Метью
Хирляка з чорним до плечей волоссям я не злюбив одразу ж, як той з’явився в нашому класі. Застебнута на всі ґудзики сорочка, штани з голочки, охайні зошити — все вказувало на те, що він задавака та ботан. Просканувавши прибульця і нагородивши його званням слимака, я миттю вирішив, що в моїй школі йому не місце.
Похвали вчителів також додавали дров у вогонь. «Аарон те, Аарон се…», — тьху, знайшли кого в приклад ставити.
Якщо раніше знущання над дрібнотою були моїм хобі, від якого слабаки ламалися, а ті, хто був сильнішим, починали давати здачі і, таким чином (у моєму розумінні), ставали чоловіками, то з появою Рейнольдса я почав відчувати непереборне бажання дістати його до печінок. Саме ЙОГО — конкретного хлопчака, мені хотілося бачити приниженим та розтоптаним. Кволий хворобливого вигляду Аарон і без того привертав увагу покидьків, та серед них я був найвидатнішим.
Підніжки у коридорі; шпильки на рахунок його тендітної зовнішності; «ненавмисне» обливання соком у їдальні. Він покірно зносив все. Після чергового падіння царствено задирав підборіддя і йшов, обдарувавши мене зневажливою усмішкою.
Це тепер я розумію, що просто заздрив його успіхам у навчанні та легкості у спілкуванні з дівчатами. А в підліткові роки я готовий був горлянку Аарону перегризти і присягався собі обов’язково знайти спосіб знищити його. Переломним моментом у нашій односторонній війні стало те, що я невдало вибрав час для чергової витівки. Рейнольдс спускався сходами, несучи стос книжок, тоді як я піднімався йому назустріч. Підсікання під коліна… «Ай!» І він лежить біля підніжжя сходів. Свита, що супроводжувала мене, зойкнула, і хтось запропонував змотуватися, поки нас не засікли старші. Найімовірніше, я б послухався, але хлюпик внизу сів, втер рукавом кров, що сочилася із брови, і почав підбирати підручники. І ось тоді, дивлячись зверху вниз на ту картину, мене осяяло. Що було б, якби хлопець злетів не із середини, а з верхнього сходового майданчика? Зламана рука? Розкроєний череп?
В мене влилося усвідомлення: Я. Ледве. Не вбив. Однокласника.
Жарт? Навряд чи.
— Передайте вчителеві — ми затримаємось, — кинув я друзям і поспішив на допомогу новачкові.
— У тебе кров, давай проведу в медблок.
— І по дорозі спустиш із ще одних сходів, — скептично відповів той, не перериваючи свого заняття.
Я заткнувся і допоміг йому зібрати книжки.
— Мене попросили віднести їх у фізкабінет, ось тільки… рука болить.
Вилаявшись, я забрав у нього стос підручників і вручив їх якомусь «мальку», що спізнювався на урок. Пригрозивши, як раптом не доставить, куди велено — до завтра не доживе.
— Можна було обійтися без залякування, — промовив Аарон, дивлячись у спину пацана.
— Дехто по-доброму не розуміє.
— Ти ж не пробував.
— Ми й далі будемо сперечатись, чи ти все-таки встанеш і підеш до медсестри? — запитав я, подаючи руку Рейнольдсу.
Він неохоче прийняв допомогу.
На питання медички, що з ним трапилося, Аарон без затримки відповів: «Спіткнувся», — і я побачив, що ніякий він не слимака, а нормальний пацан.
Спочатку про нашу дружбу шушукалися, ніби «ботаніка зашугали». Коли ж я набив морду Патріку, який вимагав у мого нового приятеля «пропускні» за вхід до школи, лихословити перестали.
У нас із Рейнольдсом склався симбіоз: він допомагав мені з домашкою і прикривав мої прогули, я — тягав його по вечірках і вчив прийомів вуличної боротьби. Наш дивний тандем багатьох дивував, та нам було байдуже. Ми насолоджувалися товариством один одного, і до кінця року стали не розлий вода.
— Ти вивчив хімію?
— Звичайно, ні.
— Я теж, доведеться викручуватись.
— Як?
— Я відволічу училку, а ти дістанеш із шафи ось це. – Рейнольдс надряпав на клаптику аркуша формулу, яка нічого мені не говорила. — Воно так підписано – знайдеш.
