******
– Боже, я віддав йому запасний фільтр… Нащо? – Хьонджін проігнорував бурчання позаду і зручніше взяв під коліна тіло, що несвідомо лежало на його спині. Правду кажучи, він не мав сьогодні за ціль когось рятувати, а потім ще й слухати невдоволення свого напарника, але цей хлопець, що зараз тяжко хрипів на вухо крізь протигаз, виглядав до того жалюгідно, що Хван був готовий досить потворно заридати.
Він та Лі Мінхо вийшли на вулиці приблизно п’ять годин тому, тільки пилова буря вщухла, стало видно далі власного носа і не було високого ризику нарватися на купу любителів людського м’яса, які в таку «погоду» завжди десь чекали жителів метро та підземних комунікацій, які недалекоглядно виперлися до міста в невдалий час і стали вразливими. Потрібно було віднайти справний автомобільний акумулятор для старого з сусідньої станції; обіцяв солідно заплатити. Через стільки років виявилося важко знайти хоч якийсь з виду не зламаний, а робочий та заряджений – взагалі здавався неможливим скарбом, але їм вдалося вкрасти з якоїсь колимаги, яка була на ходу. На щастя, їх ніхто не помітив – розстріляли б на місці, – бо тепер робоча машина коштує більше за життя сотень людей. Мінхо, навчений досвідом передсмертної агонії як від травм, так і від отруєння повітрям, був радий якомога швидше забрати ноги додому. Станція City Hall, де вони жили, вважалася однією з найбільш захищених й організованих, тому ховатися там навіть від розлючених рідкісних мешканців поверхні не створило б небезпеки для інших мешканців. Лі вже уявляв, як отримає плату за свою не дуже чесну роботу та добре поїсть, але тут Хьонджін, який чомусь нерозбірливо та схвильовано щось нив, вчепився в нього та затягнув до темного провулка.
– Ти винний мені! – Мінхо прошипів голосніше, аби його чітко почули через маску. Він тягнув гвинтівку Хвана, акумулятор (невеликий, але такий важкий) і дивився на друга, який тепер ніс непритомне та точно отруєне тіло.
Джин просто глянув у відповідь. Сваритися з намордником на обличчі не дуже хотілося, а в цьому випадку краще взагалі мовчати, щоби не отримати тим акумулятором по голові. Хван прекрасно знав, коли старший товариш не в настрої. А зараз будь-хто здогадався би, що є причиною. Він швиденько озирнувся, примружуючи темні очі за овальними скельцями: вулиця порожня, дорога вкрита товстим шаром піску та пилу, наче місто на кордоні з пустелею, розбиті вікна в багатоповерхівках чорніють, як величезні очниці мертвих гігантів, які бачили інше життя. Вони вже ввійшли на територію Холу, тут ніхто не повинен напасти. Ймовірно. Але на руках є дві ноші, одна з яких жахливо цінна, тому роздратування Мінхо виправдано, як і сховане глибоко всередині побоювання Хьонджіна.
Попереду вже виднівся завалений побитими автомобілями вхід до станції, і Хван, здавалося, пішов швидше. За кілька десятків метрів від цілі в нагрудній кишені Лі ожила рація та риплячим, грубим голосом спитала: «Кого тягнете?» Недобре, по-котячому дивлячись у винуваті, широко відкриті очі-блюдця Хьонджіна, Хо поклав батарею на землю. О, як він хотів би вломити цьому малому снайперу, бажано ще бачити хитре обличчя цілком, а не тільки ті благають очі, але сьогодні лише йому пощастило мати новий протигаз із прозорим пластиком, що не приховує обличчя. А від красунчика Хола Хван Хьонджіна залишилися тільки очі та брови, а все інше сховане матеріалом, схожим на гуму.
Тримаючи кнопку на рації, Лі відстукав коротке «пораненим» на металевій пластині, пошитій на плечі. «Чий?» – донеслося з маленького динаміка, а юнак роздратовано цикнув та подивився на врятованого. Хто його знає, чий? Його одяг, якого замало для осені, просочений кров’ю та ще якоюсь гидотою настільки, що якби й були розпізнавальні знаки, їх не видно; хтось вкрав його взуття; яких-небудь іще речей з ним не було, коли Хван знайшов бідолаху… Не наважуючись нічого відстукати, він постояв кілька секунд і раптом насупився, штовхнув напівживого в голову та витяг з-під кофти синю стрічку, що висіла на шиї вкритій синцями та подряпинами. Бейджу чи що там повинно на ній висіти не виявилося, але літери на тканині прозоро натякали… Під поглядом Хьюнджіна, який крутив головою, бо бачив лише по прямій, наче кінь з шорами, Мінхо оповістив пост: «Аеро».
