Рідина, яку звично цензурять, повільно стікає білосніжною шкірою, створюючи річечки червоного кольору.
Кап, кап, кап.
Холодний зимовий вітер гостро пронизує незволожену, білу , мов крейда, шкіру обличчя. Губи червоно-багряні. Всі в тріщинах. Бальзами не допомагають вже. Очі панічно шукають цифру потрібного автобуса.
– Добридень, пане, що у вас сталося? – промовляє давно вже знайомий голос.
– О, добродію, не хвилюйтеся, ви як?
І обидва юнаки починають неконтрольовано сміятися. Тепло. Дуже тепло стало хлопчині з білосніжною шкірою і проблемними губами від усмішки Техьона. Вона ніби Сонце. Таке прямокутне. Розумієте?… Вам не зрозуміти, а Чонгуку все ще невимовно тепло.
Вони падають на стінки білосніжної раковини, міксуються з краплями води, вже холодної, невимовно студеної, створюючи нові малюнки, ніби найталановитіший митець їх пише.
Кап, кап, кап.
– І ти уявляєш, я йому “відійди хлопче, будь-ласка” , увічливо ж звичайно, а він як той кремінь став і стоїть на шляху, павлін надутий, ще й гидко так всміхається, побачив би я його усмішку, якби проїхався своїм кулаком по його пиці!- натхненно, в емоціях ,розказує персональне Сонце Чонгука.
– То ти його вдарив? – одне вухо виконує свою роботу: сприймає і доносить інформацію до мозку, інше ж – насолоджується мелодійним , таким глибоким голосом свого хьона.
– Та ні… Хай подякує, пихатий півень, я просто був не в настрої.
– Ну звісно ж ,хьон.
І знову тепло. Вони жартівливо починають битися, бігати одне за одним , перехоплюючи естафету. Їм весело, вони щасливі. Ну майже. В голові Чонгука до Техьона коїлася повна нісенітниця. А зараз же тепло . Дуже .
Очі безініціативно слідкують за розгорнутою перед ним карикатурою на нього самого. Лице все таке ж бліде, але посунуте, посіріле. Дзеркало душі не виражає нічого. Просто нічого. І все. Ні смутку, ні печалі. Кришталики сліз вже вичерпалися, настав час червоних маків із вен і артерій.
Кап. Кап. Кап.
-Чонгук, яка дівчина з нашого класу тобі подобається, га? Юна гарненька, довгі коси, рум’яні щічки, ну наймиліша, чи не так? – задоволений своєю думкою, повертає голову Техьон.
А у Чона в самого від таких питань щоки гарячі мов нашкварена пательня, червоні як буряк. Сидить весь ледь живий, погляд в одне місце і дивна вакханалія на вустах.
– Оооо, мій Чонгук-і засоромився! Хоча знаєш , я помилився, все ж наймиліший у цій кімнаті ти із своїми рожевими щічками.
Метелики у череві виконуть піруети, оркестри в голові перекривають шум зовнішнього світу. Усе стихає. Крім голоса його хьона, що так мелодійно ллється у вуха Чона. А той слухає. Йому тепло.
А ким він був для хьона? Другом, приятелем, чи може тим, ким Техьон був для нього? Персональним Сонцем, затишним місцем, єдиним хто розуміє , тим, кого він кохав. Чи було так у самого Сонця, чи були у нього ж такі потуги невпевненості і страх понівечити дружбу? Роздумуючи над цим Чонгук з останніх сил іронічно всміхається своїми такими ж потрісканими ,але вже блідими вустами. Хіба має це питання сенс зараз? Ні. Коротка але дуже тяжка відповідь.
Кап. Кап. Кап.
Вечір. Мама слухає новини на кухні, збираючись на ніч до подруги. Чонгук добре знає , що йому брешуть. Але він не проти маминих романів, головне, аби ці горе – партнери до нього не чіплялися із своїми порадами та вихованням. Двері зачиняються із звичним для слуху звуком. Вікно відкривається навстіж, впускаючи до хати морозне вечірнє повітря. Вдихаючи його, аж жити хочеться. Набридливий шум від телевізора зжирає весь спокій, і коли рука тягнеться його вимкнути, погляд чіпляється за цікаві новини. Аварія. Біля його дому. Загинула людина. Юнак, ще школяр. Сльози без дозволу покидають орбіти очей, серце стогне, а мозок не вірить. На екрані його Сонце. Техьон. Ні… Це не правда, не може цього бути. Пальці в паніці знаходять їх чат, пишуть повідомлення , на які не приходить відповідь. Чонгук телефонує. Гудок… Іще один…3,4,5 , після шостого слухавку підіймають і здається світ знову сяє і птахи співають, хоч і зима, але…
– Добрий вечір, це телефон Кім Техьона, я офіцер поліції Кан Чонволь. На жаль, власник цього приладу помер в результаті аварії…
Здається , поліціянт хотів щось додати. Здається, знову стало дуже погано. Невимовно холодно. Техьон поспішав до нього. До Чонгука. Планували глянути серіал, пограти у нову гру, що придбав недавно Чон і багато чого ще… Але це вже не має сенсу.
Кап. Кап. Кап.
Лезо валяється десь на підлозі, цинічно, “кат, що лежить у ногах”. Та катом є сам Чонгук. І Сонце, яке доля у нього забрала. Залишила спогади, коріння, думки і нерозкриті почуття. Пекельно холодно. Ніби студеною водою обливають щомиті. Рука, що заплямована кров’ю , тягнеться до дзеркала, старанно, з останніх сил виводить таку до банального просту фразу, яку слід було сказати адресату набагато раніше: “Я тебе безмежно, Техьон”.
Нерухоме тіло падає на холодну плитку, холодне повітря закутує холодне тіло. Стільки холоду … Більше нічого не капає. Але душа, якій набридла вічна мерзлота, тягнеться до Сонця, і врешті , знаходить його. Це Сонце має прямокутну посмішку та ім’я Кім Техьон, який Чонгука теж вже давно і безмежно.
Додати до улюблених