4 розділ. Втікти від противника

FavoriteLoadingДодати до улюблених

За рік до попадання в ігровий світ:

– Ейден, знову?! Дідько, чому ти не розумієш, що я не можу тебе вічно відмазувати?! Ти підвищив швидкість, зіпсував державне майно, вчинив своїми необдуманими поступками неминучі наслідки! Розумієш, що тебе можуть посадити за вбивство, якщо твій так званий «супротивник» не поверне свідомість? Та навіть якщо поверне, то це нанесення тяжкої шкоди здоров’ю! Да що ж ти мовчиш, твою мать?!

 

Руді Гарсія у відчаї лаяв свого недолугого сина, котрий в свою чергу, сидів на лаві за гратами. Зелені очі дивилися на підлогу, на стіни, куди завгодно, але не на нього. Губи помітно стиснулися.

 

– А що відповідать? Знаю, що винен – сказати нічого. Можеш сміливо саджати. – Розвів руками Ейден.

 

– Навіщо ти так? Вважаєш, твій брат та мати хотіли цього?

 

– Тато, вони про це вже ніколи не дізнаються. Вони – мертві! Прийми це! – Вигукнув син, схопившись руками за голову. – Ти думаєш, я сам цього хотів? Я не чекав на те, що мирний з виду хлопець виявиться бовдуром та вирішить на небезпечному повороті зробити цей обісраний трюк. Але якщо я винен, значить – винен. Мені набридло приносити тобі проблеми.

 

Деякий час між ними стояла трунова тиша. Тато перервав її:

 

– На відмінність від тебе я це швидко зрозумів та швидко впорався з втратою без шкоди для себе та оточуючих. – Капітан Гарсія потер між очима.

 

Через декілька днів:

 

Лікарняна палата не потонула у темряві, лише по причині того, що її освітлювала настільна лампа. Руді Гарсія та жінка середніх років стояли біля лікарняної кроваті, на якої ліжав хлопець вісімнадцяти років. Його голову покривали бинти. Обидві ноги та ліва рука замотані у гіпс. Хворий тільки нещодавно прийшов у норму, але, на щастя, був здатний розмовляти.

 

– Ейден не винен! Причиною аварії насправді став я, по причині своїй недосвідченості. Я живий. Зі мною все гаразд, справді! Зростуться кістки, голова прийде у норму. Я більше не буду сідати на байк. Клянусь, мамо!

 

Руді та мати постраждалого вийшли з палати. Жінка почала діалог:

 

– Містер Гарсія, я розумію, що ваш син не винен, здесь більш провина мого. Лікування Ларрі ми з його батьком як-небудь візьмемо на себе. Однак наші фінанси не дозволяють оплатити державні збитки…

 

– Не хвилюйтеся, міссіс, це я вже візьму на себе. Здоров’я вам та вашому сину. Давайте пообіцяємо одне одному слідкувати за нашими хлопчикам як умова краще.

 

Після розмови с матір’ю постраждалого:

 

Ейден з нетерпінням чекав на батька. Горе-байкер згриз собі всі нігті, поки продумував, що скаже йому. Він ходив туди-сюди, вигуковав кожен раз про себе та вдаряв по решітці ізолятора, коли намагався вимовити підготовлену річ.

 

Декілька разів Ейдену робили зауваження через шум сусіди по камері та охоронники. Після останнього, в якому доволі міцний тілом та слівцем хлопець пригрозив кулаком, байкер нарешті зуспокоївся та сів на край лави.

 

Але він різко встав, коли почув квапливі знайомі кроки. Руді за своїм звичаєм нервово потирав пальцями між очами. Ейден в якомусь забуті опинився за межами решітці, стоячи обличчям до обличчя до батька.

 

Незабаром вони вийшли на вулицю. Вітер дув прямо у обличчя, тому довгий чубчик неприємно потрапляв в очі. Ейдену довелося декілька разів її притримати. Тато мовчав. Це змушувало нервувати ще більше. Шум машин, голоса людей та ліхтар не заповнювали прірву, навислу за цей час між ними, а лише ставала її частиною: огидними липкими стінами.

 

Син зрозумів, що не в силах витримати цю обстановку й на підвищених хвилюючих тонах запитав:

 

– Тато, ну, що там?! Не мовчи, будь ласка, я зараз з глузду зійду!