Аеропорт? Хван трохи нахилився вперед, зручніше взявся за ноги хлопця за спиною та попрямував до станції, нехай ніхто ще не дозволив присутність незнайомця. Аеропорт – це далеко. Як його сюди занесло? Трохи невдоволений Мінхо наздогнав майже одразу. З рації на його грудях той самий голос все ще говорив, але тепер він схвильовано тремтів не тільки від радіоперешкод.
Їх впустили навіть без криків, снайпер не очікував.
Спуск сходами став не найлегшим завданням. Хьонджін був вимушений перемістити хлопця зі спини на руки, аби не вбитися, а Хо звісно використав момент, щоб позловтішатися та нагадати, що саме він захотів побути героєм. Глибоко в переході їх зустрів перший пост, але часу затриматися не було. Хван почав відчувати, яке насправді холодне тіло він тримає в руках, про що одразу ж голосно сказав. Навіть Мінхо не зміг пожартувати та проковтнув саркастичну насмішку. Принести до дому труп йому теж зовсім не хотілося.
Першої зони очищення дісталися секунд за тридцять. За спинами зачинилися герметично двері, фільтри загуркотіли десь попереду, а тут їх обдало сильним потоком повітря; пісок та маленькі камінці з шурхотом посипалися крізь сітку під ногами. Хо навіть занадто різко кинув цей важкий акумулятор на підлогу, на ходу стягнув протигаз з себе та з Хьонджіна, відчувши звичне запаморочення від різкої зміни концентрації кисню.
– А як же?.. – Хван кивнув назад. На його зблідніле обличчя впали вугільно-чорні пасма волосся, його очі були перелякано величезні, а повні губи тремтіли – він взагалі виглядав розпатланим і збентежений.
– Тебе тут кинути? – обличчя Мінхо настільки серйозне, що було легко повірити, якщо жартома сказати «Так», він розвернеться та піде геть, тому Хьонджін прошепотів тихе «Ні» та, міцніше стиснувши хлопця в руках, швидше пішов коридором.
У просторому вестибюлі станції їх зустрів нервовий власник голосу з рації:
– Хьонджін, йди сюди! – пропищав Лі Фелікс і закашлявся, відступаючи до кімнати за турнікетами. Він нервово подряпав шию, щоку, вкриту веснянками, та швидко оглянув друзів. На щастя, ці двоє були обережними останні тижні, тож бинтів на них йшло значно менше.
А Хван здригнувся від того, наскільки високо прозвучав зазвичай низький і хрипкий голос тонкого, молодого медика зі станції Муро. Зараз він виглядав як переляканий горобець. Щось, безумовно, турбувало його крім отруєного хлопця, адже подібне Фелікс бачив не вперше, проте реагував занадто різко.
– Давай рухайся! – Мінхо ляснув Джина по руці та зірвався з місця. – Я за водою, а ви відкачайте його!
У цій кімнаті система фільтрації була чутна дуже вже сильно, що зробило Хьонджіна ще більш напруженим, бо крім неї не було чутно майже нічого, тож він сильніше притискав до себе хлопця, намагаючись переконатися, що тримає в руках все ще живу людину. Все так нагадувало минуле. Як того разу… Як-… Але ж…
– …Джині, відпусти! – гаркнув на нього Фелікс, буквально вириваючи хлопця з рук, ледь не впавши разом з ним. – Нема сенсу думати про зайве, – раптом твердо додав він, поклавши сьогоднішнього пацієнта на зношену канапку. – Це нікому не допоможе. Якщо схочеш, поговоримо про це пізніше, – до його слів просочилася нервовість, але рухи лишалися вражаюче чіткими та впевненими.
Хьонджін безсильно притулився до стіни та виснажено сповз вниз по ній, спостерігаючи, як вміло Фелікс послабив ремені протигаза безтямного хлопця, зняв його і навіть акуратно поклав, бо той просто на вагу золота. Як він витер рушником рожеве через приток крові обличчя від пилу та бруду, відразу надів на нього кисневу маску; приклав пальці до шиї під щелепою, слухаючи слабкий та розріджений пульс.
– Як ти ще живий? – зітхнув Лі, схопив ліхтарик та, піднявши повіку, посвітив у величезну зіницю, яка повільно та неохоче стиснулася до невеличкого кружечка.
– Лі Но люб’язно віддав свого фільтра, мій не підійшов би, – стомлено пояснив Хван, сидячи на холодній бетонній підлозі.
– До цього він теж мав дожити, – кинув Фелікс, навіть не озирнувшись. Він почав різати одяг, щоб дістатися до ран, яких, судячи з плям, було багато. І його голову зайняло питання “Що, чорт забирай, відбувається?”. Аеропорт перестав відповідати два дні тому. А тепер це. Страшно уявити, що у хлопця в легенях, бо йому точно довелося дихати повітрям з поганою або навіть без фільтрації. Він почав задихатися повільно та болісно задовго до того, як його знайшли.
