Ніколи в житті Максим не відвертався від своїх принципів. Він прожив тридцять років, здобув вищу освіту, навіть квартиру купив. Став викладачем математики в елітному ліцеї. Отримав посаду завкафедри, добився позитивних змін у вчительському складі. І під час всього цього він жодного разу не порушував свої ж правила. В їх числі: не шантажувати студента, не мати романтичних стосунків з колегами, не толерувати списування і не втрачати гідність. Правил було багато, але, загалом, все лаконічно вміщалося в останній пункт. І зараз Максим втрачав свою гідність на очах.
– Максиме Володимировичу, – з роздумів його вирвав бас високого худорлявого хлопця, – так про що ви хотіли зі мною поговорити?
Чоловік зітхнув, приймаючи те, який він тепер жалюгідний. Всього десять хвилин ганьби. Головне говорити впевнено і з позиції сили.
– Про…У вас в п’ятницю була заміна. – він ковтнув слину. Поки що виходило не дуже впевнено, – Що такого вона вам сказала?
– Хто?
– Олеся Петрівна, хто-хто, Андрію! – Максим відчув, що зараз втратить останню нервову клітину. Вся ця ситуація випила з нього всі соки. Зараз тільки середина вівторка, а він вже хоче лягти на підлогу та пролежати всі вихідні там.
– Аааа, ви хочете знати, що ми проходили, коли Олеся Петрівна заміняла! – Андрій активно закивав. – Звісно! Ми повторювали всі вивчені функції та вона дала домашку з цієї книжечки маленької.
– Андрію. – перебив його Максим. Ще не пізно втекти, він може просто завершити цю розмову і зробити вигляд, що нічого не сталося. – Я питаю про те, що вона сказала про мене.
– Я не стукач, Максиме Володимировичу. – хлопчина серйозно глянув вчителю в очі. І хутко додав. – І я не знаю, про що ви говорите.
– Знаєте. – втомлено пробурмотів чоловік.
– Де ви взагалі…Вибачте, але підслуховувати погано.
– Я й не підслуховував! – Максим фиркнув. – Ви думаєте, ці двері з титану зроблені? Я чую все, що ви там кажете під час перерв.
Андрій зблід.
– Тааак, – задоволено протягнув вчитель, – і навіть те, що ви пронесли купу шпор сьогодні. Насправді ви так погано прикидаєтесь, що й чути не потрібно, все видно, але…
– Максим Володимирович, я не можу просто принести батькам двійку…
– Так вчися! – добре вийшло. Майже з позиції сили. Він навіть не помітив, коли перейшов на «ти». – Слухай, я можу закрити на це очі. Просто скажи, що вона…Олеся Петрівна про мене…сказала.
В кімнаті повисла тиша. Андрій спантеличено витріщався на вчителя, примушуючи того відчувати себе останньою сволотою. Ну що він такого робить? Просто пропонує невеличкий договір…
– Ви…закриєте очі? – в голосі хлопця промайнули скептичні нотки. – Тобто поставите мені нормальну оцінку?
– Дванадцять. На скільки ти й скатав. – Максим пошелестів папірцями, шукаючи той, на якому виднілося прізвище Андрія. – Але тільки якщо ти розкажеш мені те, що не встиг розповісти Маші в коридорі, під час перерви. Про Олесю Петрівну.
Він бачив, як в учня загорілися очі, коли той побачив великі цифри один і два, обведені в кружечок у кутку його самостійної. «Є контакт» – подумки сказав Максим сам собі й одразу скривився від самого себе.
– Олеся Петрівна вважає, що ви страшний. – випалив Андрій, але побачивши, як брови вчителя поповзли вверх, додав. – Ну, тобто, боїться вона вас.
Уточнення Максима не втішило. Звісно, вони не були друзями, не мали теплих стосунків та й, в принципі, розмовляли не дуже активно. Хоча він і був її начальником, та вони мало контактували, а в її перший робочий день… Краще не згадувати. Але, щоб настільки… Це і так було помітно, насправді: бідолашна Олеся була на межі знепритомнення кожен раз, коли його бачила. Але останнім часом, йому здавалося, було трошки краще. Позавчора вона посміхнулася йому, коли побачила в коридорі. Прямо як в перший день, до того як він… Що ж, очевидно, судячи зі слів Андрія, йому тільки здавалося.
