Опускаючи голову на подушку, він вже знає, що його чигає. Сон не прийде і цієї ночі, зате прийдуть кошмари. Липкі та темні, вони не залишать вибору, окрім як марно намагатися вибратися. І він тоне. Тоне у Темряві що холодними щупальцями тягне за гомілку, вмовляючи здатися. Рано чи пізно він здасться, Бен знає це, та все одно пручається. Пручається що є сили. Бо боїться тієї частини себе, яку підвласно вивільнити Темряві. Боїться себе.
Підтягуючи до шиї надто тонку для місцевого клімату ковдру, він притуляється спиною до холодної кам’яної стіни хижі. Спиною до виходу з тимчасової домівки він вже не спить давно.
«Холодно, холодно, чому так холодно?» — прослизає в голові думка. «Чи то в мені щось перегоріло?»
Сон не йде. Бен лежить втупившись поглядом у стелю. Раптом навколишній покій розриває ледь чутний звук. Кап-кап. І ще раз. Кап-кап. Самотня крапля, що просочилася скрізь кам’яну кладку стелі падає на розгорячіле чоло. Від несподіванки хлопець здригається.
Вже через декілька хвилин дощ переростає в справжню зливу. Великі холодні краплі глухо тарабанять о стіну. Цей звук водночас дратує і заспокоює. Раптом у легенях починає різко не вистачати повітря. Свіжого. Дощового. Бен навіть не взувшись, виходмть назовні. Шльопаючи босими ступнями по багнюці, в яку вже встигла перетворитися земля, він прямує відомою лише йому дорогою. Тою з якої так легко оступитися, при цьому не помітивши цього.
Вітер набирає силу хлестаючи одягнене в джедайські лахи, хворобливо бліде тіло, ніби намагаючись вирвати з коренем душу, що чіпляється в нього всіма силами. Чорне кучеряве волосся лізе у обличчя, але хлопець не звертає більше на це уваги. Десь вдалині роздається грім. А потім він стає все ближче, ближче. Горизонт на мить освітлюють блискавки, що б’ють одна за одною. І Бен знає, це лише початок. Зародок бурі. І ця думка чомусь віддається тисячами метеликів в животі.
Більше він не розбирає дороги, тепер її не видно за стіною дощу. Пориви вітру сильнішають, намагаючись зіштовхнути з шляху який йому шепнула якось на вушко сама Сила. Блискавка вдаряє десь зовсім поруч, змушуючи зажмуритися. Але йому не страшно, геть не страшно.
Бен іде посеред стихійного лиха, тішачись ілюзією контролю. Зараз йому добре, справді добре. Вперше за багато років на обличчі розквітає крива посмішка, більш схожа на оскал.
Додати до улюблених