 

За декілька хвилин до того, як час припинив мати сенс:

 

На вулиці йшов дощ. Люди, захоплені цим зненацька, бігли ховатися під дах або найближчі магазини. Поліцейське відділення, здається, було єдиним місцем, де панував хоч який спокій. Але не дарма лише здавалося…

 

Трохи раніше цей спокій нахабним чином порушили. До будівлі швидко під’їхали миготливі білі поліцейські машини. Неспокійні та люті копи грубо виштовхали пійманих злочинців та потягнули всередину.

 

Коли нарешті вдалося їх довести до кінцевої точки, (грати) нещасні копи зітхнули з полегшенням, а після протяжно завили. Нервовий Руді увійшов слідом за своїми колегами та потягнувся за хусткою, щоб стерти підступний піт. Один з охоронців закону гучно лаявся, зі словами:

 

– От срака обісрана! Я сподіваюся, що вас, засранці, посадять на три довічних, а ще краще на електричний стілець. Особливо, бажаю здохнути вам обом, хвойди, й тобі, качок недороблений. А от ти, Морріс, серед них здаєшся божим янголочком. Начебто тебе ще немає вісімнадцяти, так що, сподіваюся, ти лише опинишся за гратами в колонії для неповнолітніх.

 

Ніхто із злочинців не відповів на його висловлювання. Вони немов мовчки на щось чекали.

 

Бідолазі Ейдену як раз не пощастило потрапити під гнів несподіваного зліву. Йому зовсім нічим було накрити голову. Чубчик небажано прилип до обличчя та майже закрив обзор. Але Ейден зміг забігти всередину поліцейського відділу. Він запитав у одного з позихаючих офіцерів, чи не знають вони, де його батько зараз. Тії з якимось побоюванням розповіли про ситуацію, в яку він потрапив, але запевнили, що все гаразд і він може піти у знайому йому раніше кімнату.

 

Ейден розкрив різким ударом лівої руки двір і, захеканий, ввалився всередину. На нього поглянули здивовано і косо. Руді підійшов до зігнутому у три погибелі сину, що встиг почервоніти від стомлення та знеможеністі.

 

– Ейден, матір Божа, ти звідки мчав?! Краще б перечекав де-небудь у теплому магазині та купив собі щось смачненьке! Захворієш, йолоп ти мій. – Татусь м’яко узявся за плече. – Пол, постав чайник, будь ласка!

 

Син нарешті трохи прийшов у себе й сказав:

 

– Татко, я тут, це-е-е. Я ключи просрав. В поспіху, коли на работу біжав залишив на тумбочці, походу. Або на самої роботі, так… Хот-т-тів заск-к-оч-чити поп-п-п-росити…

 

– Неможна було подзвонити? Я б на перерві до тебе заскочив та приніс.

 

– Да, я тільки, коли додому прийшов, помітив…

 

– Чудо ти моє! Йди за Полом, зігрієшся, а як погода покращиться – поїдеш додому.

 

– Я тут побуду поки що! – Швидко промовив син та вирівнявся. – Хочу трішки постояти з тобою. З цією роботою скоро забудемо зовнішність одне одного.

 

Батько покачав головою, але відмовляти його не став. Він погодився з Ейденом. Вони так мало часу проводять разом. Навіть вечорами іноді забувають привітатися і майже одразу завалюються спати. Тільки на вихідних родина Гарсія зрідка збираються разом в кіно на відкритому повітрі, а частіше за все просто залишалися ліжати вдома на дивані та говорити про все та ні про що.

 

Пол залишив кімнату. Батько та син не поспішали розмовляти до моменту, поки Ейден не зустрівся поглядом з тими, хто сидів в ізоляторі. Їх було четверо. Два хлопця: Один з них худий та в масці, а другий накачаний, темноволосий зі світлим меліруванням. Та дві дівчини: Одна висока, з короткою фіолетовою стрижкою, в короткому чорному обтягуючому платті та довгих сапогах.

 

Світла дівчина з зеленим меліруванням, у котрої одна частина волос довга, а друга, немов відрізана ножем, сиділа посередині. Вона зухвало роздвинула ноги та нахмурила прищавий лоб. Здавалося, навіть хлопці сиділи скромніше.

 

– Та-а-то. – У півшопоті промовив Ейден та відвернувся від ізолятора. – Це ті самі покидьки, про яких ти казав? Як у них там угруповання називається? Я забув.

