Повертатися в Гоґвортс Герміоні не хотілось. Надто тяжким було б це повернення, надто похмура атмосфера витала в замку та навколо нього. Тож вона просто блукала якийсь час вузькими вуличками селища, аж поки не зупинилась перед дверима шинку «Кабаняча голова». Тоді Герміона раптом усвідомила, наскільки зголодніла (це й не дивно було, адже час обіду давно минув), без вагань увійшла всередину та попрямувала до вільного столу. На щастя, Аберфорт лиш привітався, поставив перед нею замовлену тарілку з запеченими овочами, і зник, не задаючи жодних запитань. Герміона подумки подякувала йому і зосередилася на їжі.
Після запізнілого обіду бажання повертатися до замку так і не з’явилося, але й блукати вулицями Гоґсміда теж більше не хотілось. І Герміона рішуче попрямувала до виходу з села, а потім звернула з дороги на порослу густою травою звивисту стежину, яка вела до підніжжя гори, що велично висилась над селом. Десь там, на півдорозі до вершини цієї гори ховалася печера, яка свого часу стала надійним прихистком для Сіріуса Блека, — саме туди і прямувала зараз Герміона. Це було чудове місце, щоб спокійно обдумати все, що сталося, і поміркувати, що робити далі…
Діставшись до цілі, Герміона з полегшенням видихнула і сіла на величезний камінь, що лежав біля самого входу до печери. Вона почувалась страшенно втомленою. Закрила очі, притулилася спиною до розігрітої сонцем кам’яної стіни і поринула в спогади про останні хвилини, проведені в номері Мелфоїв. Вона згадувала, як відчайдушно хотіла затриматися там, як намагалася заглянути через плече місіс Мелфой в кімнату Драко, щоб ще раз піймати його погляд. Але їй не вдалося — надто швидко Нарциса зачинила двері до кімнати сина. А ще за хвилину за спиною Герміони закрилися вже й двері номера Мелфоїв, остаточно позбавивши її надії ще раз відчути на собі погляд сірих очей, що став раптом майже таким необхідним їй, як і повітря, яким вона дихала.. Ох, як хотіла вона знов опинитися поряд з ним! Тонути в безодні його погляду, відчувати на щоці гарячий подих, а на губах — його губи…
Герміона гарячково втягнула носом повітря і з силою стисла пальцями поверхню каменю, на якому лежала її рука. Ні, вона не хотіла втрачати Драко. Не хотіла втрачати те, що було у них тепер.
Але може вона і не мусить?
«До зустрічі, Ґрейнджер», — сказав він. «Я чекатиму», — це теж були його слова.
— Чекатимеш, Драко? — прошепотіла Герміона в пустоту. — Справді чекатимеш?..
Перед внутрішнім зором знову постала фотографія з «Віщуна».
— Ні, не будеш, в тебе вже є інша… — так само тихо прошепотіла Герміона, ледь не застогнавши від болю, що пронизав груди.
«Дай нам шанс», — знову його голос. І як же Герміоні хотілося вірити, що цей шанс буде потрібен Драко так само сильно, як і їй!..
Вона знову закрила очі і поринула у спогади. Все ще такі яскраві і такі живі, аж до мурашок по спині…
Ось його губи знов зустрічаються з Герміониними, ось його руки знов зариваються в її волосся, а потім опускаються на спину і притискають її до себе. Пристрасно, відчайдушно, наче Герміона потрібна йому більше за будь-що інше в цілому світі… А вона відповідає на його ласку, горнеться до нього, і, хмільна від його близькості, шепоче йому в губи його ім’я… Хоча ні, це вже були не спогади — піддавшись втомі, Герміона поринула в сон. Там вона знову була з Драко, там вона була щаслива.
А тепле травневе сонце тим часом неквапливо котилося до обрію. День добігав кінця.