– Максиме Володимировичу? – Андрій почав серйозно переживати. І не дивно: це вже вдруге, за останні кілька хвилин, коли вчитель закопувався у свої думки з головою. – У вас все добре?
– Добре… – луною відізвався той.
– Максиме Володимировичу, ви не переживайте, ви можете просто поговорити з нею…з Олесею Петрівною.
– Угу…Що? – чоловік виринув зі своїх зоздумів тільки для того, що зустрітися з проникливим поглядом учня. Тільки не це.
– Розмова майже завжди працює. Страшно тільки перші два речення, а потім вливаєшся в розмову і…
Максим видав здавлений стогін та зронив голову на долоні. Це, офіційно, найганебніший день у його житті. Андрій же, схоже, сприйняв відсутність відповіді як запрошення продовжити, змушуючи чоловіка трошки розчепірити пальці, аби бачити, що він там так активно жестикулює.
– І…і…кажу, вливаєшся в розмову й воно саме якось. Головне, ви їй правду скажіть. Як є. Ви…ви знаєте що? Приходьте на оцю «дискотеку». – хлопець зробив жест дужок пальцями, натякаючи, що дискотекою це неіронічно називали тільки організатори. – Олеся Петрівна збиралася туди, бо їй дуже шкода Лілію Миколаївну, яка, ну, знаєте, старалася, готувала це все, а ніхто не хоче йти, бо це…ну…ух. Ой, неважливо, Олеся Петрівна сказала, що хто не піде, той не «шарить за постіронію», – знову дужки пальцями, – тому половина наших йде. І ви приходьте.
– Це скільки вона вам всього такого розказує взагалі? – голос Максима звучав глухо через те, що він досі ховав обличчя у долонях.
– Якого? – збентежено уточнив Андрій.
– Ніякого. – підіймаючи, нарешті голову, Максим зробив спробу не виглядати абсолютно приниженим тим, що його учень намагається дати йому пораду, як заговорити з жінкою. – Дякую за…гм. За інформацію.
– Так ви прийдете? – з надією уточнив Андрій.
– Я ставлю вам дванадцять в журнал, але я вас прошу, більше ніякого оцього неподобства. – проігнорувавши його, вчитель почав ритися у столі, щось шукаючи або, що більш ймовірно, ховаючи ніяковість. – Краще більше питань на парах задавайте.
– Так! Дякую! – хлопець зачекав ще кілька секунд, якщо Максим вирішить додати ще щось, але той вперто копирсався у шухлядках. – Я пішов. Дякую. До побачення.
– До побачення. – глухо відізвався вчитель.
Вже коли Андрій дійшов до дверей, відкрив їх та майже переступив через поріг, то почув своє ім’я.
– Так, Максиме Володимировичу?
– Коли ця ваша «дискотека»? – чоловік скривився, але жест дужок повторив.
На обличчі Андрія заграла посмішка.
***
Максиму не подобалася Лілія та будь-яке свято, яке їй випадало організовувати. Не те щоб це була персональна ворожнеча, ні, ніяких причин ненавидіти цю вічно підірвану жіночку не було, як і причин її любити, в принципі. Лілія була старша за нього на років двадцять, нижча на сантиметрів п’ятдесят та відчайдушно любила пісні зі збірок на ютубі, які називалися «українська СУПЕР дискотека»
Максиму не подобалися пісні, які були в збірках «українська СУПЕР дискотека». Він не мав нічого проти тих, кому такий специфічний жанр був до смаку, але вважав, що якщо він може послухати Леді Гагу або Жадана у навушниках, то й Лілії не обов’язково влаштовувати дискотеку аби насолодитися її улюбленими виконавцями. Крім цього, йому не подобалося прикидатися та брехати, тому він просто не ходив на ті заходи, де йому б довелося вдавати зацікавленість тим, що відбувається навколо.
Але Максиму подобалася Олеся. Навіть більше, ніж подобалася. Вона була яскравою зіркою, що з’явилася зненацька, у найзвичайнісінький осінній день, коли тепло вже потроху зникало з вулиць міста, коли день був зовсім коротким й засидітися у класі до темряви, за черговим документом, ставало звичайною справою. Зовсім молода, тільки з університету, вона повернулася з Німеччини (директорка, під час її представлення, повторила це три рази, даючи зрозуміти, наскільки вона рада, що Олеся працює саме у них) і повинна була замінити вчительку математики, яка пішла на пенсію кілька місяців тому. Кароока, з темними кучерями, чорноброва дівчина, здавалось, втілювала собою все, чим Максим не був. І це, навіть не про зовнішність, хоча Олеся була набагато нижча за нього та мала довше, хоча й такого ж самого кольору, волосся. Вона була гучна, весела та сяйниста. Носила яскраві сукні, мала багато прикрас та фарбувала нігті в різноманітні кольори. Вона з’явилася, і все його життя полетіло шкереберть. І, що цікаво, він був не проти.