 

– Це «Hestra». – Також пошипки відповів Руді та трохи наблизився до його вуха. – Це якийсь кошмар, синку. – Він покачав головою. – Влаштували теракт в торговому центрі. Благо, сотрудники виявились достатньо оперативними, щоб швидко підняти тривогу та погукати нас. Також за декілька хвилин до нашего приїзду вони зуміли знешкодити їх. Але про це подробніше я тобі вже вдома розповім.

 

– Гей, про що говорите, чоловіки? – хрипко запитала Бонні Елліс, блиснувши синюшними очами. – Може, з нами поділитись?

 

– Oui-oui! Нам дуже цікаво, розкажіть, будь ласка! – С кокетливою посмішкою підтакнула Олівія Джонс. – Доречі, хіба нам не надано телефонного дзвіночка? Ну, хоча б одного?

 

– Так, бля, не продовжуй базар за мене! – З погрозою випалила Бонні, притиснувши кулак до обличчя товариша. – Інакше опинишся в ще більшій сраці, чим ми всі разом!

 

– Куди більше, маленька злобна істота за ім’ям Бонні? Ми опинилися в такої ситуації, тому що ви з Ріком дві зірвані з ланцюга псини. – Не втрималася Олівія. – Ми з Едді таке не влаштовуємо, oui, oui!

 

– Я ці слова тобі зараз засуну в твою прекрасну сраку.

 

– Та вгамуйтесь ви, і так нудно. Задовбали. – Лаявся вголос Рік, тріснувши кулаком по лаві.

 

– Відморожені якийсь. – Тільки й зумів сказати Ейден.

 

– Гей, панк, а ну вголос говори! – потребувала Бонні.

 

– Не зобов’язан. – Спокійно відповів байкер, чим викликав злість Бонні. Повагу Оливії, котру вона виразила через ласкання у долоні. Рік зацікавлено свиснув. Одному тільки Едварду все однаково.

 

Невідомо, во що переросла ця бесіда, якщо би світ несподівано не застиг. Тато так само й стояв спиною до стіни з приголомшеним обличчям. На секунду в очах забігали кольорові плями. Самими справжніми здесь здавалися тільки, сидячи за гратами злочинці. Повітря немає, але дихається прекрасно.

 

У світі з одним кінцем:

 

Темрява. Ейден розплющив очі. Він оглянувся та зрозумів, що опинился лежачим на ліжку, в зовсім незнайомої йому квартирі, вбранням нагадуючу місце проживання якогось запивого затворника. Шпалери пошарпані, а за вікном чулись крики. За дверима теж хтось пробіг. Здається, спускалися по сходах.

 

Ейден хмикнув про себе, подумавши, що він доволі м’яко приземлився, враховуючи, що вони падали з звідкіля-то… З високого простору? З самих небес? А може це лише ілюзія та вони усі потрапили в висячі у просторі двері? Але начебто падіння в такому випадку теж декілька метрів… Що за маревні думки в такій невідповідний момент?!

 

А ну збирись, ти опинився в не зрозуміло я якому світі! В випадку, якщо не виберешся, то тато про тебе забуде! А спогади про смерть матусі та брата залишаться. Щоб тато не говорив… Він залишиться один, ти це розумієш, йолоп?! Встав, зібрався з думками, озирнувся та пішов розбиратися, як справжній чоловік!

 

Ейден загартував себе цим. Він обережно притулився до поверхністі скла. На вулиці панував справжній хаос. Крики болем тиснули на барабанні перетинки. Возня за стінами теж пригнічувала. Чим відбитися на той випадок, якщо…

 

Очі помітили самотньо лежачий на тумбочці автомат Ак47. Влучник наблизився до зброї та взяв його в руки. Заряджен. Відмінно. В будь-якому випадку він може захистися. В куту кімнати лежала велика сумка кольору хакі через плече.

 

Незабаром вантаж у виді сумки з автоматом став йому вірним супутником. Ейден на навшпиньках переставляв ноги на хлипких дерев’яних сходах, що часами видавали скрипи. Здається, всі, хто були здесь вже побігли на вулицю. От люди. Говориш їм, що можна жити здесь спокоійно та вбийства не обов’язкові – ні, все одно підемо, та геноцид влаштуємо!

