Драко роз’явився у провулку і, не відчуваючи холоду, рвонув у магазин маґлівських дрібниць. Вулиці були пусті, за винятком рідких перехожих, які ще не добігли до гостей. В цей час більшість людей були разом із сім’ями та родичами, обмінювалися подарунками й куштували святкові страви. Хтось виходив на прикрашене подвір’я грати в сніжки, хтось їхав на концерти чи до церкви. Драко вже давно не брав участі у чомусь такому, тому почувався нормально на самоті. От якби ще у своєму домі, в комфорті. І щоб угода залишилася за плечима.
Зараз він натовче тому продавцеві пику й змусить повернути усе, як було. Крамнички та кафешки були зачинені, і Драко встиг рознервуватися з приводу цього. Можливо, той магазин теж не працює. Та підбігши ближче, він побачив світло крізь скляні двері, і від душі відлягло.
Брякнувши дзвоником на дверях, Драко увійшов до тепла, одразу ж шукаючи очима винуватця. Але клятого продавця не було на місці, і Драко нервово вдарив по дзвіночку.
— Агов! Виходь, старий віслюче, й зроби усе, як було!
Дверцята, що вели кудись углиб приміщення, скрипнули, й показався господар, спочатку здивований, але як тільки побачив Драко, одразу вишкірився на усі свої гнилі зуби. Він закрив за собою двері й, не поспішаючи, просувався до прилавка, зиркаючи на свого відвідувача.
— А-а, пане Мелфою.
Драко не здивувався своєму прізвищу з його вуст. А навіть зрадів — це означає, що він не помилився, і той дійсно причетний.
Драко сперся на прилавок й загрозливо нависнув над продавцем.
— Виправ усе, або я за себе не відповідаю!
Та чолов’яга був спокійним, він почухав свого довгого носа й, знизавши плечима, відповів:
— А то вже не до мене.
— Ти, блять, жартуєш! Діставай свою запальничку і чаклуй назад!
Драко вже був готовий ухопити того за комір, та продавець теж сперся на стіл і явно задоволений собою, майже проспівав:
— А я, бачте, добродію, не чаклун.
Драко йому очевидно не вірив. Просто мовчки вирішував, куди вдарити спершу.
— Ти мусиш зрозуміти усе сам, — таємниче зробивши наприкінці фрази великі очі, дивний продавець відвернувся до свого столика і навіть зібрався зайнятися справою.
На кого розраховані ці їхні фразочки?
Драко миттєво обігнув прилавок і вхопив нахабу за рукав, розвертаючи його до себе та замахуючись другою рукою, але продавець розчинився в повітрі, одразу ж подаючи голос з іншої частини приміщення.
— Я кажу правду. Це взагалі не я…
— А хто? — розгублено запитав той, розуміючи, що на роз’явлення це схоже не було.
Продавець замість відповіді красномовно тицьнув пальцем угору, і Драко слухняно подивився на стелю.
— В сенсі? — до Драко потроху доходило, кого саме той має на увазі. І вибір тоді невеликий: вірити в те, що хтось отам усе це контролює, або ж вирішити, що він має справу з божевільним, і тоді він знає нуль і виходів має стільки ж. Відчай охопив думки, Драко сперся об стіну.
— Зазвичай з його ідей щось та виходить. Власне, я думаю, тобі пощастило.
Продавець ніби почував себе винним за розпач, який блиснув у Драко в очах, і навіть припинив огидно посміхатися.
— Може, ти знаєш, що роблять інші? Я ж такий не один? — надія вмирала в очах Драко, і він чіплявся за кожен її промінчик.
— В кожного свій шлях, — продавець розвів руками, — ти повинен зрозуміти все сам.
— Тоді навіщо ти чиркнув?
— Він обрав тебе набагато раніше.
Обрав… Він обрав, а ти собі розплутуй.
Драко думав, чи відібрати йому запальничку. Може, воно б спрацювало? Та він не наважився, бо раптом закине кудись ще глибше.
Драко спробував роз’явитися у магазині — не вийшло. Він похмуро штовхнув двері ногою й поплентав до темного провулка, обхопивши себе руками й тремтячи від поривів вітру.