З’явилося сильне бажання випити води, покашляти, в грудях обдало вогнем, загупало скажено серце, слина відразу ж наповнила рот, а очі засльозилися. Диявол! Твоє тіло ніколи не забуде, як воно – отруїтися повітрям. Як подумаєш, то одразу зносить шквалом відчуттів.
Почулися швидкі кроки й у дверному отворі з’явився трохи змоклий Мінхо в розстебнутій до половини сорочці та з тазом води. Його погляд зачепився за понурого напарника, тому він кинувся до Фелікса з питанням.
– Всі живі, – як міг посміхнувся він, вправно змочив чистий шматок тканини в тазу прямо в руках Хо й обережно почав обтирати тіло хлопця.
Мінхо дивився на пораненого не кліпаючи. Здавалося, той не дихав взагалі, так рідко здіймалися груди на вдих. Увесь він був вкритий гематомами, подряпинами, порізами та плямами синців, що налилися червоним та синювато-чорним. Склалося таке враження, що його бив натовп та не один раз. На тлі всього цього болю спокійне, округле обличчя виглядало неймовірно чужим. Хо болісно скривився та повернувся до Хьонджіна, який, здавалося, теж був побитий, просто не фізично.
– Антибіотики будуть потрібні. Чан, ймовірно, не буде щасливий, через це, – сказав Фелікс так, ніби це не важливо, і продовжив прибирати бруд з рани. Відчувши, як рука хлопця злегка сіпнулася, Лі обнадійливо посміхнувся.
– Він зрозуміє, – відізвався Хьонджін з підлоги, припинивши на пару секунд крутити від хвилювання каблучки на пальцях. В цілому майже ніхто не виходив на поверхню з прикрасами, якщо такі були, хоча б з міркувань безпеки, але Хван не переймався через це..
– Він-то так, але решта?
– Решта буде заклопотана питанням аеро, – зазначив Мінхо і знову подивився на врятованого хлопця. Останній раптом зробив глибокий вдих, задушено простогнав від болю.
Всі думали, що аеропорт не відповідає через проблеми з радіостанцією, але поява одного з них може переполохати людей. Хто знає, що там могло статися. А чи прояснить усе раптовий непрошений гість? – питання так само відкрите.
– Його потрібно перенести. Скоро Чан прийде поговорити з вами про це, – перев’язавши найглибшу та найдовшу рану на нозі хлопця, дав знати Фелікс.
– Я не можу, – проскиглив Хьонджін, тикаючись обличчям у зігнуті коліна.
– Дай нам п’ять хвилин, – по-доброму зітхнув Мінхо й опустився поруч з Хваном на бетон, притиснувшись його до плеча. – Як прокинеться, спитаю з нього за все.
– Ну, не будь таким жорстоким, Лі Но-хьон. Він ще нічого не зробив, – посміхнувся Лікс, зрозумівши, що той жартує, ну, може бути, просто трохи не жартує, та поправив кисневу маску на схожому на дитяче обличчі.
– І за фільтр спитаю, – фиркнув він, посміхнувшись в кінці, а Хьонджін затрясся від тихого сміху разом із ним.
******
Ретельно регулюючи трубку крапельниці й уважно придивляючись до хлопця, що лежав на канапці, Фелікс слухав голоси в коридорі, що тягнувся від станції, вздовж тунелю далеко вперед. Вони перенесли пораненого буквально десять хвилин тому загальними зусиллями. Розвідники-здобувачі, як їх жартома називав Бан Чан, один з керівників станції, залишилися ззовні, поки Лі одягав врятованого в трохи подертий, але сухий та чистий одяг, все ж під землею не було достатньо тепло, аби лишити його майже голим, хоч і під ковдрою.
Двері заскрипіли, і Хьонджін з цікавістю зазирнув до кімнати. Він вже привів волосся в нормальний вигляд, зав’язавши хвостик високо на потилиці, та змінив свій «похідний» сірий військовий комбінезон на м’яті мішкуваті темні штани та широкий смугастий светр. Коли тільки встиг?
– Усе добре, – озирнувшись, посміхнувся медик, відповівши на очевидне питання, що зависло в повітрі. Відсунувши вологий темний чубчик, він поклав злегка тремтячу долоню на гарячий лоб хлопця на кушетці. Лихоманка захоплювала тіло бідолашного все більше й більше з кожною хвилиною. Лишалося уповати на те, що до наявних у запасах Муро та Холу антибіотиків він не мав резистентності.
– Це ж неправда, – знизав плечима Хван і відкрив рота, аби продовжити, але його відтягнули назад. До маленького приміщення, де колись була кімната для техперсоналу станції, а зараз – мініатюрний медпункт, втиснулося повітря з коридору на порядок прохолодніше та вологіше, потягло за собою звично спокійний та добродушний голос відповідального за всі вилазки на поверхню Бан Чана.
– Для протоколу: коли я відмовився тягнути його, я не знав, що він з аеро, – було чутно голос Мінхо, а Чан відказав йому зі сміхом: “Не виправдовуйся”, – та увійшов до імпровізованої палати.
