Стара підлога під ногою несподівано провалилася, здіймаючи в повітря мільярди порошинок і потерті. Данте здавлено шипить, морщачись, витягуючи ногу з раптової пастки. Тепер повітря остаточно стало сумішшю пилу, попелу і трухи.
Незваний гість в цю обитель затхлості обережно обтрушується, відходячи від провалу в підлозі на кілька кроків, і тут же завмирає під пильним поглядом світло-блакитних очей.
І нехай портрет давно вицвів, Данте пам’ятає кожну деталь на ньому. Він усміхається і ледь помітно киває маленькому Вергілію, який навіть з картини дивиться уважно і зосереджено. Мабуть, саме такими словами Данте в ще самому ранньому дитинстві описував улюбленого старшого брата. Уважний і зосереджений.
Данте поспішно відводить погляд від картини, поки погляд сам собою не перейшов на Єву. Він не заради цього тут.
Він оглядає весь перший поверх – добре, що на це не йде багато часу. Несучі стіни майже всі похилилися або перетворилися на купи уламків, попіл, що щільним шаром вкрив підлогу і залишки шаф, що зігріли, змішався з пилом, дивно переливаючись у світлі денного сонця, мов срібло.
Ні птахів, ні тварин ні в самому будинку, ні в околицях не спостерігається. Людей тим паче. Після пожежі, тут, здається, нікого й не було. Хоча це, звісно, не правда.
Данте випрямляється, прикидаючи куди йому потрібно. Йти в батьківську бібліотеку марно – пожежа почалася саме звідти, всі книги, напевно, вигоріли. Але Данте не став би ятрити старі рани тільки заради того, що і так знає. У нього є більш ефемерна надія. Адже Вергілій завжди був допитливим хлопчиком.
Він обережно ступає на першу стару сходинку сходів, що ведуть на другий поверх. Перила майже повністю згоріли й похилилися, але Данте обережно торкається їх, пальцями збираючи відколи й глибокі подряпини, що з дивної причини залишилися на дереві. Пам’ятається, тоді їх із Вергілієм добряче насварили за те, що вони гралися в хаті з новенькими дерев’яними мечами. Єва тоді тільки докірливо похитала головою, а Спарда вичитав їм лекцію, і покарав, заборонивши гратися в будинку. Сходи, щоправда, відтоді так і не поміняли. І не поміняють уже ніколи.
Данте спотикається на цій думці, струшуючи головою. Пил у повітрі набуває явного присмаку гіркоти, і він набирає його повними легенями. Не поміняють. Але це ж і не потрібно, так?
Підлога другого поверху небезпечно поскрипує під черевиками, і Данте обережно пробирається завалами. Найменше на світі він зараз хоче провалитися, впавши на перший поверх. Будинок пережив багато чого, і був давно не в найкращому вигляді, але стара дощата підлога тримається, пропускаючи минулого жителя вглиб.
Кілька кімнат, що зяють вибитими і зламаними дверима, простягають чорні обгорілі руки, мало цікавлять напівдемона. Ще тоді, будучи хлопчиськом, який щойно осиротів, він насамперед побіг сюди тільки заради того, щоб виявити повністю згорілі кімнати батьків і свою власну. Він пам’ятає, як тоді йому хотілося забитися в ще теплий після вогню кут і так і залишитися, захлинаючись власними сльозами.
Тоді щось утримало його від такого ганебного вчинку. Може, слова матері перед її смертю. Може, розуміння що в нього ще є брат – незрозуміло де, але також напевне бескінечно одинокий.
Напівдемон нарешті зупиняється біля однієї з кімнат, ніби не наважуючись зробити крок уперед.
Тоді, будучи маленьким хлопчиком, заходити в братську кімнату він не став. Чи було це боягузтво, чи просто юнацьке потрясіння, він не знав. Тепер, стоячи на порозі вергівської кімнати через майже сорок років, він відчував ледь помітний озноб. Те, що це саме кімната Вергілія, не викликало сумнівів. Навіть зараз Данте відчував ледь вловимий запах м’яти, яким кімната брата пропахла. Безумовно, у старій вигорілий кімнаті, де панували тільки пил і попіл, не було жодного натяку на подібний запах, але Данте це абсолютно не хвилювало.