Під час першої зустрічі вона посміхалася, простягаючи йому руку, змушуючи всі його нутрощі стиснутися в один нещасний вузол. Цей вузол не розправився, ні коли вона представилася, ні коли відступила на пару кроків назад, все ще очікуючи від нього відповіді. «Не дай їй зрозуміти, що ти, бовдуре, не спілкуєшся ні з ким, окрім купи неповнолітніх та трьома колегами». – подумки наказав собі він і видавив відривчасте:
– Максим. Птах. Приємно познайомитися.
Після чого поспішив зникнути з її очей.
І якби його жахлива ніяковість випарувалась після цього, ще б нічого втрачено не було. Але, звісно, в її перший робочий день вона не отримала електронного листа з розкладом. І звісно ж вона прийшла до нього в кабінет у шикарній червоній сукні, така сама червона від хвилювання й почала виправдовуватися, хоча це була не її помилка. Це, так то, ще була ще й не його справа, але він був надто зайнятий розгляданням її чарівних рис обличчя, щоб про це подумати, а, тим паче їй про це сказати. Тому він спокійним, як йому здалося, голосом повідомив їй, що це не кінець світу і що в нього є друковані версії розкладів вчителів математики. І, звісно, його затуманений мозок, не подав ніяких сигналів sos, коли він потягнувся за листочком на краю столу, адже Максим, смутно, але пам’ятав, що поклав туди її розклад десять хвилин тому, коли закінчив його розглядати. Звісно, що вона його взяла й вибігла з приміщення, ледве встигнувши кинути тихе «дуже дякую, вибачте». А ще, звісно, він сидів ще сорок хвилин бездумно перекладаючи документи з місця на місце, аж поки до кабінету не зайшов знайомий інформатик з піднятими від здивування бровами.
– Чому ти спихнув на дівчину 9-В.
– Що? – Максим виринув з міркувань про червону сукню Олесі та зрозумів, що вже пропустив кілька десятків хвилин пари.
– Я питаю, чого ти спихнув на дівчину 9-В. Вони ж неадекватні. Я думав, ти його вестимеш до самого випуску.
– Я спихнув? – Максим спантеличено подивився на годинник, намагаючись пригадати, хто в нього зараз повинен бути. Безрезультатно. Він оглянув стіл, у пошуках свого розкладу, але натрапив тільки на розклад Олесі.
– Так, алло. Ти взагалі тут? Зі мною? – чоловік роздратовано помахав руками.
І, звісно, тепер до Максима дійшло. У нього зараз повинен бути 9-В, в іншому кабінеті. Вже сорок хвилин як, що означало, що вони б розбрелися хто куди вже на другій хвилині очікування на вчителя і ніякі дев’яносто хвилин пари не відсиділи б. Але вони не розбрелися, бо вчитель у них був, бо в Олесі був його розклад, а Максим був повним йолопом.
Коли він, вилаявшись, підірвався й вилетів з кабінету, то почув, як інформатик кричить йому в слід:
– Ти ошалієш від того, що там відбувається, готуйся!
Максим подумав, що ніщо не може його підготувати до того, що злі, підступні підлітки можуть зробити з наївною ще-вчора-студенткою. Але вже коли він піднявся (злетів, перескакуючи сходи) на потрібний поверх, то морально змирився з усім, що могло його там чекати. З вереском, сльозами, звуками бійки та, можливо, розбитими серцем та ентузіазмом молодої спеціалістки. Бо в 9-В зібралися всі ті «проблемні діти», яких ви уявляєте, коли, власне, вам кажуть «проблемна дитина», а потім роблять великі очі й підтискають губи, даруючи вам багатозначний погляд.