Фелікс зустрів його чіпким поглядом, як ніби він був упевнений, що цей чоловік зможе відповісти на всі його питання. Принаймні, він був єдиним на станції, хто мав достатній доступ до інформації про ситуацію в інших поселеннях – жарт чи ні, буквально живе в радіорубці, де слухає та розмовляє з іншими.
– Привіт, – помахав він, злегка примруживши очі через посмішку. Фелікс завжди був зачарований тим, як всепоглинаюча ввічливість та твердість співіснували в Чані, дозволяючи йому тримати під контролем таке велике поселення, як Сіті Хол, нехай і не самотужки, але все ж саме йому ніхто не мав хоробрості суперечити, попри його молодість.
– Дозволиш? – кивнув він у бік ліжка, і Лі швидко відійшов, помітивши, як Хьонджін нерішуче прокрався в кімнату, а потім і Мінхо притулився до стіни біля входу.
– А де?.. – почав було Лікс.
– Вони зараз бояться, що він прийде до тями та вб’є когось, – відмахнувся Бан, ніби це було буденністю, та поправив злегка кучеряве волосся, яке в той же момент знову впало йому на обличчя. – Нікого не чекаємо. Кажіть, – підштовхнув він до розмови та з зітханням почав роздивлятися хлопця в кисневій масці.
– Ну, ми поверталися з вилазки за акумулятором – успішної, до речі, – сказав Мінхо, спостерігаючи за своїм старшим товаришем, який раптом схвильовано підняв брови та піджав губи, – і цей мега-снайпер схотів відлити …
– Подробиці!.. – ображено завив Хьонджін, смикаючи сконфужено плечима.
– От і знайшов його у провулку, – посміявшись над реакцією свого напарника, Хо зробив висновок: – Хьонджін просто пожалів його. Я був проти, але ж він упертий: вбив собі в голову та потягнув.
– Молодець, Хьонджін, – схвалив його рішення Чан, Хван навіть здається розслабився та відчув себе більш впевнено, а Бан тим часом сів на стілець поруч із кушеткою та торкнувся розслабленої, вкритої синцями руки хлопця. – З вас тільки Фелікс бував в аеропорту?
– Не було приводу, – Мінхо знизав плечима, склав руки на грудях та став спостерігати, щулячись. Здавалося, лідер знав цього нещасного.
– Там дуже красиво, – він зітхнув, і Фелікс помітно насторожився, – і просторо. Там найновіша, найнадійніша система очищення повітря та фільтрації дощової води, а ще є паливо та обладнання, що було привезено протягом декількох місяців, поки останні дерева в місті доживали свій час. Там військові та вчені. Багато зелені в теплицях і багато зброї, щоб захистити її …
Чан замовк, стискаючи безвольну долоню, а Мінхо намагався уявити собі місце, де все-все було заповнено рослинами, де шелест листя огортав би його, наче ковдрою, заколисував і заспокоював би, де трава проминалася б під ногами, а квіти б пахли до запаморочення в голові, через солодкість та свіжістю одночасно. Напевно, саме так було в тих теплицях, про які каже Чан. Лі пам’ятав ту природу, якої не стало за якихось місяців шість. Він плекав глибоко в серці це незабутнє відчуття – дихати прохолодним, легким повітрям, просоченим морською сіллю, а не задихатися, спльовуючи криваві згустки. Йому було одинадцять, тож Мінхо, на жаль, пам’ятав. І не треба було знати, що десь це все збереглося, наче як у магічній кулі, десь там. Просто не потрібно було.
Тиша порушувалася тільки хрипким, важким диханням хлопця на канапці.
– Його звати Хан, – зненацька подав голос Чан, відкинувся на спинку стільця, але не відпустив руки. – Хан Джісон. Він працював в одній з теплиць. Не дуже добре його знаю, але… – він глянув на притихлого Фелікса з помітним співчуттям. – Вони близько дружать з Чанбіном.
Медик, здавалося, став меншим від того, як напружився та зсутулився. Він закрив очі та, стискаючи кулаки, зробив глибокий вдих, щоб сказати, але його випередили:
– Я не знаю, що там відбувається або сталося точно, Ліксі.
Слова, здавалося, застрягли в горлі, тож Фелікс лише кілька разів мовчки відкрив та закрив рот, а потім закусив губу, намагаючись заспокоїтися.
– Добре, добре, – нарешті видихнув він, дряпаючи долоні короткими нігтями від хвилювання.
– Нам потрібні антибіотики, – знайшовся Хьонджін з іншою та не менш важливою темою, що змусило всіх стрепенутися.
– Так-так. Звичайно, – підібрався Чан, з нього, здається, злетів той наліт меланхолії, що був ще секунду тому. – Все в нашому розпорядженні. Без Джісона ми підемо в аеро наосліп, тому використовуйте…
– Ми підемо? – Хьонджін був по-справжньому здивований.