 

Опинившись за стінами пошарпаного будинку, Ейден відчув накопиченні здесь відчай та божевілля. Ніяких ознак живого справжнього світу. Ні тепла, ні звичного відчуття кисню. Тільки люди служили згадкою про те, що це все по-справжньому.

 

***

 

Десь з-за куточку показався Едвард. Він сів в машину. Оливія постояла якийсь час з сумуючим видом, а як побачила Едварда – одразу попрямувала до транспорту.

 

Сара, Ейден та Денні оглянулись, намагаючись зрозуміти, куди їм краще завернути та сховатися, поки Бонні захоплена своєю річчю. Здавалося, що ситуація зійшла у глухий кут.

 

В отвір між будівлями, за якими стояла трійця, виїхала хрупка фігура на велосипеді. Вона встала з нього та поставила на підніжку. Пролунав тихий стукіт підошви взуття, одягненого на маленькі ніжки. Власниця силуету сіла на карачки.

 

К ногам Сари зі стукітом прикотилось маленьке каміння. Вона обернулася в бік отвіру та почала вдивлятися в його темряву.

 

– Друзі, там, здається, хтось є. Ейден, давай обережно покатим наш транспорт та глянемо. Вважаю, гірше вже не буде.

 

– Ну, можна. Судячи по всьому, – байкер теж обернувся та витріщився на отвір. – Нас хтось дуже несмілий кличе.

 

Вони підхопили за руль засіб пересування та пірнули у темряву. Там їх зустріла дівчина. На вигляд вона була підлітком ледве років чотирнадцяти. Волосся заплетені в два малинові, кучеряві хвостики трохи вище плеч. Зашугані очі відтінку малахіту. Низький ріст (ледве вишче малюка Денні) та дуже худенька статура. З одягу: біла майка з рюшами, рожева спідниця до колін. На коротких ніжках сиділи босоніжки на маленькому каблучці, а на хрупкому плечі велика сумка через плече.

 

Виникла тиша, що незабаром перервав Денні. Він підбіг до дівчини, взявши її тонкі пальчики:

 

– Привіт. Як твоє ім’я? Мене – Денні. Дякую, що допомогла нам! Не лякайся, ми тебе не образимо! Ти хочеш нам щось показати?

 

Незнайомка нічого не відповіла та відпустила руки Денні, відійшовши трішки назад. Вона сіла на свій велосипед та повільно попрямувала до виходу з отвіру. Трійця лише пожала плечми. Сара та Ейден не вирішувалися поки що сідати на мотоцикл та велік, тому акуратно покотили їх за незнайомкою. Йти за цієї подозрілою особою не хотілось, але іншого виходу немає.

 

Товариши опинилися у сусідньому провулку. Навколо ні душі, окрім них. Зате збоку наступної вулиці чутні приглушені крики та постріли.

 

– Як це вдало ми тричі потрапили у місцевість, де нікого крім нас. – Буркнула Сара, не приховуючи своєї підозри, щодо того, що сталося раніше та зараз. Після вона подивилася на дівчину. – Слухай, а може, все ж таки представимося одне одному? Можливо, ти дуже полюбляєш розмовляти, але зараз через це треба пройти.- Червоні очі суворо пронизували її.

 

– Так, авжеж, пробачте. Зовсім щось розгубилася. Мене звуть – Іві. – Промовила нова знайома доволі тихесеньким та писклявим голоском. Вона пригальмувала та обернулася. – А вас?

 

– Сара.

 

– Ейден.

 

– Я вже представився, але можу нагадати своє ім’я ще раз.

 

– Ні, не треба! Ти – Денні. Приємно познайомиться! П-пробачте, що не почала бесіду нормально. Це так не ввічливо з могу боку. – Іві виновато почервоніла, склавши руки перед собою. – Я хотіла показати сховище, що знайшла. Там с великою ймовірністю можна знайти щось корисне та перечекати, поки хоч трішки зуспокояться вибухи. Обдумати якийсь план. Однак медліти теж неможна, бо це діло часу! Хай воно тут не діє, але – це гра на швидкість.

 

– А де знаходиться твоє сховище та що воно з себе уявляє? – запитала Сара.