Але він помилявся. В коридорі панувала тиша, і єдиним, хто її руйнував був лише сам Максим своїми ж поспішними кроками. Спочатку чоловік подумав, що, якимось дивом, переплутав поверх, але наблизившись до дверей, він почув дзвінкий жіночий голос, що начитував матеріал. Постоявши трохи з занесеним кулаком, роздумуючи: стукати чи ні, що їй сказати, а ще, гадаючи, чи так само невпевнено й паршиво почувають себе його учні, коли стоять перед входом до його кабінету.
Остання думка крутилася в його голові напрочуд довго, навіть коли він вже відкрив двері та оглянув учнів, які сиділи хто як попало, розвалившись на стільцях. На задніх партах хтось завмер з надкушеним яблуком у руці, хтось із розкрученим коректором яким він наносив ідеальний манікюр друзям, а хтось з ручкою, майже з’їденою, мокрою та нещасною, але ручкою, що означало, що вони таки щось записували.
На Максима витріщилися з такою ворожнечею, наче він скоїв щось надзвичайно жахливе. Наче це не він останні два роки витягував цих невдячних гремлінів, не давав їм хоч якісь ази математики, в математичному то ліцеї. Наче це не він витратив купу нервів, щоб навчити їх не жерти яблука на парах. Наче це не вони, а він, сиділи з ногами, закинутими на стіл перед дівчиною, яка йому… Яка дивилася на нього круглими від жаху очима.
Її обличчя знову пасувало кольору її сукні, а рот розкрився, наче вона намагалася щось сказати, але не могла. Олеся якийсь час дивилася на Максима своїми прекрасними, чудовими, незрівнянними очима, після чого скосила їх в сторону дітей, змушуючи й чоловіка прослідити за її поглядом. Що дало йому виявити, що всі фрукти, розкурочені коректори та телефони позникали з поля зору, скручені спини випрямилися, а у когось навіть відкрився підручник. На нього вони так не реагували навіть у найкращі дні, зазвичай тягнучи до кінця й очікуючи прямого прохання прибрати те або інше. Щось було не так.
– Щось сталося? – нарешті видавила із себе Олеся.
«Так, я повний бовдур та, задивившись на тебе, віддав тобі свій розклад замість мого. Вибач, ти просто дуже гарна.»
– Нічого не сталося. Ну, тобто сталося, але нічого страшного. Просто помилка з…розкладом.
В голові Максима все було просто. Прийти, сказати, що він переплутав, просити вибачення, посміятися з цього і піти. Але в реальності був 9-В, який сидів тихо й рівно, була Олеся, яка посміхалася в перші дві секунди до того, як зрозуміла, хто зайшов у клас та було хитке і кволе відчуття надії.
– Так, у розкладі сталася якась катавасія, і у Вас взагалі не ті класи…гм…ну, не цей. Цей правильний.
Олеся розгублено дивилася на нього, ніби намагаючись з’ясувати, чи не знущається він з неї. Максим важко видохнув. Ну, хоч не плаче. Хоча виглядає вже на межі, треба закінчувати.
– Зайдіть до мене після цієї пари, я дам вам нормальний розклад. Добре? – він нервово покосився на двері, міркуючи, чи не варто йому піти прямо зараз, не очікуючи на відповідь.
– Добре… – прошелестіла Олеся.
Чоловік кивнув, розвертаючись на сто вісімдесят градусів й, під, знову ж, чомусь дуже осудливі погляди учнів, покинув аудиторію. Як тільки двері за ним захлопнулися, з кабінету роздалися аплодисменти та схвалені вигуки на які Олеся зашипіла, що «він прямо під дверима, ну дівчата-хлопці!». Коїлося щось до біса дивне.
Після цього надприродного і, безперечно, доленосного інциденту у 9-В математику вела Косач Олеся Петрівна, а в її характеристиці красувався напис: «знаходить підхід до будь-якого учня», бо оцінки всього класу пішли в гору, причому не тільки в алгебрі з геометрією, що змусило всіх, кому довелося вести там пари, здійснювати паломництво до аудиторії Олесі з різними смаколиками. Так, кабінет їй теж виділили, оминаючи ту стадію, коли молоді вчителі роками кочують з кімнати до кімнати, бо, по-перше, людина й так працює з тим класом, а, по-друге, вона, сама того не знаючи, мала тихого й відданого прихильника серед «начальства».
Тихий прихильник збирався заговорити з Олесею більше як рік, що не заважало йому плутатися в словах при наближенні до неї та розвертатися на півдороги до її кабінету, обіцяючи собі, що наступного разу, він точно підійде, просто зараз вже кінець перерви та й вона, мабуть, не там, а в їдальні.