– Якщо вони не зможуть відповісти найближчим часом – так, – кинув йому Бан, а Фелікс заметушився, заштовхав якісь речі до маленької сумки та закинув її на плече:
– Хто на складі?
– Чонін. Не хвилюйся, він тебе впустить, – і знову ця посмішка, Лі Но стало здаватися, що Чан усміхається, щоби не розкрити реальне переживання. Кинувши коротке «добре», Фелікс кулею вилетів у тунель, грюкнувши дверима.
– Джині, допоможи йому, – раптом м’яко звернувся до Хвана Мінхо, той навіть трохи здригнувся та підозріло зиркнув на напарника.
– Він не цеглу пішов тягати, – спробував заперечити він.
– Хьонджін, будь ласка, – вже трохи загрозливо, але все ще не дивлячись на молодого снайпера. Лі Но не зводив очей зі свого хьона, який посилено вдавав, що не помічає, як молодшого намагаються вигнати під сумнівним приводом. – Чи ти давно гвинтівку не лагодив?
Пряма погроза, очевидно, образила Хвана, викликавши гримасу невдоволення та відрази на обличчі. Фиркнувши собі під ніс щось на кшталт “Попроси мене прикрити твою дупу, я в неї ж і вистрілю!”, Хьонджін, піднявши підборіддя вище, попрямував за медиком, напрочуд тихо зачинивши за собою двері.
На кілька хвилин у приміщенні запанувала тиша. Чан дивився на несвідомого Джісона, якого пам’ятав не дуже добре й бачив тільки здалеку, тому знайомився наново, а Мінхо вичікував, дивився вже на самого Чана.
– Думаєш, я повірив, що ти нічого не знаєш? – сівши на проржавілий стілець біля стіни, без напору запитав Лі Но спокійно і навіть втомлено.
– Я не сказав, що нічого не знаю, – люб’язно посміхнувся Бан, розуміючи, куди піде розмова.
– Ну звичайно. Просто визнай, Феліксу не треба знати, що його залицяльник можливо мертвий, – він відкинув голову на стіну та заплющив очі, слухаючи сміх, який викликала його фраза, і хрипле дихання цього Хана – звалився ж на їхні голови.
– Чанбін не залицявся. Він просто був приставлений до Фелікса у перший візит, і вони непогано спілкуються.
– Авже-е-еж. А стільки я про цього охоронця слухав, коли Лікс пив на своє двадцятиріччя просто тому, що вони непогано спілкуються.
Чан здивовано глянув на нього. З чого вести подібні розмови? А Мінхо, так і не розплющивши очей, просто махнув рукою: «Добре, до діла. Що там з аеро, я все одно дізнаюся?»
– Вчора вранці їхні сусіди сполошилися, – зітхання вийшло настільки важким, наче він, як і Хан, годинами дихав повітрям на поверхні. – В аеропорту чули постріли, хтось доповів, що був вибух. Ніхто не наважився піти туди, бо радіо мовчить. Побоюються, що це могло бути захоплення. А щоб захопити аеро… М-м-м… Потрібно мати ресурси, а ще змогти обдурити охорону. Усім, хто там, страшно, Мінхо.
Чан з кожним словом все сильніше напружувався, глибоко всередині починаючи злитися, і ніби став займати більше місця. Хо дивився на нього з-під вій, думаючи в якій же вони дупі. Аеропорт дуже важливий, особливо для ідейних, на зразок Бан Чана, які прагнуть відродження нормального життя. Тому піти туди доведеться. Під приводом наживи, ресурсів чи з благих цілей та заради порятунку? – не важливо, вирушать у будь-якому випадку. Але зараз вони мали маленький секретик, козир, який міг би їм допомогти. Щоправда, він також може не пережити і доби. Що ж…
– Було б непогано простежити його маршрут, – зауважив Мінхо, на що почув лише незрозумілий хмик. – Що?
– Акумулятор, – нагадав йому нещодавні події Чан і відповіддю йому було протяжне «А-а-а-а». – Ви ж його не на узбіччі знайшли і не в старій безхазяйній розвалюсі. Чи багато хто з нами захоче вести бесіди?
– Можна підкупити.
– Ага, твою голову віддам, вони такі зацікавлені, – його сміх такий чистий, щирий і спокійний, що Мінхо чомусь стає легше дихати.
– Йди до біса!
******
Мінхо насправді не хотів перебувати в цій кімнатці, яка заміняла всім мешканцям лікарню, але приходив уже четвертий день. Він собі пояснював це тим, що тут ніхто та ніщо не дзижчить над вухом: більшість жителів не любили це місце та не тяглися за ним без потреби, та й саме приміщення було далеко від активної зони системи фільтрації, тому тут тихіше, ніж у тій частині коридору, де живе Хо.