***
Десь недалеко все голосніше й голосніше лементував будильник. Герміонин будильник. І що тільки він робить тут, у Гоґсміді, подумала сонна Герміона і з неймовірними зусиллями розліпила повіки.
Треба ж, вона вже не в Гоґсміді. Вдома. У власній вітальні, на старому і явно не призначеному для сну кріслі, про що практично кричала її заніміла спина. Кривлячись від болю в попереку і водночас намагаючись усвідомити, що з нею відбулося, Герміона намацала чарівну паличку, прикликала зі спальні будильник, відключила його і вибралася з крісла. Погляд її гарячково свердлив статуетку, що мирно й нерухомо стояла собі на камінній полиці.
— Ти справді це зробила… — захоплено прошепотіла Герміона, підходячи до теракотової ляльки. — Це було дивовижно… просто дивовижно…
Відповіді не було. Ніякого голосу в голові Герміона більше не чула. І якщо вчора ввечері вона саме про це і мріяла, то тепер тиша не радувала. Навпаки — насторожувала.
Що не так? Чому вона мовчить? Не може відповісти з якихось причин? Не хоче? Може, Герміона щось зробила не так? Може, вона не повинна була зізнаватися Драко, що явилася з майбутнього? А може…
Ні. Ні-ні. Герміона не хотіла навіть впускати у свідомість цю моторошну думку і рішуче гнала її геть. Поки снідала, поки збиралася на роботу, поки вкладала статуетку назад до коробки, щоб повернути в Міністерство, Герміона відчайдушно гнала від себе думку, що все це могло їй лише наснитися… Але що, як вона дійсно просто заснула після того, як Джіні пішла додому? Що, як все — і безтілесний голос, і мандрівка в минуле, і те, що трапилося там, — просто сон? Що тоді?
Вірити в це Герміона категорично не хотіла. Та й не могла. Врешті-решт вона здатна відрізнити реальність від сну. Вона нутром, душею відчувала — це було. Це дійсно відбувалося з нею. І з ним. З ними обома відбувалося. Не тут, не зараз. Десь там, в іншій реальності, в минулому, яке могло, але так і не стало їхнім справжнім минулим, чи просто поза часом… Неважливо. Головне, що це було.
На роботі Герміона навіть не намагалася зосередитися на виконанні своїх обов’язків. Непідходящий був сьогодні для цього день. Ох, і хто б міг лише уявити, що в Герміони Ґрейнджер може бути непідходящий для роботи день?! Але як би там не було, цей день був саме таким. Нескінченна круговерть думок, сумнівів, аргументів і контраргументів — все це переповнювало її голову, не лишаючи простору для чогось іще. Наприклад, для виконання своїх посадових обов’язків. Хоча, можливо, її численні затримки допізна та робота у вихідні могли б якось компенсувати те, що відбувалося з нею сьогодні? Герміона дуже на це сподівалася, бо взяти себе в руки ніяк не могла. Вона просто сиділа нерухомо в кріслі, спираючись ліктями на стіл, і дивилася перед собою невидющим поглядом. А всередині неї тим часом вирував цілий океан думок, емоцій, спогадів.
А потім прийшов час обідньої перерви. Герміона мов за командою підірвалась з місця рівно о першій по полудню і, вилетівши з кабінету, майже побігла до «Мітли». Ні, вона не була голодна. Вона була надто напружена, щоб навіть думати про їжу. Та все ж вона квапливо крокувала в бік улюбленої кав’ярні, і з кожним кроком її все більше й більше охоплювала дивна схвильованість, причину якої Герміона не могла до кінця зрозуміти.
Все з’ясувалося трохи згодом, коли Герміона вже сиділа за невеликим круглим столиком і, очікуючи на своє замовлення, тривожно позирала на вхідні двері. Вона чекала. Так, Герміона зненацька чітко усвідомила, що вона чекає Мелфоя. Схвильована, переповнена страхами і надією, чекає, коли він з’явиться на порозі, коли зустрінуться їхні очі, коли його погляд знову належатиме їй, хай і всього на одну-єдину мить. А потім… Справді, що вона зробить потім? Знову крадькома спостерігатиме за ним, як робила це щоразу протягом кількох останніх років? Чи знайде в собі сміливість начхати на все — на заручини Драко, на мовчання Таїми — і зробити кілька кроків, щоб подолати відстань, що розділяє їхні столики?