Через півгодини завила протипожежна сирена, і школу було евакуйовано. Розумник невірно розрахував дозування, і хімічне полум’я, що спалахнуло за лічені секунди охопило парту і перекинулося на штору. Ми терли очі, що сльозилися від їдкого диму, і сміялися, захлинаючись кашлем. У кабінеті директора чекав наганяй і відсторонення від занять, а на вулиці кілька сотень дітей, що дивилися на замурзаних нас, як на богів…
В університеті до нашого веселого дуету приєдналися флегматичний Деніель та його непосидюча дівчина Каті. Не знаю, чи було між ними щось серйозне, але незабаром вони розлучилися, залишившись після розриву добрими друзями. Більш різношерсту компанію, ніж наша, складно було придумати, коли ми збиралися разом, не нудьгував ніхто.
В ту злощасну турпоїздку ми також мали летіти вчотирьох. Як на зло в останній день перед вильотом батьки Леністон дізналися, скільки донька витратила на свою останню вакханалію, і застерегли, що покинувши Вегас вона автоматично втратить безлімітну кредитку. Обмеження в коштах для Каті було страшніше смерті, тому вона була змушена погодитися. Дівчина підкинула нас до аеропорту та повернулася додому відбувати покарання. Де вона мала прожити чотири тижні на мізерні десять тисяч утримання. Залишити подругу в біді ми не могли і скинулися їй ще по десятці, сподіваючись, що до нашого повернення вона якось дотягне.
Передбач я, чим закінчиться рандеву, нізащо на нього не погодився б… Коли Аарон залишився у Нью-Йорку заради чоловіка(!) я був у такому потрясінні, що словами не передати. Знаєш людину багато років, обговорюєш із нею дівок/тачки/футбол і тут нате вам, як сніг на голову в червні: «Я залишаюся з Ларсоном». Я не схопив Блейда за шкірку і не запхав у літак лише тому, що ніяк не міг осмислити і переварити настільки дику новину. Вже після повернення у Вегас до мене таки дійшло, що друг говорив серйозно.
Зійшовши з трапу, Деніель одразу ж звалив, надавши мені сумнівну честь порозумітися з Рейнольдсом-старшим.
Я стояв перед ним навитяжку як солдат-салага, а чоловік пораненим левом бігав по кабінету. О, тоді я довідався багато цікавого про Аарона зокрема й нашу компашку разом взяту. Я як міг намагався заспокоїти старого, казав, що це вибір його сина та його граблі на життєвому шляху. Так-так, саме граблі. Я ні секунди в тому не сумнівався. Ну як можна любити людину своєї статі? Маячня! Примха, помножена на дурість плюс дев’яносто відсотків гормонів. Захотілося хлопцеві екстриму, що вдієш — буває. Я шукаю пригод у темних підворіттях, а у нього спосіб більш екзотичний, буквально — на дупу. У кожного ж свої таргани: більшість із них проходять і приносять уроки. Я вставлю вибитий зуб і зрозумію, що проти кастета та поліцейської палиці кулаків замало, а Аарон — що подібні стосунки не для нього.
На жаль, мої аргументи містеру Рейнольдсу видалися непереконливими. Він залив у себе порцію віскі і заявив, що підора під своїм дахом не потерпить.
«Пересердиться», — подумалося мені в ту пору, проте, коли через місяць на моєму порозі з’явився напівживий із загіпсованою рукою Аарон, я зрозумів, що помилявся.
Викликаний мною лікар, констатувавши у хлопця зневоднення та запалення м’яких тканин, порадив негайно відправити його у стаціонар. Дивлячись на бліде змарніле обличчя друга, мені хотілося вбивати. Я зі школи звик захищати Рейнольдса як молодшого брата, а дорослого — не вберіг.
І ось тепер, коли все повернулося на свої місця і пішло по накатаній, з’явилася білобриса тварюка, і Аарон знову рвонув за блакитними здобутками. Не допущу! Не дозволю, щоб йому знову завдали болю.
* * *
Я їхав до друга, щоб докладно поговорити з ним без свідків, як раптом мій погляд зачепився за журнальний стенд. Пиздець. З великої каліграфічної «П».
Першу сторінку газети займало фото Рейнольдса, що обіймався з «невідомим».
Я запізнився. Знову.
Біля будинку Аарона товпляться журналісти. Пробравшись через зграю акул, які відчули свіжу кров, підморгую знайомому консьєржу і сідаю в ліфт. Оскільки на дзвінок у двері відповіді немає, відшукую на зв’язці ключ і входжу самостійно…
Розмова важка, проте результативна. Згода Рейнольдса на мою участь в епопеї схожа на отримання ліцензії на вбивство. Друг дав добро і цим розв’язав мені руки.
Ну що ж, блондинчику, ми ще подивимося, хто кого.
* * *
— Алло, Вірджил, пробий мені чоловічка.