Замовлення на акумулятор добре нагодувало і Хьонджіна, і його і буде це робити ще кілька тижнів. Довелося через це сидіти під землею, щоб не потрапити місцевим нагорі на очі, але, правду кажучи, виходити не дуже хотілося їм обом. Хван розписував з дітьми стіни тунелю, станції та коридорів – це було їхнє хобі, яке оживляло похмуре бетонне житло, а Мінхо приходив до медпункту. Говорив, що ховається від усіх. Він читав, а ще чистив пістолети та ножі, чим добряче дратував Фелікса.
«Мінхо-хьон, ти взагалі думав, де знаходишся?!»
«Сплячу красуню криками розбудиш. Заспокойся, я ж акуратно».
Хан Джісон одужував, але все ще був непритомним. Час від часу він впадав у жар, але Фелікс із цим справлявся. На другий день, усвідомивши, що Лі Но обжився поруч із хлопцем, Лікс почав використовувати його для перев’язок та масажу. Від останнього Мінхо намагався відхреститись, але довелося здатися під погрозами залучення до питання Чана, і саме тоді він почав розуміти, як цей, за всіма даними – ботанік, зміг дожити до зустрічі з ними. Незважаючи на виснаження, було видно, що він добре тренований. Для звичайного наукового працівника, на думку Хо, Джісон був дуже вже підтягнутий та мав досить сильне тіло. Це йому допомогло пережити сутички з місцевими. А ще неймовірне везіння, з огляду на все.
Прийшовши сьогодні, Мінхо, як і зазвичай, допоміг Феліксу – який виглядав трохи пригніченим, але вперто мовчав, – перев’язати рани Джісона. Найбільше хвилював його досить глибокий поріз на нозі, який, як сказав Лікс, дивом не зачепив великих кровоносних судин. Ця запалена смуга, затягнута швами, дугою повзла від внутрішньої частини коліна по стегну до таза, виглядала так, ніби ніколи не загоїться, та постійно була волога від лімфи, коли решта ран вже вкрилася кіркою.
Коли Фелікс вирушив поспати на інший бік станції, залишивши вказівки щодо ліків, Лі Но спокійно сів на стілець, закинув ноги на ліжко прямо поверх несвідомого Хана та почав неквапливо читати автобіографію якогось канадського астронавта (знайшов тут у шафі). За повільним ковзанням по рядках тексту, Мінхо зовсім не зважив, як звично помірне та все ще трохи хрипле дихання хлопця поряд збилося, раптово зупинилося, а потім стало дуже частим. Помітив зміни він тільки тоді, коли Джісон закашлявся, смикнув вспоротою ногою та глухо застогнав. Хо знадобилася пара миттєвостей, аби зрозуміти – він занадто розслабився, звик. Це небезпечно. Він теж здригнувся, але й не подумав прибирати свої складені на хлопці кінцівки, лише трохи переклав.
Кожен вдих дряпав й обпалював горлянку, немов від випитого окропу, тому першу хвилину Хану здавалося, що він не зможе заговорити взагалі. Тіло неймовірно боліло, та не зрозуміти від чого більше: від лежання чи травм. Він відчував кожен синець, кожен поріз, кожен забій та тріщину в кістках. Голова йшла обертом, а перед очима танцювали різнокольорові мушки, за якими нічого не видно. Але крізь це все він відчував чужу присутність, дотик. Або це галюцинація. Захотілося розсміятися та заплакати від розпачу. Останні години, що Хан пам’ятав, видіння його мучили з особливою жорстокістю. Очі, ніс, рот, легені горіли вогнем, а власний мозок катував його. На самоті, нездатний навіть йти, тільки повзти, він чув голоси, що кликали, тіні, що танцювали тут і там по стінах і предметах, і образи, що нагадували про його спокійне, тихе минуле, яке в нього відібрали, а потім чомусь заграла чортова пісня Lemon tree та так голосно, що хотілося кричати їй, аби пішла геть. Зараз не виходило навіть заплакати, а ліве око чомусь відчувалося запаленим і сухим.
Джісон змусив себе заспокоїтись. П’ятнадцятисекундна, як йому здалося, паніка, яка повернула його до агонії, відступила. Він полежав трохи, заплющивши очі. Руки та ноги не слухалися, але все ще відчувався тиск нижче колін, щось на там лежало, щось тепле та живе.
На пробу розплющивши очі, Хан розрізнив розмиту жовту довгу лампу на побіленій стелі. Голова крутилася краще за руки, тому незабаром у нього вийшло сфокусувати погляд на якійсь пошарпаній шафці в кутку невеликої кімнати, а потім на людині, що сиділа праворуч від його ліжка. Увага відмовлялася збирати весь образ молодого чоловіка до купи, але Джісон намагався, правда. Майже байдуже, світле обличчя йому здалося гарним, а ці очі, що дивилися на нього, були як у кішки чи лисиці, мабуть, все ж як у лисиці. Він загорнутий у плед – Хану здалося це милим. І він уклав ноги на Джісона. О боги. Ну, мабуть, він тут хтось важливий, як дозволяє собі таку поведінку з помираючим.
