Pity Sugar

– Я зібрав вас тут, бо Мінерва вважає, що нам необхідно поговорити, – Директор помовчав, розставляючи на столі горнятка, – про Северуса.

– А де ж він сам? – поцікавився Флитвік.

– У лабораторії, звісно, – відмахнувся Дамблдор. – Де ще йому бути. Каже, якийсь невідкладний дослід. Хоча нам це саме на руку, чи не так, Мінерво?.. То про що йдеться? Що вас турбує? Але, перш ніж ви почнете пригадувати минуле, нагадаю, що я цілковито довіряю Северусу Снейпу! Хто хоче чаю?

– А кави нема? – спитав Люпин.

– Передайте цукор, будь ласка!

– Пані та панове, пригощайтеся горішками.

– А я тут печивка напік…

– Ваші печивка, Рубеусе, слід заборонити наказом Міністерства як зброю масового ураження.

– Чариті, припиніть дражнити Геґріда.

– ОСЬ, – голосно мовила професорка Макґонеґел, перериваючи гомін – і вся професура принишкла, наче ґрифіндорські першачки. – Вчора професор Снейп дав мені оце.

Всі голови повернулися до неї.

Професорка Макґонеґел тримала двома пальцями невеличку елегантну коробочку. Чорну. Ззовні вона не являла собою геть нічого особливого – у таких зазвичай зберігають льодяники, тютюн, іноді чай.

– Це якийсь небезпечний артефакт? Дайте-но подивитися. Ви перевіряли «Спеціалісом»?

– А як ви гадаєте, Філіусе?

Мінерва відкинула накришку, висипала собі на долоню кілька чорних дрібочок.

– Отрута? – злякано спитала мадам Гуч.

– Заборонений інгредієнт? – Люпин із цікавістю принюхався.

– Ееее… порох? – обережно припустила Чариті Бербідж. – У маґлів є така суміш, вона вибухає, і…

– Це ЧАЙ, – жорстко сказала професорка Макґонеґел. – Це чай. Це страшенно рідкісний і неймовірно дорогий сорт чаю. Китайський Да Хун Пао з коренем гуандуньської валеріани.

– І… що? – професорка Спраут про всяк випадок відсунула запропоноване Дамблдором горнятко.

– Я сказала йому – я одразу ж йому сказала! – що я не можу прийняти такий коштовний дарунок, а надто, що нас не пов’язують жодні…

Хтось пирхнув. Мінерва не зауважила, хто це був, і рішуче продовжила:

– …жодні стосунки, окрім професійних, на що він мені заявив, що цей чай зовсім не обійшовся йому так дорого, як я собі думаю, бо він – Северус – був у якогось свого постачальника в Лондоні, і той, мовляв, продав йому коробочку, не усвідомлюючи справжньої цінності вмісту, а він – тобто Снейп – не став розкривати бідаці очі, бо… – тут голос Мінерви ледь помітно затремтів, – бо подумав, що мені буде приємно.

За столом запала мовчанка.

– Дозвольте дещо уточнити, Мінерво, – мовив нарешті Флитвік. – Ви зібрали нас тут, бо Северус подарував вам жменю сушеного чайного листя?

– А ви можете пригадати, щоб за двадцять років роботи у школі він щось комусь дарував? – різко відказала Макґонеґел.

– Ну, можливо, він відчуває до вас… еее…

– Філіусе! – спалахнула Макґонеґел. – Я йому за матір годна бути! І річ не лише в мені, – додала вона після паузи. – За весь попередній тиждень він зняв з Ґрифіндору лише десять балів. Невіл Лонгботом підірвав котел у нього на контрольній.

– З Гафелпафу лише п’ять, – Спраут замислено звела брови. – Хтось із малечі випадково підпалив його мантію.

– З моїх – жодного балу, – зауважив Флитвік. – Ви праві… Це й справді дивно.

– Він… Вчора він помітив, що у мене нова зачіска, – стиха зізналася Вірсавія Беблінг. – Сказав, що мені личить.

– О, Вірсавіє, у вас нова зачіска! – вигукнув Дамблдор.

– Вам надзвичайно личить, – запевнив Флитвік.

– Він приніс до лазарету жменю льодяників від застуди, – мовила мадам Помфрі, яка до цієї миті сиділа нечутно.

– Він весь час допомагає вам з ліками, – стиснула плечима мадам Гуч.