Не було жодної надії, що те, по що він прийшов, залишилося цілим. Але заради цього він міг ризикнути. Колись давно Данте був упевнений, що знає свого брата ідеально. Їм не було й десяти, а молодший уже тоді не сумнівався, що Вергілій – його, і що вони завжди будуть поруч. Відтоді минуло набагато більше, ніж хотілося б, а ті думки молодший нині згадував з дещицею ностальгії й туги. Та наївність – дитяча й чиста – не могла викликати інших емоцій. Нині Данте не був упевнений, що хоч на одну десяту знає Вергілія. Усе, що в нього є, – маленький, але завжди такий великий братик, а потім – ненависть, лють і нерозуміння, що переросло в криваву ворожнечу.
Але все-таки, колись невиправдано давно, Данте справді добре знав свого брата.
Він робить перший крок, дошки під ним недобре поскрипують, але він навряд чи помічає це. Крізь вікна, що випали, в кімнатку проникає денне світло, висвітлюючи скелети давно минулих днів. Тоді це було страшно і неймовірно боляче. Зараз це тільки холодний попіл і байдужий пил.
Він обережно опускається біля вигорілого залишку ліжка, плавно відраховуючи рівно три мостини від ледь помітної подряпини на підлозі. І нехай таких тут наберуться сотні, Данте завжди відрізнить саме ту, з якої завжди починався відлік. Цю схованку Вергілій виявив майже випадково, і з самого початку не розповідав про неї нікому. Але маленький Данте, хай і не завжди вирізнявся уважністю, викрив брата майже одразу. І під спільною згодою нічого не розповідати батькам у них з’явився маленький секрет. Зараз він навіть не сумнівався, що і батько, і мати знали про схованку, але все одно мовчали.
Данте обережно піднімає відраховану мостину, підчіплюючи ще кілька сусідніх. Схованка розкривається легко, з неї назовні виривається багаторічна потерть і пил. Данте заглядає всередину і м’яко посміхається. Так, колись він добре знав свого брата.
Там, унизу, одна на одній стоять книги. Вергілій іноді так робив, потайки витягаючи їх із батьківської бібліотеки, а потім, під покровом ночі, тихо читав їх Данте, коли молодший укотре приходив до брата після кошмарів. Утім, Данте навіть не сумнівався, що і про поцуплені книжки їхній батько чудово знав, нехай Вергілій і завжди повертав їх туди, звідки забрав. А ось ці повернути не встиг.
Данте обережно простягає руку – зверху на одній із книжок лежить записка. Данте добре пам’ятає почерк маленького Вергілія, і навіть не прочитавши розуміє, що там написано:
“Данте – не чіпай!”
І нехай папір подекуди зотлів, вогонь не зачепив ні його, ні книжки. Схованка була добре захищена, у цьому Данте навіть не сумнівався.
– Пробач, братику, – тихо бурмоче він невидимому маленькому Вергілію, піднімаючи книжки. Він довго дивиться на маленьку записку, і, подумавши, швидко ховає її в нагрудну кишеню. Він знає, де її місце – за фотографією Єви, в рамці на його столі. І нехай у цьому сентиментів більше, ніж слід, адже ніхто не дізнається про маленьку слабкість легендарного мисливця?
Данте обережно починає перев’язувати книжки заздалегідь приготовленою стрічкою, міцно зв’язуючи їх разом. Йому ще їхати, не хотілося, щоб його подарунок випав або розлетівся. За цим заняттям він дуже повільно усвідомлює, що чує тихі кроки. Усі інстинкти багаторічного полювання на різну тварюку ніби за командою дають збій, і оговтується він недозволено повільно.
– Данте! – напівдемон піднімає погляд від свого заняття, миттєво підхоплюючись на ноги і шарахаючись назад, вдаряючись потилицею об стіну. Руки самі собою тягнуться до пістолетів, але зупиняються на півдорозі. Він не зможе цього зробити, навіть якщо перед ним найстрашніший демон пекла.І ніколи не зміг би.
Попереду – невисока фігурка. Чорні шорти, така ж сорочка і світле, майже сиве волосся. От тільки замість світлих, завжди цікавих ясних очей – два чорні провали. Данте відчуває, як у нього підкошуються ноги.
Морок?
Данте дивиться в бездонну порожнечу очей брата і відчуває, як у нього починають тремтіти руки. У кімнаті різко починає бракувати повітря, навіть світло, що проникає з вулиці, не робить кращого, тільки, ніби насміхаючись, підкреслює моторошне обличчя хлопчиська, відбиваючись від пилу, піднятого в повітря.
– Данте! – маленький Вергілій робить нетвердий крок уперед, простягаючи руку. Кінчики його пальців ледь помітно тремтять, у голосі – благання і страх. Данте ніколи не чув подібних інтонацій у голосі брата.