Перенісшись, Драко опинився у вітальні. Скрізь темно й пусто. Тільки пес ліниво вильнув хвостом, дивлячись в очі відданим поглядом. Мабуть, вони ще на концерті. І слава Мерліну. Він знову похмуро оглянув свій гардероб нагорі та вдягнув червоного светра, бо той був найм’якіший. Поблукав будинком, розглядаючи фоторамки з нерухомими зображеннями, з яких дивилися їхні з Поттером усміхнені обличчя. Пес ходив слідом, при нагоді тикаючись вологим носом в долоні. Драко взяв першу фоторамку. На цій — старший хлопець ще у візочку, на цій — він вже катає той самий візочок з молодшим. Потім довго витріщався на фото, де Поттер у чорному фраку сяяв, наче снич на сонці, тримаючи Драко за руки. На себе дивитися було дивно, на цьому, очевидно, весільному фото він і не всміхався навіть, це був абсолютно приголомшений вигляд, жодних масок та позувань. Просто очі в очі, наче навколо не існувало світу, натовпу гостей та фотографів. Він скрізь дивився на Гаррі і ніколи — в об’єктив. Серце стисло від погляду на фото, де він тримав білявого пацана, ще малого, й дивився з таким явним обожнюванням. Він вийняв фото з рамки й розвернув. “Скорпіус”, було написано його ж власним почерком.
— Скорпіус, — повторив він пошепки. — Ну звісно.
Невже він наважився на це? Заради Поттера чи…? А може, він настільки переформатувався цим усім… — щастям? — підказувало щось всередині, — що захотів сам, бо почувався настільки потрібним, настільки коханим…
Очі запекли, і Драко відклав фото, дістаючи пачку ментолових з кишені й прочиняючи вікно. Складно собі уявити, наскільки Поттер і діти прив’язані до нього, як і те, наскільки тутешній він прив’язаний до них. Та можна було б принаймні спробувати відчути, що це означає, бути частиною цієї сім’ї. А це означає — бути поруч. Особливо на свята. Особливо у важливі моменти. Подумалося про Скорпіуса і те, як йому, мабуть, страшно співати зі сцени перед купою тіток та дядьків.
Зробивши останню затяжку й викинувши недопалок у сніг за вікном, Драко відчинив холодильник і, пошарудівши трохи судочками й поділившись із собакою тим, на що той гавкнув, нашвидкуруч з’їв варене яйце, бо решта їжі виглядала дивно, й, накинувши єдине пальто, що висіло біля виходу та взувши чоботи, що стояли під ним, вийшов на вулицю, розраховуючи на свою спостережливість та кмітливість у пошуку чогось, що б нагадувало місце, де відбуваються різдвяні концерти.
Починало сутеніти. Він довго йшов гарненькою, затишною вулицею передмістя та розглядав прикрашені гірляндами будинки, у яких кипіло життя. З деяких лунала музика, й крізь вікна на сніг падали прозорі ще тіні від силуетів, що кружляли в танці. Біля невеличкого будинку, другий поверх якого навіть не був схожий на поверх, та ще й був обшитий пластиковою дешевою оббивкою, ціла сім’я з трьома дітлахами різного віку ліпили снігову бабу, між ділом кидаючись одне в іншого сніжками. Драко задивився й не помітив, що усміхається, споглядаючи ідилічну картину. Дівчинка із шапкою навскоси, що несла воістину гігантську морквину, щоб зробити, очевидно, найносатішого сніговика усіх часів, помітивши усміхненого Драко, махнула йому ручкою й крикнула смішним дитячим голоском:
— Ходи до нас! Мама спекла печиво з шоколадом!
Драко усміхнувся ширше й помахав у відповідь.
— Дякую за запрошення, та я йду до своїх!
Дівчинка знизала плечима, одразу ж забуваючи про незнайомця, поправила шапку, що від цього поправляння ледь втрималася на волоссі всупереч законам фізики, й понесла морквяного носа далі.
А Драко, раптом почувши й усвідомивши свої ж слова, замислився. Десь тут, треба тільки трошки пошукати, і його сім’я, нехай вона взялася в нього таким дивним чином, та ж вони потребують його. Згадалися і подарунки біля ялинки у вітальні, і “тато” — не таке вже й страшне насправді, і рученята, що тягнулися, щоб його обійняти.
Що за Різдво він їм влаштував!
Драко затопило відчуття провини. Десь там, хлопець, так схожий на нього, що називає його татом, співає сам на сцені, щоб його почули найголовніші люди, а він… Почав падати лапатий сніг, Драко підняв обличчя й заплющив очі, відчувши його невагомий дотик до вій.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — прошепотів він і подивився вгору, у сіру пір’їну, що прорвалася під своєю вагою та розсипалася білим пір’ям. Рішення було не узгоджено, проте прийняте. Без обговорення наслідків, без вичитування по пунктах, без підписання угоди й вмовляння клієнтів. Просто серце стисло й тягнуло. Вони десь там без нього…
Драко повернувся до будинку з носатим сніговиком й крикнув сім’ї, яка тицяла маленькими гілочками в бідну снігову голову:
— Ви не знаєте, де тут зараз проходить різдвяний концерт?
Дітлахи, не зговорюючись, дружньо крикнули: “У школі!” — й махнули руками в той самий бік. І Драко побіг. Стара школа з червоної цегли виднілася за рогом одного з будинків. Слава Мерліну, недалеко, і Драко, поскрипуючи чоботями по білій ковдрі, швидко добіг та відчинив високі важкі двері.
Простір навколо одразу наповнився звуком оплесків та запахом мандаринів. Драко пройшов вестибюлем повз вбраних ялинок, привітався з жінками, що покинули свій пост біля входу й заглядали до залу, заповненого глядачами. Трохи скрипнувши дверима, він увійшов до темного приміщення й одразу почув його. Чистий дитячий голос, що співав якусь різдвяну пісню. Драко обернувся на світло й завмер у проході.
I don’t want a lot for Christmas
There is just one thing I need
На сцені, в оточенні так званих музикантів, очевидно, зі старших класів, стояв Скорпіус. Так, тепер він знав його ім’я, і знав, що сам його так назвав. Чи назвав би…
Вступили інструменти, і каша в голові від неможливості того, що відбувалося із ним протягом цього дня, відступила на другий план.
I don’t care about the presents
Underneath the Christmas tree
Скорпіус був вбраний у білу сорочку та чорний класичний костюм, на шиї метелик, а волосся зачесане назад. “Жодних сумнівів”, — подумалося Драко. Раптом хлопчик запнувся.
Драко несвідомо зробив кілька кроків вперед і, мабуть, увійшов до освітленої зони. Очі Скорпіуса розплющилися й радісно заблищали.
Драко підбадьорливо усміхнувся, продовжуючи йти до сцени. З першого ряду різко повернулося знайоме обличчя.
Гаррі…
Драко усміхнувся і йому. Скорпіус розквітнув на очах, голос зазвучав по-новому, крізь усмішку. Він притоптував у такт пісні, запалюючи зал. Слідом за ним розворушились і музиканти, підтанцьовуючи біля своїх інструментів. Глядачі відбивали ритм, плескаючи в долоні, і Драко, сповнившись щемливою емоцією, теж аплодував, підспівуючи посеред проходу.
I just want you for my own
More than you could ever know
Make my wish come true
All I want for Christmas is you
Пісня лилася хвацько, від рядка до рядка, заповнюючи зал усміхненим дитячим голосом. Хлопець був щасливий від реакції глядачів, що аплодували та пританцьовували вже навстоячки.
Він показував то на Драко, то на Гаррі на останніх рядках приспівів і тягнув “ю-у-у”. Щось тріснуло й розкололось, ніби шкаралупою, в яку Драко себе загнав, пішли тріщини. В очах защипало й до кінця пісні Драко немов переродився, зустрічаючи обіймами незнайомого, але вже такого рідного хлопчика, що під овації залу збіг зі сцени просто до нього на руки.
— Ти прийшов, — Скорпіус міцно обійняв його за шию.
— А як же. Такого я не міг пропустити, — Драко розглядував сина. Гарненький, і деякі риси нагадували Гаррі. Як же вони це зробили?
Раптом збоку хтось притулився до них чубом. Драко відхилився й побачив малюка Джеймса, якого Поттер тримав на руках.
Той знову тягнув рученята, і Драко узяв його за ручку, пробуючи доторкнутися та все ж страшенно боячись.
Зі стелі посипався серпантин та цілі хмари золотої мішури. Усі учасники концерту знову вийшли на сцену та кланялись залу, приймаючи овації.
Драко теж аплодував, усім нутром відчуваючи на собі допитливий погляд. Їм треба поговорити. Незрозуміло, що казати, а що ні. Та з чогось треба почати. Драко повернувся й зловив цей погляд. Зловив і втримав. Що Поттер думає про нього? Що за життя він отримав поруч із ним? Чи він шкодує? Чи досі кохає?
Чому в зелених вирах, темних та серйозних, стільки смутку? Через його, Драко, дивну поведінку сьогодні чи є щось глибше?
По закінченню свята батьки зі своїми малими артистами потроху залишали школу. Деякі підходили привітатися з Драко, шкодували, що він не був на фуршеті, кликали в гості. Драко тримався ввічливо, здебільшого мовчки усміхаючись на їхні репліки, щоб не ляпнути щось не те, або приймаючи запрошення, щоб якнайскоріше закінчити розмову.
На вулиці Гаррі підійшов до однієї з маґлівських автівок, розвернувся й, похмуро дивлячись Драко в очі, віддав йому Джеймса, узяв Драко за руки та правильно притис малого до нього. Вирішивши терпіти, що б там не було, Драко слухняно тримав малюка, той же, нарешті дочекавшись татка, за яким, певно, скучив, плескав долонями в рукавичках по його щоках і смішно морщив носика, мабуть, так по-своєму сміючись. Драко обережно тримав дивну копію Поттера, поки сам оригінал заводив автівку й всаджував Скорпіуса. Та раптом малий, роблячи якийсь різновид “баран-баран-дука”, опинився дуже близько своїми величезними оченятами. “Одразу видно, на кого ти схожий”, подумав він. Мабуть, Поттер його дуже хотів. А може, то Драко? Хотів, щоб світ мав ще одного такого зеленоокого Поттера з великим серцем?
Усі залізли до автівки, пристебнулися. Драко опинився на задньому сидінні, обвішаний дітьми. Руки задеревеніли від напруження, бо малого тримати було все ще страшно. Поттер керував автівкою, час від часу поглядаючи назад крізь дзеркало.
— Поверни Джеймі. Він мусить дивитись вперед.
Драко слухняно зробив потрібні маніпуляції, мало не заплутавшись у власних руках. Мабуть, він мав би це знати. Та не знав. І Поттер це бачив. Скорпіус, сидячи поруч, співав на біс, а малий намагався дістати руками волосся Поттера, той сміявся, хоча, мабуть, було боляче. Скорпіус повиснув на Драко, змушуючи його теж співати. Було відчуття повного дурдому.
І Драко зрозумів, що йому добре.
Просто добре.
І якщо цей день скінчиться і залишиться лише у спогадах, він ніколи не шкодуватиме про цей досвід.
Снігопад посилився, немале біле пір’я, ніби намагаючись потрапити всередину автівки, нападало на лобове скло, та Поттер їхав обережно, і скоро стало видно їхній дім. На даху горіли гірлянди, поруч із домом росла невеличка сосна, знизу догори завішана саморобними прикрасами. Позаду неї горів ліхтар, що освітлював частину дому, коричневу плитку й дерев’яне подвір’я. Такий затишний будинок. Як Драко одразу цього не помітив? Увійшовши до середини, сімейство мило руки, Поттер підігрівав та пробував якусь страву, усе ще кидаючи на Драко нервові погляди.
Драко відмовився від їжі і просто мовчки спостерігав за тим, як вправно Поттер робить одночасно усі ці побутові справи. На ньому знову була та сама біла футболка, на яку Драко важко було спокійно дивитися. Він одночасно годував малюка, ставив чайник, витирав обом роти і роздавав команди. А Драко залип. Це все якась казкова картинка. Невже він тепер частина цього?
— Де твої окуляри?
Гаррі, який перед тим щось їв, припинив жувати.
— Вони йому більше не потрібні, — проінформував Скорпіус.
— Ти казав, що хочеш завжди бачити мої очі, — невпевнено пробурмотів він.
— Тут я із собою згоден, — криво посміхнувся Драко й нахилив голову вбік.
Гаррі відклав ложку. Він виглядав так, наче Драко знову щось не вгадав. Та скільки ж можна цим перейматися. Гаррі Поттер любить забіяк, принаймні одного, то нехай начувається.
— І що ти мені відповідав?
Гаррі помовчав, потупивши очі.
— Що заради тебе я… все, що захочеш. Ти сам знаєш. Чому питаєш?
Драко почувався вампіром, що пив ці зізнання, наповнювався ними, впорскуючи їх у серце.
— Бо коли ти це говориш, я теж ладен на все, що ти захочеш.
— Так, тату, навіть завести Хвостика!
Драко ковтнув повітря й, подивившись Гаррі у вічі, зрозумів, що не помилився. Він був згоден на все, не тільки на Хвостика. Це він якимось чином подарував Гаррі дітей. Бо любив. І ці питання роблять його ще більше незрозумілим для Гаррі.
Драко вирішив помовчати й удати, що жує якесь мегасолодке печиво у вигляді сніжинки.
Поттер продовжив свою нелегку справу, впевнено вправляючись з обома синами. Виглядало це дивно гаряче, враховуючи чим той займався. Та Драко не міг припинити витріщатися на його, як тепер виявляється, чоловіка. Очі його ніби стали ще більші без скляних бар’єрів, а та турбота, що лилася з них, робила Гаррі справжнім красенем, не просто набором ідеальних рис, а красенем з глибиною, з гарною душею. Драко знову спустився поглядом на його футболку. Від простих рухів під тонкою тканиною перекочувалися м’язи. Одразу свідомість заполонили шкільні спогади. Про те, як він ворочався у своєму ліжку після кожної бійки, згадуючи, як близько до Гаррі він був цього разу.
— Тато, там твій подарунок, ти забув, коли робив фокус…
Та Гаррі перервав його:
— Вмикай-но телевізор. Те різдвяне шоу вже почалося, — Скорпіус плеснув собі на рота водою з-під крана, удаючи, що він щось десь помив, та побіг у вітальню.
Малий Джеймс почав куняти, і Гаррі взяв його на руки та пішов з кухні. Драко погладив пса, що непомітно поклав голову йому на коліна, між вухами й плеснув води собі у склянку. Раптом звук з телевізора став глухим, клацнули двері, й навпроти нього сів Поттер.
— Що відбувається? В тебе якась криза чи в нас проблеми?
Драко не знав, як почати і чи починати взагалі. Його близькість збивала з пантелику й плутала думки. До того ж чомусь топило відчуття провини. Та він же не винен. Чи винен?
У тому, що не обрав його і усе це, що, як виявилося, йшло у доважок.
Але ж Гаррі заслуговує на правду. Чи хоча б на частину її.
— Емм… Розумієш, у мене таке відчуття, що я живу не своїм життям. І все це… — він обвів поглядом навколо, — не моє.
Гаррі шумно видихнув і вперся тому в очі.
— Ти Драко Мелфой?
— Що? Чорт, звісно, — Драко розвів руками в нерозумінні.
— Щось точно не так. Таке враження, що ти нічого не знаєш про нас. Це Облівіейт? Ти хотів піти і все забути? — його погляд став нещасним.
Драко хотів заперечити, та вловив цю емоцію і теж відчув смуток. Адже майже так він колись і вчинив. Пішов, наплювавши на себе, на нього. Може, він і має рацію. Драко змовчав, опустивши очі на зціплені пальці.
— Невже ти такий нещасний тут зі мною? З нами? — він схопив руки Драко у свої й пронизливо дивився Драко в очі. Як тоді, в Астрономічній вежі. — Ти казав мені, що ніколи не шкодував про своє рішення.
Якби він був тим, хто його прийняв, він ніколи б не пошкодував. І Драко відчайдушно захотів стати ним. Тим, хто послав усе під три чорти і отримав за це право любити, право тримати за руку, право торкатись. Він підняв руку й обережно торкнувся рум’яної щоки навпроти.
— Дай мені трохи часу, — він може стати ним, хіба ні? Хіба не на це недвозначно натякнув йому всесвіт?
Гаррі притис його руку до своєї щоки й одразу припав до неї губами, заплющивши очі. Драко задихнувся від теплого дотику всередині долоні. Невже Поттер був завжди таким? А він усе пропустив. Драко підтягнувся ближче, розглядаючи знайомі риси наче вперше, і зловив на собі нещасний погляд прекрасних очей, що більше не були захованими за скляними колами.
— Ти ж не покинеш мене? — а може, він так і живе, не знаючи, що у Драко на думці, і боїться, що одного дня той піде в життя, яким колись жив?
Схотілося запевнити у чомусь, чого він і сам не знав точно. У тому, що все буде добре.
І Драко вирішив сказати те, що він знав про себе достеменно, те, що жило в ньому скільки він себе пам’ятає.
— Я люблю тебе. І завжди любив. І я хочу завжди бачити твої очі. Як би я міг піти…
Додати до улюблених