 

– Неподалік від лісної місцевості. Якщо зробити крок трохи глибше, то можна буде перевіряти ліс. Там я знайшла одну цікаву стежку. Можливо, це одна з секретних доріжок, що може кудись привести. Але нам краще поспішати! Це не близько. І я с-п-по-д-діваюсь, що не марно вам допомогаю і ви не будете, як вони…

 

– Ні, ні, зброя в нас тільки для самозахисту! – заспокійливо сказав Ейден. – Поміркуй, до того ж: навіщо вбивати людину, що може нам допомогти пройти далі? Зайві товариши не нашкодять, а якщо адекватні, так взагалі чарівно! Показуй дорогу!

 

Іві кивнула. Вона тяжко зітхнула та узялась стертими долонями за руль. Тремтячи ноги встали на педалі. Денні підстрибнув з заднього сидіння, Ейден різко сіпнувся. Між тим прудкий малюк підійшов ближче і сказав:

 

– Іві, а давай змінюватися? Ти сядеш на моє місце пасажиру, а я буду рулити твоїм велосипедом. Я просто бачу, що ти втомилася. Все ж таки без рукавичок хапаєшся за руль. До того ж, ти проїхала таку велику відстань.

 

– Денні, ты впевнений, що впораєшся? – Невпевнено запитала Сара, глядяючи на свої, не менш стерті руки. – Не втомишся?

 

– Ні! – твердо мовляв молодший товариш. – Давай згоду! – він дивився на рожеволосу.

 

– Добре, але враховуй, що тут немає гальм. Доведеться гальмувати за допомогою педалей. – Попередила Іві.

 

Але навіть це не зупинило його. Незабаром Денні, вже повний сил та енергії, сів на сидіння. Провідниця натягнула шолом. Хвостики сильно заважали, від того їх прийшлось розпустити. Що на неї, що на Денні шолом здавався набагато більше, чим був.

 

Товариши набрали швидкість. Сара та Денні крутили педалі зі всіх сил, Ейден їхав трохи попереду та намагався сильно не вибиватися уперед. Незабаром з лівого боку з’явилась дорога. Поки вони їхали до неї, встигли почути вибух лівого боку. Через маленький проміжок часу гул мотора.

 

– Це «Hestra». – Іві тільки побачивши позаду автомобіль, притиснулася до Ейдена сильніше. – Будь ласка, швидше. Якщо вони нас помітять, то нам кінець!

 

– Та без тебе знаємо! – дихання тяжко проходило по легеням Сари, від чого вона шатнулася та ледве не втратила управління. – Боже, ще один рух і, здається, я звалюся як мішок з картоплею.

 

– Меньше слів – більше справи, – нервово кинул байкер. – Мала, нам треба куда-то повертати?

 

– Я – не мала. Я – Іві. Так, повертати треба знову в лівий бік, проїхавши трішки уперед. Потім трішки прямо якийсь час, два рази направо та один наліво.

 

Сара страждально застогнала та зі всіх сил натиснула на педалі.

 

***

 

Машина мчалася зі всієї швидкості на рівної асфальтованої дорозі. Тепер ніяких правил дорожнього руху, ніяких поліцейських, що можуть надати штраф або затримати за порушення. Підривай, вбивай, ґвалтуй – тебе ніхто не покарає! Ця новость, безумовно, порадувала більшість бандитів, які сюди потрапили, враховуючи «Hestra», окрім останнього пункту. Бонні, як лідер цього угруповання, благала розчистити путь до перемоги. «Hestra» не жаліли нікого та підірвали частину місць у початковій точці. Віднині вони рухалися далі, шукали відповіді та правильний шлях з цієї непростої ситуації.

 

Оливія сиділа на задньому сидінні та сумуючи дивилась у вікно. Поруч з нею сидів Едвард та уткнувся поглядом на спинку попереднього сидіння, на которому розполагалася Бонні. Рік відповідав за управління.

 

– Рік, зроби добро – підніми дах та зменш швидкість. Не хочу вмирати від того, що ми в’їдемо во щось, а також не хочу бути застреленою кимось. Макарошка, хоч ти йому скажи.

 

– Назвеш мене так ще раз – я сама тебе пристрелю, лявро! – Огризнулася блондинка, плюнувши через плече. – Але що до даху, за діло говорить. Рік, підіймай. Швидкість можеш їй на зло пришвидшитися.

 

– От ніженки. Немов ми не бували в подібному лайні. Ми в ньому вже давно загрузли. Вас тут точно не продує. До того ж, тут нікого немає. – Відізвався качок.