Але чому взагалі Герміона вирішила, що Драко сьогодні з’явиться в «Мітлі»? Це запитання зненацька виринуло в її голові, і світ навколо в ту ж мить наче потьмянів. Що ж, Драко і справді може не прийти. І не лише сьогодні. Можливо, тепер він завжди обідатиме разом зі своєю нареченою в якомусь дорогезному ресторані, де за одну склянку гарбузового соку потрібно викласти половину Герміониної зарплатні? Від цієї думки, такої правдоподібної і логічної, серце Герміони наче стисли сталеві лещата. Але на що вона сподівалася? Вона спізнилася. Або взагалі сама все вигадала… Герміона більше не намагалася відігнати цю думку, навпаки, смиренно прийняла і дозволила розлитися по тілу пекучим, отруйним зіллям. Тому що інколи потрібно впустити в себе біль — він руйнує ілюзії і допомагає побачити світ таким, яким він є. Інколи просто необхідно відчути біль, щоб зрушити з місця…
А потім двері «Мітли» з легким скрипом розчинилися, і Герміона, нездатна так швидко розпрощатися з давньою звичкою, підняла погляд. На порозі стояв Драко Мелфой. Як завжди, бездоганно одягнутий, гордовитий і… неймовірно гарний. У свідомості Герміони яскраво спалахнули один за одним спогади, що вже стали для неї такими дорогими: ось він, хлопчик в потязі, що турботливо протягує їй білосніжну носову хустинку; а ось розгублений підліток, який розривається між бажанням доторкнутися до неї і страхом перед батьківським гнівом; і нарешті — юнак, вже майже зовсім дорослий, майже такий як зараз, і поцілунки його такі гарячі, такі пристрасні…
Здається, Герміона дивилася на Драко занадто довго. Зовсім не одну мить, як збиралася. Наївно було б тепер переконувати себе, що він не помітив цього її дивного довгого погляду. Ясна річ, помітив. Герміона ж бачила, який подивом засвітилися його очі за мить до того, як вона врешті відвела погляд. На щастя, офіціантка саме принесла замовлений нею гарбузовий суп, і Герміона квапливо схилилась над тарілкою, щоб заховати почервонілі щоки. Взяла ложку і раптом завмерла, усвідомивши дивовижну річ: в очах Драко було здивування. Одне лиш здивування! Ні насмішки, ні презирства. Нічого з того, що Герміона так звикла бачити. Але… але що могло змінитися для нього за кілька днів? Це ж вона мандрувала в часі, не він. І тепер Герміону осяяло вдруге: а чи було презирство перед цим? Чи вона просто звикла так думати?
Як там казала Джіні? «Він же тобі подобається. А ти — йому… Я бачила, як він, ледь переступивши поріг, шукав тебе поглядом». Навряд чи подруга говорила б так, якби бачила в його очах щось хоча б трохи схоже на презирство. Джіні, без сумніву, бачила щось інше. От би і їй, Герміоні, угледіти це… Погляд знову сам собою потягнувся до столу Мелфоя і… їх очі знову зустрілися. Не цей раз менше ніж на секунду — щойно Герміона усвідомила, що непомітно поспостерігати не вийде, як вона квапливо опустила очі.