Мінхо дивився невідривно на хлопця з аеро, який щойно вперше отут отямився, і думав, кого звати першим. Все ж таки Чана. Погляд Хана бігав по ньому, не міг ніяк зупинитися, а сам Лі Но дивився в ці запалені очі та не розумів, якого біса продовжує сидіти перед оцією наляканою тваринкою, а не тягне сюди когось…чия це робота взагалі? Фелікса?
– Я помер? – раптом прошелестів Хан, не очікуючи від себе слів, і закашлявся.
У Мінхо брови повільно злетіли здивовано догори.
– А схоже?
– Ну, якщо ти не Бог, то я не знаю… – здається стільки говорити йому не варто; дихання не вистачило, тож Джісон почав активно хапати ротом повітря, навіть спробував стягнути з себе маску, але був зупинений чужою рукою, а потім по його пальцях вдарили книгою, несильно, але відчутно.
– Тебе по голові сильно били? – спустивши ноги на підлогу та дивлячись все ще здивовано, запитав Лі Но. – Не рухайся. Сходжу за лікарем.
Виходячи в коридор, він почував себе дивно, чуючи глухий, сипкий сміх за спиною. Смішно, звісно. Але богом він ще ні для кого не був.
******
Від невеликого, але відчутного вибуху заворушилася земля, стіни аеропорту здригнулися, а металевий скрип і гул від тремтіння скла заповнили широкі холи, склади та тісні кабінети-коробки.
– Від нестачі розуму вони зіпсують все, що ми встигли зробити, – оманливо спокійно з півтемряви порожнього складу відгукнувся юнак і смикнув прив’язаними до труби за спиною руками. Ці стяжки стали майже рідними. При належному зусиллі та вдачі (а раптом саме ця така стара, що не витримає) можна було б їх розірвати, але він не з тих хлопців.
– Синмін-і, не сіпайся, тебе ж попросили, – голос з іншого кінця просторого приміщення трохи втомлений, але добрий, змушує без гніву хмикнути. Сонхва завжди так: трохи тримає під контролем, трохи заспокоює. Чи все ж таки не трохи.
Щось знову прогриміло. Кім щосили намагався не коментувати, тому лише перевів погляд на вузькі вікна під височезною стелею. Вони майже під землею та просиділи тут понад п’ять діб вже точно. Стикаються з зовнішнім світом, так вже вийшло, лише через ці маленькі запорошені пилом скельця. Тепер тільки вони давали зрозуміти, що справа наближається до заходу сонця, проливаючи в темне приміщення сюрреалістично тепле, майже руде світло. А отже, незабаром має прийти хтось із головорізів. Як і всі дні до цього, їх виводитимуть по одному, щоб сходили до вбиральні, поїли та відповіли на незмінний список питань про роботу теплиць, ніби розумники, що захопили їх, не запам’ятали з першого разу базові інструкції, яких не те щоб багато. Але перед цим вони мають повернути одного з них. Щось сьогодні довго.
Синмін продовжував витріщатися у вікно, за яким стрімко темнішало, чуйно прислухаючись до того, що відбувається в коридорах за дверима. Йому, звичайно, здорово псували точність далекий шум вентиляції та Уйон, який десь у глибині темного, порожнього складу тихо причитав, переймаючись у цей момент напевно більше, ніж будь-хто з присутніх. Але попри такі своєрідні перешкоди, кроки та шурхіт, наче щось або когось тягли підлогою, Кім почув задовго до дверей. Сам він знаходився до виходу ближче за інших, тому, як тільки важка стулка розкрилася та гулко вдарилася об стіну, його очі, що звикли до темряви, засліпило холодне електричне світло. Зв’язані завмерли, майже не дихаючи, але всі, як один, мружилися. У приміщення заштовхали людину, яка, наче важкий мішок, упала на бетонну підлогу. Лише звук удару об тверду поверхню, а за ним – тиша.
– Гей, готуйтеся до виходу у світ! – зареготав сипло один із чоловіків у проході перед тим, як зачинити двері.
Поки вони, жартуючи та сміючись, досить шумно йшли коридором до сходів, що вели нагору, склад заповнювало гнітюче, могильне мовчання, яке не наважувався ніхто порушити. Тільки коли голоси потонули десь у глибині аеропорту, Синмін нарешті зміг почути хрипке зітхання зовсім поруч із собою, можливо за кілька метрів від місця його прив’язі.
– Со? – обережно запитав він, присуваючись ближче, наскільки дозволяли прикуті до труби руки.
У згасаючому світлі сонця можна було помітити, як людина, вдягнена в чорну форму, що віддалено нагадувала військову, ледве бачно заворушилася.