Тихий прихильник стояв зараз у дверному отворі, дивлячись на купу народу в спортивній залі, на стіни, які обліпили різнокольоровими кульками та написами «осінній бал», слухав, як зі старої колонки хрипіла пісня з нульових про любов та думав, що краще було б таки підійти до неї в кабінет та не доводити до цього. Але було вже надто пізно розвертатися назад.
Максим зробив глибокий вдих та ступив за поріг, відчуваючи, як його затягує яскравий вирій з підлітків, які були вдягнені як на карнавал. Сам чоловік вже встиг пожалкувати, що залишив на собі чорні джинси з такою ж сорочкою в яких він і прийшов на роботу, так сильно він виділявся. Його погляд заціпився за знайому чорну потилицю й Максим почав пропихуватися в її напрямку.
Очі не підвели, це правда була Олеся, яка танцювала разом Діаною з, тепер вже, 10-В. Вони трималися за руки та хіхікали, кружляючи одна одну та викидаючи ноги то вправо, то вліво.
Пісня швидко закінчилась, і Діана, посміхнувшись вчительці, кивнула головою та відійшла у пошуках своєї компанії. Олеся ж, помахавши комусь, розвернулася з щасливим обличчям та вперлась прямо Максиму в груди, від несподіваності підстрибуючи на кілька сантиметрів вверх, що в її взутті робити було не варто. Каблуки зі скрипом сковзнули по підлозі й Олеся, скрикнувши, похитнулася. Впасти їй не дав Максим, хапаючи за руку та утримуючи на місці. Вона була вдягнута у білу сукню з пишними рукавами та чорним поясом, що підкреслював її талію, на ногах виднілися джинси з леопардовим принтом, а на голові був обруч в колір штанів. «Вау», – подумав Максим, – «я люблю цю жінку».
Її вираз обличчя швидко змінився від безтурботного на напружений, але посмішка не зникла. Вона відступила на крок назад, протягнула йому руку, прямо як в перший день, та сказала, перекрикуючи музику:
– Ви прийшли! Я не знала, що ви фанат таких заходів.
– Я й не фанат. – чесно зізнався Максим, потискаючи її руку. – Я…я прийшов, бо ви просили.
– Я попросила? – Олеся ошаліло дивилася на їх долоні, які так і завмерли, зціплені разом.
Чоловік трагічно видохнув. Слова Андрія говорити правду, мабуть, були не про це, але він ніколи не вмів користуватися чужими порадами, як слід.
– Чув, що ви найнялися закликалою. – він відшукав очами Лілію, яка метушилася поруч зі столом з напоями та кивнув в її сторону. – Людина старалася.
Олеся здивовано, але схвалено гмукнула. Вона, нарешті, вивільнила свою руку з його й стояла, не знаючи куди себе діти, нервово кидаючи погляд на його обличчя, ніби в спробі прочитати думки. Максим сподівався, що в неї не вийде. Він зараз думав про те, яка вона мило виглядає в цьому наряді та як йому соромно за те, що…
– Чому ви мене так боїтеся? – не витримав він.
– Я вас не боюся. – Олеся миттєво підібралася, готуючись захищатися. – Чого це я вас боюся?
– Але ж я бачу, що боїтеся.
– Неправда.
– Правда.
Дівчина замовчала виглядаючи так, ніби зараз заплаче і Максим вже триста разів пожалкував, що прийшов сюди, але через дві секунди мовчання, вона пробурмотіла:
– Це, тому що я вас дратую.
Максиму здалося, що він щось не те почув.
– Ви мене дратуєте?
– Так. Ви не хочете зі мною спілкувати, ховаєтеся від мене й робите роздратоване обличчя. А ще… – вона запнулася, – а ще ви тоді спеціально відправили мене у 9-В, щоб здихатися.
– Це неправда! – чоловік аж похлинувся.
– Правда.
Максим подумав, що тупі сперечання без аргументів – їх неочікувана спільна риса.
– Ні. Ви мене не дратуєте. Я не хочу вас здихатися.
– А тоді…
– 9-В це моя дурна помилка. Я…переплутав і дав вам не той розклад. Свій.
– Ваш?
– Так. – Максим потер перенісся. – Це я повинен був вести у них і коли я прийшов до Вас в перший день, я хотів віддати ваш розклад і вибачитися. Просто…
– Просто?