Він спіймав її погляд… Як раніше… А вона уміло вдала, що зіткнення їхніх поглядів не більше ніж звичайна випадковість. Теж як раніше. Але це ж глухий кут! Якщо Герміона хотіла, щоб щось змінилося, вона мусила і сама діяти інакше, не так, як раніше. Не так, як завжди. Нічого, насправді, складного, вона вже робила це. Вже тричі вона йшла за покликом серця, тричі вчиняла зовсім не так, як підказував здоровий глузд і жодного разу не пожалкувала. От тільки… тоді Герміона нічим не ризикувала, а зараз… Зараз все було інакше. І все ж… Хіба не вартий ризику шанс на щастя?
Відповідь була очевидна: вартий! Звісно ж вартий! І дивно, що вона зрозуміла цю просту істину лише тепер.
Поміркувавши секунду чи дві, Герміона прийняла рішення. Рішуче стисла губи, підсунула поближче до себе білосніжну серветку і дістала з сумки перо. Швиденько написала на серветці кілька слів, потім непомітно для оточуючих ткнула в неї чарівною паличкою і прошепотіла закляття. Серветка ворухнулася, але Герміона накрила її долонею і прошепотіла:
— Ні-ні, через усю залу ти не полетиш. Зачекай трохи.
Міцно затиснувши в руці шматочок паперу, який все ще не полишав спроб вивільнитися, Герміона підвелася і рішуче попрямувала до столу Мелфоя. І лиш зупинившись перед ним, вона раптом зрозуміла, що не знає, що йому казати. А Мелфой уже підняв погляд, в глибині якого виднілося щире здивування. І, здається, цікавість.
— Привіт, — пробурмотіла зніяковіла Герміона, гарячково перебираючи в голові варіанти продовження розмови і відмічаючи краєм ока за сусіднім столом дівчину-колегу з сусіднього відділу. Колегу, яка обожнювала свіжі плітки і вже, здається, нашорошила вуха. Не придумавши нічого ліпшого Герміона випалила: — Я вчора читала у «Віщуні», що ти зібрався одружитися. Вітаю…
Герміоні здалося, що його обличчя якось потьмяніло. Хоча може, то просто так упала тінь.
— Так, дякую, — підкреслено ввічливо, але разом з тим дуже сухо відповів Мелфой, і демонстративно схилився над документами, що лежали перед ним на столі. Кілька хвилин тому він дістав ці документи з портфеля, що стояв біля його ніг під столом. Портфель і досі лишався відкритим, і саме він був ціллю Герміони.
Вона все ще не була певна, що їй не доведеться шкодувати. А зараз, коли Драко, вткнувши носа в свої кляті папери, безсовісно ігнорував той факт, що Герміона і досі розгублено топчеться біля його столу, вона сумнівалася навіть більше. Але відступати вона не збиралась. Все вирішено. Вона має нарешті з’ясувати, є у них шанс чи ні. І жити далі. З ним, чи без нього.
— Що ж, я, мабуть, піду… — майже пошепки пробубніла вона і незграбно ступила крок назад. Але перш ніж зробити це, Герміона розтисла під столом кулак, і серветка, легко подолавши півтора фути, що відділяли її від місця призначення, спритно впурхнула в портфель Мелфоя. А Герміона стрімголов кинулась до свого столу.
Лишивши оплату за обід, який ледь встигла спробувати, вона поквапливо вислизнула на вулицю — в приміщенні чомусь стало зненацька нестерпно душно. Не збавляючи темпу, Герміона попростувала до Міністерства: їй хотілося якнайшвидше опинитися подалі від «Мітли». Можливо, тоді, думала вона, її серце, що ледь не вискакувало з грудей від хвилювання, трохи заспокоїться. Але воно не заспокоїлось. Ні тоді, поки вона переступила поріг свого кабінету, ні за пів години після того, ні коли скінчився робочий день. Навпаки, чим нижче опускалося за вікном сонце, тим бентежніше тріпотіло її серце, тим більше нагадувало воно безмірно налякану поневолену пташку. А все тому, що на серветці, яка лежала у Мелфоя в портфелі було написано: «Сьома вечора, Міністерський парк, статуя Мерліна».
Додати до улюблених