– Що? Чанбін?! – різкий, схвильований погук зрикошетив об стелю, відбився від високих стін, розлітаючись дрібною луною й осідаючи у вухах, а біля порожніх, масивних стелажів почулася метушня та розчароване бурчання. Це Уйон, і Синмін готовий присягнутися, що цей надактивний малий, на відміну від нього самого, в якийсь момент все ж таки розірве стяжки, що утримують його за десятиліття неробочою багажною стрічкою.
– Заради всього живого, тихо! – заволав Чанбін, намагаючись акуратно перекотитися, наскільки це можливо зі зв’язаними за спиною руками, і абияк сісти. Не вийшло. Ребра десь зліва прострілило різким болем тільки він спробував відірватися від підлоги хоча б трохи, хоч би плече… Крізь зуби вилетіло свистяче, надривне шипіння, добре, що заглушило його стурбоване питання Синміна:
– Що трапилося? Чому так довго?
Насправді довго. Зазвичай вони займалися Чанбіном, як старшим відділу безпеки східного дослідницького сектору, по кілька годин на день. Вони не мали великої зацікавленості в науковій частині аеропорту, крім технічного питання, щоб у теплицях нічого не вибухнуло, але загалом цьому табуну було не цікаво витрачати на них час, навіть на їх нечисленну охорону – ось Чон Уйон ігнорувався вже котрий день. Синмін одразу зрозумів, що загарбників хвилював військовий ресурс, тобто місцеві склади зброї та палива, потім – продовольство, а там уже й запас ефективності фільтрів (ближче до кінця списку), але ніяк не дослідження та спроби щось там зробити в перспективі з екологічним становищем планети. Якщо звернути увагу на їх розпитування старших науковців, на кшталт того ж Сонхва, та й молодших співробітників, як сам Синмін, можна одразу збагнути, що хлопці не розуміють, що тут взагалі відбувається.
– Мене просто побили. Нема чого переживати, – усміхнувся Со та, зойкаючи, все ж таки зміг хоч якось сісти.
– Чанбін! Тебе постійно б’ють. І сильніше. Чанбін! – буквально прогорлав Уйон з-за багажної стрічки, чий конвеєр трубою йшов у стіну під стелею, перегороджуючи половину приміщення, приховуючи за собою частину їхнього обділеного вдачею колективу.
– Та що?! Уйон, спокійно! – голос Біна був здається навіть голосніше уйонового; Синмін відчув, як запульсувало у скронях.
Як не дивно, це спрацювало, та в приміщенні всі замовкли, але невдоволене сопіння можна було почути. Чанбін хрипко зашипів і, повільно перевалюючись з боку в бік, насилу доповз до стіни та грузно осів поруч із Синміном. У слабкому світлі останній бачив, як блищали очі Со, як він морщився від болю та лаявся собі під ніс, майже не вимовляючи слова вголос.
– Добре, що тільки мене, Уйон-а, – через кілька хвилин заговорив Бін, чудово знаючи, яке обличчя в його друга, та й взагалі у будь-кого тут після таких слів. – Це не така велика проблема, як здається. Я знаю, що ти хотів би допомогти, але не маєш нічого, що їм потрібно.
– А ти, значить, маєш! – він навіть не питав. І точно бісився від того, що відбувається.
– Будь ласка… – почувся голос Сонхва.
– О боги, – зітхнув Синмін, заплющуючи очі; іноді цих двох дуже багато.
– Вони нас перерахували, – тільки сказав Чанбін, й одразу ж замовк.
Бурчання припинилося відразу, як і метушня зі стяжками. Вони цього не обговорювали, бо ж могли підслуховувати, але всі замислювалися щодо цього. З їхнього сектора бракувало людини. Можна було подумати, що його вбили під час захоплення, але він працівник теплиці, яких у принципі не чіпали, принаймні поки що, та ще й у момент нападу він мав бути за всіма розрахунками разом із Со. Це розуміли усі. Але ніхто не питав, адже як тільки їх заштовхали на цей склад вперше та Чанбін впевнено попросив тиші, він наполегливо попросив не відволікатися на зайві розмови і, подивившись попередньо кожному в очі, досить спокійно промовив: «Ми всі цілі. Не сіпайтеся зайвий раз. Ніхто не постраждав – немає причин панікувати». Серед них не було недалеких, тож питань не було, щоб нічого не зіпсувати. Чанбін знав, що робив.
І зараз скласти два та два було елементарним завданням. Вони зрозуміли, що Джісона немає серед полонених і що Джісон був частиною їхнього сектора. Втікач міг зіпсувати їм усе діло, нехай для цього потрібно в мільйони разів більше везіння та зусиль, ніж для того, щоб порвати бісові стяжки. Хан поцілований вдачею, але чи настільки, щоб не померти за межами аеропорту, фактично, тепличних умов, Синмін не міг відповісти.
Додати до улюблених