– Так, але в цю партію він додав трохи ейфорійної настоянки. Сказав, що бідолашним дітлахам, які валяються в мене з грипом, мабуть, дуже сумно – бо ж випав сніг, і їхні товариші бавляться собі на шкільному подвір’ї… і всяке таке.

– Він так і сказав – «бідолашні дітлахи»? І «бавляться собі»? – скривившись, перепитав Ремус.

– Так чи не так – яка різниця?

– Та як би вам пояснити…

– Він і для Бакбика приніс зілля! – перебив Геґрід. – Від паразитів! Бакбик, сердешний, останнім часом так чухався – то страшне!..

– Але Снейп принаймні сказав щось на кшталт «…щоб ваша потвора не розкидала комах по всій території школи»? – наполегливо уточнив Люпин.

– Ні, професоре Люпин, що ви! – замахав руками Геґрід. – Він сказав… Він сказав: «вашому підопічному, Рубеусе, дуже шкодять ек-то-па-ра-зи-ти…». Сказав, що вони руйнують стр… страк…

– Структуру?

– Угу! – Геґрід вдячно кивнув. – Структуру пір’яного покриву. А тоді дав мені цілу здоровезну сулію зілля і порадив, як ним Бакбика тойво… обробляти.

– І ви вже обробляли? – жваво поцікавився Дамблдор.

– Аякже! Третій день вже…

– Не одубів? – хрипко запитав від дверей Філч. – А то ж професор Снейп і для моєї Місіс Норіс крапельки приніс, а я ще не капав, я ж бо знаю, що він мою красуню неполюбляє.

– Тьху на вас! – обурився Геґрід. – Ви йдіть-но подивіться на Бакбика, як у нього пір’ячко заблищало від цього зілля!

Філч хитнув головою і зник десь на сходах; з-за дверей почулося його наполегливе «кицю-кицю».

– Більше ніхто нічого не хоче сказати? – професорка Макґонеґел обвела поглядом колег, які шушукалися між собою.

– Він похвалив мою хустку, – мовила Чариті.

– І подякував мені за те, що я навчила його студентів «так віртуозно володіти мітлою», – похмуро зізналася мадам Хуч.

– Ну, якщо вже мовити про мітли… – знехочу проказав Флитвік. – Він погодився перенести контрольну в мого п’ятого курсу. Бо хлопцям треба було потренуватися перед грою.

– І ви мовчали! – охнула Макґонеґел.

– Вони гратимуть з вашими, – пробурмотів Флитвік.

– Молодий Снейп навів будильні чари на мій кабінет, – прорипів з-під стелі професор Бінс, меланхолійно накручуючи кола біля люстри. – Щоби школярі не спали на лекціях.

– Помона? – Макґонеґел вимогливо розвернулася до очільниці Гафелпафу.

– Пророщене насіння бібліса гігантського. Певно, від того ж постачальника, що і твій чай, Мінерво.

– Сивіло?

Професорка Трелоні поправила шалі.

– Северус був дуже люб’язний зі мною, – поважно мовила вона.

– І як саме люб’язний він був? – нетерпляче спитала Мінерва.

– Він… еее… зустрів мене в коридорі недавно ввечері. Мене трохи хитало… від втоми. Розумієте, видався важкий день…

– Філіусе, припиніть гиготати! – прошипіла Макґонеґел.

– ВАЖКИЙ ДЕНЬ, – повторила з натиском Сивіла. – І Северус був такий люб’язний, що провів мене до моїх покоїв. І я сказала йому: хочете чаю, любчику? І він…

– Погодився? – не витримав Флитвік.

– Ну звісно ж, він погодився, – професорка Трелоні смикнула плечем. – І коли я зазирнула в його чашку…

– Сивіло, ваші драматичні паузи недоречні, ви не на уроці, – роздратовано зауважила Макґонеґел.

– Сивіло, дорогенька, просто нам усім страшенно цікаво, що ж ви побачили, – Альбус широко посміхнувся, намагаючись загладити нетактовність своєї заступниці.

– Я бачила трьох звірів, – прошепотіла Трелоні. – Вовка, змію і мишу.

– Мишу?! – не стримавши презирливої міни, перепитала Мінерва.

– Можливо, то був щур, – гостро відказала Сивіла. – Я не так добре знаюся на гризунах, як ви, дорогенька!

– Вовк? – перепитав Ремус, у якого чомусь сіпнулося око.