 

– Підіймай, покидьок бісов! – вигукнула Бонні, обливаючись слюною.

 

Рік неохоче натиснув на кнопку. Дах піднявся, а швидкість він сам вирішив зменшити, щоб не витрачати весь бензин. Як не подивись – невідомо, коли їм знов попадеться на шляху бензинова установка.

 

– Рік, зроби поворот наліво. Едді казав, що там ми знайдемо якусь тропу. – Сказала Оливія. – Чи не так, Едді?

 

– Так, я ще за два дня до попадання сюди бачив це небо та дві тропи. Довга пряма, в кінці якої тупик. Та ліва, де знаходиться довга путь, в кінці якої щось є.

 

– Тобі багато що може насниться. – Буркнув Рік, навіть не думаючи звертатися.- Раптом на цей раз ти помилився.

 

– Нагадай хоч раз, коли я помилився? Моя інтуїція та картки ніколи не брешуть. Якщо я помилюся, то дозволю тобі зняти з мене маску. – Хитро промовив Едді та дістав колоду карток з кишені.

 

– О, це вже приваблива пропозиція! – Пожвавішав качок. Він проїхав ще трохи прямо, а далі знайшов зручний поворот та розвернувся.

 

– Заради такого знаменуючей події я готова вболівати за цього телепня! Я впевнена, що під цим, е-е-е, потрійним шаром масок сховано дуже миле обличчя. Несправедливо, що його бачила лише Макарошка. – Оливія підхопила Едді за підборіддя та наблизилася до нього.

 

– Серьозно, чол, чому ти просто не можеш показати? Ми тут начебто всі дефективні, кожен особисто. В тебе під трьома масками одразу обличчя не пріє?

 

– Пріє. Це тому, що ти намагався з мене зірвати маску. Тепер три ношу, щоб такого більш не сталося! Навіть без карток можу сказати, що ви розчаруєтесь. Особливо ти, Ліві.

 

– Ой, да годі вам балакати! Поки що перемога рахується у бік Еда. Там і справді їдуть якийсь люди. На мою думку, вони приведуть нас до цілі. – Перервала їх Бонні ті вказала у бік тропинки, по якої проїжджали Іві, Ейден, Сара и Денні. – Ой, як гонять! Передбачено, лякаються. Так і треба. – На її обличчі з’явилась посмішка. – Рік, можеш знов прискорюватися, так ми остаточно їх наздоженемо.

 

– Да почнеться гра у кішки-мишки! – водій натиснув на газ.

 

***

 

Іві дивилась назад, ледве не плачучи. Вона подумки приймала, що злочинці от-от їх знайдуть і скоріше за все будуть погрожувати, а може взагалі – намагатимуться вбити!

 

– Нам потрібно розділитися. – Серьозно сказав Денні. – Ми з Сарою можемо пірнути у ліс, розділитися, перечекати трішечки, а потім знайти одне одного та виїхати за вами. Дорогу я запам’ятав: Наліво, прямо, два рази направо та один раз наліво.

 

– За чотирма зайцями поженешся – ні одного не спіймаєш. – Схвально підхопила Сара. – Або якщо спіймаєш одного, то інші зможуть в будь-якому випадку піти. Нас з тобою легше спіймати, тому не будемо гальмувати Ейдена.

 

– Ладно, так і зробимо. Але не вздумайте попадатися! – Гукнув на останок Ейден.

 

Він додав швидкості та помчався уперед. Друзі поїхали по вузькій доріжці та загорнути кожен в свій бік. Сара проїхала декілька метрів та рухнула на землю разом з велосипедом. Вона намагалась піднятися. Ця дія обернулася колючим болем у коліні та в декоторих ділянках тіла. Тіло потягнуло ноги знову донизу. З побитого коліна текла кров, на стегнах виступали подряпини. Подолавши якось біль та запаморочення, Сара потягнулася за аптечкою в сумку.

 

«Все ж таки гарно, шо ми пішли в ту панельку.» – Думала постраждала, поки обробляла рану. «Гул мотору… Здається, вони здесь. Дідько, треба сховатися в більш надійне місце. Перевіряти начебто полізуть… Я ж не знаю, що в них у думах.»

 

Сара встала через силу. Підхопила велик та покотила його до велетенського кущу, попередньо заховавшись за ним. Через листя чулись кроки та голоса, але через листя нікого з «Hestra» не роздивитися.

