Високо в небі кружляли дві річкові чайки. Птахи летіли завжди поряд, не залишаючи одне одного ні на мить. Були парою. Разом підлітали до води. Враз схоплюючи невелику рибину, знову шугали вгору. Звичайна собі картина. Та хто міг би сказати, що птахами вони були не завжди…
Дві пташки. Дві долі. Долі, які хотіли назавжди поєднатися заради щастя. Але забагато випробувань постало на цьому шляху.
Він. Колись був людиною. Як і куди лише життя його не заносило! Козак Іваненко. Справді був певний час козаком. Та згодом вирішив, що життя воїна – не для нього. Хотів чогось спокійнішого. Не здійснювати подвиги, не ризикувати, не вбивати, а потім довго не лікувати свої рани до наступного бою чи походу. Йому б – затишне тихе місце. Для роздумів. Для висновків. Для молитви. Для спілкування з власною душею. І вирішив піти у ченці…
Та не таке блаженне, як зовні здавалося, було те монаше життя-буття. Існували там і жорстокі покарання за непослух, і обман свого ближнього. А як побачив одного разу, що інший чернець крадькома напився… Як же той мерзенно хропів у п’яному сні, як же тхнуло від нього. Та й не лише це побачив, як почав придивлятися. Вирішив, що молитися, робити добрі справи та розмірковувати про життя можна й наодинці. Відтоді полишив чернецтво. Знайшов те, що до душі – став рибалкою. З цього й жив. Уже й люди не пам’ятали, як парубка звуть, а так і кликали – казак-рибалка Іваненко чи ж рибалка Іваненко. Аж одного разу…
Інша пташка, що летить поряд, була колись Русалкою. Юна, безтурботна, жила у річці разом зі своїми сестрами й подругами. Любили вони грітися на сонечку – в таких місцях, куди рідко люди заходять, а вночі були сміливіші, часто сиділи просто на берегах річки. Хлюпалися, жартували, співали, шепотілися, розчісували одна одній волосся, заплітали в нього квіти й трави… Однієї ночі запливла вона сама далеченько. Не зауважила, як заплуталася у сітці, яку хтось поставив на рибу. Борсалася, борсалася, та порвати її не могла. Аж побачила, що хтось іде до сітки… Спочатку трохи злякалася, що людина може бути лиха, а тоді згадала, що люди – майже всі – самі русалок ох як бояться.
Рибалка – той самий, Іваненко! – витягнув сітку й остовпів. Лише скрикнув:”Русалка!” Витягнув сітку на берег та допоміг Русалоньці виплутатися. А коли розплутував, то часом випадково торкався до юного створіння – ніхто так ніколи не торкався до неї. Тому й схитрувала. Попросила ще й віднести на руках до води. Парубок погодився! Як же це було приємно! І як він їй сподобався… Захотілося чимось віддячити. Так і почала дарувати йому рибу з річки – стільки, скільки могла. Далі Іваненко приходив не лише по рибу, а й порозмовляти з нею. А якось… Якось він забрав її до своєї хати. Зігрітися. Знову ніс на руках! Вона тоді так і лишилася в нього. Тільки її батько Водяник гнівався. Багато русалок та інших річкових жителів теж не були згодні з таким. На Іваненка ж косо поглядали люди. Мовляв, додому не запрошуєш, жінку не показуєш, а вона слаба, чи що? І яке ж їм діло було до того? Вони двоє відчували щастя, та щастя те недовго тривало. Русалонька вже не могла повернутися до річки, але й жити серед людей не мала. Так розпорядилися потойбічні сили: можуть бути разом, але не на землі, а в небі, птахами.
Здавалося, птахами вони стали назавжди. У спільному польоті по-своєму були щасливі. Та одного разу сіли поряд на камені.
- Хочу я тобі щось сказати, коханий, – по-пташиному промовила чайка до свого єдиного.
- Кажи, моя люба…
- Дізналася я дещо, що врятувати нас може. У шурхоті листя почула. Є чари, які діють лише сім років. От цього року наші чари – минають. Ми будемо знову такі, як були!
- Не вірю, не вірю!.. Хоч так хочу вірити.
- Вір. Вір мені, мій милий…
Одного ранку так і сталося. На світанні на камені біля води сиділи вже не дві чайки, а Рибалка та Русалонька. Вони усміхалися одне одному та роздивлялися одне одного, адже справді довго не бачилися.
- Рибалонько мій! Ти бачиш – ми такі, як і були тоді! Не змінилися, не постаріли!
- Бачу, моя Русалонько! Бачу – надивитися не можу! Ми все почнемо спочатку!
З цими словами Рубалка взяв на руки свою кохану та поніс до хати. До тієї хати, що колись належала йому. А тепер ледь стояла, закинута. Скільки тут роботи! Скільки розчищати, викидати, будувати!.. Але ж їм нічого не страшно, коли вони разом. До Русалоньки ще й повернулися всі її чарівні вміння, тому відновити хату, паркан, криницю, город і садок – усе це не так складно.
Цілий день вони господарювали, а потім лягли спати у своїй старій-новій хаті. Удосвіта прокинулися. Вирішили сходити разом на річку.
Підійшли до води. А там саме купалися її сестри, подруги та якісь нові незнайомі русалки.
- Впізнаєте?! – весело й трохи задиркувато крикнула їм Русалонька.
Її на руках приніс Рибалка і саме посадив на пісок. Русалки у відповідь радісно закричали, почали махати руками, сміятися, бризкати водою на закоханих.
- Ось так не думали, що побачимо! А йдіть-но до нас купатися!
- А не залоскочете?! – сміючись, запитав Іваненко.
- Русалок боятися – у річці не купатися! – закричали з води.
- Як там батько, Водяник? – раптом трохи посумнішала Русалонька.
- Згадує тебе постійно! Тужить дуже! Не сердиться зовсім!
- Привітайте його від мене! Скажіть, що донька його щаслива! – відповіла наша Русалонька, очі в неї просто блищали.
- Добре! Привітаємо! Та вже маємо плисти додому! Сонце сходить!..
Русалонька помахала родичкам рукою. Коли вони зникли, Рибалка заніс Русалоньку в річку. У воді разом плавали, втішалися, обіймалися. Зустрічали схід сонця. Знали: світанку, як і їхньому щастю, більше ніщо не завадить.
Додати до улюблених