– Або собака. Великий собака.

– Ремусе, ну а ви чого мовчите? – розвернулася до нього Макґонеґел.

– Він… Та ні, нічого особливого.

– ?..

– Просто запитав, чи не гірке зілля, що він для мене готує.

– Він готує для вас якесь зілля? – здивувалася мадам Помфрі.

– Так, час від часу. Я страждаю… від мігрені.

– І що, ваше зілля гірке? – добродушно поцікавився Дамблдор.

– О, так. Трохи.

– Тепер бачите? – голосно спитала Макґонеґел, підводячи підсумки обговорення. – У нас, вочевидь, є достатньо фактів і незалежних свідчень, аби припустити, що…

– Що? – глузливо перебив Флитвік. – Що то не Северус? До нас пробрався якийсь зловмисник під Багатозільним настоєм?

– Невже ви гадаєте, Філіусе, що серед моїх викладачів міг би переховуватися «зловмисник під Багатозільним настоєм», а я би про це не знав? – жартома поцікавився Дамблдор.

– Вибачте, пане директоре, я лише озвучив версію, – Флитвік зобразив шанобливий уклін.

– На мою думку, якби хтось намагався видати себе за Северуса, він би не намагався бути милим, – розсудливо зауважила професорка Вектор. – Адже всі знають, що Северус… – вона затнулася.

– Не милий, – підказав Люпин.

– Я хотіла сказати «хамло», але ви маєте рацію, Ремусе – так краще.

– Якщо вас це заспокоїть, колеги, то версію Філіуса неважко перевірити, – зауважив Дамблдор. – Щоправда, мені для того знадобиться свіжа волосина Северуса…

– У мене є, – стиха мовив Люпин, і ледь зашарівся під зацікавленими поглядами вчителів.

– …і ще хоча б одна волосина… яка б точно належала Северусу в ті часи, коли в нас ще не було цієї, прямо скажемо, безглуздої підозри.

– У мене є, – проказав Люпин ще тихіше, витягаючи з-під мантії дешевий мідний медальйон. – Гадаю, вісімнадцять років тому ще ніхто нічого не підозрював?

– Ремусе! – пошепки згукнула Мінерва. – Після стількох років?..

«Завжди», – подумав Люпин, але вголос сказав зовсім інше:

– Нічого такого, Мінерво! Це просто необхідно, коли маєш справу зі смертежером, нехай і колишнім.

– Чудово, – Дамблдор потер долоні і відсунув горнятко, розчищаючи трохи простору на столі. Дві однаково чорні, лискучі волосини лягли перед ним. Директор артистично махнув паличкою, і всі присутні одночасно посунулися вперед.

– Рубеусе, не штовхайтеся!

– Та я сі не штовхаю, пані Трелоні. Я дихаю.

– От і дихайте… грудьми. А не тим, чи ви штовхаєтесь!

– Тихіше, колег, тихіше. Альбусе, не тягніть.

– Хвильку, ще хвильку… Ану ж бо, давайте подивимось.

І всі подивилися.

Над столом хиталося одразу двійко мініатюрних Северусів Снейпів, зітканих немов би з диму і блискіток. Снейпи люто дивилися один на одного, схрестивши руки на грудях – теперішній декан Слизерину, застібнутий на всі ґудзики, і скуйовджений Северус-підліток вісімнадцятирічної давнини.

– А я й забула, – ледь чутно зітхнула Макґонеґел, – який він був…

– Не милий, – рішуче підказав Дамблдор. – Мінерво, люба, у нашому віці можна дозволити собі дещицю сентиментальності, але ось це – навряд чи доречний випадок.

Макґонеґел промовчала, стиснувши зуби.

– Гадаю, ми можемо закрити це питання, – підсумував Дамблдор. – Не було ніякого Багатозільного настою, і ми маємо справу зі справжнім Северусом. Ремусе, дякую. Ваша… еммм… завбачливість виявилася вкрай корисною.

Люпин смутно посміхнувся.

Дамблдор знову махнув паличкою, і обидва примарні Снейпи розтанули швидше, аніж старший встиг зняти п’ятдесят балів зі Слизерину за неохайний вигляд молодшого.

– А може, – з придихом мовила Сивіла, – наш любий Северус просто закохався?

– У весь викладацький склад школи водночас? – уточнила мадам Гуч.

– Це почуття, Роландо – можливо, недоступне вашому зчерствілому серцю – пробуджує в людині все найкраще. Достатньо покохати одного – точніше, одну – одну-єдину обраницю, щоб стати добрішим, і…

Тихий незадоволений хрип засвідчив, що чиясь широка долоня лагідно закрила провидиці рота.

– Дякую, – кивнула мадам Гуч.

– Рубеусе, відпустіть Сивілу, вона зараз задихнеться.

– Та йой, хіба ж я…

– Поппі, допоможіть Сивілі – здається, в неї легке запаморочення.

– Добре, що тоді? – вів своє Флитвік, замислено постукуючи пальцем по носі. – Його зачаклували? Обпоїли чим-небудь?

– Обпоїли. Снейпа. «Чим-небудь», – пирхнула Помфрі. – Та він будь-яку шклянку в своїй підсобці може знайти за запахом.

– Обпоїли чим-небудь, коли у нього був нежить, – знизав плечима декан Рейвенклов.

– У нього не буває нежитю.

– Цю версію Філіуса теж легко перевірити, – обережно зауважив Дамблдор. – Але для цього мені знадобиться взірець Северусової крові…

– Чого ви дивитесь на мене, Мінерво?! – обурився Люпин.

– Я просто подумала…

– Що ви подумали? Що я ношу з собою кров Снейпа?!

– Ну… з собою, може, не носите. Але коли маєш справу зі смертежером, нехай навіть і колишнім…

– Я довіряю Северусу Снейпу, – суворо нагадав Дамблдор.

– Ми всі йому довіряємо, Альбусе, – відмахнулась Макґонеґел. – То що, Ремусе?

– Можу я скористатися вашим каміном, директоре? – похмуро спитав Люпин.

– Авжеж, мій любий хлопчику, – привітно відгукнувся Дамблдор. – Ми зачекаємо.

Пройшло хвилини зо три, і Люпин повернувся, обережно стискаючи в кулаці манюсіньку пляшечку з щільно припасованим корком.

– Не питайте, – сказав він. Таким тоном, що питати ніхто не наважився.

Директор здмухнув з тарілки крихти від печива і вилив туди рідину, що її приніс Люпин. Цього разу він чаклував доволі довго, проте не так видовищно. Весь викладацький склад школи у напруженій мовчанці очікував вердикту.

– Ні, – мовив врешті Дамблдор. – Нічого. Звісно, я перевірив лише найбільш імовірні варіанти… крім, хіба що, амортенції.

– Чому? – жваво поцікавилася мадам Спраут. – Може, ідея нашої любої Сивіли не така вже й божевільна?

– Бачте, Помоно, – директор чомусь кахикнув. – Особливості любовного зілля такі, що сліди його впливу важко помітити у крові, і для перевірки мені знадобився би свіжий взірець еякуляту.

На тому боці, де сидів Люпин, гучно впав стілець.

– Ремусе, ми всі впевнені, що так далеко ваша завбачливість не простягається, – швидко проказала Макґонеґел.

– А шкода, – безтурботно зауважив Дамблдор, і одразу ж похапцем додав: – Хлопчику мій, перестаньте гарчати, я зовсім не мав на увазі…

– Ремусе, опануйте себе, – жорстко наказала Макґонеґел. – Альбус лишень мав на увазі, що ми могли б відкинути одразу всі варіанти магічних впливів, а не те, що ви зі Снейпом… Філіусе, припиніть реготати! Поппі, допоможіть Сивілі, вона знову зомліла… Пропрацювати стільки років у школі і зберегти таку вразливість!.. Альбусе, та ж зробіть хоч щось! Філіусе, припиніть реготати!.. Помоно, Чариті, ну хоч ви… Ремусе! Поверніться!

Двері з гуркотом  зачинилися за професором Захисту. Вдалині крякнув переляканий горгуйл. Мінерва Макґонеґел тяжко опустилася на стілець і стиснула руками скроні. «З ким доводиться працювати!» – виразно промовляла її поза.

– Я могла б запросити консультанта з Мунґо, – тихо запропонувала мадам Помфрі.

– Для кого? – втомлено спитала Мінерва. – Нам простіше переїхати в Мунґо всім колективом.

– Ну-ну, любонько, не впадайте у відчай, – вигукнув Дамблдор. – Це тимчасові труднощі… Візьміть іще чаю і льодяник, м?

– А професор-то Люпин жодного печивка не скуштував! – скрушно мовив Геґрід. – І кавиль свій не допив… Що за ґедзь його вкусив був?

– Вибачте, шановні колеги, – віддихавшись, сказав Флитвік. – Мені здається, ці збори пора закривати. Нових ідей у нас нема, і можливості перевірити… хм… деякі, що вже були висловлені… теж наразі нема.

– Мені подобається ваше «наразі», Філіусе, – всміхнулася Вірсавія Беблінг.

– Професор Флитвік має рацію, – втрутився Дамблдор. – Нам усім треба заспокоїтися, обміркувати отриману інформацію… поспостерігати за нашим любим Северусом… Як то кажуть, що вечір не скаже, те ранок підкаже. Добраніч усім. Філіусе, будьте ласкаві, проводіть Сивілу до її кімнати.

– Тільки на чай не погоджуйтесь, – додала Макґонеґел, не підіймаючи голови.

 

***

– Колеги, я зібрав вас тут, аби повідомити вкрай неприємну звістку.

– Альбусе, ваші алюзії на маґлівську класику недоречні.

– Добре, Мінерво, тоді просто проінформуйте усіх про стан наших справ.

– Гадаєте, хтось може бути не в курсі? Чотири бійки в коридорах. Одна в Великому залі.

– І хто кого?

– Ніхто нікого, Філіусе, це не квідич. Поппі, скільки у нас постраждалих?

– Сімох відпустила після огляду, троє залишаться в лазареті до ранку.

– А що, власне, сталося? – відсторонено поцікавилася професорка Трелоні, протираючи окуляри жмутком китиць, що прикрашали її шаль.

– Бачите, Мінерво, а ви сумнівалися, – з посмішкою зауважив Флитвік. – Люба Сивіло, у нас тут школа на межі воєнного стану. Слизерин оголосив війну Ґрифіндору, інші факультети наразі зберігають нейтралітет.

– Філіусе, Помоно, я дякую вам за ваш педагогічний хист.

– Знаєте що, пане директоре! – обурено пирхнула Макґонеґел.

– Мінерво, ваш педагогічний хист також не викликає сумнівів, але згадувати про це в нинішніх умовах… самі розумієте.

– Війна? – здивувалася Трелоні. – Даруйте, Альбусе, але ж вони ще зовсім діти! Чого б то їм воювати?

– А того, що професора Снейпа підмінили, а цей новий Снейп гадючатам не до смаку, їм старого тре, – розважно пояснив Геґрід.

– Здається, Рубеусе, ми домовлялися не називати дітей словами, що походять від символів факультетів!

– Авжеж, – тонко всміхнулася Вірсавія Беблінг. – І не ставити поруч у реченні слова «слабоумство» і «відвага».

– Мінерво! Мінерво, опануйте себе, у нас тут педрада, а не дуель.

Професорка Макґонеґел скреготнула зубами, але відвернулася.

– До ранку нам слід прийняти якесь рішення, колеги, – знову заговорив Дамблдор. – Зараз всі учні замкнені у вітальнях і спальнях, привиди патрулюють коридори – можемо сподіватися, що вночі нових зіткнень не буде… До речі, Бароне, а ви тут що робите?

– Прийшов доповісти. Вони варять зілля, пане директоре. Точніше, навіть два.

– Отакої! І що ж вони варять?

– Радикальна меншість планує підлити веритасерум у напої ґрифіндорців завтра, під час ранкової трапези. Хочуть з’ясувати, що вони – ґрифіндорці – зробили з професором Снейпом і як це можна виправити.

– А більшість?

– А більшість готує щось на кшталт Зілля Єдиної Сутності для професора. Прикро, що пані Спраут залишає без нагляду теплиці з мандрагорами…

– Мерліне всемогутній! Але ж вони ще зовсім діти!

– Хто, слизеринці?

– Мандрагори!

– Пізно побиватися, Помоно. Як у них успіхи, Бароне?

– Гадаю, якщо ніхто не втрутиться, завтра в лазареті у мадам Помфрі буде аншлаг. Та й професора шкода. Молодий містер Мелфой істотно помилився з пропорціями.

– Колеги, якщо ніхто не втрутиться, нас чекає катастрофа!

– Втрутиться, втрутиться, – легко махнув рукою Дамблдор.

– Я сподіваюся, професор Снейп зможе навести лад на своєму факультеті, – обережно зауважила Сивіла. – А де він, до речі?

– Мадам Трелоні, скільки ви випили з минулої педради? – знову не втрималась Мінерва.

– Між іншим, пречудове питання, – жваво втрутився директор.

– Про випивку?

– Про Снейпа. Бароне, де зараз наш любий Северус?

– Особисті покої професора Снейпа закриті навіть для мене, – поважно повідомив Кривавий Барон. – У приміщеннях, що відведені для учнів, професора нема.

– Хтось із нас має піти і повідомити йому, що чинять його підопічні, – розсудливо сказав Флитвік. – Гадаю, навіть цей неправильний Снейп не буде терпіти такого кричущого порушення техніки безпеки. Варити зілля у вітальні!

– Між іншим, пане директоре, у вітальню Слизерину треба буде замовити новий килим.

– Замовимо, Бароне, не хвилюйтесь. А поки що повертайтеся назад і прослідкуйте, аби ніхто з дітей не постраждав.

Привид кивнув і церемонно прослідував крізь стіну на вихід.

– Піти до Снейпа – слушна ідея, – замислено кивнула Мінерва. – Між іншим.. А де Ремус?

Геґрід повільно перерахував усіх по головах, збився, перерахував ще раз.

– Нема його. Дивина! Ото хто би як, а професор Люпин ніколи не пропускав педради!

– А хтось взагалі бачив його від вчорашнього вечора?

– А уроки в нього сьогодні були?

– А за обідом? Хтось бачив його за обідом?

– Пані професорко Макґонеґел, пане директоре! – почулося раптом згори.

– Ви теж прийшли доповісти ситуацію, пане Ніколасе? – приречено спитала Мінерва. – І що варять мої?

– Варять? – здивувався Майже Безголовий Нік. – Ні, вони нічого не варять. Більшість тренується у застосуванні бойових чарів. Пан Візлі та пан Візлі – я маю на увазі Фреда і Джорджа – роздають вибухівку всім учням старше дванадцяти років, а містера Персиваля Візлі замкнено у вбиральні, оскільки йому не подобається ухвалений учнями план бойових дій…

– Мінні, кицюню, заспокойся! – злякано пробурмотів Дамблдор, дивлячись на те, як трусяться плечі очільниці Ґрифіндору.

– «Мінні»? «Кицюню»?! – пошепки перепитала мадам Гуч.

– А я завжди це підозрювала, – так само пошепки відгукнулася Чариті.

– А що, Ніколасе, у них гідний план? – поцікавився Флитвік.

– Так, цілком робочий, – з гордістю кивнув привид. – Якщо ніхто не втрутиться, у мадам Помфрі завтра буде аншлаг. Також, гадаю, доведеться закрити школу на ремонт.

– Я втручуся. От я зараз втручуся! – пообіцяла Макґонеґел, рішуче витираючи рукавом лице. – Продовжуйте без мене, колеги.

Вона проштовхалася до виходу.

Мадам Спраут і професор Флитвік переглянулися, одночасно прикинувши, скількох балів позбудеться за ніч Ґрифіндор.

– Рано радієте, колеги, – гмикнула уважна професорка Беблінг. – Привиди ваших факультетів ще не приходили з рапортом.

Флитвик знизав плечима, зробив невловимий рух рукою біля вуха і тихо запитав:

– Мадам Ровено? Прийом. Це Флитвік. Що у нас там?

– Що у вас тут, Філіусе?! Це що, телефон?!

– Тссс! Кажіть голосніше, моя люба, у мене тут шумно. Що ви кажете? Семінар?! Міс Лавґуд – із доповіддю?.. Перепрошую, ХТО з’їв мозок професора Снейпа?.. Ох, Мерліне! Мені слід побалакати з батьком цієї дівчини. Дякую, Ровено. Так, продовжуйте спостереження. Відбій.

– Філіусе, що це було?!

– Мої студенти зайняті науковою дискусією про природу порушень, що спіткали психіку професора Снейпа, – Флитвік самовдоволено посміхнувся. – Наскільки я зрозумів, там прозвучали вельми цікаві гіпотези!

– Філіусе, що це було?! – дзвінко повторила мадам Спраут. – Ви можете через цю штуку зв’язатися з привидами?

– Через яку штуку? – невинно перепитав Флитвік, демонструючи порожні долоні. – Гаразд, гаразд, не гарячкуйте, Помоно… хто-небудь, притримайте її, чи що… Гаразд, ви маєте рацію. Себто, я – я маю рацію і зараз запитаю у Монаха, що там… Прийом! Прийом! Це Флитвік. Справді? Серйозно?! Так, дякую. Відбій.

– Що там?

– Ви не повірите, мадам Спраут. Вони сплять.

– Сто балів Гафелпафу, – захоплено прокоментувала мадам Гуч.

– Добре, панове, але ми так і не вирішили, хто піде до професора Снейпа.

– Я могла б… – ніяково запропонувала мадам Трелоні.

Директор зміряв її скептичним поглядом.

– Я сам піду. Як ви розумієте, колеги, всі завтрашні уроки скасовано. І якщо я до ранку не знайду способу звільнити Снейпа від чарів – я проситиму вас, Поппі,  зв’язатися з консультантом із Мунґо.

– Ніколи б не подумала, що ми будемо шукати спосіб знову зробити Снейпа паскудою, – зітхнула мадам Помфрі. – Я зрозуміла вас, Директоре.

– Тоді розходимось. Деканів факультетів прошу заночувати у вітальнях. Сніданок подадуть туди ж. Чекайте на ранкову розсилку, до неї зберігаємо надзвичайний стан.

Бадьорий, легкий і чимось вкрай задоволений, Альбус Дамблдор обвів очима своїх підлеглих.

– Є запитання?

– Є. Де все ж таки професор Люпин?

– А це теж залиште мені, Рубеусе. Добраніч, пані та панове.

 

***

– Я зібрав вас тут, колеги…

– Пане директоре, майте совість, ви зібрали нас о шостій ранку, – пробурмотіла Помона Спраут, намагаючись позіхнути якомога непомітніше. – Просто скажіть: ми ще на війні чи вже ні?

– Снейп і далі милий, чи вже… «не милий»? – підхопила Чариті.

– Не милий, – коротко констатував Дамблдор. – Звичайнісінький Снейп. Тепер лише треба якось рознести цю новину по факультетах і відновити навчальний процес. І купити нові килими до віталень Слизерину та Ґрифіндору.

– Чекайте, а ґрифіндорці зі своїм що зробили?

– Практикували вогняний щит. Філіусе, вам слід додатково позайматися з Лонгботомом – йому категорично не дається перетворення стихій.

– Він на третьому курсі, Альбусе! – обурився Флитвік. – А перетворення стихій вивчають на п’ятому!

– До біса ваші стихії, Філіусе! Альбусе, що ви зробили зі Снейпом?!

– О, Ремусе, ви знову з нами! Вчора ввечері ми дуже хвилювалися…

– Що ви зробили зі Снейпом, Альбусе? – наполегливо перепитав Люпин. – Чому він більше не…

– Я зварив для нього антидот. Северус, бідака, готував нове зілля і необережно надихався випарами – саме це й спричинило всі ті дивні прояви, які ми з вами спостерігали.

– Снейп? Снейп міг чимось «необережно надихатися»? – не повірила мадам Помфрі. – Та він будь-яку шклянку в своїй підсобці…

– Може знайти за запахом, так, Поппі, ви це вже казали. Однак факт залишається фактом. Зараз він спить, але, гадаю, вже сьогодні зможе повернутися до виконання своїх обов’язків. Ця кумедна історія лишилася позаду, колеги, з чим я нас усіх і вітаю.

– Кумедна?! – обурилася Макґонеґел. – Постраждали діти!

– І килими! – додав від дверей Філч.

– І килими, – погодився Дамблдор.

– І мандрагори, – озвалася Спраут.

– То все це було… через якесь там зілля? – пробурмотів Люпин.

– Ви ніби засмучені, Ремусе? – Вірсавія зацікавлено підняла брову.

– Наскільки я розумію, мій хлопчику, це було не «якесь там зілля», а саме те, що Северус варить для вас… ну, від вашої мігрені, – співчутливо зауважив директор. – Він дуже прагнув зробити його менш гірким. Мені шкода.

– Альбусе, припиніть, – рішуче мовила мадам Гуч. – Ремусе, ви ні в чому не винні. Снейп теж може помилятися – на щастя, наслідки його помилки виявилися не надто трагічними… Так, Аргусе, я пам’ятаю про килими… Помоно, не дивіться на мене так. Якщо це все, я пропоную розходитися по кімнатах.

– Це все, Роландо. Мінерво, Філіусе, Помоно. Зберіть старост факультетів, повідомте їм новини, нехай вони поговорять з учнями, перш ніж усі зберуться у Великому залі.

– Так, Альбусе.

– І розбудіть хтось Сивілу.

– Не варто, директоре, я її так віднесу. У неї, сердешної, зранку жодного уроку нема, то хай просп… хай відіспиться як слід.

Всі, позіхаючи, почали підніматися; Геґрід підхопив на руки мадам Трелоні, що делікатно похроптувала уві сні. Аж раптом двері розчинилися нарозпаш, стрімкий чорний вихор увірвався до директорського кабінету і мовив людським голосом:

– Ви вважаєте прийнятним збирати нараду педагогічного колективу без моєї участі, пане директоре? Чи маю я зробити з цього висновок, що тут знову плануються якісь кроки проти учнів мого факультету? – Снейп обвів присутніх палаючим поглядом і витріщився на Дамблдора, очікуючи відповіді.

– Знову плануються?! – агресивно перепитала Макґонеґел. – Знову?

– А ми будемо робити вигляд, що директор не демонструє виняткової поблажливості до ґрифіндорців? І, наприклад, почварний перерозподіл балів півтори роки тому відбувся… випадково?

– Хто старе споминає, Северусе…

– Мовчіть, Флитвіку, ваша думка мене не цікавить.

– Як приємно знову бачити вас, професоре Снейп, – позіхнула Чариті. – Вибачайте, колеги, я піду спати.

 

За хвилину нарада розсмокталася; біля столу залишилися тільки Дамблдор, декани факультетів і Люпин.

– Северусе, хлопчику мій, заспокойтеся, – примирливо сказав Дамблдор. – Повірте, ніхто нічого не планує супроти ваших дорогоцінних гадючат.

– Альбусе, ну хоч ви!

– Вибачте, Мінерво.

– Мій факультет втратив триста балів за два дні!

– Чотири бійки в коридорах, одна у Великому залі, плюс кричуще нехтування технікою безпеки… І зіпсований килим, – сухо проказала Макґонеґел. – Не хвилюйтеся, Снейпе, зі своїх я зняла не менше. І вам би краще зараз не з нами собачитися, а піти до своїх учнів і заспокоїти їх. Вони, як з’ясувалося, дуже цінують деякі особливості вашої особистості, за якими ніхто більше, будьте певні, не сумував.

– Я не потребую ваших порад, мадам, – прошипів Снейп.

– Але, все ж таки, як ви примудрилися, Северусе? – благодушно поцікавився Флитвік. – Звичайне зілля від головного болю… що ви так дивитеся на мене, Ремусе? Ну гаразд, від сильного головного болю!

– Забирайтеся під три чорти, Філіусе, – від усього серця побажав Снейп і вилетів з кабінету так само стрімко, як кількома хвилинами раніше до нього влетів.

– Старий добрий Северус, – хитнув головою Флитвік. – Все ж таки ви не праві, Мінерво. Особисто мені його бракувало. Гаразд, піду до своїх.

– Чекайте, я теж, – заспішила мадам Спраут.

Тим часом Макґонеґел тривожно вдивлялася в Люпина.

– Ремусе… Ремусе, з вами усе гаразд? Ви щось недобре виглядаєте. Ви зблідли якось.

– Я… так. Мені, здається, треба поговорити з професором Снейпом, – дивним голосом пробурмотів Люпин. – Вибачте. До побачення. Гарного дня. І дякую!

Стрімкістю вибігання з кабінету він майже не поступився Майстрові Зілля. Від дверей почувся його шепіт: «щоб не було таке гірке?.. Та щоб тебе, Северусе!»

– Дійшло, нарешті, – посміхнувся Дамблдор, коли вони з Мінервою залишилися удвох.

– Що, вибач? – розсіяно перепитала Макґонеґел. – Я не стежила за твоєю думкою.

– Я кажу, Ремус аж тільки тепер зрозумів, що Северус спочатку зайнявся вдосконаленням зілля, а потім вже надихався випарами… Бідний хлопчик.

– Котрий з них?

– Обидва.

– А ти хоч рецепт переписав? Здається, я не проти час від часу відпочивати від «старого доброго Северуса», – втомлено зізналася Мінерва.

– Звісно, кицюню. Скажеш, коли в тебе закінчиться чай.

 

 

 

 

 

Додати до улюблених