Ілюзія?
– Що за… – дихання спирає саме собою, і запитання так і залишається невисловленим.
Маленький Вергілій різко завмирає, починаючи з побоюванням озиратися на всі боки, ніби намагаючись зрозуміти, де той, до кого він звертається. Хлопчик стискається, стаючи схожим на маленького переляканого кота, на якого різко вискочила машина.
– Данте…
Дитина відсахтується, з її губ, уже на межі чутності, зривається ім’я молодшого брата, і Данте, уже не вагаючись, робить один незграбний крок, кидаючись на коліна і притискаючи до себе хлопчиська. Він відчуває, як у його плащ відчайдушно впиваються маленькі пальчики:
– Данте…
Для ілюзії маленький Вергілій напрочуд реальний, і це мало б насторожити напівдемона, але натомість він тільки міцніше обіймає хлопчика.
– Усе нормально, – тихо промовляє Данте, не зовсім розуміючи, кого хоче заспокоїти.
– Не йди. Будь ласка. Не залишай мене, – маленьке тільце в його руках зовсім по-справжньому здригається, і напівдемон відчуває, як Вергілій плаче. Саме що відчуває – він не наважиться подивитися. – Не йди.
– Не піду, – тихо обіцяє Данте. Цього разу він його не відпустить. Не посміє.
Від маленького Вергілія оманливо пахне свіжою м’ятою та лісовими ягодами. Здається, саме з таким запахом був їхній спільний шампунь. Пам’ятається, Вергілій завжди злився, коли йому купували такий, бо він був і в Данте. А ще більше він злився від того, що цей шампунь йому подобався набагато більше за всі інші. А Данте завжди не розумів, чому улюблений старший братик так обурюється. Тоді він хотів підтримати брата і не мився цілий тиждень, поки це не помітила мама. Тоді ж Данте ходив увесь вечір задоволеним, бо їх викупали разом: “якщо вже вони не хочуть самі”. Вергілій подувся для вигляду, а потім вони довго-довго гралися разом, заснувши у вергівській кімнаті на підлозі. Здається саме тут, де постаріший і зламаний Данте зараз обіймав дивну ілюзію маленького брата, що плакав у нього на плечі та просив, щоб той не йшов.
Коли схлипи стихають, Данте обережно розтискає порожні руки. Усе, що залишається від маленького Вергілія, – пил і попіл, що осіли на вологих щоках легендарного мисливця на демонів.
Напівдемон обережно піднімається, трохи похитуючись. Ватяні ноги неохоче підходять до зв’язаних книжок.
Ілюзія зникла, як і годиться ілюзіям, але Данте чомусь усе-таки озирається на всі боки, і говорить у порожнечу:
– Я більше не кину тебе.
Йому здається, або відповіддю йому справді слугує тихий юнацький сміх, завзятий та іскристий радістю. На цьому Данте швидко покидає зламану як усе їхнє життя кімнату, за звичкою обережно притримуючи двері однією рукою. Вергілій не любить коли грюкають дверима, і плювати Данте хотів, що ці самі двері зараз валяються за кілька кроків далі.
Вулиця зустрічає його вже західним сонцем, яке ще ніби ліниво забарвлює все в золотисто-помаранчевий. Уже підходячи до мотоцикла Данте востаннє обертається на купу уламків, що колись була його будинком.
На дивом уцілілому ґанку сидять дві маленькі фігурки, одна з яких стискає в руках якусь книжку, а друга завзято сміється. Раптом хлопчаки піднімають погляд на незваного гостя, підкидаючи руки в прощальному жесті. Маленький Данте умиротворено посміхається, опускаючи голову на плече брата. Маленький Вергілій дивиться уважно своїми світлими очима і теж м’яко усміхається.
Напівдемон усміхається у відповідь, махаючи рукою, тим самим остаточно прощаючись із хлопчаками. На нього чекають удома. Там його Вергілій – завжди такий холодний і зібраний, зламаний не менше за Данте, але чомусь досі залишається в агентстві. І нехай та прірва, що залягла між ними, в глибину може торкнутися Пекла, але ж не дарма вони звідти вибиралися. Данте по маленьких осколках збере новий міст новими деталями. Сьогодні їхній сорок перший День Народження. Починати заново адже ніколи не пізно?
Мотоцикл під ним завзято урчить – під колесами вже просто пил дороги.
Додати до улюблених