– Просто я подумав, що ви знайшли спільну мову з ними. Вибачте. Ви ж знаєте, що ви – єдина, хто змусив їх вчитися.
Олеся мовчала, вже не ставлячи уточнювальних питань. Максим теж мовчав, думаючи, що треба було таки ретельніше підготувати промову, бо вголос все звучало сумбурно та трішки безглуздо.
– А незадоволене обличчя? І сердитий погляд?
– Невже мої блакитні очі настільки грають не на мою користь? – розвів руками Максим.
Він правда не знав, що на це відповісти. Він ніколи не дивився на неї сердито чи незадоволено, навпаки, йому завжди було лячно, що вона помітить в його погляді те, як сильно він захоплений нею. Завжди його найбільшим жахом була думка, що його очі видадуть, як сильно вона йому подобається.
Олеся нахмурила брови лише на секунду, яка показалася йому вічністю, а потім посміхнулася.
– Ні, ну не настільки. Але й не допомагають. Тобто ви мене не ненавидите?
– Ні. Взагалі ні.
– Слава Богу.
В її голосі було таке полегшення, ніби його думка була для неї дуже важливою. Або Максиму просто хотілося, щоб так було. Вони знову мовчали, спостерігаючи за стрибками підлітків під трошки фальшиву пісню. Колонки вили, як в останній раз, видаючи максимальну гучність, перекрикуючи будь-які інші звуки, тому їх попередню розмову не могли почути навіть ті, хто стояв відносно поруч. Але погляд Максима впав на Андрія. Вдягнутий у великий ковбойський капелюх, він розмахував руками, явно привертаючи його увагу. І, зустрівшись з чоловіком поглядами, широко посміхнувся, піднімаючи великі пальці вверх.
– О, господи, – пробурмотів вчитель, ігноруючи величезне бажання втекти звідси прямо зараз.
– Ґа? – Олеся різко повернула голову до нього.
– Нічого… – Максим не міг зрозуміти, чому розмови саме з нею давалися йому так важко. Зазвичай, він знав, як завести діалог з людиною та, навіть, непогано його підтримати, але з нею він наче втрачав всі базові навички.
Що робити далі та про що з нею що говорити, він був не впевнений. Про роботу, що було б найдоцільніше, не хотілося, але про щось особисте він питати боявся. Знову окинувши оком залу, вже в пошуках підказок, Максим видав:
– Цікаво, чому бал.
– Який бал? – Олеся спантеличено прослідкувала за його поглядом і, побачивши написи, пирхнула. – Ах, бал. Ну а що ще?
– Особисто я йшов на дискотеку, – задоволений тим, що насмішив її, чоловік пожав плечима, – ніхто не попереджав мене, що тут захід королівського масштабу.
– Це щоб вас не злякати. Ми знали, що ви, завзятий любитель дискотек, на наш буржуазний бал й носа не покажете. – захихотіла Олеся.
Максим засміявся разом з нею, відчуваючи всередині себе якесь надзвичайно приємне тепло. Коли вона не боялася його, а розмовляла, як з приятелем, здавалося, що щось з цього може й вийти.
– Ви не хочете потанцювати? – раптом поцікавилася дівчина, накручуючи прядку волосся на палець. – Ми на балу все ж таки.
Максима наче струмом вдарило. А що, якщо він спить? Він подивився на дивно вдягнутих, підлітків, які асинхронно та хаотично рухалися по залі, не додаючи реальності правдоподібності, на кислотні декорації, які, теоретично, могли бути частиною його уяви, на Олесю, яка виглядала, як чарівна фея. Цього просто не могло бути. Не придумавши нічого кращого, він вкусив себе за нижню губу. Стало боляче, тож, поки що, версія зі сном відпала. Дівчина дивилася на нього, очікуючи на відповідь, поки чоловік збирав вміння говорити по шматочках.
– Я…? – нарешті відізвався він. – Я хочу.
– Ну тоді пішли..те? – запнулася Олеся, протягуючи йому руку.
Максим дивився на неї та думав, що вона – найкрасивіша й найприємніша людина, яку він коли-небудь бачив. Думав, що йому так пощастило, що вона взагалі розмовляє з ним, не сердиться на нього і здається, хоче бути його другом.
Він видохнув, все ще не впевнений у дійсності, та стиснув її долоню у своїй.
– Можна на ти. – він всміхнувся їй та повів на середину зали.
Додати до улюблених