання, чоловіки в чотири руки позбавляють мене штанів, залишаючи в чому мати народила. Я в сум’ятті. Мене накриває розуміння, що ліжко не просто матрац на ніжках, а передпокій у пекло. Чужаки не зупиняться, мій супротив їх розохочує і збуджує, отже  — вони підуть до кінця.

Зображуючи покірність, дозволяю поставити себе на коліна поперек ліжка. Незнайомці гладять мою спину і боки, кажуть вульгарні компліменти, а я збираюся з силами для ривка. Вікно поруч: всього другий поверх, не розіб’юся. Максимум, що загрожує  — зламана кінцівка. Присиплю їхню пильність і… Перед очима похитується товстий, перевитий венами член. Чоловік хапає мене за волосся і спрямовує свій агрегат мені в рот. Більше вичікувати немає сенсу. Залишаючи в його п’ятірні вирвані пасма, кидаюсь вперед і б’ю ґвалтівника головою в пах. Прикриваючи забите місце і підвиваючи, він осідає. Я ж роблю випад ногою назад, де біля мого заду копошиться оператор. Він перехоплює мою ступню і смикає на себе.

— Не хочеш по-доброму, буде по-поганому!

Падаю на живіт, а чоловік натискає мені коліном на поперек, припиняючи мої подальші дії.

Я готовий розплакатися від злості та відчаю.

— Брок, ти живий?

— Ця паскуда ледве не зробила мене імпотентом, — відповідає той, підводячись на ноги.

— Неси «пилок», інакше кіна не буде. Побитий шматок м’яса мені в кадрі не потрібний.

— Естет, бля. Збираєшся витратити першосортний товар хрін зна на кого?

— Повиступай мені ще! — прикрикує на нього мій сідок, і його напарник витягає з кишені своїх спущених джинсів пакетик.

Мотаю головою з боку в бік. Захоплення ліктьовим згином за шию позбавляє мене останньої, мізерної можливості чинити опір. Наповнена «сніжком» долоня закриває мені рот і ніс, забиваючи їх білою гидотою. Я пирхаю, прагнучи позбутися порошку, за що отримую ляпас і настанову «не переводити зілля». Не витримавши лоскоту в ніздрях, чхаю, і рефлекторно роблю глибокий вдих.

— Молодець, хлопчику, — оператор схвально плескає мене по заду і відпускає шию.

Трусь об простирадло, щоб позбутися залишків наркотику на обличчі і слини, що збігає. Почуття безпорадності посилюється затуманеним розумом і болем у перетягнутих зап’ястях.

— Глянь, як швидко його пробрало, — насміхається Брок.

Тіло мені більше не підвладне, воно повільне та желеподібне, як викинута на берег медуза. Навколишні фарби вражають гостротою і насиченістю, а вогник камери ріже очі. Щоб позбавитися мани, опускаю повіки, але за ширмою темряви не сховатися від кошмару, що насувається.

— Тобі рано спати, — доноситься до мене здалеку і починається Пекло. Демони мене ділять: рука на потилиці смикає за волосся, насаджуючи ротом на багряний член, а другий ґвалтівник входить у мене ззаду. Кричу, хоч звуку немає, його забили мені в горлянку. Я ніби проткнутий гарячим штирем наскрізь. Рух тут, рух там – вони синхронні та однаково болючі. Безрезультатно намагаюся зімкнути щелепи. Вставка не тільки захищає тіло ґвалтівника від моїх зубів, а й притискає язик, заважаючи сплюнути, виштовхнути чужорідний предмет.

Широкі долоні обліплюють мої стегна, і я стискаю внутрішні м’язи, щоб перешкодити проникненню члена глибше. Розрахунок не вірний: це лише приносить оператору задоволення і додаткову му́ку мені. Я знову мовчазно кричу, а чоловік посилює натиск і хтиво стогне.

Дивне поняття – Час. Година може пролетіти непомітно, коли нам добре, а секунди обертатися вічністю, коли погано. Чому не навпаки? Думаю я, стікаючи сльозами сорому та болю.

У горло вдаряє теплий струмінь, і мене ледь не вивертає навиворіт. Після першого заходу мені, вірніше собі, ґвалтівники дають перепочинок, потім круговий цикл.

«Що є Пекло, якщо не повторення одного й того самого?»[8] Не пам’ятаю, хто сказав, у тому вислові вміщено весь мій світ.

Поштовхи та біль… Біль та поштовхи… Вони постійні та безперервні.

По ногах збігає кров; по губах – сперма та слина. Я гидкий сам собі. Саймон, Тай, де ви? Мені потрібна ваша допомога! Не можу більше терпіти! Сльози котяться не перестаючи, груди стискаються спазмом ридань. Я жалюгідний. Мені все одно, залишуся живим чи ні. Мені просто хочеться, щоб вони закінчили катування будь-яким, зручним для них способом.

— Розколешся в поліції, ми розмістимо відео в інтернеті, і тисячі людей дізнаються про твої здібності…

***

Розплющую очі, прислухаюся: у квартирі крім мене нікого немає. Ворушу затерплими руками і переконуюсь, що пута зняті, розпірки в роті також немає.

Тримаючись за меблі та залишаючи за собою слід, добираюся до ванної кімнати. Чищу зуби, роздираючи ясна в кров, а потім видавлюю на язик м’ятну пасту і, пожувавши, ковтаю. Не допомагає. Змішаний смак наркотику і сперми в’ївся в слизову оболонку і залишиться зі мною до скону. Гарячої води в душі немає – зійде холодна. Шкіра подряпана, але я ніяк не можу позбутися липких дотиків. Пляшечки гелю як не бувало, і я, давлячись сльозами, тру мочалку знайденим під раковиною обмилком.

— Брудний… брудний… брудний, — шепочу я в порожнечу і істерично збиваючи піну, сповзаю на підлогу кабінки.

— Нейтон! Боже, Нейтон!

Відштовхую руки Саймона.

— Не чіпай мене!

Він долаю мій слабкий супротив і, обійнявши, заколисує немов дитину.

— Братику, тримайся, я зателефоную в 911.

— Попередь Тая… Вони можуть прийти за вами… Вони знімали, — вибиваю я зубами дріб від холоду.

Сай тягнеться вгору та вимикає воду.

— Тихо-тихо, все буде добре, — заспокоює він і, загорнувши мене в махровий халат, виносить на руках із ванної.

Притиснувшись до брата, впадаю у благословенне безпам’ятство.

———————————————————————–

[8] Фраза з оповідання С. Кінга «Почуття, яке можна висловити лише французькою».

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь