над цвинтарем гарно видно зоряне небо. ніч ясна і місячна, а кладовище так далеко від міста, що не чутно нічого окрім тихих перемов дерев і трав.
два хлопці сидят біля порожнього каменя могили і тихо розмовляють одне з одним. каштанова голова лежить на плечі рудоволосого, а той в свою чергу перебирає його волосся.
—…знаєш, чу, я все віддав би аби вічність отак сидіти із тобою. — осаму холодний але ніч тепла і накахара накрив його зимовою ковдрою.
—так, любий, я теж..
чуя тяжко дихає і сльози з’являються на його очах але він не дає їм потекти по щоках. він повертається до дазая і вдивляється в його обличчя. осаму спокійно дивиться кудись у небо і він здається таким нереальним зі своєю вибіленою шкірою і потухшими очами.
—осаму..—починає чуя але його голос зривається і йому потрібно прокашлятися аби нормально продовжити.—ластівко, вже світає.
вони разом повертаються до горизонту і дивляться у ледь помітні сонячні промені які видніються із-за хмар.
—ластівко…тобі час.
хлопці цілують одне одного і цей момент здається таким швидким, що хочеться повернутися на хвилину раніше але вже дійсно час.
—я тебе кохаю, чу…приходь до мене ще.
осаму розчиняється у повітрі і ковдра лежить на землі, а на камінні могили виводятся ім’я «Дазай Осаму» і роки народження та смерті.
Додати до улюблених