— Як звуть?
— Тайлер Вудс. І швидше, будь ласка, я віддячу.
Досьє суб’єкта вміщується на одному листі. Мати — росіянка, котра прийняла наше громадянство, батько — американець. Розбилися на автомобілі в 20**р. Син, на мій жаль, вижив і навчається у місцевому університеті.
Малувато. Навідаюся до нього в гості.
П’ятиповерхова, розмальована балончиковими написами будівля зустрічає мене гостинно відчиненими, перекошеними дверима. Пересмикнувшись від огиди, переступаю калюжу сечі, і в пошуку потрібної квартири йду вглиб убогої обителі.
Ну і діра. Про себе відзначаю павутину, облуплені панелі і сміття, що скупчилося в кутах. Це не будинок, а страшний сон епідеміологічних та соціальних служб.
Зупиняюся та звіряю номер із записаним у блокноті. Тут.
Після стукоту (замість дзвінка стирчать дроти) двері прочиняються на довжину ланцюжка, і в отворі показується старе непорозуміння в сімейних трусах.
— Ти хто?
Питання ігнорую.
— Містер Джейкоб, гадаю?
— Ну.
— Я хотів би переговорити про вашого квартиранта.
— Я вже пояснював вашим, що, коли Кей пристрелив свою дружину, я спав і нічого не чув.
— Я з приводу Вудса, – весело тут у них.
— Чого він накоїв? Хлопець тихий, затримує оплату, в іншому — скарг у мене немає.
— Може, впустите? — показую чоловікові сотенну купюру.
— Так би одразу, — розпливається в посмішці чмошник.
Через п’ятнадцять хвилин і Бена Франкліна[6] стою на потертому килимі в передпокої Вудса. Можна вважати — статті щодо незаконного проникнення в чуже житло я уник. Хазяїн поруч — все гаразд.
— Я рооззирнуся?
— Без проблем.
Сторічні вицвілі шпалери. Продавлений диван, напевно, куплений на розпродажe. Стіл з подертим лаковим покриттям. На кухні іржава раковина і кран, що протікає. Стіна у ванній чорніє кубиками плитки, що відвалилася.
Бомжатник. Як є бомжатник. Тарганів і щурів немає тільки тому, що їм нема тут чого жерти. Закінчивши інспекцію, повертаюся до кімнати. Як я одразу не помітив? На спинці стільця висить цифровий фотоапарат. Порожній. Піддіваю нігтем задню панель. Картка пам’яті не схожа на нову. Виколупую її із паза і ховаю в портмоне. Мій знайомий програміст зможе відновити навіть стерті дані.
На допотопному телевізорі стоїть фотографія. Невисокий темно-русявий хлопець у центрі обіймає за шиї двох товаришів, один із яких ненависний блонд. Тріо педиків, мля.
— Це Саймон і Нейтон Дарнели, — помітивши мою зацікавленість, пояснює Джейкоб. — Вони часто тусуються разом.
— Живуть у таких же умовах, як і Вудс?
— Так, а що? Звичайна квартира.
Хмикаю.
— Підкинь їхню адресу, — візьму для страховки, але йти туди безглуздо. Зрозуміло, що подібний до них непотріб піде на все аби дістати зайвий долар.
— Тут поряд зовсім.
Наживу чує — вислуговується.
— Робота є чи без діла тиняються? — продовжую випитувати я.
— Тайлер і Сай підробляють у «Пральній Страйзена». Про Нейтона не знаю.
— Ви́сели його.
— Що?
Скидаю наліт чемності.
— Тугий на вуха? — притягую мужика за футболку до себе. — Повторити?
—А гроші? Він заборгував двісті сорок. І я втрачу частину постійного доходу.
Стріляний гусак, не проймеш.
— Не сміши. Клієнт на житло знайдеться швидко, до того ж я дам штуку, якщо при мені збереш валізи Вудса і виставиш у коридор.
Очі Джейкоба спалахують жадібністю.
— Готівкою?
— Ні, бля, золотим зливком. Звісно готівкою.
— Домовилися.
Один-один, Тайлер. Зверни увагу: нічия мене не влаштовує.
Аарон
Мочу комп’ютерних монстрів, а перед очима стоїть ромашка, на пелюстках якої написано — він/не він. Не побачивши, наступаю на міну і, блимнувши написом, «гра закінчена» вискакує заставка. Продув у першому турі — я безнадійний.
Де носить Салівана? Чому Тайлер не відповів на жоден мій дзвінок? Коли журналістам набридне чатувати біля під’їзда, і вони дадуть мені спокій? Відкидаюся на спинку і дивлюся в стелю — вогняні букви відповідей там не проступають.