 

– Ед, нам сюди?

 

– Ні. Наліво взагалі-то.

 

– Чого одразу не сказав?!

 

– Не встиг. Ти сюда вже завернули.

 

– А ну, хліборізку завалили! – Гаркнула Бонни та різко відкрила двері машини. – Сюди начебто дівка якась свернула. Думаю, її можна розпитати, якщо знайдемо.

 

Ці слова змушували знатно напружися. Здається, Едді помітив рух боковим зором та помаленьку примружився, але швидко відвернувся.

 

– Немає там нікого. Крокуємо далі. – Уклав Едвард.

 

Машина незабаром від’їхала. Точно упевнившись, що вони достатньо далеко, Сара виринула та тяжко задихала. Ще трохи й удар схопив!

 

«Боже, а цей хлопець мене по-справжньому врятував. Цікаво, чому він мене не здав. Ладно, зараз це не важно. – Вона витягнула велосипед та відштохнулася. – Треба знайти Денні.»

 

Вітки дерев так і норовили потрапити в очі або вдарити по без того пораненим ногам. Сара спотикалася о довгу траву та подумки проклинала природу навколо себя. Вона порядком втомилася, але не відступала та прямувала до самого кінця.

 

– Денні-і-і-і, Денні-і-і-і. Денні! Ува-а, з’явися, будь ласка!

 

Через деякий час їй у відповідь гукнули:

 

– Я здесь, Саро! – Денні пішов їй назустріч з велосипедом в руках.

 

– Ух, слава Курту Кобейну, ти не постраждал!

 

– Вибачаюся, що змусив хвилюватися! Хоча, почекай, я теж хвилювався! Доїхав до кінця своїй тропинки та виявив, що вони об’єднуються. Сподівався знайти тебе поблизу. Не знайшов. Злякався та поїхав шукати. – Швидко перечислив молодший товариш. – Ой, ти поранилася! Тобі допомогти?

 

– Не переживай, впораюсь. Всередині так і протікає адреналін. – Відповідала вона. – Зі мною зараз дещо гірше ледве не сталось. Майже не попалася. Цей хлопець у масці помітив мене, але не видав. Не знаю, чому, але вельми дякую йому.

 

– Так, дякую, йому! Добре, йдемо скоріше. Іві та Ейден чекають на нас.

 

Друзі покотили свій транспорт. Щоб підбадьорити Сару, Денні розповідав всілякі веселі речі. Це допомогало, вона посміхалася та час від час сміялась. Здається, зараз його дитяча поведінка не так вводила в ступор та насправді допомогало розслаблятися.

 

Поперед ними тяглася земляна тропа, ледве покрита зеленню. Немов хтось пройшовся газонокосаркою по цієї ділянці. З боку, з якого їхав Денні, на щастя, дерев росло не дуже багато. (Через цей фактор дорога також пройшла для них без болю). Друзі просто сіли на велосипеди и спокійно проїхали уперед, хай Сарі й було важче. Перешкод на шляху не виникло.

 

– Денні. Постріли. – коротко сказала Сара, глядяючи уперед.

 

Товариши переглянулись й стали як можна тихіше підходити до дерев. Вони причаїлися та обережно визирнули з-за них. За деревами ліса вже не було, якщо піти уперед. Збоку росли кущі та дерева, але дуже мало, щоб являтися продовженням лісу.

 

Попереду простягався звичайний провулок з дорогою та ліхтарями по бокам. Саме з цього боку бічних дерев тривала жвава перестрілка.

 

Ейден, що знаходився з лівого боку, лаявся всіма відбірними словами, що тільки приходив йому на думку. Перезаряджатися доводилося швидко, тому що «Hestra» й не думали зупинятися. Поруч, пригнувшись, сиділа Іві, притиснувши до себе коліна. Вона вся тремтіла.

 

– Ге-е-ей, Іві, знов ховаєшся за спинами тих, хто сильніше за тебе. Та тільки врахуй, що цей хлопчик тобі не допоможе й вийти прийдеться. Ми задавимо вас кількістю та зітремо в порошок. Ніщо тобі більш не допоможе! Як це зустрічатися обличчям до обличчя зі своїм справжнім кошмаром? – Грайливий голосочек Оливії щосили голосив разом з пострілами.

 

Як вийти з цього глухого кута.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.