Чи ти коли-небудь лежав на вогкій від роси траві та вдивлявся як сонце ліниво закочується за горизонт? Ти би ніколи цього не забув. Ти тягнувся б до цього постійно та усюди, де б не був.
Чи може ти гуляв посеред ночі у полі, поблизу свого будиночку (або, скоріше, біля будиночку свого любого друга)? Сам запах поля уже заворожує. І ти ідеш наче у трансі, неначе сновида, відлякуючи крихітні літні ліхтарики, що хаотично сновигають з боку в бік, наполегливо намагаючись зачепитися лапками за свіжий лавандовий кущ, чи-то за паростки дикого пижмо.
У них не виходить, вітер колихає кожну гілочку та кожен листок. Їм мабуть жахливо не зручно. Мабуть вони навіть дратуються, проте наскільки роздратованими можуть бути світлячки? Зовсім трошки. Вони усе розуміють. Ти теж розумієш, чи не так?
Ти розумієш, як влаштовані зорі. Розумієш, як вони рухаються та чи рухаються взагалі. Ти правда схожий на них. Метушишся галактиками, між зірками, торкаєшся їх та летиш геть. Та ти не злий, ні. Ти так само трохи роздратований, та не біда. Все ж таки, це природно для тебе — блукати маленькими планетами, допомагати та намагатися схопитися за щось вартісне та мирне. А потім рухатися далі.
Щоночі я дивлюся на небо. Дивлюся на зорі, а вони все горять та горять. Яскравіше із кожним днем. Завдяки тобі. Проте бува, вони гаснуть, з цим нічого не зробиш, ти тільки не вини себе. Скоро і я загасну так і не розгорівшись. Повільно тлію. Проте… Я розумію тебе, Докторе.
Додати до улюблених