Накручую себе до такої міри, що Мет, який увійшов нечутно, застає мене за обгризанням нігтів. Дідько, я з дитинства так не робив, і то — шкідлива звичка проявлялася тільки в передекзаменаційний період.
— Аароне, я віднесу пакети на кухню.
Схоплююся з крісла.
— Які пакети?! Що ти з’ясував?
— Багато чого.
— Давай швидше.
— Твій Тайлер — нікчема, що живе в будці. Його ніщо не цікавить крім грошей, він спить і бачить, як би вибратися із злиднів. Тримай, — Метью простягає мені цупкий пакет. — Це відбраковані фотографії.
Розглядаю зображення, і кров у жилах холоне.
— Де взяв?
— В його квартирі, в його фотоапараті. Вудс заборгував за житло, і йому терміново потрібні були кошти, щоб розрахуватися. Ти для нього банкомат, до якого він підібрав вірну кодову комбінацію.
Мет розповідає далі, і мій ангел, перо за пером, губить своїх крил. У порівнянні з дволиким Тайлером навіть Ларсон зразок чесності. Анрі мав рацію — я нікчема негідний високих почуттів. Єдине, що приваблює до мене людей — це чекова книжка. «Я тут не через гроші, а через тебе», — як я міг повестися на таку банальщину?
— Мені шкода, що у вас не склалося.
Запихаю фото назад.
— Не лицемір, Мет. У тебе на пиці написано: «Я щасливий».
— Не так, щоб сильно, — не відпирається він. — Я ж бачу, що тобі боляче, але краще гірка правда ніж солодка брехня.
Я безхребетний. Лагідно подивися, пальцем помани — і одразу біжу, хвостом виляю.
— А? Ти правий…
— Аарон?
— Все в ажурі. Давай нап’ємося, м? — генерую я геніальну пропозицію. — Пом’янемо мою померлу надію на краще.
— За це я не питиму, — спохмурнів Саліван.
— Тодііі… — витягаю із шафи коньяк, — відзначимо моє повернення до
гетеросексуального світу.
Метью забирає в мене міцний напій і зі словами: «Я згоден», — розливає по склянках.
— Клянуся, що більше жоден чоловік не розведе мене на секс.
Ми цокаємося.
— До дна.
Перед очима все пливе… Підлога (або стілець?) розгойдується… Салі, ледве повертаючи язика, обіцяє звести мене з класною дівкою. Вени переповнює хмільне щастя. На хрін Тайлера та Ларсона. У мене є Мет, він не покине і не зрадить.
— Ти мій найкращий друг.
— А ти — мій, — п’яно відповідає Саліван і, перекинувши пляшку з залишками коньяку, лізе до мене через стіл обійматися. Дивлюся на губи хлопця, що наближається, і роблю несусвітню дурість: підіймаюсь зі свого місця і цілую. Без пристрасті. Із вдячністю, що він зараз тут, зі мною.
Мет сприймає моє «дякую» інакше. Він відсахується геть і, запнувшись об ніжку стільця, розтягується на підлозі. Так швидко, як дозволяє хиткий стан, оминаю кут столу і присідаю біля поваленого моєю придуркуватістю товариша.
— Вибач, будь ласка, вибач.
Друг піднімає голову з паркету і абсолютно тверезо дивиться на мене.
— З тобою пити стрьомно.
— Мет, вибач. Це не я, а мій пропитий мозок не придумав нічого кращого, ніж висловити таким чином вдячність, що ти не залишив його… мене… у скрутну хвилину.
— В утиль такий мозок.
— Пробач, — тихо повторюю я і відсуваюся від нього.
— Ти куди? Допоможи підвестися.
— Ти не сердишся?
— Ще чого. Ну набрався, з ким не буває? Подай руку. Довго мені ще половик зображати?
— Сильно стукнувся? Принести лід? — питаю я, спостерігаючи як Метью, обмацує потилицю.
— Не турбуйся, у мене голова дубова.
— Один біса — від похмілля не врятуєшся.
— Не хочу нічого чути… і пити. Спати-спати-спати, — різко змінює настрій він.
— Спальню сам знайдеш?
— Так.
— Тоді йди, я трохи приберусь.
— Аароне, тебе хитає, як мою яхту в шторм. Порожні пляшки нікуди до завтра не подінуться.
— Вмовив.
______________________________
Бенджамін Франклін [6] — вчений, журналіст, дипломат, політичний діяч, що зображений на стодоларовій купюрі.
Додати до улюблених